З похоронно-поминальної обрядовості Гуцульщини

Размещено на http://allbest.ru

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра етнології

Володимир Галличук доктор історичних наук, професор

м. Львів, Україна

Анотація

Дослідження похоронно-поминальних звичаїв та обрядів дає ключ до розуміння багатьох явищ традиційної культури українців. Відтак потреба опублікування нових етнографічних матеріалів з Гуцульщини досі є актуальною, адже цей етнографічний район -- один з найбагатших в Україні на релікти старожитностей.

Мета дослідження -- ввести в науковий обіг, систематизувати і почасти проаналізувати масив нових відомостей про традиційні похоронно-поминальні звичаї та обряди Гу- цульщини, включно з календарною складовою.

Розглянуто прикмети, які начебто віщують смерть; особливості агонії людей, які «знаються з нечистою силою»; приготування до похорону; обереги від покійного; «посижін- ня» біля мерця, зокрема традицію ігор при покійному; звичаї при похованні; дії з певними похоронними атрибутами; поминання померлого одразу після похорону; облаштування могили; особливості дотримання жалоби. Мікротемами дослідження стали звичаї та забобони, пов'язані з похованням дітей, зокрема неохрещених, самогубців, відьом та упирів. Окремий блок дослідження стосується поминальних мотивів у звичаях та обрядах річного кола. Розглянуто поминання душ покійних у «задушні дні» і на Святвечір; випікання поминальних «книшів» під час Великого посту; приурочені до Живної середи і Живного четверга звичаї «ходити у вогники» і «гріти діда»; звичай пошанування «рахманів»; поминальні звичаї Великодня і Спаса.

Ключові слова: Гуцульщина, похоронно-поминальні звичаї та обряди, вірування, духовна культура, покійник, «вогники», «рахмани».

Анотація

From the funeral and memorial rite of Hutsul region

Volodymyr Halaichuk

Doctor of Sciences in the field of History, Professor of the Department of Ethnology, Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, Ukraine

Formulation of the problem. The study of funeral and memorial motifs provides the key to understanding many phenomena of the traditional culture of Ukrainians. Therefore, the need to publish new ethnographic materials is still relevant.

The degree of research of the topic and the source base of the research. Funeral and memorial customs and rites of the Hutsuls are well known to researchers. At one time, they were the object of interest of such famous ethnographers as Raimund Kaindl, Volodymyr Shukhevych, Anton Onyschuk, Petro Shekeryk-Donykiv, Zenon Kuzelya, Filaret Kolessa. Modern ethnologists, folklorists, and linguists continue to work on the specified topic -- Roman Huziy, Mykhailo Zelenchuk, Va- lentyna Sushko, Iryna Koval-Fuchylo, Olha Pyskach, and others. The basis for this publication was the author's field materials recorded from respondents from the Verkhovyna and Kosiv districts of the Ivano-Frankivsk region.

The purpose of the study is to introduce into scientific circulation, systematize and partly analyze a mass of new information about traditional funeral and memorial customs and rites of the Hutsul region, including the calendar component.

The omens that seem to foretell death are considered; features of the agony of people who are «acquainted with evil spirits»; funeral preparations; apotropaic from the deceased; «sitting» next to the dead, in particular the tradition of games with the deceased; burial customs; actions with certain funeral attributes; commemoration of the deceased immediately after the funeral; arrangement of the grave; features of mourning.

Customs and superstitions related to the burial of children, including unbaptized children, suicides, witches and ghouls, became micro-themes of the research.

A separate block of research concerns commemorative motifs in customs and rites of the annual cycle. Considered the commemoration of the souls of the departed on «soul days» and on Christmas Eve; baking memorial «knyshi» during Great Lent; dedicated to Maundy Thursday the customs of «khodyty u vohnyky» and «hrity dida»; the custom of honoring «rakch- mans»; commemorative customs of Easter and the Savior.

Keywords: Hutsul region, funeral and memorial customs and rites, beliefs, spiritual culture, the deceased, «vohnyky», «rakhmany».

Вступ

Постановка проблеми. Наріжним каменем переважної частини явищ традиційної духовної культури на сьогодні переконливо визнаються мотиви, пов'язані з пошануванням душ померлих, а відтак і з похоронно-поминальними звичаями та обрядами. Гуцульщина у цьому контексті відома дослідникам доволі добре. Все ж, комплексного монографічного дослідження з цієї теми немає, а географія обстеження окремих населених пунктів представлена нерівномірно, відтак потреба публікації нового етнографічного матеріалу досі залишається актуальною.

Публікації з теми дослідження. На перекрої ХІХ--ХХ ст. похоронно-поминальні звичаї та обряди гуцулів докладно висвітлювали Раймунд Кайндль [1, с. 22--23, 168--173], Володимир Шу- хевич [2, с. 241--255]; записи Антона Онищука, Петра Дудєка, Петра Шекерика-Дониківа, Михайла Кузьмака зайняли достойне місце у добірці Володимира Гнатюка [3]; матеріали з Гуцульщини активно залучали Зенон Кузеля [4; 5], Філарет Колесса [6]. Цікавою для науковців зазначена тематика залишається й нині. Як приклад -- монографія Романа Гузія [7], праці Михайла Зеленчука [8], Валентини Сушко [9], Ірини Коваль-Фучило [10], Ольги Пискач [11], матеріали з фундаментального видання «Етнографічний образ сучасної України» [12] та низка інших -- етнографічного, фольклористичного, мовознавчого спрямування.

Мета цієї розвідки -- ввести в науковий обіг, систематизувати і почасти проаналізувати відомості про традиційні похоронно-поминальні звичаї та обряди Гуцульщини (включно з календарною складовою), у різний час принагідно записані від респондентів із сіл Криворівня (2001 р.) і Бистрець (2016 р.) Верховинського р-ну, Акрешори, Нижній Березів, Шешори (2018 р.) Косівського р-ну Івано-Франківщини [13--15]).

Основна частина

Насамперед варто вказати, що як і повсюдно в Україні, на Гуцульщині вірять, що лихо або навіть смерть віщують певні прикмети. Зокрема як прикмету на смерть сприймають виття собаки: «Собака як коло хати виє, то це на смерть виє» (с. Шешори) [15, арк. 45], «Єк котюга коло хати виє, то не на добре. Тре' йі сварити, нагони 'ти. Шо в'на шос віщьує їкес нидобре» (с. Бистрець) [14, арк. 43]. Лиха прикмета -- коли починає «співати» курка: «Я знаю, шо треба курку зарізати, як піє, бо це недобрий знак» (с. Нижній Березів) [15, арк. 25], «Курка як співала -- це погано. Як треба, то рубали, але це все одно вже не поможе, раз вона вже закукуріґала» (с. Шешори) [15, арк. 45], «Єк курка піє фостом до хати, то на біду до хати, а єк хвостом від хати -- не тре' боєти си, бо вона біду відпроважєє» (с. Бистрець) [14, арк. 44]. Так само сприймають і випадки, коли паска западеться чи випечеться з порожниною: «Якшо таке пусте в пасці або запала сі паска, то це знак недобрий» (с. Нижній Березів) [15, арк. 25], «Якшо паска сі не вда' ла -- то недобре. В хаті, у сім'ї недобре, -- шо може шо хворіти...» (с. Акрешори) [15, арк. 35].

Небезпечною для людини вважають звичку рахувати зорі: «Кожда людина має свою зирничьку. Аби потрафив на єї, то умрет. Як буде рахувати звізди на небі» (с. Криворівня) [13, арк. 3].

Згідно з віруваннями, важко вмирають люди, які знаються з «нечистою силою»: «Вона чередує (відбирає від корів молоко. -- В. Г.). Та й коли вона вмирала, то так си мучила та так рика'ла, єк корова. То так розказували люди. Це великий гріх...» (с. Бистрець) [14, арк. 41] (На колоритний опис умирання/ воскресання гуцульської «гадєрки» натрапляємо, зокрема, у нарисі Івана Денисюка [16, с. 428]).

Аби пришвидшити їхню кончину, об гребінь даху або й просто в руках розчахували вилка: «Казали, шо брали виели, котра людина все мучьит та й не гонна вме рти, та й лізли на дах, та й розчіха ли, і тогди вже душьа віхо'дила. Виели, ці, шо сіно ки'дают» (с. Бистрець) [14, арк. 41], «Приказували, шо богачі мали чорта. Казали -- щез би, дідько. [...] Казали, в Голинського там бу'ло. То був богачиско: казали, він мав чорта. [...] Казали, шо не давало їму вмерти. Але такі бу ли вили, з дерева вилки . Та й казали, шо розчіха ли, і тогди конав. Як не годен умерти, то брали та й в руках розривали, і тогди він конав» (с. Акрешори) [15, арк. 37].

Також у випадках важкої кончини молилися, відкривали і розщіпали у хаті все, що було можливо (по суті, відкривали душі «дорогу»): «Як не міг вмерти, то “Отче наш” говорили; отакі, шо защіпає си, треба розщіпити: защіпки, такево. » (с. Шешори) [15, арк. 40].

Згідно з поширеними уявленнями, мерця від часу смерті й до поховання небажано перепроваджувати через потік чи ріку, щоб не накликати тривалі дощі: «Через воду не несут мерцє. Бо відтак буде дощ довго падати» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Одразу по смерті людини в хаті закривали всі дзеркала: «Зеркала', їк є у хаті мертвец, то зеркала треба вкривати рушником, аби це не відбивало то» (с. Бистрець) [14, арк. 40].

Воду, якою обмивали тіло, виливали під сухе дерево: «Су'хар -- сухе дерево. То в нас мода така -- єк хтос умре, тіло миют, то [воду] тре' висипати на сухе дерево. Не на сире. На живе дерево не можна. Треба вибрати, аби не під ногами, де люди не ходіт» (с. Бистрець) [14, арк. 47].

Домовина (тру'нва, дереви'ще, дереви'на) зчас- та була вже готова, адже багато хто намагався при- старати її собі заздалегідь: «У нас не купували тру'нви, а робили сами. Домовиену робили -- переважно смирека, ялиця. Та' єк старі, то на'іть наперед собі берут та й наймают та й домовину роб'є, тру 'нву роб'є, та й собі тримают на поді'. Коли вже людина помре -- то готове. Це найкра- щье» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

На спід домовини клали гиблівки, тобто стружку з дощок, з яких її робили, туди ж клали й свячене зілля, відтак застеляли цю підстилку ліжником: «Квіти клали у деревище, наспід клали стружки, а потім застилали лі'жником» (с. Криворівня) [13, арк. 6]. У с. Бистрець по кілька стружок мав кинути в домовину кожен із рідні: «Єкшо тру'нву зро'б'є, то оці фуґавки' , шо ги'мблем то, то це уже єк мают тіло там класти, вже засте лют, то треба з рідні там по цій фуґа 'вці, по три, киенути. У тру 'нву, пиід кіло» [14, арк. 69]. Свячене зілля клали й під мари, на яких стояла домовина: «Під кізли клали зілля свьечьене: коли людина помре, то свя'тят тіло» (с. Криворівня) [13, арк. 10].

Пильнували, аби під покійного ніхто не поклав зайвого: «А бу'ла така мода: ага, я шос маю зло на вас. Я си так стараю, аби я вашу фотокарточку взє'ла. І тогди пи'д кіло підме'тував» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

Мерцеві клали в домовину гроші й калача (іноді й горілку): «В нас до мерців клали горілку, гроші, колачь. Гроші в кишеню, аби мав гроші на тім світі. Колачь клали попри тіло, і ше й півлітру клали» (с. Шешори) [15, арк. 45], «Ше казала ікас там: “Ше гроші давай в кишеню”. А то хтось каже: “Та гроші від нечистого, чого гроші туди давати?” Я се не робила» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26]. Дехто для поживи душі померлого клав у труну шматок хліба: «То є таке, шо кажут, 'би в тру 'нву хліба давати. Кавалочок хліба там покласти» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Покійному в домовину клали його особисті речі: «Дідо був музикант, та й умер, та й скрипку поклали коло него» (с. Акрешори) [15, арк. 36]. На цінність речей не зважали: «Напримір, годинник був, чи у жінок золоті ковтки' -- це не дай Бог здоймити. Це з чьим умер, з тим похоронити» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

Якщо забули або не подумали покласти необхідну покійникові річ, він відтак може приснитися. Те, про що «просить», можна начебто передати з наступним покійником: «То треба шось дати. От, як снит сі хтось, шо помер. Снит сі, шо хоче води, чи одягу, чи шо. Наприклад, моя дочка ше жи ла (але вже бу 'ла слаба), і йі вмер нанашко. Молодий, тридцікь п'ять років. І йі снит сі, шо він так змерз... Вона каже: “Як вам, нанашко?" -- “Мені, каже, добре. Але я так змерз, -- скажи мамі, 'би переда'ла мені ковдру”. І вона пішла та й сказала, та й їкраз вмерла тамка ше якась жінка, та й та купила їкесь одіяло, та й понесли та й поклали в тру 'нву» (с. Нижній Березів) [15, арк. 25--26].

Покійник може приснитися й для того, щоб віддати певні господарські розпорядження: «Ше ми діда не поховали, дідо був нарідже'ний в цій хаті, а внука в тій спала, дідо прийшов і сказав, кого закликати на похорон, і сказав: “'Би'сте бабу не допустили до музею, бо вона там всьо захара стит”. А в мене там і бочки' з зерном, і...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 24].

Вірять, що покійник, а надто господар, може «забрати» за собою щось з господарства, з чим мав справу при житті. Аби запобігти цьому, одразу після виносу тіла з хати «рушали» садовину, худобу тощо: «Це як його корова, а помре, то це якшо він ше у хаті, покійний, то йдут та й цю корову рушє'ют. А чісо' м таке є, шо і чьоловік цей умре, і корова ця віді'йде, загине. То казали, шо це за головою. Шо це чьоловік голова, а це йде за головою» (с. Шешори) [15, арк. 42], «Казали, шо треба йти рушє 'ти яблуньки' , 'би роди'ли, як ґазда' вмер. Прийти, за яблінку: “'Би'с родиЛо”, -- казали. То всьой сад так...» (с. Акрешори) [15, арк. 36].

У с. Нижній Березів у такому випадку давали «за простибіг» тому, хто ніс «деревище» у головах, також у домовину клали кусок хліба: «Це як тато вмер, я нічо' не робила, то шось штирнаццікь яблінок усхло. То вже як чоловік умер, то я йшла то всьо мацати: корову, телицю... І він кури враз підсипа'в, а відтак кури здихали дуже. Бо кажут, як віноси'ли з хати -- тому чоловікови дати курку. Хто віно- сит з хати, бере у го'ловах, та й відтак даєш курку живу. А я нікому не да'ла, та й... І ше мені одна жінка розказувала, шо так кури погинули. І треба рушити всьо, -- дереви'ну, всьо. А бджоли ми не рушили -- бджоли всі погинули (в нас бу'ла пасіка така.). То є таке, шо кажут, 'би в тру'нву хліба давати. Кавалочок хліба там покласти. То мій чоловік помер, то казали -- клади хліба там кавалок. Але я це...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Як варіант -- якщо побоювались, що покійний щось забере, можна було це продати: «Казали, шо корову продавати, бо не буде... Як вмер господар, то може і з коровов недобре бути шос» (с. Акрешори) [15, арк. 36].

Якщо покійний виглядав у труні дуже молодо, це був знак на наступного мерця: «Як дуже відмоло' д -- то буде знов мертвец» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26], «Мав бути другий мертвец, як молодо виглідає» (с. Шешори) [15, арк. 45]. По суті, це могло бути знаком, що ховають «упиря».

Йдучи до покійного «на посижіньі», несли свічку, «аби йому бу 'ло видко, як іти» (с. Шешори) [15, арк. 45]. Вагітні провідувати мерця не йшли, щоб дитина не вродилася «блідою», анемічною: «Вагітна до мерцє не йшла, бо бліда дитина» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26], «Вагітним до мерцє можна, але не конче. Дитина може вродити си, як мертвец, нездорова» (с. Шешори) [15, арк. 45].

Якщо хто боявся мерців, мав дивитися не на тіло, а догори, на стелю: «Тре' на стелю сі дивити, шоб не бояти сі» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Так званої «навської кістки» начебто можна збутися, тричі торкнувшись до неї мізинцем мерця: «Як якась є гулє, то треба йти до мерцє, шоби мізил- ним палцем замацати. Так три рази'...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

За покійним належало голосити. Про цей елемент похоронної обрядовості гуцули нерідко розповідають і жартівливі історії: «Одна голосила: “Е, Господарю мий! Господарю мий дорогий, а би'рше -- жидовский! Ти йдеш із корчьми співаючи та кричьу- чи' , а я -- кри'зь ви'кна з дітьми, пищучи'”. -- Та мовчьи: було -- то було... не кажи ничього... “А як, а як -- так, як було...” (Сміється. -- В. Г.)» (с. Криворівня) [13, арк. 6].

Порівняно донедавна побутувала традиція забав при покійному. Загалом цей звичай називали Гру'шка, Бити гру'шки, хоч могли казати йдем на прави' ллі (зауважу, що в інших дослідників можна натрапити на форми привилі або привілі, привіль) чи йдем до мерцє. Грали в «дупака», «пекли гусака», «викликали духів» (Гра більше відома під назвами «зорі лічити» чи «зорі видіти» [див.: 8, с. 244]) тощо:

«Як хто вмре -- дупака' грали. Бо то так не вміли сі грати, а як пі' демо вже, де хто вмре... То купа... в каждій хаті бу 'ло по шестеро-по семеро дітей. Та й ми -- аби лише хто вмер, та й йдемо туди. Там є сіни, а в сі'нех ми граємо сі дупака. То вже хто старший. Так вклікає, і ззаду б'ют по попе реці, по сраці. Як ше долонев, то так трохи, а як руков вдарит, то гірше болит. Та якис угадав, то той лігає, а якис не вгадав, то ше раз лі- гаєш. Підказувати не можна, бо той буде бити. Шось десіть раз може лігати, так шо може піти ки 'лавий. Тут казали Гру 'шка, а у Верхному Березові -- Прави 'ллі бу 'ли. Пекли гусака. Давали свічку -- та як у тебе попа 'де, то мусиш усіх пере- цілювати, хто там є. Тако руки складали, і тобі дают кусочок свічки, угарочок. В кого свічка, вгадуєш. Ми всі стоїмо, а тобі в руки тако подают, і комусь одному та свічка попадає, решту ні. А ти ходиш і вгадуїш, у кого та свічка. То не раз дівчє- та грали сі й коло церкви на Великдень» (с. Акрешори) [15, арк. 38];

«В нас не бу 'ло Грушки. У Вижнім Бере 'зові кажут -- іде'мо на Прави 'ллі, а в нас ідут до мерцє, а туди -- йдут на Грушку. Ну, то шо грали сі колись у мерцє. Різні історії смішні розказували, грали сі в дупака . То колись все казали, шо як їжіка взєв у якусь хустину та як ударив там їдного по задници, то той довший чєс не сідав» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26];

«Гру'шка -- то є й тепер. То просто ввечір приходьі з свічков та й читают “Са'втир”. Ко- лис, казали, шо бу'ло таке, шо ігри робили. Так дупака били... Тепер того не роб'ї» (с. Акрешо- ри) [15, арк. 36];

«Ну, та це в нас Грушка, як людина помирає, ідут і несут свічьку, аби йому бу ло видко, як іти. Дают і гроші... Але це вже для цих... але там їму кида'ют, на тіло. Для цих, шо ховают. Давно в нас бу ли такі маленькі хати, і бу ли такі лавиці'. І на тих лавицє'х мерці ці стояли. Хлопці збирали си, не мали роботи, та й в'їзали попід па' хи вірьовку отаку. При'йдьі... ну, дівчьата, люди, жінки, -- при'йдут молити си. Л вони крізь вікно -- цего підоймают. І це така бу ла іграшка. Иой, всєке йграли: духів віклика'ли, морозили горня до стели' ни (там шос мішали, і то замерзало). Духів вікликали, це... ну, такі бу 'ли сердаки. Та й через двері. Кажут -- диви си в той рукав, там будеш видіти когос. Л тут сиплют воду, та й вже... Це іграли си з цими мерцєми. То коло старих таких, або родини не мали, такі люди, або шо» (с. Шешори) [15, арк. 45];

«Гру'шки: робит лопатку таку та й б'є по плечьах, а як ні -- то пасом спереже, але аби не захопили, шо це він. Л як захопит, то це він вже там має ставати. У сінях так робили. Недавно ще. [Інша гра:] “Язавиес”. -- “Л на кім?” “На тій та й на тій” (Иде цілює і вибирає іншого). “Я зависла”. -- “Л на кім?”.» (с. Криворівня) [13, арк. 6];

«Бу 'ло, бу 'ло. Гру 'шки били. Називало си -- Бити гру 'шки. Там приходи 'ли всєке прибагали, але єк старий помер. Єк молодий, то нє. У хаті лежит, у хоромах, а тут калідор... а там уже -- б'ют гру 'шки, виідгадуют, а так си сміют, а так си реготье. Та то це відмінили люде, бо домашнім... б'де си криви'ти -- то, ка'ут, не дорі'зав, у тут таке си твори, шо... Бо це куда: там плачі та й горе, а тут цесе. Та то вже роки. Дес міні бу 'ло тринадціть років, та й це перестали (Кінець 40-х рр. ХХ ст. -- В. Г.). Л бу 'ло так, шо бабка вмерла, а то у нас приходьі на посижьіньі, уве- чір сходьіт си люди поси 'діти. Л бу 'ли хлопчьики такі, шо взє'ли та й зав'єзали шнурко'м за руку ме'ртвого, і цес шнурок -- туда, пристроїли, -- та й йікраз прийшли на посижьіньі. То приходьи на посижьіньі, кладе свічьку коло ме ртвого і падут нако лінки і Богу си мольі. Коли упали нако лінки, цес за шнурок як покьігнув, а це тіло та' єк би... Я вам ка''у, шо єк тікали в двері!.. Та то страх великий, шо ви?!» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

Забави при мерці іноді співвідносять з гуцульською традицією на сусідньому Покутті (хоча тут вони побутували також): «Нє, в нас цего не бу 'ло, це, кажут, у горах, в гуцулі 'в. Я бу' ла на роботі у Верховинськім районі, то там співают, танцю- ют, -- і мертвец лежит, і всьо... Бо кажут, шо він уже щісливий, йому уже всьо добре. То ми ше в біді, а він уже щісливий» (с. Спас Коломийського р-ну) [15, арк. 31].

Пам'ятають ще на Іуцульщині про звичай трембітати при покійному: «У нас ще тут на похороні трембе 'ти бу 'ли, а у Ве' рхному (с. Вижній Березів Косівського р-ну. -- В. Г.) цего не бу 'ло звичаю, аби бу ли трембе ти. Л там їкийс чоловік з Космачє був жонатий в Бере зові, та й там їму наймили ті трумбе'ти. То як прийшли... Л то як приходьіт під хату, та й берут та й трембіта 'ют, не заходьіт до хати. Та як затрумбіта ли -- та й баби попадали з страху'! (Сміється. -- В. Г.). Хто де сидів -- одни тікают, одни кричьет... Увечір перед похорон приходьіт і трембітают; і як ідут у село, то там ззаду ідут трембіта 'ют; а відтак як ховают, як спускают у яму. Ну, у нас тут таких полони нів нема...» (с. Акрешори) [15, арк. 36].

Аби покійний не «повертався» з того світу, належало перед похованням зробити церковний «опро- від»: «Єк людина вмираї, тре'а опрови1'д робити. Ну, свіщьенник приходьи забрати тіло, і тут, де людина спочьивала, і треба зробити. там пере- стас си робе... на тіїм... на лужку. І свіщьеник із- робе опрови1'д, і тогди нема шо боєти си, шо хтос буде ' приходи 'ти. То хто в душу набирає, хто сумує дуже, то може си привижье'ти. Иіз-за того, шо людина сумує, і може шо-небу'дь у душу налізти, шо й вопи1'вночьі вам ме си привижувати» (с. Бистрець) [14, арк. 69]. Як кропило священик використовував освячене зілля: «Іванішнє зілля піп мачьеє в сю воду свячье ну та й посвєчьуют тіло тако. То й дереви ну тако на вхрест свєтит зіллям та й водов» (с. Криворівня) [13, арк. 3].

Побутує уявлення, що душу новопреставленого на цвинтарних воротях очікує «на варті» душа попереднього покійника: «Це і в нас так кажут. Ага. Цего поховают, другий вмер, та кажут: “А, не стояв довго на ворота'х. Цей прийшов його змінити”» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26], «Я чьу- ла, шо кажут, шо -- о, каже, сорок днів, но не помирав ніхто, лиш цей чоловік. Ну то він був на сторожі, і никого туда не взяв» (с. Шешори) [15, арк. 45].

Мотузок, яким зв'язували покійному ноги, перед похованням годилося розв'язати («Ну, і шоби не з'єзані ноги...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26]) й покласти в домовину. Пильнували, аби його хто не вкрав: «Той мотузок кладут у яму. Є, шо крадут той мотузок та й шос воро'жьіт» (с. Акре- шори) [15, арк. 39]. Дехто ж залишав цього мотузка в себе на господарстві, аби велося: «Треба того мотузка ски 'дати в тру 'нву. Є, шо берут воро 'жьіт на тім мотузку. Та кажут, шо йде господарство, гроші йдуть, все. Але це не...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26], «И'зв'єзуют ноги. Коли вже свіщье- ник тіло провади, то тре'а мати гадку і цес шну- рочьок роз'єзати. Шнурочьок кида'ли у ноги, а є такі люди, шо мают гадку -- пользуют си цим» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

При похованні родичі кидали у могилу по три жменьки ґрунту: «А там уже, на цвинтарі, хо- ронье, тре'а глинки. З родичьів тре'а по трошки глинки кинути на трунву, єк уже спустьі. Три ра'зи» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

На «обід» за покійним обов'язково готували пшеничне коливо або кришили у мед калача (у покутських селах Косівщини цей вид колива називали «рваним парастасом»): «Обов'язково коливо в нас на обід з пшениці з цукром. Ци пшеницю варье т, а ци колач покришут, меду...» (с. Акрешори) [15, арк. 39].

Якщо на обіді пили горілку, то хіба трохи і з єдиною примовкою: «Як на поми'нках, то не можна казати “дай, Боже, здоров'ї”, але -- “на'вперед душі”. Як п'ют. Переважно не мало би горівки... В нас багато є таких, шо вино лиш дадут на поми нки. Але тепер уже пішло всєке» (с. Нижній Березів) [15, арк. 24].

У першу ніч після похорону на місці, де лежало тіло, світили свічку, залишали «для душі» водичку на підвіконні: «Єк так людина вмре в хаті, то вже їк тіло о змут -- свічька має стоєти, горіти на тиім місци, де кі'ло бу'ло, і клали водаичь- ку на ви'кно і муков посипа'ли, так, аби'с видно, ци душьа приходи'ла пити водаичьки. Иі -- та' єк би миш пробігла, тикі сліди бу'ли» (с. Бистрець) [14, арк. 66--67].

За покійним рік нічого в хаті не поновлювали: «Таке буває, шо єкшо людина помре, то рік не треба ремонти робити, ниє 'кі. У хакі. Не можна. Єк людина умре, її похоронье , то не треба поновлювати ничьо'» (с. Бистрець) [14, арк. 40], «Після по хоронку в хаті не можна рік було робити» (с. Бистрець) [14, арк. 66--67].

Через рік після смерті біля могили як додатковий меморіальний знак могли посадити дерево: «На цвинтарі садили які хто хотів дерева. І яблуньку, і вишеньку. Коли вже хотіли, деревце поса- дье в го ловах. Ви знаєте, давно не бу ло ні чим підписати, нічьо'. Це хрест цей зогнив і впав. А гріб хоть і лишив си, це ніхто не знає, чий це гріб. А вже як бу ло дерево, то це знали -- ага, це ці люди похоронили батька, посадили це дерево, то це гріб цеї людини» (с. Шешори) [15, арк. 40], «На цвинтарі садили яблука, горіхи, -- хто шо який ґазда' любив.

Наприклад, я то лю'б'ю, та й то мені на пам'їтку. Рік не годит сі, потім вже. Хто хотів, то й збирав» (с. Акрешори) [15, арк. 37], «На цвинтарі садили переважно яблін- ку, черешню, сливку, грушку. Відразу ні, дес через рік» (с. Акрешори) [15, арк. 35], «Яблінки' на гробах садили, сливки. В стороні. Пам'ятка бу 'ла така» (с. Бистрець) [14, арк. 47], «На цвинтарі садили переважно калину. Якісь яблінки бу 'ли. То не брав ніхто нічо' там» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26]. Малим дітям і самогубцям, однак, дерева не садили: «В нас дітей багато вмирало, дітям дерева не садили. Цим, шо самі на себе... це окремий був цей. Ця людина, вона не заслужила того, шоби дерево посадити або священник аби ховав, -- це просто як худоби ну ховали» (с. Ше- шори) [15, арк. 40]. Цвинтарним деревом вважають тую, відтак остерігаються садити її біля хати: «Туя не можна, 'би біля хати бу 'ла. Бо це мертве' де- риво» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26]. Очевидно, з цієї ж причини біля хати не садили інших неплідних дерев: «Березу ні, яли ну. Шос шкодит» (с. Акрешори) [15, арк. 36].

Жалоби за покійним дотримувалися залежно від ступеня спорідненості. Якщо траплялося вийти з жалоби дочасно, кидали собі під ноги «білі» монети (вочевидь, у давнину -- срібні): «Як помер, а молоді йдут до танцю, то сиплють гроші, аби не на душє танцювали, а по гро'шьіх. Внуки, як-от дідо вмер, а до року йшли до танцю, то кидали білі копійки. Кида' єш собі під ноги -- та й танцюєш. Ніби ти відкуповуєш сі» (с. Нижній Бере- зів) [15, арк. 26].

Як й іншим теренам України, Гуцульщині притаманні певні особливості, пов'язані зі смертю дітей, неодружених і так званих «нечистих» покійників.

Зокрема дітей зазвичай ховали біля могили когось із дорослих: «Дітей -- до когось з родичів ховали. Хрестика клали» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Померлі без охрещення і таємно поховані діти (чи викидні) -- нехреще'ники, нехре'сники, стра' дчі -- начебто просять хрещення на місці свого поховання. Якщо чули таке прохання, годилося дати цій душі ім'я: «Казали, шо таке бу'ло, шо вночи кричало та' як “Хреста!” Тре' бу'ло казати, яке 'мнє, та' як би назвати» (с. Акрешори) [15, арк. 35], «Просит, нехреще 'ники. Уночи, звечера або дес опі'вночи, шо кричит: “Хреста! Хреста!” То нехре 'сник. Є, шо кида 'ли з себе якусь нитку або за щінку. Та й тоти, хто чув, шо се кричит, то це сі називала мама хрещена. Ім'я' давала тій дитинці» (с. Акрешори) [15, арк. 37], «Стра'дчі, чи як то називали. Шо чути, шо голосит, шо “Хреста! Хреста!”» (с. Нижній Березів) [15, арк. 25], «Таке бу ло, шо діти родили си та й дес бу ло таке, шо нехрещье'ні вмирали. То казали, шо може кри- чьети дитина ця “Хреста!” Уночі, по селі навіть. То як людина таке чьує, то тре'а хрестити. Рвати з себе такево шос, та й кида 'ти та й хрестити. Шо -- “Ти називаєс си Олена, ци Матвій, ци як”» (с. Шешори) [15, арк. 39--40].

Дочасно померлу дитину можна було охрестити й зі священиком: «Є 'к хрестити... Треба брати рушник, треба з свіщьеником си договорити, і треба збирати куми, і аби в'ни иішли до церкви з цим рушником, аби свіщьеник виговорив форму, аби всвітив цей рушниек, і циі аби свідки бу 'ли два, матка-батько, і цес рушник тре'а подати за прости 'біг любому, най Бог приймає перед цеї ду- шьі, і тогди Бог бере та' єк воно хрищье'не. І тре'а імнє' класти, 'би свящьеник поклав імнє'. Ци Ганнуся, ци Марійка, ци Василь, ци Іван, ци єк. Оце отак приймає його до хресту Го'сподь Бог» (с. Би- стрець) [14, арк. 69].

Трапляється уявлення, що душі неохрещених дітей стають нявками: «Ця дитина нехре'щьена, котра умирає, то йде у нявки'. Ці діти нехре'щьені зби- рают си в ку'пки, і -- Світа неділя -- перед Сві- тов недільов в'ни ходьи тиждень... ходьи в купці. І в'ни могли би, єкби дитина спала надворі, то могли цу дітинку забрати за сво єю кумпанією» (с. Бистрець) [14, арк. 68--69].

Якщо у сім'ї мерли малі діти, то новонароджених куми після охрещення передавали матері крізь вікно: «Куми мамі давали крізь вікно в хату. Мама з тої сторони в хаті, а куми приноси 'ли дитину та й передавали через вікно. Аби ця дитина бу 'ла дужа-здорова» (с. Шешори) [15, арк. 45]. Побутував на Гуцульщині й звичай символічного «продажу» дитини: «У нас така... То криіз ви'кно. Треба, аби жінка, котра має щьескі, стати з того боку, і ця відцив продає. Продає дітину. Бо то є, шо то

'дно за другим вмирают... То вона ше єкус плату дає відтиів, криіз ви'кно. Та певно -- шо му- сьі дітину вертати, але шо в'но вже щитаєт си, шо про 'дано. І тре'а вібірати таку, переслуха 'ти, котра людина така щьіслива, шо їй можна продати. То любій ні. А шо, їк така сама . продаст цій другій... та й то не бу'де. То любій жінці, єка щьіслива...» (с. Бистрець) [14, арк. 69].

У випадку смерті неодружених їм прибирали «деревце», як на весілля. Після поховання цю відзнаку прибивали до надмогильного хреста: «Коли парубок чьи ґівка помирає, то прибирають деревце

прибивають до хреста. Бо то воно не дожи'ло деревця, то це йому -- на хрест» (с. Криворівня) [13, арк. 10].

Тіло «нечистого» покійника начебто мусить першої ночі перевернутися в домовині: «Така баба в Бу'ківци була, в'на так від га'диней знала... її так си боєли, шо нихто її не зачьипав. Фі' вкне -- ото відти, відти, відти такої си гадді назбігає, та й ловлєци на йу та й лізут на неї... Я це віру, бо я це виділа. Но вона тєжко помирала. Гаддя їй не давало. В'ни так лазили... вже мали чьуттє, шо в'на в деревищі... Піп один казав з Ясено'ва, шо якби ви знали, як тєжко вмерти, то ви би ніколи не вмирали. Тіло мусит у першу нічь перевернутися в домовині. То кажут, шо один сокотив. То як глянув, то вона вже боком лежєла» (с. Кри- ворівня) [13, арк. 6].

По смерті відьом, упирів тощо начебто суттєво псується погода, а при похованні трапляються всілякі оказії, зокрема домовина не одразу входить до ями: «В нас був такий дідо, я ше його тіму'ю, такий... мі 'сінник такий був. Шо як на нови 'й місць, то був молодий, а як на старий місць, то був старий. Він сам діко' м робив у церькві. А як умер, то такі вітри' віяли, шо процесіїлюди ледви несли, бо виривав з рук. А як його ховали, то яма сі зме'ннила. Вікопали яму велику, а яма сі зменни- ла. Його віпхали -- яма збільшила сі. Його знов запхали -- знов зменшила сі. І так три рази, і аж тоді яма сі вже не зменнувала, і поховали. Це був опи'рь, ни як то казали. Антосько' такий був» (с. Акрешори) [15, арк. 36].

Якщо негода тривала довго, розкопували могилу й відрубували мерцеві голову: «В нас говорили, шо одного поховали... Говорили, шо відьмар. Те й поховали, те й пішов дощь. І дуже такий дощь ішов: іде-іде та й не стає. Шос сім тижнів ішов дощь. Та й пішли, відкопали цего ньоловіка, щьез- ло би, відтье' ли голову, поховали назад, та й дощь став. То так люди -- збиралис венером, балакали.... Це ці опирі, напевно. Ці відьмарі, ці опирі, -- казали, шо в них на хребті є такий хвостик. Ци це є такі люди, ци нема їх?..» (с. Шешори) [15, арк. 40], «Колис, ви знаїте, так. То старі люди... Такі люди вмирали, шо наполовину живий був, а наполовину вмер. То й їго закопували, бо то вже мертвий, а ви'дтак такі бурі' а така біда си творе на свікі, шо жиккє нема, а в'ни вже знают, трохи кімуют, котрий та й шо, та й йшли та відкопували, а там діра бу ла в тім гробі, так шо до трунви . Відкопували -- та й відтинали голову та й клали межи ноги. То колис росказували, шо такі упирі бу ли. Та й казали, шо як відтинали голову, то з правого боку кров текла. Половина живого тіла була, половина мертвого. І ви'н світом каламути в. То такі нераз бурі бу ли, шо то світ, думали, шо гине» (с. Бистрець) [14, арк. 43].

Зробити це, однак, було не так просто, адже родичі мерця обстоювали свою «фамілію»: «Жінка одна вмерла після родів, та й тоже така біда бу ла. Та й один каже: “Ви знаєте, шо ця Фрозю'ннина відколи вмерла, то це нема споко'ю на світі. Дощьит та й дощьит, та й біди' , та й... Каже, -- треба, аби йшов... а це був такий дідо, шо це відкопував та й це... Тре', -- каже, -- аби цей дідо йшов та й шию ви'друбав, та й тоди даст споко'ю”. А там родичі цеї дівки бу'ли, шо померла, а він не знав. А цес, з [її] фамілії, каже: “Ідіт-ідіт. Ви як будете це робити, та шье вбра'ннє здоймити з неї (а ми вбрали її файно), -- то бішье вам ничьо' не тре' буде”» (с. Бистрець) [14, арк. 43].

Бурями звіває й по смерті самогубця: «Як пові- шьіник, то кажут -- ади, вітер віє та й дощ іде та гримит» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Такого небіжчика, надто повішеника, ховали без церковної відправи у глухому закутку кладовища, не завжди ставили на могилі хреста: «Такий Бог даст розум їму, шо сі завісит. Ховали в цвинтари, але у кутику, у сутичі. Та й без попа ховают. Хреста колись не ставили, а тепер став'їт» (с. Акрешори) [15, арк. 37], «Так у краю' у цвинтарі в углі, так у сутичі ховали. Хреста -- є, шо ставили» (с. Акрешори) [15, арк. 35], «Як наклав руки -- ховали у стро мини, у сутичу ховали, у березі дес так дилеко, 'би не попри гроби. Хреста ставили. Беріг такий стро'мкий, над річков. То ше кладовище, але вже в другім боці. Там, наприклад, когось близько поховают, кажут -- шо то то його там так поховали у сутичу коло повішеників? Шо це ніби недобре, шо там ховают. Сутич -- це пусте. Шо там ніц нема, ніц не росте, якіс ко'рчі рос- тут» (с. Нижній Березів) [15, арк. 26].

Поминальна тематика відіграє суттєву роль у річному календарному колі. Зокрема у задушні дні поминали мертвих парастасами: «Як ви наймаєте службу чи є задушна субота, то тогди священник відправлєє, то йде те на службу несе те -- перестас називає сі. Але той перестас переважно йшов з колачів або з самим хлібом житним. А переважно йшло зерно. Миску зерна і зверху яєц трохи. Чи кукурудзи, чи пшениці, -- то вже не бу 'ло шо... Переважно має сі давати. Я, наприклад, і тепер: є задушна субота, то я беру зерна , беру пара яєц, -- даю. Бо кажут, шо це для душі -- спо кій, зерно. Бо вона пішла зерно з землі, і душє ця пішла у глину. Переважно тепер дают де-в-іких селах, там, чоколяді'в, цукрі'в... -- дурню таку. А це має сі йти зерно. А ка'ут -- даєш сві- щенникові... Ти не давай священникові, ти даєш -- на 'вперед душі, 'би душі спокійно там спочивало сі» (с. Нижній Березів) [15, арк. 24].

Як і повсюдно в Україні, на Гуцульщині сподівалися приходу душ своїх покійних на Святвечір. Подекуди їх навіть зумисно запрошували: «На Коляду просимо: “Померші душі, аби були ла'скаві до вичьері” -- та й тогди три ра Зи так у стели 'ну кутю кидаємо» (с. Криворівня) [13, арк. 9], «Ґазда кладе кутю, хрести'цці, всі сі помолили, бере лижку, підносит догори і каже: “Скликаю до Тай- ної вечері всіх сородників. Як не годни в'ни сьогодні прийти до нас на вечері, так най ці 'лий рік не приходит до нас ні вітер, ні бурі, ні сніг, ні їкийс буревій. Так, аби в'ни пішли у дебрі, аби в нас був щасливий рік”. Та й вже сідаємо до вечері, та й їмо, колідуємо... Мав до стелі кинути тато. Треба три ра'зи так. Це див'їці, єк багато прилипло, значить, багато соро'дників прийшло» (с. Нижній Березів) [15, арк. 23] (Здебільшого ж за тим, скільки куті приліпилося до повали, ворожили на бджоли, мовляв, «кілько цеї пшениці зловит си -- тілько буде улеїв у людей»).

Якщо душ померлих до Вечері не кликали, то принаймні залишали для них на ніч на столі чи, як і на поминки, на підвіконні трохи поживи, залишали на столі до ранку й ложки: «[На вечерю не запрошували] Тільки шо помолили си за померлі душі, подєкува- ли пану Богу, шо Бог поми'г дочьекати тої днинки, Божого Світого вечера. Стоєло на столі [до ранку]. То так годит си. [...] І клали шо... вечьерю шье в талєрці клали на ви'кно, -- душі мают приходи 'ти їсти. І муков білов посипа ' ли на ви'кні, а ви'дтак сліди там бу 'ли, та' єк би миш пройшла. Ну, то вже знаємо, шо душьі приходи ли вечьера- ти. Єк ходили круг хати, так тото клали на ви'кно. На ви'кно клали ґля душ, і шье посипа 'ли муков біле'ньков, так аби бу 'ли слідие. І то таке, шо на вікни -- та' єкби' душьа... Ну, та' єк миш ходила... І то стоєло до Васи'ля, а відтак уже змітали курка'м пода'ли» (с. Бистрець) [14, арк. 66], «Як вже повечьерают, то на вікна клали, ше собі говорили, шо вмерлі, душі, приходять вечьеряти, то на вікна клали і говорили шось» (с. Криворівня) [13, арк. 5], «Клали в миску пшениці на вікно, клали лижку, говорили, шо якшо хто вмер, то шоби вони їли. Шоби померші мали шо їсти» (с. Акре- шори) [15, арк. 35], «Кутя враз сі готовит. Як сі- дают на Вечері, то перший раз -- свічку сі засвітьіт, вже помоліт сі Богу, та й має, хто старший в хаті, все чоловік -- зачирає куті лижку та й кладе си в кутик сородникам, на вікно. Так трошки тамека у кутичок ти'кне сі. Лежала до Иордана' , відтак курки ззіла чи, там, поросєта... І до стелини кида'ли. Хто старший в хаті. Це по старшині' враз іде» (с. Акрешори) [15, арк. 38], «На вікно клали си в куточьки куті для померлих, вісипа ли. В той куточьок і в той. Це ше мій тато робив. Там мало стояти, доків не пропа'де, коли ці душі не поїдять (Сміється. -- В. Г.). Ну то то небагато, то з чьісо'м пропадало» (с. Ше- шори) [15, арк. 42], «Ложки' стояли [через ніч на столі], на другий день мили...» (с. Шешори) [15, арк. 43], «На Світий вечір не збираємо з столу» (с. Нижній Березів) [15, арк. 22].

Побутувала традиція відносити трохи святвечірніх страв по сусідству «за простибіг»: «На Світий вечір ґазда ходив з вечерев. Брав пшеницу... Шос потрошки того' брали, того' брали, і три ра 'зи [обходили] окрег хати. І до Ваечьері треба ви'днести дес до їкоїс бідної людини вечьері: того' трошки, того' , того' на талє 'рку... І понести за прости 'біг, за душу дают» (с. Бистрець) [14, арк. 66].

Доки на Святвечір не повечеряли, з-за столу не вставали: «Так гово'ріт, шо не вставати, поки не повечеріли» (с. Акрешори) [15, арк. 35]. Варто зазначити, що не встають і до завершення поминального обіду, -- очевидно, щоб встаючи-сідаючи не «присісти» душі.

Особливий інтерес викликають відомості про спеціальний хлібний виріб -- книш, який набував статусу «задушного» у період Великого посту: «Я знаю, шо єк ходили до сповіді, сповідати си, то пекла мама покійна... називав си книш. З барабуолі, туда капусти варе ної покладае. І це кладе під плечье, собі бере в торбинку там до цаеркви, і з цим си сповідає-причьащьає. Бо за то, шо то аби ціле' життє людині хліб си вів. І це вже причьестит си (не ївши, натщье'серце іде до сповіди), взако'нит си, і там є варто'вня (коло кождої церкви є вар- товня), і собі йдут там берут та й їдье. О'нни других хліб. А винесе д'хаті, шо причьещьав си з тим хлібом, даєт си, і другий каже: “Прости'біг. Хай Бог приймає, шо на тиім світі маєш”. Це лиш раз на рік, у любий чьес серед Посту. Книші в любий чьес собі печіт. Але до сповіди -- має мати такий невеличький під плечьем пиісний. Бо книші в нас пекли з бринзов або з сиром. А це -- з капустов. Дріжджі си не давало у книші. Барабульку варили, мололи... Тепер є млинки, упе'ред такого не бу'ло -- товкли макогоном файно, роз- товчьут, там додают муки, файно таке, єк на пироги, це си робит, тісто так, аби ловило си докупки. Тогди бере та й розпліскує, таку палі- ничьку, кладет си в середи ну капусти, закрива- єт си та', єк вареник, иі обліплюєт си, кладет си у пічь та й печьет си. І це спеціално так, аби мав до причьащьанньи. А так, для їди в хаті, то з бринзов пекли» (с. Бистрець) [14, арк. 68]. Згідно з іншим свідченням, книш був святковим хлібом: «В нас на'ть пекли кукурузний хліб. На житний хліб казали, шо книш, а на кукурузний -- куку- рузний хліб. Книші пекли на Різдво, бо це свято, це тре', 'би був хліб на столі. Це звичьайний хліб» (с. Шешори) [15, арк. 42].

Безпосередньо пов'язаний з поминальною тематикою поширений на Гуцульщині звичай «ходити у во ' гники», чи «у жи 'вники», «в хапанки '», «на ку- куци '». Він полягав у тому, що в четвер перед Великоднем -- у Живний, або ж Світлий четвер зранку діти обходили хати, а їм натомість «за простибіг» давали «кукуци» / «перепічки» / «зозульки», сирні «коники», писанки тощо (тепер дають гроші, печиво, цукерки): «В нас ше таке є, шо перед Вели'коднем Жиевний четверь є, Світлий четверь. То в нас, в нашому селі, діти -- аби чиї бу 'ли, багачі-не багачі, -- всі ходьі по хата х, і це дає си за прости біг за дітий померлих. Дітем за дітей. Треба мати всяке наку'плено. Це так ходьі до обіду, -- в школі нема никого (Сміється. -- В. Г.). Кажут, шо на во гники купую, бо бу дут во гники. На Жиевний четверь ми цего року купу гро шей розда ли ді- тем. Ну, не гроші, а накупували всєкого. Це діти приходьі по двоє, по троє, по чьетверо, по одному... “Слава Ісу!” -- “Навіки слава!” Уже знаїш, шо маїш дати їму» (с. Шешори) [15, арк. 43], «То в кождім селі, знаїте, інакше. В нас, видите, на Світлий четвер ходьі діти. А вже в Пістині вже не ходьі (Насправді у цьому селі, розташованому на порубіжжі Покуття й Гуцульщини, «вогники» ходять також [див.: 17]. -- В. Г.) та й в Прокураві. А туда дальше ходьі. Там ше і якіс ляльки даруют, таке всєке. А в нас ні. В нас -- шоколади купуют, булочьки', таке» (с. Шешори) [15, арк. 43], «В Живний четверь у нас діти ходьіт у во'гники. І дают дітем за померших, за родичів, за прости 'біг. Купуют цукерків, прянників, -- діти приносьіт отаківо купи всєких подарків. У каж- дій хаті дают. Там, за тата, за бабу... “Най Бог приймає перед дідової душі”, “Най Бог приймає перед татової душі”... А дитина каже: “Прости'біг. Будьте здорови!” ([чи] “Світкуйте здорови!” -- як яка дитина навче'на). І дітем всєких ласощів дают. Це у нас -- во 'гники, у Бере'зові -- хапанки' , а в Космачє' -- жи 'вники. Кажут, шо по 'ків діти бу дут ходити у вогники, по тів світ сі тримає. То давали куку цики, зозульки , яйці. В нас і тепер одна жінка є, шо зозульки ці пече. Куку'ц -- то є круглий такий, така пере'пічька. То казали або куку 'ц, або пере 'пічька. А зозулька, то віроблєют так, таке перекруче'не тісто. З одного куска. Там дзьо'бок, хвіст такий розплещеш. То з дріжджового тіста пекли і кукуци, і зозульки'» (с. Акре- шори) [15, арк. 38], «На Живний четверь куку'ци пекли, зазульки ліпили, та' як птаха. Дітям давали, во'гникам» (с. Акрешори) [15, арк. 35], «Хліб ми пекли житній, але обов'язково давали дві шуф- лі пшенишного, 'би був ліпший, і -- кменю дати туди. Хліб -- у піч на лопату, а ше трохи лишє- ло сі кіста, то ше -- хоть би два куку цики спечи, кукуци . Це не на свято. Це в нас пекли з пшеничної муки на жи вники, на Живний четверь. Це діти ходьіт у жи 'вники. Ну, по тих селах ше ходьіт, у нас вже це трохи відійшло. Вони прихо- дьіт стоят. Нічо' не кажут, станут стоят» (с. Нижній Березів) [15, арк. 23--24].

Поминальне значення звичаю «ходити на кукуци» увиразнюється характерним для деяких сіл закликом дітей «гріти діда»: «То на кукуци' приходиели й казали: “Грійте діда!” -- три рази. Хто досьвіта ходиев, хто пізьніше. То треба вже дитиені шось дати. Колис -- то пеклие такі хлібці' малесенькі з разової муки. Ше й декотрі дуже старі люди бобу давали, гороху (То те, шо на Жи'вний четвер дают, дуже добре на насінє). З сира вироб'єли коники такі, дітям давали. То ті хлібці називали кислі куку 'ци, куку 'цики. На городі ватри' па- лиели. Діти хвої наносиели, палиели та й кричье- ли “Грійте діда!” коло цего. Це у середу ввечір па- лиели, а вдосвіта у четвер вже йдут по хатах» (с. Криворівня) [13, арк. 10], «Жиевна середа, Жиев- ний чьитвер, коли діти на кукуци' ходьіть. Стають під віконце, троє-чьетверо, та й вже: “Грійте ді-да!” -- три рази. Та й тогди вже виходить ци ґазда, ци ґаздиня, і дают їм гроші, конфети... На Живний чьетвер. Діти ватерки клали по полю, городами, по грунях, по селі» (с. Криворівня) [13, арк. 6], «Живний четвер -- то шо дітлахи ходили. Гріли діда під дверима. “Грійте діда!” -- три ра'зи. Та й господа'рі казали, шо: “Гріємо, гріємо!” Захо'дьіт... І писали писанки, спіціално для дітей, або з сира коні робили (то спіціалісти ко- лис бу'ли від того), або напіка'ли булочьки та й це давали дітим. Діда палили -- та й перескакували через вогонь хлопчьики» (с. Бистрець) [14, арк. 70]. По суті, звичай «гріти діда» перед Жив- ним четвергом збігається з характерним для інших місцевостей колядним звичаєм з тотожною назвою, який так само має поминальну семантику. Водночас палення ватри перед Великоднем подекуди сприймають і з апотропеїчною семантикою: «На горо 'дах палили ватру перед Жиевним четверьгом та й перед Благовіщеннім. То ввечір накладали ватру -- це відгони 'ли відьми' . Це в нас в кождому городі горіла ватра. А це горіла ватра -- був порєдок коло хати: люди замітали файно, всьо, -- готували си до Вели'кодні. Є шье, що паля'ть» (с. Шешо- ри) [15, арк. 42].

Зв'язок з поминальною тематикою відчутний і в уявленнях про т. зв. Рахманський Великдень, чи Рахма'ни (припадає на Переполовинення): «Є такий день, шо вмерлі' входьіт у церкву. Наш па- ламарь ішов у церкву сторожиети та й перед тим трохи си засиедів, бо попав до Грицикового Юрка' на храм. Каже: я відти йду, чьую -- у церкві якийс шум. “Бідна головочько: це, видко, вбралися в церкву, -- я си забарив”. Приклав вухо... Чьую -- в церкві: “Господи, помилуй”... “Алелуя, алелуя”... Врано росказує попові, а піп каже, шо то вмерлі вночі ходят у церкву Богу си молиети. їм так Бог дає. На другий рік ви Кайндль Р. Гуцули: їх життя, звичаї та народні прекази. Чернівці: Молодий буковинець, 2000. 208 с.н прийшов, по- стоїв, постоїв, ничьо' ни чьути... Каже -- так голову повернув на цвинтар -- а то -- людиена в людиену... Навіть пізнавав: у чьиім було зиібра- не тіло, у тім'смо 'го пи'знавав. То виін так утікав... То такий Рахманский Великдень є» (с. Криворівня) [13, арк. 6].

Для рахманів пускали за водою шкаралупу яєць, на яких пекли паску. Це була своєрідна офіра сут- ностям потойбічного світу: «То ті рахмани' цілий рік говіют, не скоромици, ничьо'. А на Великдень два- надціть їх одним яйцем си розділєют, та й знов вони вже рахмани'. То такі люди ці рахмани були. То десь і недавно тії Рахма ни були» (с. Криворів- ня) [13, арк. 6], «Яйці як в паску били, то ки'дає сі на воду тогди цю... 'Би паска бу'ла ле'гка. “Пливи- пливи на Рахманьський Великдень”, -- казали. То колись так тато казав, шо за дві неґілі післі нашої рахма 'ни там світкували. Казали: “Най пливе на Рахманьський Велиґдень” -- лупина туди» (с. Нижній Березів) [15, арк. 24], «Ну, то чутка бу 'ла, шо Рахманский Велиґдень. Одним їйцем в'ни си ділили. В'ни пи'сно їли. На Велиґдень одним їйцем ділили си. Сорок чьоловік» (с. Бистрець) [14, арк. 46].

Вірогідно, що зі вшануванням душ померлих пов'язаний і варіант, згідно з яким шкаралупу від яєць, на яких пекли паску, треба було вчепити на плодові дерева чи кущі: «Шкаралупу ставили дес на деревину , тако як є смородина або шо, і на то так натіга'ли. Якшо били сире їйце, шо пекли паску. То була дєрка в тому, шо воно сі тримало. їйце вбите, бу ла дєрка. То на любий кущ. В четверь паску пекли» (с. Акрешори) [15, арк. 35].

На Великдень подавали «за простибіг»: «Це на Велиґдень у нас віробляли з тіста такі пташечьки. Відай, кукуци -- називали. Та й носили світити паску, і ці пташечьки, -- і це за померлих давали, за прости 'біг» (с. Шешори) [15, арк. 42]. Також носили свяченину на могили своїх померлих: «Якшо посвітили паску, то йдете собі до померлих, кладете. Чи, там, якес кісте'чко кладете, чи писанку, чи їйце, -- хто шо хоче кладе. На Різдво несут куті до померлих, а на Велиґдень -- спішимо сі класти, 'би'смо швидко йшли додому, 'би'с не послідні. Бо це треба швидко іти з церькви, аби йшло...» (с. Нижній Березів) [15, арк. 24].

У Провідну неділю ходили по кладовищі з освяченням. За відомостями зі с. Шешори, паски на могилах не залишали, хіба писанки: «На Проводи ходять свя'тять гроби. Писанки' можут лишити на гробі', а паски -- Боже, борони» [15, арк. 43]. етнографічний поминання спас гуцульщина

У с. Нижній Березів зафіксовано традицію подавати «за простибіг» (наВперед душі) калачі на Спаса: «Переважно учетверо плели колач. На Спаса -- пекли колачі втроє: таке, як кіску, і тогди з'єднували в круг. А вже як на перестас -- брали більші колачі: чотири смужки, дві і дві. Ко- лачі тоже -- переважно давали на вперед душі на Спаса. Я, наприклад, сама печу колачі, і даєш собі за прости 'біг за того, й за того... Каже сі -- на вперед душі» [15, арк. 24].

Висновки

Як бачимо, матеріали від респондентів з Гуцульщини навіть на початку ХХІ століття містять чимало архаїчних за походженням відомостей. Більшості з описаних звичаїв, обрядів, забобонів дотримуються й нині. Зокрема респонденти зазначають про часткове збереження звичаю заготовляти собі наперед домовину; про дотримання заходів, скерованих на захист господарства від покійника; про збереження традицій лишати душам померлих поживу на Святвечір, ходити у «вогники» на Живний четвер тощо. Інші відійшли у минуле порівняно давно: для прикладу -- про «грушки» при мерцеві як свідки та учасники цих забав згадують лише респонденти старшого віку, а пускали за водою великодні шкаралупки для «рахманів» чи випікали у Піст задушні книші ще їхні батьки.

Звісно, фрагментарний характер цієї розвідки не дає змоги робити надто загальні висновки. Водночас і на основі наведених відомостей з певністю можна стверджувати, що Гуцульщина досі залишається перспективним і бажаним для дослідника-етнографа полем для пошукувань.