Відмінності традиційного та сучасного сватання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відмінності традиційного та сучасного сватання

Матушенко Валерій Борисович

професор кафедри режисури та акторської майстерності

професор НАКККіМ, доцент

доктор філософії, кандидат культурології

заслужений працівник культури України

Анотація

Мета роботи. У статті розглядаються та аналізуються обряди традиційного та сучасного українського сватання, як дуже важливого першого акту передшлюбних відносин, підготовки до самого весілля, міцності сімейних стосунків в контексті катастрофічного зменшення кількості шлюбів в Україні і народжуваності дітей. Базою дослідження є матеріал, накопичений автором, з українських весільних обрядів, ритуалів, традицій, а також публікацій фактологічного характеру, які висвітлюють сутність питання. Методологія. У статті автором використані наступні методи наукового дослідження: історичний, аналітичний та порівняльний. Ці методи надають можливість в повній мірі розглянути коло питань, пов'язаних із розглядом обрядодій традиційного та сучасного сватання. Наукова новизна. Ми у цій статті намагалися детально проаналізувати відмінності традиційного та сучасного сватання з точки зору наукового дослідження цієї актуальної проблеми. І велика роль в цьому процесі відводиться науковцям, працівникам культури, артистам обрядових дій, продюсерам, культурологам, науково-педагогічним кадрам по вирішенню цієї найважливішої та стратегічної проблеми для України.

Висновки. Підводячи підсумки першого, а тому дуже важливого весільного обряду, хочеться наголосити, що сватання - це не раптовий акт передвесільного циклу, а важливе явище на шляху укладання шлюбу. Воно потребує дуже великої та ретельної підготовки. Тут задіяно багато людей, що означає серйозне ставлення до цього обряду всіх зацікавлених сторін. Тому головною відмінністю традиційного та сучасного сватання є те, що під час традиційного молодий та молода проходили справжню перевірку почуттів одне одного, краще розуміли свою половинку та одружувались, пройшовши дуже багато іспитів та перешкод на відміну від сучасного сватання. Практика знає багато підтверджень, що ці перешкоди народною мудрістю встановлені недарма - якщо на будь-якому етапі з'ясовується, що молоді не готові до справжнього сімейного життя, то краще розірвати стосунки, не доводячи діло до весілля.

Ключові слова: сватання, обряд, весілля, шлюб, молодий, молода, староста, сват, батьки молодої.

Differences of the traditional and modern asking in matchmaking

Valery Matushenko, Professor of the department directing and actor trade, Professor National academy of leading shots of culture and arts associate, docent, Ph.D., сandidate culture, Deserved worker of culture of Ukraine

Abstract

The purpose of the work. The article analyzes ceremonies of the traditional and modern Ukrainian matchmaking in marriage, as a very important first phase ofpre-marriage relations, preparation to wedding, to endurance of family relations in the context of catastrophic reduction of the amount of marriages in Ukraine and birthrate of children. A research is based on the material gathered by an author, from the Ukrainian wedding ceremonies, cultural traditions, sacramentals, and also publications that highlights the essence of the issue.

Methodology. An author uses in the article the following methods of scientific research: historical, analytical and comparative. These methods give possibility to fully consider the range of issues related to ritual actions of the traditional and modern marriage matchmaking.

Scientific novelty. The authors of the article analyze in detail the differences between the traditional and modern matchmaking from the point of view of scientific research of this essential issue. A large role in this process, to our opinion, should be given to the scientists, workers of culture, artists of ceremonial actions, culturologists, scientifically-pedagogical personnel in order so that this major and strategic problem for Ukraine is solved.

Conclusions. To sum up the first, and thus very important wedding ceremony, one should mark that matchmaking is a not a sudden act of premarriage cycle, but important phenomenon on the way of celebration of marriage. It needs thorough and careful preparation. Many people are involved in this, which means serious attitude toward this ceremony by all parties concerned. Therefore, the main difference between the traditional and modern matchmaking in marriage is that during traditional one a bride and a groom passed the real verification of their feelings, and better understood one another and gotmarried, facing numerous challenges and obstacles unlike the modern matchmaking. There have been many confirmations, that these obstacles are set by the folk wisdom for a reason: in case on any stage it turns out, that the couple is not ready to the real family life, then it is better to break off relations, not making it to wedding.

Keywords: matchmaking in marriage, ceremony, wedding, bride, groom, matchmake, parents of the bride.

Актуальність теми дослідження

обряд сватання передшлюбний весілля

Сватання - це перший і дуже важливий акт передшлюбних церемоній, який зберігся майже на всій території України. А весільні обряди - це колективні символічні дії, здійснювані з нагоди найважливішого родинного свята, що знаменує народження нової сім'ї. В них знайшла відображення еволюція родинних відносин упродовж різних суспільних формацій, починаючи з первіснообщинного ладу. У весільних звичаях переплелися морально-етичні, правові, релігійно-міфологічні та релігійно-християнські погляди народу. Вони є цінним джерелом для пізнання побутової культури народу у минулому, бо весільні ритуали і дійства завжди обумовлювались певною мірою суспільно-економічними відносинами.

Обряд сватання зберігає також набутки народної пісенної і хореографічної творчості. В ньому втілилась кмітливість, гумор народних мас, глибока творчість, викликана великим розмаїттям весільних обрядодій, великий оптимізм та перспектива проведення після успішного сватання також заручин і самого весільного свята, що знаменує для українців найважливішу родинну подію - народження нової сім'ї. У весільній обрядовості знайшла своє відображення суспільна психологія народних мас, що певною мірою формувалася на основі кращих, найбільш сприйнятливих традиційних форм історично сформованих звичаїв. І тому в наш час, у час відродження історії українського народу, його самобутньої культури, духовності, ми вважаємо особливо необхідним вивчення, аналіз та ретрансляцію українських весільних звичаїв і традицій, таких як сватання, без яких неможливо організувати та провести весільне свято.

Мета дослідження

У статті розглядаються та аналізуються обряди традиційного та сучасного українського сватання, як дуже важливого першого акту передшлюбних відносин, підготовки до самого весілля, міцності сімейних стосунків в контексті катастрофічного зменшення кількості шлюбів в Україні і народжуваності дітей. Базою дослідження є матеріал, накопичений автором, з українських весільних обрядів, культурології, традицій, а також публікацій фактологічного характеру, які висвітлюють сутність питання.

Виклад основного матеріалу

У більшості регіонів України сватання відбуваються майже однаково, а ми розглянемо регіони середньої Наддніпрянщини та Закарпаття, де сучасне сватання схоже на традиційне.

Про це вказує у своїх дослідженнях відомий український етнограф В. Борисенко [1]. В українському селі сватання обов'язково дотримуються і зараз, а в містах інколи опускають, як передумову весілля. В прадавні роки сватання було звичайною подією і відбувалось в усіх сім'ях, де росли дівчата. Батьки інколи й не знали, або спеціально робили вигляд, що не розуміють, яку дочку прийшли сватати: старшу, середню чи молодшу. Взагалі, це була дуже чітко підготовлена, організована та поставлена за всіма законами режисури весільно-обрядова гра : всі добре розуміють, що молодий кохає молоду, а вона його і тим не менш грають свої ролі: одні - не розуміють, інші - всьому дивуються, треті - спеціально влаштовують сварку. Це стосується батьків молодої, в хаті яких відбувається сватання, свата та його помічника, братів, сестер, бабусь, дідусів молодої, а також хрещених батьків та інших родичів нареченої. Зазвичай, сватали спочатку старшу дочку, а якщо свати просили дозволу видати заміж середню або молодшу, то це вважалося великим соромом. В народі це сприймалося так, нібито її ніхто не хоче брати. Звісно, що самі дівчата добре знали, від кого прийшли свати.

У традиційному сватанні батьки парубка, що хоче одружитися, перш за все вибирали весільного старосту чи свата. Їм ставав якийсь близький родич чи сусід поважного віку, бажано з сивиною, що досяг успіхів на обрядовій ниві і, в якого усі сватання завершувалися весіллям. На переважній більшості території України таких людей називають старости, а іноді - сватачі, або свати. Їх завданням було зібрати максимум інформації про нареченого, його досягнення, навчання, професію, позитивні риси, характер, все про родину, щоб на сватанні в хаті нареченої розписати молодого таким чином, щоб батьки молодої без вагань дали згоду на шлюб. Староста завжди брав собі помічника, щоб в два голоси розхвалювати нареченого. Делегація, яка йшла на сватання в хату молодої, налічувала чотири особи : староста, його помічник, молодий та свідок. Єдиний день на тижні, коли традиційно проводили обряд сватання, був четвер. Справа в тому, що у древніх слов'ян-українців за кожен день тижня відповідав свій язичницький Бог. І от саме за четвер відповідав Бог - Громовик, покровитель шлюбу, плодовитості та кохання. А по-друге, четвер - єдиний день на тижні, коли після обіду можна вирішувати весільні питання, а в разі позивного рішення сідати за стіл та їсти скоромну, тобто м'ясо-рибну їжу. Понеділок та вівторок - це початок тижня і завжди дуже багато роботи, середа та п'ятниця - пісні дні, коли треба вживати тільки пісну їжу. Тут ми бачимо елементи християнського впливу на українську весільну обрядовість, адже Ісуса Христа в середу готували до страти, а у п'ятницю - стратили. Субота та неділя - вихідні дні, коли ніхто не працює. Всі мешканці села чи містечка знаходяться вдома, на вулиці і можуть побачити парубка, який виходить з хати з гарбузом. Тому, ретельно проаналізувавши всі ці передумови, староста просив молодого парубка передати своїй нареченій, щоб у найближчий четвер батьки після обіду були обов'язково вдома.

Треба наголосити на тому, що батьки нареченої все розуміли: хто прийде, за чим і як. Але це - весільна традиція українського народу, яка передавалася від покоління до покоління і треба було цей обряд як елемент весільної гри догравати до кінця. В деяких випадках молодичка зустрічалася з кількома хлопцями і тоді все вирішувалося спонтанно, на місці події, в залежності від слова дівчини. В даних селах таких випадків було 10 %, не більше. У всіх інших - молода та її батьки заздалегідь готові були на шлюб. Але сватання - це обряд, традиція, яку не можна ламати, і всі учасники, як справжні актори, повинні були чітко виконувати свої ролі.

Старости брали с собою хлібину, пляшку горілки та після обіду йшли до хати нареченої. Біля дверей вони просили молодого із свідком зачекати біля хати, наприклад, в сінях, так як сценарій був чітко продуманий. Сват та його помічник розповідали батькам дівчини легенду, що вони подорожні, шукають якесь маленьке селище і просилися переночувати. Це була виграшна позиція. За народними українськими традиціями гостинності, що існували в Україні з давніх-давен, не дозволялося відмовляти подорожуючій людині на ночівлю.

Батьки молодої, звісно, повинні були впустити цих людей та запросити до столу. Свати діставали на вечерю свій хліб та пляшку горілки. Це підштовхувало батьків до бесіди. Молода дівчина в цій розмові участі не приймала. Після першої чарки свати потихеньку переносили акценти на те, що вони не подорожні, а справжні мисливці. Але полюють вони не на вовка, не на лисицю, не на ведмідя, а на червону дівицю-красуню, яка живе в цій хаті та прийшлася до смаку їх протеже-молодику. Такий перебіг справ формально не подобався батькам. Вони намагалися (чи робили вигляд) вигнати гостей з хати. Піднімався галас, крик, шум, на який збігалася молода та заходили в хату молодий з боярином. Якщо хлопець дівчині не подобається, то вона дає йому гарбуза, причому підготовленого заздалегідь на рушнику і розмови закінчуються. У випадку, коли дівчина кохає хлопця, вона починає його захищати. І тут потрібна красномовність сватів. В два голоси, не даючи отямитись батькам, старости починають розхвалювати хлопця. Не забуваючи, що це весільна гра, батьки не можуть погоджуватись одразу. Вони шукають привід, щоб відмовити сватам, а його немає. В Україні протягом багатьох століть останнє слово при виборі нареченого батьки завжди залишали дівчині. Автор мав можливість порівняти ці відносини з традиціями сусідньої держави - Російської Федерації, де був у службових відрядженнях, у селах під Нижнім Новгородом та Саранськом. Там, під час сватання, батьки, якщо їм подобається парубок, навіть формально не питають згоди на шлюб у молодої [2]. В підтвердження цих висновків, що молоду дуже часто віддавали за нелюба, зустрічається в описах російського весілля М.В. Гоголем (мовою оригіналу): «Скажи ему, что и свадьбу готовят, только не будет музыки на нашей свадьбе, будут дьяки петь, вместо кобз и сопилок. Не пойду я танцевать с женихом своим; понесут меня. Тёмная, тёмная моя будет хата: из кленового дерева, и, вместо трубы, крест будет стоять на крыше [3, с. 142]».

У нас всі чекають слова молодої. І батьки, і свати, і наречений не можуть тиснути на неї. Коли дівчина каже, що згодна одружитися, то батьки обов'язково погоджуються з цим рішенням. І дівчина не просто каже, а підтверджує свої слова обрядовим дійством - демонстративно починає вказівним пальцем правої чи лівої руки колупати піч, яка є неодмінним атрибутом української хати.

Тоді мати посилає дівчину принести рушники, щоб перев'язати сватів, що прийшли їх «пограбувати», тобто просити руки. Дівчина виносить рушники, що сама вишивала, готуючись до свого весілля за багато років наперед, і перев'язує ними старостів. Перев'язувати рушниками старост треба через праве плече. За народним звичаєм, молода в день сватання дарує молодому хустку, яку вона протягує через пояс молодого тричі, а потім залишки засовує йому за ремінь. Цей елемент весільної обрядовості служить матеріальним підтвердженням, що сватання відбулось в позитивному руслі. Цю хустку молодий носить із сватання до самого весілля (в деяких місцевостях до заручин) і всі родичі та друзі дивляться та кажуть, що він «засватаний».

Далі на сватанні молодий бере горілку, яку принесли свати, наливає собі чарку, стає до дівчини обличчям і випиває. Треба тепер щоб і молодичка почастувала горілки. Тому хлопець наливає дівчині повну чарочку, яку вона не п'є, а виливає через ліве плече. А коли парубок наливає дівчині вдруге, вона випиває все до дна. Такі дії дівчини пов'язані з тим, що разом з горілкою виливається все, з чим був пов'язаний наречений до сватання (ходив до інших дівчат, пив, лаявся тощо). Так роблять на сватанні на Черкащині, Київщині, Чернігівщині, Житомирщині. У багатьох досліджуваних місцевостях України, першими на сватанні пригощаються молоді, так як це - їх свято. Традиція забороняє першим прилучатися до чарки сватам та іншим гостям. Коли автор був у відрядженні в Ужгороді (Закарпатська область), то йому розповіли місцеві жителі, що на сватанні рушники весільним старостам дарують, а не перев'язують і першу чарочку на цьому святі дозволяють випити саме сватам. Там кажуть, що без сватів нічого б не було і корінь слова «сватання» є саме сват [2].

Після того, як дівчина випила чарку, батько молодої виносить свою хлібину, але не ту, що принесли свати, а свою, спечену в печі та дарує старостам. Якби відбулося повернення сватового хліба, то це можна було б порівняти з гарбузом. Старости за свою гарно виконану справу отримують головну українську страву - хліб, який усьому голова і саме той, що спекли в хаті молодої. На переважній більшості досліджуваних областей на цьому обрядовому дійстві сватання закінчується загальним обідом, де за столом сидять : молола, молодий, батьки молодої, весільні старости, хрещені батьки, бабусі, дідусі молодої та її брати-сестри.

А дослідниця М. Лукеча у своїй книзі «Під весільний вінець» доводить, що у Галичині після того, як гості розходяться, молода йде в гості до своїх хрещених батьків та вітає близьку родину. Вона їх терміново запрошує до себе на важливу розмову. Ті приносять з собою різні гостинці і починається застілля [4].

За давньою традицією на сватанні ніколи не буває батьків молодого чи його рідні, окрім сватів. Коли розходяться зі сватання, дівчині, прощаючись з нареченим слід пам'ятати: ні в якому разі не подавати йому руки. Інакше це означало б, що між ними відбувалися інтимні стосунки, що затьмарювало честь дівчини. На Житомирщині під час сватанні ще й досі співають пісні.

Крім того, в Україні є місцевості, де свахами виступають переважно жінки. Досліджуючи польовий матеріал в селі Гуровщина Київської області автор дізнався, які вимоги пред'являються до таких жінок. Сваха, або як ще кажуть, свашка, повинна бути немолодою, балакучою, дотепною, гостроязикою, психологічно врівноваженою жінкою. У деяких населених пунктах є спеціалісти по шлюбах, які виконують ці функції багато років. За дорученням батьків, така сваха йде до дівчини на переговори. Її прекрасно знають, і коли таку сваху помітять сусіди тієї чи іншої дівчини, то серед жінок починаються розмови про те, а від якого це парубка приходила сваха? Практично всі батьки, куди прийшла сваха, знали від якого парубка вона. В давнину сваха сідала на причілку, а зараз - на край лави, або на стілець неподалік від дверей. Це означає те, що гість непрошений і почуває себе незручно, бо не знає, як тут його приймуть [5].

Після пояснення мети свого візиту, сваху запрошують за стіл або дають знати, що вона прийшла даремно. Якщо відповідь позитивна, то свасі батьки молодої дарують хліб і рушник. Від хати нареченої вона йде до родичів молодого з піднятою головою, щоб усе село бачило її перемогу і надходили нові пропозиції. Батькам молодого вона приносить гарну новину та повідомляє день заручин. На заручинах батьки молодих домовляються про день весілля.

В Україні існувала ще одна форма сватання - так зване самосватання або пристанки. Суть її автор дізнався, досліджуючи польовий матеріал в м. Канів Черкаської області. Згідно традиції, закохана дівчина підбирала такий вечір, коли точно знала, що коханий і його батьки вдома. Взявши деякі свої речі, вона йшла в дім молодого і просила його батьків дати дозвіл на шлюб. Вона попереджала родичів молодого, що не піде з хати доти, поки не досягне своєї мети. Батьки в такому випадку змушені давати свою згоду, вмовляючи сина одружитися з цією дівчиною. Вигнати дівчину з хати не можна було ні в якому випадку, бо це тлумачилося б, як образа всього її роду. А в селах завжди так багато родичів, що це автоматично б викликало протистояння половини мешканців.

На сьогодні ця форма сватання в прямому своєму вигляді не існує, залишилися лише її відгомони. Наприклад, до батьків хлопця йде чи сама дівчина, чи разом з батьками в тому випадку, коли між молодими відбулися інтимні стосунки й дівчина вагітна. Молодий або не знає про це, або відмовляється одружитися з нею. За будь-яких обставин, весілля не відбувається доти, поки не домовляться між собою батьки молодих. Вони повинні добре познайомитись, максимально дізнатись один про одного і практика сімейних стосунків в Україні підтверджує, що у 50% весіль родичі з двох боків після одруження вимагають від своїх дітей говорити «тато» та «мати» всім батькам. Сучасне сватання відбувається не так яскраво, як раніше. Зазвичай, у великих та середніх містах, молодий самостійно приходить до батьків нареченої та просить її руки.

Наукова новизна

Ми вперше у цій статті намагалися детально проаналізувати відмінності традиційного та сучасного сватання з точки зору наукового дослідження цієї актуальної проблеми. Адже зменшення кількості шлюбів за останні роки в Україні, наслідком якого є скорочення народжуваності в державі, б'є усі негативні рекорди та перетворює цю побутову проблему в площину науково-дослідних проблем - збереження генофонду української нації, відтворення традицій, обрядів, для подальшого зростання кількості здорових, міцних шлюбів і народжуваності майбутнього покоління українських громадян. І велика роль в цьому процесі, на нашу думку, відводиться для науковців, працівників культури, артистів обрядових дій, культурологів, науково-педагогічних кадрів по вирішенню цієї найважливішої, стратегічної для України, проблеми.

Висновки

Підводячи підсумки розгляду першого, а тому дуже важливого передвесільного обряду, хочеться підкреслити, що сватання - це не раптовий акт передвесільного циклу, а серйозне явище на шляху укладання шлюбу. Він потребує дуже великої та ретельної підготовки. Тут задіяно багато людей, що означає серйозне ставлення до цього обряду всіх зацікавлених сторін. І тому, щоб дійсно перевірити свої почуття, зараз молодятам в РАГСах дають місячний термін після подання заяв, а у нових центрах надання адміністративних послуг «Готово» можна одружитися та оформити шлюб навіть за 24 години. І це на думку автора, не зовсім правильно і перетворює найбільше для українців сімейне свято в елемент придбання, наприклад, автомобіля чи пилососа. Тому, на жаль, згідно статистичних даних Міністерства юстиції України, розлучення складають за останні роки по м. Києву 50% від усіх одружених. І це дуже негативний момент. А в народному побуті молодим треба пройти цілу низку іспитів, які називаються «сватання», «оглядини», «заручини», «передвесільна п'ятниця», «народне вінчання» та ін. Тому головною відмінністю традиційного та сучасного сватання є те, що під час традиційного молодий та молода проходили справжню перевірку почуттів, одне одного, краще розуміли свою половинку та одружувались, пройшовши дуже багато іспитів та перешкод на відміну від сучасного сватання. Практика знає багато підтверджень, що ці перешкоди народною мудрістю встановлені недарма - якщо на будь-якому етапі з'ясовується, що молоді не готові до справжнього сімейного життя, то краще розірвати стосунки, не доводячи діло до весілля.

Використані джерела

1. Борисенко В.К. Нариси з історії української етнології 1920-1930-х років / Центр українознавства КНУ ім. Т. Шевченка. Київ: КДУ, 2002. 94 с.

2. Матушенко В.Б. Сучасне весілля в контексті української обрядової культури: монографія. Київ: Видавничий дім «Стилос», 2009. 232 с. (з іл.).

3. Гоголь Н.В. Полное собрание починений. Москва, 1940. т. 1. С. 142.

4. Лукеча М. Під весільний вінець. Київ: Всеукр. товариство «Просвіта», 1995. 72 с.

5. Матушенко В.Б. Організація і методика проведення весільних свят: підручник з грифом МОН України. Київ: НАКККіМ, 2013. 200 с.

Размещено на Allbest.ru