Традиційний паперовий декор у селах Лохвицького району Полтавської області (ХХ - початок ХХІ століття матеріали експедиції)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУкраїни

Традиційний паперовий декор у селах лохвицького району полтавської області. (ХХ - початок ХХІ ст. матеріали експедиції)

Косицька Зінаїда Миколаївна

кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник

Україна

Анотація

У статті представлено експедиційний матеріал про хатні паперові оздоби, поширені в селах Лохвицького району Полтавської області. Відомо, що прикраси з паперу в сільському житлі українців набувають значної популярності з кінця ХІХ ст. Тоді ж у вітчизняній науковій літературі починають з'являтися перші публікацій про цей вид народної творчості. Упродовж ХХ-го ст. і до сьогодні вийшло немало досліджень про паперові прикраси в селах різних регіонів України, водночас, про використання такого декору на Полтавщині матеріалів у науковій літературі бракує. У розвідці здійснена спроба заповнити цю лакуну.

Ключові слова: хатні оздоби з паперу, витинанки, народне мистецтво, народна творчість, Лохвицький район Полтавської області.

У народному мистецтві України виготовлення хатніх оздоб із паперу було одним із яскравих і багатогранних явищ від кінця ХІХ-го і впродовж усього ХХ-го століття. Цим нехитрим й ефектним декором прикрашали інтер'єри, а часом й екстер'єри українських сільських осель. Найчастіше паперові прикраси виготовляли жінки, дівчата, діти, траплялося, що й чоловіки долучалися до вирізування, що особливо характерно для жителів Поділля і Західних Областей України. Серед селян такі оздоби існували у різних формах, поширеними були зразки, наклеєні одразу на стіни чи меблі, зустрічалися також прикраси як імітація тканих виробів, найчастіше фіранок і серветок. Цей другий вид декору не клеїли на площину, його кріпили за верхні кути виробу вгорі над вікнами чи застеляли полички, щоб один край звисав у просторі, надаючи інтер'єру посиленої святковості.

У селах Лохвицького району хатні прикраси з паперу за розповідями літніх інформаторів мали значну популярність перед Другою світовою війною, і так тривало до кінця 1970-х років. У повоєнні роки їх часто виготовляли з газет, як пощастить - зі шпалер. Це були переважно вироби, що нагадували полотняне «кружево», на них вирізували наскрізну орнаментику різноманітних простих форм: трикутники, ромби, кружала тощо (1-5 прорізи в рапорті). Нижній край завершували переважно на зразок «зубчиків». Такими оздобами застилали дерев'яні полички покуті, в мисниках, часто ними прикрашали полички в шафах для одягу, особливо ті, що проглядаються через верхнє віконце вузьких дверцят. Кілька зразків такого декору в селі Часниківка відновила (розповіла й намалювала найпоширеніші рапорти) учителька історії і правознавства, Ніна Петрівна Горбуля Горбуля Н. П., 1966 р.н., родом із села Перевалівка, працює і живе в с. Вирішальне.). У селі Жабки про них згадувала Марія Яківна Даниленко, (родом із села Гамаліївка). Козлова Галина Іванівна, завідуюча бібліотекою в селі Ісківці також намалювала кілька зразків раніше поширеного паперового декору, про нього згадували побіжно також інші респонденти.

В експозиції Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. С. Сковороди Директорка Наталя Іванівна Степаненко. подібним паперовим декором оформлено полички вишуканого буфету (за верхніми скляними дверцятами). На запитання хто з жителів і на чиє замовлення виконав ці оздоби, працівники розповіли, що буфет надійшов із панських покоїв, паперові прикраси вирізав хтось із колег попередніх поколінь, їх не змінювали з того часу. Особливої уваги не звертали на авторство виконавця, тому що чи не в кожній хаті тоді в такий спосіб намагалися доповнити інтер'єр, це було природним жестом для багатьох місцевих жителів (рис. 1).

Рис. 1. Буфет із полицями, застеленими паперовим декором. Меблі ХІХ - поч. ХХ ст. Експозиція краєзнавчого музею м. Лохвиця. Фото З. Косицької

Пощастило нам почути розповідь про майстриню Костюк Марію Семенівну, яка у с. Ісківці виготовляла паперові квіти для ікон і божниць. Такого типу оздоблення мало значну популярність серед односельців і жителів ближніх сіл до останньої чверті ХХ ст., нині його можна ще іноді зустріти в хатах, де господарі зберігають ікони тих часів. Різні галузки із зеленим листям та різнокольоровими квітами розташовували переважно в кутах, залишаючи центральне зображення вільним для огляду. Траплялося, що групу квітів укладали посередині внизу, одразу над рамою. Часто до барвистих квітів з паперу майстриня додавала також вирізані з фольги, вони приваблювали око металевим полиском. Рами до таких ікон виготовляв чоловік майстрині, Костюк Тимофій Васильович Костюк Тимофій Васильович, 1899 р.-1944 р.. Скло вставляв не одразу на площину із зображенням, а залишав незначний простір, тому паперові прикраси могли зберігати об'єм, збагачуючи ефектні кольорові плями грою світлотіней.

У довколишніх селах Лохвиці серед осіб старшого покоління ще згадують оздоблені паперовими квітами «ціпки» для дружки, які раніше традиційно виготовляли на весілля. Зверху на них зав'язували червону стрічку, залишаючи на вершку трохи вільного місця, щоб було зручно тримати «ціпок» у руці, а далі вниз кріпили пишні паперові квіти так щільно-густо, щоб виходив суцільний об'ємний декор без просвітів. Ціпок для боярина чи молодого, виготовлений за такою ж схемою, називали «конем». У селі Білогорілка про подібний звичай розповіла жителька села, Раїса Петрівна Тінельникова Тінельникова Раїса Петрівна, 1935 р.н.. Тут ціпок і «коня» прикрашали в п'ятницю. Дівчата збиралися до молодої, щоб декорувати гільце; водночас виготовити й цю весільну атрибутику (в деяких селах ціпок робили тільки для старшої дружки). Під час весілля, у неділю, коли «весільний поїзд» від молодої приходив до хати нареченого, де відтепер буде жити дівчина, перед входом вона перекидала через дім цей ціпок дружки. За традиціями села Білогорілка старша дружка розламувала його на чотири частини, і вже тоді молода могла їх кинути на чотири боки: одну через хату, а інші відповідно до цього визначального напрямку. Гості намагалися зловити різні фрагменти, але якихось особливих прикмет не було для тих, кому це випадало зробити. В селі вважали «на добро», якщо ціпок «зачепиться» і якийсь час буде лежати на даху хати молодого.

У селі Токарі в сімейному фотоархіві Михайла Трохимовича Черненка Черненко Михайло Трохимович, 1930 р.н. збереглися світлини із молодою і дружкою, яка тримає прикрашений ціпок Весілля Марченко Світлани Володимирівни і Гузея Івана Петровиича, старша дружка Бойко Світлана Вікторівна, дружок - Пучка Григорій, подія відбулася в 1984 р.. Є тут і фото з рідними довкола пари молодих, посаджених посередині, біля них із боків також поставлено два яскраві символи їхнього шлюбу.

У селі Лука так само дотримувалися цього звичаю. Фото з молодою і дружкою, яка тримає цей самобутній весільний атрибут, збережене в домашньому архіві Ганни Дмитрівни Феденко¹ Феденко Ганна Дмитрівна, 1938 р.н.. Про схожий звичай розповідали в селі Безсали. Зокрема, Ганна Никифорівна Коломієць Ганна Никифорівна Коломієць, дів. Клименко, 1937 р.н. згадувала як на своєму весіллі вона вправно перекинула ціпок через хату, що в цьому селі вважалося гарною прикметою. У селі Безсали ціпок не розламували, а кидали цілим.

Кілька весільних світлин із молодою й дружкою зберігаються у Музеї народознавства села Бодаква. На одній із них «молода», Савченко Марія Григорівна Савченко Марія Григорівна 1939 р.н., весілля відбулося в лютому 1959 р., стоїть поруч із дружкою, що тримає цей важливий символ. Як

розповіла односельчанка Півтораніс Оришка Карпівна 10, у селі не завжди робили два ціпки (для дружки й боярина), часом їх було чотири (для двох дружок і двох бояр). Важливо, що не тільки фото засвідчують про цей місцевий красивий звичай: від 1989 р., із весілля Даниленків Юрія Ілліча й Тетяни

Олексіївни Півтораніс Оришка Карпівна, 1911 р.н., записано зі слів О. Г. Кулініч. ' Даниленко Юрій Ілліч, 1966 р.н., Даниленко Тетяна Олексіївна, 1967 р.н. (дів. Яблуновська). Весілля відбулося в 1989 р. до сьогодні в родині бережуть «сімейного» яскравого барвистого «коня».

У Бодакві цей символічний атрибут виготовляли в четвер. Цього дня молода з дружкою зранку ходили по селу й кликали подруг «на вінки» Зі слів Голінко Ганни Іванівни, 1938 р.н. розповідь записала О. Г. Кулініч.. Саме вінки в другій половині ХХ ст., вже, як правило, не плели, а купували. Увечері гуртом дівчата робили «квітки» з «лєнт». Для цього по одному краю синьої стрічки (довжиною 20-30 см.) прокладали нитку швом «вперед голкою», після чого її туго стягували й закріплювали. Виходила пишна оздоба на зразок махрової квітки. Так само робили з червоною стрічкою, яка мала бути дещо ширшою за синю. Дві різнобарвні частини з'єднували разом, суміщаючи їх по центру, розташовуючи синю посередині, а червона - ширша виглядала знизу по краю, обрамлюючи ніби кантом увесь виріб. Ці прикраси нашивали на стрічку для зав'язуння молодій під вінок Квітки нашивали на стрічку так, щоб вони після зав'язування були розташовані на голові з боків, ближче до скронь.. Одну з них кріпили на весіллі молодому на картуз. У багатьох сім'ях уважно бережуть ці барвисті «квітки» на згадку про головну подію (у родині Голінко Володимира Івановича і Наталії Миколаївни Голінко Володимир Іванович, 1965 р. н., Голінко Наталіїя Миколаївна (дів. Будрій), весілля відбулося у 1986 р.; а також їхньої доньки, Ярошенко Юлії Володимирівни Ярошенко Юлія Володимирівна (дів. Голінко), 1988 р.н., весілля відбулося у 2010 р.). Із весілля Голінко Любові Іванівни Голінко Любов Іванівна, 1972 р.н., сестра Голінко Володимира Івановича., до сьогодні зберігають навіть новий картуз молодого, прикрашений цією оздобою.

У Бодакві дотримувалися ще традицій прикрашати паперовими квітками «теремок», гільце «Теремок», гільце, у другій половиніХХ ст. його виготовляли місцеві народні майстрині, яким доручали таке замовлення., яке ставили у неділю перед молодими на стіл у глечик із житом. Коли дівчину виряджали до хати молодого, «теремок - гільце» брали з собою. Для його виготовлення найчастіше використовували рослину нехворощ, обрізуючи високі пагони й залишаючи найпишнішу середню частину. Нерідко брали молоденьке звичайне деревце. Густо чіпляли барвисті квіти, у 1960-1980-х роках їх виготовляли переважно зі «стружки» «Стружка» - матеріал за властивостями і на дотик подібний до тонкої дерев'яної стружки (ширина 6-8 см), завжди яскравих кольорів: червоно-малинового, зеленого тощо.. саме таке гільце в 1973 р. повезла з рідного села на Тернопільщину Наталя Григорівна Ворона Наталя Григорівна Ворона, дів. Хиль, 1954 р.н., коли виходила туди заміж.

Традицію прикрашати «коня» підтримували активно ще донедавна. Приміром, у 2012 р. із різнобарвними ціпками справляли весілля Жмайло Руслан Васильович і Вікторія Василівна Жмайло Руслан Васильович, 1988 р.н. іЖмайло Вікторія Василівна (дів. Кулініч) 1990 р.н. (рис. 2).

Рис. 2. Молода Вікторія Василівна Жмайло (дів. Кулініч) і старша дружка Марина Олександрівна Погорілко (дів. Міщенко) з весільним «конем», с. Бодаква, 2012 р. Світлина з архіву родини Кулініч Оксани Г ригорівни і Василя Івановича

Характерно, що в цьому селі ціпок ламала дружка і потім перекидала через хату, де жила молода до весілля. Якщо перекине, означало, що й сама вийде заміж. У Бодакві навіть «продавали коня». Аби виконати цей ритуал молодший брат чи племінник молодої мав «осідлати коня» (так часто хлопчики «їздять» на соняшничині чи іграшкових конях) і обскакував довкола молодого до того часу, аж поки його влаштують запропоновані гроші. прикраса папір експедиційний

Вінки й різні квіти з паперу на весілля в с. Ісківці ще в 1970-х рр. виготовляла Бутко Марія² Як її всі називали «баба Марія», записано зі слів. Г. І. Козлової. Майстриня відійшла у кращі світи в 1890-х роках., зокрема квіти на груди молодим. До неї зверталися також прикрасити гільце, а до 1960-х років гільце прикрашали самі дівчата. Останні 15-20 років на весілля уже виготовляють арку, прикрашену квітами, встановлюючи її у місці, де молоді мають розписуватися і де вони сидять за столом.

Коли в останній чверті ХХ ст. справляли весілля на «широку ногу», часто зводили так звані «шалаші» для захисту гостей і страв від можливої негоди, ці тимчасові конструкції оздоблювали паперовими яскравими великими квітами, виготовленими власноруч із кольорового «жатого» паперу. Для цього окремі заокруглені пелюстки складали разом, утворюючи символічну «розу». Інший варіант квітки передбачав призбирування довгої смужки паперу з одного краю й обкручуванням у цьому місці ниткою тугим пучком, залишаючи при цьому інший край широко розгорнутим, його додатково декорували дрібнішими чи крупнішими «зубчиками». У такий спосіб виходила квітка схожа на пишну гвоздику. Ці нехитрі, водночас ефектні оздоби, кріпили вгорі «шалаша» і на опорах, оживляючи куток для трапези, який часто накривали темним брезентом. А з паперовими квітами він одразу набував святковості й урочистості.

У хатах Лохвиччини, зокрема в селах Білогорілка, Харківці, нам ще траплялися в кімнатах на столах і шафах шкатулки й «вази», виготовлені власноруч із листівок (для міцності з внутрішнього боку додавали картон), Техніка була поширеною з кінця 1960-1970-х років спочатку в західних областях України, зокрема, в селах і містечках Тернопільщини, згодом у центральних областях. Для їх виготовлення вирізували за відповідними лекалами різні частини спланованої форми. Для кожного ярусу вони були за висотою і контуром однакові, що й диктувало звуження чи розширення загального виробу. Кожен модуль обшивали нитками (петельним швом), всі деталі в кінці роботи зшивали разом за визначеним порядком. Форму такої «гранчастої вази» можна описати як об'ємну фігуру з правильним шестикутником в основі. Шви природно розташовано на кутах виробу і між кожним рядом -ярусом. «Вазу» завершують розхилені краї, які й надають подібності виробу саме з цим типом посуду. Шкатулки виготовляли найрізноманітніших форм і розмірів.

У приміщенні школи села Токарі колегам пощастило оглянути виставку витинанок. Креативним вирішенням вирізняється робота з паперу родини Еріки Михайлівни Гавриш Еріка Михайлівна Гавриш, 2010 р., мати Гавриш Аліна Михайлівна 1989р.н., батько Гавриш Михайло Андрійович, 1979р. н.. Для її виготовлення використано об'ємні великі квіти різних форм і кольорів та об'ємні плоди калини, розташовані гармонійно на зеленому тлі. Виразних акцентів твору додають пелюстки, що виходять за межі рами, посилюючи враження природної розлогої вільності.

У роботах місцевої майстрині Гребенюк Валентини Василівни Гребенюк В. А., педагог, 1971 р.н., родом із ближнього м. Заводське.. переважають прийоми виготовлення паперових оздоб, характерні для хатнього декору подільського житла кінця ХІХ - середини ХХ ст. Насамперед, це використання дзеркальної симетрії та поширених мотивів «дерева життя», «вазона» [1]. Традиційно вони доповнені з боків різними симетричними елементами: кониками, птахами тощо. Майстриня у творах використала також новаційні стилізовані зображення, наближені до естетики сучасного глядача. Серед них пишні розеткові квіти з пелюстками-писанками, хати з дахами, доповненими орнаментикою, запозиченою із вишивки (геометричної, рослинної), а також «баранці», схожі на керамічні вироби такого типу, тощо. Самобутній художній прийом спостерігаємо в роботах із центральним архаїчним мотивом, запозиченим із писанкарства й оздобленим різними прорізами: ромбами, розетками, зіркоподібними елементами, листям тощо. Органічне поєднання стилізованого декору, поширеного в інших видах народної творчості, виразно й вигідно виокремлює витинанки В. Гребенюк. У 2017 році її авторські роботи були демонстровані в Заводській міській бібліотеці [2].

Висновки

Як бачимо, паперові оздоби Полтавщини мають цікаві самобутні відмінні художні вирішення і водночас їм притаманні риси, характерні для багатьох інших регіонів України. Насамперед, це використання паперу після Другої світової війни для оздоблення покуті, поличок. Самобутнім використанням прикрас із паперу саме для сіл Лохвиччини є декорування так званого «коня» на весілля для дружки і боярина. Останні десятиліття розвиток витинанок на Полтавщині відбувається в річищі загальнокультурних вітчизняних тенденцій. Витинанки все частіше вирізують професійні художники і аматори на зразок станкових творів, демонструючи їх на виставках та оформлюючи ними інтер'єри домівок і громадських приміщень.

Список використаних джерел

1. Косицька З. (2019). Історія української витинанки (с. 179). Київ: Вид-во ІМФЕ.

2. Єрмакова Л. Як у хаті витинанка, то й добро стоїть на ганку. Червонозаводський вісник, 2017. 25 листоп.

Размещено на Allbest.ru