Етнічні складники формування української нації в історичних інтерпретаціях

Размещено на http://allbest.ru

Етнічні складники формування української нації в історичних інтерпретаціях

Денис Фомін

Анотація

Етнічні складники формування української нації в історичних інтерпретаціях

У статті зроблено спробу проаналізувати особливості походження українців та розвиток етногенезу у сучасній історіографії.

Варто зауважити, що дослідження концепцій походження українців є однією з найбільш складних дискусій сьогодення, адже незадовго після формування перших концепцій етногенезу українців почали формуватися історіографічні узагальнення даної проблеми, що були побудовані переважно у формі критики представників різних історіографічних шкіл, які відстоювали різні (інколи прямо протилежні) погляди на походження українського народу.

Дослідження проблем етнічного як такого взагалі та етногенезу, як складової етнічних процесів у вітчизняній науковій літературі займає важливе місце. Особливої актуальності вивчення етнічних процесів в Україні набуло після отримання країною незалежності, що викликало гостру необхідність мати, зокрема, справжню наукову історичну концепцію походження українців.

Наразі вивчення та аналіз цієї теми є надзвичайно важливим, тому що завдяки плідному опрацюванню та комплексному аналізу проблеми походження української нації, у майбутнього покоління буде формуватися чіткіше розуміння про процеси українського етногенезу, про традиції та звичаї, культурну ідентифікацію, національні риси, патріотизм, репрезентацію української нації на світовій історичній та політичній арені тощо. етнічний український національний історіографія

Після проголошення незалежності України у суспільстві сформувалася потреба пошуку історичних джерел вітчизняної ідентичності. Це призвело до того активного виникнення нових або популяризацію вже наявних етногенетичних концепцій. Більшість із них підпадають під поняття квазінаукових через їхні сумніві першоджерела та досить вільне трактування історичних явищ та подій. Для Заходу і Сходу України характерно абсолютно протилежне ставлення до одних і тих самих подій та історичних осіб. Державним органам необхідно приділити пильну увагу розробці загальнонаціональної ідеї, пошуку загальнонаціональних символів і лідерів.

У статті було розкрито проблеми українського етнічного кордону у працях дослідників, а також проаналізовано етнічні складники формування української культури.

Ключові слова: історіографія, походження українців, етногенез, етнічна історія, народ, нація, концепція.

Abstract

Ethnic components of the formation of the Ukrainian nation in historical Interpretations

Denys Fomin

The article attempts to analyze the peculiarities of the origin and development of Ukrainian ethnogenesis in modern historiography.

The study of ethnic problems as such in general and ethnogenesis as a component of ethnic processes in the domestic scientific literature occupies an important place. The study of ethnic processes in Ukraine became especially relevant after the country's independence, which caused an urgent need to have, in particular, a real scientific and historical concept of the origin of Ukrainians.

Currently, the study and analysis of this topic is extremely important, because thanks to the fruitful study and comprehensive analysis of the origin of the Ukrainian nation, the future generation will form a clearer understanding of the sources of Ukrainian ethnogenesis, traditions and customs, cultural identification, national traits, patriotism, representation of Ukrainian nation in the worlds' historical and political arena, etc.

It is worth to mention that the study of concepts of the origin of the Ukrainian nation is one of the most difficult discussions of today. After all, shortly after the formation of the first concepts of the ethnogenesis of Ukrainians, various historiographical generalizations of this problem began to form, which were built mainly in the form of criticism of representatives of various historiographical schools. They defended different, sometimes directly opposite, views on the origin of the Ukrainian people.

After the proclamation of Independence in Ukraine, the need arose in society to search for historical sources of national identity. This led to the active emergence of new or popularization of existing ethnogenetic concepts. Most of them fall under the notion of quasi-scientific because of their doubts about the original sources and rather free interpretation of historical phenomena and events. The West and the East of Ukraine are characterized by a completely opposite attitude to the same events and historical figures. Public authorities need to pay close attention to the development of a national idea, the search for national symbols and leaders.

The article revealed the problems of the Ukrainian ethnic border in the works of researchers, as well as analyzed the ethnic components of the formation of Ukrainian nation and culture.

Keywords: historiography, origin of Ukrainians, ethnogenesis, ethnic history, people, nation, concept.

На сьогодні однією з актуальних проблем сучасної історіографії є питання українського етногенезу. Саме воно стало одним з дискусійних у вітчизняній науковій історичній думці. Хоча проблема походження українського етносу та ранніх етапів етногенезу української нації вже понад півтора століття активно вивчається різними дослідниками, це питання потребує подальшої розробки.

Перші фундаментальні спроби теоретичного осмислення проблеми з'являються у кінці XIX на початку XX ст. У радянський період тема виникнення українського етносу досліджувалася майже виключно з точки зору теорії давньоруської народності, яка на офіційних засадах панувала в науковій думці в СРСР Як зазначає вітчизняна дослідниця Н. М. Юсова: «Сутність цієї теорії полягала у тому, що за часів існування держави Київська Русь, східнослов'янські племена були єдиним етносоціальним організмом, який розформувався головним чином в наслідок монгольської навали у середині XIII ст.

Результатом розпаду Київської Русі стало розділення росіян, українців та білорусів на три окремих «братніх народи». Тобто, з точки зору теорії давньоруської народності, початок формування українців як окремої нації мав припадати на часи пізнього середньовіччя, а питання їхнього етногенезу було тісно пов'язане з достеменним процесом у росіян і білорусів» (Юсова 2005, с. 155).

Дослідженням концепцій походження українців в історіографії займалося чимало видатних вітчизняних науковців та інтелектуалів. Провідними працями у цій галузі можна назвати праці Л. Залізняка та М. Грушевського. Серед радянських дослідників варто виділити імена Б. Кравченка та С. Єкельчика.

Свій вагомий вклад також внесли, зокрема, такі дослідники як С. Сегеда, Данилова, С. Конча, В. Петрук, В. Баран, Т Воропаєва, О. Мостяєв, Ю. Брязгунова, С. Наливайко, Ю. Бойко, В. Петров, О. Моця, В. Старосольський, Г Півторак, Д. Донцов, Н. Бондаренко, К. Івангородський, О. Бочковський, В. Балушок, М. Прокоп, В. Липинський, Ю. Фігурний, Лисяк-Рудницький та інші.

Після проголошення незалежності України у суспільстві сформувалася потреба пошуку історичних джерел вітчизняної ідентичності. Це призвело до того активного виникнення нових або популяризацію вже наявних етногенетичних концепцій. Більшість із них підпадають під поняття квазінаукових через їхні сумнівні першоджерела та досить вільне трактування історичних явищ та подій.

Але чому питання українського етногенезу набуває піку своєї актуальності саме зараз? Наразі вивчення та аналіз цієї теми є надзвичайно важливим, тому що завдяки плідному опрацюванню та комплексному аналізу проблеми походження української нації, у майбутнього покоління буде формуватися чіткіше розуміння про джерела утворення українського етносу, про традиції та звичаї, культурну ідентифікацію, національні риси, патріотизм, репрезентацію української нації на світовій історичній та політичній арені тощо.

Це підтверджує і відомий учений-українознавець П. Кононенко: «Розкриття проблеми походження українського етносу це шлях до пізнання кожною людиною свого органічного зв'язку з власним народом, його природою, історією, мовою, культурою, а тим самим з землею, вселюдством, космосом, адже як ми бачимо, і український етнос є наслідком як індивідуально-субстанційного розвитку, так і багатоманітних впливів етносів Європи та Азії, що означає їхнього соціального, духовного, психічного буття та культури» (Кононенко 1996, с. 87).

Екскурс з проблематики дослідження етносів і етнічних процесів у вітчизняній літературі слід розширити суміжними студіями, наприклад, антропологічними дослідженнями українського етносу, також працями, що вивчають геокультурну та геополітичну складову становлення сучасної української нації. Це дасть змогу ширше розглянути поняття етнічності саме через призму її «українськості», виокремити найважливіші етнотрансформаційні процеси в сучасній Україні та зафіксувати фазу українського етногенезу як завершену на сьогоднішній день.

Цікавим з вище наведеної проблематики є дослідження С. Сегеди, який виокремлює в межах України чотири антропологічні зони: північну, центральну, західну та південну (Сегеда 2001, с. 102). Спільними для всіх українців дослідник вважає наступні ознаки: відносно високий зріст, брахікефалія (тобто, округла форма голови), переважно темний колір волосся і очей, переважно широке обличчя, прямий ніс.

В зазначених чотирьох зонах спостерігається невелике відхилення від норми, однак, слід зазначити, що ці зони мають не меридіанні кордони (тобто, не поділяються за принципом «Східна Західна Україна»), а, навпаки, широтні кордони. Таким чином, цей факт впевнено доводить єдині антропологічні ознаки і корені всіх українців, від Закарпаття до Донецького кряжу.

Оригінальним є дослідження О. Данилової стосовно українців карпатської гематологічної зони. На її думку, українці цього регіону відзначаються досить своєрідним у Східній Європі поєднанням гематологічних характеристик, виявляючи близькість до болгар, румунів, молдаван, угорців, словаків і навіть сербів. (Данилова 1971, с. 99). Тобто, дослідниця виокремлює особливу північно-балкансько-карпатську гематологічну зону. Це пояснюється, по-перше, географічною близькістю Балканського півострова до Карпат, по друге, схожістю ландшафтного середовища (а це, в свою чергу, сприяє відносній ізоляції невеликих гірських популяцій, наприклад, гуцулів) і, по-третє, в значній мірі спільній політичній історії.

Починаючи з радянських часів і закінчуючи незалежною Україною, була проведена низка наукових аналізів та досліджень, насамперед, одонтологічних, дерматогліфічних та гематологічних даних. Всі обстеження показують, що між чотирма антропологічними зонами принципових розходжень немає, і спільні антропологічні ознаки притаманні більш ніж 80% українців. Таким чином, сучасний антропологічний українець є продуктом багатовікових етногенетичних процесів, ареалом існування яких був Південний Захід Східної Європи.

В статті «Земля й історія» сучасний дослідник з етнічної проблематики О. Мостяєв зазначає, що «народ зберігає власну цілісність не завдяки єдності тілесного походження, але завдяки стійкій історичній активності» (Мостяєв, 2004, с. 64). Таким чином, власне етнічне, яке притаманне будь-якому народу, О. Мостяєв протиставляє культурній історичності, яку він характеризує як «історичну наднапругу».

В історії українського етносу дослідник виокремлює три флуктуації та три глибоких спади історичної наднапруги ІХ--ХІІІ ст., XVII ст. та початок ХХ ст. (Мостяєв 2004, с. 16). Досить оригінальною є думка О. Мостяєва щодо етнічних процесів міського типу. Зазначається, що «світова історія відбувається переважно у місті, а тому, селянин сам по собі не має історії, і тільки за впливом на нього міської культури стає втягнутим в неї» (Мостяєв 2004, с. 19). Таким чином, етногенетична трансформація відбувається у містах, а село тільки сприймає її наслідки.

Місто позиціонує себе завжди в певному геополітичному просторі і завжди має високу напруженість дії. Тому і історія може бути осягнута як міська історія. І хоча О. Мостяєв досить часто захоплюється методом географічного детермінізму (наприклад, зазначає, що історична культура на теренах України постала внаслідок трансформації двох ландшафтних зон степу і лісостепу), дослідження цього науковця саме з проблематики етногенезу мають досить системний і академічний характер (Мостяєв 2004, с. 68).

Досить ґрунтовне дослідженні провів В. Петрук, вивчивши геополітичне становище України відносно моря. І хоча в добу нанотехнологій та «вбивства простору» вихід країни до світового океану вже не є таким важливим, як це було у всі минулі часи, все ж таки не можна не погодитись, що приморське положення надає країнам величезної переваги. Стосовно України ще раніше цю ідею розвинув Степан Рудницький, зазначивши, що «Чорне море це одинока добра природна границя України» (Рудницький 1994, с. 124). Саме контроль над чорноморським узбережжям, за С. Рудницьким, є вкрай важливим для України, і саме це є головним фактором її незалежності і геополітичної значимості.

До речі, і Д. Дорошенко ще на початку ХХ ст. зазначав важливість Чорного моря для України як «географічної, політичної й господарської основи української землі» (Дорошенко 1991, с. 28). Згаданий вище В. Петрук зазначає, що на етногенез українського народу важливий вплив мало географічне середовище і, насамперед, система річок і двох морів (Чорного та Азовського).

Визначним вітчизняним дослідником, який займається проблематикою етносів та етногенезу, є В. Баран. Одним із його основних постулатів, який проходить через низку праць дослідника, є твердження, що «етнічні та державні процеси взаємозв'язані та взаємозалежні» (Баран, 2004, с. 74). До речі, концепція слов'яногенезу В. Барана, який розпочинається на цих землях наприкінці IV ст. н. е., теж підтверджує цей факт. Більше того, В. Баран вказує на те, що чим більш зрілий та культурно розвинений етнос, тим легше йому самоорганізуватись та побудувати власну державу. На це ще на початку ХХ ст. вказував класик німецької геополітики Ф. Ратцель, а пізніше в СРСР дещо у завуальованій формі подібні ідеї виклав в своїй теорії Л. Гумільов.

В. Баран, розвиваючи тему етнодержавного будівництва, вказує, що етносу для свого максимального етнокультурного розвитку необхідно мати власну державу. Саме в такій формі етнос може органічно розвивати свою суспільно-економічну і політичну складову, а також найбільш ефективно відтворювати свою етнічну самосвідомість. Етнічні процеси, зазначає В. Баран, не можна звести суто до біологічного відтворення поколінь певного етносу. Хоча, насправді, після Ш. Монтеск'є і меншою мірою А. Тойнбі, мало хто вказував на біологічний чинник в створенні етносів як основний. Природа (ландшафтні зони), безумовно, впливає на етнічні процеси, однак етнос знаходиться на межі природного і соціального середовища.

В. Баран, як і Л. Гумільов та С. Широкогоров, стверджує, що етнічні процеси безпосередньо пов'язані з географічними природними зонами. Проте, В. Баран йде далі у своїх судженнях, стверджуючи, що етнічні процеси найтісніше пов'язані з історичними умовами в кожному конкретному регіоні.

Варто відзначити і об'єктивність вченого у визначенні хронологічних меж зародження українського етносу. На відміну від псевдонаукових версій про «існування українства більше мільйона років», дослідник аргументовано доводить, що український етнос зародився у ранньосередньовічну добу. І головним аргументом у В. Барана є той факт, що всі європейські народи були тісно взаємопов'язані між собою, а тому виникнення більш раннього етносу, до того ж не в найкращих географічних умовах, є просто неможливим (Баран 2004, с. 32).

Досить жорстко В. Баран виступає і проти східнослов'янського, в першу чергу, російського шовінізму, який наголошує на спільності походження трьох народів (українців, росіян і білорусів) від давньоруського етносу.

Науковець викриває подвійні стандарти щодо вільного трактування першоджерел (насамперед, літописів), і наводить численні приклади таких фактів.

Не менш цікавими є праці Юрія Брязгунова, які присвячені проблемі українського етнозбереження за межами української держави. Сьогодні доведено що українські етнічні землі значно перевищують сучасні кордони України. Однак основний вектор спрямування цієї думки (в першу чергу, створення суспільної думки) спрямований на Кубань та східні частини Польщі (Холмщину та Підляшшя), в той час, як Ю. Брязгунов приводить важливі статистичні данні щодо чисельності українців у північно-східному напрямку Воронежчини.

Слід сказати, що під поняттям «Воронежчина» слід розуміти не лише сучасну Воронезьку область, але і Курську з Білгородською. Саме на теренах цих земель історично так склалося, що українці займали домінуюче етнічне положення, виступаючи живим ланцюгом захисту інтересів Російської імперії від нападів Дикого Степу. Та й і історична назва «Слобожанщина» включала в себе не тільки сучасну Харківську область, але і Білгородську з Курською.

В свою чергу, відома українська дослідниця з проблем націєтворчих та етнопроцесів Тетяна Воропаєва зазначає, що жодна метатеорія не може пояснити принципи створення та функціонування соціального світу, на що свого часу вказував і Б. Вінер. І дійсно, теорії таких класиків соціальної філософії як Шпенглер, Тойнбі, Данілевський, Гумільов досить цікаві, здебільшого ґрунтовні, але кожна наступна метатеорія руйнує попередню.

Т. Воропаєва до проблеми національного будівництва намагається підійти через застосування комплексного підходу, чітко розділивши дефініції «нація» і «етнос», «етногенез» і «націєтворення» тощо (Воропаєва, Губіна, Земерова, Коніщева 2013, с. 33). Також Т Воропаєва зазначає, що дослідження українського націєтворчого процесу неможливе без вивчення низки теорій зарубіжних вчених (наприклад, М. Вебера, Ю. Габермаса, С. Московічі, К. Юнга, Е. Дюркгайма та інших). Інакше такі дослідження будуть повністю відірваними від світових реалій. Не можна не погодитись із думкою про те, що Україна і всі процеси в ній, у тому числі й націєтворчі та етнотворчі, відбуваються у прямій взаємодії з навколишнім світом, і нівелювання зовнішніх факторів неминуче приведе дослідника до хибних висновків (Воропаєва, Губіна, Земерова, Коніщева 2013, с. 38).

Т. Воропаєва зазначає, що в світовій практиці сьогодні домінують три підходи, з допомогою яких досліджують етнонаціональні проблеми: примордіалізм (перевага надається антропологічним, біологічним та культурним чинникам), модернізм (головними чинниками тут виступають економічні та політико-ідеологічні процеси) та конструктивізм (ставить на перше місце індивідуальну свідомість людини). Далі стверджується, що радянська теорія походження етносу була не науковою, а ідеологічною доктриною, і це значною мірою змушувало радянських етнографів наповнювати свої дослідження емпіричним та історичним матеріалом, звідки і з'явилась тричленна теорія походження етносу: плем'я народність нація (Воропаєва, Губіна, Земерова, Коніщева 2013, с. 45).

Т Воропаєва занадто категорична до радянського періоду вивчення етнічних проблем. Радянські вчені, насправді, були значною мірою заідеологізовані, однак це не перешкоджало їм розробляти унікальні теорії та концепції етногенезу. Можна згадати бурхливу і непримиренну полеміку між Л. Гумільовим і Ю. Бромлеєм, плідні дискусії між іншими менш відомими дослідниками. Тому ставити крапку на радянському періоді дослідження етносу зарано, даними розробками користуються як в Росії, так і на Заході. А тому Україна не повинна відсторонюватися від міжнародних здобутків при вивченні походження і розвитку етносів (Воропаєва, Губіна, Земерова, Коніщева 2013, с. 56).

Навіть твердження про те, що марксистська ідеологія не виробила належного категоріального апарату з таких феноменів, як «національний характер», «національна держава», «націоналізм» і таке інше не відповідає дійсності. Навпаки, ленінсько-сталінський режим досить чітко відчував і вивчав проблематику національного питання із самого початку свого виникнення. Як результат, мільйони людей різної національності, у тому числі й українці, відчули на собі «переваги» ленінсько-сталінської політики. Саме тому у радянські часи наукова проблематика з етногенезу скоріше обрала «оруелівський» принцип побудови дефініцій, коли мир стає війною, правда неправдою, а незнання силою.

В цілому, за останній період з'явилося чимало праць з проблем походження та розвитку етносів, їх співіснування з іншими елементами соціокультурного простору.

Тепер час поговорити про етнічні складники формування української культури.

Українська ментальність формувалася під впливом кількох факторів. Географічний пов'язаний з впливом особливостей помірного клімату лісостепу і рівнинного рельєфу на формування споглядальної установки в комплексі з чуттєвою компонентою у сприйнятті. Фактор простору змушує українця перекладати відповідальність з себе на центральну владу і покладати на неї всі надії. Ця влада, будучи персоніфікованою, виступає в національній психології трансцендентною силою.

Історичний чинник відображає перманентну залежність України від зовнішнього середовища, пов'язану з геополітичною ситуацією в регіоні, привабливістю її природних ресурсів і пасивністю населення, характерними реакціями якого було терпіння і відхід у себе за винятком рідкісних спонтанних спалахів відповідного насильства.

Соціологічний аспект як домінуючий шар у соціальній стратифікації України вбачає селянство, що формує ґрунтовну психологію, схильність до створення малих груп, згуртованість яких має більш інтимний, довірчий характер. Таким малим групам властиві рефлексивні установки, орієнтовані на самозаглиблення і самодостатність. Українська колективна психіка культивує егоцентричні тенденції на груповому та індивідуальному рівні (Кюїзеньє 2005, с. 34).

Культурно-морфологічний аспект формування українського менталітету пов'язаний з периферійністю України щодо Західної Європи. Занепад Київської Русі та її дроблення, почергова зміна влади, нав'язаної ззовні від Золотої Орди, Литви, Польщі, Російської імперії до васальної залежності у складі СРСР припинили європейський шлях розвитку. На традиційні українські психоповедінкові архетипи наклала свій відбиток Євразійська матриця світогляду з домінантою тоталітарного мислення та вертикальною стратифікацією владних структур.

Умовою виживання українського етносу стала політика психологічного і політичного конформізму.

Пасив для України відсутність національної ідеї, як фактора, що об'єднує націю, і забезпечує необхідну мотивацію до праці та культурного відродження. Довгий час зовнішня влада по відношенню до українського етносу спиралася виключно на насильство, основним мотивом підпорядкування в даному випадку виступав страх. Бездержавність протягом кількох століть сформувала в нашій самосвідомості увагу до власного благополуччя, а не цивільну відповідальність за країну. В контексті української психології, на відміну від російської і білоруської, більше шансів має західна ідеологія, заснована на прагматизмі та індивідуалізмі, а не східна з її общинними цінностями і жертовністю. В інших аспектах психологічного та культурного характеру український етнос ближче до російського та білоруського, чим до інших слов'янських культур, що сформувалися під впливом католицької релігійної традиції.

Якщо простежити основні тенденції в історії формування українського етносу, то для племені полян, що вважаються прямими предками сучасних українців, характерні такі елементи самосвідомості, як індивідуальна свобода, землеробська культура, вміння захищатися від ворога, відсутність рабства, розвиток вічового ладу, природності життя. Визначальним геополітичним фактором в історії Київської Русі стало її розташування на рубежі європейської цивілізації і кочового варварства. Період середньовіччя був часом виснажливої боротьби зі Степом, що призвело до формування типу людини-воїна. Постійна боротьба із зовнішньою агресією призводила до поглинання енергії народу і стала перешкодою для політичного самовизначення. Експансія Польщі носила не тільки територіальний, а й духовний характер. Відбувалося ополячування українських феодалів, їх відхід від боротьби за українські національні інтереси. Захист українських національних форм життя залишився прерогативою селянства і нечисленних середніх верств. У XVIII столітті стався розкол етносу під владою двох консервативних династій російських Романових і австрійських Габсбургів. Російське самодержавство, приєднуючи українські землі, засновувало свої права на них на ідеї «повернення» втраченого після розпаду Давньоруської держави. Українці вважалися частиною російського народу, тимчасово відірваного від батьківщини; таким чином, українському етносу було відмовлено не тільки у державності, а й у праві на існування. Проте, в XIX столітті в українському суспільстві продовжували культивуватися ідеї автономізму і федералізму. Східна Галичина, де умови для розвитку української національної самосвідомості були не в приклад кращі, ніж в Росії, стала оплотом українства, так званим «українським П'ємонтом» (Магочій 2017, с. 23).

Революція 1917 р. в Росії послужила прискорювачем ідеї українського національного відродження. Незважаючи на революційну фразеологію, нові лідери Росії залишилися такими ж шовіністами, як і царські чиновники, що викликало до життя гірку фразу В. Вернадського: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Міжвоєнну долю України історик Рудницький назвав «страшним судом історії». Для українського народу соціальний експеримент більшовиків обернувся геноцидом і денаціоналізацією.

У роки Другої світової війни наш народ пережив трагедію «роздвоєного патріотизму» захищаючи вітчизну від вторгнення, доводилося волею-неволею відстоювати існування тоталітарного комуністичного режиму. У післявоєнній історії СРСР міжнаціональні відносини характеризувалися не інакше, як «оазис згоди». В єдиній родині «братніх» народів Україні відводилася роль «молодшого брата», «блідої тіні» росіянина. Штучне об'єднання історії Росії і неросійських народів в єдину «історію СРСР» стало фундаментом «русоцентристської» моделі історичного минулого України. В СРСР існував подвійний стандарт в етнополітиці. Одним з напрямків її була спроба розчинення національної свідомості народів СРСР в «новій історичній спільності» радянському народі.

Відновлення в 1991 році державної незалежності стало початком нового етапу в історії нашої країни. Визначальним моментом незалежності був не етнополітичний, а політичний фактор. Рух за самовизначення розумівся не як етнічний, а як загальногромадянський. Національно-державний рух не забезпечив об'єднання України. Показником міжрегіональних протиріч в країні стала боротьба в перші роки незалежності навколо національної символіки, а також процес перейменування вулиць і районів. Для Заходу і Сходу України характерно абсолютно протилежне ставлення до одних і тих самих подій та історичних осіб. Державним органам необхідно приділити пильну увагу розробці загальнонаціональної ідеї, пошуку загальнонаціональних символів і лідерів.

Список джерел та літератури

БАРАН, В., 2004, Етнічні та державотворчі процеси в Київській Русі. Київ: Календар-щорічник «Українознавство 2003».

ДАНИЛОВА, Е. И., 1971, Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа. Київ: «Наукова думка».

ДОРОШЕНКО, Д., 1991, Нарис історії України. Київ: «Глобус».

ВОРОПАЄВА, В. В. та інші, 2013, Історія України: комплексний довідник. Київ: «Весна».

КЮЇЗЕНЬЄ, Ж., 2005, Етнологія Європи. Київ: «Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т Рильського НАН України».

КОНОНЕНКО, П. П., 1996, Українознавство. Київ: «Міленіум».

МАГОЧІЙ, П., 2017, Україна. Історія її земель та народів. Ужгород: «Видавництво В. Падяка». МОСТЯЄВ, О. І., 2004, Земля й історія. Київ: Календар-щорічник «Українознавство 2003».

НАУЛКО, В. І., 1965, Етнічний склад населення Української РСР Київ: «Наукова думка».

РУДНИЦЬКИЙ, С., 1994, Чому ми хочемо самостійної України. Львів: «Світ».

СЕГЕДА, С., 2001, Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. Київ: Вид-во імені Олени Теліги.

ЮСОВА, Н. М., 2005, Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті перша половина 1940-х рр.). Вінниця: «Консоль».

References

BARAN, V., 2004, Etnichni ta derzhavotvorchi protsesy v Kyivskii Rusi [Ethnic and state-building processes in Kyivan Rus]. Kyiv: Kalendar-shchorichnyk «Ukrainoznavstvo 2003». [In Ukrainian].

DANILOVA, E. Y., 1971, Gematologicheskaia tipologyia i voprosy etnogeneza ukraynskogo naroda [Hematological typology and questions of ethnogenesis of the Ukrainian people]. Kyiv: «Naukova dumka». [In Russian].

DOROSHENKO, D., 1991, Narys istorii Ukrainy [Essay on the history of Ukraine]. Kyiv: «Hlobus». [In Ukrainian]. VOROPAIEVA, V. V. ta inshi., 2013, Istoriia Ukrainy: kompleksnyi dovidnyk [History of Ukraine: a comprehensive guide]. Kyiv: «Vesna». [In Ukrainian].

KIUIZENIE, ZH., 2005, Etnolohiia Yevropy [Ethnology of Europe]. Kyiv: «In-t mystetstvoznavstva, folklorystyky ta etnolohii im. M. T Rylskoho NAN Ukrainy». [In Ukrainian].

KONONENKO, P. P., 1996, Ukrainoznavstvo [Ukrainian Studies]. Kyiv: «Milenium». [In Ukrainian]. MAHOCHII, P., 2017, Ukraina. Istoriia yii zemel ta narodiv [Ukraine. History of its lands and peoples]. Uzhhorod: «Vydavnytstvo V. Padiaka». [In Ukrainian].

MOSTIAIEV, O. I., 2004, Zemlia i istoriia [Land and history]. Kyiv: Kalendar-shchorichnyk «Ukrainoznavstvo 2003». [In Ukrainian].

NAULKO, V. I., 1965, Etnichnyi sklad naselennia Ukrainskoi RSR [Ethnic composition of the population of the Ukrainian SSR]. Kyiv: «Naukova dumka». [In Ukrainian].

RUDNYTSKYI, S., 1994, Chomu my khochemo samostiinoi Ukrainy [Why do we want an independent Ukraine]. Lviv: «Svit». [In Ukrainian].

SEHEDA, S., 2001, Antropolohichnyi sklad ukrainskoho narodu: etnohenetychnyi aspekt [Anthropological composition of the Ukrainian people: ethnogenetic aspect]. Kyiv: Vyd-vo imeni Oleny Telihy. [In Ukrainian]. YUSOVA, N. M., 2005, Henezys kontseptsii davnoruskoi narodnosti v istorychnii nautsi SRSR (1930-ti persha polovyna 1940-kh rr.) [Genesis of the concept of the ancient Russian people in the historical science of the USSR (1930s first half of the 1940s)]. Vinnytsia: «Konsol». [In Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru