Арам Хачатурян: риси стилю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Арам Хачатурян: риси стилю

Підготувала

студентка 3 курсу

кафедри камерного співу

Єфімчук Юлія

Одразу варто відзначити, що як і багато інших композиторів Хачатурян розпочав свою авторську діяльність з наслідування, але і приклад для наслідування він вибрав незвичайний - відтворюючи образний світ музики і поезії ашугів - для багатьох світ новий, невідомий. Крім того, дуже скоро, вже в ранніх п'єсах Хачатуряна, відзначилася своя манера вираження, яка виокремила і в наслідуванні риси індивідуальної неповторності. Саме цією неповторністю щедрого таланту полонять нас кращі юнацькі твори Хачатуряна.

Наприклад його скрипкова «Пісня-поема», написану в 1929 році, ще до вступу в консерваторію. Навіяна любовним спогляданням народного мистецтва нехитра імпровізація молодого композитора. Він наслідує ашугів з відвертістю захопленого учня. Наслідуючи - імпровізує, і мимоволі розкривається своєрідність його багато обдарованої художницької натури. І тут ми помічаємо органічну властивість хачатуряновскої музики: індивідуальне, «своє» виражається в ній через народне, національно-характерне. Споглядаючи народне мистецтво, в атмосфері якого він ріс, наслідуючи його і стверджуючи його сутність, Хачатурян навчався образно мислити і втілювати в музиці життєві враження - все сміливіше і впевненіше показувати свою індивідуальність, свою манеру і свій характер.

Уява композитора стривожена неясними асоціаціями, невловимими ще, бажаннями, задумами, але чуття його не обманює, коли він замислюється про приховану силу своєрідного симфонізму в імпровізаційної стихії народно-пісенного мистецтва батьківщини. Він шукає застосування симфонічних принципів в рідній національній музиці, в своїх імпровізаціях, і в цих наполегливих пошуках виникає проста і надзвичайно плідна ідея творчого синтезу - конструктивна ідея хачатурянівського стилю.

Опановуючи знання та вміння, Хачатурян сміливо вводить свою імпровізаційність в русло симфонічного розвитку великих композицій. Зберігаючи манеру невимушеного висловлювання, він прагне надати своїм думкам гнучку виразність і ясність симфонічних форм і, в той же час, розширює, оновлює ці форми вільної імпровізаційності розробкою народних тем, розспівок, ритмів, танцювальних рухів. Перші досліди не завжди органічні, далеко не досконалі, але вони дуже цікаві і обіцяють багато нових можливостей для збагачення образної виразності симфонізму. Знання осмислюються і поглиблюються свідомістю в практичної діяльності.

Новаторські пошуки увінчуються відкриттями в здійсненні значних ідейно-творчих задумів композитора; сприяючи йому, вони знаходять важливу роль в процесі кристалізації його індивідуального стилю, характерні риси якого виразно вимальовуються в Першій симфонії. Її поява була підготовлена циклом юнацьких п'єс консерваторського періоду. В подальшому процесі ідейно-творчого зростання, здійснюючи нові, більш складні задуми, Хачатурян виявляє рідкісне різноманіття цих відповідностей і поєднань, осягає різноманіття в розвитку тематизму («інше в своєму»), поглиблюючи його народний характер, збагачуючи національний колорит. Поступово долається властива йому раніше розпливчастість, хиткість.

Хачатурянівський тематизм немов вбирає і концентрує стихійну силу імпровізації, і в ньому все рельєфніше проявляються риси художницької індивідуальності. Зосередженість думки і почуття стримує пафос красивого багатослів'я. Неухильно розширюється коло виразних засобів і можливостей, удосконалюються прийоми. Форми народності, що служили йому раніше прикладом для наслідування, стають вмістилищем нового досвіду, нового життєвого змісту, одухотвореної ідеї та народності.

Талант Хачатуряна розвивався інтенсивно і цілеспрямовано, набираючи швидкість в прямому русі ясного, життєлюбного мистецтва, котре не відчуває на собі особливо складних суперечностей, болісних сумнівів і коливань. З юності, в живих проявах обдарованої натури композитора, він безпосередньо сприймає образи навколишньої дійсності, швидко позначається індивідуальна манера. Але далеко не так швидко виробляється стиль, що вимагає поглиблених знань, цілісної ідейно-художньої концепції, закінченого майстерності. Індивідуальна манера Хачатуряна позначається так чи інакше майже у всіх його творах. Лише в Першій симфонії (в її кращій - першій частині) проявляються риси стилю; процес його формування протікає поступово. По-своєму, вільно наслідуючи ашугів, він проникає в образний світ невідомої краси. Звичайно, пізнання народності не могло обмежитися і не обмежилося мистецтвом ашугів. Послідовний розбір творів Хачатуряна показує, які багаті витоки його творчості і як ширяться і поглиблюються його зв'язки з національним фольклором - вірменським, азербайджанським, грузинським, російським, українським, узбецьким, таджицьким, туркменським... Разом з тим, чільна роль всеосяжного мистецтва ашугів в етичному та естетичному вихованні хачатурянівського таланту для нас безсумнівна.

Неважко зрозуміти, що все це, аж ніяк не заважало проявам художницької натури індивідуальності Хачатуряна, яка була занадто сильною, щоб зупинитися на наслідуванні, саме це послужило доброю основою для вироблення своєї мови і стилю. Очевидно, треба було довго і наполегливо вчитися, долати труднощі, заповнювати прогалини. Та коли ще мало вмієш, але багато маєш і прагнеш так само багато вміти, то і навчання йде успішнішо. Благотворно впливали на нього заняттяу М. Гнєсіна і, особливо, у М. Мясковського, як багато значили для нього скупі, лаконічно мудрі відгуки і поради С. Прокоф'єва. Мясковський же, головний керівник і вихователь Хачатуряна, надав неоціненно-важливий вплив на процес формування його композиторської індивідуальності. Завдячуючи Мяськовському Хачатурян засвоїв «не консерваторську хрестоматію», а справжню сутність музичної культури. Завдяки Мясковському - і через Мясковського - Хачатурян глибоко сприйняв традиції класичного та новаторського симфонізму. Дбайливо виявляючи в Хачатуряні риси самобутнього обдарування, Мясковський сприяв розширенню його ідейного кругозору, розвитку в ньому вимогливого смаку і почуття суворої самокритики. Незмінно орієнтуючи на високі зразки реалістичної майстерності, він допомагав Хачатуряну розбиратися в складному конгломераті суперечливих напрямків і віянь сучасного мистецтва.Таким чином, процес формування композиторської індивідуальності Хачатуряна був вільний від школярської обмеженості і «академічної» рутини.

Природній народний початок одухотворяє сміливими творчими задумами, широко і вільно розкривається в його музиці, отримуючи своєрідний, надзвичайно колоритний симфонічний розвиток. Разом з тим, імпровізаційність хачатурянівської манери знаходить тепер інший характер. Композитор розуміє органічний зв'язок імпровізаційності своєї музики з народними витоками, але тепер він розуміє також, що треба володіти нею, підпорядковувати її своїм ідейним задумам, а не безтурботно віддаватися їй. У міру засвоєння Хачатуряном законів логіки розвитку музичної думки і композиційної майстерності, - імпровізаційність, яка стихійно панувала раніше в його творах, стає стимулюючим елементом тематичної розробки. Це помітно вже в Тріо та Танцювальній сюїті, насичених такого роду внутрішньою тематичної розробкою.

В Першій симфонії (в першій її частині особливо) Хачатурян йде далі, поєднуючи і синтезуючи риси народної імпровізаційності і сонатності. Імпровізаційність, успадкована від традицій народного мистецтва, підпорядкована волі художника і преформована його фантазією і майстерністю, становить характерну особливість стилю Хачатуряна. Вона виходить від змісту, від задуму твору негнучко слідуючи йому а розширює форму, збагачує її виразність. Невловимо пов'язана з народними витоками, вона вносить в музику риси неповторної своєрідності. Ми відчуваємо їх в невимушеному розгортанні тем-мелодій, і в їх розкидистому, «гіллястому» викладі-розвитку, в колоруванні і наповненні звукової тканини мотивною розробкою, з її варіантністю ланкових побудов, з її внутрішніми контрастами інтонаційно-ладових відтінків, ритмічних рухів, тембрових і гармонійних фарб, особливо яскраво проявляється все це в симфонічній творчості Хачатуряна, в чому легко переконатися на власні очі, заглянувши в партитури і в розбір партитур його симфоній, концертів, балетів.

Швидше за все, саме архаїка вабить Хачатуряна в народному мистецтві, бо найменше він хоче бути стилізатором, навпаки - відтворити вічно живий, динамічний процес образного сприйняття і відображення життя. Проникаючи в цей процес, він шукає, відбирає, удосконалює, постійно піклуючись про відповідність своєї музичної мови духу народності і - сучасності. Тут, звичайно, немає місця догмам і схемами. Усе підпорядковується ідейним задумам, його цілісного втілення. Залежно від конкретного творчого завдання він може використовувати і справжні народні мелодії, вплітаючи їх яскравою гірляндою в партитуру (згадаємо балети «Щастя» та «Гаяне»), і окремі, часом різнохарактерні, мотиви, поспівки, ритми, по-своєму зіставляючи їх, поєднуючи і розробляючи (Танцювальна сюїта, симфонії і багато іншого); може глибоко переосмислити народну тему, надавши їй абсолютно новий характер і колорит (Частина Andante у фортепіанному концерті), або скласти оригінальну мелодію, яка майже не відрізняється від народної (Пісня Пепо); він може «розспівати» свою тему так, як це зробив би ашуг в хвилину натхнення (Пісня-поема), а з простої ашугської поспівки розвинути велику симфонічну імпровізацію (Пролог до Першої симфонії) і так далі.

Всюди відчуваєте ви це живе різноманіття взаємозв'язків з народної музичної промовою, що додає дивовижну свіжість, гнучкість і невимушеність єдиної мови композитора.

Особливості мови і стилю Хачатуряна, обумовлені змістом його творчості, виробляються і закріплюються разом з вдосконаленням реалістичного методу і зростанням майстерності.

Першоосновою хачатуряновскої мови служить сувора і ніжна монодія вірменської народної пісні і пісні-танцю, що виявляє національну первородність його мелосу, без неї не можна собі уявити музику Хачатуряна, лише вона дасть вам уявлення про його творчість таке ж, як тканина килима по вишитих на ній кольорових візерунках. Проникаючи в глиб рідного пісенного мистецтва, Хачатурян виявляє закладені в ньому багаті можливості ладогармонічного і поліфонічного розвитку, вплив якого на розвиток хачатурянівського стилю безумовна.

У творчості Хачатуряна прослідковується сильні і могутні традиції Бородіна, геніально та просто синтезовані в монументальних творах ( «Князь Ігор», симфоніях) характерні елементи народних музичних культур Західної Європи та Сходу. Багато близького, родинного для Хачатуряна в реалістичному мистецтві Бородіна, овіяному національною романтикою, - і пісенна широчінь мелосу, і богатирська міць ритму, і колоритний симфонізм al fresco (з монотематичним принципом розвитку), і розмашисто-декоративна манера оркестрового (поліфонічно-гармонічного) пласта. Все це, по-своєму сприйняте, посвоєму осмислене, втілюється в художницькій свідомості Хачатуряна, сприяє втіленню власних його задумів, спрямовує композитора вперед- до тогочасної сучасності.

Закономірна спадкоємність пов'язує творчість Хачатуряна і з драматичним симфонізмом Чайковського (зв'язок, гостро відчутний в «Симфонії з дзвоном»); через Чайковського і Бородіна (головним чином) - зі світовою музичною класикою. Він не вигадує нових, «нечуваних» форм, якщо навіть, то іноді, піддається такій спокусі (як в симфонії-поемі). І вже у всякому разі він не ламає класичні форми - бо вільно володіє ними («ламають» зазвичай ті, хто ними не володіє).

Принцип безперервного руху, контрастного тематизму, передформуючий народно-імпровізаційний початок, динамізує симфонічні композиції Хачатуряна. Як вимогливий майстер, - він постійно піклується про закінченість форм своїх творів, про їхню точну завершеність, свято слідує своєму задуму, знову і знову вдосконалює музичну форму своїх творів, домагаючись динамічності, стрункості, блиску.

Крайні прояви надмірності в музиці Хачатуряна рідкісні, однак тенденція все ж існує і промовчати про неї не можна, тим більше, що виникла вона не випадково і позначається не тільки в захопленні «ефектами» витонченості форм. Її «корені » закладені в юнацькій манері композитора, вірніше - в красномовстві фактур, та щедрості імпровізаційних висловлювань, яке залишилося «відмітиною» і в зрілій творчості композитора, коли вже були подолані багато недоліків, властивих молодості та творчій незрілості, і вже була відточена блискуча композиторська майстерність. Те, що раніше, при скромних можливостях композиторського вміння, і виражалося скромно, з відвертою наївністю, не позбавленої чарівності безпосередності, тепер - майстерно вбирається ошатною вишуканістю засобів, барвистістю складу, і часом не без «перебільшення», гальмує розвиток, а іноді порушує логіку розвитку, і вкрай ускладнює сприйняття. Слухач відчуває, і аналіз підтверджує: в різній мірі сліди і наслідки такого марнотратства помітні в фіналі Першої симфонії, Трьох аріях для голосу з оркестром, Урочистій поемі, в епізодах «Спартака» (особливо в картині «в цирку»), та в деяких інших творах, але більш за все- в фіналі Симфонії-поеми, де перемогло (на щастя, тимчасово) самонасолодження чуттєвими «принадами звукопалітри», де витончена складність галасливої одноманітності придушила живе різноманіття простоти - такі прояви надмірності - дорогоцінна риса хачатурянівського стилю.

Стиль композитора кристалізується і затверджується в його симфонізмі. Хачатурян написав чимало чудової музики в різних жанрах (пісні, хори, камерно-інструментальні твори, п'єси, тощо), але майже все краще, що було створено ним - відноситься до симфонічної музики. Тут сконцентрувались його головні інтереси, його допитливі пошуки і видатні досягнення. Опановуючи імпровізаційну стихію народного пісенно-танцовального мистецтва, Хачатурян вводить її багатонаціональний потік в гранітне русло симфонізму, і більше того, - користуючись силою стихійного потоку, прагне поглибити і розширити це русло, надати йому новий напрямок, повернути його безпосередньо в нашу сучасність. Завдання надзвичайно захоплююче, сміливе, плідне, і звичайно, дуже важке, що вимагає не тільки величезного таланту, а й мужньої майстерності. Зіставляючи контрастне, синтезуючи різнохарактерне в єдиному, Хачатурян розробляє та втілює в симфонизмі великих композицій сюжети і теми загальнолюдського значення і «високого» звучання. Задуми його різноманітні; в той же час вони злиті загально. цілеспрямованістю. Пафос затвердження прекрасного - альфа і омега хачатурянівського симфонізму (що знову-таки зближує його з симфонізмом Бородіна). Це пафос закоханості в життя, пафос, вирощений стихією пісні і танцю.

Роками безперервної праці та вдосконалення, Хачатурян виробив свій емоційно-піднесений, рапсодичний зміст, у якому гнучко переданий проникливий ліризм, драматична схвильованість і святкова урочистість його музики. Цей зміст піднесений і розкішний, часом, можливо, занадто розкішний і барвистий, але завжди індивідуально-яскравий,

блискучий, концертний. Залишаючись художником національним, вільно користуючись усіма засобами майстерності і техніки тогочасного мистецтва, Хачатурян домагається тієї універсальності змісту, яка дозволяє йому одинаково талановито і правдиво розповідати про життя, про душевну шляхетність і красу простої селянки Гаяне, про подвиги легендарного Спартака, який підняв повстання рабів в Стародавньому Римі, про бурхливі пристрасті венеціанського мавра Отелло, про драматичні події лермонтовського «Маскараду», та й багато про що інше. Зміст, у даному випадку, є сублімацією мови, що визначає характерні риси та особливості мовної виразності стилю.

Творчість Арама Хачатуряна за своєю стильовою цілеспрямованістю, за своїм змістом і стилем щось більш глибоке, принципово значніше, ніж найдужчий гедонізм. Хачатурянівська закоханість в життя, сп'яніння його красою, ніяк не зводиться до «земної» насолоди як мети людського життя, а як пафос творення нового і затвердження прекрасного в новому - становить душу музики Хачатуряна. Пафос боротьби та подолання - душу його симфонічної драматургії. Пайос у контексті музики Хачатуряна - вимагає вираження сильного, могутнього, чудового, його ідеалом повинна бути і простота вираження, хоча композитору не завжди вдається залишитися простим без одноманітності - він нерідко жертвує простотою в своєму прагненні до пишності сили. Але все ж таки це не головне. Володіння власним стилем - перевага високообдарованих поетів, художників, музикантів. Подібно натхненній рапсодії, він невичерпний в імпровізаційній щедрості свого змісту. Хачатурян відразу підкорює пишнотою сили, сміливістю метафор, насиченістю ладової атмосфери, гордовитою поставою мелодій, темброво. дзвінкістю, пишним оздобленням оркестрового колориту, розмаїттям фарб і ритмічних рухів.

Список використаної літератури та джерел

хачатурян композитор музика симфонічний

1. http://bse.sci-lib.com/article118679.html.

2. Арам Хачатурян, Сб. cтатей, сост. Г. Геодакян, Ер., 1972; Тигранов Г.Г.

3. Тигранова, И.Г. Лирические образы в творчестве Арама Хачатуряна. -- Ер., 1973.

4. Тигранов Г.Г. Арам Хачатурян. -- Л.: Музыка, 1978.

5. http://www.khachaturian.am/rus/remember.htm.

Размещено на Allbest.ru