Історичний розвиток кобзарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК КОБЗАРСТВА

Гайдук І.Б., асистент, Воробей О.В., ст. 1 курсу ФВГ (Національний

університет водного господарства та природокористування, м. Рівне)

Стаття присвячена історичному розвитку кобзарського мистецтва. Визначено вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на його становлення, роль і місце в історії українського народу на різних етапах розвитку кобзарства.

The article deals with the historical development of kobzarstvo art. The influence of internal and external factors on its appearance, role and its place in history of Ukrainian tolk during different periods of kobzars development are defied.

бандура кобзарство україна

Бандура є одним із символів України, що наділений містичною здатністю стимулювати імунний супротив нації до зовнішнього тиску ворожих сил. Служачи для врівноваження національного організму в повсякденні, цей інструмент у часи великих потрясінь став могутнім джерелом наснаги. Українські кобзарі завжди були наставниками народу, виразниками його волелюбних прагнень та сподівань. Вони ніколи не були просто музикантами, що розважають людей. Вони були будителями народної свідомості і тому кобзарське мистецтво стало суспільно-історичним явищем, явищем суто національним і самобутнім, притаманним лише українському народу. Духовний пріоритет кобзарської справи завжди цінувався суспільством і народ шанував і любив своїх народних співців, сприяв розвитку їхнього мистецтва.

Суспільно - політична роль кобзарства особливо зросла з втратою Україною її незалежності. Це добре розуміли поневолені та окупанти, які завжди переслідували кобзарство. Незважаючи на репресії та масові нищення “власть імущими” та поневолювачами, кобзарство, завдяки всенародній любові та підтримці, вижило та збереглося до наших днів.

Нині, в період розбудови української держави, духовного відродження України, є цілком закономірне зростання інтересу до історії кобзарського мистецтва.

Новий етап у його вивченні настає з виходом книги Б.П. Кардана, А.Ф. Омельченка “Народні співці - музиканти на Україні” [8]. Поряд з оглядом різних періодів розвитку кобзарства тут подано замітки про багатьох відомих кобзарів. Та оскільки книгу видано в 1980 році, радянський період кобзарства висвітлений так, як того вимагала ідеологія. Подібною є книга Ф. Лаврова “Кобзарі” [9].

Тому невипадково у сучасному історіографічному доробку переважають спроби об'єктивного відображення сторінок історії кобзарства, фокусування дослідницьких зусиль на його трагічних моментах.

Першість належить досліднику кобзарського мистецтва Костю Черемиському, який у статті під назвою “Відлуння з холодної гори” привертає увагу до найбільш трагічної сторінки в літописі кобзарства - з'їзду кобзарів (узимку 1934-1935рр), на якому більшовиками було знищено кілька сот музикантів [12]. В іншому дослідженні того ж автора “Кобзарство у визвольних змаганнях 1917-1921 рр.”, розповідається про репресивні заходи щодо кобзарів, заборону виконання кобзарського репертуару, фальсифікацію кобзарських творів [13]. Тема публікації кобзарознавця Богдана Жеплинського, що мас назву “Нескорена пісня”, - розповідь про капелу бандуристів, депортованих до Сибіру у 1950 році [4]. Нові аспекти трагічного з'їзду з'ясовує М. Литвин [10].

У новітніх дослідницьких починаннях закономірно піднімаються питання теперішнього стану кобзарства, його розвитку та проблем що існують. За збереження кобзарсько - лірницьких традицій закликають вище вказаний Б. Жеплинський а також В. Шевченко, О. Різник [6; 14; 11].

Практична реалізація поставленої мети не можлива без узагальнення та систематизації існуючого великого і різнобічного матеріалу, витвореного багатьма поколіннями дослідників, переосмислення їх творчої спадщини, відкидання ідеологічних нашарувань.

Головним завданням є продовження критичних студій історії кобзарства на тлі конкретно історичної епохи, з'ясування внутрішніх та зовнішніх факторів впливу на його становлення, відображення поступового і безперервного процесу розвитку кобзарського мистецтва.

Прототипом кобзарів вважають співців-чудців княжої доби, згадки про яких зберегли літописи.

Назви “кобзар”, “бандурист”, “лірник” походять від музичних інструментів, якими користувалися народні музики. Найпоширенішим інструментом була кобза. Найдавніша кобза мала три струни, але вона постійно вдосконалювалась. В кінці XVI - на початку XVII ст., коли кобза була повсюдно освоєна народом України, стала невід'ємною складовою частиною його музичного життя, коли було усвідомлено, що цей оригінальний інструмент є витвором українського народу, його почали виділяти із загальної маси існуючих струнних інструментів, які називали кобзами. В зв'язку з цим кобзарі-виконавці почали шукати для нього іншу назву. Зрозуміло, що в першу чергу було звернуто увагу на назви існуючих однотипних музичних інструментів інших народів. У цей час в Англії, побутував схожий з кобзою інструмент “бандора”. Під цією ж назвою існував інструмент в Іспанії, Італії, але він мав дещо іншу форму, яка скоріше нагадувала гітару (з плоским кузовом). А от у Франції, Німеччині, Польщі та інших країнах бандора була схожа на лютню, тобто більш наближена до форми української кобзи [3, с.7; 7, с.18; 16, с. 22].

Так поступово український народний інструмент кобзу почали називати ще бандурою. Цю подвійну назву він носить і зараз, причому термін “бандура” більш поширений серед виконавців і широких верств населення.

В історії нашого народу кобзарство відіграло особливу роль. В XVI ст. утворилася славнозвісна Запорізька Січ, Військо Запорізьке, яке стало армією українського народу, грозою поневолювачів України. У Війську Запорізькому були й такі козаки, що разом із списом або шаблею носили кобзу, не розлучаючись з нею ні в курені, ні в походах. Взагалі кобзарі були провідною силою художнього життя козацтва. Повернувшись з походу, вони проводили час у веселощах, танцях та різноманітних розвагах. Описуючи дозвілля козаків, Яворницький перелічує народні інструменти, на яких грали козаки до танців: кобзах, скрипках, вагонах, лірах, басах, цимбалах. У козаків були і хори, і оркестри, і рапсоди-бандуристи. Кобзар у запорожців був охоронцем козацьких заповітів та всіх козацьких звичаїв, іноді грою і співом козацьких героїчних пісень кобзарі змушували козаків підніматися з Січі і йти до Чорного моря проти невірних бусурманів або йти походом за південно-західні кордони козацьких вольностей, проти ненависних ляхів. Вони знали й те, як виганяти з тіла недужого пропасницю, яке зілля і коли прикладати до вогнепальної рани, які шептати слова для того, щоб спинити кровотечу. Вони прославляли наймужніших козацьких героїв у своїх творах. Тут оспівувалась доблесть, відвага, завзяття Запорізького війська, нестерпні муки турецької неволі, глибока ненависть до іноземних завойовників [15, Т.1, с.237-238 ].

Проте в похідних умовах завжди віддавалась перевага зручному, легкому, мобільному. А цим якостям добре відповідав інструмент з грифом і ладами, що дозволяло мати великий звукоряд при мінімальній кількості струн. Інші - багатострунні конструкції, типу бандури, були більш громіздкими і менш зручними в користуванні, хоча і легко освоювались народними музикантами. Цей фактор, можливо, і вплинув на те, що бандура почала виходити з ужитку Війська Запорізького [2, с.73].

Бандура була популярна як серед простого козацтва, так і серед козацької старійшини. На бандурі грали кошові отамани, і навіть гетьмани. Гетьман України Богдан Хмельницький приділяв велику увагу розвитку музики, сам добре грав на кобзі. Це засвідчує виданий Богданом Хмельницьким 1652 р. спеціальний універсал, яким гетьман брав під свою опіку та опіку козацьких полковників цехові організації народних співців-музикантів. Був підписаний універсал про створення музичного цеху на Лівобережжі, аналогічного музичним цехам Львова, Кам'янки та ін. До них входили керівники-цехмайстри, майстри або панотці (учителі) та підмайстри (учні). -Братства мали статут, касу, хоругви, суд і навіть особливу таємничу мову, що звалася лебійською (“лебій” - дід), або ще лобурською, а в Галичині - лепетінською. Братства керували діяльністю кобзарів та лірників, піклувалися про підготовку молодих співців. Право мати учнів було тільки у досвідчених виконавців. Відповідальність за педагогічну діяльність панотці несли перед усім товариством. До кобзарської науки брали здібних, проте тільки сліпих дітей, котрі проходили сувору цехову школу, досконало вивчали репертуар, гру на інструменті. Навчання було нелегким і тривало три, а нерідко й більше років. Після цього відбувалася посвята у кобзарі. Учень приходив на зібрання сліпих бандуристів з хлібом, який подавав учителеві, дякуючи за науку. Майстер тричі читав молитву, а далі звертався до всього кобзарського братства з проханням прийняти його учня. При цьому він детально розповідав про навчання молодого бандуриста, про його моральні якості. Учень же демонстрував, як засвоїв кобзарську науку. Завершувалася посвята частуванням. З цього дня вчорашній підмайстр ставав повноправним членом братства. Майбутній гетьман Кирило Розумовський сприяв відкриттю в Глухові в 1730 р. музичної школи, в якій викладалася і гра на бандурі [9, с.35].

Кобзарський репертуар залежав переважно від попиту, тому найбільше народні співці виконували ті твори, які хвилювали слухачів. Думи, історичні та сатиричні пісні, псалми були вірною зброєю музикантів у боротьбі із зовнішніми та своїми “доморослими” ворогами. За це й переслідували творців і носіїв героїчного епосу, піддавали часто нелюдським катуванням чи мученицькій смерті. Яскравим документом злодіянь польської шляхти в Україні стала коденська книга, в якій збереглися протоколи страт гайдамаків. Один із записів засвідчує, що в січні 1770 року було покарано трьох кобзарів - Прокопа Скригу, Василя Марченка та Петра Сокового. Співців посадили на палі за те, що кожен з них “гайдамакам на бандурі гравав”. Народний переказ доніс трагічну правду про вбивство Грицька кобзаря під Каневом [1, с. 218-232; 9, с.37].

Кінець ХVIII ст. приніс з собою повне поневолення українського народу, а з ним і цілковитий занепад старого кобзарства. Тоді була скасована Гетьманщина, зруйнована Запорізька Січ, українських діячів було покарано чи то заслано до Сибіру та на північ Росії, а народ був поділений між тими, хто найбільше вислужився на його поневоленні. Козацька старшина, що була облагодіяна різними привілеями, починає забувати козацькі звичаї, традиції і, нарешті, мову своїх батьків. Ці умови і вплинули на занепад козацького кобзарства. Бідному невільникові-кріпакові російських дворян, було вже не до кобзи і тому він покинув її. Покинуту на призволяще кобзу, підхопили каліки-сліпці, що при допомозі її випрошували милостиню, які й зберегли її аж до наших часів. Серед цих сліпих кобзарів особливо відзначимо таких як Андрій Шут, Іван Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко та Остап Вересай.

Хоч Вересай і не був останнім кобзарем, але цей погляд досить довго тримався і мав за собою, як тоді здавалось, реальні підстави. Та XII археологічний з'їзд (1902 р.) вперше, де в більшій кількості виступали кобзарі, показав свою безпідставність такого погляду. На цьому з'їзді, крім лірників та простої музики, виступало аж сім кобзарів. Ось їхні прізвища: Пархоменко, Терещенко, Кравченко, Кучеренко, Гащенко, Древченко, Нетеса. Згаданий археологічний з'їзд мав велике значення в справі відродження кобзи. Він виявив, що кобза не тільки живе і поширюється, принаймні між сліпецькою братією, а що вона варта далеко більшої уваги за ту, яку вона мала до цього часу.

Ще до революції кобза дуже поширилась і то не лише між сліпими, але в більшості вже між зрячими людьми. Серед них треба згадати інженера Гната Хоткевича, вчителя миргородської художньо-промислової школи Опанаса Сластьона, архітектора Андрія Волощенка, вчителя співу Василя Шевченка та ін. Під час революції 1905 року, придушивши селянське повстання в Сорочинцах, царські прислужники піддали екзекуції відомого кобзаря Михайла Кравченка за те, що своїм співом закликав народ до боротьби. Після революції, коли стало трохи вільніше з улаштуванням українських концертів та вечірок, кобзарів все частіше почали запрошувати виступати на сцені, та й, взагалі, кобзар всюди стає бажаним гостем [3, с.31].

Згодом починаються і самостійні кобзарські концерти по таких містах, як Київ, Харків, Полтава, а часом і в повітових містах. Так, наприклад, в 1906 році відбувся один з перших таких концертів в місті Охтирці на Харківщині, улаштований заходами Павла Мокроуса. Особливо багато концертів було в 1911-1912 роках. Тоді вони відбулись у таких містах: Київ, Катеринослав, Полтава, Миргород, Кременчук, Охтирка, село Мануйлівка на Катеринославщині. Поодинокі виступи були не тільки на Україні, але й поза її межами: у Петербурзі, Москві, Варшаві та інших містах. Серед сліпих кобзарів, які виступали на цих концертах, можна назвати таких: Кучеренко, Гончаренко, Гащенко, Кравченко, Пасюга, Древченко, Нетеса, Кожушко та ін. Концерти справляли на слухачів велике враження і мали широкий відгук в пресі, як в українській так і російській.

Революційний сплеск 1917р. спричинив своєрідне відродження кобзарства. У перші пореволюційні місяці створюються чи не найсприятливіші, за останні 100 років, умови для самоствердження і вільного розвитку щодо мистецтва. Хвиля зростання національної свідомості українського суспільства активізувала традиційний кобзарський репертуар, передусім - історичні думи та пісні. Співці складали й нові твори, що відображали сучасні їм історичні події. Розвивається побутовий та духовний репертуар співців. Адже в час воєнної руйнації люди, природно, шукали в їхніх “битовщинах” і псалмах розраду своєму смуткові, знаходячи виплеск горю і тривозі. Відбувалися концерти і на Всеукраїнському Військовому з'їзді та на першому з'їзді “Просвіт” (1917 рік) [12, с.24 - 27].

Водночас зростає зацікавлення бандурою серед української інтелігенції. У Києві створюється гурт аматорів, який навесні 1918-го року з благословення гетьмана України Павла Скоропадського перетворено на “Першу художню капелу кобзарів”. У Харкові набуває популярності бандурний колектив університетського студентства. Товариством “Просвіта” у Конотопі засновано молодіжний кобзарський гурток, що згодом став кістяком Конотопської капели бандуристів. Особливо популярною стала бандура в українському війську. Як і за часів козаччини, кобзарі опинялися серед вояків, підносячи їх настрій, дух та міць, не вагаючись в разі потреби віддати життя за Україну. Саме в їх середовищі у кривавих боях громадянської війни відродилося те щире і цілісне сприйняття кобзарського мистецтва, яким воно було споконвіку. Доказом цього стали визначні бандуристи, які свій творчий шлях розпочали в українських військових формуваннях.

Прихід до влади на Україні більшовиків перекреслив усі сподівання на відродження кобзарства. Тотальний репресивний процес народні співці і аматори відчули на собі одними з перших.

Заходи більшовиків щодо народних співців можна умовно поділити на дві групи: від простої “заборони грати і співати”, аж до розстрілу та ідейного виголошення змісту, й традиційного образу кобзарства як своєрідного суспільного явища з метою його приборкання і використання для ідейно-утилітарних потреб режиму.

Юридичним підґрунтям для першої групи заходів стали звинувачування у “контрреволюційній агітації”. Ось відомості про деяких співців: “Петро Скидан - замордований більшовиками в середині січня 1920-го року в Харкові та Москалівні за спів серед червоноармійців контрреволюційних пісень; Йосип Гливкий - забитий червоноармійцями під час боїв за м. Лозова Харківської області у 1919-му році; Антін Митяй - забитий більшовиками у м. Києві 1921-го року” [13, с.30].

Другу групу репресивних дій режиму становили заходи, що спонукали співців до “добровільно-примусової” колабрації з режимом. Найхарактерніші з них були: насильницьке залучення, т. зв. “мобілізація” кобзарів до більшовицьких агітбригад (Під загрозою розстрілу і шантажу деяких співців змушують виступати перед населенням з більшовицькою агітацією. Така доля гірка спіткала багатьох відомих кобзарів: Івана Запорожченка та ін.); заборона виконання традиційного кобзарсько-лірницького репертуару (дум, історичних пісень, псалмів, кантів); і стимулювання процесу створення нових творів, що прославили окупантів (наприклад “Ой, у місті Петрограді”, “Пісня про Щорса” кобзаря Павла Носача; “Хто ж той сокіл, товариші?”, “Батько Ленін” кобзаря Федіра Кушнерика; “1917 рік”, “Пісня про повстання” кобзаря Івана Запорожченка та ін.); фальсифікація кобзарських творів, створених під час революції (характерним прикладом с “Пісня про Христового” П. Гузя).

Матеріали, що збереглися, свідчать: після перемоги більшовизму на Україні кобзарство було приречене на загибель. Основними документами, котрі скеровували владу до боротьби з народними співцями, стали постанови ще початку 20-х років про заборону жебрацтва і обов'язкову реєстрацію всіх музичних інструментів у відділах міліції та НКВС. Зі спогадів киянки Софії Овчинник довідуємося: “Більшовики нищили і забороняли тримати в хаті такі інструменти, як ліра і кобза. Коли десь їх знаходили, оголошували ворогом пролетаріату...” [13, с.31]. Зрозуміло, одночасно з гонінням не раз ставилося питання і про доцільність існування народних музичних інструментів. А на пленумі Всеукраїнського комітету спілки робітників мистецтв (грудень 1933 року) кобза і бандура були названі “класоворожими” [12, с.24].

У спогадах емігранта Шостаковича, що видані у Лондоні в 1939 році згадаються кобзарський з'їзд, що відбувся узимку 1934-1935рр. Присутніх кобзарів було кілька сот і всіх їх застрелили - в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці. Лише кобзарі своїми піснями почали будити паралізований масовим терором і страшним голодом український люд до опору, до повстання. Про це свідчать вцілілі протоколи працівників тогочасної міліції , яка арештовувала мандрівних співаків “за підбурювання народу до непокори совєтській власті” [12, с.25].

Кобзарознавець Богдан Жеплинський у автобіографічній статті “Нескорена пісня” розповідає про капелу бандуристів, депортованих до Сибіру. Репресії, що відбувались у п'ятидесятих роках у Львові, зачіпляли і кобзарську молодь. Його з братом та ще 12-ох ентузіастів, що грали у вузівській капелі бандуристів заарештували, а згодом депортували до Сибіру. У глухій тайзі, на живописному березі невеличкої річки виросло нове поселення, яке назвали по-кобзарськи - Торба! З музикантами були бандури, і у вільну хвилину кобзарі радували своїм мистецтвом багатьох слухачів[4, с.13].

Факти нищення кобзарства стали гіркою реальністю. Публікації у тогочасній періодиці розповідають про те, що радянська влада піклується про незрячих кобзарів, забезпечуючи їх пенсією, відправляючи до санаторіїв та будинків відпочинку. В створених капелах бандуристів та музичних закладах, де вводилося навчання гри на бандурі, виконувалися лише дозволені, “ідеологічно чисті” твори. А республіканська нарада кобзарів та лірників мала на меті засвідчити, що кобзарство існує, насильства над ним нема.

Нині в Україні створено примітні кобзарські школи і цехи, кафедри, творчі об'єднання й клуби. У Переяслав-Хмельницькому відкрито Кобзарський музей, десятиріччя якого Всеукраїнська спілка кобзарів відзначила в травні 1999 року. В січні 1996 року було обрано Раду Спілки. Кобзарство здобуло державне визнання. В листопаді 1997 року Президент України Леонід Кучма підписав історичний документ. Всеукраїнська Спілка кобзарів отримала статус творчої організації. [5, с. 26; 11, с. 83; 14, с. 196].

Спілка провела вечори пам'яті видатних кобзарів Андрія Бобиря, Григорія Кутастого, Євгена Адамцевича, Євгена Мовчана, Юрія Зінгалевича, а також практичні конференції та семінари.

За фінансової підтримки Міжнародного фонду „Відродження” створено аудіо - та відео - запис репертуару і розповідей про кобзарство старих часів, що неабияк прислужиться розвитку мистецької творчості молодих.

В Києві, в університеті культури і мистецтв, відкрито кафедру бандури та кобзарського мистецтва, а нещодавно кобзарі відзначили важливу подію - вперше в своїй історії заснували свою газету - „Кобзар”.

Українці за кордоном теж відроджують кобзарське мистецтво. З цією метою ініціативна група Українського центру культури в Перемишлі провела ряд заходів, що сприяли зацікавленню громадськості цим унікальним і високо технологічним інструментом. Тут відбуваються міжнародні фестивалі „Дні бандурної музики”, а також курси бандурної музики, на яких навчаються учні з різних регіонів Польщі, а саме: з Перемишля, Кенгитина, Варшави та ін.

Отож, одночасно з фізичним розправами над нашими “гомерами” відбулися небезпечні процеси нівечення того глибокого національного змісту, яким сповнене кобзарство. Адже воно не просто співає під супровід бандури чи ліри. Це сторожа народних традицій, плекання свідомості українців, заклики боронити волю. Це складова ментальності української нації. Кобзарство створювало у своїх творах особливе просторово-часове середовище, яке ґрунтується на особливостях етнічної психології, сприяло формуванню самосвідомості української спільноти, адаптуючи традиційні світоглядні орієнтири до нових суспільно-історичних умов. Як складова української духовної культури воно надавало можливість українцям у найскладніших історичних умовах зберегти етнічні ознаки своєрідності, виробляти стійкий імунітет проти полонізації та русифікації Нині постає проблема виховання у кожного громадянина широкого, традиційно-поважного ставлення до кобзарського мистецтва та його носіїв, всебічного переосмислення його сучасної ролі. Дбайливе збереження і поглиблення цього унікального пласту національної культури неможливе без усвідомлення його необхідності для повноцінного існування нації, без належної уваги і кваліфікованої пропаганди справжніх перлин.

Література

1. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. - К.: Дніпро, 1991. - 335с. 2. Дутчак В. Бандура в козацькому війську України // Народна творчість та етнографія. - 1994. - № 1. С. 70-73. 3. Ємець В. Кобза та кобзарі. - К.: Муз. Україна, 1993. - 127с. 4. Жеплинський Б. Нескорена пісня. Розповідаємо про капелу бандуристів депортованих до Сибіру // Українська культура. - 1993. - №.2. - С. 12-13. 5. Жеплинський Б. Кобзарсько-лірницькі традиції в Західних областях України // Посвіт. - 1994. - №2. - С.26. 6. Жеплинський Б. Науково-практична конференція про сучасні проблеми кобзарства // Посвіт. - 1995. - №5.- С. 13-14. 7. Колеса Ф. М. Мелодії українських народних дум / Підгот. До друку С.Й. Грицак. - К.,1969. - 111с. 8. Кардан Б. П. Омельченко А.Ф. Народні співці - музиканти на Україні. - К.: Муз. Україна, 1980. - 184с. 9. Лавров Ф. Кобзарі: нариси з історії кобзарства України. - К., 1980. - 164с. 10. Литвин М. Розстріляний з'їзд кобзарів // Народна творчість та етнографія. - 1998. - №. 4. - С. 95-99. 11. Різник О. Кобзарство: традиції і сучасність // Слово і час. - 1997. - № 9. - С. 82-85. 12. Черемиський К. Відлуння з Холодної гори. Як нищили українських “гомерів” // Українська культура. - 1992. - № 6. - С.24-27. 13. Черемиський К. Кобзарство у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. // Українська культура. - 1998. - №. 2.- С.29-31. 14. Шевченко В.В. Питання історичного розвитку кобзарського мистецтва // Всеукр. наук.-практ. конф. “Проблеми розвитку художньої культури”. - К.,1994. - С. 192-197. 15. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3т./ Ред. кол.: П.С. Сохань та ін. - К.: Наук. Думка, 1990. - Т.1. - 552с. 16. Ященко Ю. Сріблястий кобзи передзвін: Нариси про історію кобзи // Посвіт. - 1995. - № 1. - С. 19-24, 28-33.

Размещено на Allbest.ru