Сакральний хронотоп і медіативні дії учасників українських поховальних обрядів

Размещено на http://allbest.ru

САКРАЛЬНИЙ ХРОНОТОП І МЕДІАТИВНІ ДІЇ УЧАСНИКІВ УКРАЇНСЬКИХ ПОХОВАЛЬНИХ ОБРЯДІВ

Олександр Кухаренко

SACRED CHRONOTOPE AND MEDIATIVE ACTIONS OF PARTICIPANTS OF THE UKRAINIAN FUNERAL RITES

Oleksandr Kukharenko

українська поховальна обрядовість цикл

Етнологічними дослідженнями української поховальної обрядовості займалися П. Чубинський, О. Потебня, М. Сумцов, О. Котляревський, Х. Ящуржинський, М. Грушевський, Д. Зеленін, К. Черв'як, Є. Кагаров, В. Камінський. Із сучасних дослідників темі традиційних поховальних обрядів свої праці присвятили А. Байбурін, О. Боряк, Н. Велецька, Р Гузій, М. Маєрчик, О. Сєдакова та ін. Завдяки зазначеним авторам тема поховальних обрядів є достатньо дослідженою, однак розгляд її з точки зору структурно-функціонального аналізу, започаткованого на працях К. Леві-Строса (Леви-Строс 1985, с. 183-207), А. ван Геннепа (Геннеп 1999, с. 134-150), В. Проппа (Пропп 2001, с. 20-25), В. Тернера (Тэрнер 1983, с. 104-264), має значні наукові перспективи.

Ця стаття є своєрідним продовженням публікацій, присвячених побудові та дослідженню структури циклу українських традиційних поховальних обрядів (Kukharenko 2018, с. 132-144; Кухаренко 2019, с. 185-194). Студіювання сакрального хронотопа та медіації відбувається після того, коли структура вже створена й дослідник намагається достеменно розібратися в тому, як саме на рівні примітивного народного уявлення відбувається процес сакралізації та завдяки кому здійснюється обрядова дія в межах поховального ритуалу (Кухаренко 2021, с. 367-373). Слід також зазначити, що для побудови структури взято інваріант поховального циклу обрядів, записаних в другій половині ХІХ ст. та прийнятних для більшості регіонів України. У межах однієї статті неможливо достеменно викласти всі нюанси дослідження структури, тому автор використовує посилання на попередні публікації, в яких детально описаний той чи інший аспект дослідження.

Із початком входу до обрядової дії поховального циклу в помешканні помираючого відбувається відкриття доступу до реальності джерела сакралізації з потойбіччя. У подальшому рівень її зростає, залучаючи до проведення обряду все більшу кількість дійових осіб та розгортаючись на все ширшу територію за певну одиницю часу. Останнє уточнення є суттєвим, оскільки в ньому йдеться про хронотоп, що характеризується не лише просторовими показниками, а й часовими.

Цикл поховальних обрядів починається не за бажанням тих персонажів, що в подальшому беруть у ньому участь, як це, приміром, відбувається у весільних обрядах. Початок поховального циклу диктується тим станом, у якому знаходиться головна дійова особа, й саме з настанням смерті стають можливими та здійснюються всі подальші обряди циклу.

Певна людина в певний час відчуває наближення смерті й повідомляє про це членів родини, що знаходяться поруч. А ті, в свою чергу, кличуть до помираючого священика, родичів, сусідів і бабів. Уже другий епізод вказує на розширення хронотопа, оскільки до дії, яка до цього відбувалася лише в помешканні помираючого, залучаються церква чи будинок священика, а також обійстя сусідів, родичів, друзів.

Піддавши сакралізації таку територію, в наступному епізоді всі зазначені персонажі стягуються до майбутнього сакрального центру, яким є помешкання помираючого. В їхній присутності душа має відійти чи, називаючи речі своїми іменами, повинна наступити смерть. Саме в указаний момент починається відкриття сакрального центру, оскільки обрядові дії у відношенні до головного персонажа відбуваються одночасно з відходом душі. Перша соціальна метаморфоза пов'язується ще з одним перетворенням: головна дійова особа з суб'єкта обрядів стає їхнім об'єктом і піддається всім подальшим обрядовим діям.

Після настання смерті хтось із домашніх чи присутніх під час прологу в помешканні померлого йде до церкви, чим знову розширяє хронотоп, і залучає до обрядової дії нового персонажа паламаря, повідомляє йому новину, а останній дзвонить за упокій душі новопреставленого.

Наступним обрядом є підготовка до поховання, що проводиться в той самий день, якщо головний персонаж подальших обрядів помер перед ранком уночі, вранці чи першій половині дня; або в найближчий день, коли смерть настала в другій полонині попереднього дня чи до опівночі; цей обряд, окрім указаного денного часу, продовжується ще й уночі. У подальшому протягом усього дня й до вечора всі обрядові дії підготовки до поховання відбуваються в сакральному центрі в хаті й господарстві померлого: баби омивають тіло, одягають його, чоловіки кладуть померлого на лаву, хазяйка ставить на вікно посудину з водою й вішає поруч рушник. І лише ввечері сусіди, родичі, друзі ті, хто був присутній при відході душі й хто з якоїсь причини не зміг цього зробити, зі своїх домівок сходяться до хати померлого, щоб «стерегти душу», а також представники молодіжної громади влаштовувати забави.

Із кожним наступним приходом, з кожною подальшою дією учасників обряду стає все більше, а це означає, що сакральний центр залучає до обрядових дій усе нових персонажів. Сакралізація поширюється на помешкання останніх та ті місця, де ці люди бувають у подальшому; хронотоп включає в себе все більшу територію, що використовується для проведення обряду. Але так чи інакше, учасники для основних дій обрядів час від часу мають повертатися до сакрального центру.

Уранці наступного дня до центру сакралізації, центру доступу з потойбіччя йдуть ще нові учасники. Одні з них із необхідним інструментом відправляються на подвір'я робити труну, інші з заступами й лопатами вирушають на кладовище копати яму. У цьому місці проведення обряду до хронотопа долучається територія кладовища, що являє собою місце перебування небіжчиків і вказує на приналежність до потойбіччя. Однак місце обрядової дії й сакральний центр продовжує знаходитися в садибі померлого, а хронотоп і далі розширюватися за рахунок нових територій до небіжчика востаннє провести його до місця постійного перебування йдуть односельці. Тепер учасників нараховується ще більше, ніж під час підготовки до поховання, нічного «сторожування душі» та виконання необхідних дій і створення атрибутів уранці в день поховання; а отже хронотоп розширяється ще й на ті домівки, звідки ці люди приходять і куди повертаються.

У другій половині дня всі присутні прямують до кладовища, освоюючи дорогою нові території для хронотопа й сакралізації. У цей самий час сакральний центр уперше й остаточно переміщується з помешкання небіжчика на кладовище; про те, що це дійсно так, засвідчується винесенням постелі мерця на подвір'я його помешкання, залишанням сокири на ліжку, де помирав небіжчик; замиканням вхідних хатніх дверей та зав'язуванням воріт червоним поясом або рушником. Такі заходи мали сприяти переміщенню сакрального центру й запобігти впливу потойбіччя на обійстя, де вже померла одна людина.

Усі перераховані дії, окрім свідчення про переміщення сакрального центру до іншого місця, відображають, на думку дослідників, ще одну суттєву деталь. Смерть не може бути природньою для тривалого перебування її в помешканні живих, а померлий в хаті є не чим іншим, як уособленням смерті; тому його, після певних обрядових дій видаляють із зони життя до зони смерті й усі вказані вище заходи призначені для захисту цього помешкання від повернення туди останньої (Седакова 2004, с. 73-75). Для того, щоб у цьому обійсті найближчим часом більше не помирали, слід було винести надвір постіль, покласти сокиру, посипати житом місце де лежав небіжчик, замкнути двері й зав'язати ворота.

На момент поховання, що відбувається на кладовищі в другій половині дня, до обрядової дії залучено найбільшу за весь час територію, відбулася сакралізація максимально розширеного хронотопа, а також переміщення та зміна сакрального центру. Кульмінацією всього циклу поховальних обрядів є поховання на кладовищі й тепер, використовуючи структуру, з'являється можливість прослідкувати, як відбувалося розширення хронотопа з початку обрядових дій до опускання домовини в яму й «запечатування» священиком могили, за такою схемою: обряд час проведення (хронологія) зона сакралізації (топографія).

Пролог будь-який час, що стає початковим для обрядової дії відкриття доступу до потойбіччя, вхід до обряду, початок сакралізації в помешканні помираючого/померлого, церква чи будинок священика, обійстя родичів, друзів, сусідів, бабів, а також дзвіниця.

Підготовка до поховання той самий чи найближчий день і ніч після смерті хата й господарство в садибі померлого, помешкання односельців, що сходяться «стерегти душу», та членів молодіжної громади, котрі влаштовують нічні забави.

Похорон удома наступний день, перша половина двір і господарчі споруди в садибі мерця, кладовище, церква, помешкання односельців, які приходять супроводити небіжчика на кладовище, дорога до кладовища й усе, що зустрічається процесії на шляху; перенесення сакрального центру на кладовище.

Поховання на кладовищі друга половина дня яма на кладовищі та перетворення її на могилу. Слід також указати, що могила є нічим іншим як символом родючості, такою собі вагітною землею, вагітною тим, хто невдовзі має відродитися.

Після кульмінаційного обряду поховання на кладовищі та кульмінаційного епізоду «запечатування» могили священиком починається зворотній процес, у результаті якого сакралізація зменшує оберти, а хронотоп згортається. Після поховання відбувається повернення до помешкання похованого, однак сакральний центр звідти вже переміщений на кладовище, де копачі встановлюють хрест і вершать могилу.

Схематично хронотоп обряду виглядає наступним чином: поминальний обід той самий день після повернення з кладовища місце перед ворітьми на подвір'я похованого, двір, хата, прихід і пригощання жебраків, повернення учасників обряду до своїх домівок.

Тут уже відбувається зворотній процес переміщення учасників обряду; якщо на похорон їхній шлях визначався за схемою: власна домівка помешкання мерця двір дорога кладовище, то зворотній виглядає з точністю навпаки: кладовище дорога двір помешкання похованого (тут відбувається переважна більшість обрядових дій поминального обіду) повернення до власних домівок (після закінчення обряду).

Кульмінацією останнього обряду поминального обіду є прихід старців на подвір'я похованого й пригощання їх обрядовими стравами. Такий розгляд і детальне дослідження подій поховального циклу дають змогу повернутися до розглянутого вже питання щодо наявності в структурі антиномних пар. Тепер чітко визначеною є антиномія між групою бабів, закликаних домашніми до помираючого, та ватагою старців, що приходять на поминальний обід. Баби уособлюють собою закінчення земного життя й скорий перехід до потойбіччя та символізують вхід до обряду й початок сакралізації. Така теза підтверджується народними прикметами, зокрема такою: коли до хати, де є хворий, баби протопчать дорогу, то він помре (Даль 1984, с. 343).

Старці, навпаки, є посланцями від потойбіччя до реального світу, від сакрального центру на кладовищі до помешкання похованого, й символізують закриття доступу на той світ, куди перемістився покійний, і виходу з обряду. Якщо шлях літніх бабів простягається з реального світу до потойбіччя, що сповіщає про швидкоплинність і тимчасовість життя, то старці, за народними уявленнями, прибувають із потойбіччя до реальності, щоб повідомити, що похований дістався місця призначення та його вже можна вважати покійним. Таким чином, за допомогою створеної структури визначено ще одну антиномну пару, яка, в свою чергу, сприяє побудові структури циклу поховальних обрядів.

Виходячи з указаних подій і використовуючи структуру циклу в подальшому, можна зробити висновок, що на початку, коли створено всі умови для проведення обрядових дій, відбувається відкриття доступу до сакралізації реальності та одночасний із цим вхід до обряду. Отже, перші впливи сакрального, початок обрядових дій і вхід до обряду є трьома головними прикметами дебюту, зачину, увертюри до всього того, що буде відбуватися далі.

А далі здійснюється розгортання сакралізації, розширення хронотопа й, за рахунок цього, залучення все більшої кількості учасників до обрядової дії. Учасники, стягнуті на різних етапах ритуалу, не є однорідною групою, вони чітко розмежовані й являють собою антиномні пари; які за рахунок протистояння створюють умови для подальшого розвитку, розширення сакралізації та розгортання хронотопа. Але цей процес не може тривати безкінечно: на певному етапі виявляється, що сакралізація досягла граничного рівня, всі можливі учасники залучені, а хронотоп включив до ритуалу всю потенційно можливу та наявну територію, включаючи кладовище як перехідну фазу між реальністю й потойбіччям.

Як стверджує дослідниця поховальних обрядів Наталя Велецька, у слов'ян не було чітко визначеного уявлення щодо місця розташування й шляхів до світу предків. «Розташовується він або під землею, або над небосхилом, за горизонтом, за неосяжними водними просторами, неприступної висоти горами. Шлях туди йде крізь повітряний простір, непрохідний (зачарований) ліс, через печери, прірви, яри, глибокі тріщини в землі, через непрохідні болота, через моря, озера, річки, як бурхливі, швидкоплинні, так і стоячі й навіть вогняні. Характерно, що досягши «іншого світу» долаються ці перешкоди, всі разом або частково, в різних варіаціях, незалежно від розташування його над небесами, під землею чи під водою» (Велецкая 2009, с. 22). Згадуючи про подолання перешкод, дослідниця має на увазі перш за все казкові сюжети, оскільки саме там герой прагне потрапити до потойбіччя та повернутися назад.

Але, в будь-якому випадку, де б не знаходилося місце перебування небіжчиків-предків, звідки б не поширювалася сакралізація, шляхи туди, як і звідти, вели через піч і підпічок, через межі між сусідніми обійстями, селом і кладовищем, зонами життя й смерті, ямою й могилою на кладовищі. А ліс, печери, прірви, яри й таке інше можна вважати образними, художньо переосмисленими, алегоричними поняттями колективної свідомості, що уособлюють картину того світу та надскладних шляхів до нього. Із цього приводу розширення хронотопа не має обмежуватися лише місцями проведення поховальних обрядів і об'єктами видимого світу, бо на певному етапі небіжчик має опинитися в місцях переходу від реальності до потойбіччя й долати нелегкий туди шлях, принаймні в уявленнях тих, хто бере участь у ритуалах.

Складність подолання шляху підтверджується ще й тим, що навіть після появи на подвір'ї старців, їх пригощання й включення похованого до потойбічної громади покійних, ніхто не може бути впевненим, що останній остаточно дістався місця призначення й став одним із померлих предків. Він міг уважатися покійним для реальності, цього світу та в цей самий час знаходитися на шляху до потойбіччя. Такі уявлення спонукають проведення подальших обрядових дій, пов'язаних переважно з поминаннями через певні, встановлені традицією, терміни часу.

Тут слід звернутися до ще однієї слушної думки про подвійність усього обряду та окремих його актів, яка характеризується, з одного боку, захистом живих від дії смерті, вилученням смерті зі світу живих, а з іншого наданням почестей померлому, сприянням його переходу до «загробного життя» та нового стану подальшого існування в ранзі одного з предків (Седакова 2004, с. 78-80). Подвійність, а отже й антиномність, проявляється ще й у тому, що до поховання всі обрядові дії спрямовані на видалення небіжчика з реального світу, а після цього навпаки його пробудження, поминання, повернення.

Це та відмінність між ставленням до померлого та покійного, й саме вона розподіляє весь обрядовий цикл на дві нерівнозначні частини, перша з яких сконцентрована в часі до двох, максимум трьох діб, а друга розтягнута на роки, бо включає в себе родинні обряди, пов'язані з конкретним покійним, та календарні, що стосуються всіх померлих власного роду.

Розглянутий процес розширення хронотопа та залучення дійових осіб до обрядової дії наштовхують на думку, що так само аналогічно відбувається інший процес медіативний, пов'язаний з епізодами медіації та персонажами-медіаторами, котрі провокують здійснення подальших обрядів.

Із досліджень весільного циклу відомо, що епізоди медіації передують кульмінаційним епізодам кожного обряду та роблять їх можливими для проведення, провокуючи здійснення потрібних і конче необхідних дій. У теорії драматургії такі епізоди чи події називаються передкульмінаційними, що також указує на важливість їхнього існування для побудови й композиції сюжету. Тому перше, що слід здійснити на шляху до студіювання медіативного процесу в циклі поховальних обрядів, визначити епізоди медіації та персонажів, що її здійснюють.

У пролозі кульмінаційний епізод в існуючому вигляді й за вказаних обставин помираючий відходить, змінюючи статус із живої людини на мерця був би неможливим без того, щоб помираючий не повідомив домашніх про наближення смерті, щоб ті не запросили б до нього нових дійових осіб обряду на чолі з священиком, а запрошені не відгукнулися та не прийшли до помираючого віддати останню почесть члену громади. У вказаному твердженні, звичайно ж, ідеться не про фізичну смерть, яка могла б наступити за будь-яких обставин, а саме обрядове її оздоблення, що немислиме без участі вказаних персонажів.

Тому слід відповісти на питання: що із зазначених подій заслуговує на те, щоб уважатися передкульмінацією, оскільки без усіх цих дій, проведених у відповідній послідовності, кульмінаційний епізод був би неможливим? Звичайно, що основною для кульмінації має бути визнана та подія, де дійові особи прологу, слідуючи останньому бажанню помираючого, приходять до його обійстя. Отже, епізод Священик, родичі, сусіди й баби сходяться до хати помираючого слід визнати епізодом медіації, а медіативними персонажами всіх тих, хто в ньому бере участь, священик, родичі, сусіди, баби.

Так само, враховуючи названі критерії визначення, можуть бути названі епізоди медіації наступного обряду підготовки до поховання: Люди ввечері сходяться до хати мерця. Тут виникає та сама ситуація, про яку згадувалося під час дослідження хронотопа та його розширення. Дійсно, перед смертю когось із людей, які близько знали помираючого, кого він уважав друзями, його родичів чи сусідів могло не виявитися вдома, хтось був у полі в теплу пору року, хтось поїхав на базар купувати чи продавати, ще хтось мав займатися своїми нагальними проблемами поза власною домівкою чи поза селом. Ці люди, не зважаючи на статус, із різних причин не могли бути присутніми під час проведення початкового обряду прологу. Але до вечора всі поверталися додому, дізнавалися про померлого побратима чи друга, родича чи сусіда та йшли до нього на ніч «стерегти душу». Ідеться про те, що підготовка до поховання стягує значно більшу кількість людей за тих, які брали участь у пролозі. І саме в цьому моменті медіативні епізоди перекликаються з процесом розгортання хронотопа й сакралізації. Тому й виникає вже сформульоване раніше питання: чи однакові це процеси, чи хоча б перекликаються між собою та мають подібне середовище для існування?

Відповідь на нього дає наступний обряд похорону вдома. Починається він тим, що до садиби померлого сходяться односельці: робити труну, копати яму, готувати обід. Ближче до винесення мерця людей стає все більше й більше, але чи можна вважати медіативним епізод, у якому родичі й односельці сходяться до садиби небіжчика? Більш значимим для кульмінації, в якій односельці супроводжують тіло на кладовище, є інший епізод Близькі родичі кладуть тіло в труну й виносять із хати. Тепер ми бачимо, що родичів є значно менше, ніж людей, що зібралися провести померлого в останню путь, і навіть менше за кількість тих, що вночі напередодні «стерегли душу». Тому створення медіативної групи від обряду до обряду не залежить від розширення хронотопу й залучення нових персонажів для проведення чергових обрядових дій.

Але одного прикладу очевидно недостатньо й слід визначити епізоди медіації подальших обрядів із поховального циклу. Відомо, що для проведення традиційного ритуалу, необхідно, щоб до місця, де він має здійснюватися, прийшли потенційні його учасники. Це необхідна умова, але вона далеко не завжди збігається з епізодом медіації. У цьому ми переконалися розглядаючи попередній обряд похорону вдома. А ось в обряді поховання на кладовищі такий збіг може бути присутній: супроводжуючи мерця на кладовище, односельці проходять процесією через все село й опиняються перед огорожею кладовища.

Далі на його територію кілька людей із процесії вносять домовину з небіжчиком; домовину можуть нести чотири чи шість чоловік, що від загальної кількості також складають дуже незначний відсоток. Це вказує на суттєву різницю розширення хронотопа й медіативну складову певного обряду. Зазначений епізод за своєю природою перекликається з обрядовими подіями, коли учасники не лише приходять до місця проведення ритуалу, а й приносять із собою необхідні для здійснення атрибути: це можуть бути інгредієнти для випічки, як у весільному обряді бгання короваю, чи інструменти для виготовлення труни та копання ями, як в обряді підготовки до поховання, чи занесення домовини з небіжчиком на територію кладовища до місця поховання, як у вказаному обряді.

Але при детальному розгляді виявляється, що початковий епізод є необхідним, але менш значимим ніж ті епізоди, що йдуть услід на ним; і медіативним епізодом має бути визнаний Домовину забивають і на сувоях полотна опускають в яму, після якого йде кульмінаційний, де священник «запечатує» могилу, кидаючи до ями землю. Персонажами-медіаторами в такому випадку виступають саме копачі, яких також дуже обмежена кількість у порівнянні з іншими учасниками обряду поховання.

Але, перш, ніж зробити остаточний висновок, розглянемо епізод чи епізоди медіації останнього обряду. Повернення з кладовища, миття рук за воротами, вхід до хати й споживання поминальної куті є безумовно значимими діями, але медіативним епізодом все ж слід визнати сам обід із традиційними обрядовими стравами та піднесення представником рідні всім присутнім на обіді учасникам по чарці горілки. Персонажем-медіатором у цих двох епізодах, що за сутністю своєю є двома різновидами одного епізоду, виступає представник рідні похованого. Саме його участь і здійснювані функції провокують весь подальший ритуал поминального обіду. Лише одна людина визнана медіатором серед великої кількості односельців, що повернулися з кладовища на обід.

Таким чином, маємо остаточно встановити й зазначити, що розширення хронотопа в поховальному циклі обрядів і участь медіаторів чи медіативних груп учасників є осібними та різними за своєю природою процесами. Для здійснення медіації необхідно, щоб хоча б одна дійова особа взяла на себе відповідальність за провокування подальших обрядових дій, у яких візьмуть участь усі учасники, стягнуті в результаті розширення хронотопа до місця їхнього проведення. А хронотоп, у свою чергу, розширюючись від початку й до завершення обрядової дії, далеко не завжди, а то й ніколи, не відображається на кількості осіб медіативної групи в кожному з обрядів поховального циклу.

Список джерел та літератури

ВЕЛЕЦКАЯ, Н.Н., 2009, Символы славянского язычества. Москва: Вече, 320.

ГЕННЕП, А., 1999, Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов. Москва: Восточ. лит-ра, 198. ДАЛЬ, В. И., 1984. Пословицы русского народа. Т 2. Москва: Худож. лит-ра, 400.

КУХАРЕНКО, О.О., 2021, Поховальні й родильні обряди: структурно-функціональний аналіз. Народознавчі зошити, 2, 367-373.

КУХАРЕНКО, О.О., КУХАРЕНКО, А.В., 2019, Створення структури циклу українських традиційних поховальних обрядів. Культура України, 64, 185-194.

ЛЕВИ-СТРОС, К., 1985, Структурная антропология. Москва: Глав. ред. восточн. лит-ры, 536.

ПРОПП, В. Я., 2001, Морфология волшебной сказки. Москва: Лабиринт, 192.

СЕДАКОВА, О.А., 2004, Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян. Москва: Индрик, 320.

ТЭРНЕР, В., 1983, Символ и ритуал. Москва: Наука, 277.

KUKHARENKO, O., 2018, Funeral Ceremony in the System of Structural-Functional Studies of Family Objectives. Paradigm of Knowledge. Multidisciplinary Scientific Journal. Muscat, 2, 132-144.

Сакральний хронотоп і медіативні дії учасників українських поховальних обрядів

Дослідження зміни хронотопа та визначення медіаторів і медіативних груп серед учасників здійснюється за допомогою побудованої структури циклу поховальних обрядів, який включає пролог, підготовку до поховання, похорон удома, поховання на кладовищі та поминальний обід.

Під час входу до обряду відбувається відкриття доступу до потойбіччя, в результаті чого створюються умови для розширення сакралізації, розгортання хронотопа та залучення до обрядової дії все більшої кількості учасників. Так триває до кульмінаційного обряду поховання на кладовищі, коли сакралізація досягне граничного рівня, будуть задіяні всі можливі учасники, а хронотоп включить до ритуалу всю потенційно можливу територію за певну одиницю часу. Після цього відбувається згорнення хронотопу та ліквідація сакрального центру, а частування старців на подвір'ї небіжчика є своєрідним повідомленням, що похований дістався потойбіччя й змінив свій статус на покійного.

Медіативні епізоди в структурі циклу виконують функцію передкульмінаціїта провокують виконання необхідних обрядових дій. Для здійснення медіації необхідно, щоб хоча б одна дійова особа взяла на себе відповідальність за провокування подальшої дії, в якій візьмуть участь усі задіяні в результаті розширення хронотопа учасники.

Дослідивши епізоди медіації та визначивши персонажів-медіаторів обрядів поховального циклу, встановили, що кількість медіаторів завжди поступається загальній кількості учасників того чи іншого обряду. А це означає, що медіативний процес і процес розширення хронотопа, хоча й пов'язані між собою процеси, але вони все ж є осібними та різними за своєю природою. Бо хронотоп, розширюючись від початку до завершення обрядової дії, далеко не завжди, а то й ніколи, не відображається на кількості осіб медіативної групи в обрядах поховального циклу.

Ключові слова: українська обрядовість, родинні ритуали, поховальний обряд, структурнофункціональний метод, обряди переходу, сакральне та профанне.

Размещено на Allbest.ru