"Едмея" Альфредо Каталані у фокусі художнього часу італійської романтичної опери

Анотація

Статтю присвячено маловідомій опері італійського композитора Альфредо Каталані «Едмея» (1886). Представлена інформація про історію створення та постановки опери. Розглянуто роль даного твору в творчому доробку А. Каталані, а також спадкоємний зв'язок «Едмеї» з традиціями італійської романтичної опери початку XIX століття.

Ключові слова: опера, італійська романтична опера, лібрето, «сцена божевілля», речитатив, аріозо.

Аннотация

Статья посвящена малоизвестной опере итальянского композитора Альфредо Каталани «Эдмея» (1886). Представлена информация об истории создания и постановки оперы. Рассмотрена роль данного произведения в творческом наследии А. Каталани, а также преемственная связь «Эдмеи» с традициями итальянской романтической оперы начала XIX века.

Ключевые слова: опера, итальянская романтическая опера, либретто, «сцена сумасшествия», речитатив, ариозо.

Annotation

Italian composer Alfredo Catalani is the author of six opera pieces - «The Crescent» (1875), «Elda» (1880), «Dejanice» (1883), «Edmea», «Loreley» and «La Wally» (1892). «Edmea» was the most popular opera during composer's lifetime. It is based on A. Dumas, fils and P. Korvin-Krukovsky play «Les Danicheff» (1876). Libretto of «Edmea» belongs to Antonio Ghislanzoni. «Edmea» had its first night on February 27, 1886 in Milan, La Scala.

Catalani's opera was accepted well by major part of Italian public, but it was also harshly criticized by Italian worshippers of R. Wagner who disapproved its «conventionalism». Indeed, the plot of this opera tells romantic and sentimental love story about relationship between poor orphan Edmea and young count Oberto.

«Edmea» is a lyric opera not only because of its plot, but also owing to an extraordinary homogeneity of its melodic sources: the majority of the melodies and leitmotifs in this opera are based on the intonations of European romance. Also in A. Catalani's piece are revived some traits, typical for Italian romantic opera of the first half of the 19^th century. Among them are:weak but loving heroine, indecisive but noble hero and his generous rival, motives of fate and hostile will which destroy love happiness, and of course «the mad scene» - the dramatic culmination of almost every opera by Bellini or Donizetti. The same scene is a climax of Catalani's «Edmea» and situated in the II act of the opera. «Wagnerist» A. Catalani gave innovative and highly artistic interpretation to the «mad scene» which musical material is based on recitative intonations in vocal part and solo timbres in orchestra accompaniment. As Catalani was found of fantastic plots it was important for him to include fantastic elements even in realistic lyrical drama «Edmea»: in her insanity heroine calls itself «pale fairy of Elba». So this opera shows perfect balance between Italian operatic traditions (rich vocal tunefulness and structure of «numbers») with some Wagnerian innovations (prevalence of speech intonation, vivid harmony and orchestral coloring). «Edmea» is one of the most poetic, exquisite and inspired opera pieces by Alfredo Catalani.

Key words: opera, Italian romantic opera, libretto, «mad scene», recitative, arioso.

Актуальність теми. До творчого доробку італійського композитора Альфредо Каталані (1854-1893) належать шість оперних творів: «Серп» (1875), «Ельда» (1880), «Деяніче» (1883), «Едмея» (1886), «Лорелея» (1890) та «Валлі» (1892). В наш час найбільш відомою є «Валлі», що лише за останні десять років витримала біля сорока постановок в театрах Німеччині, Австрії, Естонії, Данії, Чехії, а також США та АнгліїНайновішапостановка «Валлі» відбулася у лютому 2013 року в Інсбруці (Австрія).. Натомість за життя Каталані найбільшим успіхом у публіки користувалася його четверта опера «Едмея», нині практично забута навіть на батьківщині маестроВостаннє «Едмея»була виконана 14 вересня 1989 року в м. укка (Італія).. Тому метою даної статті є розглянути ті чинники, що сприяли популярності «Едмеї», а також проаналізувати твір в його зв'язках з еволюцією романтичної італійської опери, що досі не було об'єктом дослідження в українському музикознавстві. каталані опера творчий романтичний

Роботу над «Едмеєю» А. Каталані розпочав у 1884 році. Лібрето А. Гісланцоні засновувалося на п'єсі Олександра Дюма-сина та французького письменника російського походження П'єра Корвін- Круковського «Данішеви» («Les Danicheff»), що була з великим успіхом поставлена у Паризькому театрі «Одеон» у 1876 році. Прем'єра «Едмеї» відбулася 27 лютого 1886 року в міланському Ла Скала під орудою диригента Ф. Фаччо. Головну роль виконувала співачка Вірджинія Ферні- Джермано, безпосередньо для якої Каталані писав партію Едмеї і якій присвятив свій твір. Маестро зазначав: «Для мене “Едмея” та Ферні настільки злилися в одне ціле, що я часом помиляюся, називаючи їх»Лист до В. Ферні від 23 травня 1887, див. [6, с. 41], і визнавав, що саме «сеньйора Ферні забезпечила тріумф моєї “Едмеї”» [6, с. 38]. Так чи інакше, опера Каталані невпинно завойовувала популярність. Одразу після одинадцяти міланських вистав «Едмея» пройшла у Тренто, Трієсті, Венеції, Генуї і в Туріні. Незабаром вона потрапила в Росію, де була принаймні двічі представлена у Санкт-Петербурзі (у 1888 та 1891 роках), та в Москві (1901). Існують також відомості про постановку «Едмеї» у Мехіко у 1895 році.

Маловідомий факт, що саме цією оперою розпочалася диригентська кар'єра Артуро Тосканіні в Італії. Творчий дебют майбутнього маестро відбувся в туринському театрі Каріньяно 4 листопада 1886 року Вперше за диригентський пульт А. Тосканіні став чотирма місяцями раніше, 30 червня 1886 року, продиригувавши «Аїдою» під час гастролей італійської оперної трупи в Ріо-де-Жанейро.. Скориставшись порадою російського тенора Миколи Фігнера, який мав виконувати заголовну роль у виставі, А. Каталані довірив долю свого твору 19-річному початківцю Артуро. Композитор виявив блискучу творчу інтуїцію і надав молодому музикантові чудовий кар'єрний шанс. За словами англійського дослідника Дж. Клейна, після тріумфальної прем'єри «Едмеї» Тосканіні «більше не був безіменним виконавцем; в одну мить він став блискучим та успішним диригентом». До того ж «протягом репетицій “Едмеї” було досягнуте рідкісне явище - абсолютна гармонія між композитором та диригентом» [7, с. 215-216]. Співпраця над оперою поклала початок міцній дружбі Каталані й Тосканіні. В майбутньому диригент докладатиме колосальних зусиль до пропагування творчості свого кумира.

З визначенням місця і значення «Едмеї» у доробку А. Каталані склалася вкрай неоднозначна ситуація. Як відомо, Каталані був одним із яскравих представників італійського вагнеризму, що активно утверджувався в музичній культурі Італії з початку 1870-х років «Точкою відліку» епохи італійського вагнеризмустала перша постановка «Лоенгріна» у болонському TeatroCommunale у 1871 р.. Одним з лідерів цього руху Каталані став завдяки двом першим оперним творам - одноактній «східній еклозі» «Серп», що являла собою синтез опери та симфонічної поеми, та «фантастичній драмі» «Ельда», написаній на сюжет німецької легенди про Лорелею. Обидві опери мали великий успіх у прогресивно налаштованих молодих митців, але з недовірою сприймалися консерваторами і поборниками «чистоти» національних оперних традицій. Усвідомивши необхідність завоювання симпатій широкої вітчизняної аудиторії, в наступних двох творах Каталані відмовився від екстравагантної для Італії «вагнеристської» сюжетики, створивши історичну мелодраму «Деяініче» та ліричну драму «Едмея». Останній вдалося завоювати серця італійців і прославити ім'я Каталані, якого аж до появи «Валлі» публіка знатиме передусім як «автора «Едмеї». Загальне схвалення висловив композитор і музичний критик А. Соффредіні: «Лібрето “Едмеї” належить Гісланцоні і вважається одним з найкращих серед сучасних лібрето. Музика надзвичайно злилася з ним; ця однорідність є однією з найприкметніших рис цієї життєздатної, воістину італійської опери» [8, с. 34]. Водночас вагнерист Дж. Депаніс стверджував, що «від “Деяніче” до “Едмеї” Каталані пройшов крізь кризу, і “Едмея” є її симптомом та наслідком» і виправдовував вимушену «зраду» вагнерівських художніх ідеалів тим, що«композитор відчував потребу у повному та миттєвому успіхові, завдяки якому публіка сприйняла б його» [8, с. 79-80]. Дж. Клейн полемізує з А. Соффредіні, підкреслюючи, що «своєю неймовірною абсурдністю лібрето “Едмеї” перевершує тексти її попередниць» і підтверджує слова Депаніса, що «Каталані нова опера здавалася гіршою за попередні роботи, адже його творче сумління було вражене усвідомленням прикрої поступки популярному смаку» [7, с. 214].

Отже, спробуймо розглянути і дослідити найприкметніші риси цього твору та визначити ступінь правдивості вищенаведених критичних оцінок «Едмеї».

Покладена в основу «Едмеї» дещо «старомодна» історія безнадійного кохання бідної сироти та молодого графа викликала ностальгічні спогади про нещодавно минулу романтичну епоху та не могла не імпонувати тогочасній італійській публіці Дія «Едмеї» розгортається в XVII столітті на ідилічно-пасторальному тлі патріархального графського маєтку в Літомержице (Чехія). Старий граф (бас) розлучає свого сина Оберто (тенор) з коханою - бідною сиротою Едмеєю (сопрано), і проти волі одружує дівчину зі слугою Ульмо (баритон). Едмея не може перенести насильства і кидається в Ельбу. Невдале самогубство призводить до втрати свідомості. У супроводі благородного і самовідданого Ульмо божевільна Едмея довго блукає світом у пошуках Оберто. Повернення юнака із подорожі відроджує героїню до життя, а Ульмо випиває отруту, щоб не стояти на заваді щастю закоханих.. А. Соффредіні небезпідставно підкреслював чесноти лібрето «Едмеї»: досвідчений музичний письменник Антоніо Гісланцоні створив лібрето, в якому відсутній фальшивий історизм та зайві драматургічні лінії, жанрові сцени скорочені до необхідного колористичного мінімуму, а дія розвивається за участі обмеженої кількості персонажів: з семи дійових осіб найбільш активними є лише четверо - Граф, Ульмо, Оберто і Едмея. Сюжетна і композиційна замкненість підкреслена принципом парних ситуацій, цілеспрямовано втілюваним в опері. Обидві картини другої дії мають ідентичну структуру (жанрова хорова сцена - моносцена Едмеї), а сюжетну лінію і композиційну будову першої дії опери повністю повторює третя:

Надзвичайна зворушливість, особливий «камерний» ліризм і вишукана сентиментальність музичної мови опери створюється завдяки винятковій однорідності її жанрово-інтонаційних витоків. Основою абсолютної більшості мелодій і тем опери є інтонації і звороти, типові для європейського побутового солоспіву. Подібно до «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського, в «Едмеї» А. Каталані «спорідненість з романсовим жанром не зводиться лише до самих форм арії-романсу, дуету-романсу і т.ін. Мова йде про більш глибоку залежність - про проникнення інтонацій романсу у мелодичний стиль опери, про схожість самого типу мелодики опери з типом романсової мелодики» [3, с. 107]. Чутливою «романсовістю» позначені всі лейттеми опери, серед яких - експоновані в оркестровій Прелюдії тема страждання і тема молитви Едмеї, тема кохання з любовного дуету І д. і т.ін. Один з найяскравіших зразків -елегійна лейттема Ульмо (див. Приклад №1), заснована на виразній хроматичній інтонації зітхання:

Приклад 1

Ламентозний пісенний зворот, заснований на V, VI та I ступенях ладу, виступає інтонаційною тезою вокальної партії Едмеї та стає джерелом мелодики її Канцони з І д. (див. Приклад №2), обох монологів (ІІ д.) та лейттеми страждання (оркестрова Прелюдія та фінал І д.):

Приклад 2

До найбільш вдалих «номерів» партитури «Едмеї» належать два дуети Оберто та Едмеї з І та ІІІ д., що їх критика називала «перлинами» опери Каталані Лист А. Каталані до Дж. Депаніса від 6 квітня 1889 року є додатковим свідченням популярності дуету з «Едмеї»: «Нещодавно я отримав дуже приємного листа, написаного мені Амінторе Ґаллі від імені Едоардо Сонцоньо, в якому мене просили домовитися з Домом Рікорді щодо отримання дозволу на виконання любовного дуету з «Едмеї» в концертах, які сеньйор Сонцоньо даватиме у Парижі. Звісно, Дім Рікорді дозволу не дав, оскільки не в їх звичаях допускати виконання творів, виокремлених з опер, що належать їм» [6, с. 61]..Ці дуети не лише виступають важливими джерелами тематизму опери, але й концентровано втілюють в собі найприкметніші риси композиторського стилю А. Каталані -сучасну мелодику, що являє собою синтез кантилени та декламаційності, різноманітну гармонічну мову, засновану на «інтроспективній групі акордів» Вислів В. Цуккермана, застосований відносно гармонічного стилю П. Чайковського. Інтроспективна група акордів пов'язана з елегійною та скорботно-споглядальною образністю та включає натуральні й альтеровані септакорди ІІ і IV ступенів з оберненнями, неаполітанський ІІ6, понижені септакорди і тризвуки IV і VI ступенів, плагальні каденції типу T-VI-S-T тощо (детальніше див.: [4, с. 51]). субдомінантової групи та колоритних багатотерцових співзвуччях,а також оригінальне оркестрове письмо, позначене широким застосуванням сольних тембрів та мікстів.

Як вже було з'ясовано вище, чи не найголовнішим закидом критики щодо «Едмеї» була «неймовірна абсурдність лібрето» та «сюжетна нісенітниця», яку Каталані буцімто «намагався врятувати музикою, сповненою ніжним пафосом» [7, с. 214]. Насправді саме сюжетний фактор зумовлював унікальність творчого експерименту, втіленого в даній опері: ґрунтуючись на засадах сучасної музичної мови і оперної драматургії, А. Каталані звернувся до славного минулого національної опери та відтворив у своєму творі деякі риси романтичної драми belcanto, що сформувалася в творчості В. Белліні та Г. Доніцетті.

Справді, в лібрето А. Гісланцоні присутні базові сюжетні мотиви і основні амплуа романтичної драми belcanto, виділені М. Черкашиною: «Слабка і беззахисна любляча героїня, яка покірно терпить непосильні для неї удари долі; герой, що проносить кохання через всі життєві негаразди,але не в змозі захистити свої почуття від ворожих зазіхань; благородний суперник, неспроможний на підлість та зраду» [5, с. 78]. Драматичними кульмінаціями «Едмеї» виступають дві «сцени божевілля» у першій та другій картині ІІ акту. Безцільні мандри героїні в пошуках «свого чоловіка і короля» на межі двох світів - реального (околиці замку, сільська таверна) і фантастичного (образи хворобливої свідомості дівчини) міцно пов'язують оперу Каталані з її романтичними попередницями - «Піратом» та «Пуританами» В. Белліні, «Анною Болейн» та «Лючією ді Ляммермур» Г. Доніцетті.

Для Каталані «сцена божевілля» була не лише приводом для творчого «діалогу» з композиторами першої половини ХІХ ст. Індивідуальному темпераменту і мистецьким уподобанням маестро надзвичайно імпонувала сама естетика «scene della pazzia», пов'язана з відходом самотньої жіночої душі від жорстокої дійсності в ідеальний світ мрій та спогадів. Як зазначає російська дослідниця Л. Кирилліна, в італійській опері «головним осередком хвилюючого ірраціоналізму стали сцени марення та запаморочення». [2, с. 63]. Очевидно, це було вирішальним «аргументом» для «вагнериста» А. Каталані, який вирізнявся серед співвітчизників своїм інтересом до нетипових для Італії легендарно- фантастичних сюжетів. Для нього «сцена божевілля» стала підставою для включення фантастичного елементу в реалістичну ліричну драму «Едмея». У ІІ дії опери безумна Едмея виконує функцію «жінки-медіума, що знаходиться тілесно в цьому світі, а душевно - в іншому» [2, с. 63]: вона блукає серед святкового натовпу, подібна до шекспірівської Офелії, і називає себе «блідою феєю Ельби» і нареченою могутнього річкового короля. У тексті опери присутній фантастичний мотив надприродного походження головної героїні: за словами графа-батька, сироту Едмею «породили хвилі». Окрім того, з реплік жіночого хору на початку І д. ми дізнаємося про надзвичайну красу і чарівний голос Едмеї. Все це символічно поєднує її з «лейтобразом» творчості А. Каталані - рейнською чарівницею Лорелеєю.

Звертаючись до «реліктової» «сцени божевілля», Каталані вирішує її з позиції сучасного художника. Композитор зберігає структуру традиційних «сцен божевілля»: «Це наскрізні сцени, побудовані за принципом вільного чергування різнохарактерних епізодів, що відрізняються масштабамитаступенем завершеності <...>. Подібна фрагментарність відображає нестійкість світосприйняття героїні <...>. Музика, слідуючи за розвитком драматичної ситуації і за змінамистану героїні, приймає стрункі завершені форми» [1, с. 116]. Аналогічний епізод в опері Каталані складається не з розгорнутих сольних фрагментів, а з декількох речитативів та мініатюрного аріозо Едмеї, що розмежовуються репліками Ульмо та хору. Сучасним є інтонаційний склад вокальної партії, де на зміну розгорнутим мелодичним побудовам та віртуозним фіоритурам belcanto приходить наспівний речитатив a capella, до якого часом додається лаконічний інструментальний супровід у вигляді соло дерев'яних духових або прозорих акордів струнних і арфи.

У ІІ д. в момент кульмінації веселощів мандрівної трупи комедіантів на сцені з'являється «одягнена у фантастичне вбрання» божевільна Едмея. В контрасті з яскравим, сонячним оркестровим колоритом та легковажними танцювальними мелодіями, що їх дружно виспівує ватага акторів, тужливе мінорне соло англійського ріжка, що супроводжує вихід героїні, лунає немов голос з «іншого світу». Звернімо увагу на згадувану вище лейтінтонацію Едмеї (V-VI-I ступені):

Інтонаційним імпульсом для десятитактового аріозного речитативу Едмеї a capella (g-moll) «Хто скаже мені, чи це той шлях, яким пройшов мій чоловік, мій повелитель?», а також для всієї «сцени божевілля», виступає скорботний секундо-терцовий мотив:

Приклад 4.

У вокальній партії спостерігаємо ідеальний баланс між мовною та пісенною інтонацією. Кожна інтонація, кожен смисловий зворот тексту знаходить своє точне музичне втілення. Звертає на себе увагу авторська ремарка щодо свободи виконання даного епізоду - «senza rigor di tempo» (іт. «темп нерегламентований»). Атмосферу гіркої самотності підкреслює одинокий протяжний звук «d» у засурдиненої валторни наприкінці даного речитативу.

Після коротких реплік заціпенілого у подиві натовпу починається друга частина монологу Едмеї - драматичне d-тоіі'не аріозо «Я бліда фея Ельби» (див. Приклад №5). Як і попередній речитатив, це аріозо «випливає» з пісенної лейтінтонації Едмеї. В мелодиці домінує кантилена,додаткової драматичної напруженості надають виразно проартикульовані хроматизми, а також гра гармонічного і натурального d-moll:

Приклад 5.