Стилістична система творчості І.Ф. Карабиця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

СТИЛІСТИЧНА СИСТЕМА ТВОРЧОСТІ І. Ф. КАРАБИЦЯ

Олена ШКІЛЬ студентка І курсу першого (бакалаврського)

рівня вищої освіти факультету педагогіки, психології та мистецтв

Науковий керівник - кандидат педагогічних наук, доцент Кулікова С. В.

Анотація

У статті на основі аналізу науково-педагогічної літератури автор доводить, що у жанрово- стильовому і стилістичному аспектах творчості І. Карабиця притаманні широта й універсальність творчого мислення, новаторський підхід до традиційних музичних жанрів і форм. Стилістика творів І. Карабиця визначилась синтезом різних елементів сучасних композиторських технік (пуантилізму, алеаторики, сонористики) у поєднанні із новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму, джазової лексики).

Ключові слова: І. Карабиць, стилістична система, композиторський стиль, музична культура.

Постановка проблеми

Помітною фігурою музичної культури сучасної епохи є Іван Федорович Карабиць (1945-2002) - обдарований самобутній композитор, чудовий педагог, талановитий диригент, музично-суспільний діяч, засновник першого українського міжнародного музичного фестивалю «Київ Мьюзик Фест». До якої б сфери діяльності не звертався митець, він скрізь зміг сказати нове слово, відкрити нові горизонти та прокласти нові шляхи. У сучасному науковому світі його творчість лише набуває своїх дослідників, чим викликає безперечний інтерес молодих вчених та визначає актуальність обраної теми.

Аналіз досліджень та публікацій

Пісенну творчість І. Карабиця досліджували О. Гуркова, О. Галузевська, Л. Кияновська. Фортепіанній творчості композитора присвячені доробки О. Бондаренко, О. Копелюка, А. Ляхович. Різні аспекти життя та творчої діяльності митця розглядали О. Берегова, В. Драганчук, В. Кущ, Л. Мельник, І. П'ятницька-Позднякова, А. Терещенко та інші.

Мета статті - дослідити стилістичну систему творчості Івана Карабиця.

Виклад основного матеріалу дослідження

Іван Федорович Карабиць (1945-2002), представник генерації композиторів-сімдесятників. У 90-ті роки ХХ століття він взяв на себе місію керманича національного мистецтва, зробивши «прорив» у світовий культурний простір: його творчі проекти (міжнародний музичний фестиваль «Київ Музик Фест», міжнародний конкурс піаністів пам'яті В. Горовиця) здобули світове визнання і дотепер залишаються знаковим мистецьким надбанням незалежної України.

Іван Карабиць - композитор, який в своїх творах відобразив існуючу дійсність в її розмаїтті, духовно- психологічних колізіях та складностях. Він був наділений рідкісним талантом, який набув свого розвитку та масштабності у подальшій творчості. Його творчість - віддзеркалення внутрішньої природи особистісного Я - репрезентує глибинне відчуття історії та сучасності в їх єдності. Тематика творів композитора, що йшла на випередження часу, в сьогоденні набуває статусу перманентної актуальності.

І. Карабиць народився та зробив перші кроки назустріч творчій долі на Донбасі. Композитор надзвичайно любив свою малу батьківщину - Донецький край. І ця любов до землі, біль за її рани і одночасно гордість за неї відчуваються в його ораторії «Земля моя на ім'я Донбас» (1980), у Концерті для фортепіано з оркестру № 3 «Плач» (2000) та в багатьох інших творах великих та малих форм. Композитор залишив багату творчу спадщину, яка включає твори різних жанрів. Серед найвідоміших три симфонії, дві ораторії, три концерти для оркестру, два концерти для фортепіано з оркестром, твори для хору та симфонічного оркестру, опера-ораторія «Київські фрески» для солістів, хору та симфонічного оркестру, вокальні цикли «Мати», «На березі вічності» на слова Б. Олійника, понад п'ять десятків естрадних пісень, музика до художніх кінофільмів та театральних постановок, а також відомий віртуозний твір для скрипки соло «Музика», яке набуло популярності, а згодом стало обов'язковим для всіх виконавців у номінації. Скрипка» на Міжнародному музичному конкурсі імені М. Лисенка [3, c. 34].

У ранній творчості І. Карабиць тяжіє до усталених традицій класичної музики: «Почуття минулого, що визначає модус пов'язаності з минулим, у Карабиця виражено класицистською формулою: минуле є дієве сьогодення» [4, с. 48]. Активна позиція художника-громадянина, успадкована І. Карабицем від своїх вчителів Б. Лятошинського та М. Скорика, викликає до життя твори високої етико-філософської спрямованості та напруженого емоційного тонусу, але часто й трагедійного пафосу. Композитора цікавили вселенські ідеї розуміння історії та сучасності, таємниці світобудови та пошуку істини, непереборні філософські питання життя, смерті та вічності. Прагненням до монументальної циклічності, багатопланової концепції (часто трагедійного плану), розгорнутим авторським монологам (з їхньою крайньою емоційністю, що підкреслює динамічне напруження та оголеність контрастів) пронизані оркестрові, хорові та вокально- симфонічні твори композитора.

Жанровий пріоритет І. Карабиця, як і в інших композиторів його покоління, був спрямований на симфонічну, ансамблеву та хорову творчість. Для композитора написання сольних творів для фортепіано стало стартом та експериментальним випробуванням на шляху до симфонічних та хорових творів, які відрізняєються глибиною композиторського мислення. Але водночас багато зі своїх найкращих творів він написав у камерно-вокальному жанрі. До романсів та пісень композитор звертався протягом усього творчого шляху.

Камерно-вокальна спадщина композитора є «переконливим прикладом поєднання різних векторів композиторського пошуку у творчості одного митця» [1, с. 92]. Камерно-вокальна спадщина митця охоплює кілька тематичних напрямів. Національна тематика надає можливість відобразити український побут, ознайомити зі звичаями, передати світоглядні установки (вокальний цикл «Пісні Явдохи Зуїхи» для голосу, флейти та альта), а також вдатися до авторського рішення використання фольклорних пісенних першоджерел (вокальний цикл «Ти» для голосу та фортепіано).

Філософські роздуми про вічні питання буття представлені на різних етапах творчості. Наприклад, цикл «З пісень Хіросіми» для голосу та флейти на вірші Ейсаку Йонеді, написаний у 1973 році, створений у ранній період творчості, а «П'ять пісень на вірші Р. Тагора» в останні роки життя (2000-2001).

Картини природи та щемлива ніжна любов до Батьківщини втілено у лірико-пленерний тип тематики, до якого належать вокальні цикли на вірші українських поетів («Пастелі» для сопрано та фортепіано на вірші П. Тичини (1970) та «Ранкова сюїта» для голосу та симфонічного оркестру на вірші В. Батюка та В. Губарця (1978-1980).

Особливою глибиною сповнені вокальні цикли на слова Б. Олійника «На березі вічності» для голосу з фортепіано (1977), «Мати» для середнього голосу з фортепіано (1980), даниною часу стали вокальні цикли сатиричного спрямування, наприклад, цикл-сатира «Повісті» на вірші А. Кулича для голосу та фортепіано (1975). У своєму дисертаційному дослідженні О. Гуркова робить висновок, що кожен із циклів є проявом індивідуальності композиторського рішення й доказом планового формування композиторської манери та процесу набуття нової мови та образотворчих, технічних засобів [3, с. 62].

Вивчаючи особливості композиторського стилю Івана Карабиця в контексті української культури О. Берегова дає власну оцінку його творчості, зокрема, полістилістиці його творів, акцентуючи увагу на тому, що композитор розгортає конфліктно-драматичний тип симфонізму у масштабних оркестрових та вокально-симфонічних полотнах, а у камерно-інструментальних та камерно-вокальних композиціях виступає делікатним ліриком та психологом [2, с. 58].

Музика І. Карабиця вражає своєю тематичною різноманітністю, що говорить про велику ерудицію композитора, широту діапазону інтересів митця. На його творчість значний вплив мала народна пісня, тому композитор активно включився у процес піднесення демократичних принципів та гуманізму вітчизняної культури, який ознаменувався новаторським осмисленням фольклору. Він був добре знайомий із неофольклорними тенденціями, а музично-поетична народна творчість стала для нього джерелом оновлення музичних засобів, розширювала потенціал творчого мислення, впливала на тональну організацію. Прикладами звернення І. Карабиця до народної пісні стали його камерні та вокальні твори - вокальний цикл «Три пісні на народні тексти» для голосу та фортепіано (1969), Концерт для хору, солістів та симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. Сковороди (1971), вокальний цикл «Пісні Явдохи Зуїхи» для голосу, флейти та альта (1974), концертна п'єса для скрипки соло «Музика» (1974), опера-ораторія «Київські фрески» (1983), Концерт № 3 для оркестру «Голосіння» (1989) [2].

Як відзначають дослідники творчості І. Карабиця, творам пізнішого періоду притаманна універсальність музичної мови, що відрізняється поєднанням елементів різноманітних сучасних композиторських технік, серед яких додекафонія, пуантилізм, сонористика, алеаторика, і перетином стильових рис неокласицизму, неоімпрессіонізму, джазової лексики та інших напрямів [1, с. 93-94]. композитор карабиць вокальний театральний

Свій творчий, новаторський талант І. Карабиць виявляє не лише у камерно-вокальній музиці, а й у інших напрямках. В українській культурі з другої половини ХХ ст. спостерігається тенденція зростання значення візуального фактору, що призвело до динамічного розвитку видовищності та театралізації в різних художніх напрямках та жанрах.

Стильові пошуки та експерименти в галузі театральних жанрів композитор націлив на нові тембральні фарби, технічні засоби та інструментальний склад оркестру. Для його творів характерний мінімалізм, полістилістика, звернення до естетики постмодернізму, використання сучасних методів та технік композиторського письма (сонористика, дванадцятитонова техніка, неповна фіксація музичного тексту в нотах, свобода реалізації або створення в процесі виконання, створення музичного твору з окремих розділених пауз звуків) тощо. Елементи інструментального театру присутні у багатьох творах: у сольній скрипковій п'єсі «Музика», «Ліричних сценах» для скрипки та фортепіано, «Концертино» для дев'яти виконавців, «Концертному дивертисменті» для квінтету струнних та фортепіано. Композитор експериментує та вдається до інтегрування, запозичення, адаптації змістів та форм драматургії й музичного мистецтва.

І. Карабиць майстерно використовував форму співучасті, співпереживання та співтворчості композитора, диригента, виконавців у інструментальному театрі. З метою максимального зближення інструменталістів та глядачів він використовує просторову організацію інструментального театру, максимально наближаючи аудиторію до виконавців, адже за визначенням дослідника В. Петрова: «Інструментальний театр - особливий жанр, породжений еволюцією музичного мислення у ХХ столітті» [4, с. 36].

Стильовим нововведенням у «Концертному дивертисменті» стає відтворення задуму театралізованого подання уроків музики. Композитор запроваджує фігуру вчителя (партія фортепіано) та учнів, яких «грають» виконавці окремих сольних та ансамблевих епізодів, що дозволяє передати природу взаємодії виконавців зі слухачами у залі. Його твір став формою прояву спілкування між артистом та слухачем. Важливе місце у «Концертному дивертисменті» І. Карабиць відводить аудіовізуальним компонентам театралізації, використовуючи сукупність видимого та почутого, що дає можливість композитору організувати сприйняття глядачів у залі таким чином, щоб максимально викликати у них емоційні переживання, загострити відчуття причетності до дій, що відбуваються на сцені, зробити глядачів співучасниками дійства.

Дослідник О. Гуркова доводить, що подібна театральна драматургія яскраво відбиває головну ідею інструментального театру як провідну тенденцію музики ХХ ст. [3, с. 135].

І. Карабиць був тонким психологом, який знав, що найбільше інформації про навколишній світ людина отримує через візуальне сприйняття дійсності. Досить показовим є Концерт №2 для оркестру. Тут художник блискуче використовує елементи «інструментального театру», поєднуючи риси симфонії та театральної подачі. Твір відрізняється насиченістю подій та цікавим сюжетом, що також сприяє втіленню новацій «інструментального театру». Драматургія творів І. Карабиця нерідко випливає із самої природи камерновокального мистецтва і є процесом поступового розгортання його різних граней. У Концерті №2 для оркестру музиканти камерного оркестру вдаються до гри із глядачами у залі. За задумом композитора, оркестр грає роль виконавця й майстерно перетворюється на активного слухача. Так, у третій частині концерту під час кульмінації в нотний запис композитор вводить оплески музикантів, які аплодують у певній ритмічній послідовності (засіб контрольованої алеаторики, який додає нову темброакустичну фарбу), а наприкінці твору оплески озвучують усі учасники оркестру.

Елементи «інструментального театру» можна знайти також у Концерті для оркестру № 3 «Голосіння». Вони особливо яскраво виражені наприкінці твору як переміщення ролей. У партитурі передбачено перехід диригента від диригентського пульту до рояля. Керівник оркестру відступає від своїх безпосередніх обов'язків та грає на музичному інструменті як соліст, а потім разом із оркестром. Саме тут виявляється запозичення необарочних традицій у творчому мисленні І. Карабиця, адже такий синтез функцій диригента та піаніста-виконавця цілком успадковує дух бароко, коли диригентом був клавесиніст, який грав на інструменті та водночас керував оркестром [3].

У своїй творчості І. Карабиць виявляв широту та універсальність авторського мислення, новаторський підхід до традиційних музичних форм та жанрів. Композитор досяг високого професійного рівня володіння сучасними музичними техніками композиції (серійна техніка, алеаторика, пуантилізм, сонористика) у поєднанні з новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму тощо). В рамках оркестрових та вокально- симфонічних композицій І. Карабиць розвиває конфліктно-драматичний тип симфонізму, а в камерно- вокальних та камерно-інструментальних творах виявляється тонкий ліризм та психологізм митця. У своїй творчості він розробляє та вдосконалює різні стилі й напрямки, відкриваючи нові грані духовної картини світу. За рахунок використання окремих елементів театралізації музичного мистецтва композитор вніс новації у розвиток камерної музики, зробив її наближеною до глядача.

Висновки та перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження

Творчість І. Карабиця спирається на багаторічний досвід минулих поколінь, який поєднується із сучасними тенденціями мистецтва. Композитор завжди слідував своєму внутрішньому поклику, перетворюючи успадкований досвід на унікальні твори.

Іван Карабиць - феноменальна особистість в контексті українського музичного мистецтва останньої третини ХХ століття. Універсалізм як якість життєтворчості є специфічною властивістю свідомості творця. Як інтенційна риса він стає принципом його мислення, засобом пізнання світу, життєвим кредо митця.

Творчість І. Карабиця є свого роду музичною філософією, яка увиразнила національно-культурний Всесвіт.

Список використаних джерел

1. Берегова О. Особливості композиторського стилю Івана Карабиця в контексті української культури / О. Берегова // Часопис Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2015. № 2. С. 46-61.

2. Баланко О. Українська камерно-вокальна музика кінця ХХ-початку ХХІ ст. як виконавський феномен: дис.... канд. мистецтвознавства: 17.00.03 / О. Баланко. НМАУ ім. П. І. Чайковського. К., 2016. 246 с.

3. Гуркова О. Творчість І. Карабиця у контексті жанрово-стильових тенденцій в українській музиці останньої третини ХХ століття: дис..канд. мистецтвознавства: 17.00.03 / О. Гуркова. НМАУ ім. І. П. Чайковського. К., 2016. 338 с.

4. Копелюк О. Гармонічне мислення Івана Карабиця (на матеріалі Другого концерту для фортепіано з оркестром) // Проблеми взаємодії мистецтва, педагогіки та теорії і практики освіти / О. Копелюк. зб. наук. пр. ХНУМ імені І. П. Котляревського. Харків, 2014. С. 234-245.

5. Назайкинский Е. Стиль и жанр в музыке / Е. Назайкинский. М.: Владос. 2003. 248 с.

Размещено на Allbest.ru