Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (За польовими матеріалами з Семенівського району)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Демонологічно-світоглядні уявлення та вірування поліщуків Чернігівщини (За польовими матеріалами з Семенівського району)

Володимир Галличук,

доктор історичних наук, професор, кафедра етнології

м. Львів

Анотація

Мета дослідження - ввести в науковий обіг, систематизувати і проаналізувати масив відомостей про демонологічно -вітоглядні уявлення та вірування Семенівщини, які автор зафіксував у серпні 2019 р. Об'єкт дослідження - традиційна духовна культура поліщуків Чернігівщини, предмет дослідження - демонологія, світоглядні уявлення та вірування.

Розвідка репрезентує традиційні уявлення поліщуків про русалок та домовика. Широко представлений масив матеріалів про людей, які начебто володіють магічними силами. Серед них були здатні припинити пожежу, вилікувати від хвороби чи укусу змії, передбачити майбутнє тощо. Натомість були й такі, які шкодили: зав'язували на збіжжі магічні вузли, відбирали від корів молоко тощо. Розглянуто демонологічні уявлення, пов'язані з померлими: віру в те, що померлий може «забрати» після смерті щось з господарства; магічне використання похоронних атрибутів; уявлення про самогубців і померлих без охрещення дітей. Наведено зразки демонологічно-світоглядних уявлень про тварини і рослини, природні об'єкти та явища: зокрема про ласицю, вужа, осику, дерева з аномаліями, сонце, грім, посуху, вихор та ін.

Методологічною основою розвідки стали методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів, а також типологічний і структурно - функціональний методи.

Ключові слова: Східне Полісся, демонологія, світоглядні уявлення та вірування, русалка, домовик, відьма, душі померлих.

Abstract

Volodymyr Halaichuk

Doctor of Science in the field of History,

Professor of the Department of Ethnology,

Ivan Franko National University of Lviv,

Lviv, Ukraine

Demonological and worldwide ideas and beliefs of the polishchuks of chernigiv region (according to field materials from Semenivsky District)

Statement of the problem. Demonology, worldviews and beliefs still remain vivid manifestations of the spiritual culture of Eastern Polissia. Despite the relatively good coverage of this topic on the pages of specialized scientific and local history publications, certain areas are little known in this context for researchers and a wide range of readers. In particular, this applies to the Semenivsky district of the Chernihiv region.

The purpose of the research is to introduce into scientific circulation, systematize and analyze a mass of information about the demonological and worldview ideas and beliefs of Se - menivshchyna, which the author recorded in August 2019.

Traditional ideas about mermaids, hobgoblin and witches are considered.

The article presents a wide array of materials about people who seem to possess magical powers. Among them were those who were able to stop a fire, heal from a disease or snake bite, predict the future, etc. Instead, there were those who did harm: they tied magic knots on grain, took milk from cows, etc.

Demonological ideas related to the dead are considered: the belief that the deceased can «take away» something from the household after death; magical use of funeral attributes; ideas about suicides and dead children without baptism.

Samples of demonological and philosophical ideas about animals and plants, natural objects and phenomena are given: in particular, about a weasel and a snake, an aspen, trees with anomalies, the sun, thunder, drought, a whirlwind, etc.

It has been established that worldview and demonological ideas and beliefs from Semenivshchyna are based on the all - Polissian and, more broadly, on the all-Ukrainian basis, and at the same time contain a number of original fragments. Among these: a request to the hobgoblin to be kind to livestock; local options for inviting a hobgoblin to a new home; stories about how a witch jumps out on the shoulder of a night passerby; the idea that when the late snow falls, it is «the goddess shakes out the feather», and that when it thunders, it is «Thunderbolt is coming», etc.

The expediency of further ethnographic studies of Eastern Polissia has been determined.

Keywords: Eastern Polissia, demonology, worldviews and beliefs, mermaid, hobgoblin, witch, souls of the dead.

Основна частина

Вступ. Постановка проблеми і ступінь дослідження теми. Демонологія, світоглядні уявлення та вірування досі залишаються одними з яскравих виявів духовної культури поліщуків Чернігівщини.

Ця тема відносно добре висвітлена на сторінках спеціалізованих наукових та місцевих краєзнавчих видань ¹. Попри це, окремі райони залишаються мало відомими для дослідників і широкого кола читачів. Зокрема це стосується й Семенівщини.

Мета дослідження. Наявні на сьогодні прогалини у висвітленні традиційних демонологічно - світоглядних уявлень та вірувань Чернігівщини поки ще можливо суттєво заповнити матеріалами нових польових досліджень. Відтак мету цієї публікації вбачаємо у систематизації й аналізі відомостей, які автор зафіксував у серпні 2019 р. у Семенівському районі Зокрема у працях Олександри Бріциної та Інни Головахи [1], Людмили Віноґрадової та Єлєни Лєвкієвської [2], у статтях автора цієї розвідки [3; 4] та деяких ін. Тобто до реформи 2020 року, після якої Семенівський район увійшов до складу Новгород-Сіверського. Зага-лом почерпнуто матеріали з сіл Архипівка, Жадове, За-лізний Міст, Іванівка, Карповичі, Костобобрів, Леонів- ка, Лосівка, Машеве, Орликівка, Погорільці, Радомно, Тимоновичі, Хотіївка, Янжулівка Семенівського району (Надалі подається лише назва населеного пункту). в експедиції Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф [5].

Методологічною основою розвідки стали методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів, а також типологічний і структурно-функціональний методи.

Основна частина. Одними з найкраще представлених на обстежених теренах демонологічних персонажів є русалки.

Сьогодні про русалок на Семенівщині нерідко можна почути щось на зразок: «Нє бачилі ми русалак. Гаварилі, што русалкі-русалкі, а што за русалак - нє знаєм ми» (с. Костобобрів).

Все ж, іноді вдається отримати й конкретніші відомості. Зокрема вірять, що русалки походять:

- з дівчат-потопельниць: «Як утопіцца дєвка, тади русалка становіцца» (с. Хотіївка);

- з дітей, що втопилися на Трійцю: «Якієсь ру - салкі… А хто єго знає, нехто їх не бачив. То, казали, тиє, шо патопецце на Троіцу. Дак тиє хо - деть, кажуть, русалками. А це так старіє люде казали, шо се тиє дєти, шо патопецце… Каже - се русалка втєгла'. Як патопецце дєти, хто купа - єцце. Дак неззя, каже, да вади даходить. На Троіцу. І целий тиждень» (с. Лосівка);

— з померлих неохрещеними дітей: «Русал - кі іще - о ета дєті раждаюцца, і паміраєть нєхри'ща^ениє» (с. Архипівка);

— з померлих жінок: «Знаєтє, што був такій разгавор. […] Што [померла] матка прихо - діла міть дятєй. […] Яна ж хаділа, міла, - єта русалка називалася» (с. Архипівка),

— «із вєдєм»: «Ну, кажуть так, шо єта раньче було ж із вєдєм. І дєлаєцца русалка. Якая ж вєдь - ма багата знала, і яна превращаєцца в русалку. І па лясах же так же самає, буває, і па рє'чкам вот єта буває» (с. Карповичі).

З'являються вони на Трійцю (сс. Погорільці, Тимоновичі), на Івана Купайла (сс. Жадове, Костобобрів, Машеве), у жнива (с. Янжулівка): «Як Гряная неділя, так і русалкі. Та ніхто іх нє бачив» (с. Тимоновичі), «Ну, то ж на тоє… русал - кі. на Івана Купала. Ну, казалі, шо русалкі. Ну, в вадє ж» (с. Машеве), «Ну, русалки, це ж таке на Івана Купала. Дак не гаманєли такого, шоб там приходили да когось чи пужали. Не було такого» (с. Жадове), «Ну, дєсь у житє - там русалкі ходять. Ну, када жніва ж» (с. Янжулівка).

Виглядають русалки як дівчата з розпущеним волоссям; як молода у фаті, що стрибає по гіллі: «Ну, дєвкі ж, абічна. З распущенимі во'ласамі. А я знаю. А може, єта русалкі такіє, шо папєрєдє - валісь…» (с. Янжулівка), «За русалак? Ага. Було менє. Павела мене бабка мая у лєс. На первий день Троіци. І минє ще було, мо', четири годи. В мене' больш сестра, десять гадов, дак тую за ручку веде… І павела в лєс. «Пашлі, дєткі па щавель…» І ми ідом па щавель. Нарвали щавлю, ідом ізнов лєсам назад. А вано па хво'йках - наче вто ма - ладая у хватє: приг, приг, із адної хвойки… Дак ми як папугалисє, калотимсє, вищом на весь лєс, і за бабу вхватили… Ну, лєс так недалека був ад дома ад бабинага… Це менє на тей час… Ну, менє вже було п'ять. П'ять годікав. Ну, я се чула, шо на первий день Троіци, на другий день Троіци у лєс нейзя йти. Ни па щавель, некуда'. Нейзя в лєс іти, не купацца, нечого. Ну, мож, так ад Бога вано, навєрно» (с. Погорільці).

Подекуди стверджували, що русалки виявляють себе сміхом: «Ну, русалкі, вроді би такій туман, а патом ета… смєх такій, і гуде, і всьо. Не знаю, в нас такіх нємає мєстов. В нас тіш і благадать» (с. Леонівка).

Русалками лякали дітей, щоб не бігали не толочили жита, не ходили до лісу, до річки чи ставка, «у грядки». При зустрічі русалки нібито залоскочуть, утоплять: «Русалки? А Бог його знає. Пу - жали дєтей, шоб не бєгали жито не талачіли, бо його треба се'рпом жать» (с. Іванівка), «За руса - лак… Ми калісь малиє булі, а Авхімка: «Ой! Бог! Русалка нос разбіла!» А ми хаділі васількі рвалі круго'м у житі, дак яна напужать нас… А так нє знаю. […] Нє, нє бачилі. Толькі баба мінє напу - жала, больш нє бєгалі па васількі тіє» (с. Хотіїв - ка), «Ну, калісь гаманєлі ж. І пужалі жруса'лкамі. Цига'нямі, русалкамі. Ну, дєсь у житє - там русалкі ходять. Ну, када жніва ж. Нє хадітє дальо-ка в лєс… Ну, русалкі, кажуть, заласкачують ча - лавєка. Єта я такоє чула» (с. Янжулівка), «Ну, радітєлі приказувалі - сєдьмога, на Івана, русалкі ж ходят, і папарать цвітє. Ета знаю. І бабушка ж казала. Дак прєдастєрєгалі: нє купайтєсь, нє хадітє ж. Каля Тройци вже… Нє, ета сєдьмога, на Івана. Чула, гаварилі пра русалак. Ну, в вадє. Хто його знає. Мі не знайом. Казалі, шо в вадє русалкі, нєльзя ж купацца. А то зацягнє туда» (с. Костобобрів), «Ну, руса'лкі ж, ета у вадє бувають, руса'лкі. Значиць, по'йдєш, напримєр, купацца. Хаділі ми, маладиє. Столькі в нас було ма - ладьожи… Ну дак вот хаділі, гурт. Сєло сабіра - єцца і пашлі на рєчку. Вот і кажуть: вот, єті прішла русалка, дак бачиш - чуть нє утапіла. Мая сєстра, большая за мєнє', дак чуть нє ута - пілася…» (с. Карповичі), «О ранше так було - шо вже дєти малиє, дак матка каже - шоб у гря'дки не хадила, бо русалка там. А якіє русалки…» (с. Радомно).

У с. Жадове з русалками пов'язали заборону купатися після Купайла: «Дак купацце… З якого то пачинали. Переплавна середа якась є - це вже начінали. І да Івана Купала, відно', да. Да Івана Купала. Ну, вже нельзя чогось було. Відно, вада вже халодна. Ну, вже якієсь русалкі будуть ла - вить, там… Такеє казали, шо нельзя вже купацца». Варто, проте, зазначити, що здебільшого така заборона стосується свята Іллі (а від Іллі вже не купалися, бо «Ілля пісяє в ваду'». - с. Янжулівка).

Вірили, що русалки начебто можуть вкрасти полотно (Хоч респондентка про це не згадала, але за аналогією з інших поліських теренів, русалки «вкрадуть полотно», якщо його вибілювати у Русальний тиждень): «Русалкі єсть… Ранше шо… Ісхоче… Ну, ткали ранше. Пазабулась палатно - украли. Це, каже, точна русалка. Да друга і пуйде: «Е, - каже, - це ж має палатно в тебе'», - яка русалка?. Через три дварє, мо', сусєдка вкрала. Оце тиєрусалкі… Якієруса'лки? Ото тиєрусалкі - як і дужи'й - надєне яке чучела і йде. Якіє русалки? Вани ж би не звелись, - і тепер були б русалки тиє» (с. Радомно).

Зелень, якою клечали хати на Трійцю, нерідко трактують як оберег від відьом. Водночас трапляється й мотивація, що це - щоб «руса'лки калиха'лися»: «Із липи да з клена. А в хату м'яту заносили і… всяке зєллє заносили. І в хату - па - навєшуєм - дак усю хату пазавєшуєм. Так кра - сівєнна було, шо страх. Еге, шо руса'лкі вєшаюц - це [на тому гіллі], чи шо» (с. Лосівка), «Галлюки чепляють. І в хаті, і з уліци, і на окнах, і па мас - ту - шавкову траву цюю раскидаєть. Да вана оде і в садку у мене. Такая травичка. Зелена недє - ля. Галлюки - шоб руса'лки калиха'лися сіє. Шо вце руса'лки, я вам рассказую, дак хай калишац - це русалки, і се Зелена недєля, називаєцце. Убирають ік Зеленай недєлє. […] От уже ж хаваю. Не спалюю. Захаваю, хай вано сахраняєцце в чу - лані там десь уже. У мене як руса'лки калихалисє на ли'стячках… - Боже, упасі, - нейзя палить цього'. Це вже я па-стариннаму рассказую. І ціє ли'стячки, го'лачки - на'йдецца мєста. У пучочки зв'язав, і хай… Палить нейзя, викидать в гну - ^ой - нейзя» (с. Погорільці).

У с. Тимоновичі для русалок перед порогом ставили воду: «Ну, ета гаварят, на Тройцу. На Тройцу, знаю, пєрєд парогом укапувалі вєтку таку баль - шую, дєрєва. Із вяза. І ставілі вєдро. І всєгда га - варілі - ето русалочкі прідуть води поп'ють. Вєдро з вадою ставілі. Шо русалачкі прідуть вади папіть. Нє, не боялись [русалок]. Проста пугалі, шоб на рєчку не хаділі».

У с. Архипівка виявлено відомості про Русалчин Великдень (Ймовірно, четвер після Великодня):

«Русалкі іще - о ета дєті раждаюцца, і паміра - єть нєхри'ща^ениє. І даже Вєлі'каднє Руса'лаче називаєте. Так вот називалі ут ети дєті, каториє нєхри'ща^ениє, радиліся і памьорлі нєхри'ща^ениє - називаєцце русалкі. І Руса'лаче Вєлі'каднє ж йо. Нє магу сказать… Забуваюся… Руса'лаче - по - слє Паскі, і завєцца Руса'лаче Вєлі'каднє. [На нє - дєлі послє Паскі зразу?.] Да, да. Послі Паскі - і Руса'лаче Вєлі'каднє. «А ти, - каже, - на Руса'лаче Вєлі'каднє нічога нє дєлай. А то - (ка - лісь же дє'жкі месілі. Пе 'клі хлєб. Дак, каже:) - при'йдє русалка і ла'птєв накіда'є у дєжку»».

У сс. Іванівка й Архипівка виявлено не таке вже й рідкісне для Полісся ототожнення русалок з відьмами (як і загальна для русалки та відьми назва абізья'на): «Кались пужали - вєдьма: шоб мі, дєти, не бєгали, навмурє'ння (піжмурки. - В.Г.) не гуляли в житі. Дак кажуть, там: «Не йди в жито, а то там вєдьма». [Навмурєння, це:] А очи заплющів чи завєзав, а тиє пахавалися, ма - лиє дєти. Дак шоб не бєгли в жито хавацца. То кажут - не бєгайте в жито, а то там русалка да вєдьма» (с. Іванівка), «А у мінє - баба була русалка. Ну, нас у баби у дєда - дєвєть штук, ну нікому нє пєрєдала. Ні-кому. Яно ж пєрєдаєцца па раду'. Ета гадасть. О, дак у менє - баба була… Дак каже, штоб. - хто мнє пєрєдав - штоб єму путя' нє було. Што… начамі хаділі, всяк же етіє русалкі хаділі. І ана челавєк, да толькі ж… якаясь мана була напущена. Ну, в дєда-бабі нас дєвятнадцать штук було, ну ні аднаму - нєма ні аднаго такого, штоб такую глупасть сатва - рялі. [Русалка] Чалавєк. Абикнавєнний чалавєк, ну ту^олькі ж якаясь мана була напущена, што йон челавєк, а йон - не челавєк паказуєцце. Ну, як вам сказать. Абізьяна якаясь такая вот. Абикнавєнний чалавєк, да толькі ж… русалкаю, да і всьо. Калі єму… єтім людя'м, што русалкі, да - єцца врем'я. Калі он должен буть русалкаю. Калі єму згадуєцца. На'бо[ль] ш усього хаділі каров да - іть, русалкі. А калі хаділі каров даіть: як атєліц - ца карова, дак як нє управіцца падаіть матка, дак тади целає горє - як падо'є русалка впє'рєд. Но усі стараліся, штоб падаіть упє'рєд русалкі. Як атєліцца карова. Хоть ана вже і нє раз, а ате - лілася. І штоб - толькі я падаіла, ну нє хтось. А як хтось падоє, дак… Як русалка падоє, дак горє целає ж. [Багато тих русалок було по селу?] Нє. Чи'слєнкі такіє (одиничні випадки. - В.Г.). Што матка нє хатєла, штоб дачка работала сваім трудом. Так я ж вам кажу - у минє баба була русалка. Дак як умірала, дак ісривалі маст - ніцу на паталку. На паталку ізривалі. [От:] Нє умирає - і всьо. Нєма смєрті, нєма… Дак ізривалі на паталку… дє еті… три зривалі [потолочини, мастніци]. Штоб умьорла. Дак баба мая - нікому, нікому, ні аднаму внуку нє пєрєдала і нє сказала. Штоб нідє нє було. А як родіцца дітя, дак толькі да трьох сутак [можна передати]. Якась же малітва була. Малітва була. Дак толькі да трьох… А як троє сутак вішло - всьо. Уже бо[ль] ш. Хоть ти шапчи', хоть нє шапчи', - толь - кі троє сутак. [Дак то, може, вєдьма?] Ну, єни русалка зваліся, і вєдьма зваліся. Ета адно і то. Што русалка, што вєдьма» (с. Архипівка).

Згадок про водяника і лісовика на Семенівщи - ні ми не зафіксували. Натомість доволі повно представлені на кореспондованих теренах уявлення про домовика.

Нерідко стверджують, мовляв: «Ну, казали, а я не знаю, шо вано за дамавик» (с. Лосівка).

Зрідка про домовика відгукувалися винятково негативно: «Ну, дамавік же, кажуть, дамавік. А де вон, дамавік? Мі його не бачім і не знаєм. На шо вон здався, дамавік тей… У хату входиш, дак нада священника пазвать да хату пасвятить» (с. Іванівка), «Чула я - дамавик. Се неважне. Лучче хай не ходе. Се нехароший дух. [Ну звідки він берец - ца?] Шоб ти не абижав людей. Ни жінку не аби - жав, шоб ти жив і радів…» (с. Погорільці), «Дамавик і в хаті, і в хлеві - усюди буде. Шкоде» (с. Жадове).

Дехто стверджував діаметрально протилежне: «Ну, в каждай хатє свой дамавой. Он - харошеє» (с. Леонівка), «Ета харашо. як дамавік пріходє у сарай і скатіни касу плєтє» (с. Тимоновичі).

Як правило ж, його вважають амбівалентним: «Дамавік. В адном харошеє, в адном нє. Дамавік єсть дамавік» (с. Архипівка), «[Дак це вон хароше чи погане?] Може, як каму. Нє знаю» (с. Архипівка), «Тут у нас в селі больше кажуть - дамавик Багато матеріалу з різних районів Чернігівщини про цьо-го персонажа автор широко використав у своїй моногра-фії [6]. тебе вдаре. Як лають, і кричать: «Шоб тебе да - мавік вдарив!» Пагане, навєрно ж, раз вдаре. Казали, шо в кожній хаті довже'н жить. Кому помагає, а кому шкоде» (с. Тимоновичі), «Дамавік? Канєшно, казали. А дамавік, он, кажуть, на хатє десь седить шось такеє. Шо воно там седить… ну кажуть - дамавік. Я не знаю, хароше чи пагане. Добрим людям хароше приносе, паганаму пагане приносе» (с. Іванівна), «Дамавой, ета, навєр - на, буває і хароше, й паганає. А хто його знає» (с. Янжулівка), «В каждам… хатє єсть дамавой. І йон, дамавой, каждаму дєлає - каму на харо - шеє, а каму й на плахоє. Отак. У каждой хатє. Дамавой у кождой хаті єсть. От. Ну гаварять же так: єслі челавєк хароший, значить, і дамавой хароший. А єслі челавєк нє такій як нада, дак і дамавій нє такій як нада» (с. Карповичі), «Да - мавий єслі тєбє нєвзлюбє - то нічого в тєбє нє будє. Нєльзя на нєво нічєво: ні ругацца, ні ссоріц - ца, ні стучать послі захода сонца, - тока должен бить злад, і всьо. І будє дома всьо харашо. А єслі будє отакоє-во, то й і будє дамавий отаково: ні - чога нє будє, ніякай ні живнасті, нічо', - он всьо зведє табє, всьо звєдє» (с. Леонівка).

Часто стверджують, що домовик є у кожній хаті. Попри це, відомості про його походження, вигляд та локалізацію, як правило, відсутні: «Ну, атку - да [береться]. Дамавік у каждам дварє йо. Не - хто не бачів [його]» (с. Хотіївка), «Хто його знає, може, хто й бачив. Хто його знає, дє йон жіве» (с. Костобобрів), «Ну, кажуть, у кажнай є хаті свой дамавій» (с. Костобобрів), «Дамавій. […] Ніхто [його] нє бачив» (с. Залізний Міст).

У сс. Іванівка, Карповичі, Костобобрів локус домовика співвідносили з горищем: «Дамавік? Канєшно, казали. А дамавік, он, кажуть, на хатє десь седить шось такеє» (с. Іванівка), «[Домовик] Там, може, на чердаку, а може, - Бог єго знає. Ион же нєвідімка» (с. Карповичі).

Домовик часто виявляє себе діями: «Казалі. Ну, шо дамавік. Дамавік ходє. Як дамавік на хароше, а йон в кождам дварє йо, дамавік, ві нє думай - тє… […] Та канєшна - памагає. Ион і памагає, і магє із хати віганять. Дє одо другіє от бабкі, шо ста'ріє, шо вже ік смєрті, так йон у хаті тоже - шамо'тє там, і крутіцца, і шо зря дєлає. Наче па хаті ходє, наче і мі'скі, і ло'жкі, усьо, - тараба - няць. Ета дамавік. Ну, хто його знає, ніхто єго нє бачив. Ніхто нє бачив єго. […] Йон на всьом дварє, дамавік» (с. Костобобрів).

Домовик може давати якісь признаки: «Ну, казалі, шо дамавік жівє. У каждам же домі жівє. І наврядіть може шо хочеш, і прєдвящяє, єслі шо тоє…» (с. Архипівка), «А ві знаєтє, вот інагда, єслі шо-то далжно праізайті, плахоє, то всєда воно стукає, крічіт: то як нємовля, то як… вроді би як сабака гавкає. Всєда, виходітє када з дома. Це дуже пагано» (с. Леонівка).

Як не можеш удома чого знайти - це «заховав» домовик: «Дамавой-дамавой… Ну, дєсь от шось дєнєцца, кажут - ну, ета вже дамавой паха - зяйствував. Так буває, шо шукаєш, і дє яно дє - лася… Кажеш - ой людачкі, я ж во'йдє лажи - ла, во'йдє клала, - ета уже дамавой пабув. На - ткнєсся ж чєрєз нєскалька і на'йдєш тоє всьо» (с. Янжулівка).

Уночі під час сну домовик начебто може «душити» (гнітити) людину, яку не сподобав: «Ну от та - коє… Шось же ж ано нє то… Я нікада того ащу - щєнія не забуду… Це вже було давно. Може, гадо'в двадцать пять назад було. Я тади работала да - яркай. І спала… дома спала на пє'чі. У мамі. Я с пєрвим мужем развєлась і жила у мамі. І так-от наче лягла, і… І спать я нє спала. Ну мінє такоє тоє, шо наче на мєнє' хтось - отак: і душе, і дише. Я чуствую тьоплий цей воздух. А патом… у нас на пє'чі шторка, і цяя шторка так як якімсь вєтрам - шарх! О. І хочу крічаць, і такоє ащу - щєніє, шо у менє' связкі рвуцца, ну я ж нє крі - чу. Я патом так іспужалась, пабєгла да мамкі пад тоє… (Вже трідцать гадов!) Ну от проста йон менє', навєрна, не любів. От єслі йон нєзлю - блює, йон проста вісєляє. Ну, в'абщє йон должен буть дома. У каждам домі. Ну от я тут у мужа живу… Ну то ащущєніє, я нікада єво нє забуду… Ну, єслі йон тєбє любє… Тут ніхто нічо - га нє той… А там - дєйствітєльна такоє було са мной» (с. Машеве), «Дамавой… Ну, вот ноч - чу ж буває - ой, такоє наляже на груді тяжо - лає, што… Пака пєряхри'стісся. Правда. І дєсь дєнєцца» (с. Янжулівка).

Домовик, «він моге' і да худоби» (с. Карповичі). Відтак до нього зверталися, аби оберігав худобу: «А. Дамавік-дамавой… Нє знаю. Ну, такая малітавка йо, да я вже забулася. Ну, штоб скот вадівся. Абєрєгав. Штоб… Тєльонак як народіц - ца, дак: «Дамавік-дамавой, штоб ти тєльонка убєрєгав». [То це де треба було сказать?] У сараі. А так больш піно'» (с. Хотіївка).

Коли у коня була заплетена грива, дехто вважав, що це ласка, а дехто, що домовик: «Ну, єта хто його знає. Нє банилі, шо як дамавіє… Он, у нас кабілка ж йо, дак папабаніш вже, як каса заплє - цяна. Дак а нє бачиш же, як плєцє йон. Нє знаю. А хто на што каже. Нє пабанив же. Дак хто на ласанку, хто на дамавога…» (с. Костобобрів).

Нерідко співвідносили це саме з домовиком: «Буває. От, у нас конь був, дак тоже ж, бувало, шо тиє… грива - не так, шо заплетена, а пакруне - на, - от, бує' (буває. - В.Г.). Навєрна, шось же бує'. Ну, кажуть же, шо дамавік. Ну, я ж не знаю, добре вано ни пагане» (с. Іванівка), «Ну то ж, кажуть, дамавик уже плете [гриву]. Да не теє… Нехараше' то. Бог його знає. Не знаю я» (с. Жадове).

За свідченням зі с. Тимоновичі, господар перед тим, як зайти до хліва, стукав у двері, аби не застати домовика зненацька: «Ета харашо. як дамавік пріходє у сарай і скатіни касу плєтє. Ета хазяйства харошеє будє. Када пріходіть дамавік уже ж у сарай, у каня будє заплєтєна грива, у хвас - ту… І йон усєгда… Прістукуїцца: можна зайті, ці нє. Туда, у сарай. [Хазяїн так просто нє заходів, стукав?] Нє, нє. [І што пітав?] Ну, што пітав… Пітає ж уже - можна заходіть?» Згідно з відомостями цієї ж респондентки, якщо домовик стукає у двері на Святвечір, це віщує хороший врожай: «Дамавік - ну, уходє, дак харашо, будє уражай. Єслі будє дамавік стукать у двєрі і прасіцца, будє ха - роший уражай. Ну, пєрєд Кутьой. У двєрі пасту - каєцца, а хто є дома, дак вже атвєнає».

Трапляються відомості про годівлю домовика: «А ще дамавіку клалі, там, пєнєньє, штоби он вря - да нє дєлав. Па углам клалі. Ну, в'абще клалі, в любій дєнь» (с. Хотіївка), «Шось я такоє нула, шо нане віносілі надвор ставілі єму єду якуюсь в якійсь дєнь, ну я нє… етага нє рабіла, нє знаю» (с. Архипівка), «Лажицєсь спать, і лажицє акрай - ник хлєба і солі. І вот: «Дамавік-дамавік, пріхаді ка мнє пакушаць. Мні - харошеє давай, а плахоє аставляй нада'ль». [Клали] На сталє. Всю даро - гу (постійно. - В.Г.) на сталє. [На ніч:] Ну - ну^ож. На сталє нє аставляюць. А так аставлять можна. Хлєб абезацєльна шоб аставіць» (с. Кар - повичі), «Ну, в каждай хатє свой дамавой. Он - харошеє. Єму нада тоже - каждий раз лажить гастінєц. На празнікі - палажи єму на сєрванті ни дє там вибєреш мєста - канхвєтку, пєнєнь - ка… І так насабірай, а патом вазьмі і винєсі всьо в лєс і палажи пад дзєрєва» (с. Леонівка). Часом же стверджували, мовляв: «Йон сам на'йдє, як за - хоне» (с. Янжулівка).

При переселенні у нову хату домовика запрошували з собою: «Дамавіка нулі. Гаварилі. Дамавой - дамавой… А як приказувалі, нє знаю. Уже паві - сихала у нас (позабували. - В.Г.). Як з хати на хату [переселялися], дак звалі. «Дамавой, паш - лі…» Ну, кажуть, у кажнай є хаті свой дама - вій. Хто його знає, може, хто й банив» (с. Костобобрів), «Ката бралі. І дамавога з сабой звалі: «Іді, дамавік, іс намі на житє'йства». Як йон нєвідімка - так яго пєрєнєсєш…» (с. Карпови - чі), «У кождам дварє дольжен буть дамавік. От, як, кажуть, купляєш хату, дак нада казать: «Дамавік-дамавік, пайдьом са мной. Ти дарогай, я другой. І шоб був ти у менє памошнікам». От шо» (с. Костобобрів).

До теми домашніх духів варто згадати й зафіксований на Семенівщині звичай символічної оплати у сім копійок за розсаду, молодняк тварин тощо. Вірять, що не можна брати такого зовсім задурно, бо чи тобі не піде на добро, чи зведеться у того, хто дав: «Я такого не нула, шоб куплять, а ми у Сємєнавці… Сєменавский район, - дак мая данка там живе. Дак там сусєдка мед давала. Дак каже, шо ниного не сказала, а данка вже вінесла сєм рубльов і каже: «Нате вам сєм, шоб було всєм». І вам, і нам. А отак больш ниного не кажуть» (с. Жадове), «Кались у сусєдки була клубніка. І ше нелавєк мой був жи'вий, дак каже: «Принеси мінє клубнікі». Ну, на рассаду. Ана приносе і каже: «Мінє нино' не нада, дай хон сєм капєєк. Дай сєм капєєк, шоб було всєм». Шоб і вам, і нам було» (с. Орликівка), «Ну, ета што ні дайош, дак дай хоть сєм капєєк. Сєм, штоб била всєм. Да. Ета такоє нє то шо на база - рє. Шо нє даєш, дак… Ка мнє цвєт прішлі папрасі - лі, далі мнє сєм капєєк. «На табє сєм, штоб била усєм». Забралі у мєня цвєт» (с. Тимоновичі).

Безпосередньою аналогією до цього звичаю є популярне на заході України уявлення не купувати чого-небудь «з усім» і «за сім», щоб випадково не прикупити при цьому «годованця» - спорідненого з домовиком духа-збагачувача, чи, іншими словами, «домашнього чорта».

З домовиком подекуди ототожнюють душу померлого: «[То як пакойнік пріходіть, то ета вже да - мавік тоже щітаєцца?] Да-да-да-да-да» (с. Кар - повичі), «Ставілі люді… Адна жинка жила з мужиком. І мужик умьор. Умьор мужик, і яна лягла спаць… (Дзєці - адін ув армії, а другій аже - нівсь, атдєльна жив.) І яна, каже, лєгла, Про - ня єє звать було, - і в хатє ходє. Ходє, як че - лавєк, стукає, грюкає, і всьо. Ну, і йой кажуть… Яна давай же людям расказувать, яни кажуть - схаді в церькву памєні. Яна пашла памєнула, на стол всєго, і єди, і всєго наставіла, - всє равно - стукає і грюкає. Ну, яна трохі пажила, і вмє'рла. От шо. Ион прішов за йой. Ото і стукав і грюкав. І яна і вмьо'рла. [То челавєк прийшов?] Да, да. Ну, цє ж дамавік. Тей самій дама - вік прішов, і йон єє віганяв із хати. Ну, яна ста - віла всєго - і єсті, і мі'скі, і ло'жкі паставіла, і хлєба наре'зала, всьо. Каже - єж, толькі менє нє віганяй. А йон всє равно стукав і грюкав, пака яна нє умьорла» (с. Костобобрів), «Дамавик? Я чула таке. Но толькі я чула таке: шо ранше казали, шо як умре, прімєрна, пакойник, шоб ти год не хадила на мо'гилки. А то буде вдавацце, шо тей… дамавик буде. Оце ранше так. А тепер же ходет всє на мо'гилки… Оце таке, шо буде ж удавацце. Бо мая мама умирала, казала: знаєш шо, Надя, держись старого режима. Шоб ти не бєгала на мо'гилки не плакала» (с. Радомно), «Може, й ка мнє дамавой єтий хадів. Вот ночью - стукнє дєсь шось. А інагда - вот лє - жала… ета, навєрна, када муж мой умьор, дак… То цвє'тик аткулься лятіть із єтага… Пріду - удо'лі лєжить, на палу… Може, єта йон аруду - вав…» (с. Янжулівка).

За відомостями зі с. Залізний Міст, щоб не шкодив домовик, треба «памінать радітєлєй»: «Калісь був такий разгавор, шо дамавой. Шо дамавій у каждай хатє живє, і нада дамавога таго. шоб нє ета… Гаді'ть єму нада. Ну, шоб проть єво ні - чога. А я знаю, шо он нє любє?. Шоб хата була пасвя'ченая, дак нє будє дамавій. Памінать нада радітєлєй. Каждую суботу нада памінать».

Про ляки (на Семенівщині кажуть пужа'є), за винятком випадків, пов'язаних з відьмами, розповідають нечасто: «На кані, кажуць, як єдзєш, дак конь, каже, на дибкі становіцца. А што там його пужає - хто його знає?» (с. Костобобрів).

Порівняно рідко розповідають про блуд. Зазвичай кажуть, що: «Я сколькі пражила, я вєсь лєс знаю напральот… Нікада нє блуділа» (с. Маше - ве). Так само прагматично відгукуються й про те, як знайти дорогу додому: «Дак нада дівіцца на дєрє - ва. Гдзє во моху больше, туда і ідзі, як віходзіш» (с. Костобобрів), «Казалі - заходіш, дак сонце табє сюди свєтє, значить, абратна дамой іді, шоб ано табє в патиліцу» (с. Архипівка).

Все ж, часом траплялось і заблудити, особливо якщо підеш до лісу не в той день (наприклад, на Чу'ди) або натрапиш на таке місце: «І в нас було адно такоє мєста. Ідом туда - прійдєм назад…» (с. Тимоновичі), «Может, в такую зону пападьош, шо і сам нє будєш знать. Я адін раз тоже паш - ла - харашо, што з сабакаю пашла. У лєс. Вроді би, нєдалєко хаділа. А дє я била - я нє знаю сама. Нє знаю. Может, нє в той дєнь пашла. Но саба-ка мєня вивєла. А патом сабака мая забалєла» (с. Леонівка), «Блудицца чого? Ну, я лічна сама часта блуджу «сь. Як сонце - николі не заблудиш. А от сонца нема - і абезацєльна заблуджусь. У другу старану» бегу. Ну, бегу-бегу, а тадє шось… Назад. Шукаю лунє'йку (лісницьку «лінійку». - В.Г.) якую, чи шо. У лєсі ж, там багата і линє - єк, і дарог» (с. Орликівка).

За одним з варіантів, блуд візьме, якщо переступити через гілку, яку вкусила гадюка: «Це, кажуть, заблудиш у лєсі, єслі переступиш тую. ну, хво'я, там, чи галлюка, шо гадюка йє вкусила, - от таді челавєк мо'же заблуди'цца. Це у нас таке казали. Яд віпустить у теє… Укусить вона, чи як, чи яд віпустить: єслі через тую палку челавєк переступе - і мо'же заблуди'цца. Це кались мая хрьосна казала. Вана ж у лєс сама хадила все врем'є. А тадє, каже, - от, хажу па ад - ном м'єсту, і всьо. І вийду… І челавєк із женщи - наю там брали… з завода вани… І, каже, і сти'дно питать… Шо я ж усе врем'є в лєсі пражила… І, каже, шо війду - і на адно м'єсто. І пришлось, каже, іти пітать у челавєка. Так оце вана казала. Шо колись казали, шо єслі гадюка теє дерево укусила, чи яд, там, віпустила у теє дерево, а челавєк переступе теє дерево, значить, вон за - блудицца. Ну, кались і я - вийшли, а лєс був невеликий, - ну, кажу, куди ми війшли… А таді прайшли, а там у нас на дарозі стаяв дуб і хво'я. Кались ми казали - Петро і Поля. У нас і були Петро і Поля на хутари там. І мі так і називали, вани так перекручани були. «Ой, - кажу, - се ж ми ідом на Машев…» А лєс уже вірас, пасад-ка вірасла, от…» (с. Іванівна).

«Водити» начебто може й померла чарівниця: «А. Пра блуд расскажу. Даяркай же рабіла. Ну, вот - хаділа ж у три часи ночи. Устаю - і пашла. І дє тиєЛо'зи, а я во хаділа, каровнік во'йдє. Вот. Іду. Цємната. А ранче - ні хванаріка, нічим-нічога. Ідєш натьомную, палку якуюсь узяв… да й пашов. І хаділа-хаділа… І - умьорла бабка, тая, шо багата знала. В тей дєнь схавалі. Во. І менє' ваді - ла - часов три ваділа. І пришла… Думаю - куда я прійшла… якийсь лєс… Ну, тей лєс я кру'гом абхожу, абхожу, і пряма да хати. А-а-а… Тєпє - ріка я знаю, куда я прійшла… Богу нада маліцца» (с. Карповичі).

Чи не найширший пласт демонології Семенівщи - ни стосується теми відьмацтва, ворожбитства, знахарства тощо.

Людей, які за допомогою магії шкодять іншим, називають вєдьма'ч, вє'дзьма (у с. Архипівка - руса'лка; у с. Погорільці - також варо'жка, з тією різницею, що відьма здатна до перетворень, а «варо'жка проста умом варо'же»), калдуни' (с. Ло - сівка), зна'хари (с. Залізний Міст). Тих, хто «допомагає», називають шепту'ха (с. Лосівка; узагальнено - шептуни'), дзєд (с. Костобобрів), ба'бка (с. Радомно), зна'харє (с. Леонівка), знаха'рьки (с. Костобобрів). Чари в загальному називають при'мхи (с. Іванівка; мовляв, «ми ния'ких при'мхав не знали, не вмєли…»), прі'хамасті (с. Маше - ве), варажбі'ча (с. Погорільці), зна'харкі (с. Жа - дове). Людина, яка «щось знає», - зна'є, а залежно від ситуації, якщо робить шкоду, - то знає на пага'нає. Жінка, яка відгадує потаємне, зокрема й майбутнє, - варо'жка. Лікувати замовляннями й іншими засобами народної медицини - це глядє'ть (сс. Костобобрів, Погорільці, Тимонови - чі, Хотіївка); водночас «баба» - ше'пче (сс. Лосівка, Тимоновичі).

По суті, відьмаками були вовкулаки. Відомості про них, хоч і нечасто, трапляються на Семенівщи - ні: «Вавчачу шкуру надєвать? Не знаю. Такеє казали. Нехто його сього не бачив. Вовкалаки, угу. Детей пужали: вовкалаки ходеть. Шоб не бєгали куди папало, а седєли дома» (с. Лосівка).

Позитивними персонажами у системі вірувань місцевих поліщуків були люди, які вміли припинити пожежу. «Єта як пажар, дак с іконаю абхо - діть нада. Штоб павярнуць вєцєр. Ци Траєручі - ца, ци…» (с. Костобобрів), «У нас такая була. Лу - кінішна. Ана багата знала чаго. Дак ана віходіла с такой іконай. Гаварілі - от, ета патушить… А с якой іконай… Штоб пажар ілі утіх, ілі павєр - нул в другую сторану» (с. Тимоновичі).

Були люди, які відводили грозу «Казали, шо були й такіє, шо можуть і гразу астанавить, і все» (с. Лосівка). Водночас нерідко відповідні молитви від грози змовляли й самі, не вважаючи це особливим «знахарством».

Були й такі, що лікували (глядє'лі) людей чи худобу. «Баба ета Татянка, ана глядєла сама. І забалєла. Ну, сама сєбє нє паглєдіть. І пашла на сасєднєє сєло, штоб єй паглядєлі. Так нєльзя раз - гаварівать ні с кєм. Гаворєт: «Чьо ти, Татянка, на всєх сєрдішся?» А ана мавчіть. Ідєть і туда мавчіть, і назад мавчіть. Патаму што нєльзя разгаварівать» (с. Тимоновичі), «Ну, хадили, - єсть такіє ба'бкі, то в баб єсть такій… ну, дарований ад Бога гіпноз. Шо от ісходите ви да тає бабки - вам не памагло. Ісходите да другай - вам памагло. Це, значить, у єє хароший гіпноз. Вана нічога не теє… алюдя'м памагає» (с. Радомно), «[Як відьма відібрала молоко] «Атче наш» читай - не читай - вже нічога нє здєлаєш… Билі в нас такіє люді. Но щас іх очєнь мала. Зна'харє» (с. Леонівка). Коли корова доїлася з кров'ю чи коли її дуло, зверталися і до знахарок, і до ветеринара. «Було таке, шо й [знахарка] падивєцца, дак вано чі паможе, чі не паможе. А вітінар… Чі мастіт, чі шо. Чі карова кров'ю… Ро'гам дасть у вим'є, і буде із дойкі кров іти. Теє малако атдєльно дой і вісипай ско'ту…» (с. Іванівка), «Глядєлі. Як ра - задмє, я знаю, што я ваділа ік Бардади'нкам. Ани глядєлі. І тади яно праходіла. Як разадме карову, ті тєльонка, дак наглядіть, ано і всьо. Малітва такая була. Калісь же вітінарав нє було, дак усьо больше на малітви. Баба майго хазяїна, дак тая глядєла всьо. І ат іспугу, і ат урокув, і ана гля - дєла всьо» (с. Хотіївка).

Ворожка, щоб дізнатися те, про що її просять, здебільшого «кидала карти»: «Се нада людей шукать. У нас була такая, да вана вмерла. Вана карти кине і все табі скаже. От, загубила я гроши. Восємдесят рубльов. Бєгла в магазін, чи шо. На гароді траву раскидала. Се ж тиє ше ста'риє гроши. Пришла дадому - ой, нема ж грошей! Я і пашла ж туда, да варожкі, шоб вана на карти кинула. Кинула на карти - не журис, малади - ца, гроши тваі на'йдуцце. Ти токі прийди дадому расскажи хазяіну свайму. І вон найде… Прихожу… (Шо ти, Вустя, такеє сказала, шо вон найде?.) Кажу - Петя, загубила я гроши, і Вустя сказала, шо на'йдуцце. Шо ти найдеш. Із мене каньяк (Це каньяк на тиє гроши восєм рублєй двадцать восєм капєєк… це ж я сорак гадов за прилавкам.). Ну, вон узяв такую металіческую кацю'бку, па - шов же на гарод - кажду травинку перебрав - і найшов. Ну, вани не пустиє гроши - у тряпац - ці були» (с. Погорільці).

Баба - «павітуха», як вірять, могла передбачити долю дитини. Коли йшла до поліжниці, знадвору вдивлялася в шибку вікна навпроти печі й бачила там певні образи, спричинені аберацією світла на склі: «Єта казалі. Єта, што роди прінімає бабка, і предсказує. А я знаю, што ана баче? Судьбу баче» (с. Костобобрів), «Ета мая бабушка, бабушка Нєстєравна. Ана була павітуха. І всєгда, када ражаюцца дєті, ана хаділа туда. А в акно проців пєчи, за шторай. А йой зразу й паказуєцца: вада - значиць, цьо дзіця, младзєнєц, утопіцца; вєрьовачка - значиць, павєсіцца; а як жита - значиць, будзє жиць. Ета бабушка мая лічна… Нєстєравна» (с. Костобобрів).

Були люди, які «знали» від змій, вміли «відшептати» укус: «Он, Нюрка расказувала. Када ж… гадюк етіх пално-пално било, дак баба Нюр - кіна усєгда нагаворе: «Ідітє, дєвкі, нє бойтєся». Знала ат усєго. Ішлі ані нє баялісь. Шо і змєі нє пакусають, і нічога» (с. Тимоновичі). Вони могли відвадити вужа від корови: «Тут, казалі, случай був у нас в сєлє, што вуж даів карову. А калісь же людзі булі такіє, што глядзєлі. Кажуць, ма - літву прачитав чалавєк, і йон вілєз з сарая і па - шов. Вуж тей, што даів карову. Хто його знає… Малітваю атагнав. У нас був дзєд такій сіль - ний, глядзєв харашо» (с. Костобобрів). Вміли «відшептати» укус: «У нас там бабка була в гораді, шо глєдєла. Вкусіла, там, дітьонка [гадюка]: ні в бальніцу, нішо, - ана паглєдєла, і паправілась дзіця» (с. Костобобрів).

Трапляється уявлення, що якби не відшептати укусу, то до захід сонця людина помре чи худобина здохне: «А то ж казали, як укусе гадюка, дак поки сонце зайде, і чалавік умре» (с. Лосівка). Утікати від гадюки належало тільки проти сонця: «Як гадюку бачиш - іді проті сонца, ана проті сонца нічо - га нє баче. Ио всякіє гадюкі. І рижиє, і зєльониє, і с пятнамі… Цє гадасть…» (с. Костобобрів).

Загалом же поняття «знає» - доволі широке і може стосуватися різних ситуацій. Зокрема люди з такими властивостями нерідко виявляють своє «знання» при здійсненні такого важливого акту як купівля худоби, в інших господарських ситуаціях:

— «Ио-йо-йо!. Знаєцє шо? Прадає челавєк карову… Напрімєр, я прадаю каровку. І я єслі хочу, шоб челавєку було харашо, значиць, я ничого не кажу. А єслі хто хоче на плахоє, дак в'абще… Ку - пять - у етага челавєка повна було малака, а тиє люді купяць - нєт малака. От такіє дєла» (с. Карповичі).

— «[До старого хазяїна хоче?] Нада шукат людей. То хазяїн тей, шо прадавав, дак жалєв вон табє прадавать. І карова да яго… Шукай людей. Шукаю людей, шоб пагледєли каровку. Було мінє адин [раз] вот шо. Мєсец целий хадила на пастбище [забирати корову]. А тадє - найшлас така людина. Я йду, с ка'страю ж іду за свайою каров - каю. Бегить і бегить дадом (до попереднього господаря. - В.Г.). Ну і вана, тая женщина, - так пужкаю [по корові] - шльох! «Іди, - каже, - Катя, дадому. Больш і ти не пойдеш за кароваю, і карова дадому не прийде». А є ж такіє люде. А шо вано ж…» (с. Погорільці).

На Семенівщині трапляються сюжети про суперечку між такими калдунами: «Ета мінє свьокар расказував. Вот, каже, сабраліся… Жилі на Мі - хайлавє. Щас нєма вже того пасьолка, умьор вже той пасьолак, спалілі, нєма нічога. От, каже, са - бралісь… А тади ж вєдьмовство' було, знаєтє, як?. Ну, і сабраліся, каже, - давай, хто лучче здєлає. Ну, адін іздєлав. Разгадалі. Другій здє - лав… А тей, Брут, каже - от, я здєлаю, ві нє разгадаєтє. - Давай… Ну, іздєлав: [той другий] як ступє, так і пєрднє, як ступє, так і пєрднє… І пака шов, так і пєрдєв. Вже нєчем… Ані вже нє знают, што дєлать. - Давай, каже, скарєй рас - тоє… В менє' вже разриваєцца живот… (Сміється. - В.Г.). Калдуни» (с. Хотіївка).

Використання низки магічних засобів не вважають особливим «знахарством», хоча про них також треба «знати». Як приклад - використання так званого «забутно'го» хліба, який відігравав важливе значення у лікувальній практиці (людина чи худобина ніби «забували» про хворобу): «Бувала. Ета на забутно'є, кажуть же. Толькі куди той хлєб дєвалі, нє скажу вже» (с. Костобобрів), «Ну, забутний - расказувала адна баба, шо це хара - шо, шо… Ну шоб був па-настаящому забутний. Це вже памагав ад усього'. Чи дятя забалєло, так можна давать його, чи скатина яка забалє - ла. Ну шоб вже вон па-настаящему. От, витягаєш, там, качерго'ю, а от десь закатився і забулась хазяйка витягнуть. Так отей хлєб називався забутним, і вон, в'обшем, знали тіє старіє люде, шо вон од усього' памагав» (с. Жадове).

Так само всі знають про магічні властивості окрайця свяченої паски, а отже, навіть його використання у доволі сумнівних ситуаціях «знахарством» не вважається: «То як куда іцціць, вот, ці на работу устра - ювацца, ці сьо, - када паску пасвя'цяць, вносяць у двор, і тада крайчік атрєзаєцца і на ікону ложіц - ца. А тада, када ідзєш уже пєрвий раз, дак пасач - кі вазьмі в карман, да ідзі і кажи (пра сєбє'), шо: «Я да вас із паскаю, а ви да мєнє з ласкаю». І три ра'зи так ісказать. От шо. «Ваш кабінєт, а мой вєрх». І кажуць, усєгда будзє памагаць. І «Атче наш» нада читаць» (с. Костобобрів).

По суті, особливим «знахарством» не вважали будь-які магічні дії, які стосувалися покращення власного добробуту не коштом інших. Яскравий приклад такої «господарської» магії - виведення мишей: «Іще ж от, кадась мінє Тонєчка рассказавала, баба, як мішєй із хати ета, дак. (Я ж усьо знаю, да нічьо нє знаю) Я'кась - шо нада гаварить, нє знаю. А вот як ідєть стада, дак нада ітті за стадам, на полє, і шо-та сказать: «Міши-міши, пай - дьомтє за мной, - чі што, - с маєй хати!» - і туда іх атвє'сті, дє стада астановіцца. І назад ітті - тоже ж молчя. І прітті дамой, і тада міши осєнню всє уходять» (с. Тимоновичі).

З-посеред негативних персонажів, наділених надзвичайною «силою», найчастіше на Семенівщині розповідають про відьом. Спектр їхніх зловорожих дій доволі широкий.

Відьми (чи відьмачі) робили у збіжжі «закрутки» (завої):

— «Я знаю… Я знаю, шо то разгавор був… Тади ж прієжджалі уполнамочанниє, чи шо. Ну, тут дзєдок такий у нас був, што на конях вйоз уполнамоченнага тага'. І кажуць, єхалі, даєхалі до'куль яни… Жи'та… Дзядок тей - скок із воза, і в жита. А йон каже, што: «Нє дзєлай, челавєк добрий, єтага». А йон каже: «Нічога тут нє слу - чицце: адзін пєтух іздохнє, і всьо». Як на паганає челавєк знає, дак єму нада абізацєльна здзєлаць яго. [Як бачили закрутку] Віжнуть, да й кінє, та й і всьо. Як хто сло'ва знає, дак іздєлає, а як хто нічога нє знає, дак… Віжнєш у жицє у том, да й…» (с. Костобобрів).

— «Тоже - в тряпачку [брали те закручене] чи… голими руками не… чи лапатаю, чи хай вано сабє й стаіть. Варажбі'ча. Варо'жать на тебе'. Це варожать, шоб ти хазяйку чи пашов ізменив. Це так у нас… Недобріє люде. Варо'жкі. Вани не вєдьми, а проста варожка. Ну, вєдьма ж надєє' на себе друге'є шось. А варожка проста умом ва - роже. Вєдьма - ну, єкусь чи сабачу адежу, чи…» (с. Погорільці).

— «Завязувалі - завой. Жалі жита, дак ас - тавлялі і палілі. Усєгда, када вам шось надзєла - юць, а бачіцє, шо-нєві'ть інасипана чи налі'та, - нікагда нє ступайцє на тоє мєста. Нікагда. Ета шо-то здєлана. Нікагда. Абійдітє стараной, і всьо. Того, шоб плоха. Ага - бачить: ти живєш трошки чуть лучче, чи шо - дай, мі табє здєла - єм, шоб ти забалєв… [Знайшовши у збіжжі закручене] Так абжиналі да'лєнька, а тади запалілі і шалілі тей завой. От шо. І кажуть: «Шоб ти сам… хто дєлав, шоб ти сам вів дєнь і ноч на алє'щину». Патаму шо люді ж усякіє…» (с. Костобобрів).

— «Такіє ж врємєна булі, што там і вєдьмі, і чаго толькі нє пачуєш. Ну, як вєдьма пабула да щось іздєлала. Нада віжать і єго абрєзать і гдє - та у сараі захавать, щоб ніхто нє знав. Що нє на скатіну дєлана» (с. Тимоновичі).

Часто скаржаться, що відьми підкидали на обійстя якісь яйця, чимось «підсипали», «підливали» тощо:

— «Л-у! Всьо, шо зря, то і дєлалі. Шо зря. Да. Да. Пакрутять, накрутять [у житі], а ще - ото як яйци якіє: куріца сєдзіць да нє віведзє, бавтуни, - дак туда сє прінєсє паложиць, а тади вже люді страдають. Па іх і такіє ску'лля, і чи'ркі, і всьо. Нєльзя було хадзіць. І тади вже ходзяць да людзєй, а людзі вже іх глядзяць» (с. Костобобрів).

— «Люді врєдниє булі і йо. Дєлають усякає. То надсипають, то наварожать, зєрна якогось сумє - ши насипєть, ці вадой пєрєллють. Ета ж такі люді у нас, знаєтє якіє…» (с. Костобобрів).

— «Костачкі у нас як на'йдзєць закопа - ниє уже, дак кажуць, уже накалдавав хтось» (с. Костобобрів).

— «Я чула, шо хто… Ну, я цього не рабила, ну я чула. Єслі, вот, зло мисле, прімєрна, у сем'є. Ну, нев'єстка падралась із свекрухаю. Лтдає - ти, мов, дачка', дак забери їє. Шоб пажила у дачки. Уже вана - брох! - то ниж паклала, то, каже, касу паклала. Шоб вана переходила туди, шоб вже, наче, туди зло панесла', шоб і там не мирила. Шоб, наче, пашла туди да дачки', шоб і там зло було» (с. Радомно).

— «У нас йо адна тут такая. Малітву знала. Значиць, йо… Берецца пшано і сипєцца пад хвор - тачкай, там, чи пад крильцо і пригавараваць. Ну я не буду вам расказувать. Не нада. Л то ві ще каму здєлаєтє… Нє нада. Для чого' - хоче… Мой конь во пашов - і ана єтим ходам ідзєць. бєре пшано, хочеш - соль, і сипє пєред самимі єтимі двєря'мі і заклінаніє дає, і тади конь іздихає. Ні аднаго каня нєма на той уліци, там женщіна жівє. Ллкашка страшнаю уже…» (с. Карповичі).

Часом, проте, таке «підсипання» мало вповні реальну природу: «Я вам, хлопци, разкажу адно дєла. Бу'ла така баба мудра. Шо випускає курей, і бере дома. ну, проса. І бере - на свайому гароді не сипе, а з йою падра'лась - дак йой. І куре йой туди ходеть. (Сміється. - В.Г.). Оце таке було. Та каже - шо ж вана таке знає. Л друга' єй - ти, каже, падивись, шо знає. Бачиш, шо насипана. От вони там капу'шацце» (с. Радомно).

Нерідко відьмами називають тих, хто має «лихе око», такий «язик». Водночас вони й «підливають» та «підкидають»:

— «Лдна баба прайшла, а я на каню скаради'в. Як прайшла, як пизданула, - і ку^онь дибаря'став, і пашов, і барана' втак нада мною хадила. Лна прайдє - і зразу аварія. Оце ж тая вєдьма. Шо як токі вана вийде, і карови ідуть уже: на яку гля'нула - так і війшла за село і впала. Оце ж тая у нас тут…» (с. Жадове).

— «Єсть такіє люде, шо язики такіє. Ну, єслі карова ателілась - ну, нельзя, шоб та людина заходила у дву^ир. Єсть такіє люде. Вєдьми - ну, казали так. Да тіки шо вано таке… ураждьо'не таке. Вано родитсе, і вано. ну, паганий чела - вєк на все вано. Ну, вано то ни черта не знало, а таки вийде - «Лй… у тебе і те єсть, і те єсть…» Л чого ти не робиш, шоб було і в тебе'? Єсть, вано, панимаєте, такіє люде, шо вано па - дивицце на тебе, і тебі плохо робицце. Воно пагане на все, шоб ви знали» (с. Радомно).

— «Л тож такіє з людей були - праєдеш улі - цаю, дак. отакая тут у нас була женщіна: як гляне, вже й не вієжжай. Толькі на гарод арать, арав би конік. Л так - є. Очи. Л єсть такіє люде - ад за'відащи, шо ти живеш. Лга - ти живеш: оде вада табє, сталова ложка, і вон хоче тебе втапить. Лга - уже ти вуши пудняв, ти живеш, на тебе' нада всєго… От шоб я… Нє - я хочу жить… То начинає і пудкидать, і пудли - вать… Шоб… на хворткі хоть песок, і шо ще… У нас отут була такая женщина: на' канхветку… У мене внук був… Ну, правнук… Л вона такая, шо йой аби ізлить. Дак прийшов тихе'нька - у грубу чи в пєч… Десь як падививсь - якую тряпку незнакомую чи шо - дак у руки, Боже, упасі, не бери, - а на па'лачку і неси у грубу. Лбо на го - гонь - кудись запалив, і всьо» (с. Погорільці).

Вірили, що відьми «відбирали» у корів молоко:

— «Дак то ж були ж такіє шептуни якієсь, шо. Єнче ж шепче, шоб табі памагло, а якеє - шоб навредить табі. «Л, то, - кажуть, - кал - дун уже забрав малако якийсь.»» (с. Лосівка).

— «Запраста [молоко заберуть]. їм адну шерс - цінку - і всьо, і карова малака давать нє будзє.

Яни в любій дзєнь. Може вкрасці, і всьо. Яни адну шерсціну во'зьмець, принєсуць єє, кудась пало - жець, і всьо. Дак хадзілі лаицца. Лаились, шо зря казалі, всякіє слава нєхарошиє - на тую вєдзь - му. А тади, там дзєд був, Аврам, дак да яго ідуць бабі і плачуць, і вадзічкі набєруць у двєнадцаць часов, і каже - пажалуста, паваражицє, малака карова нє дала. (І Маша вже, ка', прайшла па улі - ци… Всьо… А йой нада адну шерстіну… О, якіє булі людзі - нє дай, Бог!.) А йон ото вже гля - діць бєдну, і тади вже приходяць благодаряць, ка - жуць - уже всьо, карови паладзілісь. Йон паглє - дзіць, і зразу здєлаєцца малако нармальнає, і карова всє малако аддає. Толькі нада, када ідзєш, дак у дзвєнадцаць часов ночи, шоб ніхто нє ха - дзів, набраць той вадзічкі, нє'сці да таго чела - вєка, і йон паглєдзі'ць, і всьо будзє нармальна»

(с. Костобобрів).

— «Яна сільнєй імєла… свой[гіпноз]. што карова - падпускала ж [її]. Вєдьму падпускала всєгда. Ну, вже нє давала карова малака столь - кі [господарям]. А шо ти зробіш… Єслі русалка падаіла. Яна забрала малако, а табі што аста - лося?. Ета даів челавєк абикнавєнний, туль - кі. Як вам сказать. Абикнавєнний челавєк, да тулькі йон читав малітву такую, што карова даєть малако, і всьо. А абикнавєнний чела - вєк. Ішов [до хліва], аякже. Нада же зайтіть у пуню» (с. Архипівка).

— «Ну, раньше гаварілі, ну при свайой я вже памєті нє знаю. Раньше, казалі, каров хаділі па дво'рах даілі» (с. Костобобрів).

Відьма начебто могла здоїти чужу корову, «подоївши» навіть м'яло: «Да, бул'и. І у нас тут такая була, хароша тоже, вєдьма. І ще такая вєдь - ма була, што аби токі на четирьох нагах було - і я, каже, малака надаю. А у другой карові забіра - ла, а свайой карові. Карова тая нє давала малака, а ана магє й… Мяльніца калісь такая була, што льон, канаплю' [м'яли]. «То я, - каже, - і з єтай надаю малака». Булі вєдьмі кались. Ну, в наше врємя вже нє було. Мі вже нє знаєм, што такоє вєдьмі» (с. Хотіївка).

Щоб «повернути» молоко, робили так: «Єслі малако адабра'те, - узя'нь його. патягай, скокі вана дасть, хоть трохи, - і сипні' на агонь. І єслі та людина прийде да вас - ти нічого вже єй з

двара не давай» (с. Радомно). Загалом відьмам і так нічого з двору не давали: «Ми зналі іх в ліцо. У нас сєло малєнькає, ми зналі, хто на што гаразд. Проста нє давалі нікаму нічєво, да і всьо» (с. Леонівка).

Якщо знали, яка відьма «відбирає» молоко, йшли до неї і сильно лаяли, щоб «повернула». Також шукали когось, аби «паглєдзєв» («пошептав», полікував) корову.