Сучасні українські фольклористи у дослідженні Григорія Дем’яна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні українські фольклористи у дослідженні Григорія Дем'яна

Сокіл В., Інститут народознавства НАН України,

Коваль Г., Інститут народознавства НАН України

Вступ

дем'ян фольклористика усна народна творчість

Майже півстоліття працював у ділянці фольклористики Дем'ян Григорій Васильович (1929-2013) - відомий народознавець, історик, краєзнавець, педагог. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАГ України, дійсний член НТШ, депутат Верховної Ради України (1994-1998). Нагороджений багатьма відзнаками [1, с. 207-209]. Перебував у наукових контактах з великим колом фольклористів, досліджував їхній доробок. Пропонуємо частину його напрацювань.

Як сумлінний учений Г. Дем'ян глибоко розумів роль і значення джерелознавства, тому значну увагу приділяв цій проблемі в історії сучасної фольклористики. Він нагромаджував знання з цієї галузі того періоду, в який жив і творив. Сам активно займаючись фіксуванням усної народної творчості, контактував з багатьма фахівцями, збирав про них відомості, вказував на їхні матеріали, публікував статті, інформації та повідомлення. У такий спосіб дослідник намагався представити динаміку фольклористичного процесу другої половини ХХ - початку ХХІ століть.

Виклад основного матеріалу

Тривалі товариські та наукові взаємини налагодились між Григорієм Дем'яном та Степаном Мишаничем. Про цього неординарного фольклориста дослідник залишив чимало публікацій. Однією з перших була стаття до «Української літературної енциклопедії» [2, с. 369-370], з якої дізнаємося, що С. Мишанич народився на Бойківщині у с. Ляховець, тепер Лісковець Міжгірського району Закарпатської області. У 1958 р. він закінчив Ужгородський університет, а впродовж

1960-1972 років працював в обласних інститутах удосконалення кваліфікації вчителів (Ужгород, Київ). Вісімнадцять років присвятив науці в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії НАН України імені М. Рильського (1972-1990), згодом - професор Донецького університету. Він автор монографій «Пісенна культура радянського села» (1977), «Усні народні оповідання. Питання поетики» (1980), упорядник багатьох збірників - «Пісні Поділля» (1976), «З гір Карпатських» (1981), «Народні оповідання» (1983) та інших.

Дещо згодом Г. Дем'ян подав розлогу енциклопедичну статтю про С. Мишанича [3, с. 767], розширивши її новою інформацією. Так, скажімо, зазначено про монографічну розвідку «Павло Чубинський - автор Українського Гімну» (1996), дослідження «Гайдамаки та опришки - виразники національно-визвольних змагань українського народу» (1995). Г. Дем'ян наголосив, що С. Мишанич очолював низку фольклорних експедицій: 1990 - у Західний Сибір і Казахстан, 1991 року - на Зелений Клин, 1993- 1995 роках - на Кубань.

Найґрунтовніше дослідження Г. Дем'яна про цього дослідника - «Фундатор сучасної української фольклористики на Донеччині» [4, с. 491-540]. Про цього вченого поки що не так багато праць, зазначив Г. Дем'ян: «Доволі рідко трапляється так, щоби існувала настільки значна невідповідність між внеском видатного вченого в національну культуру і обсягом друкованої життєписної та історіографічно-узагальнюючої інформації про його творчий доробок» [4, с. 491]. Коріння фольклориста походить із Закарпаття. Частково його бібліографічні матеріали опрацював відомий учений І. Хланта [5, с. 480-483], який подав інформацію про життя та діяльність, а також реєстр 21 позиції друкованих праць.

Дослідник дуже скрупульозно перевіряв усі факти, числа, коли йшлося про біографію тієї чи іншої людини. Тому в окремих статтях про С. Мишанича спростував неточності та деталі, які виявив. Вчений не залишав поза увагою газети, які публікували біографічні відомості. На цей час це були «Радянська Верховина», «Молодь Закарпаття», «Новини Закарпаття» - місцеві закарпатські часописи, а також «Донеччина». Проте всі статті Г. Дем'ян називав «типовими для періоду російської окупації заполітизованістю».

Важливу роботу у зібранні інформації про публікації фольклористів, зокрема, й С. Мишанича зробив Мирослав Мороз - провідний бібліограф сучасної України у фундаментальній «Бібліографії українського народознавства у 3-х томах». С. Мишанича умотивовано виділив як визначну наукову особистість у національній фольклористиці.

Г. Дем'ян досить слушно зробив акцент на працях мемуарного типу - це автобіографічна розповідь «Я вибрав науку», яку перед тим вдалося записати на магнітофонну стрічку, 21 червня 2001 року в Донецьку. Ці аудіозразки доповнені свідченнями провідного вченого Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича Василя Гориня та студентки Донецького національного університету Ірини Володарської. Важливим штрихом до життєпису вченого Г. Дем'ян назвав епістолярій близьких, колег у фольклористичній праці. Зазначимо, що цей жанр надзвичайно імпонував самому Г. Дем'яну, оскільки свого часу він теж активно листувався з багатьма відомими людьми.

У розділі статті «Навчання в університеті і перші 12 років культурологічної праці» Г. Дем'ян подав важливі відомості про етапи навчання в педучилищі, на українському відділенні філологічного факультету Ужгородського університету. Цікавий момент про С. Мишанича, який був добрим спортсменом, а з другого курсу почав навчатися музики у вечірній школі. Навчання в університеті закінчив 1958 року. 1960 року випустив репертуарну листівку закарпатських народних пісень для хорових колективів. Це одна з перших його публікацій. Та тяжіння до фольклору було завжди.

Про «визначальний крок» С. Мишанича на його життєвому шляху був перехід у 1972 році на постійну роботу в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України. Цей етап розкрито у розділі «Науково-дослідницька діяльність в ІМФЕ АН УРСР». Представлено тогочасну атмосферу задушливого ідеологічного нагляду за діяльністю українських вчених, безцеремонне і нічим не обмежене нав'язування комуністичною верхівкою тематики досліджень значною мірою і то з перших місяців роботи ускладнювали можливості перспективного початківця, але талант і наполегливість усе-таки брали верх. З 1972 року С. Мишанич послідовно почав записувати фольклор «на той час це був один із найефективніших видів не тільки дуже корисної для науки практичної роботи, але й націєзахисної діяльності в умовах маніякальних намагань кремлівських шовіністів та асиміляторів творити так звану нову історичну спільність людей - «радянський народ». Насправді це було не що інше, як повне російщення всіх «інородців» [4, с. 491]. Г. Дем'ян акцентував на фольклорних збірниках в упорядкуванні С. Мишанича: «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич», «Пісні Поділля», дисертаційному дослідженні, якому увіковічнив працю Насті Присяжнюк та інших збирачів фольклору з цього населеного пункту у своєму дослідженні «Пісенна культура сучасного села: (На матеріалі пісень с. Погребище Вінницької обл. в записі 1920-1975 рр.)». На основі дисертації видано монографію, про яку Г. Дем'ян писав, що вона сприймалася вже тоді як один із легальних підручників націєзахисної праці не лише в селах, а й у містах.

Зосереджено увагу на різноманітності дослідницьких тем, якими займався С. Мишанич - сюди належить фольклор південнослов'янських народів та його спільні риси з українським: «Спільні риси сербського епосу про Старину Новака і опришківського фольклору про Олексу Довбуша»; «Порівняльне вивчення епосу українського та південнослов'янських народів»; «Перші томи зводу македонського фольклору». Публікував довідкові статті для енциклопедій та словників. Г. Дем'ян зосереджував увагу на багатогранності вченого, який був активним та результативним.

Важливим надбанням для науки є монографія С. Мишанича «Усні народні оповідання: Питання поетики». Г. Дем'ян назвав її «глибокою, багатопроблемною і висококваліфікованою» [4, с. 505]. Саме цю працю рекомендовано фольклористам, збирачам і дослідникам, які записують та вивчають прозу про визвольну боротьбу ОУН і УПА.

Ще один важливий штрих діяльності С. Мишанича розкрив Г. Дем'ян - упорядкування та підготовка до друку збірників фольклору: «З гір Карпатських: Українські народні пісні-балади», «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич», «Народні думи», «Змієві вали», «Українські прислів'я та приказки» та інші.

У контексті сучасних подій важливим є четвертий розділ «У Донецькому національному університеті». Г. Дем'ян як історик чітко розклав акценти тогочасного періоду: «Створена майже постійними, за власними і неодноразовими висловлюваннями Степана Мишанича,

війнами і підтримувана нечуваним у світі кривавим терором загальнодержавного масштабу, російська імперія безповоротно наближалася до розпаду» [4, с. 507]. Проте не в усіх частинах України національна свідомість перебувала на достатньо високому рівні. Особливо турбував небайдужу частину української інтелігенції насильно зросійщений і усвідомлено занедбаний у національно-культурному плані Схід. І Степан Мишанич приймає рішення переїхати в Донецьк, про що казав так: «Ейфорія тоді панувала по всій Україні. Ми за своєю наївністю думали, що нарешті вибороли незалежність і що станемо почуватися господарями у власній домівці. Я кинувся з головою у громадську роботу. Був обраний головою донецької обласної «Просвіти», виступав перед громадськістю з лекціями про минуле України. Майже щотижня - виступи по телебаченню. Але дзуськи - нічого ми не вибороли, маховик русифікації діє потужніше, ніж у більшовицькі часи». Все це вчений спостерігав зсередини Донеччини, де зараз іде війна з цим «русским миром».

За ініціативи С. Мишанича в Донецьку було сформовано перспективний гурт молодих дослідників українського фольклору, які займалися записуванням усної народної творчості. Як зауважив Г. Дем'ян, «крок за кроком нав'язана окупаційним режимом система поглядів на традиційну культуру населення Донеччини, як суто російську, істотно змінюється. І формується нове бачення, і, що особливо важливо, уже в молодих дослідників» [4, с.510]. Власне, працю з молодими науковими кадрами, Г. Дем'ян як педагог, оцінював особливо високо, оскільки це «тривкий фундамент, на якому відроджується насильно зруйноване і в багатьох аспектах майже цілковито знищене українство в тому краї» [4, с. 510]. Центром, у якому розгорталась наукова діяльність стала Науково-дослідна лабораторія при кафедрі української літератури і фольклористики. Було зібрано потужний архів, який на той час нараховував понад 20 тисяч фольклорних зразків. Всі записи здійснювались за всіма вимогами сучасних методик фольклорних записів. Істотним збагаченням національної наукової думки на Донеччині став збірник «Актуальні проблеми української літератури і фольклору», що почав виходити з 1998 року завдяки С. Мишаничеві. Особливим досягненням на той час було відкриття науково-дослідницької лабораторії «Народознавство Східної України».

Виокремлено працю в наукових експедиціях, заняття фотографією, а також зосереджено увагу на особистій бібліотеці, домашньому архіві С. Мишанича. Така обширна розвідка про життя та діяльність фольклориста могла б стати підґрунтям для розлогішого студіювання. Його Г. Дем'ян назвав «фундатором сучасної української фольклористики на Донеччині».

Про Михайла Васильовича Гуця Г. Дем'ян написав кілька статей. Так, до «Енциклопедії сучасної України» [6, с. 702] він представив науковій громадськості його біографічні відомості та низку публікацій. Як зазначив автор, М. Гуць народився 11 червня 1930 року у с. Іванівка Рожнятівського району Івано- Франківської області. Закінчив Чернівецький університет у 1955 році, далі вчителював. Від 1961 року займав наукову посаду в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію. М. Гуць упорядкував антологію «Сербохорватські народні пісні» (1970), згаданий збірник «Народні пісні з-над Дністра в записах Є. Ярошинської» (1972). Він залишив чимало праць не тільки з україністики, а й славістики (про Вука Караджича, переклади українською мовою сербського народного епосу тощо). Роком пізніше Г. Дем'ян опублікував статтю про М. Гуця в «Малій енциклопедії українського народознавства» [7, с. 722-723], основу якої склала попередньо названа.

У дослідницькому полі Г. Дем'яна перебувала письменниця і фольклористка Є. Ярошинська. Нею також цікавився М. Гуць, опублікувавши окремою книгою народні пісні в її записах [8, 323 с.]. Г. Дем'ян високо оцінив це видання у рецензії «Народна творчість» [9], зазначивши, що пильна увага до народних пісень у записах письменників - одна з характерних ознак фольклористики. У цей час видавництво «Музична Україна» випустило у світ серію книг з народними піснями, які зібрали Іван Франко, Леся Українка, В. Гнатюк, Ю. Федькович, С. Руданський. На той час чекали публікування збірки М. Павлика, Дніпрвої Чайки, М. Шашкевича. «Народні пісні з-під Дністра» в записах Євгені Ярошинської, яке підготував уродженець Бойківщини, кандидат філологічних наук М. В. Гуць. Книга мала науково- популярний характер. Упорядник увів до книги лише кращі твори із записів Ярошинської. Позитивним є те, що всі пісні публікувалися за автографом письменниці - це близько п'яти сотень пісень, колядок, коломийок. За словами рецензента, «нова книга є водночас і яскравим документом невичерпного багатства народної творчості, чудовим заохоченням для дальшого розгортання збирацької роботи не тільки фольклористів-фахівців, а й численних аматорів». Публікація пісень Є. Ярошинської займає почесне місце серед книг, які покликані формувати світогляд нашого сучасника.

За всі дванадцять років спілкування з Авксентієм Федоровичем Яківчуком, одним з найпрацьовитіших сьогодні в республіці збирачем і дослідником фольклорних та етнографічних матеріалів, жодного разу не бачив його без серйозного заняття, підкреслив Г. Дем'ян. Та окрім сумлінного виконання обов'язків завідувача відділу фольклору та етнографії Чернівецького науково-методичного центру народної творчості А. Яківчук не марнує і свого вільного часу. Вечори і вихідні використовує для пошуків обдарованих носіїв народної творчості і фіксації їхнього репертуару.. Лише народних пісень він записав понад 4 тисячі. Непросто підрахувати легенди, перекази, народні оповідання у його зібранні. Наслідком спілкування з інформаторами стали понад 100 нарисів, статей і повідомлень. Окремим виданням вийшли два випуски його дослідження - «Георгій Гарас» (1972, 1974).

Фольклорні записи друкувалися в таких академічних виданнях, як «Весілля» (у 2 книгах), «Рекрутські та солдатські пісні», «Весільні пісні» (у 2 книгах), у регіональних збірниках «Легенди Карпат», «Пісні Карпат». А. Яківчук - співупорядник фольклорних видань «Від Дністра до Черемошу» (1968), «Райдуга» (1980). Актуальним є його публікації в колективному дослідженні «Буковинські віночки» (1964).

У всіх складових частинах наук його діяльності займає Заставнівщина. Ще 1961 р. вихованець філологічного факультету Чернівецького державного університету виявив свої непересічні наукові можливості у дипломній роботі «Говіркові особливості села Онут». Досі А. Яківчук охопив своєю пошуковою і збирацькою діяльністю 14 населених пунктів Заставнівщини - Заставна, Веренчанка, Горішні Ширівці, Шубранці, Горішківці і Юрківці та інші.

То ж заслужено про його працю розповідає експозиція Заставнівського краєзнавчого музею, а Президія Українського РСР нагородила його Почесною Грамотою. З повною підставою Т. Герцюк у своїй книзі «Народження краси» (1985) назвав його «скарбівником духовної краси народу» [10].

Г. Дем'ян залишив цінну інформацію про українського педагога і фольклориста Іванюка Михайла Васильовича. Він народився 2 липня 1929 року у селі Спас Коломийського Івано-Франківської області. У 1957 році закінчив

Чернівецький університет, згодом учителював у Вижниці на Чернівеччині. Займався записами фольклору, який увійшов до збірок: «Буковинські пісні» (1963), «Народ про Довбуша» (1965), «Легенди Карпат» (1968), «Пісні Карпат» (1972) та в місцевій періодиці.

До початку 1984 року збирач записав, за інформацією Г. Дем'яна, понад тисячу пісень, кілька сотень казок, легенд, переказів, 110 народних ігор, 2 тисячі прислів'їв та приказок.

Між величезною кількістю книжкових видань українських колядок і щедрівок скромний збірник невтомного подвижника - націоналіста і християнина, учителя-філолога за фахом М. Іванюка з буковинського містечка Вижниці назавжди залишиться в історії фольклористики, підкреслив Г. Дем'ян у рецензії [11]. Найціннішою частиною публікації є розділ «Борцям за волю України», в якому вміщено тринадцять національно- патріотичних творів цього народнопоетичного обрядового жанру. Більшість з них повстанські. Упорядник записав їх переважно в Косівському, Вижницькому та Путильському районах Івано-Франківської та Чернівецької областей. Уже цим М. Іванюк зробив дуже корисну справу для української фольклористичної науки, «бо ж ще й сьогодні закомплексовані московсько-комуністичною пропагандою та псевдо дослідницькими маніпуляціями деякі викладачі вищої школи намагаються заперечувати наявність повстанської усної народної поезії, прози. Але вони не просто існують. Нагромаджені в різних регіонах України та нашого зарубіжжя матеріали беззаперечно засвідчують, що повстанський фольклор становить такий потужний тематичний пласт, який і за кількістю, і за багатством розмаїття перевершує народнопоетичну й оповідну інтерпретацію усіх інших історичних рухів і подій». У збірнику М. Іванюка представлені повстанські колядки і народного, і літературного походження. «І то цілком природне явище. Відколи існує наша нація, з того часу твори талановитих особистостей входили до усної словесності, їхніх авторів забували або ж і взагалі вони були невідомі, а пісня, легенда чи переказ за анонімно передавали з уст до уст, тобто відбувався цілком природній процес фольклоризації. Те ж саме пережили і переживають повстанські пісні, між ними й колядки й щедрівки літературного походження». Звичним явищем в середовищі ОУН та УПА і їх багатомільйонних симпатиків побутували національно-патріотичні колядки передповстанського періоду, зазначив Г. Дем'ян. Такі М. Іванюк увів до названого циклу: «Вже двадцять три роки на Різдвяні свята». У ХІХ - початку ХХ стотіття у часи австрійської окупації Галичини та Буковини, виникла колядка «Браття вкраїнці, нещасна година». Найпопулярнішою повстанською колядкою є «Сумний святий вечір в сорок шостім році». Датування звичайно пристосувалося виконавцями до часу колядування. У найраніших варіантах цього твору, які вдалося записати, називається і сорок третій, і наступні роки аж до 1960. Характерно, що це збігається з часом останніх виступів уже розпорошених невеликих повстанських груп та окремих підпільників, які діяли до початку 1960-х років. У гуцульських зразках із Буковини і Галичини, що їх подав М. Іванюк, майже кожен куплет підтверджує активний, безперервний процесс розвитку повстанського фольклору. Є у цьому виданні колядки для господаря і господині, удови, дівчини і парубка. У рецензії Г. Дем'ян згадав і про працю М. Іванюка «Народні ігри та іграшки», яка вийшла 1994 року. Підсумком до статті є слова: «Якби з такою наполегливістю працювала вся наша інтелігенція, то настільки скоріше були б подолані важкі наслідки колоніального спустошення духовности й економіки України» [11].

Опублікована розвідка Г. Дем'яна про невелике видання М. Іванюка «Народні перекази рідного краю». Видання складається з короткого вступу і тридцяти трьох фольклорних текстів. Основна частина публікації поділена на розділи: «Про боротьбу за волю», «Про письменників» і «Про походження населених пунктів». Цей збірник розрахований для школярів, тому упорядник був змушений погодитися з вимогами керівників освітянських структур, між якими була поширена некорисна, навіть шкідлива для наукової фольклористики думка, що веде до заміни говіркової лексики і стилю загальновживаною літературною мовою. Тут прозвучала чітка позиція Г. Дем'яна про те, що «уніфікуючи лексику і стилістику, нібито полегшують сприймання текстів читачами, але ж тоді твори втрачають той неповторний аромат кожної місцевости, яким і приваблює фольклор своїх шанувальників. Хіба зле було б, якби школяр із Слобожанщини чи Донеччини познайомився з говіркою гуцулів і навпаки? З досвіду сорокарічної праці з дітьми знаю, що це в них тільки посилює зацікавлення» [12]. Нову працю М. Іванюка дослідник назвав досить корисною за своїм змістом. Із безлічі переказів відібрано ті, які виховують у юнаків і дівчат любов до рідної землі і національної культури.

Висновок

дем'ян фольклористика усна народна творчість

Ми представили тільки дещицю з фольклористичного доробку Г. Дем'яна. Наукові контакти з колегами (С. Мишаничем, М. Гуцем, А. Яківчуком, М. Іванюком) дали йому можливість глибше пізнати їхню творчість, спостерігати за нею, так би мовити, зсередини. Сьогодні вона як ніколи актуальна, зважаючи не лише на зміст, а й суспільно-політичне відлуння, адже й тоді гостро стояло питання зросійщення Донеччини та інших регіонів. Не менш важливим стало вивчення національно-визвольного руху ОУН-УПА, відображеного у фольклорі. А про неоціненну роль традиційних жанрів народної словесності як важливого націєоб'єднуючого фактору не доводиться зайвий раз підкреслювати.

Список використаних джерел

1. Сокіл В. В. Дем'ян Григорій Васильович. Українська фольклористична енциклопедія / керівник проекту і наук. ред. та упоряд. В. Сокіл. Львів, 2018. С.207-209.

2. Дем'ян Г. В. Мишанич Степан Васильович. Українська літературна енциклопедія. К.: УРЕ ім. М. П. Бажана, 1995. Т. 3. С.369-370.

3. Дем'ян Г. В. Мишанич Степан. Мала енциклопедія українського народознавства /за ред. С. Павлюка. Львів, 2007. С. 767.

4. Дем'ян Г. Фундатор сучасної української фольклористики на Донеччині (Слово про автора). Мишанич. С. Фольклористичні та літературознавчі праці. Донецьк. Донецький національний університет, 2003. Т. 1. С. 491-540.

5. Хланта І. Степан Мишанич: фольклорист. Хланта І. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. Ужгород, 1995. С. 480-483.

6. Дем'ян Г. Гуць Михайло Васильович. Енциклопедія сучасної України. К., 2006. Т.6. С. 702.

7. Дем'ян Г. Гуць Михайло Васильович. Мала енциклопедія українського народознавства /за ред. С. Павлюка. Львів, 2007. С.722-723.

8. Народні пісні з-під Дністра в записах Євгенії Ярошинської / упоряд., вступ. ст. і приміт. М. В. Гуця. К.: Музична Україна, 1972. 323 с.

9. Дем'ян Г. Народна творчість. «Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської». К.: Музична Україна, 1972. Радянська Верховина (Сколе). 1973. 21 квітня.

10. Дем'ян Г. «Скарбівничий духовної краси». Прапор перемоги (Заставна). 1986. 15 березня.

11. Дем'ян Г. Світські коляди записав Михайло Іванюк, Вижниця. Шлях перемоги. 1995. 29 березня.

12. Дем'ян Г. Перекази Вижниччини. Шлях перемоги.18 грудня. 1993.

Размещено на Allbest.ru