Екзистенціальні виміри творчої особистості В. Івасюка та архетипи національної свідомості

кафедри естрадного співу

Анотація

Мета роботи полягає в розкритті особистісної природи творчості В. Івасюка як зумовленої архетипами української національної свідомості. Методологія дослідження визначається сучасними естетико- культурологічними пролонгаціями епістемологічного підходу та феноменологічного аналізу матеріалу та форми мистецтва. Наукова новизна зумовлюється запровадженнями екзистенціальних критеріїв вивчення творчості В. Івасюка, відкриттям особистісних чинників його музично-поетичного дарування, розвитком категорії екзистенціалу у контексті мистецтвознавчого аналізу. Висновки. Дослідження семантично узагальнюючих сторін створюваних В. Івасюком музично-поетичних текстів виявляє сталі екзистенціальні показники його пісенного мистецтва як особистісно-авторські, водночас, сформовані глибинними потребами національної культурної свідомості.

Ключові слова: творча особистість В. Івасюка, екзистенціал, пісенне мистецтво, національна свідомість, архетип.

Аннотация

івасюк екзистенціальний музичний поетичний

Палийчук Анна Викторовна, преподаватель кафедры эстрадного пения Киевской муниципальной академии эстрадного и циркового искусства

Экзистенциальные измерения личности В. Ивасюка и архетипы национального сознания

Цель работы заключается в раскрытии личностной природы творчества В. Ивасюка как обусловленной архетипами украинского национального сознания. Методология исследования определяется современными эстетико-культурологическими пролонгациями эпистемологического подхода и феноменологического анализа материала и формы искусства. Научная новизна обусловлена введением экзистенциальных критериев изучения творчества В. Ивасюка, открытием личностных факторов его музыкально-поэтического дарования, развитием категории экзистенциала в контексте искусствоведческого анализа. Выводы. Исследование семантически обобщающих сторон создаваемых В. Ивасюка музыкальнопоэтических текстов обнаруживает устойчивые экзистенциальные показатели его песенного искусства как личностно-авторские, одновременно сформированные глубинными потребностями национального культурного сознания.

Ключевые слова: творческая личность В. Ивасюка, экзистенциал, песенное искусство, национальное сознание, архетип.

Annotation

Paliychuk Anna, Lecturer of the pop music department faculty of musical art Kyiv Municipal Academy variety and circus art

Existential dimensions of V. Ivasyuk's creative personality and archetypes of national consciousness

Purpose of Article. The work aims to reveal the personal nature of V. Ivasyuk's creativity which is determined by the archetypes of Ukrainian national consciousness. The methodology of the research is determined by modern aesthetic and cultural extensions of the epistemological approach and the phenomenological analysis of the material and forms of art. Scientific novelty is established by the introduction of existential criteria for the study of V. Ivasyuk's work, the discovery of personal factors of his musical and poetic talent, the development of the category of existential in the context of art-study analysis. Conclusions. The research of semantically generalizing parties of V. Ivasyuk's musical and poetic texts reveals the steady existential indicators of his song art as personal-authorial, while formed by the deepening needs of the national cultural consciousness.

Key words: creative personality of V. Ivasyuk, existential, song art, national consciousness, archetype.

Актуальність теми дослідження

пояснюється тим, що проблема екзистенціально-онтологічного вивчення людської творчості ще не поставлена в достатньому обсязі у мистецтвознавчих та культурологічних працях, хоча є однією з провідних у сучасній феноменології, тобто належить до методологічно базових. Особливого значення вона набуває при зверненні до тих творчих особистостей, доля яких постає водночас і конкретно-історичною, і легендарною, вимірюється визначеними реальними фактами і датами, разом з цим, значно повніше розкривається в віртуально-смислову ноетичному просторі. Значущість постаті та творчого доробку В. Івасюка випливає саме з такого широкого діалогу історичної дійсності та буттєвих смислів, тому спонукає шукати нові критерії пізнання та оцінки, розробляти нові підходи до інтерпретації біографічних даних та мистецьких ідей.

Аналіз досліджень і публікацій

Хоча сьогодні вже існують окремі праці, присвячені видатному музиканту та поету, створені сталі інтернет-джерела інформації про нього та долю його творів [1; 3; 4; 7; 8], але теоретичний базис вивчення феномена Івасюка ще тільки починає розроблятися, а його специфікація ще не визначена.

Мета дослідження полягає в розкритті особистісної природи творчості В. Івасюка як зумовленої архетипами української національної свідомості.

Виклад основного матеріалу

Основний хід дослідження вмотивований тим, що людина - історична істота, яка змінюється і ззовні, з боку середовища проживання, і зсередини, у планах власної свідомості; її зовнішня динаміка супроводжується зміною провідних універсалій культури, через них - проявами тих або інших архетипових сторін колективної людської свідомості. Тому загальна постановка проблеми архетипів як універсалій культури передбачає визначеність у питаннях історичного розвитку не тільки поняття про архетипи та похідних від нього теоретичних імплікацій, а й самих явищ усвідомлення смислу, створення образу та концепту, тобто веде до індивідуально- особистісних аспектів культурного досвіду. Внутрішня динаміка особистості як історично зумовлена та необхідна зазначається у сталих екзистенціальних дихотоміях (Е. Фромм) [10], що, певним чином, свідчать про парадоксальний перебіг «душевного життя» та антиномічну структуру духовного світу людини. Дана складність побудови особистісної свідомості відображується у понятті екзістенціалу, зверненому до феномену людського сприйняття та переживання часу, вірніше - до спроможності людини відчувати та чуттєво-символічно відтворювати час.

За загальним представленням, категорія екзистенціалу була запропонована М. Хайдеггером в роботі «Буття та час» (1927) як характеристика цілісного усвідомлення буття, але в позиційному розділення людини зі світом, тобто в дихотомічному оформленні змісту переживання, причому, як і в концепції Е. Фромма, включення у світопорядок та, водночас, відокремленість від нього, взагалі окремість людської екзистенції викликають особливі форми психологічного напруження [11; 10].

Тому М. Хайдеггер запроваджує поняття-екзистенціали «буття-в-світі», «буття-з-іншими», «буття-до-смерті», «страх», «рішучість», «тривога», «турбота» тощо. П. Гайденко підкреслює, що, за Хайдеггером, екзистенціали висловлюють модуси буття світу в його нерозривному зв'язку з буттям людської свідомості, або, що те ж саме, модуси людського існування в його злитті з життєвим світом. Тобто виникає цілісність людини - світу, яку треба зберігати, аналізуючи - виявляючи - структуру реальності, як дійсної та умовної, реальності вчинку-дії та реальності відчуття - відношення [2].

Екзистенціал як феноменологічна категорія вказує на невід'ємність смислу та його ціннісного визначення від людської свідомості, від індивідуально-особистісного досвіду розуміння, тобто - на неможливість, некоректність відділення-екстраполяції смислових величин від психологічних властивостей людини як природно-соціальної істоти, тобто в загальному історичному континуумі, але за межами етнічної типології.

Сучасний науковий погляд на архетипи свідчить про протилежні пізнавальні можливості феноменологічного підходу, коли основною сферою категоріальної дії стає простір культури, а важливою класифікаційною ознакою - етнічна приналежність колективної свідомості. На відміну від екзистенціальних вимірів, архетипові прояви підвладні абстрагуванню та утворюють досить незалежний план ціннісної концептуалізації, який успішно кореспондує з інтертекстуальним простором мистецьких форм.

У дисертації М. Северинової [9]. відкриваються два інноваційних аспекти вивчення архетипів як універсалій культури, що зумовлюють музичну творчість, але, водночас, є зумовленими тими глибинними рівнями буття людини у світі, що визначаються як співбуття і пов'язані з протоформами музики. Оскільки, за відомим висловленням Г. Лейбніца, музика є таємничою арифметикою душі, що обчислює себе, само того не підозрюючи, можна в даних протоформах вбачати екзистенціальні передумови творчого самовиявлення.

Звертаючись до низки понять, на яких базується дисертація Северинової, можна представити її категоріальне виповнення наступним чином. На рівні свідомості, у її цілісності, коли чинниками постають саме психічні функції (вищі психічні функції) розумової людської діяльності, це архетипи як ейдоси, ідеї, прасимволи, схеми людського духу, як генофонд духовної культури - як прообрази, праформи, ідеї, первоначала, відбитки, «зміст колективного позасвідомого» (за К. Юнгом), структурна складова колективного позасвідомого - як інваріантні форми мислення - як архетипові символіка та уявлення - у якості архетипового образу як ентелехія - як пам'ять та пригадування - як первосмисли. На рівні логосу культури та створених ним артефактів, до яких належить, певною мірою, й сама людина як міра усіх речей, - це архетипи як універсали культури та як універсальні феномени культури - як патерни, зразки поведінки, категорії граничних підстав - як стійкі константи буття - як найбільш яскраві образні ідеї, первообрази, смисли, що конструюють поняття, - як первотекст та канон - як культурний та художній тексти - як певний культурний код - типові (архетипові) структури поведінки - як діалог антиномічних величин - як мотив - архетипові мотив та сюжет - як семантичне архетипове підґрунтя, що створює фреймові смислові контексти - як відкритий текст - архетипові ідей та риси сучасної культури, сучасної музики - комунікативні архетипи - універсальні патерни-моделі у композиторській творчості - як співбуття.

На рівні семантичних домінант творчої музичної свідомості це архетипи як звук у музиці, виток музичної семантики - як метаконцепт -- як архетиповий первообраз у музичній творчості - як музична первоінтонація або «протоінтонація» - як одиниця інтертекстуальної комунікації в музиці - як національні архетипи, «концепт культури = метаконцепт, який уявляє собою базову константу національного менталітету» [9, 254] - як архетипові образи сакрального, що з часом набувають статусу концептів (в музиці [9, 258]) - архетипові домінанти психологічного стану - як архетипові цінності -- як кенотипи (авторського, зокрема, композиторського, походження), нарешті, як екзістенціали, почуттєве проступання буття.

Таким чином, шляхом послідовної поняттєвої деривації М. Северинова доводить, що «архетипи як універсалії художньої культури є своєрідними первообразними моделями, структурами колективного позасвідомого людства, які в процесі історико-культурного розвитку модифікуються, здійснюють шлях (= «перетікають») від психічної структури до культурного феномену» [9, 363], додамо, перетікають і до музичних форм, до авторських музичних творів, до хронотопічної визначеності музичної композиції.

М. Севериновій вдається глибоко дослідити саме даний процес перетікання феномена з однієї форми свого існування (звичайно, як існування в культурі та способами, притаманними людській культурі) до іншої, причому, водночас, їй вдається довести, що при будь-якій зміні форм зберігається тісний зв'язок архетипу, усієї сукупності архетипових явищ з феноменом часу, тому й з просторовими ознаками буття.

Вона слушно зауважує, що архетип як спів-буття розглядається нею «як багатовимірний об'єкт, який ми бачимо тільки як його окремі проекції, видимим лишається тільки верхівка цього айсбергу», що «повне описання архетипів практично неможливо. Завжди залишається ще щось, що знаходиться «поза кадром». Саме таке «щось» називається інтерпретаційним потенціалом, який зумовлює нескінченне декодування тексту, його безкінечну деконструкцію.

Зауважимо, що архетипів як первісних ціннісних установок, заповідних смислів не може бути занадто багато; множинність притаманна не їм самим, а способам їх усвідомлення та втілення у людському житті, тобто формам їх концептуалізації. Тому «збирати», перелічувати доцільно не стільки архетипи, скільки пов'язані з ними символічні установки культурної свідомості, провідні символи культурного буття, віддзеркалені у концептах, тобто експліковані за допомоги завершеної цілісної знакової форми.

Дійсно, засоби музичної творчості, повторюючись та модифікуючись, набувають типових рис; звичайно, і жанрові, і стильові ознаки музики пов'язані саме з процесом типізації - канонізації музичного мислення, дозволяють створювати взірці, що успадковуються (стосовно цього В. Холопова пропонує дуже зручне поняття логіко-семантичного прототипу), але навряд чи все, що створене композиторами, у тому числі, сучасними, слід вважати доказом присутності архетипу.

Відзначимо також, що надані архетипам «великі символічні імена» є концептуальною метафорою, бо це не самі архетипи, а думка про них, їх уявлення, що набуває загального значення, тобто до цих імен більше підходить поняття універсали або концепту, що став універсалією. Але найголовнішим є те, що як першопричину людського буття, що міститься у свідомості людини та пов'язана з її розвитком, власне, як саму свідомість, що набуваючи культурних якостей, обчислює себе, про це не підозрюючи, архетипи не можна спостерігати безпосередньо. Тому якщо трошки ближче підібратись до осягнення іманентної природи архетипу, можна зрозуміти, що архетипи - це, перш за все, свідчення готовності людини до культурної діяльності, як діяльності не заради себе, а заради спільноти, роду. Тому проблема архетипів тісно сполучена з проблемою психології свідомості та теорією установки, котра, в свою чергу веде до феномену людських потреб, з їх розподілом на особистісні та соціальні, матеріальні та духовні і таке інше.

Архетипові установки, що породжують необхідні генералізовані ідеальні або духовні потреби людей, є головним психічним устроєм, психологічним знаряддям подолання вказаних труднощів. Тому важливим є вивчення підсвідомого та позасвідомого як суттєвої частини людської свідомості, що не лише існує у ній, а й визначає її семантичні можливості, її «смислову побудову» (Л. Виготський).

Виділяючи поняття первосмислів, співбуття та екзистенціалів - почуттєвого проступання буття, М. Северинова відкриває опорні моменти процесу народження архетипів. З них екзістенціали, в їх розумінні М. Хайдеггером, як можливість людини мати у своєму розпорядженні Буття, постають необхідним наслідком виникнення первосмислів та співбуття. Зв'язок даних понять дозволяє припускати, що архетипи виникають з колективного досвіду усвідомлення та відображення (закарбування) первосмислів, з їх подальшою проекцією у співбутті; екзістенціали вказують на індивідуально-особистісний досвід переживання співбуття.

Отже, проблема екзистенціалів тісно пов'язана з проблемою часу саме як співбуття та чинника пробудження суб'єктивної культурної свідомості. Залучення питання про екзистенціали є надзвичайно важливим кроком до виявлення психологічної природи архетипів; з іншого боку - це відкриття важливої перспективи культурологічних розвідок психологічних установок культурної свідомості.

Наприкінці дослідження М. Северинова звертається до екзистенціалу «турботи» як до такого, що найяскравіше свідчить про часову зумовленість архетипових рис людської свідомості, про особливі стосунки людини з часом - усвідомлення як часової безмежності, так і тимчасовості, плинності людського життя. Головний сенс цього дискурсивного ходу в тому, що він дозволяє стверджувати: усі надані архетиповими потребами почуття, переживання, екзістенціали, смисли є позитивними, навіть коли пов'язані з найскладнішими, найгіршими ситуаціями людського життя, а самі архетипи - це та постійна допомога, яку отримує окрема людська істота від родової приналежності, це вдячність індивіду від роду, що отримує безсмертя завдяки сукупному досвіду життя окремих, обмежених у термінах свого життєвого існування, людей. Доречно пригадати, що саме у якості екзістенціалу Турбота, разом з Провиною, Скрутою та Нестачею, приходить до Фауста у поемі Й. Гете у вигляді сивої стариці, примушуючи його розмірковувати про таємні сили людської пам'яті.

Відтак, розібравшись у цілому, які провідні тенденції пов'язані з розглядом категорії архетипу, звернемось до іншого предметного аспекту дослідження. Він пов'язаний з аналітичним представлення матеріалу пісенної творчості В. Івасюка, яке дозволяє визначати ступінь та напрям залучення ним універсалій культури, їх семантичних контекстів; ставити питання про своєрідність смислоутворення - відтворення культурних смислів образному змісті поезії та музики; нарешті, визначати головні екзистенціальні показники художньої свідомості В. Івасюка.

Але, передусім, ще раз відзначимо, що серед екзістенціалів, які спрямовують творчу свідомість, організаційно провідною є воля; саме вона виявляє людську індивідуальність та її особистісне призначення.

Тому, за В. Ключевським, до предметної сфери історичного знання потрапляють розуміння, розум, воля, як суто людські властивості, що набувають узагальнюючого - загальноісторичного - значення та зумовлюють ті процеси спілкування та передачі накопиченого досвіду, у яких закарбовується особлива творча енергія історичного - тобто усуспільненого - руху у часі. «Об'єктивність» історичного процесу обертається, таким чином, визнанням рушійної сили суб'єктів історії, а також - суб'єктивної людської свідомості. В. Ключевський дивовижним чином передбачає теорію пасіонарності Л. Гумільова, котрий вважав наявність особливого роду енергії (пасіонарності) причиною етногенезу та змін у етнічному розвитку людства. Але головним у концепції Ключевського видається те, що він, по-перше, доводить, що поза людиною історичне знання не існує та не є потрібним; по-друге, поряд зі знанням історії пропонує її розуміння, а це відкриває необхідність вивчення психологічного змісту історичних людських феноменів, наближення до значних людських особистостей - їх портретування; по-третє - розширює уявлення про фактографічну основу історичного пізнання, дозволяє вводити до неї артефакти - предметні свідоцтва творчої історично-рушійної енергії людини, у зв'язку з чим не лише словесні, а й інші знакові пам'ятники минулого та теперішнього можуть претендувати на роль «історичних свідків», умовних історичних текстів [5].

Такими свідками є тексти пісень, створюваних В. Івасюком, причому окремий інтерес викликають ті твори, стосовно яких Івасюк виступав відразу у трьох іпостасях: як поет, як композитор та як співак, який найкраще розуміє усі необхідні якості виконавської форми у складній сфері масової, але не стільки розважальної, скільки виховної та просвітницької, музично-творчої діяльності. На основі їх аналітичного вивчення можна зазначити, що в пісенному мистецтві Івасюка показовими є три групи смислових координат, свого роду «семантичних сюжетів», що поєднують архетипові передумови та екзістенційні реалізації композиційного розгортання твору.

Це, перш за все, дихотомія архетипу мандрівника (по рідній землі, по душам, по зірках) - екзистенціала свободи (як вільного часу, як звільненої від негативних почуттів свідомості, як свята творчості), що особливо виразно відбивається у піснях «Кораблі, кораблі», «Мандрівний музика». Так у першій пісні знаходимо наступні рядки:

Як почую твій голос в своїх думках,

Моє серце в небо лине, наче срібний птах,

І несе мене у південний край,

Де пливуть в імлі білі кораблі.

Привіт дорогам в ріднім краю

Й небу, що кличе нас в зореліт,

Шелесту лісу, шепоту моря,

Людям і птахам -- щирий привіт.

Творчим маніфестом виступає текст «Мандрівного музики»:

Я - мандрівний музика, друзі,

Славлю кохання, сонце, весну.

І чи я в щасті, і чи я в тузі,

З струн моїх лине спів вдалину.

Разом з цим, висувається орфеїчний архетип, взагалі інтенція міфологізації зв'язків з життям, зі світом, але це нова авторська інтенція, що висуває екзістенціал музичності - музичної гармонізації сприйняття й ставлення. Знаменитий «Водограй» надає саме такого поєднання:

Ми зайдемо в чисту воду біля водограю
І попросим його щиро -- хай він нам заграє...

Ой водо-водограй, грай для нас грай.

Танок свій жвавий ти не зупиняй.

За красну пісню на всі голоси

Що хочеш, водограю, попроси.

Струни дає тобі кожна весна,

Дзвінкість дарує їм осінь ясна.

А ми зіграєм на струнах твоїх,

Хай розіллють вони радісний сміх.

Архетип світла, тобто відсутності темряви, віддзеркалюється в екзістенціально поглибленому почутті радості, в оптимістично налаштованій «гаммі» образів - настроїв в піснях «Елегія для Галі», «Мила моя», «Фантазія травневих ночей». Так, в першій з названих пісень лунають наступні слова, що створюють враження відкритого світлого простору:

Як сріблом блиснуть сивії роси,

Пройдем з тобою нашими стежками...

Хай вітер наші дні в полях розносить,

Хай він летить, мов птах, за нами.

А перед нами цвіту біле море,

А ми, як кораблі або лелеки...

І нам спішити треба в даль прозору,

У світлий шлях далекий.

«Я піду в далекі гори» («Мила моя») та «Фантазія травневих ночей стають прославленням зіркової радості любові - не лише до коханої жінки, а й до рідної землі, до краси всесвіту:

Я несу в очах до тебе

Весь блакитний світ.

У ночі травневі наснилась мені

Моя добра зірка,

І світ весь засяяв, і стало в душі

Так радісно, так зірно.

Здається, ввійшов в мої дні весняні

Бентежний неспокій.

І всюди святково на рідній землі

Дзвенять мої кроки.

Наукова новизна зумовлюється запровадженнями екзистенціальних критеріїв вивчення творчості В. Івасюка, відкриттям особистісних чинників його музично-поетичного дарування, розвитком категорії екзистенціалу у контексті мистецтвознавчого аналізу.

Висновки

Таким чином, виправданим є висновок, що поетичні образи, створювані В. Івасюком, слугують основою його музичною уяви, дозволяють йому знаходити ритмоінтонаційну форму, що є втіленням цілісного художнього переживання, саме тому, що мають широку смислову основу, пов'язані з архетиповими уявленнями, притаманними народній колективній свідомості, свідчать про її історичну глибину та життєстверджуючу спрямованість.

Обрані автором лексичні звороти, окремі слова свідчать про прагнення не лише узагальнити стани власної свідомості, а й знайти їх паралелі у зовнішньому світі, більш за все - в природному (прийом, що є показовим для фольклорних пісенних жанрів). Але В. Івасюк не відображує існуюче, а, даючи свободу уяві і художньо-образній волі, створює особливий умовно-зовнішній світ - не такий, яким він є в дійсності, а той, яким він повинен ставати. Таким чином, у співбутті з новою мистецькою реальністю здійснюються авторські екзістенціали В. Івасюка.

Література

1. Володимир Івасюк. Життя - як пісня: спогади та есе. [упоряд. Парасковія Нечаєва]. Чернівці: Букрек, 2003. 216 с.

2. Гайденко П. Экзистенциал. Електронный ресурс: https://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/

3. Кадцын Л. М. Массовое музыкальное искусство XX столетия: эстрада, джаз, барды и рок в их взаимосвязи. Екатеринбург: РГППУ, 2006. 422 с.

4. Кириловська Т. Романсова основа його пісень // Володимир Івасюк. Життя - як пісня: спогади та есе / [упоряд. Парасковія Нечаєва]. Чернівці, 2003. С. 80-123.

5. Ключевский В. Лекции по русской истории // Собрание сочинений в 8-ми тт. Т.1. М.: Гос. изд-во полит. лит-ры, 1956. 328 с.

6. Колубаєв О. Л. Галицька популярна пісня в процесі еволюції регіональної традиції естрадно- музичного мистецтва: автореф. дис.... канд. мистецтвознавства; спец. 17.00.03 - муз. мистецтво. Одес. нац. муз. акад. ім. А. В. Нежданової. Одеса, 2014. 20 с.

7. Марищак В. На вершинах естрадної пісні // Володимир Івасюк. Життя - як пісня: спогади та есе. [упоряд. Парасковія Нечаєва]. Чернівці, 2003. С. 41-79.

8. Рябуха Т. Витоки та інтонаційні складові української пісенної естради: дис.. канд. мистецтвознавства: спец. 17.00.03 - муз. мистецтво. Харків, 2017. 203 с.

9. Северинова М. Архетипи в культурі у проекції на творчість сучасних українських композиторів: дис.. докт мистецтвознавства; спец: 26.00.01 - теорія та історія культури. Київ, 2013. 415 с.

10. Фромм Э. Человек для самого себя. М.: ACT: ACT МОСКВА, 2010. 350 с..

11. Хайдеггер М. Бытие и время. Пер. с нем В. Бибихина. Харьков: «Фолио», 2003. 503 с.

12. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. М.: Республика, 1993. 447 с. (Мыслители XX в.)

Размещено на Allbest.ru