Казки Південної України як етнографічне джерело

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

КАЗКИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ ЯК ЕТНОГРАФІЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Марія Савенко аспірантка



Анотація

казка етнографічний південний казковий

В статті проведено аналіз казок та їх значення як етнографічного джерела. Розглянуті питання історіографічного аналізу літератури присвяченій українській казці, казкової традиції, сюжетного змісту казок як всієї України так і Південних її регіонів. Адже, такий популярний фольклорний жанр, як в минулому так і в сучасній науці представляє інтерес для науки, її значення намагались вивчити найвизначніші дослідники. Казка - це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними тощо. За допомогою казки виховувалась любов до рідної землі, рідного дому, до батьків, братів і сестер, до предків, а через до всього народу і до Батьківщини в цілому. Крім того казки допомагають виховувати любов до рідної мови, до її чарівної краси і милозвучності. Дослідження сучасного стану казки дає важливий матеріал для пізнання змін в психології народу, в його потребах, оцінці минулого й сучасності. Українські народні казки - складний жанр, він об'єднує твори різні за походженням, змістом і стилем. Українська казкова традиція має свої особливості, не зважаючи на схожість сюжету з казками інших народів, вона має і свої національні риси, зустрічаються персонажі, які присутні тільки в українських казках, наприклад доля і недоля, злидні, кобиляча голова тощо. Представляє інтерес фольклор записаний на Півдні України, у його генетичному зв'язку не тільки із загальноукраїнськими і загальнослов'янськими, західноєвропейськими та світовими видами фольклору.

Ключові слова: українська казка, фольклор, етнографічне джерело, казкова традиція, південь України.

Annotation

Mariia Savenco postgraduate student Izmail State University of Humanities, Ukraine

TALES OF SOUTHERN UKRAINE AS AN ETHNOGRAPHIC SOURCE

The article analyzes fairy tales and their significance as an ethnographic source. The issues of historiographical analysis of literature devoted to the Ukrainian fairy tale, fairy-tale tradition, plot content of fairy tales of both the whole of Ukraine and its southern regions are considered. After all, such a popular folklore genre, both in the past and in modern science, is of interest to science, its significance was under study by the most prominent researchers. A fairy tale is an epic work of folk literature, which reflects the beliefs, views and ideas of the people of different times in the form of a structured, chronologically consistent plot narrative, which has a clear compositional structure, a pronounced collision. The functional palette of the fairy tale is extremely diverse: its aesthetic functions are complemented and intertwined with cognitive, moral and ethical, socio-educational, entertaining ones, etc. With the help of a fairy tale, love was brought up for the native land, home, parents, brothers and sisters, ancestors, and through all the people and the Motherland as a whole. In addition, fairy tales help to cultivate love for the native language, for its enchanting beauty and euphony. The study of the current state of fairy tales provides important material for learning about changes in the psychology of the nation, in their needs, in assessing the past and present. Ukrainian folk tales are a complex genre, it combines works of different origin, content and style. The Ukrainian fairy-tale tradition has its own characteristics, despite the similarity of the plot with fairy tales of other nations, it also has its own national features, there are characters that are present only in Ukrainian fairy tales, for example, fate and misfortune, poverty, mare 's head, etc. The folklore recorded in Southern Ukraine is of a great interest, in its genetic connection not only with all-Ukrainian and pan-Slavic, Western European and world folklores.

Key words: Ukrainian fairy tales, folklore, Ethnographic source, Fairy-tale tradition, Southern Ukraine.



Постановка проблеми

Етнографія є важливим і невід'ємним джерелом пізнання історичної дійсності, що досліджує світогляд народу, його календарну обрядовість, побут, родинні цінності тощо. Українські вчені-етнографи приділяють значну увагу не лише історичному минулому, а й сучасним проблемам, а саме вивченню етнічної самобутності, збереженню національних традицій, етносоціальному розвитку народів що проживають на території України. Особливо актуальним це стає для південних регіонів (відомих своєю поліетнічністю) Української держави. Понад 200 років населення Південної України демонструє модель толерантного співіснування представників різних етнічних груп (українці, молдовани, греки, болгари, євреї, німці, поляки, гагаузи тощо) в межах компактних населених пунктів. Дослідження особливостей національних рис основних етнічних груп регіону в поєднанні з аналізом запозичень та переплетень з культурою сусідніх народів виводить етнографічні дослідження на передові позиції сучасної історичної науки.

Поряд з народними піснями, літературною творчістю одним з важливих етнографічних джерел є українські казки - найпопулярніший жанр фольклору, який розкриває традиції, культуру, морально-етичні та сімейні цінності та соціальні відносини.

Незважаючи на складнощі, пов'язані з неможливістю ознайомлення з первісними, оригінальними елементами, ми не можемо не брати до уваги ці джерела, що дають нам уявлення про психологію світосприйняття українського народу у певний історичний проміжок.

Аналіз останніх джерел і публікацій

Для вивчення казки в науці зроблено чимало, існує різноманітна література про неї, але, наукові пошуки по казковому сюжету, на думку авторки, невичерпні. Найвагоміших результатів щодо виявлення елементів поетичної специфіки української народної казки, легенди, повір'я досягли видатні учені: О. Потебня (1865), М. Драгоманов (1876), М. Сумцов (1893), В. Гнатюк (1898), тощо. Наукові висновки зазначених дослідників про міфологічні мотиви (О. Потебня), міграційні сюжети (М. Драгоманов, В. Гнатюк), історично-побутові явища (М. Сумцов) до сьогодні є фундаментальними не лише в українській, а й у європейській фольклористиці.

Неоціненний внесок у дослідження етнографічних джерел саме півдня України внесли такі вчені як Д. Яворницький (1887) - фольклорист, етнограф та лексикограф; Я.П. Новицький (1907) - історик та фольклорист, автор чисельних праць про запорозьких козаків; М. Сумцов (1893) - дослідник історії української літератури, фольклористики, етнографії. На початку ХХ ст. опублікована монументальна праця Г. Булашева (1909), в якій учений здійснив етнографічний та психологічний аналіз міфологічного світогляду українського народу на рубежі ХІХ-ХХ ст., звернувшись до оповідальних традицій, міфологічної народної етики та обрядовості.

У 90-х рр. минулого сторіччя було опубліковано цілу низку монографій та дисертацій, присвячених «українським міфологічним легендам» (В. Давидюк, 1992); поетиці фольклорної прози східнослов'янських народів (Н. Пазяк, 1993); народним легендам та переказам українців (В. Сокіл, 1995), первісній міфології українського фольклору (В. Давидюк, 1997) тощо. Кожна з цих праць дає уявлення про жанрові поетичні особливості легенд і казок, ґенезу міфологічних мотивів, зв'язок з історичною дійсністю.

У ХХІ ст. казки є об'єктом дослідження багатьох науковців серед яких С. Карпенко (2014) що займалась загальним аналізом української казки та казкознавства; В. Шабліоловський (2009) на матеріалах слов'янських, англійських, німецьких, французьких, іспанських, новогрецьких народних казок досліджував казковий дискурс як об'єкт наукових досліджень. Н. Сенчила (2018) здійснила порівняльний аналіз українських та турецьких народних казок, С. Кириєнко (2003) проводила фольклористично-народознавчі дослідження південних регіонів нашої держави. Загалом вивчення казки як етнографічного джерела входить до сфери досліджень багатьох українських науковців.

На сьогодні існує значний, достатньо об'ємний масив наукових праць про українську казку, однак досі не має підручника з казкознавства для фольклористів, який би вміщував як теорію вивчення казки, так і практичні поради для її аналізу і розуміння (Карпенко, 2020).

Метою нашого дослідження є аналіз змісту українських казок як етнографічного джерела для розкриття питань повсякденного життя і світогляду людини. Для цього авторкою було проведено історіографічний аналіз літератури, присвяченої українській казці; дано загальну характеристику сюжетному змісту казок та виявлено їх національні ознаки; проаналізовано українську казкову традицію.

Виклад основного матеріалу

Казка - це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра). Казка відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, які співвідносяться з досягненнями героя, його метою і перемогою добра над злом.

Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплетаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними тощо. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя конкретного народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря) (Балушок, 1998).

Хоча казки, як правило, побутують у багатьох варіантах, вони мають спільні риси. В казках засуджувалось насилля, розбій, підступність, чорні діяння. Казки допомагали закріпитись в поняттях про життя, на чому засновувати відносини до своїх і чужих вчинків. Казкова фантастика розкриває сприйняття людиною світлого розуміння життя, повного турбот та звершень. Переслідуючи соціальне зло, долаючи життєві перешкоди, викривати капості проти добра, казки закликають до покращення світу на позиціях людяності та краси (Бахтіна, 1975).

Казка, як різновид оповіді, має досить давню традицію, є найбільш стародавнім жанром народної творчості. Ще в давні часи казка набула естетичної функції та сталої форми і до цього часу залишилася майже незмінною. Ми підтримуємо тезу дослідниці С. Карпенко, що стверджує: «Народні казки є ілюстрацією існування великого фольклорного масиву, який вирізняється рядом функціональних та естетичних ознак» (Карпенко, 2020). Саме тому в казках немає точного нагадування про яку-небудь певну стадію культури: тут змішуються і стикаються різні історичні цикли і культурні стилі.

На думку більшості дослідників казок джерелом даного фольклорного жанру, могли виступати:

• Історичні події, побутові ситуації, як регулярно повторювані й тому актуальні та унікальні або такі, що справили враження.

При цьому історизм в казці потребує більш розширеного, ніж звичайно, тлумачення. Під історичною дійсністю розуміються не конкретні історичні події, створені конкретною особистістю, а умови історичної батьківщини даного фольклору, соціальні інститути та комплекси елементів матеріальної та духовної культури народу. Різні предмети казкової фантазії історичні не самі по собі, а історично їх виникнення. Таким чином, дослідження чарівної казки як етнографічного джерела базується на ідеї її специфічної історичності.

• Людська психіка в найширшому розумінні слова.

• Образно - асоціативно - міфологічне мислення щодо земної природи й особливо небесних явищ, які вражали первісну людину.

• Мова, бо переклади іншою мовою наприклад персонажів Колобка, Купала може змінити сприйняття міфологічного образу (Жовта, 2014).

Загально відомо, що мова - це найбільше багатство народу, в слові живуть незчисленні скарби людської думки і досвіду, накопичені на протязі тисячоліть. Ні в одній з форм мовленнєвої творчості народу з такою силою і так багатогранно не проявляється його розум, так кристалічно не відшліфовується його національна історія, суспільний устрій, побут, світосприйняття, як у прислів'ях, билинах та казках (Гусєв, 1963).

Чітка та образна українська мова особливо багата казками, їх тисячі. З безодні часів дійшли до нас, в цих згустках розуму та знань життя, людська радість та страждання, сміх та сльози, любов та лють, віра та безвір'я, правда, кривда, чесність та обман, працелюбність та лінь, краса істини (Дмитренко, 1999).

У традиційній фольклористиці казки прийнято поділяти на три типи:

У казки про тварин (птахів, комах, плазунів);

¦У чарівні (фантастичні) казки;

*S соціально - побутові (реалістичні, новелістичні) казки.

Казки про тварин в історичному плані вважаються найдавнішим пластом народного казкового епосу, який пов'язаний з тотемними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. В міру відмирання тотемних вірувань казки про тварин, втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру, збагачуються побутовими мотивами. Спостереження за звичками тварин поєднуються із зображенням сімейних і соціальних відносин (Сенчило, 2018).

Наприклад, казка «Солом'яний бичок», де «злакова солома в сюжеті має найвиразніші сліди землеробського побуту» (Давидюк, 1997). Означення солом'яний не лише доповнює, але й розширює символічне навантаження зооніма. Так, бик - це символ сили, мужності, хоробрості, творча сила Всесвіту, носій плодючості (Войтович, 2002). Бичок зроблений з соломи, приносить добробут, багатство в оселю діда і баби. Цікаво, що в російському варіанті казка називається «бычок смоляной бочок», і хоча сюжет казки схожий - національно-культурний компонент зооніма бичок виявляється через різну його сполучуваність. Якщо в українській традиції бичок солом'яний (пов'язано з хліборобством), то в російській казці - це смоляний (зв'язок з мисливством) (Черемська, Масло, 2017). Навіть казка нам доводить різність в ідентичності українців і росіян.

Казка про «Козу-дерезу» є цікавою не лише як контекстуальний реалізатор сюжету, але й з погляду вмотивованості вживання прикладки дереза. Коза у найдавніші часи була символом не лише багатства й доброго врожаю, але і злою, нечистою, непорядною твариною, що ми і прослідковуємо в сюжеті. Прикладка дереза доповнює онім коза, адже одне із значень - колючий кущ. Отже, виявлення семантичного значення та етимології прикладки дереза пояснює міфологічне сприйняття кози як «нечистої» тварини (Черемська, Масло, 2017).

Світ чарівних казок різний. В них поетично виражається казкова уява народу. Однак існують межі за які народ ніяк не виходить (відсутність авторського начала, віра в надприродні сили та інше). Саме ця закономірність в композиції є головною ознакою, чарівної казки. Вже по ході сюжету можна здогадатися, чим закінчиться казка: з одного боку, її разюча різноманітність, її строкатість і кольоровість, з іншого - її не менш разюча одноманітність та повторювальність. Фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке з часом загубилося; в цих казках органічно поєднується міфічна, фантастична і героїчна основа.

Характерною особливістю чарівної казки є стала словесно формула, фразеологізм, яким вона починається, котрий окреслює час або місце дії, наприклад: «Колись давно...», «Одного разу...», «Жили собі, були собі..», «Не за горами високими, не за морями глибокими...», «У тридесятому царстві...», «Не в нашій державі, а далеко-далеко...». Часом у ролі ініціальних формул виступають гумористичні примовки на зразок: «Було це за царя Панька..», «Було це ще тоді, як баба ваша дівкою була, а мати її в попелі гралася...», «Це було тоді, коли на вербі груші родили...».

Чарівні казки характеризуються своєю композиційною особливістю, обов'язковою наявністю чарівних предметів, явищ, чаклунів, тобто у їх змісті переважає фантастична першооснова. На цьому тлі відбуваються різні героїчні та історичні події, тому такі казки мають ще назву фантастично-героїчних.

Кожна епоха вносила свої корективи в ідейно-художню систему жанру. В процесі вдосконалення трудової діяльності людини, пізнання законів природи, під впливом наукових винаходів, технічних досягнень - анімізм, тотемізм та фетишизм втрачали свою суть і набували характеру поетичного вимислу, де вже возвеличується герой-добротворець, поборник правди. З часом ідеалізовані народом герої також ставали героями народних казок (Черевченко, 2009).

Провідними мотивами казок чарівного (фантастичного) типу є змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) тощо. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, що допомагає їм подолати усі випробування на шляху до мети. Також в історико-обрядовій основі чарівної казки приховані ініціаційні випробування перед екзогамним шлюбом. Тобто розповідь про обтяжений труднощами похід головного героя на чужу територію (в інше плем'я) за нареченою (Пропп, 1998).

На думку багатьох дослідників формування класичної форми фантастичної казки завершилось далеко за історичними вимірами первісного суспільного строю, в суспільстві набагато більш розвиненому. Передумовою цього процесу став занепад міфологічного світобачення, яке поступово «перетворилось» в поетичну форму фантастичної казки. Це і був вирішальний розрив синкретичного зв'язку з міфом (Гнатюк, 1966).

На прикладі культурного героя чарівної казки, відбивається стереотипи поведінки. Саме чарівні казки намагалися донести до слухачів зрозумілу форму та вигляд справжнього чоловіка, жінки, родини, друга, кохання тощо. Саме зображення головного персонажу казки - героя - допомагає нам проаналізувати етнопсихологію та світобачення народу який створив його. Як правило, кожен казковий герой мав свої цілі та шляхи їх реалізації, що дозволило ученим виділити кілька типів казкових сюжетів, що спрямовані на реалізацію прагнення до:

• свободи від чужих або панування над ними;

• отримання нових засобів існування або об'єктів для створення зручностей;

• рівноправного або високого положення в родині або суспільстві;

• пошуку нареченої або нареченого;

• цілісності або повноцінності роду або сім'ї;

У чарівних казках передано споконвічні бажання народу глибше пізнати навколишнє середовище, проникнути у глибини землі та у неосяжний загадковий світ Космосу, у морські глибини, підводне життя річок, розкрити таємниці інформативного спілкування тварин і птахів, пізнати надприродні сили Всесвіту. Специфікою цих казок є сильний моральний першопочаток, повчальний зміст, що спонукає слухача самостійно зробити для себе відповідні висновки щодо етики поведінки чи морально-етичних правил життя (Черевченко, 2009).

Завершальним типом в аналізі народних казок виступають соціально-побутові (реалістичні, новелістичні) казки. В них переважають мотиви, пов'язані з повсякденним життям. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у казках соціально-побутового типу зустрічаються персоніфіковані образи - Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Недарма, більшість казкових образів і мотивів широко використовуються у художній літературі, музиці, мистецтві.

Соціально-побутові твори становлять найбільшу групу українських народних казок, мають оптимістичне спрямування, закликають до боротьби за справедливість, демонструють життєві реалії, спрямовані на утвердження добра і соціальної справедливості. Ці твори, особливо сатиричного спрямування, також називаються реалістичними, оскільки в них відображені дійсні події, а вимисел переноситься в площину земної діяльності людей. В казці, як у моделі соціальних відносин, засобом розуміння минулого, теперішнього і майбутнього, на тлі світоглядної картини та етнокультурних хронотопів в алегорично-абстрагованих часових і просторових координатах розгортаються казкові образи, які творять цілісну картину поетичного світовідчуття, яка має власну феноменологію.

Актуальними питаннями казкознавства залишається історія казки як окремого народу, так і людства загалом (Карпенко, 2020). Дослідження сучасного стану казки дає важливий матеріал для пізнання змін в психології народу, в його потребах, оцінці минулого й сучасності. Переходячи на протязі віків з вуст у вуста, від покоління до покоління, казка перебуває у постійному русі, вбирає в себе нові риси й тенденції, несе в собі нашарування різних епох; ці нашарування не є якимось механічними додаванням, нове в казці зливається зі старим в одне органічне ціле. Поява нового обумовленого дійсністю, викликає зміну сюжетів або іншу трактовку образу (Дунаєвська, 1987).

Аналіз народних казок дає нам підстави стверджувати, що в своєму розвитку народи світу пройшли більш або менш однотипні історичні стадії становлення та розвитку. Про що свідчить спорідненість нашарування у казковому епосі різних народів; глибока, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів. Все це свідчить про схожість в історичному розвитку народів, особливо таких, що були сусідами, бо через культурний обмін та взаємовплив відбувалося збагачення власного народу, культури, епосу. Дослідниця О. Ребрик (2013) зауважує, що казка не є специфічним витвором окремого народу. Вона належить до міжнародних жанрів однак вирізняється чітким національним колоритом, оскільки передає морально-етичні ідеали, світоглядні настанови певної нації.

Нажаль, сьогодні казка поступово зникає з нашого життя, зменшується її присутність в народному середовищі. Однак необхідно звернути увагу на той факт, що казки як і інші жанри фольклору, виконували й продовжують виконувати важливі функції: виховну, навчальну, пізнавальну, розважальну й не вичерпали свого значення до нашого часу.

Українська народна казка існує вже кілька сотень років, фіксація казкових сюжетів сягає літописної літератури періоду Руси-України Х-ХІІ ст. (у Початковому літописі є переказ про Кожум'яку та події військових сутичок з печенігами близько 992 р. на Трубайлі (сучасний Переяслав) (Карпенко, 2020).

Суспільний літературний та науковий інтерес до українських казок виник в XVIII ст. Саме тоді вчені (етнографи, історики, літературознавці) намагалися сформулювати відповідь на питання, а що ж являє собою казка. Лише поступово українську казку віднесли до одного з видів усної народної творчості. Завдяки дослідженням учених казка ввійшла в зону уваги фольклору як один з його оригінальних та самостійних жанрів.

Стародавні українські казки дуже рідкісні, переважно невеликі, для дитячого вжитку. Таких старих казок зберіглося дуже мало - час дається взнаки. Однак нечисленність давньої української казки не зменшує інтерес до тих дорогоцінних, своїх - українських елементів, які присутні в народній казці.

Вивчення українських казок як окремого предмету історичного дослідження умовно можна поділити на п'ять періодів.

I. період - за влучним висловом С. Карпенко (2013): «від фіксації до вивчення» (обумовлена історичними становленням науки та формування критеріїв вивчення народної казки);

II. період - теоретичний (зумовлений дискурсами між українськими фольклористичними школами (міфологічною, культурно-історичною, психологічною, антропологічною); темпорально - це кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.;

III. період - популяризаторський (зумовлений переважанням публікацій популярних та науково-популярних збірників казок; в цей час вивчення природи малої епіки представлене переважно у вступних статтях до видань);

IVперіод - пострадянський (позначений пошуками нових шляхів фіксації та вивчення народної казки, темпорально збігається з відкриттям кафедри фольклористики в університетах Києва (1991) та Львова (1992) (Карпенко, 2013);

V період - сучасний (пов'язаний з сучасним переосмисленням підходів до аналізу народних казок);

Значна частина чарівних українських казок носить виразний історичний характер, їх головні герої (наприклад Кирило Кожум'яка) мали реальних прототипів. У казках зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого (напади турків, татар). Інші твори позбавлені конкретного історичного підґрунтя. Усе, що описано в них, зображено як можливе, позачасове чи навіть як сучасне, що відбувається десь далеко («у тридесятому царстві», «за високими горами, за глибокими морями»).

Тяжкі завдання герой мусить виконати для того, щоб урятувати собі життя, доступити чогось йому потрібного, особливо - здобути дівчину або вернути втрачену жінку собі або комусь іншому. Тема незвичайно популярна як у світовому фольклорі, так і у українському. Казковий герой найчастіше представляється безпомічним перед загаданими йому завданнями; за нього їх виконує або навчає виконувати (за допомогою магічного слова або дійства), дівчина, кінь або інший чудодійний помічник. Як варіант більш менш зв'язаний з реальними обставинами українського життя варто відзначити казку, де герою дають завдання: за одну ніч луг викорчувати, зорати, пшениці насіяти, її виростити та хліб спекти.

Часто герою допомагає богатирський кінь, що відображено в усній народній традиції, є одним з найбільш популярних і яскравих мотивів казок. Краса коня («срібна шерстина, золота шерстина», «хто гляне - волос в'яне»), швидкість, «вище лісу стоячого, нижче облака ходячого», сила та спритність кінських ніг з великою любов'ю описуються в казках та являються улюбленими загальними прийомами казкового стилю. Кінь, що лупає копитами камінь - популярний мотив величальної пісні.

Головному герою можуть допомагати інші чудесні помічники, з різними надприродними здібностями і силами: «Вернигора», «Верни-вода», «Вирви-дуб», або «Счави-дуб», «Прудиус», «Мороз», «Г олод» і «Посуха», котрі можуть все заморозити, все висушити, все з'їсти, скороходи і далековиди (люди з незвичайним зором та слухом), які своїми здібностями виручають героя з біди або допомагають йому виконувати різні тяжкі роботи - особливо при порятунку або пошуку жінки.

В якості помічників можуть виступати вдячні звірята яких герой врятував від вірної смерті або подарував життя (стріляв, а вони випросились, або спіймав, та змилувавсь і випустив). Ці маленькі казкові герої (птахи, гади, ссавці, комахи) допомагають в складних ситуаціях, у важкій праці, подвигах. До цієї ж категорії помічників належить мотив чудового дерева (липи), яку погрожують зрубати, і воно з вдячності за те, що їй подарували життя, наділяє свого рятівника (головного героя казки) різними дарами. Далі - цікаві варіанти цього мотиву, де такими вдячними помічниками героя чи героїні виступали криниця, яку треба вичистити, або піч, котру треба помастити.

Українська казкова традиція має свої особливості, не зважаючи на схожість сюжету з казками інших народів. Однак при цьому українська казка має й свої національні риси: в текстах зустрічаються персонажі, які характерні лише для українських казок. Так, наприклад, це доля і недоля, злидні, кобиляча голова тощо. Кобиляча голова - своєрідна паралель до кістяка Кощія, образ поза Україною маловідомий; в українському фольклорі досить популярний, але досі не студійований. Вже згадувані персонажі - Доля, Недоля, Злидні - це певний комплекс образів, доволі хитких та складних, які то наближаються до поетичних персоніфікацій людського життя, то переходять в більш конкретизовані, фантастичні образи істот із самостійним існуванням та власною лінією поведінки. В сучасних казках, ідея долі тісно зливається, з ідеєю життя людини, що вона втрачає будь яку окремішність, є лише абстракцією життя. В інших випадках «доля» або «недоля» зливаються з домовиком, спорідненим, очевидно, з предками, з родом. Нарешті персонаж доля механічно пов'язаний з людиною, з тим, що вона шукає.

Питання національної вдачі є цікавим і важливим. Світ народної казки близький людині. Цей світ створювався в людській свідомості як «своє» оточення біля домашнього вогнища і асоціюється із затишком, безпекою, є специфічною мікросхемою Всесвіту, вираженою в людському буті.

Селянський тип ментальності українців передбачав трактування працелюбства як однієї з ключових характеристик доброго господаря чи господині. Звідси і переконання що лише достаток, нажитий важкою працею, дійсний. Справжній чоловік в українській народній казці обов'язково вирізняється благородством своїх вчинків - він рятує рідну землю від багатоголових зміїв або інших ворогів, визволяє красуню із полону і завойовує її любов лицарською поведінкою. Він є втіленням мужності, сміливості, благородства, непідкупності, доброти, а тому завжди перемагає негативного героя, носія зла, що непрошеним гостем з'являється на його шляху. Чоловічий образ у казці втілив споконвічну народну мрію про всесильного захисника або про звичайного трудівника, нагородженого за свої чесноти: доброту, працелюбність, хоробрість (Уланова, 2016).

Наші пращури за допомогою казки виховували любов до рідної землі та дому; до батьків, братів і сестер; до предків, і до Батьківщини в цілому. Сьогодні за допомогою казок ми намагаємося виховувати у дітей любов до рідної мови, до її чарівної краси і милозвучності.

Україна - багатоетнічна держава, в якій мешкають представники понад 100 народів і національностей. Є певні особливості в історичному, економічному та ментальному розвитку її окремих регіонів. Обряди, звичаї та фольклор українців західних та південних регіонів мають суттєві відмінності. Це повністю відноситься й до української казки південних регіонів. З XVIIIХІХ ст. ці землі були заселені представниками різних етнічних груп, що зумовило формування тут своєрідних діаспорних культур. Переважаючим етносом на території південної України були українці.

Цікаво що вивчення прозового фольклору Південної України показує його неабияку архаїчність та широкі зв'язки з східною фольклорною традицією, легендами й казками нащадків іраномовного населення українських степів (Рахно, 2020).

Однією з рідкісних казок, яка була записана на Одещині, є казка «Про богатиря Димка та його зятя Андрушка» (Українські народні казки, 1957). Ціла низка персонажів цієї казки виявляє риси чи то бога (баба), чи то культурних героїв - Димко, Андрушко. В цій казці баба допомагає людям, приносить їм вогонь і вчить користуватися, вирощує дитязмієборця, має дар пророцтва, охороняє людей від диких звірів, має трьох коней - білого, чорного і гнідого. Баба обіцяє передати цих чудо-коней у власність Андрушкові («оце твоє багатство»), тобто передає йому владу над світом (популярний мотив переходу влади від старшого до молодшого покоління богів). Андрушко осідлавши чорного коня вбиває змія. У фіналі казки баба, Андрушко та його дружина Єлена (дочка Димка) сідають на трьох коней і покидають людей. Логічно допустити, що перед нами типовий приклад міфу про завершення космотворчих процесів (Ятченко, 2001).

Видатний дослідник фольклорної спадщини українського степу М. Сумцов (1893) здійснив аналіз фольклору записаного на Півдні України, у його генетичному зв'язку не лише із загальноукраїнськими і загальнослов'янськими, але й західноєвропейськими та світовими видами фольклору. Передусім це стосується казкового епосу, міфологічних легенд та побутових казок. Аналізуючи фольклор південних регіонів України, М. Сумцов поділив його на кілька категорій:

• загальносвітовий, що має образи, сюжети, мотиви, характерні для фольклору практично всіх народів світу;

• загальноукраїнський, що має паралелі лише в українському фольклорі;

• регіональний, не має паралелїв на території України, а його численні варіанти зафіксовані лише на Півдні України. Більшість цих фольклорних елементів - це історичні перекази про запорожців, їх силу, характерництво, звичаї та подвиги (Іваннікова, 2012).

Ми погоджуємось з висновком дослідника, що характерними рисами південноукраїнських казок були мандрівні мотиви та використання загальносвітових образів для категорії чарівних казок. Нажаль інших оригінальних рис майже немає, окрім сюжетів казок пов'язаних з темою козацтва з якою тісно пов'язана історія Півдня України. В казках записаних у XIX - XX ст., запорозькі козаки постають не стільки історичними, скільки міфологічними героями - справжніми чудотворцями. У народній уяві, козаки, ні води, ні вогню не боялися, куля їх не брала, за потреби, могли перекинутися у вовка і долати за ніч великі відстані, перепливати Дніпро, відвести або затуманити очі ворогам, пірнути у кухоль з водою і винирнути аж у Херсоні, пройти невидимими через ворожий табір, уполювати будь-якого звіра, замовити рушниці ворогам, нарешті, зробити так, щоб вороже військо стріляло само по собі. Страшними і жахливими для ворогів мали бути й освячені козацькі клейноди, зброя, що свідчить про відчутний вплив християнських легенд на українську казкову традицію, та про більш пізнє походження таких казок (Іваннікова, 2015).



Висновки

Так, в загальних рисах, нам представляється скарбниця мотивів сучасної української казки, і до певної міри її минувшини. На жаль, на питання, що належить до місцевого, а що запозичене; що можна визнати репертуаром епохи розселення або відомостями часів Київської доби, а що треба прийняти за пізніші наверстування, сучасна наука не дає відповіді, ухиляється, визнавши всю складність, та багатогранність питання.

Українські народні казки відіграли велике значення у становленні та розвитку багатьох жанрів української художньої літератури (передусім пригодницького роману, повісті, новели, байки, літературної казки-алегорії тощо). На щедрому, життєдайному ґрунті казкової традиції у всіх народів світу було започатковано та розвинуто такий характерний вид професійної художньої творчості, як дитяча література.

Досліджуючи казку, ми встановлюємо її основні характеристики, схеми ініціації та відбиток внутрішніх психологічних процесів народу. Ми можемо стверджувати, що казка як в минулому так і в сучасному житті представляє значний інтерес як для науки, так і для пересічних громадян. Українська казка, незважаючи на певну схожість сюжетів, має свої власні риси та являє собою важливе етнологічне джерело.

Для того, щоб змінюватися, необхідна яскраво виявлена, така, що не знає сумнівів потреба змінити форму свого існування у світі, здатність вмирати і відроджуватися подібно до казкових героїв. Лише у цьому випадку життя - так само, як і казка, буде наповнене оптимізмом, а всі пригоди, якими б страшними вони не здавались, будуть мати щасливе завершення.



Джерела і література

1. Балушок В. Обряди ініціації українців та давніх слов'ян. Львів: Навчальна книга, 1998.

2. Бахтина В. Час у чарівній казці. Проблема фольклора. 1975. Вип.7. С. 78-82.

3. Бичко А. Народна мудрість Руси: Аналіз філософа. К.: Стебеляк, 1988.

4. Булашев Г. Український народ у своїх легендах. Релігійних поглядах та віруваннях. К.: Довіра, 1993.

5. Войтович В. Українська міфологія. К.:Либідь, 2002.

6. Гнатюк В. Українські народні байки. Львів: Етнографічна комісія наукового товариства імені Шевченка, 1916.

7. Гнатюк В. Деякі уваги над байкою. К.: Либідь, 1966.

8. Грушевський М. Історія української літератури. К.: Бао, 1988.

9. Гусев В. Проблеми фольклору в історії естетики. К.: Наука, 1963.

10. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005.

11. Дмитренко М. Українська фольклористика. К.: Книжковий клуб, 1999.

12. Драгоманов М. Малорусские народния предания и рассказы К.: Південно-Західне відділення географічного товариства, 1876.

13. Дунаєвська Л. Українська народна казка. К.: Либідь, 1987.

14. Жовта Н. Походження мовних особливостей української чарівної казки. Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. 2014. Вип. 6. С. 83-91.

15. Іваннікова Л. Микола Сумцов як дослідник історії фольклористики півдня України. Матеріали до української етнології. 2012. Вип. 11. С. 67-74.

16. Іваннікова Л. Біблійний мотив у фольклорі Південної України. Інтерпретація фолклорного тексту. 2015. Вип. 3. С. 6-15.

17. Карпенко С. Жанрово-видовий феномен української народної казки. Література. Фольклор. Проблеми поетики. 2013. Вип. 39. С. 62-76.

18. Карпенко С. Українська народна казка у студіях Івана Франка. Молодий вчений. 2019. Вип. 6. С. 27-30.

19. Карпенко С. Проблематика українського казкознавства в парадигмі досліджень. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. 2020. Вип. 86. С. 7682.

20. Кириєнко С. Фольклористично-народознавчі дослідження півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст. Музична фольклористика. 2003. Вип. 9. С. 91-96.

21. Новицький Я. Малорусские народные предания, поверья и расказы. Александровськ, 1907.

22. Потебня О. О мифическом значении некоторых поверий К.:В университетской типографии, 1865.

23. Пропп В. Историчні корені чарівної казки. К.: Стебеляк, 1998.

24. Рахно К. Українська казка про найвірнішого друга та її іранські паралелі. Конгрес сходознавців. 2020. Вип. 2. С. 154-157.

25. Ребрик О. Перські народні казки у контексті українських фольклористичних досліджень. Народознавчі зошити. 2013. Вип. 5. С. 819-826.

26. Рибаков I. Поганство стародавніх слов'ян. К.: Наука, 1986.

27. Сенчила Н. Порівняльний аналіз поетики та мотивів в українських та турецьких народних казках. Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. 2018. Вип. 37. С. 133-137.

28. Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. К.: Наукова думка, 1995. Сумцов М. Современная малорусская етнография. К.: Г.Т. Корчак-Новинського, 1893.

29. Українські народні казки, легенди, анекдоти. К.:Молодь, 1989.

30. Уланова Т. Особливості української народної казки. Етнічна самосвідомість та міжетнічна взаємодія в сучасному світі. 2016. Вип. 3. С. 194-196.

31. Фрезер Дж. Золота гілка. К.: Мао, 2000.

32. Черевченко В. Міфологічні витоки української народної чарівної казки. Актуальні проблеми філології та перекладознавства. 2009. Вип.9. С. 37-44

33. Чермська О., Масло О. Національно-культурний компонент онімного простору української народної казки. Актуальні проблеми сучасної лінгвістики. 2017. Вип. 3. С. 383387.

34. Шабліовський В. Казковий дискурс як об'єкт наукових досліджень (на матеріалі слов'янських, англійських, німецьких, французьких, іспанських, новогрецьких народних казок). Слов'янський світ. 2009. Вип. 7. С. 81-108.

35. Яворницький Д. Запорожжя в залишках старовини та переказах народу. К.: Наукова думка, 2005.

36. Ятченко В. Мотив утрати Бога в українських казках. Українське релігієзнавство. 2001. Вип. 2. С. 78-84.

References

1. Bakhtina V. (1975). Vremya v volshebnoy skazke. [Time in a fairy tale]. Problema fol'klora [Theproblem of folklore]. Vyp.7. P. 78-82. [in Ukrainian].

2. Balushok V. (1998). Obryady initsiatsiyi ukrayintsiv ta davnikh slov'yan. [ Rites of initiation of Ukrainians and ancient Slavs]. L'viv: Navchal'na knyha. [in Ukrainian].

3. Bulashev H. (1993). Ukrayins'kyy narod u svoyikh lehendakh. Relihiynykh pohlyadakh ta viruvannyakh. [The Ukrainian people in their legends. Religious views and beliefs]. Kyyiv: Dovira. [in Ukrainian].

4. Bychko A. (1988). Narodna mudrist' Rusy: Analiz filosofa. [People's wisdom of Rus: Analysis of the philosophist]. Kyyiv: Stebelyak. [in Ukrainian].

5. Cherevchenko V. (2009). Mifolohichni vytokyukrayins'koyi narodnoyi charivnoyi kazky. [Mythological origins of the Ukrainian folk fairy tale]. Aktual'ni problemy filolohiyi ta perekladoznavstva. [Actualproblems of philology and translation studies]. Vyp. 9. P. 37-44. [in Ukrainian].

6. Cherms'ka O., Maslo O. (2017). Natsional'no-kul'turnyy komponent onimnoho prostoru ukrayins'koyi narodnoyi kazk. [National and cultural component of the numb space of the Ukrainian folk tale]. Aktual'ni problemy suchasnoyi linhvistyky. [Actual problems of modern linguistics]. Vyp. 3. P. 383-387. [in Ukrainian].

7. Davydyuk V. (2005). Pervisna mifolohiya ukrayins'koho fol'kloru. [Primitive mythology of Ukrainian folklore]. Luts'k: Volyns'ka oblasna drukarnya. [in Ukrainian].

8. Dmytrenko M. (1999). Ukrayins'ka fol'klorystyka. [Ukrainian folklore studies]. Kyyiv: Knyzhkovyy klub. [in Ukrainian].

9. Drahomanov M. (1876). Malorusskye narodnyya predanyya y rasskazbi [Ukrainian folk legends and stories]. Kyyiv: Pivdenno-Zakhidne viddilennya heohrafichnoho tovarystva. [in Ukrainian].

10. Dunayevs'ka L. (1987). Ukrayins'ka narodna kazka. [Ukrainian folk tale]. Kyyiv: Lybid. [in Ukrainian].

11. Frezer Dzh. (2000). Zolota hilka. [The Golden Bough]. Kyyiv:Mao.

12. Hnatyuk V. (1916). Ukrayins'ki narodni bayky. [Ukrainian folk tales]. L'viv: Etnohrafichna komisiya naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. [in Ukrainian].

13. Hnatyuk V. (1966). Deyaki uvahy nad baykoyu. [Some attention over the fable]. Kyyiv: Lybid. [in Ukrainian].

14. Hrushevs'kyy M. (1988). Istoriya ukrayins'koyi literatury. [History of Ukrainian literature]. Kyyiv: Bao. [in Ukrainian].

15. Husev V. (1963). Problemy fol'kloru v istoriyi estetyky. [Problems of folklore in the history of aesthetics ]. Kyyiv: Nauka.

16. Ivannikova L. (2012). Mykola Sumtsov yak doslidnyk istoriyi fol'klorystyky pivdnya Ukrayiny [Mykola Sumtsov as a researcher of the history of folklore studies in the south of Ukraine]. Materialy do ukrayins'koyi etnolohiyi. [Materialsfor Ukrainian ethnology]. Vyp. 11. P. 67-74. [in Ukrainian].

17. Ivannikova L. (2015). Bibliynyy motyv u fol'klori Pivdennoyi Ukrayiny [Biblical motif in folklore of Southern Ukraine]. Interpretatsiyafolklornoho tekstu. [Interpretation of folklore text]. Vyp. 4. P. 6-15. [in Ukrainian].

18. Karpenko S. (2013). Zhanrovo-vydovyy fenomen ukrayins'koyi narodnoyi kazky. [Genrespecies phenomenon of the Ukrainian folk tale]. Literatura. Fol'klor. Problemy poetyky [Literature. Folklore. Problems of poetics]. Vyp. 39. P. 62-76. [in Ukrainian].

19. Karpenko S. (2019). Ukrayins'ka narodna kazka u studiyakh Ivana Franka. [Ukrainian folk tale in Ivan Franko's studios]. Molodyy vchenyy. [Young scientist]. Vyp. 6. P. 27-30. [in Ukrainian].

20. Karpenko S. (2020). Problematyka ukrayins'koho kazkoznavstva v paradyhmi doslidzhen. [Problems of Ukrainian fairy tale studies in the research paradigm]. Visnyk Kharkivs'koho natsionarnoho universytetu imeni V. N. Karazina. [Bulletin of V. N. Karazin Kharkiv National University]. Vyp. 86. P. 76-82. [in Ukrainian].

21. Kyryyenko S. (2003). Fol'klorystychno-narodoznavchi doslidzhennya pivdnya Ukrayiny na rubezhi 19-20 st. [Folkloristic and ethnological studies of the south of Ukraine at the turn of the 19-20 centuries]. Muzychnafol'klorystyka. [Musicalfolklore]. P. 91-96. [in Ukrainian].

...