Особливості інтерпретації третьої фортепіанної сонати С. Прокоф’єва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумський державний педагогічний університет

імені А.С.Макаренка

Особливості інтерпретації третьої фортепіанної сонати С. Прокоф'єва

Сєдікова О.Г.

Фортепіанне виконавське мистецтво є невід'ємною ланкою взаємодії композитора і слухача. Саме від виконавця великою мірою залежить, наскільки переконливо буде передано авторський задум. У процесі пошуку власної інтерпретації, що відповідає виконавській манері піаніста, велика увага приділяється підготовчому періоду осмислення традиції виконання твору. Особливо цінним в цьому пошуку є вивчення авторського виконання, а також знайомство зі зразками інших виконавських рішень.

Складне завдання постає перед інтерпретатором творів, що набули широкої популярності й стали «хрестоматійними». Такими, безперечно, є фортепіанні твори С. Прокоф'єва, першим виконавцем яких був сам автор. Багато з цих творів ще за життя композитора увійшли до репертуару видатних майстрів-віртуозів різних країн [6].

Найбільш значною частиною фортепіанної спадщини С. Прокоф'єва є його фортепіанні сонати. Тут особливо помітні сміливе новаторство композитора і вірність високим традиціям. Перші твори композитора були створені для фортепіано; останнє, що встиг записати Прокоф'єв на нотному папері, - це ескізи Десятої та Одинадцятої сонат. Як і багато інших композиторів-піаністів, С. Прокоф'єв виявив себе в найбільш близької для нього галузі. Саме в творах для фортепіано виявились характерні риси і прийоми прокоф'євської творчості.

Варто зауважити, що до жанру фортепіанної сонати С. Прокоф'єв звертався протягом всього свого життя. У дев'ятьох фортепіанних сонатах, написаних в різні періоди своєї творчості, композитор зумів поєднати типову для нього яскравість і многогранність образів, новизну стилістичних засобів фортепіанних прийомів з ясною класичною структурою сонатного allegro і традиційного циклу.

Типова основа сонатної форми С. Прокоф'єва - це циклічне трьох- або чотирьохчастинне ціле із сонатним allegro. У цьому відношенні він наслідує традиції віденської класичної школи. Прокоф'євському сонатному письму притаманні і підвищена роль окремих деталей, їх гостра індивідуалізація, і виразна самостійність - риси, властиві вже більш пізнім, романтичним сонатним традиціям.

Однак незвичайне, переважно сценічне розуміння конфліктності і образності розвитку, театральна конкретність сонатної драматургії і використання нових виразних можливостей в мелодиці і гармонії суттєво відрізняють характер прокоф'євського сонатного письма від традиційного. Цьому ж сприяють і сміливі прийоми симфонізації у пізніх сонатах і специфічна фактура, обумовлена новаторським піанізмом.

Сонатам С. Прокоф'єва притаманні перед усім лаконізм і афористичність висловлювання, що обумовлюють особливості формоутворення і мови. Композитор немов прагне показати в першому ж експозиційному розкритті образу його найбільш гострий інтонаційний вираз, дати його повноцінне осмислення [1].

Третя соната а moll, op. 28, присвячена Б. Верину (псевдонім молодого поета Б. Башкірова), була закінчена Прокоф'євим весною 1917 року. В основу твору композитор поклав одночасну третю учнівську сонату, написану в 1907 році, що відображено в підзаголовку сонати «Із старих зошитів». С. Прокоф'єв майже повністю зберіг її загальний план, тематизм, але дещо змінив розділи розробки, репризи й коди, загострив гармонії і, головне, значно розвинув і по-новаторському збагатив віртуозний елемент, надавши сонаті характер блискучої («шикарної», за словами автора) концертної п'єси [2].

Про Третю сонату змістовно висловився М. Мясковський: «Основний характер її - палкість, спрямованість, що заряджає і захоплює, серйозна пристрасність, крізь яку просвічує яскравими відблисками ясна свіжість пафосу молодої волі... Виконавець її повинен володіти... закінченою технікою... неприборканим темпераментом, глибокою проникливістю, щоб охопити всю різноманітність прокоф'євських фарб, і, нарешті, здатністю до щирого, при тому здорового ліризму. Для концертної естради Третя соната Прокоф'єва твір незамінний» [2].

За формою 28-й опус - це романтична одночасна соната-поема. Це єдина соната С. Прокоф'єва, у якій цілісність досягається наскрізним розвитком небагатьох, але скульптурно рельєфних і емоційно насичених тем. Компактній зв'язності форми сприяє, з одного боку, контрастність тематизму, з іншого - різкі протиставлення динаміки і різних типів фактури основних розділів (початкових моментів побічної партії, розробки і коди в особливості).

Третя соната - це безперервний монолог з низкою різких цезур і фермат. «Саме в Третій сонаті проблема одночастинності вирішена С. Прокоф'євим блискуче, - пише І. Глєбов. - Вся музика дихає єдиним поривом і охоплена невпинним прагненням вперед. Навіть на зупинках - щоб перевести дух - відчувається це нетерпляче вольове устремління... Принцип цілком властивий сонатної формі, - динаміка контрастів і розкриття тематичної енергії в русі - втілений тут Прокоф'євим з дивовижною силою і ясністю, стисло і інтенсивно» [2].

Соната виключно коротка - вона триває від шести до семи з половиною хвилин. У ній природно зіставляються нестримний натиск юнацьких сил, стрімкий напористий динамізм головної і зв'язуючої партій з м'якою, широко наспівною характерно російською пісенністю побічної.

Основна тема, з її трубно-призивною інтонацією, підготовленою попереднім сходженням звуками тризвуку на фоні активного руху бурхливими тріолями, відкриває твір.

Зв'язуюча партія безпосередньо приєднується до головної і побудована на її ж тематичному матеріалі. Приховане клекотання, потужність і вольовий натиск поступово вщухають, темп уповільнюється. З'являється спокійна, наспівна і ніжна тема побічної партії (Moderato). Помірний і плавний гамоподібний рух вступного розділу немов готує стан спокою і вводить в побічну партію - просту і наспівну, одну з найчудовіших, що вражає безпосередністю ліричного висловлювання. Зберігаючи індивідуальний почерк і уникаючи елементарного цитування фольклору, композитор створює класичну за національною традицією і народну за духом нову мелодику врівноваженого пісенного складу [2].

Заключна партія дуже органічно витікає з побічної, однак за змістом і настроєм вона вносить багато нового. У ній з'являються елементи маршевості, навіть урочистості. Звучність поступово стихає і завершується партія простим До-мажорним тризвуком на pianissimo.

Бурним вихором вривається у здавалося б встановлений спокій стрімка розробка (Allegro tempostoso). Вона затверджує дух напруженої експресії. Такі гострі контрастні точки завжди сприяють поглибленню драматизму, яскравості зіставлень. В розробці композитор максимально загострює образи сонати і продовжує наскрізну висхідну лінію розвитку.

Тяжіння С. Прокоф'єва до образності, сильним емоціям, психологізму спонукало його шукати на фортепіано незвичні, гострохарактерні мелодичні лінії, сміливі темброві поєднання, потужні динамічні ефекти. Це яскраво автор продемонстрував у розробці. Не оминув композитор і імпресіоністичних досягнень в галузі фортепіанного колориту. Так, прийом гри в крайніх регістрах, що створює ефект простору, надає музиці характеру казковості, навіть містичності. Цей прийом, який широко використовував у своїй творчості К. Дебюссі, стає найулюбленішим прийомом С. Прокоф'єва і трактується ним по-своєму.

На початку розробки композитор використовує активну, мужню тему головної партії, але надалі розвиває переважно тематичний матеріал побічної партії. В своєму розвитку побічна партія, проте, значно загострюється, деякі наспівні інтонації трансформуються навіть в гнівні вигуки. Новий розділ розробки розвивається трьома хвилями нагнітання, причому кожна має свою кульмінацію. Третя, найяскравіша, типово оркестрова кульмінація (fff con elevasione) є генеральною кульмінацією і всього твору. Межа між розробкою і репризою стерта - рідкий випадок для С. Прокоф'єва. Власне тема головної партії в репризі не з'являється. У подальшому розвитку зв'язуюча і побічна партії загострюються ще більше, ніж у розробці. Побічна партія становиться кілкою, тривожною. Енергія, натиск і воля в ній перемагають над пісенністю та ліричністю.

Кода (Poco piu mosso, pianissimo) лаконічна і стрімка. С. Прокоф'єв застосовує суто скрябінські інструментальні ремарки (subito quasi tromba). Вочевидь, загальний симфонічний задум сонати зумовлює і оркестровий характер її окремих звучань. Величезне crescendo приводить до переможно урочистого проведення теми побічної партії. Вона трансформується в свою протилежність - трубний клич [2].

Третя соната С. Прокоф'єва - одна з найбільш популярних. Вона по-справжньому віртуозна і в той же час зручна для виконання. Її піанізм - новаторський, що природно і органічно витікає зі змісту.

С. Прокоф'єв вперше виконав Третю сонату в Петрограді 15 квітня 1918 року на одному з фортепіанних вечорів перед виїздом за кордон. Того ж року соната була опублікована видавництвом А. Гутхейля.

Фортепіанний стиль С. Прокоф'єва різко відрізняється від стилю інших російських композиторів-піаністів (С. Рахманінова, О. Скрябіна). Вже у ранніх творах композитора звернула на себе увагу суто інструментальна і дуже «матеріальна» трактовка фортепіано як специфічно клавішного, молоточкового, «ударного» інструменту. Численні токатні епізоди, гострі акценти, пристрасть до активних, уривчастих штрихів non legato, martellato, staccato знадобились для вираження енергійного, динамічного начала, притаманного С. Прокоф'єву. У багатьох його творах знайшли своє втілення дійові, вольові образи.

Б. Асаф'єв, характеризуючи С. Прокоф'єва-піаніста, підкреслював, що в ньому «суворий конструктивізм поєднується з психологічною виразністю». Так і сама фортепіанна творчість С. Прокоф'єва вражає поєднанням різко контрастних, протилежних рис: стальна міцність ритмічних «конструкцій» і буйна яскравість; сухі, прозаїчні (за словами Г. Нейгауза) пасажі та сповнені різноманітною фантазією ліричні і казкові епізоди; простота, яка іноді доводиться до навмисного «примітиву», і витонченість, елегантність [8].

Прокоф'євські піаністичні традиції успадкувало не одне покоління талановитих виконавців. Серед визнаних інтерпретаторів фортепіанних творів С. Прокоф'єва можна назвати С. Ріхтера, Е. Гілєльса, М. Пєтрова, М. Плєтньова, Є. Кісіна. фортепіанний композитор сонатний прокоф'єв

Формуючи власну позицію щодо виконання прокоф'євської сонати, слід враховувати стиль композитора, епоху, в яку він жив. Надзвичайно важливо мати уявлення про специфіку творчості митця в певний період, його піаністичну манеру, що, безумовно, знаходить відображення у композиторській творчості і зумовлює її характерні риси.

Література

1. История русской советской музыки. Том 1. 1917-1934 / А. Д. Алексеев и др. - М .: Государственное музыкальное издательство, 1956. - 310 с.

2. Морозов С. А. Прокофьев / С. А. Морозов. - М. : Молодая гвардия, 1967. - 280 с.

3. Нестьва М. И. Сергей Сергеевич Прокофьев. Альбом /М. И. Нестьева. - М. : Музыка, 1981. - 160 с.

4. Сергей Сергеевич Прокофьев: книга для школьников / Сост. О. О. Очаковская. - М. : Музыка, 1990. - 160 с.

5. Советская музыкальная литература. Вып. 1 / Ред. М. Риттих. - М. : Музыка, 1981. - 559 с.

Размещено на Allbest.ru