Вишивка на одязі українців: від Давньої Русі до модерну (відповідь сучасним скептикам)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України

Вишивка на одязі українців: від Давньої Русі до модерну (відповідь сучасним скептикам)

Василь Балушок,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,

Марина Олійник,

кандидатка історичних наук, наукова співробітниця

м. Київ

Анотація

На сьогодні немає хронологічно простеженого ланцюжка відомостей джерел про українську вишивку на одязі від Київської Русі до XVII ст., а для простолюду до XVIII ст., що сприяє твердженню постмодерних скептиків про дуже пізню їхню появу. Метою статті є дослідити, виходячи зі стану джерел, проблему тяглості побутування означеної вишивки від Київської Русі до кінця XVIII - початку ХІХ ст., коли вона потрапляє до професійних зацікавлень дослідників народної культури. Автори використали археологічні, іконографічні, писемні джерела.

Методологією дослідження є сформульовані Ф. Боасом, А. Кребером, К. Грушевською, М. Салінсом, С. Арутюновим положення про закономірності еволюції і взаємовпливів різних культур, а також про функціонування культурних явищ, включно з дією механізму адаптації і взаємодії запозичених та автохтонних компонентів культури.

Результати. Про значну поширеність вишивки на вбранні різних соціальних верств Давньої Русі свідчать, у першу чергу, іконографічні й, особливо, археологічні матеріали, здобуті в ході численних розкопок.

Ключові слова: вишивка, Давня Русь, середньовіччя, ранньомодерний період, джерела.

Abstract

Vasyl Balushok

PhD in History, Senior Research Fellow,

Maksym Rylskyi Institute of Art Studies,

Folklore Studies and Ethnology,

National Academy of Sciences of Ukraine,

Kyiv, Ukraine

Maryna Oliynyk

PhD in History, Research Fellow,

Maksym Rylskyi Institute of Art Studies,

Folklore Studies and Ethnology,

National Academy of Sciences of Ukraine,

Kyiv, Ukraine

Ukrainian embroidery on clothes: from the period of the ancient rus' to the modern (an answer to modern skeptics)

Introduction. As of today, there is no clear chronological chain of sources about the Ukrainian embroidery on clothes in the Kyivan Rus' until the XVII-th century, and for commoners - until the XVIII-th century, thus supporting the arguments of post-modern sceptics about its later existence. The goal of this article is to study the problem of durability of the given embroidery from the period of the Kyivan Rus' till the end of the XVIIIth - beginning of the XIXth centuries when it was in focus of professional interests for folk culture researches. We have studied archaeological, iconographic, and written sources. The methodology has been created by F. Boas, A. Kreber, K. Hrushevska, M. Salins, S. Arutiunov in the provisions on the laws of evolution and common impact of various cultures.

Results. The significant spread of embroidery on clothes of various social classes in the Ancient Rus' is evidence by icono - graphic and archaeological materials received in course of numerous excavations. A lot of remains with the signs of embroidery on linen, woolen and silk clothing made with linen, silk and, especially, gold threads has been preserved. The remains of gold sewing in most cases belonged to the representatives of the boyar elite, however, they were also found in the burials of commoners. The use of embroidery on clothes in the Ancient Rus is also evidenced by a fewer, but certain written sources, by the Galician-Volhynian Chronicle. However, we can find some facts in the testimonies of the European adventurers who visited the Kyivan Rus' in the XV-XVII-th centuries: Hilbert de Lannoy, Huillaume Levasseur de Beauplan, Conrad Jacob Hildebrandt, Ulrich von Werdum. The use of embroidery on clothes in Ukraine in the XVI-XVIII-th centuries is also preserved on icons, numerous records and other sources published in the sets of documents and various publications (Lithuanian Metrica, materials of court cases, wills, etc.). Finally, records and drawings of «topographic» descriptions of authors (Mykhailo Antonovskyi, Oleksander Rihelman, Afa - nasii Shafonskyi, Yezhy (Yurii) Hlohovskyi) also include traditional culture of the Ukrainians.

Keywords: embroidery, Ancient Rus', Middle Ages, early modern period, sources.

Основна частина

Вступ. В умовах повномасштабного розгортання російсько-української війни аж ніяк не зменшилась актуальність опору намаганням дискредитувати українську національну символіку з боку проросійських сил. Серед українських національних символів важливе місце належить вишивці на одязі, яка і стає частенько об'єктом нападів згаданих сил, включно з різними фейками, що з'являються в українському інформаційному просторі. Тож пропонуємо продовжити підняту раніше тему, пов'язану з історією української вишивки на вбранні. Попередні статті [1; 2] ми присвятили: першу - аналізові загальних проблем, пов'язаних із дослідженням походження та історії української вишивки на одязі, включно з соціальним контекстом побутування, а другу, - значною мірою окреслюваному гіпотетично, питанню її витоків у докиєворуські часи. Так ми підійшли до закономірного питання: а якою була подальша доля цієї вишивки, зокрема впродовж тривалого періоду від Київської Русі до ХІХ ст.? ¹ Ми також розглянули тези новітніх скептиків, які з позицій постмодерного критицизму заперечують чимало зі сформульованих попередниками і колегами положень щодо історії вишивки на одязі українців. При цьому наш аналіз цих критичних тез показав помилковість значної кількості з них. Тепер продовжимо наш розгляд теми, особливо зважаючи на те, що однією зі згаданих критичних тез є твердження чи то про перервність побутування вишивки на одязі в інтервалі між Давньою Руссю і XVIII ст., чи взагалі про появу традиції вишивати вбрання в Україні, особливо простолюдом («селянами»), лише з кінця зазначеного століття (про це йшлося в першій з опублікованих авторами статей) Як і у випадку з попередніми статтями, висловлюємо щиру вдячність колегам, які по-дружньому допомага-ли нам у вирішенні проблем, що постали при написан-ні статті, а саме згадуваним раніше Юрію Писаренку, Тетяні Шевчук, Костянтинові Рахну і Миколі Рудю, а також етнологині Ірині Несен, археологам Олексію Ко-мару, Наталі Хамайко, Всеволодові Івакіну, історику- медієвісту Олександрові Головку та фольклористці Оле-ні Чебанюк.. Слід зазначити що виступи згаданих «скептиків» трива-.

Стан дослідженості. Історію вишивки на одязі українців та їхніх предків у давньоруські й середньовічно-ранньомодерні часи вивчала достатньо чисельна аудиторія дослідників, яким багато вдалося зробити. Почала цю тему ще Ольга Косач (Олена Пчілка), яка в книзі, виданій 1876 р., назвала ряд літописних, іконографічних і документальних свідчень існування вишивки на українському вбранні у давньоруські й ранньомодерні часи [3, с. 8]. Серед тих учених, хто продовжив її, назвемо Олександра Міллера, Петра Савицького, Вадима Мо - дзалевського, Євгенію Спаську, Марію Новицьку, Михайла Рабиновича, Раїсу Захарчук-Чугай, Олександра Тищенка, Марію Фехнер, Кирила Михайлова, Тетяну Кара-Васильєву, Олену Брайчевську, Віру Зайченко, Анатолія Адруга та ін. [4, с. 85 - 86; 5, №24-25; 6, с. 19-20; 7, с. 154, 339 - 342; 8; 9; 10, с. 20-45; 11; 12; 13; 14, с. 10-123; 15, с. 811, 815-819, 826, 828; 16; 17].

Постановка проблеми. І все ж залишається ще чимало нез'ясованих моментів в еволюції означеної вишивки, причому на деяких етапах їх навіть більше, ніж уже вирішених проблем. Численні лакуни існують у наших знаннях про вишивку на одязі протоукраїнців, а далі власне українців ють далі з настирливістю, якій можна позаздрити. Так-тику вони, звичайно, змінюють, проте незмінно чомусь обирають об'єктом якщо не критики, то тих чи інших ма-ніпуляцій, українську культуру. Так, одна з таких авто-рок, Оксана Косміна, у матеріалі, виставленому 15 липня у давньоруську епоху й, особливо, в часи Середньовіччя і навіть раннього Модерну. Найменше знаємо про цю вишивку в дуже бідному на джерела історичному проміжку між Давньою Руссю й XVI ст. Відчутним недоліком українського дискурсу щодо історії вишивки на одязі є й те, що автори багатьох публікацій недостатньо уваги приділяють точній хронологізації відомостей про неї в середньовічно-ранньомодерні часи. У цьому українські дослідники, на жаль, нерідко поступаються вченим з інших країн, які чітко вказують час фіксації появи вишивки й змін у її' побутуванні [див., напр., стосовно естонців: 19, с. 60-61]. Власне на сьогодні за великим рахунком усе ще немає чітко простеженого хронологічно безперервного ланцюжка згадок у джерелах про українську вишивку на одязі від Київської Русі до XVII ст., а для простолюду до XVIII ст. (або ж чітких свідчень про відсутність такого).

Проблема загострюється ще і в зв'язку з виступами «скептиків», які нерідко досить-таки огульно критикують багато з існуючих у науковому дискурсі положень. У першій з попередніх статей ми чимало місця присвятили аналізові висунутих ними тез, що фактично ігнорують закономірності запозичень та адаптації в культурі. Ми проаналізували заяви «скептиків» про практично повне копіювання в інших народів вишитого декору на одязі соціальною верхівкою українського суспільства, а простолюдом у останньої, та ще й дуже пізно. При цьому детально хронологія фіксації в джерелах вишивки на одязі різних соціальних верств українців усе ж нами розглянута не була.

Звідси випливає необхідність розгляду відображення у джерелах побутування вишивки на вбранні українців, а також належності її тим чи іншим соціальним верствам, почавши від Київської Русі й до кінця XVIII - початку ХІХ ст., коли вишитий декор на одязі потрапив до кола професійних зацікавлень дослідників народної культури. Тому ми ставимо завдання накреслити, наскільки це на сьогодні можливо, виходячи зі стану джерел, де більш детально, а де хоча б пунктирно, загальну лінію побутування означеної вишивки. Встановлення факту існування чи відсутності тяглості вишивки на одязі українців від давньоруського Середньовіччя до модерного часу має важливе значення, адже у випадку неперервності її побутування з'являється додаткова підстава для стійкості нової традиції (за Ериком Гобсбаумом і Теренсом Рейнджером [20]) прикрашання одягу як національного символу. Ми використали археологічні, іконографічні та писемні джерела. Це, зокрема, дані археологічних досліджень - як опубліковані польові матеріали, так і результати реконструкцій археологів та мистецтвознавців, що стосуються одягу населення Давньої Русі [8; 12; 13; 21; 22; 23]. З писемних джерел використано Галицько-Волинський літопис [24], мемуари й повідомлення європейських мандрівників, що відвідували Русь-Україну в XV-XVII ст. (Жільбе - ра де Лануа, Гійома-Левасера де Боплана, Конрада Якоба Гільдебрандта, Ульріха фон Вердума [25; 26; 27; 28]), опубліковані в різних збірниках документів матеріали судових справ [29; 30; 31], а також записи й малюнки «топографічних» описів тощо авторів кінця XVШ - початку ХІХ ст. (Михайла Антоновського, Олександра Рігельмана, Афанасія Шафонського, Єжи (Юрія) Глоговського) [32; 33; 34; 35], які змальовують традиційну культуру українців. Всі вони містять ті чи інші відомості про вишивку на одязі українців у конкретні часові періоди середньовічно-ранньомодерної епохи.

Методологію дослідження складають положення про закономірності еволюції і взаємовпливів різних культур, що роблять конфігурацію кожної з них оригінальною й неповторною, а також про функціонування культурних явищ, у т. ч. дію механізму запозичень, який включає адаптацію і взаємодію запозичених компонентів культури з автохтонними, що були сформульовані Францом Боасом, Алфредом Кребером, Маршалом Салінсом, Сергієм Арутю - новим [36; 37; 38; 39].

Українська етнологія, приречена в радянські часи на епігонство стосовно провідних наукових центрів Москви та Ленінграда, здавалося б, не може дати нам якихось корисних методологічних настанов. Проте, виявляється, такі українські теоретики є. Маємо на увазі Катерину Грушевську, що свого часу жваво цікавилася теоретичними питаннями етнології - фольклористики - антропології Мається на увазі не так фізична, як соціальна, чи куль-турна антропологія.. Хоча вчена маніфестувала себе прибічницею еволюціоністів, насправді вона критично ставилася до «наївного еволюціонізму» й активно співпрацювала з діячами французької соціологічної школи і найпередовішими на той час представниками британської антропології, т. зв. психоаналітичної етнології, і навіть дифузіоністами [40, с. 5-8, 51-56]. Попри те, що К. Грушевська зосереджувалася переважно на соціальних інститутах, віруваннях та обрядах, чимало положень з її праць можуть застосовуватися й при вивченні «соціального життя речей» (чим активно займалися Ф. Боас та його учні). В Ті працях є багато цікавих думок, що стосуються проблем суспільного контексту існування фактів культури, їхнього походження й поширення, запозичень з одного соціального середовища до інших, визначення «бічних доріг в розповсюдженню» різних культурних явищ [41, с. 49; 42, с. СЕУІІ]. Цікавими для нас є її розмірковування і стосовно «питання вандрівки окремих культурних елементів» між різними народами [43; 44].

Основна частина. У попередній статті ми з'ясували, що найдавніші зразки києворуського золотого шитва, витоки яких маємо пов'язувати з попереднім часом, виявлені у похованнях Х ст. в Чернігові (Чорна Могила) та поряд, у курганному могильнику Шестовиці - місці поховання скандинавських воїнів на руській службі, що були асимільовані місцевим протоукраїнським населенням. Скандинавія і Русь з другої половини Х ст., тобто в епоху активності норманів-варягів, складали єдиний культурний простір, відмінний від аналогічних утворень Заходу і Сходу. Тут зафіксована спільна мода на золоте шитво, золоті нитки для якого, що знайдені в похованнях Чорної Могили й Шестовиці, як вважають дослідники, виготовлялися спочатку в Китаї і Болгарії. У Візантії ж їхнє виробництво у такій техніці простежується лише з другої половини Х ст. Шовк надходив з Іспанії та Китаю, а на Русі місцеві майстрині розшивали його золотом [13, с. 141-143, 146-147, 152].

Як бачимо, матеріали поховань з Чорної Могили та Шестовиці засвідчують можливі впливи на вишивку на одязі протоукраїнського населення з боку скандинавів, а не з Візантії. А саме на візантійський вплив у цій сфері чи не найчастіше вказують дослідники [45, с. 115 -116; 46, с. 161]. Тому, визнаючи існування візантійського впливу, варто враховувати культурний взаємообмін давньоруського населення з теренів майбутньої України також зі скандинавами й з іншими народами, про що йшлося у попередніх статтях. Це, звичайно, не може вважатися доказом того, що сама манера вишивати одяг, як і зразки узорів, узагалі прийшли до протоукраїнців лише з зовні. На проблемі співвідношення запозичення й автохтонності у вишивці ми теж спеціально зупинялися в попередніх статтях. Тому розглянемо конкретні факти, що стосуються існування вишивки на одязі у давньоруську епоху.

Тут маємо як свідчення писемних та іконографічних джерел, так і, особливо, дані археології, з яких почнемо. Археологи регулярно знаходять фрагменти одягу в давньоруських похованнях представників різних верств села та міста. Доволі часто виявляють рештки декоративних елементів, у т. ч. вишивки, найбільше золотого гаптування. Характер орнаменту вишивки встановлюють за частково збереженими золотими нитками, а також за отворами, які залишилися в тканині. Останні дають змогу виявити сліди вишивок, виконаних не лише сухозлотицею, а й лляними нитками [12].

Результати досліджень демонструють, що в ХІ - ХІІ ст. використання шовкової тканини вже було характерним не тільки для феодальної верхівки, але й для нижчих соціальних верств. Хоча останні шили вбрання переважно з льону, вовни та коноплі, нерідко заможні простолюдини все ж мали і шовковий одяг чи його частини. Рештки простої домотканої тканини, вишитої узорами з білих та кольорових ниток, хоч і в незначній кількості, теж знайдені археологами. Так, М. Новицька називає дві вишивки на домотканому матеріалі: фрагмент вишитого рушника, в який був загорнутий скарб, що його знайдено 1876 р. в садибі на Вознесенському узвозі в Києві, та шматок полотняної тканини з «вишитими білими й кольоровими нитками хрещатим узором», із скарбу, знайденого 1903 р. в садибі київського Михайлівського монастиря [8, с. 27].

Майстрині Київської Русі володіли цілим арсеналом прийомів гаптування на імпортному шовку («на прокол», «уприкріп» та ін.). Очевидно, вишивальниці вирізали з шовку смужки, гаптували їх, а потім уставляли в шви лляного чи вовняного одягу [47, с. 12 - 17]. Шовкова тканина, як і металеві й шовкові нитки, необхідні для вишивання, надходили на давньоруський ринок із Візантії, зі східних та інших країн.

Археологи неодноразово знаходили свідчення побутування вишивки, в першу чергу золотого шитва, серед мешканців міст і сіл Давньої Русі заможного й середнього достатку. В більшості випадків золоте гаптування на одязі вказує на високий соціальний статус. Такі речі не завжди належали безпосередньо членам соціально-політичної верхівки, проте переважно свідчать про пов'язаність їхніх власників, навіть простолюдинів, із княжо-боярським середовищем. У цілому зі знайдених на 2018 р. 115 фрагментів вишивки з орнаментом XI-XIII ст. з України маємо 25 (Київська, Чернігівська, Галицька землі) [48, с. 272-273]. Більшість із них прикрашали жіноче вбрання. Це деталі головних уборів (чільця), стоячі комірці, оп'ястя, рідше - опорядження верхньої частини одягу чи його країв (подоли, краї плащів). Чотирикутні нашивки зі складним гаптованим орнаментом покривали груди [8, с. 37]. У цьому зв'язку згадаймо свідчення Пріска Панійського про те, що служниці дружини зверхника гунів Атті - ли «вишивали різнокольорові узори на тканинах, які накидали для прикраси поверх варварського одягу» [49, с. 256]. Відомі фрагменти вишивки церковних облачень (із Софії Київської). Вишивали вовняними, шовковими і золотими нитками, але серед знахідок кількісно, звичайно, переважає золоте гаптування.

Досить часто виявляють рештки вишивки на жіночих головних уборах, особливо тих, що мали тверду основу. Так, у с. Новленське Московської обл. (Росія) знайдений фрагмент шовкової тканини з дрібними дірочками, «очевидно, - як зазначає російська одягознавиця Марія Сабурова, - від вишивки, що не збереглася». Головний убір на берестяній основі в хорошому стані, розшитий «вісімковим орнаментом із включеними в нього хрестами», виявили у Звенигороді (сучасна Львівська обл.) ХІІ - початку ХІІІ ст. [21, с. 18-22]. На черепі жіночого поховання в Ярославської обл. у Росії знайдена стрічка «з візантійської тканини, на якій золотою ниткою були вишиті святі й дерева в арочках» [50]. У давньоруських похованнях і скарбах на різних теренах, включно з Україною (напр., Михайлівський скарб 1903 р.), нерідко знаходять рештки вишитих стоячих комірців, притаманних вбранню жителів міста і села. Окрім перлів та бляшок, їх прикрашали вишивкою шовковими й золотими нитками [51, с. 100].

Археологи продовжують знаходити зразки вишивки на одязі мешканців давньоруських міст і сіл. Як свідчить Всеволод Івакін, «у київських похованнях нитка (золота. - В.Б., М.О.) зафіксована двічі, хоча явно зустрічалася частіше. На Подолі - вул. Набережно-Хрещатицька, 1а (2007 р.) та на Копиревому кінці» Висловлюємо вдячність В. Івакіну за надану інфор-мацію.. У першому випадку в похованні №9 біля шийних хребців скелета покійного зафіксовано золоту нитку-дріт від вишитого комірця. Поховано тут не представника соціальної верхівки, а людину щонайбільше середнього достатку [52, с. 110]. Наталією Хамайко моток золотих ниток був знайдений у культурних шарах ХІ-ХІІ ст. на багатій давньоруській садибі купця по вул. Спаській, 35. За її словами, це «моточок, тасьма з золотими нитками», а також «сплавлені» краплі золота, в яких навіть «нитки читаються» Висловлюємо вдячність Н. Хамайко, яка готує на цю тему публікацію.. А 1989 р. Ю. Писаренко й Іван Мов - чан під час розкопок по вул. Кудрявській (Технікум зв'язку) в одному з поховань, у районі лівого плеча теж виявили моток золотих ниток [23, с. 237].

Знахідки решток прикрашеного вишивкою середньовічного взуття з України, Росії, Білорусі, Польщі теж доводять існування вишивки й на одязі. Адже, як відзначають дослідники, «сюжети вишивок на черевиках свідчать про єдність орнаменту на предметах побуту і мистецтва. Аналогії сюжетам вишивок можна знайти на тканині» [53, с. 104]. Тому важливим доказом є знахідки у Звенигороді Галицькому прикрашених вишивкою решток шкіряного взуття давньоруських часів [22, с. 128-129]. Маємо й паралелі з північних земель Русі (Новгород, Білоо - зеро, Стара Руса, Псков, Полоцьк, Стара Рязань, Мінськ та ін.) [53, с. 103-105], а також з Польщі (Гданськ, Ополе, Вроцлав), де знайдені численні рештки взуття ХІ-ХІІІ ст., розшитого різнокольоровими узорами, виконаними лляними нитками [54, s. 135 (гус. 107), 214 (р^ур. 108)]. За даними археології, на землях майбутньої Росії у УІІІ-Х ст. черевики прикрашали орнаментальними смужками на середині носка, шляхом прошивання дрібними стібками. А в Х-ХІІІ ст. взуття розшивали різноманітнішим орнаментом вовняними, лляними й шовковими нитками, пофарбованими в червоний, зелений та інші кольори [53, с. 104].

Коли говорити про писемні джерела, то почати слід зі свідчень Василя Татищева (який, як вважається більшістю наукового загалу, спирався на джерела, що не дійшли до нас) стосовно організованої княжною Янкою (Анною) Всеволодівною школи вишивки при монастирі, де вона була настоятелькою [55, с. 138]. Це повідомлення В. Татищева використовують сучасні дослідники в публікаціях з історії української вишивки. Автентичність свідчень В. Татищева була піддана (до речі, не вперше) сумніву істориком Олексієм Толочком [56]. На його критичних положеннях базують свої тези наші скептики, заперечуючи існування в Давній Русі шкіл вишивання при монастирях [57, с. 370]. У той же час згадана критика В. Татищева загального визнання серед медієвістів (до речі, не лише в Україні) не отримала З цього питання є доволі численна література, яка не стосується прямо нашої теми і до якої відсилаємо всіх, хто цікавиться полемікою навколо книжки О. Толочка та його критики В. Татищева.. Як зазначив у приватній бесіді дослідник давньоруської історії Олександр Головко, В. Татищев, безумовно, «не був святим» і дещо міг додавати від себе (тим більше, що жив він на зламі епох, коли історична наука лише проходила етап становлення). Проте це, в першу чергу, стосується важливих, на його (Татищева) думку, питань, наприклад, політичних, вишивка ж до них навряд чи належала Висловлюємо щиру вдячність О. Головку за консульта-цію з цього питання..

А тепер звернімося до безпосередніх літописних свідчень. Під 1288 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що володимирський князь Володимир Василькович захворів і своє майно роздав «убогим». Серед розданих речей названі «поясы золотыи ю(т) ца свое(г) и серебр#нье» (варіант: «сребряные») [24, с. 914]. Найімовірніше, мова йде про пояси, вишиті чи виткані золотими та срібними нитками, хоча вони могли бути навіть зроблені з золотих і срібних пластин. Під тим же роком перераховуються добрі справи померлого князя, у т. ч., що він дав на церкву «пла(т) ци Л. Махновець у прим. 23 до «Літопису руського» зазна-чає: «Покрови або плати -- дорогоцінні (шовкові) убру- си, якими покривають церковне начиння (чашу-потир і дискос)» [58, с. 205].оксамитны, шиты золот ю(м), съ же(м) чюгю(м), хероуви(м) и серафи(м) и иньдитья Прим. 22 Л. Махновця до «Літопису руського»: «Світлі і блискучі напрестольні шати» [58, с. 205]., золотю(м) шита вся» [20, с. 926]. Як бачимо, названі в літописі факти щодо вишитих церковних речей стосуються саме того середовища, про яке писав і В. Татищев. А оскільки літургійного шитва, особливо зважаючи на важливу ідеологічну роль Церкви, створювалося багато [10, с. 20-31], закономірним є припущення про існування якихось організаційних форм для цього. До того ж, така практика була в той час загальнопоширеною в християнському світі. Тому, на думку вчених, очевидно, вишивка золотом, що прикрашала одяг світської й духовної знаті на Русі, «створювалася в монастирях, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах» [8, с. 4]. У зв'язку з цим виникає питання не лише про те, чи були там «справжні» «школи вишивки», а й що вважати за такі для часів Київської Русі? Адже, як відомо, загальнопоширеною практикою навчання в середньовічному ремеслі було переймання майстерності учнями та підмайстрами у майстра в ході виробничого процесу. А організація середньовічного («феодального») ремесла, з його вузьким ринком, дуже відрізнялася від форм масового виробництва модерного часу. Слід пам'ятати про егалітаристські тенденції середньовічних корпорацій, включно з ремісничими цехами, які, з одного боку, підтримували збіднілих спів - членів, а з другого, - всіляко перешкоджали їхньому збагаченню, у тому числі обмежуючи кількість учнів і підмайстрів, про що робилися спеціальні вказівки в статутах. Наприклад, у Парижі в 1295 р. було зареєстровано 93 майстри вишивки, навчання ремеслу тривало 8 років, і незважаючи на попит на цю працю, вчитель міг брати на навчання лише одного учня [59, р. XIII]. В таких середньовічних корпораціях, як монастирі, організація виробництва та навчання ремеслу теж була подібною. Інша справа, що княжна Анна - Янка, за словами В. Татищева, навчала дівчат, окрім «швенія» ще й грамоті та співу (очевидно, церковному). Тобто це були предмети шкільного навчання. І школи, де їх вивчали, в Давній Русі існували. Разом з тим у ті часи навіть навчальний процес у школах не міг бути тотожним нинішньому. Отже, слід визнати, що аргументів проти татищевської тези про «вишивальні школи часів Київської Русі» аж ніяк не більше, ніж на їхню користь. І скептики своїми аргументами не спростовують існування навчання вишивці, особливо церковній, у монастирях.

Період після монгольського завоювання, а особливо з другої половини XIV по першу половину XVI ст., в історії України вважається взагалі найгірше забезпеченим писемними джерелами. Дослідження археологів у радянські часи теж, як правило, не включали цього періоду, оскільки «на стан речей впливали політико-ідеологічні обставини» [60, с. 446]. Й археологічне вивчення українського Середньовіччя помонгольського часу, яке, без сумніву, в майбутньому дасть цікаві результати, лише починається. Тому наступне виявлене нами писемне свідченя існування вишивки на українському одязі, припадає аж на початок XV ст. Тоді французький (перебував на службі герцога Бургундії) мандрівник і дипломат Ж. де Лануа, що відвідав Україну 1421 р., написав у щоденнику подорожі про вишиті шапки, рукавиці, сумки українців, які йому дарували місцеві вельможі та феодали, Причому, йдеться саме про вишивку на речах, включно з одягом, оскільки терміни, вжиті автором, споріднені з сучасним французьким brodй «вишитий», від broder «вишивати» ¹¹. Отже, в оригіналі [25, р. 37-38] читаємо: «…dix coeuvre-chiefz broudez», що в перекладі означає «десять вишитых шапок» Дякуємо за допомогу з перекладом тексту оригіналу Костянтинові Рахну. Пр о шапки йдеться в перекладі В. Ємельянова [61, с. 38], у перекладі ж Філіпа Бруна мова йде про «вишиті наго-ловники» [62, с. 436--437].; далі автор згадує «trios tasses escartelйes et broudйes» - «три сумки Стосовно слова tasse у перекладачів немає одностайнос-ті. Так, Дмитро Черкасов (Білорусь), перекладає його як «покривало» [63, с. 231]. Проте Ф. Брун переклав це слово як «мішок» чи «сумка», обґрунтовуючи важ-ливістю сумок для верхіців у подорожі [62, прим. IV на с. 448].

О, разділені на чотири частини і вишиті»; а нижче серед подарунків називає «une paire de gans de Russie broudez» - «пару руських вишитих рукавиць» (можливо, рукавичок) Йдеться, очевидно, саме про рукавиці, хоча переклада-.

А з XVI ст. джерела вже донесли досить багато фактів побутування в Україні вишивки на вбранні, включно з сорочками, як і відомості про виткані на одязі узори, серед різних соціальних верств, у т.ч. тих, які не перебували на вершині суспільної піраміди. Слід зазначити, що до XVI ст. справді маємо зовсім мало писемних свідчень про вишивку на одязі українців, особливо простолюду, і не лише з причини втрати чи поганої збереженості джерел. Річ у тім, що саме на це століття припадають реформи у Великому князівстві Литовському, спрямовані на модернізацію суспільно-політичної сфери, і утворення Речі Посполитої. А на теренах України до 60-х - початку 70-х років XVI ст. відбувається перехід від Середньовіччя до раннього Модерну (в Західній Європі, на думку більшості вчених, це сталося в кінці XV ст.) [64, с. 6]. Все це мало наслідком різке збільшення кількості писаних текстів. Адже Середньовіччя, особливо раннє та класичне, це епоха в основному безписемна [65, с. 139-140]. Тоді основний масив інформації і в синхронії, і в діахронії передавався переважно усно. І от якщо до XVI ст. в Україні писемність перебувала в основному на периферії інформаційної трансмісії, то з цього часу писаний текст набуває значного поширення [66, с. 71]. Тож недостачу свідчень у писемних джерелах про вишивку на одязі українців до XVI ст. не можна вважати вагомим доказом того, що її не було зовсім.

Найбільше про вишивку XVI ст. маємо свідчень у судових справах з Волині, які відзначаються особливою детальністю. Так, у Луцькій замковій книзі за 1561 р. читаємо про напад людей князя Олександра Олександровича Сангушковича Кошерського на почет князя Ярослава Федоровича Сангушковича. В реєстрі пограбованих речей названо «кошул колєнских чі в більшості називають рукавички. Проте В. Ємелья- нов звернув увагу на вжитий автором дещо нижче фла-мандський термін mouffles, який означав «рукавички без окремих пальців», тобто рукавиці [61, с. 38, прим. 66] (Ж. де Лануа походив з околиць м. Лілль у графстві Фландрія на кордоні з сучасною Бельгією). п#т, три шолком вышиваных, а дв^ простых». Усі належали служебникові князя Павлу [67, с. 220]. Пор. також: «Дванадцать кошуль, коленскихь, шолком вышиваныхъ» (теж Луцьк, 1563 р.) [Цит. за: 68, с. 8].

Дуже інформативною є скарга священника Михайла з села Пашеве Кременецького повіту на його власника Лаврентія Древинського, який 1593 р. заарештував майно пароха. Серед заарештованого названо: «пояс невистый срибрыный»; «плахот черчатых шесть - плахта по полкопы грошей, а чорних плахот чотири - плахта по дванадцяти грошей»; «кошул женских ткацьких чотири - кошуля по золотому, а простихь кошуль шесть - кошуля по двадцяти грошей; музскихь кошуль тонких пят - кошуля по дванадцяти грошей; рантухов ткацьких шесть - рантухь по двадцяти грошей, - а простих рантуховь три - рантух по девяти грошей»; «обрусов ткацьких чотири - обрус по полкопи грошей, простых обрусов п'ятдесят локот, по чотири гроши локотъ»; «чепцовъ десятъ - чепец по чотири грошей; чепецъ шитый - за двадцять грошей» [29, с. 97]. Скоріш за все, «срибрыный» пояс означає вишивку срібними нитками, міг він бути і сріб - нотканим. Також, очевидно, у випадку з «ткацькими» кошулями, рантухами, обрусами мова, знову ж, іде про вироби з витканими на них узорами, цим можна пояснити їхню вищу вартість. А «черчаті» плахти означає червоний колір (від «черв'як, з якого добували червону фарбу») [69, с. 11; 69, 558, 570]. «Чепець шитый», без сумніву, означає вишитий, вартість якого (12 грошей) саме через це вища за інші чепці (кожен по 4 гроші).

Так само в матеріалах справи про пограбування 1597 р. людьми луцького старости Олександра Се - машка та єпископа Кирила Терлецького Жидичин - ського монастиря зустрічаємо «…хусток едвабомь шитыхъ, зе злотомъ и белю, сервитьтоваленъ, ручниковъ простыхъ и ткацкихъ, убрусовъ простыхъ и ткацкихъ…» [29, с. 137].

Трапляються подібні описи вишитих речей, включно з одягом, і в судових справах з інших регіонів України. Наприклад, в одній із книг Житомирського ґрод - ського суду читаємо, як пані Тетяна Маньківна Миколаєва Воронина У ХУІ--ХУІІ ст. форма запису імен українських одру-жених шляхтянок включала ім'я, вказівку на родове гніз-до чи резиденцію однієї з гілок роду, чия дружина й ді-воче прізвище. 1583 р. в дорозі була пограбована іншою шляхтянкою - Оксинею Сергіївною Єрмо - линою з загоном слуг. Серед пограбованого в судовій справі названо: «кошу(л) ку золотую с пе(р) лы»; «чепе(ц) золоты(и), мура(в) ски(и), так же (ж) с перлы»; «пое(с) сребрены(и), по(з) лотисты(и)…»; «кошуле(к) коле(н) ски(х), шиты(х) шо(л) ко(м), чотири» [30, с. 35-36]. Вираз «кошулька золота» й «чепець золотий», судячи з усього, означає вишивку золотими нитками, як і пояс, вишитий срібними та золотими нитками. Крім того, про сорочки («ко - шульки»), як бачимо, недвозначно свідчить і те, що вони були вишиті шовковими нитками.

А в ґродській книзі 1590 р., знову ж із Житомира, читаємо, як пан Олександр Тиша-Биковський з посіпаками у м. Ходоркові пограбував дім Сергія Матфеєвича, служебника свого брата Василя Тиші - Биковського. Серед забраного значиться «кошу(л) тька(н) них му(з) ски(х) чотыри, за которые Юн даль за ка(ж) дую по двана(д) ца(т) гроше(и) лито(в) ски(х); же(н) ски(х) тька(н) нихь чотыри, за которы деи Юн даль по золотому польскому» [31, с. 50]. Інша судова справа з Житомира, того ж 1590 р., містить скаргу Овдоті Оличанки Олександрової Ворониної на князя Януша Збаразького, який наслав ротмістра То - маша Білецького з загоном збройних слуг на її містечко Трояновці. Й серед пограбованого майна значаться «кошуле(к) кал(?) ских зь е(д) вабемь шиты(х) ю(с) мь», що «коштовали, деи, копь чотыри», а також «кошу(л) же(н) ски(х) вышиваны(х) е(д) вабе(м) коле(?) ски(х) две, кошу(л) му(з) ки(х) две за пулторы копы гроше(и)» [31, с. 61].

Інформацію про вишиті речі зустрічаємо в книзі судових справ Литовської Метрики за різні роки XVI ст. Вони належали жителям різних країв Великого князівства Литовського, але в більшості це Україна або Білорусь: «сукня оксамиту на золоте - пошвы (наволочки. - В.Б., М.О.) чотири оксамиту на золоте, а иншая безь золота»; «ко - шуля зь золотомь»; «шуба кунья, камкою крыта, на золоте»; «оксамить на золоте - камка на золоте сь пугвицами одного золота»; «белый атласець на золоте»; «ручники чотыри велики, золотомь шиты»; «ручники великии, золотомь шиты» [70, с. 600, 741, 742, 871-874, 877].

В аналізованих матеріалах, як бачимо, фігурують речі, що часто й справді належали представникам соціальної верхівки. Проте серед їхніх власників зустрічаємо різних людей, у т. ч. небагату шляхтянку, в якої не вистачило слуг, щоб охороняти майно від грабіжників (тому і везла його з собою), а ще звичайних княжого й панського служебників (слуг), сільського пароха. Та і не відомо, чи не було поміж названих у Литовській Метриці речей, що належали багатим селянам. Адже серед селян у середньовічні та ранньомодерні часи існували різні категорії, в тому числі перехідні до бояр та навіть шляхтичів. І були це в більшості заможні хазяї, як, наприклад, згадуваний у першій з попередніх статей Ларивон Станкевич, переведений із «тяглої» служби на «земську».

З XVII ст. маємо кілька свідчень зарубіжних мемуаристів, які побували у той час в Україні. Першим з них згадаймо Г.Л. де Боплана, що перебував у нашій країні в 1630-1648 рр. В його «Описі України» теж знаходимо відомості про вишивання предметів одягу українців. У перекладі з французької Яреми Кравця і Зої Борисюк з академічного видання 1990 р. є такі рядки про вишивання в монастирі на передмісті Києва: «Перед цим (Печерським. - В.Б., М.О.) монастирем стоїть інший (Печер - ський Вознесенський жіночий. - В.Б., М.О.), де живе багато черниць, числом до сотні; вони займаються шитвом і гаптують на ошатних хустинах прегарні вишивки, продаючи їх тим, хто приходить на огляд і відвідини» [26, с. 35]. Наводимо цей текст за оригіналом: «deuant ce Cloistre il y en a aussi vn autre oщ viuent plusieurs Nonnains, iusques au nombre de cent lesquelles trauaillent de l'esguille, & font sur des mouchoirs de parade plusieurs beauxouurages pour vendre а ceux qui les viennent voir & isiter» [26, факсимільне вид., с. 12]. На наше прохання підрядковий переклад цієї цитати зробила старший викладач кафедри романо-германської філології факультету іноземної філології Національного педуніверситету ім. М.П. Драгоманова Світлана Підгаєцька: «Перед цим монастирем є ще один, в якому проживає більше ста черниць, які працюють голкою і роблять урочисті хустки з рясним чудовим рукоділлям, щоб продати тим, хто приходить їх побачити та відвідати». Отже, мова справді йде про вишивку на хустках, а вжиток одягу з вишивкою був типовою практикою повсякдення.

Можливо, про вишивку на одязі українців у XVII ст. повідомляв Конрад Якоб Гільдебрандт, німець зі Штедтена, член шведського посольства 1656-1657 рр. до Богдана Хмельницького. На жаль, оригіналу його твору ми дістати не змогли, тому маємо вдовольнятися перекладом за публікацією Домета Олянчина. Зокрема, автор про українських жінок пише, що «з переду вони підвязують фартух, носять чоботи, а верхи на голові з бавовни білу хустку та ходять здебільша у шнурованих сорочках без куртки» [27, с. 55]. Як бачимо, можливо, автор і справді пише про вишивку на сорочках, проте переклад не точний.

І безумовно про вишиті сорочки писав мандрівник із Фрисландії (узбережжя північно-західної Німеччини та прилеглий район Нідерландів), співробітник агента французького уряду абата Пом'є Уль - ріх фон Вердум, що 1670-1672 рр. подорожував Галичиною та Поділлям. Його нотатки в перекладі на українську мову було опубліковано в Україні. У перекладі Івана Сварника частина тексту, яка нас цікавить, виглядає так: «Влітку ходять у самій сорочці. В селянок вона з грубого полотна, у міщанок і заможніших дівчат - з гаптованої китайки… <…> Верхня частина таких сорочок біля шиї й пояса зібрана складками, наче каптан, і гарно облямована кольоровою бавовною» [71, с. 95]. Наводимо оригінальний текст: «Des Sommers gehen sie im blossen Hemde, '^lchesdie Bauerinnen von grober Leinewand, die Bьrgerweiber und vornehmere Mдdchen von gesticktem Cьttun(?) Слово, яке І. Сварник перекладає як «китайка», хоча нам прочитати його не вдалося через неякісний друк лейпціг- ського видання 1786 р. Проте на зміст повідомлення про вишивку це не впливає.… <…> Der obere Theil solcher der Hemden ist um den Hals und Gьrtel als ein Wams in Falten gezogen, und mit allerhand Farbenbaumwolle zierlich bordiret» [28, s. 136]. Ми переклали так: «Влітку вони ходять лише в сорочці, яка в селянок з грубого лляного полотна, у містянок і знатних дівчат з вишитої китайки. Верхня частина таких сорочок біля шиї і навколо пояса зібрана складками, наче каптан / куртка, і витончено облямована всілякою кольоровою бавовною». Як бачимо, йдеться саме про вишиті (gesticktem) сорочки. Щодо соціальної належності їхніх власниць, то бачимо серед них «знатних» (у І. Сварника - «заможніших» (можливо, данина радянським стереотипам чи вимогам цензорів, хоча йдеться якраз про «знатних»), а також «містянок» (Bьrgerweiber).Останній термін пов`язаний з der Bьrger «громадянин» і вказує на належність до середнього, основного (що перебував між патриціатом нагорі і плебсом унизу), прошарку жителів міста - бюргерства, яке за середньовічним становим поділом належало до простолюду.

Як паралель до відомостей про Русь-Україну можна назвати матеріали, що стосуються сусідніх народів, зокрема поляків і росіян. Вишивка на одязі поляків достатньо ретельно вивчена. І хоч дослідники зосереджують увагу більше на пізньому періоді, що й природно, зважаючи на стан джерел, проте в поле їхнього зору потрапляють і середньовічно-ранньомодерні часи. При цьому, хоч матеріали часом стосуються й простолюду, проте краще вивчена, звичайно, вишивка на вбранні соціальної верхівки [5 4, s. 135, 214 (ргеур. 108), 231; 72]. Про звичай росіян часів Середньовіччя та раннього Модерну прикрашати одяг вишивкою свідчать не лише археологічні знахідки, але й мемуари сучасників, наприклад, німецького мандрівника Адама Олеарія, що відвідав Московію в 1630-х рр. Так, він зауважив у чоловічій сорочці простолюдинів підшиту на спині підкладку «у вигляді трикутника, вишитого червоним шовком» (переклад П. Барсова) [73, с. 161].

І все ж писемні джерела XV-XVII ст. практично не містять інформації про конкретний вигляд вишитих на одязі українців узорів. Допомогти дізнатися, якою була тоді вишивка можуть, як і у випадку з давньоруським вишитим одягом, іконографічні матеріали, зображення на різних виробах декоративно - вжиткового мистецтва. На цю обставину звертає увагу О. Тищенко у своєму доволі неординарному навчальному посібнику з історії декоративно-прикладного мистецтва. Зокрема, він зазначає, що хоча «жодних вишивок XV-XVI ст. до нас не дійшло, проте їхні зображення лишилися на іконах».

Як приклад дослідник наводить вишивки на краях настегнової пов'язки Христа на іконі «Росп'яття з пристоячими» XVI ст. «з села Долина на Львівщині» (ЛМУМ Львівський музей українського мистецтва -- нині На-ціональний музей у Львові імені Андрея Шептицького.) у вигляді «неширокого пасма з парами вузеньких смужок, між якими сітчастий орнамент з квадратиків» [11, с. 74]. З'ясувати точно, що це за ікона, нам не вдалося. Річ у тім, що сіл на заході України з такою назвою декілька, проте у Львівській області нині є лише села Долинівка, Долини, Долиняни й інші з подібні. Котре з цих сіл мається на увазі - невідомо. Ікон із вказаною назвою того ж періоду теж багато, автор же посібника самої репродукції іконописного твору поміж ілюстрацій у книжці не навів. Проте зображень декору на одязі персонажів на цій та інших іконах пізньосередньовічно - ранньомодерних часів, принаймні частина з яких має бути вишивкою, існує чимало. А оскільки тогочасні маляри навряд чи багато знали про одяг і вишивку новозаповітних часів, повністю логічно припустити, що зображували вони вишитий декор, який бачили на вбранні своїх сучасників.

Інші дослідники теж звертають увагу на ікони означеного періоду, на яких можна побачити зразки вишивки на одязі. Так, Р. Захарчук-Чугай зазначає: «Детально рядове і шахове розміщення квіткових червоних і чорних галузок передано в одязі Христа в іконах «Богородиця-Одигітрія» (XV ст.) з Красова та в «Поклоніння волхвів» (XVI ст.) з Бусовиська та ін. В іконі «Богородиця-Одигітрія» з Красова на одязі розміщено рослинні та геометричні мотиви. Виразно на білому фоні окреслена уставкова вишивка на сорочці дитини. Вона виділяється суцільно-килимовим заповненням смуги червоно-жовтим кольором, обрамлена стрічковим орнаментом, вишивкою з верхньої і нижньої сторони. Вишита чорними нитками на шийному вирізі стрічка композиційно об'єднує орнаментальні мотиви, розміщені в рядовому шаховому повторенні на всій площині сорочки». Р. Захарчук - Чугай називає також ікону «Різдво Марії» з Нової Весі (кінець XV - початок XVI ст.), на якій «представлено і стрічкове розміщення орнаменту в одязі - на комірі, уставці, рукавах» [10, с. 27-28].

А про побутування вишивки у XVШ ст. маємо відомостей достатньо - і з музейних колекцій, і з писемних та іконографічних джерел. При цьому в більшості випадків мова, звичайно, йде про одяг соціальної верхівки [див., напр.: 4; 16; 17]. Проте маємо свідчення і про вишивку на вбранні соціальних верств, що не належали до суспільної верхівки. Так, Михайло Антоновський, автор вміщеного в «Описі всіх народів Російської держави» Йо - гана Готліба Георгі етнографічного опису України, стосовно занять українців пише, що «всякая почти женщина Малороссійская» серед «обыкновенныхъ хозяйственныхъ упражненій» уміє «прясть, шить, вышивать» [28, с. 342]. Факти про вишивку на одязі простолюду, включно з малюнками, знаходимо у творах Олександра Рігельмана, Афанасія Шафон - ського, Єжи (Юрія) Глоговського [29; 30; 31]. Цінність цих акварелей і рисунків полягає в тому, що на них зображені з натури одяг та вишивка на ньому, які побутували у другій половині XVIII - на початку XIX ст. Крім того, дуже сумнівно, щоб змальовувана Є. Глоговським вишивка на одязі жителів заходу України, в т. ч. селян, могла в той час зазнавати якогось суттєвого впливу з боку вбрання лівобережного панства (про що твердять новітні скептики - див. нашу першу статтю).

Пояснення того, чому наявні в музеях зразки української вишивки на одязі широких мас населення дійшли лише з кінця XVIII ст., уже давалося вченими, і воно не викликає заперечень: «Українська народна вишивка до нашого часу дійшла з кінця XVIII - початку XIX ст. насамперед тому що погляд на неї, як на один з видів декоративно-прикладного мистецтва, утвердився лише у 80-90-х рр. XIX ст. Відтоді прогресивні діячі культури починають цікавитись нею і колекціонувати її в музеях і приватних збірках» [10, с. 154]. Аналогічним є пояснення вченими інших країн давності збережених у музеях тамтешніх вишивок [див., напр.: 16, с. 60-61].

Але саме тому, що писемні джерела до появи означених етнографічних описів, навіть достатньо детальні реєстри майна козацької старшини XVII-XVIII ст., практично не містили інформації про конкретний вигляд вишитих на одязі узорів, ми не маємо змоги дізнатися з них про це. Музейні ж колекції - збережені зразки одягу - стосуються, як правило, соціальної верхівки XVII, а особливо XVIII ст. Допомогти тут можуть, як і у випадку з давньоруською вишивкою, іконографічні матеріали, зображення на різних виробах декоративно-вжиткового мистецтва тощо [див., напр.: 10, с. 26-28]. Але, гадаємо, найбільші надії слід покладати на археологічне вивчення періоду від монгольського завоювання до XVIII ст. включно, яке фактично лише починається. Надіємося, що ці дослідження не лише дадуть інформацію про вишиті на одязі узори, їхні стильові та жанрові особливості, конкретні прояви еволюції, але й поставлять крапку в спекуляціях навколо проблеми існування чи не існування вишивки на одязі українців у часи Середньовіччя й раннього Модерну.

Висновки. Наведений матеріал, звичайно, не дає вичерпної картини побутування української вишивки на одязі на різних етапах її еволюції, проте він свідчить, що вона, виникнувши ще в докиєворусь - кі часи (детальніше див. наші попередні статті), існувала, видозмінюючись і збагачуючись, у т. ч. від адаптованих інокультурних запозичень, безперервно аж до модерного часу. I стосується це різних соціальних верств - як соціальної верхівки, так і простолюду. Xоча в XIX ст., а особливо в його кінці, коли європеїзована верхівка суспільства стала відходити, і в значній частині відійшла від давньої традиції прикрашати вбрання вишивкою, інтелігенція підхопила цей звичай і дала свого роду «нове дихання», перетворюючи вишивку на одязі на національний символ у процесі модерного націєтворення. Давність коренів вишивки на одязі українців надає необхідну стійкість цій новій традиції (за Е. Гобсба - умом та Т. Рейнджером).

Разом з тим, хоч наведений матеріал і засвідчує давність та безперервність побутування вишивки на українському вбранні, конкретні її елементи, форми й видозміни їх у той чи інший період аж до XVIII ст. залишаються для нас переважно невідомими. Деяку інформацію підказують збережені зразки золотого гаптування, включно зі знайденими археологами, які найбільше стосуються давньоруської епохи. Дещо про орнаментику пізньосередньовічно - ранньомодерного часу можна дізнатися з іконографічних джерел, зокрема з ікон. Проте, все ж, цього недостатньо. I завданням для дослідників вишивки на одязі є знайти шляхи, включно з пошуком нових джерел та відкриттям нових методик роботи з ними, для отримання інформації про її конкретні форми в середньовічно-ранньомодерні часи.

Література

вишивка народний культура

1. Балушок В., Олійник М. Вишивка на одязі українців: деякі проблеми сучасного дискурсу. Народознавчі зошити. 2021. №4. С. 847-861.

2. Балушок В., Олійник М. Вишивка на одязі українців: проблеми витоків. Народознавчі зошити. 2021. №5. С. 1150-1166.

3. Косачева О.П. Украинский народный орнамент. Вышивки, ткани, писанки. Киев: Типография С.В. Кульженко, 1876. 23 с.: 31 табл.

4. Миллер А. Лотос в малорусском орнаменте. Труды IV Археологического съезда в Чернигове. Т. III. 1908. Под ред. гр. П.С. Уваровой. Москва, 1911. С. 81-88.

5. Савицкий П. Об украинской вышивке XVIII века и современном ее возрождении. Черниговская земская неделя. 1914. №24 (13 июня). С. 1-5; №25 (20 июня). С. 1-5.

6. Модзалевський В. Основні риси українського мистецтва. Чернігів, 1918. 30, [1] с.

7. Спаська Є. Народознавчі та мистецтвознавчі праці Євгенії Спаської. Голов. ред. Г. Скрипник. Київ: МФЕ НАНУ, 2015. 600 с.

8. Новицька М.О. Гаптування в Київській Русі (За матеріалами розкопок на території УРСР). Археологія. 1965. Т. XVIII. С. 24-38.

9. Рабинович М.Г. Древнерусская одежда IX-XIII вв. Древняя одежда народов Восточной Европы. Материалы к историко-этнографическому атласу. Москва: Наука, 1986. С. 40-62.

10. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка: західні області УРСР. Львів: Наукова думка, 1988. 190, [1] с.

11. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (ХІІІ-XVIII ст.): Навч. посібник. Київ: Либідь, 1992. 192 с.

12. Фехнер М.В. Древнерусское золотное шитье X-XIII вв. в собрании Государственного Исторического музея. Средневековые древности Восточной Европы. Отв. ред. Н.Г. Недошивина. Москва: ГИМ, 1993. С. 3-21.

13. Михайлов К. Ранние образцы древнерусского золотого шитья из Чернигова и Шестовицы. Чернігів у середньовічній таранньомодерній історії Центрально - Східної Європи. Збірник наукових праць, присвячених И00-літтю першої літописної згадки про Чернігів. Чернігів: Деснянська правда, 2007. С. 138 - 153.