Диригентська школа Євгена Вахняка на тлі хорової культури України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівського національного університету імені Івана Франка

Диригентська школа Євгена Вахняка на тлі хорової культури України

Чучман Василь Мар'янович

Українська хорова культура впродовж віків була і залишається однією з невід'ємних ознак національної ідентичності, дієвим чинником у процесі духовної та суспільної консолідації нації. Глибоко зако- рінена в національні традиції, вона стала тим «благодатним ґрунтом», на якому виховувалися й реалізовували себе видатні мистецькі особистості та творчі спільноти, з якого проростали шедеври композиторської та виконавської творчості.

Актуальність теми дослідження обумовлена тенденцією сучасного українського музикознавства до всебічного вивчення знакових феноменів національного музичного мистецтва, що сприяє кращому осмисленню розмаїтості культурного буття України. У цьому контексті надзвичайно важливою є тема музично-виконавських шкіл.

Цілісну концепцію хорової культури в українському музикознавстві сформулював Анатолій Лащенко у праці «Хорова культура: аспекти вивчення й розвитку» [19]. Дослідник розглянув широкий спектр проблем: хорові школи, виконавські напрямки, хорове мислення, хорове інтонування, організація хорової справи. Хорова культура в його трактуванні постає як складна багаторівнева система взаємодії суспільних, художньо-творчих і виконавських сил, в якій простежується функціональний взаємозв'язок цілей, засобів і результатів діяльності. З-поміж українських хорових шкіл, музикознавець виділив і коротко охарактеризував діяльність чотирьох провідних: київської, одеської, харківської, львівської.

Визначення поняття «хорова школа» знаходимо у праці А. Лащен- ка «З історії київської хорової школи» [18]. Спираючись на вчення Бо - леслава Яворського, який інтерпретував мистецьку школу як головну константу музичного життя, А. Лащенко трактує «хорову школу» як «рівень оволодіння засобами хорової діяльності, які забезпечують уособлену професійну наступність і спадкоємність світоглядних, музично-естетичних і технологічних ознак певних суб'єктів хорової культури» [18, 3]. Входячи з цього, київську хорову школу дослідник розглядає як «нерозривність історичного досвіду композиторської, виконавської, хорознавчої та слухацької практики у відповідному художньому просторі» [18, 3].

Наголошуючи на наступності й спадкоємності, нерозривності історичного досвіду, А. Лащенко мислить хорову школу в органічній єдності з хоровою традицією. Тісний взаємозв'язок двох явищ, «школа» і «традиція», а також їх взаємодія за принципом діалектичної єдності як одиничного і загального, спостерігається в працях багатьох музикознавців.

Продовжуючи ідеї А. Лащенка, Анатолій Мартинюк, висвітлює діяльність вищезгаданих диригентсько-хорових шкіл в якості феномена національної культури в системі музичної освіти України другої половини XX століття. У своїй концепції хорознавства як окремої галузі музикознавства вчений визначає традиції хорової культури як взаємодію хорової творчості, хорового виконавства, диригентсько-хорової педагогіки і розвитку музично-теоретичної думки у цій галузі [25, 15--16].

Дослідниця феномена одеської хорової школи Ірина Шатова аргументовано доводить тезу, що життя традиції -- в школі, в живих носіях традиції. Основну мету диригентсько-хорової школи вчена вбачає у розвитку хорового виконавського мистецтва на основі спадкоємності, коли хоровий професіоналізм формується в умовах діалектичної наступності, відбираючи й закріплюючи в собі кращий досвід музичної спадщини [31, 8].

Станіслав Кучеренко трактує поняття школа як своєрідний інструмент для реалізації та створення традиції, який забезпечує її закріплення в певному інформаційному полі з подальшим розвитком і досягненням нової якості. При цьому школа може включати в себе як одну, так і декілька традицій, а сама традиція може функціонувати у декількох школах [17].

В свою чергу, Наталія Кашкадамова та Людмила Садова доводять, що кожна «регіональна» школа включає в себе низку «авторських» шкіл, які представлені виконавськими та педагогічними досягненнями окремих видатних особистостей, продовжених поколіннями їхніх учнів і послідовників [13].

У працях, пов'язаних із даною проблематикою, зустрічаємо низку синонімічних формулювань: «хорова школа», «диригентська школа», «диригентсько-хорова школа». Стосовно львівської школи, на нашу думку, слушним буде вживання означення «диригентська», оскільки її вихованці однаково яскраво проявили себе у всіх жанрах диригентської творчості (хоровому, оперному, симфонічному).

Про львівську диригентську школу, яку абсолютно справедливо називають «школою Миколи Колесси», написано дуже багато праць. Водночас у затінку слави вчителя дещо призабутою залишається постать одного з його учнів -- Євгена Вахняка, чия диригентсько-виконавська та педагогічна творчість як явище, на нашу думку, також уповні відповідає визначенню «диригентська школа». Така наша позиція аж ніяк не применшує авторитету школи М. Колесси, навпаки -- говорить про її плідність та різноплановість.

Метою дослідження є наукове обґрунтування та аналіз функціонування диригентської школи Євгена Вахняка в контексті хорової культури України другої половини ХХ століття.

Наукова новизна розвідки полягає у тому, що в ній вперше виконавська та педагогічна діяльність Є. Вахняка розглядається в якості окремої диригентської школи.

Виклад основного матеріалу. Початковий співацький та диригентський досвід Є. Вахняк отримав під час навчання у Коломийській гімназії (1923--1933) та Львівській богословській академії (1936--1939). Його професійна діяльність розпочалася в капелі «Трембіта» (1939-- 1949). Тут він сформувався як хормейстер під безпосереднім впливом видатних майстрів хорової справи Дмитра Котка, Петра Гончарова, Олександра Сороки, Миколи Колесси, Павла Муравського [21,

15]. Спостерігаючи за їхньою роботою, Є. Вахняк та його колега Володимир Василевич вчилися мистецтву творення звукообразів, вникали у тонкощі тембрової драматургії, виконавської інтерпретації. Окреслюючи ґенезу диригентської творчості Є. Вахняка, варто відзначити два важливі аспекти, які, водночас, є яскравим прикладом взаємодії двох традицій. Перший аспект: Д. Котко, О. Сорока, Є. Вахняк і В. Василевич були вихованцями духовних семінарій, а П. Гончаров свого часу керував хорами Володимирського та Софійського соборів у Києві. Всіх цих митців об'єднували спільні світоглядні орієнтири. Другий аспект: Д. Котко, О. Сорока, П. Гончаров і П. Муравський були представниками хорової культури Великої України, зокрема київської традиції. Д. Котко репрезентував мандрівне хорове виконавство, учень Олександра Кошиця П. Гончаров -- представляв традицію українського сакрального виконавства, випускник Київського музично-драматичного інституту О. Сорока був прямим продовжувачем виконавської школи Миколи Лисенка, а П. Муравський свого часу співав у хорі під керівництвом самого Миколи Ле- онтовича [26]. Отже, Є. Вахнякові та В. Василевичу випала унікальна нагода тривалий час співпрацювати з представниками київської традиції, перейняти від них чималий багаж хормейстерського досвіду і творчо переосмислити його крізь призму галицької хорової традиції, носіями якої були самі.

Протягом 1944--1948 років Є. Вахняк навчався в Львівській консерваторії в класі диригування М. Колесси і одночасно продовжував виконувати обов'язки хормейстера «Трембіти» [21, 15--16]. На той час він вже був сформованим хормейстером. Це засвідчив сам Микола Філаретович, сказавши про свою роботу в капелі наступне: «...я керувався тим, що залишив мій попередник Олександр Сорока і що добре підтримували мої учні-диригенти, а його помічники по «Трембіті» Володимир Василевич і Євген Вахняк» [29, 24]. В класі М. Колесси Є. Вахняк вивчав тонкощі диригентської техніки та інтерпретації на класичних зразках хорової та симфонічної музики. Згодом учитель та учень плідно співпрацювали, між ними панувала атмосфера взаємоповаги.

Свій самостійний диригентський шлях Є. Вахняк розпочав у 1947 р. Ще будучи студентом консерваторії, він очолив невеликий аматорський хор, який згодом, завдяки його наполегливій праці, став відомим як хорова капела Львівського Будинку культури працівників зв'язку (тепер -- заслужена хорова капела України «Боян» ім. Є. Вах- няка). Цей колектив, яким диригент керував понад 50 років, став його основною творчою лабораторією. Крім співаків-аматорів з добрими голосами, Євген Дмитрович залучав до хору своїх кращих студентів. Допомагаючи своєму вчителеві, вони набували значних практичних навиків як співаки та диригенти. Водночас таке якісне кадрове поповнення значно посилювало виконавський потенціал хору, давало можливість розширення репертуару, розгортання активної концертної діяльності [21, 26--34]. Тут варто відзначити один із численних мистецьких здобутків капели. У 1957 р. хор львівських зв'язківців зайняв третє місце на Фестивалі молоді України в Києві. Нагадаємо, що саме тоді на повний голос заявила про себе одеська хорова школа. Перше місце на цьому конкурсі завоював хор студентів міста Одеси під керуванням Костянтина Пігрова, який згодом тріумфував на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві [24; 27].

Характерною рисою виконавського стилю Є. Вахняка було його трактування вокально-хорової звучності як повноцінного темброво- динамічного ансамблювання. Він не сприймав легковажного підходу до практики хорового співу та критикував деяких диригентів за захоплення так званим «камерним звучанням», котре нерідко базувалося на елементарній відсутності у співаків вокальних даних. Є. Вахняк вважав, що хор повинен володіти широкою динамічною шкалою та, відповідно до художнього образу, застосовувати повну гаму нюансів [21, 83].

Вказані вище художньо-естетичні засади виконавської творчості, на нашу думку, стали результатом взаємодії декількох факторів. По-перше: таке трактування хорової звучності, здавна притаманне українській хоровій традиції й широко розповсюджене у виконавській практиці. По-друге: працюючи помічником диригента в капелі «Трембіта», Є. Вахняк перебував під великим впливом О. Сороки, від якого перейняв методику вокальної роботи в хорі з використанням широкої темброво-динамічної звукової палітри. По-третє: Є. Вахняк добре володів власним голосом і розумів природу вокалу. Його вчителями співу були Лідія Улуханова та Соломія Крушельницька [21, 15]. Ставши хормейстером, він проводив вокальну роботу в хорі за критеріями оперного співака, вимагаючи повноцінного звучання найвищої якості.

Злагодженості звучання хорових партій Є. Вахняк досягав шляхом послідовного розташування співаків за спорідненими тембрами. Такий метод був незмінно ефективним як в аматорських, так і в професійних хорах. Водночас у роботі зі студентським хором консерваторії Є. Вахняк часто вдавався до різного роду експериментів, зокрема до квартетного розташування співаків. Це іноді негативно відбивалося на ансамблі окремих партій, однак позитивно впливало на чистоту інтонації, повніше розкривало індивідуальний голосовий потенціал співаків [23, 19]. Процес розспівування був скерований на одночасний розвиток у хористів вокальних та інтонаційно-слухових навиків, зокрема відчуття ладотональних тяжінь натурального строю [30, 199]. Такий підхід до проблеми інтонації в хорі був співзвучний з методом

К. Пігрова, де чистота інтонації стала «наріжним каменем» творчості, виступала як художня категорія, виконавський символ [31, 7--11]. Вже на початку розучування твору Є. Вахняк, окрім сумлінного опрацювання інтонації та ритму, вимагав повноцінного тембрального звучання, відповідного до характеру виконуваної музики. Добивався він цього за допомогою власного показу, вдалого пояснення, дотепного порівняння [23, 13].

Як диригент-інтерпретатор Є. Вахняк належав до митців-роман- тиків імпровізаційного плану. Під час вивчення та добросовісного «вспівування» твору з хором він не вимагав «фіксації» якогось «єдино правильного» варіанту інтерпретації, а творив його безпосередньо на сцені, в процесі «живого» виконання. Між ним і хором існувала особлива форма контакту. Хор повністю довіряв йому і був готовий у будь-який момент піддатися його диригентській волі, мистецькій фантазії. Якщо в повсякденному житті Є. Вахняк був людиною скромної поведінки, то на сцені він ніби перевтілювався. Артист з яскравою зовнішністю і шляхетною поставою виходив на сцену впевненим у собі, своїм внутрішнім вогнем та експресією запалював хористів на емоційний спів [11].

Педагогічна діяльність Є. Вахняка розпочалася 1948 р. у Львівському музично-педагогічному училищі [28, 2--7]. У цьому навчальному закладі він багато років викладав хорові дисципліни, організував жіночий та чоловічий хори, керував мішаним хором [23, 8]. Тут під його керівництвом почали опановувати основи виконавського мистецтва майбутні видатні музиканти: Стефан Турчак, Іван Гамкало, сестри Марія, Даниїла і Ніна Байко, Ігор Жук, Богдан Завойський, Орест Кураш, Андрій Кушніренко, Тарас Микитка, Володимир Пекар та ін. [16]. У 1956 р. Є. Вахняк почав викладати у Львівській консерваторії. Він керував чоловічим хором «Гомін» (1957--1959), хором оперної студії (1959--1962), студентським хором (1962--1975) [21, 18]. Євген Дмитрович був наділений великим даром педагога розпізнавати талановитих студентів. Він любив працювати з ними, вмів їх підтримати й скерувати. Під впливом його особистості багато молодих людей відчули поклик до музики, зробили свій життєвий вибір. За тривалий час педагогічної роботи у вищезгаданих навчальних закладах, а також в співочому середовищі капели працівників зв'язку Є. Вахняк виховав декілька поколінь диригентів. диригентський виконавський репертуарний вахняк

Педагогіка Є. Вахняка базувалася на засадах християнської моралі, на його особистих і професійних якостях. Як син священика, колишній семінарист і людина релігійна, він до кінця життя не зрадив своїм переконанням, не став членом комуністичної партії. Євген Дмитрович не належав до числа «педагогів-диктаторів», будь-який «тиск» на інших для нього був неприйнятним. Значних успіхів добивався завдяки своїй широкій ерудиції, професійній компетентності, комунікативним здібностям. Він заохочував до творчої праці «своєю відданістю роботі, диригентськими прийомами, всебічними знаннями, особистим впливом на хористів і властивою тільки йому культурою» [21, 45]. Можемо припустити, що домінантний метод педагогіки Є. Вахняка -- навчати й виховувати власним життєвим прикладом, успадкований ним від викладачів Коломийської гімназії та Львівської богословської академії.

Основні методичні засади своєї хормейстерської творчості Євген Дмитрович виклав у працях «Хор -- школа співака» [2; 3] (1959), «Як працювати над хоровими творами а капела» [7] (1967), «Про інтерпретацію хорових творів С. Людкевича» [5] (1995). У них він пише про зовнішню (організаційну) та внутрішню (творчу) дисципліну в колективі, описує методи вокальної роботи з хором на різних стадіях вивчення музичного твору, на конкретних прикладах дає практичні рекомендації щодо вирішення багатьох виконавських проблем.

Варто відзначити, що поняття зовнішньої й внутрішньої дисципліни побутували в галицькій хоровій традиції й раніше. Зокрема ними часто користувався Станіслав Людкевич у своїх відгуках на виступи хорів [22]. У вищезгаданій праці «Хор -- школа співака» Є. Вахняком сформульовано зміст цих категорій. В його розумінні зовнішня (організаційна) дисципліна в хорі передбачає чіткий алгоритм планування репетиційного процесу та концертної діяльності, відповідальність кожного хориста за успіх загальної справи тощо. Її забезпечує система самоуправління (староста хору, старости партій, бібліотекар). Зовнішня дисципліна повинна сприяти зростанню внутрішньої (творчої) дисципліни, яка полягає у формуванні доброго музичного смаку та виконавської майстерності. Головна роль в організації внутрішньої дисципліни в колективі, як і творчого процесу загалом, відводиться диригентові, завданням якого є зацікавити хористів, зробити спів у хорі духовною потребою кожного його учасника, формувати репертуар, акумулювати весь творчий потенціал колективу та скеровувати його на досягнення творчої мети [2].

Цінною в цьому плані є також монографія Є. Вахняка «Олександр Сорока» [4] (1975). У ній зафіксовано важливі історичні та біографічні факти і, найважливіше, суб'єктивні враження, судження та оцінки автора, що стосуються багатьох аспектів творчого процесу.

Особливої уваги заслуговує підручник Є. Вахняка «Хорове аранжування» [6] (1977), який став підсумком багаторічного досвіду автора викладання цієї дисципліни в музичних навчальних закладах Львова. Поряд з аналогічною працею одеських фахівців Петра Горохова та Дмитра Загрецького [8; 9] (1972, 1982) посібник Є. Вахняка й досі залишається в практичному вжитку українських хормейстерів.

Диригентський репертуар Є. Вахняка вражає широтою стильового й жанрового діапазону -- від обробок народних пісень та хорових мініатюр до монументальних вокально-симфонічних полотен. Водночас його аналіз дозволяє виділити декілька пріоритетних ліній.

Значне місце в диригентському репертуарі Є. Вахняка займали твори сакральної музики. З особливим пієтетом працював він над релігійними творами великої форми західноєвропейських композиторів. У радянські часи ця музика дозволялася до виконання, оскільки зміст латинського тексту був недоступний для широкого загалу слухачів. Але для Є. Вахняка, високоосвіченого інтелігента і християнина, робота над цими творами була справжнім одкровенням. З хором студентів Львівської консерваторії він виконав «Маґніфікат» і «Месу» сі-мінор Йоганна Себастьяна Баха, «Кіріє» з «Урочистої меси» Людві- га ван Бетховена, «Стабат Матер» Антоніна Дворжака, «Велику месу» до-мінор Вольфґанґа Амадея Моцарта [21, 19--22]. Зазначимо, що «Месу» сі-мінор Й. С. Баха було виконано в грудні 1965 р. в рамках конкурсу-звіту чотирьох консерваторій України. Оркестром і хором диригував М. Колесса. До складу журі входили завідувачі кафедр хорового диригування: Олександр Міньківський з Києва; Костянтин Греченко з Харкова; Дмитро Загрецький з Одеси; М. Колесса та Є. Вахняк зі Львова. По завершені огляду, не визначаючи призових місць, журі окремо відзначило роботу львів'ян [20].

У 1970 р. на аналогічному конкурсі, який відбувся у Києві, студентський хор Львівської консерваторії під керуванням Є. Вахняка виконав хорові концерти Дмитра Бортнянського та Максима Бере- зовського з оригінальним церковнослов'янським текстом. До підготовки виступу, в якості консультанта, був залучений С. Людкевич. Слід зазначити, що твори ці в той час на сценах не звучали, а в нотних виданнях друкувалися сурогатні партитури з надуманими світськими текстами [21, 90--93].

Найбільшу частину диригентського репертуару Є. Вахняка складала хорова музика українських композиторів різних форм і жанрів. Особливо важливими для розвитку вокально-хорової техніки та ін- терпретаційних можливостей хору він вважав твори М. Леонтовича. Хорові колективи під керуванням Є. Вахняка регулярно презентували монографічні концертні програми з творів Михайла Вербицького, Євгена Козака, Анатолія Кос-Анатольського, Миколи Леонтовича, Миколи Лисенка, Станіслава Людкевича, Дениса Січинського [21, 18--21]. За свідченням багатьох сучасників, Євген Дмитрович був не- перевершеним інтерпретатором хорової спадщини давніх галицьких композиторів. Ця музика була серед його основних репертуарних пріоритетів. Він вважав, що її слід виконувати виходячи з естетичних позицій європейської культури [12]. Крім того, капела працівників зв'язку під його керівництвом була першим виконавцем багатьох творів С. Людкевича, М. Колесси, А. Кос-Анатольського, Є. Козака, а також творів самого Є. Вахняка. Тогочасні львівські композитори вважали цей хор своєю творчою лабораторією [21, 30].

Особливим талантом Є. Вахняка було його вміння контактувати зі слухацькою аудиторією. В часи тоталітарного режиму під примусом компартійних органів диригенти були змушені вводити до концертних програм заідеологізовані твори, яких хористи не любили співати, а публіка -- слухати. Однак хорова музика була стихійним виявом українського національного духу. Під час концерту «вахняківців» в залі не пустувало жодне місце. Після декількох «офіційних» опусів слухачі насолоджувались високохудожніми творами, які становили основну частину виступу й забезпечували успіх виконавцям і диригенту [21, 65]. Будучи носієм галицької хорової традиції, знаючи художні смаки й відчуваючи духовно-естетичні запити своєї аудиторії, Євген Дмитрович майстерно, з певним підтекстом, укладав програми виступів. Для прикладу, виконання хором творів Василя Барвінсько- го сприймалося не лише як акт солідарності з композитором, який повернувся з сибірських таборів, але й як прояв «тихого спротиву» тоталітарній системі [21, 37].

Гуманістичні, художньо-естетичні та національно-патріотичні засади диригентської школи Є. Вахняка знайшли своє продовження у виконавській та педагогічній діяльності багатьох його учнів і послідовників, які згодом очолювали професійні та аматорські хорові колективи в різних регіонах України. Серед них: Володимир Пекар, Микола Попенко, Богдан Дерев'янко, Ярослав Базів, Михайло Бур- бан [1]. Послідовниками школи Є. Вахняка стало також багато музикантів, які не навчались безпосередньо в його диригентському класі, а перейняли основні принципи митця, співаючи у хорах під його керуванням.

Висновки

Підсумовуючи, можемо констатувати те, що комплексний аналіз диригентсько-педагогічної діяльності Є. Вахняка дає всі підстави трактувати її як окрему диригентську школу, яка, синтезувавши й творчо переосмисливши здобутки галицької та київської хорових традицій, стала знаковим явищем хорової культури України.

Виконавський функціональний компонент цієї школи характеризується трактуванням вокально-хорової звучності як повноцінного темброво-динамічного ансамблювання з широкою шкалою нюансів, а також художньо-імпровізаційним стилем інтерпретації в процесі «живого» виконання на сцені. Такі ознаки хоч і мають яскраво виражений індивідуальний характер, але їх витоки глибоко закорінені в традиціях.

Педагогічна складова школи Є. Вахняка базується на засадах християнської моралі, особистих та професійних якостях диригента, зокрема на унікальному дарі розпізнавати таланти, вмінні підтримувати й скеровувати їх. Домінантний метод навчати й виховувати власним життєвим прикладом, що притаманний діяльності багатьох представників української культури, виступає тут як загальнонаціональна тенденція епохи.

В методичних працях Є. Вахняка висвітлено ряд практичних питань, пов'язаних з організацією та функціонуванням хорового колективу, а також вокально-ансамблеві, художньо-виразові та інтерпретаторські аспекти виконавства. У них сформульовано низку ключових понять, які здавна побутували у галицькій хоровій традиції. Разом з працями М. Колесси «Диригування» [10, 125--215] (1938) та «Основи техніки диригування» [15] (1960), в яких викладені, головним чином, теоретичні основи функціонування мануальної техніки диригента, методичні розробки Є. Вахняка становлять науково-методичну базу львівської диригентської школи. Подібний «розподіл» методичного доробку спостерігається і в інших регіональних школах, зокрема в одеській. Як зазначає О. Шатова, одеська хорова школа розвиває традиції К. Пігрова в галузі особливої вокально-ансамблевої природи мистецтва хорового співу, а техніка диригування як система диригентських жестів успадкована нею від диригентської школи учня К. Пігрова -- Д. Загрецького [31, 8--9].

Аналіз репертуарного контенту школи Є. Вахняка виявляє широту стильового й жанрового діапазону, а також дозволяє виділити декілька пріоритетних ліній. Звернення до релігійної музики західноєвропейських класиків було властиве всім тогочасним провідним хоровим школам України. Робота над цими творами, з одного боку, сприяла значному підвищенню професійного рівня хорів, а з іншого -- частково компенсовувала майже цілковиту відсутність у виконавській практиці вітчизняної релігійної музики, яка в радянську добу була забороненою.

Сміливим і гідним поваги вчинком Є. Вахняка було виконання у 1970 р. духовних хорових концертів Д. Бортнянського та М. Березовського мовою оригіналу. Ця подія засвідчила вагу даного жанру як однієї з основ національної музичної традиції, залишила помітний слід у серцях і головах молодих музикантів. Часте виконання хорових обробок народних пісень, особливо творів М. Леонтовича -- явище загальнонаціональне, адже саме в цьому жанрі містяться глибинні корені української хорової культури. Цілеспрямоване пропагування Є. Вахняком спадщини галицьких композиторів свідчить про його вірність регіональній традиції, яка у своїй виконавській та слухацькій практиці завжди сповідувала єдність художньо-естетичних та національно-патріотичних первнів.

Євген Вахняк, подібно до представників перемишльської школи, з якими відчував духовний зв'язок, мислив хорове мистецтво як Учителя, Вихователя, Сповідника народу, а свою діяльність -- як особливу форму служіння [14, 154]. В добу тоталітаризму, коли хоровий спів трактувався як один із інструментів ідеологічної пропаганди, він усіма силами намагався залишити за ним статус одного з видів мистецтва, що несе людям вічні етичні та естетичні цінності. Така життєва і мистецька позиція Є. Вахняка, а також подальша діяльність численних представників його диригентської школи справила значний внесок у розвиток хорової культури України.

Список літератури

1. Бурбан М. Українські хори та диригенти. Дрогобич : Посвіт, 2007. 672 с.

2. Вахняк Е. Хор -- школа певца. Художественная самодеятельность. 1959. № 8. С. 26- 29.

3. Вахняк Е. Хор -- школа певца. Художественная самодеятельность. 1959. № 9. С. 42- 44.

4. Вахняк Є. Олександр Сорока. Київ : Музична Україна, 1975. 64 с.

5. Вахняк Є. Про інтерпретацію хорових творів С. Людкевича. Творчість Станіслава Людкевича : збірка статей / ред. кол.: Ю. Булка, Л. Кияновська, Я. Якубяк. Львів, 1995. С. 85- 100.

6. Вахняк Є. Хорове аранжування. Київ : Музична Україна, 1977. 72 с.

7. Вахняк Є. Як працювати над хоровими творами а капела : методичні поради для хорових самодіяльних колективів. Київ : Виробничий комбінат музфонду УРСР, 1967. 27 с.

8. Горохов П., Загрецький Д. Хорова аранжировка. Київ : Музична Україна, 1972. 128 с.

9. Горохов П., Загрецький Д. Хорове аранжування. Київ : Музична Україна, 1982. 128 с.

10. Дириґентський порадник / [В. Витвицький, М. Колесса, З. Лисько]; під заг. ред. В. Витвицького. Львів: Український видавничий інститут, 1938. 240 с.

11. Інформатор: Головко Володимир Семенович, 1946 р. н. Інтерв'юер: Чучман Василь Мар'янович. Дата інтерв'ю: 24.06.2015 р. Місце проведення інтерв'ю: м. Львів.

12. Інформатор: Дерев'янко Богдан Петрович, 1942 р. н. Інтерв'юер: Чучман Василь Мар'янович. Дата інтерв'ю: 06.07.2016 р. Місце проведення інтерв'ю: м. Львів.

13. Кашкадамова Н., Садова Л. Львівська фортеп'янна школа: традиції та розвиток. Мшіса Нитапа : наукові збірки ЛДМА ім. М. Лисенка. Львів, 2003. Вип. 8, число 1. С. 169- 187.

14. Козаренко О. Феномен української національної музичної мови. Львів : НТШ, 2000. 286 с.

15. Колесса М. Основи техніки диригування. Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1960. 200 с.

16. Кропива М. Путь одаренной молодежи. Львовская правда. 1953. 3 июл.

17. Кучеренко С. Феномен «школа» як структурно-інформаційна модель музичного мистецтва. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство / за ред. О. С. Смоляка. Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2017. № 2 (вип. 37). С. 5-12.

18. Лащенко А. З історії київської хорової школи. Київ : Музична Україна, 2007. 200 с.

19. Лащенко А. Хоровая культура: аспекты изучения и развития. Київ : Музична Україна, 1989. 136 с.

20. Лежанська З. Перший хоровий конкурс-звіт. Вільна Україна. 1966. 7 січ.

21. Лига В. І. І проросте посіяне зерно: Євген Вахняк: людина, митець, педагог. Львів : Дивосвіт, 2001. 112 с.

22. Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи : у 2 т. / упор., ред., вст. стаття і прим. З. Штундер. Львів : Дивосвіт, 2000. Т 2. 816 с.

23. Мазепа Б. Нарис про творчу діяльність диригента-хормейстера заслуженого артиста Української РСР Євгена Дмитровича Вахняка : дипломна робота / ЛДК ім. М. Лисенка. Львів, 1969. 31 арк.

24. Майстри мистецтв про молодь. Радянська культура. 1957. 30 трав.

25. Мартинюк А. К. Диригентсько-хорова освіта в музичній культурі України другої половини ХХ століття : автореф. дис. ... канд. мистецтвознав. : 17.00.01/ Харківська державна академія культури. Харків, 2001. 24 с.

26. Мистецтво України : біографічний довідник /упор.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; за ред. А. В. Кудрицького. Київ : Укр. енцикл., 1997. 700 с.

27. Про підсумки участі художньої групи молоді Української РСР в художніх конкурсах Шостого Всесвітнього фестивалю молоді і студентів і Першого Всесоюзного фестивалю радянської молоді. Соціалістична культура. 1957. № 10. С. 44-45.

28. Трудова книжка Вахняка Євгена Дмитровича. Фонд Музею історіїНа- двірнянщини. Інв. № КМ-1145. Р- 341. 32 с.

29. Чупашко І. П. Михайло Антків. Присутність. Львів : Колір ПРО, 2013. 206 с.

30. Чупашко І. Побратими. Львів : Растр-7, 2016. 356 с.

31. Шатова І. О. Стильові основи одеської хорової школи : автореф. дис. ... канд. мистецтвознав. : 17.00.03/ Одеська державна музична академія імені А. В. Нежданової. Одеса, 2005. 18 с.

Анотація

Мета дослідження -- проаналізувати функціонування диригентської школи Євгена Вахняка в контексті хорової культури України другої половини ХХ століття. Методологія дослідження передбачає застосування історико-генетичного, аналітичного, компаративного, музикознавчого, психологічно-типологічного та культурологічного методів. Зазначений методологічний підхід дозволяє здійснити комплексний аналіз змісту, форм, методів, цілей і результатів творчості Є. Вахняка, виявити низку суб'єктивних (індивідуальних особистісних рис) та об'єктивних (регіональних та загальнонаціональних традицій, тенденцій епохи) факторів, що стали визначальними у формуванні виконавських, педагогічних, методичних, репертуарних функціональних компонентів його диригентської школи. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українському музикознавстві розглядається виконавська та педагогічна діяльність Є. Вахняка в аспекті окремої диригентської школи. Висновки. Результати комплексного аналізу диригентсько-педагогічної діяльності Є. Вахняка дають підстави трактувати її як диригентську школу, яка, синтезувавши здобутки галицької та київської хорових традицій, стала знаковим феноменом хорової культури України.

Ключові слова: Євген Вахняк, диригент, хор, хорове виконавство, хорова освіта, диригентська школа, українська хорова культура.

Objective of the research: to analyze the activity of Yevhen Vakhniak conducting school as phenomenon of the choral culture of Ukraine in the latter half of XX century. Methodology of the research involves the application of historical-genetic, analytical, comparative, musicological, psychological and typological and culturological methods. The above mentioned methodological approach allows to make a cognitive analysis of content, form, methods, aims and results of the artistic activity of Ye. Vakhniak, to reveal a number of subjective (individual personal individual traits) and objective (regional and national traditions, tendencies of the time) factors that were critical for the formation ofperforming, pedagogical, methodic and repertory functional components of his conducting school. The scientific novelty consists in the fact that the performing and pedagogical activity of Ye. Vakhniak is examined for the first time in Ukrainian musicology in the context of conducting school. Conclusions. The results of a cognitive analysis of Ye. Vakhniak conducting and pedagogical activity permit to consider it as conducting school which became a unique phenomenon of choral culture of Ukraine by making a synthesis of the achievements of Galicia and Kyiv choral traditions.

Keywords: Yevhen Vakhiak, conductor, choir, choral performance, choral education, conducting school, Ukrainian choral culture.

Цель исследования -- проанализировать функционирование дирижерской школы Евгения Вахняка в контексте хоровой культуры Украины второй половины ХХ века. Методология исследования предусматривает применение историко-генетического, аналитического, компаративного, музыковедческого, психологически типологического и культурологического методов. Указанный методологический подход позволяет осуществить комплексный анализ содержания, форм, методов, целей и результатов творчества Е. Вахняка, выявить ряд субъективных (индивидуальных личностных черт) и объективных (региональных и общенациональных традиций, тенденций эпохи) факторов, которые стали определяющими в формировании исполнительских, педагогических, методических, репертуарных функциональных компонентов его дирижерской школы. Научная новизна заключается в том, что впервые в украинском музыковедении рассматривается исполнительская и педагогическая деятельность Е. Вахняка в аспекте отдельной дирижерской школы. Выводы. Результаты комплексного анализа дирижерско-педагогической деятельности Е. Вахняка дают основания трактовать ее как дирижерскую школу, которая, синтезировав достижения галицкой и киевской хоровых традиций, стала знаковым феноменом хоровой культуры Украины.

Ключевые слова: Евгений Вахняк, дирижер, хор, хоровое исполнительство, хоровое образование, дирижерская школа, украинская хоровая культура.

Размещено на Allbest.ru