Творчість диригента у контексті інтегративного підходу

У підрозділі 3. 2. - “Теоретичний дискурс практичної сфери другої половини ХІХ-ХХ століть” - відзначається, що подальший розвиток диригентського мистецтва вимагав від музикознавців осмислення тих процесів, які відбувалися у виконавській практиці. Дослідженню зазначеного комплексу питань були присвячені окремі музикознавчі праці та теоретичні міркування видатних музикантів свого часу - Г. Малера, Ф. фон Вейнгартнера, Р. Штрауса, А. Лазера, М. Римського-Корсакова, С. Василенка та ін.

Думки згаданих авторів стосовно диригентського мистецтва стають наслідком їхньої багаторічної виконавської діяльності. Малера-теоретика більше приваблювали “надпитання” стосовно проблем художньої творчості, зокрема, композиторської, а також визначення специфіки музики як виду мистецтва, розкриття сутності внутрішніх конфліктів та протиріч митця, його місця в історії культури, значення для соціуму тощо. Саме ця частина теоретичної спадщини композитора-диригента постає не менш важливою, ніж програмне роз'яснення його творів, і є надзвичайно цікавою в контексті дослідження процесу диригентської творчості. Після аналізу праць Р. Штрауса стає доречним висновок, що на етапі утвердження нового способу диригування в науковому осмисленні диригентського мистецтва, крім вирішення суто професійних завдань поступово починають формуватися методологічні засади для дослідження безпосередньо творчості диригента і виокремлення її психологічних та естетичних аспектів.

Теоретична спадщина російських авторів (М. Римський-Корсаков, С. Василенко) у цей період є не лише значним здобутком національної виконавської школи, а й великим внеском у світову скарбницю музичної культури. Так, у теоретичному доробку М. Римського-Корсакова стає важливим вирішення питання пріоритетності традицій виконання чи особистого відчуття виконавця. Водночас у визначенні поняття “диригента нашого часу” автор намагається охопити всі можливі прояви диригентської діяльності, класифікувати їх за певними ознаками, поділивши на окремі типи.

Безцінний матеріал містять публікації, в яких диригенти-практики поряд із суто професійними питаннями досліджують специфіку творчої діяльності оперного або симфонічного диригента, особливості роботи з різними групами учасників творчого колективу (музикантами-інструменталістами, солістами-вокалістами, артистами хору, балету тощо), виходять на рівень осмислення й аналізу диригентського мистецтва з філософсько-естетичних позицій.

У підрозділі 3. 3. - “Теоретичні здобутки української школи диригування” - наголошено на особливому геополітичному положенні України. Самобутній шлях її історичного розвитку позначився на всіх сферах життя, у тому числі й розвитку художньої культури, та наочно простежується у формуванні і становленні окремих виконавських шкіл. Дослідження цих проблем у площині однієї з найбільш молодих галузей сучасного гуманітарного знання - регіоніки - може стати тим шляхом, завдяки якому вдасться більш ретельно відтворити цілісну картину розвитку диригентського мистецтва в Україні, включивши її в загальносвітовий культурний контекст.

Розвиток української школи оперно-симфонічного диригування в її теоретико-методологічній частині є доволі цікавим порівняно зі своїми західноєвропейськими та російськими аналогами. У мемуарній літературі вона певним чином “відстала” (що було цілком зрозуміло та виправдано в контексті розвитку професії) майже на ціле століття від західноєвропейської (переважно німецької) виконавської школи. З появою “професійно-ремісничих” напрацювань це відставання було надолужено. Дослідження ж психологічних особливостей, зокрема, процесу виховання майбутніх диригентів, українські автори здійснювали практично одночасно із західними та східними колегами, а аналіз естетико-психологічних аспектів творчості диригента - навіть випереджаючи їх.

Серед теоретичних розробок українських дослідників із проблем оперно-симфонічного виконавства заслуговують на увагу праці І. Розумного, Н. Матусевич, М. Малька, М. Канерштейна, М. Колесси, Р. Кофмана, О. Полякова, В. Рожка, Л. Кияновської, П. Шеметова та ін. В українському мистецтвознавстві дослідження засад професійної майстерності диригента постає чи не найпотужнішим пластом диригентознавства і водночас міцним підґрунтям для практичної галузі цього виду мистецтва.

Практичні та педагогічні здобутки “патріарха” українського музичного мистецтва - М. Колесси є вершинним явищем національної культури. За визначенням В. Рожка, в даному випадку слід говорити про існування власної диригентської школи, яка поклала край аматорській практиці диригування, замінивши її професіоналізмом. Серед вихованців диригентського класу М. Колесси: С. Турчак, Ю. Луців, І. Гамкало, Є. Вахняк, Б. Антків, Я. Скибинський, В. Щесюк, А. Щур, Б. Швед, Я. Колесса та багато інших.

Робота диригента в оперному театрі, який у соціокультурному пострадянському просторі зазвичай є театром опери та балету, суттєво відрізняється від праці маестро із симфонічним чи хоровим колективом. Виявленню специфіки зазначеного ракурсу диригентської професії присвячені статті С. Турчака та К. Єременка.

Успіх виконання симфонічного або музично-сценічного твору крім професійних моментів визначається, здебільшого, вмінням диригента налагодити контакт із колективом та знайти найсприятливішу форму втілення власних художніх задумів. Тому виявлення психологічних та естетичних проблем у процесі диригентської творчості стає одним із актуальних напрямків дослідження, про що йдеться у працях Р. Кофмана та П. Шеметова.

Четвертий розділ - “Специфіка трансформації загальних особливостей художньої творчості у процесі диригування” - складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. - “Типологія творчого процесу: композитор - музичний твір - диригент” - аналізуються внутрішні механізми дії та зовнішні виміри диригентської майстерності з естетичного, психологічного, мистецтвознавчого і, власне, музикознавчого поглядів.

Художня творчість - це свідома продуктивна діяльність людини, спрямована на створення нових естетичних цінностей - творів мистецтва, що мають суспільно-історичну значущість. Цим визначенням охоплюється весь процес діяльності людини над створенням витвору мистецтва. Аналіз проблем художньої творчості значною мірою пов'язаний із дослідженням специфіки творчого процесу, виокремленням певних етапів, які супроводжують творчу роботу митця. Значущість цього аспекту дослідження творчості підтверджують розробки М. Арнаудова, Г. Єрмаш, Л. Левчук, П. Якобсона. Продуктивною є позиція Л. Левчук щодо розгляду “прямого” та “опосередкованого” видів творчого процесу. Таке розчленування дозволяє розглядати літературу, живопис, музику, скульптуру як види мистецтва, де творчість митця має “прямий” характер, а творчість у театрі, кіно - “опосередкований”. Ці види нерівнозначні і обумовлюють появу певних етичних проблем, зокрема, залежності актора від режисера, танцюриста від балетмейстера та ін.

Диригент є тією унікальною творчою особистістю, яка поєднує у собі, з одного боку, “опосередкований” вид творчості: і на рівні самостійного опрацювання, і під час репетиційного процесу із творчим колективом він старанно готує майбутнє виконання твору; з іншого - разом із представниками “прямого” виду бере безпосередню участь у процесі виконання музичного або музично-сценічного твору, навіть більше - найактивніше впливає як у творчому, так і у професійно-ремісничому плані на весь виконавський процес.

Якщо в інших, зокрема, зображальних видах мистецтва широковідомий ланцюжок “митець > художній твір” вбирає в себе дві складові та стає предиктом для її логічного завершення - “сприйняття”, то відповідно в музиці сполучення “композитор > музичний твір” стає передумовою для такого компоненту як “виявлення”. Для втілення “новоствореного оригіналу” композиторові необхідний виконавець, який у процесі публічного виконання забезпечує “сприйняття” мистецького твору. У музиці традиційні етапи творчого процесу розширюються на декілька позицій: “композитор > музичний твір > виконавець > процес виконання” (звичайно, винятком із загальновизнаної для музичного виду мистецтва схеми є випадок “композитор > виконавець”). У площині диригентської творчості вже визначений для музичного виду мистецтва ланцюжок мав би виглядати так: “композитор > музичний твір > диригент > процес виконання”. Але метод прямої екстраполяції зазначеної схеми на всі види виконавської творчості у випадку з диригуванням не повністю виявляє всі складові цього виду виконавського мистецтва. Специфікою такого складного та неординарного явища, яким є диригування, передбачено виконання твору лише за допомогою музичного колективу. Типологія творчого процесу в контексті диригентського мистецтва виглядатиме так: “композитор > музичний твір > диригент > творчий колектив > процес колективного виконання”. При цьому свідомо не об'єднуються позиції “диригент” та “музичний колектив” в єдиний структурний блок - “виконавець”. Саме наявність цих двох компонентів відбиває специфіку акту творчості у досліджуваному виді виконавського мистецтва.

У підрозділі 4.2. - “Диригентська творчість: загальні особливості та специфіка створення художнього образу” - показано, що сучасний етап розвитку диригентського мистецтва відбувається в естетиці постмодернізму. Диригентського мистецтва початку третього тисячоліття найменше торкнулися постмодерністські тенденції, отже залишається актуальною творчість, що синтезує у собі все розмаїття вражень і уявлень митця, з її сутнісними “атрибутами” - предметом мистецтва у вигляді закінченого твору, де суттєвою є інтерпретаційна константа змісту в межах закритої, замкненої форми.

Створення і втілення художнього образу в диригентській професії відрізняється від аналогічного процесу інших фахових спрямувань музикантської діяльності (композитор, виконавець) та має свої специфічні властивості: масштабність, синтетичність, більшу абстрагованість, певну смислову конкретизацію. Найбільш наочно ці характеристики виявляються у процесі створення художнього образу диригентом музичного театру.

На прикладі аналізу моноопери “Ніжність” В. Губаренка доведено, що вирішення всього спектру професійно-виконавських завдань, до яких належать темпово-рубатні співвідношення, нюансово-кульмінаційний баланс, артикуляційно-темброві аспекти вокальної партії, звуко-колористичні та штрихові моменти оркестрової тканини тощо, стає природним лише у контексті розкриття та втілення створеного заздалегідь художнього образу. У творчості диригента цей образ є непорушним остовом майбутнього виконання, певною емоційно-смисловою концепцією, моделлю архітектонічної побудови і змістовно-художньої структури твору.

У підрозділі 4.3. - “Структурні компоненти творчої роботи диригента у процесі реалізації художньо-стильових особливостей твору” - на прикладі аналізу ритму, пластичності та комунікативності показано продуктивність та ефективність взаємодії естетики і мистецтвознавства при вирішенні конкретних професійних завдань диригування.

У пункті 4.3.1. - “Універсальність ритму” - розкрито ритм як найважливішу складову процесу керування музичним колективом. Украй важливими у контексті осмислення проблем музичного виконавства, зокрема диригування, є дослідження конкретизованих проявів музичного ритму, а саме: форми його організації (метр) та швидкісних характеристик (темп). Зазначено, що не було жодного маестро, який у своїй практичній діяльності не акцентував би увагу на важливості ритму у процесі колективного виконавства.

Новим у дослідженні є, по-перше, виявлення комплексного характеру дії ритму (в тому числі і його модифікацій) безпосередньо у процесі керування музичним колективом; по-друге, з'ясування його ролі та значущості на всіх етапах творчості диригента. Інструментом реалізації ритмічної структури у процесі колективного музичного виконання є диригентський жест. Фактично, останній постає візуальною формою віртуальності музичного ритму, матеріалізація якого відбувається завдяки показу диригентом слабких та сильних долей такту, акцентно-смислових наголосів, загальної швидкості руху кожного окремого епізоду поруч з агогічними зрушеннями мікрофраз тощо. Крім темпоральності, диригентський жест несе на собі інше ритмічне навантаження, а саме - метроритмічні характеристики, що визначаються мірою “опірної одиниці” загального руху виконуваного твору. Показ сильних та слабких долей такту, акцентуації постають тими метричними параметрами диригентського жесту, що формують та дозволяють вибудовувати об'єднуючу вертикаль, завдяки якій, уможливлюється весь процес колективного музичного виконавства. Через метроритмічні характеристики диригент виявляє алогічну мінливість музичної мови, відтворює безпосередній зв'язок метру з темповими модифікаціями, завдяки акцентуації визначає динамічне нюансування та, врешті-решт, вибудовує архітектонічний конструкт художнього твору. Безпосередній вплив завдяки ритмічним характеристикам на такі наріжні складові виконавського процесу як агогіка, темпоритмічні показники, динамічні нюанси, архітектонічна форма тощо, відкриває перед диригентом необмежені інтерпретаційні можливості, які постають основою творчого елементу музичного виконавства.

Ритм відіграє визначальну роль і на першому етапі діяльності маестро. Саме під час створення особистої внутрішньої моделі формуються основні інтерпретаційні параметри майбутнього виконання. Цей процес відбувається за рахунок відтворення в уяві диригента закодованого композитором у нотному тексті музичного матеріалу через постійне та активне використання ритмічних структур. У цьому випадку ритм постає незамінним компонентом відтворення гармонії між диригентом і композитором. Залучення ритму під час створення особистої внутрішньої моделі у процесі її реалізації з творчим колективом та подальшого сумісного донесення до реципієнта виявляє наскрізний характер його дії на всіх етапах процесу диригентської творчості.

У пункті 4.3.2. - “Пластичність” - розкрито “пластичність” як одне з найцікавіших та найменш досліджених естетико-мистецтвознавчих понять. Через складність та неоднозначність досліджуваного явища стає можливим плюралізм інтерпретацій залежно від сфери застосування - теоретичної чи практичної. Теоретична відповідає за існування поняття в науковому обігу, його наявність у категоріально-понятійній системі; практична безпосередньо пов'язана з реалізацією нагальних проблем художньої творчості. У контексті сучасних тенденцій панестетичного осягнення світу, “артизації” дійсності, послаблення позицій логічного суто філософський зріз дослідження набуває значного естетичного забарвлення.

Інтегрування пластичності в невичерпну кількість явищ постає онтологічною передумовою евристичної діяльності людини. Важливу роль це поняття відіграє у процесі створення, реалізації та сприйняття художнього образу. Перехід художнього образу із внутрішнього світу митця у зовнішній, його реалізація в матеріально-чуттєвих формах певних видів мистецтва є свідченням народження художнього твору. Цей момент “перетікання” внутрішнього художнього образу в зовнішні форми прояву визначається, насамперед, пластичним станом. На кінцевому етапі сприйняття відтвореного художнього образу реципієнтом стає можливим лише за умови пластичного підходу останнього до твору мистецтва. Серед інших ракурсів з позицій науки про чуттєву сферу людину пластичне також можна вважати естетичною якістю твору мистецтва, яка певною мірою характеризує його художність: зовнішній прояв пластичного - завдяки виражальності - конкретизується у формотворчому принципі, а відповідно внутрішній рівень - через естетизацію - реалізується у принципі образотворення.

Обидва прояви є наріжними у творчості диригента, тісно пов'язані між собою: виражальне постає результатом безпосереднього прояву естетичного. У мистецтві диригування пластичне реалізує свої глибинні потенції на двох рівнях: рухи рук маестро, його жести або так звана “мануальна техніка” слугують яскравим проявом зовнішнього рівня, своєї черги, прояви зовнішньої пластичності постають результатом реалізації диригентом художнього образу виконуваного твору.

Пункт 4.3.3. - “Комунікативність” - пов'язана із головним завданням диригента на етапі реалізації особистої внутрішньої моделі: виявлення головних художніх характеристик та їх донесення до музикантів творчого колективу, що в цьому виді виконавського мистецтва є можливим лише за рахунок обміну інформацією на рівні комунікативного підходу.

На етапі реалізації та втілення створеної заздалегідь особистої внутрішньої моделі процес комунікації диригента з музичним колективом відбувається за двома напрямками: “раціональним” - мовними засобами, та позасвідомим завдяки емоційному рівню спілкування, вольовому впливові, магнетизму тощо. Другий напрямок - найбільш складний для наукового аналізу - відіграє найважливішу роль передусім на етапі втілення особистої внутрішньої моделі у процесі диригентської творчості і визначає ті мікроскопічні параметри художнього, які роблять мистецтво мистецтвом.

Звернення диригента, що спрямоване до колег-музикантів (а інколи і до реципієнта) та через яке відбувається вербалізація особистих думок і почуттів маестро, у творчому процесі відіграє більш важливу роль, ніж це може здаватися на перший погляд. Його слово має бути доброзичливим і лагідним, шанобливим і коректним, нести у собі повагу до професіоналів, разом з якими створюються художні цінності, засвідчувати пошану до людей, які все своє життя присвятили служінню мистецтву. Такий ракурс дозволяє визначити, окрім психологічного, наявність та важливість морально-етичного аспекту процесу диригентської творчості.

П'ятий розділ - “Естетико-психологічні фактори творчості диригента” - складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. - “Мистецтво диригування: естетична цінність гармонії” - показано, що в музикознавстві гармонія розглядається переважно як виразний засіб музичної мови, який виникає внаслідок поєднання тонів у співзвуччя та їх функціональних послідовностей в умовах ладо-тональної системи. В естетиці “гармонія” посідає місце однієї з головних категорій та визначається як співмірність змісту і форми естетичного об'єкта в його цілісності. Залучення змістовно-формальних показників обумовлює наявність двох вимірів досліджуваного явища, а саме: внутрішнього і зовнішнього, прихованого й очевидного, тісна взаємодія яких досить чітко простежується й у процесі диригентської творчості.

Диригент, відтворюючи гармонію виконуваного твору, має здійснити оптимальну відповідність окремого у складі цілого, підпорядкувати все різноманіття та безліч можливих інтерпретаційних варіантів, що закладені у закодованому авторському тексті, до єдино можливого та суб'єктивно виправданого. Саме це на першому етапі творчості визначає створення ідеальної внутрішньої моделі. На другому етапі злагоді у стосунках між колективом та його творчим керівником сприяє спрямованість маестро на реалізацію раніше визначеного художнього плану. Створенню гармонії між диригентом і творчим колективом у процесі публічного виступу сприяє налагодження маестро емоційно-смислового потоку, завдяки якому стає можливим співмірність частин цілого, стрункість виконуваного твору. Досягнення гармонії важливе на всіх етапах процесу диригентської творчості та постає її головною естетичною цінністю.

У підрозділі 5.2. - “Вольовий аспект: механізм втілення гармонії в творчості диригента” - зосереджено увагу на вольовому факторі як найголовнішій складовій з усього комплексу диригентських здібностей. Завдяки зазначеному явищу відбувається організація психічної діяльності людини; вона стає здатною виконувати дії, які були раніше сплановані, а також спрямовувати їх у необхідному напрямку. Саморегуляція та самодетермінація суб'єктом власної діяльності, різноманітних психічних процесів відкриває перед ним можливості й виявляє в нього здатність досягати мету, яка була попередньо визначена. Воля спрямовує чи стримує дії людини залежно від завдань і вимог, які перед нею (людиною) поставлені чи які вона визначила особисто. У процесі регуляції власної діяльності людини відбувається вибір мотивів і мети, активізація спонукань до дії, організація психічних процесів, мобілізація фізичних і психологічних можливостей під час подолання труднощів на шляху до досягнення визначеної мети.

Воля виступає тим дійовим началом, завдяки якому відбувається організація творчої і психологічної діяльності маестро на першому етапі його евристичної активності, а також регулювання всього процесу колективного музикування на подальших етапах. Цілеспрямована концентрація всіх внутрішніх сил диригента на вирішення головної мети, рішучість у впровадженні раніше визначених творчих задумів, мужність у відстоюванні художніх позицій та власних переконань, наполегливість у досягненні необхідних професійних і художніх результатів, самостійність у прийнятті рішень найширшого спектру спрямування (від творчих до адміністративних), витримка під час напружених ситуацій та “перевірки” маестро на професійну міцність (з боку виконавців), сміливість у “підкоренні” на кожній репетиції складного колективу, кістяк якого, як правило, складають високопрофесійні майстри своєї справи, творчі особистості - ці властивості стають необхідними якостями і невід'ємними складовими вольової активності творчого керівника на другому етапі його евристичної діяльності. Останній етап творчості диригента характеризує той факт, що вольова саморегуляція і самоконтроль здійснюються не лише на особистому внутрішньому рівні та в межах взаємодії з творчим колективом, а й поширюються на реципієнта.

У здійсненні вольових актів людини беруть участь інтелектуальні (мислення, свідомість та ін.), емоційні (уява, емоції та ін.) і психічні явища. Унікальність складної та багатогранної творчої діяльності диригента полягає в тому, що вольова регуляція маестро поєднує у собі на рівноправних засадах як інтелектуальні, так і афективні явища на кожному з етапів його евристичної активності.

У підрозділі 5.3. - “Катарсис: морально-естетичний підтекст процесу диригентської творчості” - аргументовано значущість катарсису для мистецтва диригування та процесу колективного музикування. Зазначений феномен слід визначити як могутній афективний стан, що відчуває людина під час (або/і після) сприйняття твору мистецтва будь-якої жанрової спрямованості: трагедійної, комедійної, епічної, драматичної, побутової та ін. Із позицій психологічної науки “катарсис” розглядається як сильне емоційне потрясіння, яке викликається не реальними життєвими подіями, а їх символічним відображенням (наприклад, творами мистецтва).

Глибоке емоційне переживання або афективне сприйняття мистецького твору постає наріжним для музики, яка, на думку багатьох мислителів, є мистецтвом афектів у чистому вигляді. Поступове виявлення маестро закладених автором афектів та їх постійна цілеспрямована дія на реципієнта викликають в останнього три головних катарсичних етапи, які визначаються як “проекція ситуації, що сприймається, на себе самого (1); спроба подолання цієї дистанції та співвіднесення себе з образом (2)” і “ототожнення себе з образом і відкриття за ним прообразу як основи їх зв'язку, як образ, що збагачений внутрішнім “Я” людини” (3).

Початковим етапом зазначеного феномену слід вважати створення (завдяки виявленню в музичному тексті афектів) емоційно напруженого стану - катарсичної ситуації, яка поступово перетворюється на катарсичний прорив; наявність останнього через тривалу дію психологічного “шлейфу” в уяві реципієнта забезпечує відчуття катарсичного очищення. У процесі виконання музично-сценічного твору “виконавець” є збірною фігурою, яка “вбирає” в себе диригента, оркестр, сценічний ансамбль та створює всі умови для виникнення і функціонування катарсису. Під впливом катарсису знаходяться всі учасники колективного музичного виконання, що дає нам вагомі підстави визначити так званий “тетралог” між диригентом, оркестром, сценічним ансамблем та реципієнтом під час музичної вистави у процесі катарсичного очищення.

Із проведеного аналізу стає очевидним, що катарсис виявляється складною багатогранною категорією, універсальність якої підтверджується наявністю естетичного, мистецтвознавчого, психологічного, етичного та інших аспектів. Диригент є центральною постаттю, яка за допомогою оркестру та сценічного ансамблю через власне інтерпретування композиторського музичного тексту створює всі умови та відтворює ситуацію для виникнення і функціонування катарсичного феномену як у виконавців, так і в реципієнта.

У Висновках підсумовано здійснене в дисертації теоретичне узагальнення проблеми творчості диригента в контексті інтегративного підходу.

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

- Проведений аналіз дозволив систематизувати досвід вивчення природи художньої творчості від рубежу ХІХ-ХХ ст. і показати обмеженість теоретичних наслідків у практиці розгляду зазначеної проблеми засобами однієї гуманітарної науки. У контексті цього висновку дисертант підтримав тенденцію українських учених, які протягом кількох десятиліть нашаровують аргументи щодо доцільності міждисциплінарного підходу до широкого кола питань художньої творчості: визначення понять, виявлення специфіки відповідно до виду мистецтва, логіка творчого процесу, роль митця, види творчості та ін. Порівняльний аналіз понять - міждисциплінарний, міжнауковий, перехідний, пограничний - обумовив утвердження поняття “інтегративний” як найбільш ємного та відповідного меті дисертаційного дослідження.

- Розглянутий матеріал щодо концепції художньої творчості трансформований в аналіз диригентської творчості як специфічного виду творчої діяльності. Показано, що творча робота диригента, яка пов'язана із інтерпретацією композиторського задуму з необхідністю співпраці з творчими колективами виконавців та досягнення якісного паритету між диригентом і виконавцями, є настільки складним феноменом, що вивчення його природи вимагає застосування методів гуманітарних наук, зокрема, мистецтвознавства, естетики, психології, культурології, етики та ін.

- На основі визначення оркестру головним чинником виникнення диригентської професії запропоновано періодизацію історії розвитку симфонічного оркестру: 1) зародження та формування перших оркестрів (кінець XVI - середина XVII ст.); 2) бароковий оркестр (середина XVII - середина XVIIІ ст.); 3) класичний оркестр (середина XVIІI - перша третина ХІХ ст.); 4) романтичний оркестр (перша третина ХІХ - 20_ті роки ХХ ст.); 5) сучасний симфонічний оркестр (20_ті роки ХХ ст. - й до сьогодні). Кожен із періодів відповідає певним етапам формування та становлення професії диригента в її сучасному розумінні. Більшість порушених у дисертації теоретичних проблем трансформовані через творчість конкретних диригентів та з урахуванням їх теоретичної, мемуарної та епістолярної спадщини. Особливий наголос зроблено на традиціях української диригентської школи.

- На ґрунті виокремлення диригентської творчості як предмету дисертаційного дослідження визначено етапи творчості диригента: перший етап - створення власної внутрішньої моделі виконуваного твору (самостійна робота); другий - реалізація власної внутрішньої моделі (репетиційний період із творчим колективом); третій - втілення власної внутрішньої моделі (процес сумісного публічного виконання).

- Аналіз диригентської творчості здійснено на підґрунті естетико-мистецтвознавчого розкриття специфіки художнього образу, створюваного диригентом, який крім загальноестетичних засад образу в мистецтві доповнюється такими якостями як масштабність, синтетичність, абстрагованість, смислова конкретизація та ін. У дисертації стверджується, що творча робота диригента у процесі реалізації художньо-стильових особливостей твору спирається на ритм, пластичність, комунікативність, які, як структурні компоненти творчої роботи диригента, набувають у виконавському мистецтві особливого значення.

- Теоретико-методологічне значення інтегративного підходу яскраво простежується при аргументації факторів творчості диригента, які об'єднують естетико-психологічні (гармонія, воля) та морально-естетичні (катарсис) аспекти. Показано, як органічно поєднується гармонія, воля, катарсис у практичній діяльності диригента. Професія диригента, виокремлена в дисертації як специфічний вид художньої творчості, безперечно, є явищем самобутнім і самодостатнім, але, водночас, може виявити чимало рис і ознак, які впливатимуть на подальше з'ясування феномену творчості.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях

Макаренко Г. Г. Творчість диригента: естетико-мистецтвознавчі виміри. - Київ: Факт, 2005. - 328 с.

Макаренко Г. Г. Музика і філософія: Шопенгауер, Вагнер, Ніцше. - Київ: Факт, 2004. - 152 с.

Макаренко Г. Г. Деякі аспекти роботи диригента над оперною партитурою // Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського: Збірник наукових статей. - Вип. 18. - Кн. 7. Музичне виконавство. - Київ, 2001. - С. 232-240.

Макаренко Г. Г. Ріхард Вагнер: теоретик і практик диригентського мистецтва // Мистецтвознавство України: Збірник наукових статей. - Вип. 3. / Редкол.: А. Чебикін (голова) та ін. - Київ: СПД Кравчук В. К., 2003. - С. 133-138.

Макаренко Г. Г. Творчі аспекти формування художнього образу в діяльності оперного диригента // Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського: Збірник наукових статей. - Вип. 21. Музичний твір як творчий процес. - Київ, 2002. - С. 204-214.

Макаренко Г. Г. Вплив української музичної культури на розвиток диригентського мистецтва Росії XVII-XVIII ст. // Проблеми сучасного мистецтва і культури. Сучасні проблеми методичного аспекту освіти та мистецтвознавства: Збірник наукових статей. - Київ: Науковий світ, 2002. - С. 202-210.

Макаренко Г. Г. Становлення нового способу диригування в західноєвропейській музичній культурі кінця ХVIII - першій половині ХІХ століття // Проблеми сучасного мистецтва і культури. Проблеми дидактичного забезпечення навчального процесу: Збірник наукових статей. - Київ: Науковий світ, 2001. - С. 230-237.

Макаренко Г. Г. Історичні етапи становлення та розвитку диригентської професії // Проблеми сучасного мистецтва і культури. Проблеми професійної педагогічної діяльності: Збірник наукових статей. - Київ: Науковий світ, 2002. - С. 175-183.

Макаренко Г. Г. Утвердження нового способу диригування: досвід “післявагнерівської п'ятірки” // Київське музикознавство: Збірник наукових статей. - Вип. 9. Культурологія та мистецтвознавство. - Київ, 2003. - С. 134-143.

Макаренко Г. Г. Слово як фактор естетико-психологічного впливу в творчості диригента // Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського; Збірник наукових статей. - Вип. 28. Семантичні аспекти слова в музичному творі. - Київ, 2003. - С. 104-110.

Макаренко Г. Г. Становлення нового способу диригування в Росії: кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ століття // Теоретичні та практичні питання культурології: Збірник наукових статей. - Вип. ХІІ. - Мелітополь: Сана, 2002. - С. 71-83.

Макаренко Г. Г. Етап утвердження нового способу диригування: російська модель // Теоретичні та практичні питання культурології: Збірник наукових статей. Вип. ХІІІ. - Мелітополь: Сана, 2002. - С. 49-63.

Макаренко Г. Г. Практичний аспект нового способу диригування: європейська модель // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Збірник наукових праць. - Вип. 24. - Київ: КНЛУ, 2003. - С. 202-205.

Макаренко Г. Г. Диригування як теоретико-практичний феномен: Росія другої половини ХІХ - початку ХХ століття // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Збірник наукових праць. - Вип. 25. - Київ, Суми: НМАУ, МІГРО, 2003. - С. 27-31.

Макаренко Г. Г. Естетико-психологічні виміри диригентського мистецтва // Науковий вісник Одеської державної музичної академії імені А. Нежданової: Збірник наукових статей. - Вип. 4. - Кн. 1. Музичне мистецтво і культура. - Одеса: Друк, 2003. - С. 199-207.

Макаренко Г. Г. Генеза київської школи оперно-симфонічного диригування. // Київське музикознавство: Збірник наукових статей. - Вип. 11. Культурологія та мистецтвознавство - Київ, 2003. - С. 214-223.

Макаренко Г. Г. Київська школа оперно-симфонічного диригування: практичний вимір // Культура і сучасність: Альманах державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - Київ. - 2003. - № 2. - С. 81-88.

Макаренко Г. Г. Формування та розвиток Київської оперно-симфонічної школи 20-90_х років ХХ століття як цілісної системи виховання-навчання виконавців // Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського: Збірник наукових статей. - Вип. 40. - Кн. 10. Музичне виконавство. - Київ, 2004. - С. 214-222.

Макаренко Г. Г. Виховання оперно-симфонічного диригента: досвід останніх десятиліть // Вісник Львівської академії мистецтв: Збірник наукових статей. - Вип. 13. - Львів, 2002. - С. 50-62.

Макаренко Г. Г. Етапи історичного розвитку оркестру // Київське музикознавство: Збірник наукових статей. - Вип. 13. Культурологія та мистецтвознавство. - Київ, 2004. - С. 222-229.

Макаренко Г. Г. Сучасний етап розвитку оркестру // Культура і сучасність: Альманах державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - Київ. - 2004. - № 1. - С. 72-77.

Макаренко Г. Г. До питання розміщення музикантів оркестру: генеза, історія, сучасність // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство: Збірник наукових статей. - № 1 (12). - Тернопіль, Київ, 2004. - С. 71-78.

Макаренко Г. Г. В. Губаренко: інтерпретаційна модель симфонічних творів “Concerto grosso” та “In modo romantico” // Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського: Збірник наукових статей. - Вип. 32. - Кн. 4. Віталій Губаренко. Сторінки творчості. Статті, дослідження, спогади: - Київ, 2003. - С. 150-160.

Макаренко Г. Г. Історичний шлях розвитку оркестру // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство: Збірник наукових статей. - № 2 (11). - Тернопіль, Київ, 2003. - С. 31-35.

Макаренко Г. Г. Типологія творчого процесу диригента // Культура і сучасність: Альманах державної академії керівних кадрів культури і мистецтв № 2. - Київ, 2004. - С. 98-103.

Макаренко Г. Г. Диригування: досвід теоретичного осмислення професії // Українське музикознавство: Науково-методичний збірник. - Вип. 33. - Київ: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2004. - С. 85-108.

Макаренко Г. Г. Диригент як інтерпретатор (досвід опанування оперно-симфонічною партитурою) // Обрії комунікації та інтерпретації: Матеріали VIII Харківських міжнародних Сковородинівських читань. - Харків, 28-29 вересня 2001 р. - Харків, 2001. - С. 123-125.

анотація

музичний керування диригент оркестр

Макаренко Г. Г. Творчість диригента у контексті інтегративного підходу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за фахом 17.00.01 - Теорія та історія культури. - Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури і туризму України. - Київ, 2006.

Дисертація присвячена аналізу проблем творчості диригента, максимально повне дослідження яких з урахуванням естетичних, мистецтвознавчих, культурологічних, психологічних, етичних та інших аспектів стає можливим із застосуванням інтегративного підходу, винайденого у теоретичних здобутках естетичної науки.

У дисертаційній роботі проаналізовано концептуальні праці із проблем художньої творчості за останнє століття, що дозволило відшукати методологічний інструментарій дослідження такого складного та багатогранного явища, яким постає евристична діяльність диригента музичного театру та симфонічного оркестру.

Значна увага приділена розгляду історичного шляху розвитку оркестру, який визнано головним чинником виникнення нового типу виконавця. Дослідження відповідних способів керування оркестром дозволило виявити етапи становлення професії диригента, більш ґрунтовно проаналізувати сучасний період її розвитку.

Виявлення професійно-ремісничих та творчих засад диригентського мистецтва обумовили осмислення великого масиву теоретичних напрацювань у галузі диригентознавства від початкових спроб у контексті вирішення загальномузикознавчих проблем до найсучасніших наукових досліджень. Особлива увага приділена розгляду професійних здобутків української школи диригування із залученням теоретичних праць авторів з усіх регіонів України.

У дисертаційному дослідженні проблема творчості диригента аналізується через трансформацію загальних особливостей художньої творчості у процес диригування, з опертям на типологію та етапи творчого процесу, специфіку створення художнього образу, головні структурні компоненти. Широке залучення до аналізу проблеми цілої низки наук гуманітарного комплексу, що стає можливим завдяки використанню інтегративного підходу, дозволяє дослідити естетико-мистецтвознавчі, морально-естетичні, естетико-психологічні та інші фактори процесу диригентської творчості.

Ключові слова: художня творчість, інтегративний підхід, творчість диригента, оркестр, диригування, творчий процес, ритм, пластичність, гармонія, воля, катарсис.

Макаренко Г. Г. Творчество дирижёра в контексте интегративного подхода. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора искусствоведения по специальности 17.00.01. - Теория и история культуры. - Национальная музыкальная академия Украины имени П. И. Чайковского, Министерство культуры и туризма Украины. - Киев, 2006.

Диссертация посвящена анализу проблем творчества дирижёра, максимально полное исследование которых с учётом эстетических, искусствоведческих, культурологических, психологических, этических и других аспектов становится возможным благодаря применению интегративного подхода. Использование основополагающих принципов интегративности стало возможным благодаря осмыслению фундаментальных достижений эстетической науки, которая, выступая метатеорией художественного творчества, аккумулировала в себе теоретические поиски учёных разных областей научного знания.

Этим обусловлен анализ концептуальных теорий по проблеме художественного творчества на протяжении последнего столетия, что позволило, объединив в единое целое все частные подходы, найти методологический инструментарий исследования и, в частности, такого сложного, неординарного и многогранного явления, каким выступает творчество дирижёра музыкального театра и симфонического оркестра.

Значительное внимание уделяется осмыслению исторического пути развития оркестра, который признан главным фактором возникновения нового типа исполнителя. Исследование эволюции оркестрового инструментария, определённых способов композиторского мышления в разные исторические эпохи способствовало выявлению неразрывной связи с искусством дирижирования и раскрытию непосредственного влияния на возникновение конкретных форм управления оркестром. Анализ соответствующих способов управления музыкальным коллективом позволил определить этапы становления профессии дирижёра, более основательно рассмотреть современный период её развития.

Раскрытие профессионально-ремесленных и творческих принципов дирижёрского искусства обусловили осмысление большого массива теоретических наработок в области дирижёроведения от начальных попыток, осуществлённых в контексте решения общемузыкальных проблем, до современных научных исследований. Особое внимание уделяется рассмотрению профессиональных достижений украинской школы дирижирования с использованием теоретических работ авторов всех регионов Украины.

В диссертационном исследовании проблема творчества дирижёра анализируется путём трансформации общих особенностей художественного творчества в процесс дирижирования с опорой на типологию и этапы творческого процесса, специфику создания художественного образа. Проведенный на страницах диссертационной работы музыковедческий анализ монооперы украинского композитора В. Губаренко “Нежность” (по новелле “Письма любви” А. Барбюса) с выявлением темпово-рубатных соотношений, нюансово-кульминационного баланса, артикуляционно-тембровых аспектов вокальной партии, звуко-колористических и штриховых моментов оркестровой ткани и др. становится наглядным примером создания и дальнейшего воплощения художественного образа в процессе дирижёрского творчества.

Среди основных структурных компонентов творческой работы дирижёра в период реализации художественно-стилевых особенностей музыкального либо музыкально-сценического произведения значительное внимание уделено исследованию таких явлений как ритм, пластичность, коммуникативность. Широкое использование в процессе анализа диссертационной проблематики целого ряда наук гуманитарной сферы, что стало возможным благодаря интегративному подходу, позволило исследовать эстетико-искусствоведческие, морально-эстетические, эстетико-психологические и другие факторы процесса дирижёрского творчества. Важным научным результатом таких “путешествий на территорию смежных наук” стало признание гармонии основной эстетической ценностью процесса дирижёрского творчества, воли - действенным механизмом воплощения гармонии, катарсиса - главной целью всего действия музыкально-коллективного исполнительства.

Ключевые слова: художественное творчество, интегративный подход, творчество дирижёра, оркестр, дирижирование, творческий процесс, ритм, пластичность, гармония, воля, катарсис.

Makarenko G. G. Conductor's creation at the context of integral approach. - Manuscript.

Thesis for receiving a scientific grade doctor of fine arts by speciality 17.00.01 - Theory and history of culture. - Ukrainian National Tchaikovsky Academy of Music, Ministry of Culture and Tourism. - Kyiv, 2006.

Thesis is dedicated to analyses of conductor's creations problems, maximum full research of which needs taking into account aesthetic, fine art, cultural, psychological, ethics and other aspects is possible with application of integral approach explored at theoretical achievements of aesthetical science. Thesis analyses conceptual runs concerning problems of artistic creativity during the last century, that helped to found methodological instruments of research for such complicated and complex phenomenon as a conductor's of music theatre and symphony orchestra heuristic activity. Substantial role is given to study of orchestra development history, which was determined as a main factor of new performer type appearance. Research of orchestra conducting ways made it possible to determinate stages of conductor's profession formation, and to analyze deeply modern period of its development.

Revelation of professional-craft and creative grounds of conductor's art stipulated comprehension of a big number of theoretical runs in sphere of conducting from initial attempts in solution of common musical problems to modern scientific researches. Special attention is given to professional achievements of Ukrainian conducting school given theoretical works of authors around Ukraine.

In thesis research the problem of conductor's creation is analyzed through transformation of common features of artistic peculiarities into process of conducting, grounding on typology and stages of creative process, specifics of created artistic images, main structural components. Involvement of humanitarian sciences to analysis of the problem that is possible due to integral approach, allows to research aesthetic-artistic, moral-aesthetics, aesthetic-psychological and other factors of the process of conductor's creation.

Key words: artistic creation, integral approach, conductor's creation, orchestra, conducting, artistic process, rhythm, plasticity, harmony, will, catharsis.

Размещено на Allbest.ru