Творчість Л. Дичко як основа сучасної української хорової культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість Л. Дичко як основа сучасної української хорової культури

Катерина Малашенко

Творчість композиторів є важливим показником системи музичної культури будь-якого сформованого регіону. Соціокультурний імідж держави формують вершинні національні надбання, символи його духовного потенціалу. В історичній ретроспективі утворився естетичний феномен хорового мистецтва, який реалізує етнокультурний архетип співочої традиції України в світі. Всі важливі віхи української культури ХХ століття і сьогодення неможливо уявити без творчості Лесі Дичко. У її творчому доробку є солоспіви, кантати, мініатюри, опери, балет. Її художній шлях починався в знакових для української музики 60-х роках, і якщо в 60-ті роки композитори молодшого покоління робили лише перші кроки, то 70-ті стали для них роками широкого визнання.

В цей період розширюється коло використовуваних жанрів - тепер молоді композитори працють не лише над камерною музикою, їх коло інтересів охоплює майже всі жанри (симфонія, концерт, поема, сюїта, кантата, ораторія, камерна кантата, камерна симфонія).

Леся Василівна належить до того ж покоління, що і В. Сильвестров, Л. Грабовський, та інші. З кінця 1960-х рр., її ім'я, разом з іменами цих композиторів київські інтелектуали називали тими, на кого, на їхню думку, покладалися найбільші надії. Леся Дичко не зазнала явного цькування і обструкції з боку ідеологічного і просто композиторського начальства, як ії сучасники. Її кантата «Червона калина» згадувалася в програмах по музичній літературі для навчальних закладів. «Чотири пори року» була записана фірмою «Мелодія» і вийшла на платівці. Обидва ці твори поза всякими сумнівами заслуговують на увагу.

Українські композитори, такі як Євген Станкович, Леонід Грабовський, Мирослав Скорик, і авжеж, Леся Дичко, сформували свій індивідульних стиль під впливом фольклору. Зокрема, набуло поширення написання оригінальних вокальних чи вокально-симфонічних композицій на слова народних пісень. М. Гордійчук, згадуючи про той період часу в житті композиторів, говорить: «Увага композиторів спрямовується на органічне поєднання сучасних модерних виразових засобів із архаїчними темами, мелодико-інтонаційними та метро-ритмічними особливостями фольклорних зразків» [9].

Панівними стилями в творчості Лесі Дичко стали неокласика та неофольклозм. На це ії надихнуло навчання у Бориса Лятошинського. Говорячи про це, М. Гордійчук висловлює думку: «Представниця київської композиторської школи, учениця та послідовниця Б. Лятошинського, Леся Дичко створила свій неповторний стиль. Домінантою її творчості є універсалізм, що синтезує різні аспекти знань про будову світу, божественно-духовний початок, історичну правду, загальнокультурні процеси суміжних видів мистецтва» [4, с. 7].

Під час навчання у консерваторіі Леся Василівна брала активну участь у фольклорних експедиціях, які організовував навчальний заклад. Це вплинуло на подальший творчий шлях композиторки. Її дуже цікавила свобода, яку вона чула слухаючи народні пісні різних місцевостей. Це і ритмічна свобода, ладове розмаїття, нетемпероване інтонування. Все це зумовило формування власного стилю композиторки.

«Твори Лесі Дичко цілком природно уявляються рядами із безкінечної множинності згаданих «індивідуалізованих висотних структур», які відображають тенденцію до відродження прадавнього, первісного, сутнісного для духовного буття будь-якого покоління» [9].

Леся Дичко в своїй творчості щіро оспівує природу. Природа в неї немов жива істота, що взаємодіє з людиною. Яскравий приклад відтворення природи ми можемо знайти, у згаданій вище кантаті «Чотири пори року». Тут природа пов'язана з річним циклом, що символізує песперервність оновлення всього живого.

«Композиторка збагатила музичну культуру своїм самобутнім і неповторним талантом, яскравими музичними творами, у яких природно поєднуються глибоко класичні та новаторські традиції вітчизняної культури» [1, с. 407].

С. Павлишин досліджуючи творчість Лесі Василівни, говорить, що для реалізації художніх задумів, композиторка використовує багато виразних образів. В ії творах зустрічається і народна художня творчість, і канонічні тексти, ритуальність, міфологія, ліричне і драматичне начало, та яскрава жанровість [7, с. 5].

Л. Кияновська вважає, що технічна та естетична відкритість композиторки дала можливість їй індивідуально підійти до об'єднання старих композиційних добутків з сучасними техніками. Це є невід'ємною складовою стилю композиторки, вона вміє розставити акценти, відповідно до конкретного задуму [9].

М. Степаненко характеризує образний зміст творів Лесі Дичко наступним чином: «де, здається, вже стираються грані між театром, музикою, живописом, архітектурою - все включається в якийсь астральний художній вир і кожен твір нагадує мікрокосмос» [10, с. 128].

Головне місце в творчості Лесі Дичко займають хорові твори. Саме через хорові твори Леся Василівна репрезентуює ідеї, притаманної українському народу. «Естетичні погляди Лесі Дичко втілились у зверне нні до фольклорно-обрядових джерел та їх трансформації у кантатно-ораторіальних жанрах» [9].

На думку О. Василенка, в творчому доробку композиторки важливе значення мають твори в літургійному та кантатно-ораторіальному жанрі. На думку дослідника, це пов'язано виключно з можливістю використання хору та хорової фактури [3, с. 177].

В своїх творах автор підіймає широкий пласт естетико-філософських проблем. В творчості Лесі Василівни можна зустріти і роздуми про міфологію, осмислення життя і смерті, традиціі і обради наших пращурів, міркування про історичне минуле, роздуми про світові релігії, вічний зв'язок людини з природою, символічні та метафоричні вираження думок.

Л. Серганюк вважає, що специфіка способів розробки тематичного поля відчувається вже в її ранніх композиціях. Дослідниця зазначає, що у більшості її робіт панівною ознакою творчого методу стає перемоделювання автентичних фольклорних або художніх мотивів на грунті актуалізації їх синкретичного змісту, що рельєфно проявляється у специфічній методиці обробки першоджерел, драматургічних принципах творів і тонкощі компонування [9].

Твори композиторки навіюють яскраві архаїчні картини, створюють свій, неповторний всесвіт. Л. Пархоменко виказує думку, що це пов'язана із тим, що крім музики, Леся Дичко проявляла сильний інтерес до образотворчого мистецтва, особливо до народно-ужиткогового: гончарства, орнаментів, писанкарства, різьблення, мальованок. Також Леся Василівна дуже цікавилась археологічними пам'ятками нашого народу, та народною архітектурою [8].

На думку І. Сікорської, авторка «вимальовує свої хорові картини, змушуючи звичні кольори яскравіти безліччю відтинків, створюючи найтонше звукове колористичне плетиво» [9].

І. Коновалова відзначає оригінальність композиторських задумів Л. Дичко наступним чином: «Їм властива багатоманітна й оригінальна музична мова, яка має значний образно-виражальний і композиційно драматургічний потенціал» [6, с. 223].

Говорячи про продовження багатовікових традицій за допомогою оригінальних творчих задумів, Л. Пархоменко, зазначає: «Вона збагатила українську культуру самобутнім, неповторним творчим відкриттям, звіренням свого унікального світовідчуття і водночас виявом глибинних засад національного розуміння природи високої духовності, сутності прекрасного, етичного» [9].

У хоровій музиці Лесі Василівни чітко простежується звернення до багатовікових традицій української музики. Однак, як це не парадоксально, це дозволяє її творчості відкрити нову сторінку для сучасного хорового мистецтва. Вона запозичує мелодико-інтонаційну складову в народних джерелах, але при цьому обробляє її за допомогою сучасних композиторських технік, тим самим розкриваючи по-новому. Крім відродження образів стародавньої слов'янської міфології, композиторка звертається до пласту сакральної хорової спадщини, прагнучи поєднати «.. .глибинні процеси ритуального та світського в духовній музиці» [9].

Досліджуючи оперно-хорову творчість Лесі Дичко, Н. Бєлік-Золотарьова, говорить про те, що композиторка в своїх творах підіймає теми сучасного і одвічного, світського та духовного. В оперно-хоровій творчості композиторки простежується велике значення хорового начала, використання симфонізму, як основного способу розвитку музичного матеріалу, опоєднання сучасних композиторських технік з опорою на національне тло, переосмислення мистецтва взагалі, як сучасного, так і мистецтва минулих віків [2, с. 229].

У музичній мові Лесі Дичко тональність знаходить нове значення. Композиторка збагатила систему мажоро-мінору інтонаційністю народних ладів, культивувала вільне комбінування фольклорних елементів при відсутності як такого цитування. Розробляючи стилістично-семантичні властивості фольклорних жанрів, Леся Дичко посилила символіко-метафоричні аспекти поетичних текстів, наділила цими рисами і тембральні комплекси, які внаслідок набули конструктивних функцій. Тобто, в її творчості тональність стала джерелом конкретно-образних асоціацій. У мисленні композиторки певні тональності пов'язані з певними подіями, настроями, порами року, і часом доби. Вона об'єднує прояви природи, стихії з почуттями людей за допомогою музики. Леся Василівна ніби звертається до первісних проявів почуттів, до містериального об'єднання з природою і космосом. До таких висновків прийшли багато дослідників творчості Лесі Дичко, відзначаючи хорові твори [6].

Центральними образами в багатьох творах композиторки стають природні явища, пори року. Такі образи як свіло, весна, ранок, сонце виникають у творах «Сонячний струм», «Ранок», «Сонячне коло», тощо.

Одним з найяскравіших творів Лесі Василівни стала вищеназвана камерна кантата «Чотири пори року», що написана у 1973 році для хору a cappella. Музика твору цілком оригінальна, не зважаючи на те, що поетичною основою для кантати стали українські календарно-обрядові пісні. Це зумовлено творчим переосмисленням композиторкою народних ритмів та мелодико-інтонаційної основи, що притаманні пісням календарнообрядового циклу - веснянкам, купальським, петрівчаним, обжинковим пісням, колядкам та щедрівкам. Відголоски магічної функції обрядів сягають ще язичницьких часів IV-II тисячоліть до н. е., коли головним джерелом образів була оточуюча дійсність, культ явищ природи, тваринного та рослинного світу [8].

Ще одним прикладом новаторства Лесі Василівни стало перетворення масштабних жанрів, таких, як опера і балет. Композиторка адаптувала їх для виконання хором. Найяскравійший приклад - хорова опера «Золотослав», написана в 1992 году. Цей експеримент виявився вдалим, це дозволило слухачам по-новому подивитися на оперу як на жанр. Цей твір відправляє нас в подорож в первісний синкретизм, де хоровий спів, солісти та хореографія об'єднані в єдине ціле. При цьому, композиторка хоч і звертається до народних джерел, проте в опері немає і натяку на цитування фольклору. Ця риса притаманна композиторському стилю Лесі Дичко загалом [5]. http://mus.art.co.ua/lesya-dychko-shlyah-umystetstvi/

В опері «Золотослов» Леся Василівна використовує з фольклорних джерел язичницькі обряди, зокрема плач-голосіння доньки за матір'ю на її могилі, поганські обряди на господарському дворі під час весілля.

За жанром і драматургічним типом хорова опера «Золотослов», на думку Є. Пахомової, наближається «до містеріального театру, якому притаманні універсалізм і всеосяжність концепції» [9].

Перераховуючи новації Л. Дичко в оперному жанрі, дослідниця О. Письменна говорить, що «нововведення проявляються і на рівні окремих частин: відштовхуючись від усталених форм пісенно- фольклорних прототипів, композиторка творить нові різновиди традиційних композицій у поєднанні елементів куплетно-варіаційних, рондальних, концентричних та контрастноскладових побудов» [8, с. 11].

Спираючись на фольклорні зразки і поєднуючи їх з професійною композиторською технікою, заснованою як на західноєвропейських, так і на вітчизняних традиціях, Леся Дичко змогла створити свій власний, неповторний стиль, в якому яскраво проявляються національні риси. «Власне багатство та глибина людської думки приваблюють композитора в народній пісенності... їй властива і тривка віра в сили добра та красоти, духовну міць людей», - пише С. Павлишин [9].

Леся Дичко стала знаковою фігурою в музичному мистецтві України другої половини ХХ століття. Найяскравіші досягнення композиторки пов'язані з жанрами хорової музики як нової сторінки в естетиці сучасного хорового мистецтва. За характером свого обдарування Леся Дичко - тонкий, проникливий і пристрасний лірик. При цьому лірика її земна, життєва, пройнята щирою задушевністю.

Фольклорний матеріал отримує індивідуальне прочитання і авторське переосмислення. Спираючись на зразки народно-пісенної творчості і використовуючи нові досягнення сучасної композиторської техніки, Леся Дичко створила свій музичний світ, де зустрічаються і яскраві риси української національної ментальності, відображені в звичаях і обрядах, і схильність до кордоцентричності та «філософії серця», високий етос і тонке почуття єдності людини з навколишнім світом природи, та своя міфопоетична світобудова.

На теперешній час хорова творчість українських композиторів зайняла дуже стійку та важливу позицію у національній культурі. Вона продовжує надавати поштовхи до створення нових високохудожніх композицій. Враховуючи той факт, що жанр хорової мініатюри почав набувати популярності у творчості сучасних композиторів, його творче потрактування, вдосконалення й перевтілення незвичайності форми заслуговує на увагу фахівців і потребує подальшого аналізу та вивчення.

Бібліографія

1. Бєлікова В. В. Історія української музики : навчальний посібник / В. В. Бєлікова ; МОНМС України. - Кривий Ріг : Видавничий дім, 2011. - 468 с., с. 407

2. Бєлік-Золотарьова Н. «Золотослов» Л. Дичко як оперно-хоровий феномен / Н. Бєлік-Золотарьова // Вісник прикарпатського університету. Музикознавство. - Івано - Франківськ, 2011. - Вип. 21-22. - С. 224-229.

3. Василенко О. Особливості жанру камерної кантати Олега Киви в контексті композиторських пошуків сучасності / О. Василенко // Київське музикознавство : зб. статей. - Київ, 2012. - Вип. 41. - С. 177-187.

4. Гордійчук М. Леся Дичко / М. Гордійчук. - Київ : Муз. Україна, 1978. - 77 с.

5. Грица С. Леся Дичко: шлях у мистецтві [Електронний ресурс] / Софія Грица // Музика. - 2011. - Режим доступу до ресурсу: http://mus.art.co.ua/lesya-dychko-shlyah-umystetstvi/.

6. Коновалова І.Ю. Особистісно-стильові детермінанти хорової творчості Л.В. Дичко / І. Коновалова // Культура України. Випуск 47. - Х.: ХДАК, 2014. - С. 220-230.

7. Павлишин С. Музика двадцятого століття : Навчальний посібник / Стефанія Павлишин. - Л. : Баку, 2005. - 232 с.

8. Письменна О. Хорова музика Лесі Дичко / О. Письменна. - Львів : Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2010. - 268 с.

9. Пахомова Є. Неофольклористичний контекст оперної творчості Лесі Дичко (на прикладі опер «Золотослов» та «Різдвяне дійство») / Є. Пахомова // Київське музикознавство. - 2013. - Вип. 46. - С. 106-116. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/kmuz_2013_46_19.

10. Степаненко Н. Кольорова семантика в хорових творах Л. Дичко (на прикладі творів «У Києві зорі» та «I нарекоша ім' я Київ») / Н. Степаненко // Леся Дичко : грані творчості : зб. статей. - Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. I. Чайковського. - К., 2002. - Вип. 19. - Кн. 3. - С. 128-135.

Размещено на Allbest.ru