Б. Грінченко і Новий рік: філософсько-етична концептосфера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Б. Грінченко і Новий рік: філософсько-етична концептосфера

Вступ

Кожен народ постійно творить власний, лише йому властивий духовний Всесвіт, який характеризується неперервністю, що сягає духовних витоків. Водночас людина як Макрокосм і Мікрокосм є творцем цього унікального середовища, його минулим, майбутнім і сьогоденним одночасно. Актуальним вважаємо розглянути категорії «Новий рік», «ялинка», «Різдво» як творення, народження нового, системи Світобудови через сприйняття їх майбутнім митцем, через незримі зародки майбутньої проєкції його власного світу та впливу на навколишню реальність; прояв внутрішньої харизми попри всі перешкоди. Акцентуємо увагу на постаті Бориса Грінченка.

Виклад основного матеріалу

Народився Б. Грінченко 6 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр, що на Харківщині. Людина вперше ідентифікується іменем, тим смисловим навантаженням, що воно має. Так, наречення майбутнього письменника, педагога, лексикографа мало слов'янське походження і, ймовірно, походило від «Борислав», що складається із двох частин: «бор» (боротьба, боротися) і «слав» (слава). Тобто у йменні вже звучить меседж «Борис - той, хто бореться, борець». Та й пора народження свідчить про те, що малюк має бути міцним, аби відстояти життя посеред зими.

Традиційне завжди потребувало розвитку, бачення його по-новому. Так, 4 січня 1863 р. американський винахідник Джеймс Леонард Плімптон запатентував роликові ковзани на чотирьох коліщатах, що могли повертатися в русі. Існуючі вже 100 років ролики, які потребували спеціальної зупинки і зміни положення ноги, завдяки новаціям могли безперешкодно рухатися по колу.

Таких оновлень для повноцінного руху потребувало й українське суспільство. Рівень освіченості, виховання, національної ідентичності та історичної пам'яті визначають цивілізованість, щабель розвитку нації, суспільства. Особливо цінними є прижиттєві свідчення поступального руху, розвитку окремої особистості, витоки, її еволюція пов'язані із дитячим сприйняттям Нового року.

Миколою Плевако, одним із перших біографів Б. Грінченка, зафіксовано у [1, С. 9]: «Тут, та й на першому хуторі, дітям влаштовували ялинки. Але що то за ялинки були? Посеред хати ставляли голу сосну і єдиними окрасами їй служили грудочки цукру, загорнуті в папірці з чаю - срібні, з тютюну - червоні та синенькі».

В. Жайворонок зазначав у [2, С. 662], що «ялинка - зрубане й прикрашене ялинове дерево з нагоди свята Нового року або Різдва, а також дитяче Новорічне або Різдвяне свято з танцями, іграми довкола нього». Сосна мала певне символічне навантаження. За легендою, коли робили хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що вона не придатна ні на хрест, ні на цвяхи для нього. Саме тому Бог благословив її бути вічнозеленою і радісно шуміти; соснові шишки стали символом родючості та плодючості, що розглянуто у [2, С. 571]. У народі сосна вважається символом ідеального дерева. Хоч, як зауважив М. Плевако у [1, с. 9], сам Борис Грінченко «..любив дубовий ліс, та й всяке дерево любив, опріч похмурої сосни та ялини». Незважаючи на це, він записав у [3, С. 9-10] дві народні пісні, у назві яких є ботанізм «сосна»: «Щось у лісі зашуміло - сосна з вітром говорила.» та «Не хилися, сосно, бо й так мені тошно.». Згодом видав їх у Чернігівському збірнику народних пісень «Живі струни» (1895).

Грудочки цукру були своєрідними приношеннями, аби задобрити майбутнє, разом і духів дому. Діти вважалися повноцінними дійовими особами у зміні старого року на новий, адже й задля них, їхньої розваги, позитивних емоцій влаштовувалися свята. Слов'яни ототожнювали новий рік із народженням Сонця, тобто воно спочатку було маленьким. Уявлення язичницьких народів були пов'язані із народженням і дитинством світоносного начала у його річному бутті. У цей період проводилися ігри, приносилися жертви. Саме такі відгомони давніх традицій спостерігаємо і у святкуванні Нового року, що відбувалися на тодішніх українських землях.

Відзначення цієї календарної зміни у січні має глибоке історичне підґрунтя. В Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV-XV ст. більшу частину її території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., що зазначено у [4, С. 187].

В Інституті рукописів Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського зберігаються свідчення Дмитра Грінченка про дитячі роки сина, умовно названі «Спогади про дитячі літа Бориса». Наводимо фрагмент про святкування Нового року в оригіналі, які зафіксовано у [5]:

«Елка каждый год устраивалась со всеми украшениями и лакомствами, для этого немного нужно, чтобы сделать удовольствие детям, а удовольствие детей есть наше удовольствие.

Как-то раз еще в Ольховом Борис, как всегдашний инициатор во всем - как в проказах, так и в играх, предложил устроить игру в часовые, состоялся по этому совет. На совещании пришли к заключению, что ведь часовой должен что-либо караулить, после долгих дебатов решили опять поставить елку. Девочки, услыша, что будет елка, а значит, и сладости, с восторгом одобрили проект. А так как за праздники все было уничтожено с елки и другие лакомства, то завернули сахар в разноцветные бумажки и навесили на елку. Кстати, у Бориса было маленькое ружье, на котором можно было даже стрелять. И вот Борис с братиком по очереди были на часах, якобы караулили елку, это продолжалось несколько часов, покуда не сняли ретивых часовых с поста и не уложили спать (это происшествие с елки указано и в книге)».

У грі дитина вільна, проте розуміє певні її усталені норми, правила. Це своєрідна модель дорослих взаємин, суспільства. Якщо гравець не дотримується встановленого порядку взаємодій, його позбавляють права участі. Відбувається соціологізація, виробляються навички самостійного (від дорослих) спілкування, вміння виявити власну внутрішню суть, інтереси, бачення розвитку подій. Ж.-Ж. Руссо зазначав: «Напруження сил, подолання труднощів справляє дитині насолоду й робить гру розвагою», що процитовано у [6, С. 160].

Попри дитячі забавки, українські традиції, які пошановувалися у родинах, спостерігаємо таку важливу рису тоді ще малого Бориса як лідерство. Роль вартового стала не лише дитячою забавкою, але й згодом трансформувалася у нову важливу якість.

Він став головою Київської «Просвіти». Якщо Б. Грінченко хотів видати кілька книжок разом як голова видавничої комісії, то вигадував псевдоніми, начебто не сам писав їх, а хтось інший. Наприклад, П. Вільхівський, М. Гримач, Куличка, Ів. Перекотиполе, В. Чайченко, Л. Яворенко. «Один з псевдонімів Грінченкових - був «Вартовий», і трудно добрати інше слово, яке так влучно схарактеризувало б його роль в історії рідного краю. Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з свого важкого й відповідального місця», - писав С. Єфремов у [7, С. 2]. Зокрема, некролог «Над труною Драгоманова», який надруковано у [8, С. 3], підписав псевдонімом В. Вартовий. Проте в автобіографії 1892 року Василя Чайченка, написаної для «Исторії літератури руської» О. Огоновського, застеріг: «до друку можна покористуватись всім тим, що підписане "Іваном Перекотиполем" або "Василем Чайченком"», про що відомо з [9, С. 1156]. Із плином часу Микола Чернявський назвав побратима по перу «вірним вартовим», що відомо з [10, С. 2].

Борис Дмитрович вбачав свою місію у просвітницькій діяльності задля рідного народу, щоб «зникли ганебні явища "пан" та "мужик", а щоб виробилися з української нації одна національно-самосвідома, освічена громада», що зазначено у [7, С. 2].

Майже половину свого життя Б. Грінченко присвятив дітям, навчаючи їх рідної мови, піклувався про збереження народних традицій як духовного стрижня. Чимало зібраних приказок, прислів'їв, народних дотепів, віршів, влучних висловів умістив у читанці та букварі, які склав. Сприяв він і творчому розвитку та самореалізації учнів, адже під його керівництвом школярі підготували рукописний альманах «Думка» (три випуски), де, крім фольклорних творів, було надруковано й перші літературні спроби дітей.

У творчому тандемі протягом усього життя працював Б. Грінченко разом зі своєю дружиною - Марією Миколаївною Гладиліною-Грінченко (відомою у літературі як Марія Загірня). Спільно із чоловіком вона укладала словники, писала твори, видавали книги для дітей, чимало зробила для розвитку дитячої літератури на Україні. Подружжя каталогізувало колекцію української старовини В. Тарновського, займалося етнографічними дослідженнями. Особливо цінними є спогади Марії Загірньої про період учителювання Бориса Дмитровича, його глибоке розуміння психологічних особливостей дітей та вмінні поєднати їх потреби із економічними реаліями, аби максимально задовільнити школярів, його здатності та готовності навчатися у дітей, відгукуватися на їх поради.

Вона залишила спогади «Школи, де вчителював Борис Грінченко» (1922). У розділі «Школа в Олексіївці Катеринославській» [11] знаходимо опис Новорічного свята:

«Надходили Різдвяні свята, і в школі мала відбутися ялинка. Та в околиці на багато верст навкруги не росли ні сосни, ні ялини. Через те попечителька присилала сосну з Харкова. І тоді прислала вона величезну сосну і гостинці дітям: цукерки, пряники, горіхи золоті, картонажі. Вкупі з кількома дітьми та з навколишніми школярками Марусею та Уляною два дні вряджали ми ялинку, а третього дня свят відбулося шкільне свято. Не сподобалися нам ті подарунки, що прислала попечителька дітям, і потім уже умовилися з нею, що їй прислано буде список, що саме прислати, і вона пришле, витративши не більше того, скільки звичайно витрачала на це. Замість дорогих цукерок попрохали прислати простих, і їх вийшло в кілька разів більше. Замість панських картонажиків, які ламалися, поки їх донесуть додому, попрохали прислати для дівчат намиста, стрічки, сережки, для хлопців пояси, ножі складні, каламарі, пенали і т. ін. І другого року ялинка в школі дуже гарно вбрана була намистами, стрічками, червоними поясами, а цукерків вистачило не тільки теперішнім школярам, а й тим, що вчилися попереду і поприходили на свято.

В останній день вчиття перед Різдвом хтось із малих школярів спитав, чи можна принести нам вечерю на кутю. Сказали, що можна, і на таку оказію купили цукерків та пряників. Прийшла кутя, діждали ми зірки, повечеряли, аж тут і школярі почали приходити, вечерю приносити. Хоч я колись і сама носила вечерю до діда й до баби, але тепер виявилося, що я не знаю, що ж робити з вечерею? Діти навчили, що треба покуштувати куті й узвару, а тоді своєю долити, бо ще вони мусять нести дідові й бабі і хрещеним батькові та матері. А пиріжки треба взяти, а натомість своїх положити».

М. Чернявський про Бориса Дмитровича зазначив у [10, С. 18]: «Він більше працював, ніж жив...». У доробку Б. Грінченка «Словарь української мови» (1907), читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання», ліричні твори, деякі з них покладено на музику («Квітчані сльози», «Могила», «Над Дніпром» та ін.), оповідання, повісті - «Сонячний промінь» (1890), «На розпутті» (1891), «Серед темної ночі» (1900), «Під тихими вербами» (1901), «Брат на брата» (1907), драматичні твори.

Б. Грінченко - Вартовий. Той, хто попри все стереже ялинку як символ Світового дерева, Світового порядку. Тодішній маленький хлопчик асоціюється із людиною-дитиною Бога Отця, який намагається вберегти порядок, уклад Світобудови, даючи життя новому, прогресивному, новому року відліку в історії рідного народу. Бертольд Брехт стверджував: «Усі види мистецтв служать найвеличнішому мистецтву - мистецтву жити на землі», що зазначено у [12, С. 297].

Висновки

Отже, філософська концепція життя і діяльності Б. Грінченка - митця-патріота - мала на меті збереження ядра української культури, його духовного надбання, народження і проєктування нового прогресивного заради виходу рідного народу на вищий історичний щабель.

Список використаних джерел

грінченко новий рік філософський

1. Плевако М. Життя та праця Бориса Грінченка. Харків, 1911. 81 с. https://chtyvo.org.ua/authors/Plevako_Mykola/Zhyttia_ ta_pratsia_borysa_Hrinchenka/

2. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: словник-довідник. Київ: Довіра, 2006. 703.

3. Грінченко Б.Д. Живі струни: збірник пісень. У Чернігові: З друкарні «Губерскаго Правленія». 1895. 115 с.

4. Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. 2-е вид./А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна та ін. Київ: Либідь, 1994. 256.

5. Грінченко Д. Я. [Спогади про дитячі літа Бориса]. ІР НБУВ. Ф. І. Од. зб. 32293.

6. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. Київ: Либідь, 2006. 256 с.

7. Єфремов С. О. Пам'яти Бориса Грінченка. На перші роковини його смерти. Рада. 1911. Ч. 91. С. 2-3.

8. Вартовий В. Над труною Драгоманова. Народ. 1895. № 12. С. 183-184.

9. Огоновський О. Василь Чайченко. Исторія літератури руської. Часть ІІІ, 2-й відділ. Львів: НТШ, 1893. С. 1152-1156. https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6

10. Чернявський М. Ф. Кедр Ливана. Спогади про Грінченка. Херсон: Українська книгарня, 1920. 36 с. https://chtyvo.org.ua/authors/Cherniavskyi_Mykola/Kedr_Lyv ana_Spohady_pro_B_Hrinchenka_vyd_1920/

11. Грінченко М. М. Школи, де вчителював Борис Грінченко. ІР НБУВ. Ф. І. Од. зб. 32542. https://drive.google.Com/file/d/1gbLbo52PKarOzep3tLWkh3O V16TCvoil/view https://shron3.chtyvo.org.ua/Yefremov_Serhii/Pamiaty_B_Hri nchenka_Na_pershi_rokovyny_ioho_smerty.pdf?

12. Костинський М. Б. Українська легенда. Самовчитель громадянина. Київ: Фенікс, 2015. 480 с.

Размещено на Allbest.ru