Флейтове мистецтво ХХ століття в контексті української культури

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Мистецтву гри на флейті належить особливе місце в становленні та розвитку музичної культури, функціонуванні музики в суспільстві як художнього явища. Крім того, вітчизняне флейтове виконавство багате на глибокі традиції та значні досягнення, вивчення та оприлюднення яких має велику вагу як для сучасного розвитку флейтової школи в Україні, так і для прийдешніх поколінь виконавців-флейтистів. Можемо констатувати, що на сьогодні практично не існує фундаментальних наукових досліджень з розвитку українського виконавства гри на флейті та історії флейтового мистецтва в Україні в ХХ столітті. У наукових студіях та підручниках, присвячених розвою духового мистецтва в країні, імена видатних українських флейтистів зустрічаються зрідка. Практично немає даних про їхні життя й творчість, концертно-виконавську діяльність, етапи кар'єри. Немає також систематизованої інформації про їхню гастрольну діяльність за межами України та концерти зарубіжних флейтистів у нашій державі. Недостатньо проаналізовано поетапне збагачення флейтового репертуару в процесі становлення вітчизняного флейтового виконавства. Бракує кваліфікованого узагальнення з історії заснування та проведення конкурсних змагань і фестивалів на території України.

Добре висвітлений дослідниками історичний аспект виникнення й розвитку флейти, як представника сімейства дерев'яних духових інструментів (Ю. Усов, С. Болотін, А. Черних). Однак видатним виконавцям гри на ній присвячені лише окремі короткі матеріали. Частково досліджені спеціалістами-інструментознавцями різні етапи вдосконалення конструкції інструмента, його роль та вага в камерних і симфонічних оркестрах (Б. Диков, Б. Кожевников, А. Іскандеров, В. Ніколаєв, А. Розенберг). Також видатними радянськими виконавцями свого часу розроблено різноманітні методики навчання гри на флейті (М. Платонов, Б. Трізно, В. Цибін, Ю. Ягудін). Однак у вказаних матеріалах українське флейтове мистецтво розглядається в контексті загальної історії радянського виконавства на дерев'яних духових інструментах. Отже, применшується його вагомість як самостійної галузі художньо-творчого процесу та нівелюється роль вітчизняних музикантів у його становленні. Таке ігнорування самобутності національного мистецтва гри на флейті негативно впливає на імідж сучасної виконавсько-педагогічної школи.

Відтак, постає питання більш детального розгляду проблем та тенденцій розвитку вітчизняного флейтового мистецтва. Адже без ретельного вивчення та дослідження його джерел та досягнень унеможливлюється подальший розвиток цієї галузі української музичної культури.

Метою дослідження є створення нової концепційної позиції щодо оцінки досягнень вітчизняного флейтового мистецтва ХХ століття в контексті української культури.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати всю вітчизняну літературу з даної теми (праці радянських та українських музикознавців, архівні матеріали, публікації в журналах та газетах) та виявити джерела вітчизняної школи гри на інструменті й тенденції розвитку флейтового виконавства в Україні з огляду на суспільно-політичні процеси ХХ століття.

2. Реконструювати процес розвитку вітчизняного флейтового мистецтва в усіх формах його вияву на основі характерних рис концертно-виконавського життя музикантів-флейтистів України в ХХ столітті.

3. Висвітлити імена вітчизняних та зарубіжних майстрів гри на флейті, які зробили значний внесок у становлення національного флейтового мистецтва, та підсумувати їхні творчі й педагогічні досягнення.

4. Відтворити динаміку поетапного збагачення виконуваного репертуару завдяки появі нових творів для флейти вітчизняних та зарубіжних композиторів у процесі розвитку флейтового виконавства в Україні.

5. Систематизувати розрізнені дані, що узагальнюють історію заснування та проведення конкурсних змагань і фестивалів на території України, та розкрити їхню вагу для розвитку національного флейтового мистецтва.

1. Зародження флейтового виконавства в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття

Висвітлюються джерела та характерні риси розвитку музичного життя на землях України того часу. Наголошується на різних шляхах зародження флейтового мистецтва в країні: з одного боку, через музичні кола Австро-Угорської імперії, а з іншого - через традиції російської культури. Показано становлення професійного флейтового виконавства в різних регіонах України та створення флейтових класів у музичних закладах. Оглянуто та проаналізовано твори, написані для інструмента, які були основою репертуару в цей період. Згадано імена видатних виконавців, діяльність яких стала віхою в історії флейтового вітчизняного мистецтва.

Розповідається про зачатки регулярної концертної діяльності на території Західної України, пов'язаної з заснуванням 1838 року «Галицького музичного товариства» (ГМТ) у Львові. Пожвавлення концертного життя на ту пору сприяло відкриттю музичної школи при ГМТ 1839 року, при якій відкрилася «школа духових інструментів» із флейтовим класом. ГМТ серед багатьох своїх концертів організовувало у Львові й концерти флейтистів, як місцевих, так і гостей з Європи, в якій на ту пору флейтове виконавство було надзвичайно популярним. Найвизначнішими зі львівських флейтистів того часу були брати Ф. Доплер (1821-1883) та К. Доплер (1825-1900), які народилися у Львові та стояли біля джерел формування флейтового мистецтва в Західній Україні. 1854 року ГМТ у Львові заснувало консерваторію, клас флейти в якій вів К. Брунгофер. Як і всі педагоги-флейтисти того часу, він віддавав перевагу технічному вдосконаленню студентів. Завдання художнього виховання відсувалися на другий план. Навчальних посібників було надзвичайно мало, а методика викладання базувалася переважно на вивченні школи та етюдів одного автора. Твори Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя, В. А. Моцарта не виконувалися взагалі, оскільки серед флейтистів-виконавців і педагогів довгий час існувало упередження, що в опусах цих авторів неможливо продемонструвати віртуозність. Популярними стали твори композиторів-флейтистів, уже згаданих братів Доплерів, а також Л. Друе, Ж. Л. Тюлу, А. Б. Фюрстенау, Ф. Кулау та інших.

Висвітлюється доробок видатних зарубіжних флейтистів, які сприяли зародженню сучасного флейтового мистецтва в Російській імперії в середині ХІХ ст. Після заснування в Петербурзі 1859 року Імператорського російського музичного товариства (ІРМТ), 1862 року в цьому місті, а згодом (1886 р.) у Москві відкрито консерваторії, в яких клас флейти вели найкращі флейтисти Європи (Ч. Чіарді, Ф. Бюхнер, В. Кречман), і в яких навчалися майбутні засновники вітчизняної флейтової школи (О. Химиченко, І. Михайловський, Б. Кричевський, Л. Роговий). Більшість професорів походила з Німеччини, тому навчання проводилося за німецькими посібниками, в яких (як і в Австро-Угорщині), переважали конструктивні вправи та меншою мірою приділялася увага завданню художнього виховання виконавців.

Дослідник наголошує, що розвиток флейтового мистецтва в Російській імперії наприкінці ХІХ ст. був безпосередньо пов'язаний із розквітом усієї російської музичної культури та появою самобутніх російських композиторів, які зробили величезний внесок у становлення російської композиторської школи та духового виконавського мистецтва.

Змальовано становлення флейтової школи в Центральній та Східній Україні. Цим процесам передусім сприяло відкриття філій ІРМТ в Києві (1863 р.), Харкові (1871 р.), та Одесі (1886 р.). Завдяки цьому налагодилось систематичне концертне життя, а згодом засновано професійні музичні навчальні заклади, першим з яких стала відкрита 1868 року музична школа (згодом училище) при Київському відділенні ІРМТ, флейтовий клас в якій вів В. Химиченко.

До репертуару тогочасних флейтистів переважно входили твори, написані знаними віртуозами гри на флейті - Д. Бріччальді, В. Поппом, Ч. Чіарді, Ф. Бюхнером, А. Тершаком, Т. Бьомом, в яких приділялася увага технічному вдосконаленню виконавця, проте, ігнорувалося завдання розвивати художній смак майбутнього артиста, що було характерною ознакою того часу. 1913 року на базі училища створено Київську консерваторію, засновниками класів флейти в якій стали видатні вітчизняні виконавці-флейтисти того часу О. Химиченко та І. Михайловський.

Відділення ІРМТ у Харкові засноване 1871 року. Згодом у місті створено музичне училище, при якому 1886 року відкрилися духові класи. Першими викладачами духових інструментів стали Кестнер, Прохазка та Ю. Юр'ян. Клас флейти з 1890 року вів випускник Празької консерваторії Ф. Кучера. Деякий час в училищі викладав знаменитий німецький флейтист Е. Пріль (1867-1940). Згодом у цьому закладі почали викладати національні кадри. Зокрема після чеха Ф. Кучери клас флейти очолив його учень Б. Кричевський - блискучий виконавець-флейтист, який вищу освіту здобув у Петербурзькій консерваторії.

Репертуар учнів-флейтистів Харківського училища мало відрізнявся від того, що виконували на ту пору в інших містах Російської імперії. Переважала віртуозна й бравурна музика, створена композиторами-флейтистами. Обов'язковою була також гра в різноманітних ансамблях.

Музично-концертне життя Одеси простежується ще з початку ХІХ ст. Йому сприяла активна діяльність у місті іноземних музикантів - артистів оркестру італійської опери. 1884 року засновано Одеське відділення ІРМТ, а згодом створено музичні класи. Гру на духових інструментах у цих класах вели спочатку іноземні музиканти - переважно італійці та чехи, які жили й працювали в Одесі. Першим викладачем класу флейти 1888 року став італієць Г. Веронезе, якого згодом замінив О. Макєєв. З 1891 року викладати флейту запросили Л. Рогового.

Заняття в музичних класах при Одеському відділенні ІРМТ відбувалися за навчальними планами та програмами з вимогами, типовими для всіх музичних закладів тогочасної Росії. Особлива увага приділялася технічній підготовці майбутніх флейтистів. Обов'язковим на іспитах було виконання гам та етюдів, а також читання з аркуша оркестрових партій. Виконуваний репертуар становили віртуозні оригінальні твори Дж. Бріччальді, А. Тершака, Б. Фюрстенау, Ф. Кулау, Ф. Доплера, В. Поппа, Т. Бьома, а також незліченні транскрипції для флейти популярної романтичної музики ХІХ ст.

Дослідник приходить до висновку, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття на території України закладено підвалини для становлення й подальшого розвитку національного флейтового мистецтва. Його джерелами стало бурхливе музичне життя, породжене зусиллями Галицького музичного товариства в Західній Україні в складі Австро-Угорської імперії (а згодом Польщі), та розвиток концертної діяльності під егідою Імператорського російського музичного товариства в Центральній та Східній Україні. Завдяки інтенсивній концертній діяльності цих музичних товариств, зокрема організації гастрольних турів Україною знаменитих зарубіжних флейтистів та залученню їх до викладання в місцевих консерваторіях, значно зріс імідж виконавця на флейті. Відтак цей інструмент став приваблювати все більше охочих вчитися грі на ньому.

Належить наголосити на особливій рисі цього періоду: зародження та розвиток мистецтва гри на флейті як в Західній, так і в Центральній та Східній Україні, які входили до складу різних держав, проходив паралельно й ідентично. Це зумовлено передусім спільними джерелами музичних культур і орієнтацією на традиції німецької виконавської школи. Аналізуючи навчальні програми та концертні виступи флейтистів кінця ХІХ ст., можна констатувати, що вітчизняна флейтова школа цього періоду продовжувала традиції німецької школи гри на інструменті. Це позначилося на методиках навчання, де переважали інструктивні вправи для розвитку технічної досконалості, та на специфіці концертного репертуару.

2. Розвиток флейтового виконавства в культурно-мистецькому середовищі України ХХ століття

Досліджуються етапи розвитку флейтового мистецтва в Україні ХХ ст. Проаналізовано концертно-виконавську діяльність видатних вітчизняних виконавців, подано інформацію про проведення в цей історичний період різноманітних творчих змагань і мистецьких акцій за участю українських флейтистів. Зроблено детальний огляд їхніх гастрольних подорожей і виконуваних програм. Наведено творчі біографії фундаторів сучасної національної школи гри на флейті.

Висвітлено творчу біографію основоположника сучасної української школи гри на флейті професора А. Проценка (1902-1984). Випускник Київської консерваторії 1927 року (клас І. Михайловського та проф. О. Химиченка) А. Проценко довгий час пропрацював на посаді першого флейтиста Київської опери, а також викладачем різних музичних навчальних закладів.

А. Проценко був абсолютно переконаний, що розвиток технічної досконалості в жодному разі не повинен стати самоціллю, адже головне завдання кожного виконавця - це насамперед розкриття художнього змісту твору. Цим він кардинально відрізнявся від своїх попередників, які на перше місце ставили саме технічний розвиток своїх учнів.

Обов'язковими творами для студентів Київської консерваторії того часу були сонати та сюїти Й. С. Баха, концерти В. А. Моцарта та К. Стаміца, сонати Г. Ф. Генделя та Й. Кванца. Особлива увага приділялася романтичній музиці, зокрема «Баладі й танку сильфів» Й. Андерсена, Кантабіле й престо Дж. Енеску, Сюїті Б. Годара, Концертіно С. Шамінад.

Великий інтерес професор виявляв і до сучасної музики, зокрема творів радянських і українських композиторів, віддаючи перевагу останнім. У його класі постійно звучали: соната С. Прокоф'єва, сюїта С. Василенка, концерт В. Губаренка, мелодія й вальс Р. Глієра, «Поема» Ж. Колодуб. Слід особливо наголосити, що всі ці твори написані саме в традиційній манері. Популярне на ту пору вживання багатьма зарубіжними та вітчизняними композиторами нових виражальних засобів при написанні музики для дерев'яних духових інструментів, різних шумових ефектів, сприймалося А.Ф. Проценком з негативною іронією, адже своїм завданням найбільшої ваги професор вбачав плекання вітчизняних традицій у флейтовому виконавстві задля збереження національної своєрідності української школи гри на флейті.

За своє довге педагогічне життя професор створив власну школу гри на флейті, виховавши понад дев'яносто учнів, які грали й продовжують грати не тільки в найкращих оркестрах Києва й інших міст України, але й у багатьох країнах колишнього Радянського Союзу.

Дослідник підкреслює, що становлення А. Проценка як професійного музиканта відбувалося передусім завдяки стрімкому розвитку в СРСР музичного мистецтва загалом, і духового виконавства зокрема (поява нового високохудожнього репертуару, створення нових методик, розширення кругозору виконавця-духовика). Ці процеси стимулювали конкуренцію, збагачували досвід радянських флейтистів і заохочували до постійного самовдосконалення.

Досліджено творчість видатних вітчизняних флейтистів середини ХХ ст., найяскравішими з яких можна вважати Ф. Прохачова та Г. Динова.

Григорій Динов народився 1893 року. Закінчивши 1918 року Київську консерваторію, молодий флейтист працював у різних оркестрах Києва, а з 1926 року перейшов до Республіканського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка - попередника Державного симфонічного оркестру УРСР, де й залишався впродовж 37 років, аж до виходу на пенсію 1963 року. За роки довгої й напруженої роботи в оркестрі Григорій Львович брав участь у всіх концертних виступах колективу, їздив у всі гастрольні поїздки й скрізь здобував визнання своєї майстерності. Крім того, Г. Л. Динов часто виступав із оркестром і як соліст, виконуючи обидва концерти В. А. Моцарта, Сюїту сі-мінор Й. С. Баха та інші твори.

Іншою непересічною постаттю у флейтовому мистецтві України першої половини ХХ століття був Федір Прохачов (1905-1950). Становлення Ф.С. Прохачова як професійного музиканта відбувалося в Харківському філармонійному оркестрі, у якому він розпочав свою творчу кар'єру після закінчення 1930 року Харківської консерваторії. Після війни флейтиста направили на роботу до Львова, де він став солістом симфонічного оркестру Львівської філармонії та розпочав роботу у Львівській державній консерваторії. Також Прохачов в якості соліста приймав участь у різноманітних концертах камерної та симфонічної музики. За словами сучасників, виконання Ф. Прохачова вирізнялося прекрасним звуком та досконалою музичною виразністю.

Дослідник підкреслює, що останні довоєнні й перші повоєнні роки в Україні позначені великими досягненнями школи гри на флейті. Багато випускників українських навчальних закладів, здобувши якісну музичну освіту в Україні, потім з успіхом працювали в найкращих оркестрах Радянського Союзу (А. Каракадаєв, М. Лишневський, Й. Ютсон, П. Євтодієнко).

Проаналізовано час, ознаменований небувалим розквітом усього культурного життя в Україні. На хвилі загального піднесення культурно-мистецького життя України в другій половині ХХ ст. з'явилася плеяда вітчизняних виконавців-флейтистів, з іменами яких пов'язаний не тільки розквіт національної школи гри на флейті, але й кардинальна зміна у ставленні до виконавця-духовика й ролі духових інструментів у музичному мистецтві.

Одним із таких музикантів був соліст оркестру Київської опери Володимир Антонов (1932-2006), який об'їздив із гастролями багато країн світу, де виконував не тільки партію першої флейти в оркестрі, але й виступав як виконавець-соліст в різноманітних камерних концертах у супроводі оркестру, а також акомпанував на флейті славетним співачкам. З 1984 року впродовж 22 років В. Антонов очолював кафедру духових та ударних інструментів Національної музичної академії України. Саме завдяки його зусиллям в незалежній Україні з'явилася низка міжнародних конкурсів і фестивалів флейтового мистецтва, укріпилися й посилилися зв'язки з видатними зарубіжними професорами й майстрами гри на духових інструментах.

Як визначний представник української національної музичної виконавської школи академічного напряму, професор Антонов був палким прибічником збереження традиційної класичної гри на духових інструментах та якісного звучання всупереч, за його словами, чужій для нас західній манері електронно-вібраційної гри.

Іншим видатним українським флейтистом цього періоду був Дмитро Біда (1919-1979), який народився на Львівщині в родині простого селянина. 1935 року він поїхав до міста Катовіц, де вступив до військової музичної школи. 1946 року Д. Біда вступив одразу на другий курс Львівської державної консерваторії на дві спеціальності - на флейту в клас Ф.С. Прохачова та скрипку в клас професора Д.М. Лекгера. Одночасно зі вступом до консерваторії Біда влаштувався на роботу в симфонічний оркестр Львівської філармонії. 1957 року музикант став солістом оркестру Київського театру опери та балету, а в травні 1959 року Д. Біда отримав запрошення стати першим флейтистом заслуженого симфонічного оркестру Ленінградської філармонії. За час роботи в оркестрі Ленінградської філармонії Дмитро Михайлович став знаменитим не тільки як оркестровий музикант, але й як один із найкращих сольно концертуючих флейтистів Радянського Союзу, адже тільки в період з 1961 по 1977 рік, тобто за шістнадцять років, він в якості соліста виступив більше ніж у сорока концертах. Репертуар Д. Біди складався переважно з високохудожніх творів видатних класичних композиторів. У його концертних програмах знаходимо сонати Й.С. Баха та Г.Ф. Генделя, твори В. А. Моцарта.

Ще одним непересічним флейтистом того періоду був випускник Московської консерваторії Олег Кудряшов, який з 1958 по 1959 рік навчався в Паризькій національній консерваторії. 1962 року О. Кудряшов переїхав до Києва, де став солістом Державного симфонічного оркестру України, замінивши на посаді першого флейтиста Г. Динова. З 1970 по 1972 рік О. Кудряшов - соліст Укрконцерту, а з 1972 по 1988 рік музикант працював на посаді соліста-інструменталіста Київської філармонії, при якій 1974 року створив ансамбль старовинної музики «Гармонія». Як художній керівник ансамблю старовинної музики «Гармонія» Олег Сергійович зробив великий внесок у справу пропагування невідомих раніше творів українського бароко. Він особисто віднайшов в архівах багато нотних манускриптів ХVI - XVIII ст., які потім, після обробок сучасними композиторами, з великим успіхом виконувались на концертах. Завдяки концертній діяльності О. Кудряшова флейтовий репертуар поповнився й новими творами, створеними українськими композиторами спеціально для цього музиканта. Це, зокрема, Концерт В. Губаренка, Дивертисмент А. Штогаренка, Камерна симфонія № 3 Є. Станковича, «Поема», «Слов'янське коло» та Ноктюрн Ж. Колодуб, Партита Л. Дичко та багато іншої флейтової музики. Дослідник наголошує, що О. Кудряшов перший з вітчизняних флейтистів розпочав пошуки в області естетики звуку та звуковидобуття (оскільки був прихильником французької школи гри на флейті), що було передовим кроком в українському флейтовому виконавстві того часу, коли традиційну для українських флейтистів німецьку манеру виконання розглядали поза будь-якими сумнівами. Крім того, виконавців на духових інструментах вважали передусім артистами оркестру. Повноцінна й насичена концертна діяльність соліста-флейтиста започаткована в Україні саме Олегом Кудряшовим.

60 - 90-ті роки ХХ ст. позначені інтенсивною концертною діяльністю, яку вели в Україні та за її межами вітчизняні виконавці-флейтисти. Флейта перестала бути лише елементом оркестру, дедалі гучніше заявляючи про своє право на існування як сольного інструмента.

Потужна державна кампанія з пропаганди класичного музичного мистецтва сприяла розвитку мистецтва гри на духових інструментах, а також появі нових імен серед виконавців-флейтистів України (В. Антонов, Д. Біда, О. Кудряшов, Є. Ганін, А. Коган, С. Закорський, А. Маринченко, В. Турбовський, Л. Шершньова, З. Кайнарська, А. Войнов) та українських камерних ансамблів, в яких провідну роль відігравала флейта (Ансамбль старовинної музики Київської державної філармонії «Гармонія», Ансамбль старовинної музики Одеської обласної філармонії «Пастораль», Квінтет духових інструментів Спілки композиторів України, Квінтет духових інструментів Донецької обласної філармонії).

Завдяки розвитку флейтового мистецтва в Україну все частіше почали приїздити відомі виконавці-флейтисти з інших республік СРСР та з-за кордону. (А. Візгірда, В. Вишинскас, М. Юркович, О. Корнєєв), а також камерні колективи, у складі яких провідна роль належить флейті (Ансамбль солістів Західноберлінської філармонії, Ансамбль «Бароко» з ФРН, Квінтет духових інструментів Естонської РСР, Ансамбль старовинної музики Соціалістичної республіки Румунія та ін.).

Типовими рисами цього періоду стали: інтенсивна концертна діяльність українських флейтистів, поява нових камерних колективів із флейтою, розширення репертуару завдяки творам, написаним спеціально для українських виконавців і ансамблів з флейтою, поява в Україні нової (французької) манери виконання, зачатки активної концертної діяльності зарубіжних флейтистів та ансамблів в Україні та вітчизняних колективів у багатьох містах СРСР та за кордоном.

Систематизовано інформацію про проведення конкурсів флейтистів, в яких брали участь вітчизняні виконавці. Адже, незважаючи на надзвичайно велике поширення, особливо в другій половині ХХ ст., різноманітних музичних конкурсів та величезну роль, яку вони відігравали в мистецько-культурному житті України, відомості про них дуже скупі та уривчасті. Дослідником детально проаналізовано й систематизовано історію конкурсних змагань флейтистів у ХХ ст. Подано імена переможців, членів журі, наведені програмні вимоги, на основі яких прослідковано динаміку збагачення флейтового репертуару українських флейтистів у ХХ ст. Зроблено висновок про першочергове значення конкурсів для розвитку флейтового мистецтва загалом, адже механізм конкурсної системи в СРСР працював не тільки на те, щоб проводити всесоюзні змагання музикантів-духовиків, але й передбачав республіканські, зональні, міські конкурси, що дозволяло протягом багатьох років прискіпливо відбирати нові таланти, поступово розвиваючи їх та висуваючи в майбутньому на всесоюзну та міжнародну арени.

Дослідник наголошує, що українські флейтисти на ту пору не мали реальної змоги виступати на престижних міжнародних конкурсах. Адже крім відбірних прослуховувань місцевого рівня потрібно було пройти всесоюзний відбір, на якому до музикантів з периферії столичні метри ставилися дуже прискіпливо, а часом навіть зневажливо.

Завдяки популяризації флейтового мистецтва в Україні в другій половині ХХ ст. з'явилася нова сольна й камерна література для флейти, створена вітчизняними композиторами, а систематичність, якої набуває на ту пору конкурсний рух, призводить до оновлення всього флейтового репертуару.

Створення численних концертних організацій в республіці, заснування найрізноманітніших фестивалів та мистецьких змагань, утворення самобутніх камерних колективів сприяло пожвавленню культурних зв'язків між виконавцями-флейтистами в країні й за кордоном та безцінному обміну досвідом завдяки безпосередньому спілкуванню музикантів. Все це призвело врешті-решт до появи цілого ряду видатних українських флейтистів-концертантів - солістів і камерних виконавців, виступи яких у публічних концертах, по радіо й телебаченню, фондові записи та власні грамплатівки дістали визнання не лише в радянській Україні, але й далеко за її межами.

Належить узяти до уваги й те, що більшість українських флейтистів того часу основою своєї творчої діяльності вважали роботу в симфонічних та оперних оркестрах, а їхні концертні виступи були спорадичними. Проте надбання української флейтової школи в цей період розвитку стали визначальними для подальшого збагачення й справжнього розквіту вітчизняного мистецтва гри на флейті в незалежній Україні.

3. Розквіт вітчизняного мистецтва гри на флейті в незалежній Україні

Розглянуто сьогоднішній стан українського флейтового виконавства. Детально підсумовано творчість українських композиторів ХХ ст. для цього інструмента, згадано імена сучасних українських виконавців та зарубіжних флейтистів, які відвідали нашу державу. Проаналізовано діяльність великої кількості мистецьких фестивалів та конкурсів незалежної України й визначено місце флейти в сучасній українській музичній культурі.

Обґрунтовується твердження, що саме фестивальний рух, який бурхливо розгорнувся з набуттям Україною незалежності, став тією формою активізації мистецької діяльності в сфері музичного виконавства, який підніс національну флейтову школу на новий якісний рівень.

Проаналізовано всі значні музичні фестивалі на території України, в яких брали участь як вітчизняні, так і зарубіжні флейтисти, висвітлено репертуар, що виконувався на цих мистецьких форумах, зібрано й процитовано рецензії українських музикознавців на виступи флейтистів.

Українські флейтисти, що беруть інтенсивну участь практично в усіх значних музичних фестивалях інструментальної та камерної музики в Україні, знайомлять музичну громадськість як з класичними шедеврами видатних композиторів минулого, так і з новими творами сучасних вітчизняних композиторів. Автор зазначає, що сьогодні молоді українські флейтисти, на відміну від своїх попередників, з великою охотою виконують твори сучасних композиторів, написані в авангардній манері, і які потребують від виконавця володіння своєрідними прийомами звуковидобуття (гра подвійними нотами, взяття акордів і флажолетів, різні шумові ефекти). Дуже часто в межах фестивальних концертів на суд публіки виносять нові твори вже знаних українських композиторів, які відтак стають «класикою» й частиною основного репертуару національної флейтової школи. (Соната-серенад Є. Станковича, Концерти для флейти з оркестром І. Щербакова та З. Алмаші). Крім різноманітних творів молодих сучасних композиторів-авангардистів та прем'єрних виконань чільних українських метрів, сьогодні вітчизняні флейтисти виконують в межах фестивальних концертів і музику класичного флейтового репертуару, яка з різних причин була невідомою в Україні раніше або виконувалась зрідка (твори Й. Кванца, Й.Н. Гуммеля, А. Онеггера, К. Дебюссі, М. де Фальї, А. Жоліве).

Дослідник наголошує, що проведення музичних фестивалів у незалежній Україні відіграє чи не головну роль для налагодження творчих зв'язків зі славетними зарубіжними майстрами гри на флейті. Саме завдяки цим мистецьким форумам нашу країну тоді чи тоді відвідали знамениті європейські та американські флейтисти (А. Дабонкур (Франція), О. Корнєєв (Росія), Р. Барткевич, Г. Блажей, Г. Олькевич (Польща), М. Фоленбок та Б. Юнге (Німеччина), Г. Бальмер, Г. П. Френер, М. Шауфельбюль-Маттес, К. Густедт (Швейцарія), Й. Арнхейм (Ізраїль), Х. Світцер (Данія), Ш. Кутлуер (Туреччина), В. Бустані (Великобританія).

Але найбільшої ваги участь у фестивальному русі України набула для молодих вітчизняних флейтистів. Саме завдяки їхнім концертним виступам на найрізноманітніших мистецьких форумах музична громадськість України відкрила для себе нові імена ще зовсім молодих виконавців гри на флейті (А. Чурікова, З. Бекірову, Д. Медоліза, О. Грот).

Автор робить висновок, що в незалежній Україні виникло нове культурне явище, яке можна означити як перманентний фестивальний рух, завдяки якому українське флейтове виконавство представили світові як цілком самостійне й самодостатнє, до того ж вільне від ідеологічних нашарувань. Українські флейтисти усвідомили, що вони є носіями самобутньої школи, яка не поступається західноєвропейським, зі своїми давніми традиціями та гучними іменами, більше не залежної від наказів з Москви.

Показано ту вагому роль, яку відіграють у вітчизняному флейтовому мистецтві конкурси виконавців-флейтистів.

Детально проаналізовано програмні вимоги в номінації флейта таких відомих в Україні конкурсів як Міжнародний конкурс виконавців на дерев'яних духових інструментах ім. Д. Біди у Львові, Міжнародний дитячо-юнацький мистецький конкурс «Срібний дзвін» в Ужгороді, Міжнародний конкурс юних виконавців на духових та ударних інструментах «Сурми Буковини» в Чернівцях, Всеукраїнський конкурс молодих виконавців (ансамблів) на духових інструментах ім. В. Старченка в Рівному. Згадано імена членів журі та лауреатів цих змагань. Зроблено висновок, що мистецькі змагання музикантів-виконавців, в яких беруть участь молоді флейтисти, і які з набуттям Україною незалежності почали регулярно проводитися в державі, мають надзвичайно велике значення для розвитку українського флейтового мистецтва загалом. Адже широкий конкурсний рух серед музикантів-духовиків сприяє розвитку не тільки виконавської, але й національної композиторської школи, оскільки обов'язковими на цих змаганнях є передусім твори українських композиторів, що збагачує різні галузі музичної культури. З кожним новим конкурсом виконавців-флейтистів в Україні ускладнюються програмні вимоги, які стають більш різноманітними стилістично й жанрово, поглиблюється змістовність виконуваних творів. Сьогодні завдяки заснуванню та проведенню в нашій державі великої кількості міжнародних конкурсів виконавців-флейтистів вітчизняна флейтова школа укріплює свої позиції, зміцнюється її авторитет у світі, що в кінцевому підсумку збагачує українську культуру загалом.

Розглядається творчість молодих вітчизняних флейтистів, кар'єра яких розпочалася вже в незалежній Україні. Серед провідних українських виконавців-флейтистів сучасності можна назвати Б. Стельмашенко, Т. Рой, А. Карпяка, Д. Медоліза, О. Шеремету, Ю. Шутка та ін.

Виконавська кар'єра перелічених флейтистів розпочиналася саме з участі в музичних конкурсах та фестивалях як в ролі солістів, так і в складі різноманітних духових ансамблів. Сьогодні дехто з них роботу в симфонічних та оперних оркестрах суміщає з інтенсивною творчою діяльністю в ролі солістів-флейтистів та камерних ансамблістів, інші, як суто концертні виконавці, й незважаючи на активну гастрольну діяльність, викладають в українських мистецьких навчальних закладах, намагаючись передати свій безцінний артистичний досвід юному поколінню виконавців гри на флейті. З їхніми іменами пов'язаний справжній розквіт вітчизняної флейтової школи. Адже в незалежній Україні провідні виконавці й художні колективи почали вільно гастролювати світом, презентуючи найкращі здобутки української музичної культури. Флейтове ж виконавство завдяки новим можливостям (відкриттю кордонів, заснуванню нових конкурсів виконавців на духових інструментах, збільшенню кількості найрізноманітніших фестивалів, проведенню спільних мистецьких акцій і концертів з найкращими зарубіжними виконавцями-флейтистами) почало переживати навіть певний ренесанс.

Висновки

флейтовий концертний музикант

Результати дослідження вітчизняного флейтового мистецтва ХХ ст. дозволяють сформулювати такі висновки:

1. Аналіз стану вітчизняного флейтового мистецтва в контексті всієї української культури на основі детально зібраних та опрацьованих документів з даної теми (праць радянських та українських музикознавців, архівних матеріалів, публікацій в журналах та газетах) підтверджує факт існування в Україні протягом ХХ ст. самобутньої флейтової школи з яскравими виконавцями світового рівня, що, однак, через суспільно-політичну ситуацію в СРСР у ХХ ст. й ототожнення всього українського з радянським не знайшло якісного висвітлення в музикознавчій науці.

2. Українське флейтове мистецтво має широкий спектр форм вияву: концертно-виконавську (сольну, ансамблеву, оркестрову) діяльність, науково-педагогічну роботу, композиторську творчість. Розглядаючи вітчизняне флейтове виконавство в динаміці історичного розвитку, дисертант окреслює три основні етапи в його становленні з особливими, притаманними кожному досліджуваному періоду рисами.

3. Аналізуючи тенденції розвитку флейтового мистецтва ХХ ст. та підсумовуючи творчі та педагогічні досягнення видатних вітчизняних та зарубіжних майстрів гри на флейті, дисертант дійшов висновку, що біля його початків в Україні стояли видатні іноземні флейтисти ХІХ ст. М. Яцковський, брати Ф. та К. Доплери, К. Брунгофер, Г. Веронезе, Е. Прілль, Ф. Кучера та ін. Зародження національної флейтової школи пов'язане з іменами видатних вітчизняних флейтистів Нігова, О. Химиченка, І. Михайловського в Києві, О. Макєєва та Л. Рогового в Одесі, Б. Кричевського в Харкові. Їхні творчі ідеї та досвід згодом перейняли А. Проценко та Г. Динов у Києві, М. Ковлер в Одесі, Ф. Прохачов спочатку в Харкові, а згодом у Львові. Розвиток флейтового виконавства в Україні в другій половині ХХ ст. сприяє появі нових непересічних постатей вітчизняних артистів В. Антонова, Д. Біди, О. Кудряшова та багатьох інших, а вже їхні вихованці Б. Стельмашенко, Т. Рой, А. Карпяк, Д. Медоліз, О. Шеремета, Ю. Шутко, орієнтуючись на досягнення своїх викладачів, продовжують багаті традиції національного флейтового мистецтва.

4. Динаміка збагачення виконуваного вітчизняними флейтистами репертуару тісно пов'язана з процесом розвитку флейтового виконавства в Україні. У період зародження флейтового мистецтва країни інструктивним та художнім репертуаром для виконання служать здебільшого високотехнічні, але малохудожні твори, написані відомими на ту пору віртуозами-флейтистами. У період становлення та розвитку вітчизняного флейтового мистецтва протягом ХХ ст. відбувається поступове та поетапне розширення списку виконуваних творів. Так, перша половина ХХ ст. позначена звертанням українських виконавців до музики Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя, В. А. Моцарта, Й. Гайдна. У другій половині ХХ ст. стає типовим виконання флейтистами високохудожніх творів світової спадщини: музики видатних сучасних зарубіжних, радянських та українських композиторів, а також автентичної старовинної музики невідомих авторів ХVI - XVIII ст. Новітній період розквіту національного флейтового мистецтва вирізняється досконалим виконанням вітчизняними флейтистами творів усіх стилів та жанрів, написаних композиторами за останні триста років, а також сучасної української та зарубіжної музики авангардного спрямування з нетрадиційними прийомами гри на інструменті.

5. Дослідник наголошує на першочерговому значенні конкурсних змагань та фестивалів для розвитку національного флейтового мистецтва на сучасному етапі. Адже конкурсний та фестивальний рух - це передусім пошук і виявлення нових талановитих виконавців, популяризація великої кількості як відомої, так і незнаної старовинної класичної музики, стимулювання сучасних вітчизняних і зарубіжних композиторів до написання нових творів для флейти, налагодження культурних зв'язків між музикантами-виконавцями з різних країн, нагода для молодих українських флейтистів заявити про себе, реалізувати свої творчі пошуки та порівняти свої досягнення з досягненнями колег.

В остаточному підсумку в даному дослідженні не тільки підтверджено високопрофесійний рівень українських флейтистів упродовж століть, але й обґрунтовано думку про існування в Україні своєї школи гри на флейті з яскравими виконавцями світового рівня. Уперше в українському музикознавстві в повному обсязі висвітлено історію становлення, розвитку та розквіту вітчизняного мистецтва гри на флейті, зроблено порівняльний аналіз типових рис концертно-виконавського життя вітчизняних флейтистів у різні історичні періоди та проведено паралелі з їхньою творчістю в незалежній Україні. Таке дослідження сприятиме зростанню престижу як національної флейтової школи, так і всього українського мистецтва загалом. Адже вітчизняне флейтове виконавство багате на глибокі традиції та значні досягнення, вивчення та оприлюднення яких має першочергове значення не тільки для сучасного розвитку флейтової школи в Україні, але й для всієї національної культури.

Література

1. Шутко Ю. Основоположник сучасної української флейтової школи професор А.Ф. Проценко / Ю. Шутко // Мистецтвознавчі записки : Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ, 2008. - Вип. 14. - С. 212-217.

2. Шутко Ю. Історія розвитку флейтового репертуару і принципів його підбору в процесі становлення вітчизняної школи гри на флейті / Шутко Ю. // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : Зб. наук. праць. - К.: Міленіум, 2008. - Вип. 22. - С. 236-242.

3. Шутко Ю. Історія становлення та розвиток флейтового виконавства в Києві / Шутко Ю. // Наукові збірки ЛНМА ім. М. Лисенка: Музикознавчі студії - Львів: СПОЛОМ, 2008. - Вип. 19. - С. 84-92.

4. Белявіна Н. Заснування і розвиток вітчизняних музичних конкурсів виконавців гри на флейті в 30 - 90-ті роки ХХ століття / Белявіна Н., Шутко Ю. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. - К.: Міленіум, 2009. - № 3. - С. 72-76.

Размещено на Allbest.ru