Ігор Стравінський та Україна

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Ігор Стравінський та Україна

Ігор Стравінський - один із найвідоміших композиторів і музичних діячів XX століття. Він опинився в когорті тих, кого присвоїла собі всепоглинаюча російська культура. З його іменем, яке отримало світове визнання вчинили рівно так, як це сталося з письменниками-українцями Миколою Гоголем та Володимиром Короленком, хореографами - поляком українського походження Вацлавом Ніжинським і українцем Сергієм Лифарем, художниками Марією Башкірцевою та Іллею Рєпіним, не кажучи вже, про постаті Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя і багатьох інших митців світового рівня.

Цей список не російських діячів російської культури, літератури та мистецтва можна продовжувати до безконечності, аж доти, доки презентована усім «незмірно багатюща культура» сусіднього нам народу й цілком не зміліє, аж до висохлого дна. І зважуватися на це потрібно зовсім не для того, щоби когось принизити або над кимось возвеличитися, а тільки тому, що без торжества історичної правди і справедливості жодному народові ніколи не вдасться досягти власного самоусвідомлення та гідно постати у своїй національній неповторності, виразності та самоідентичності.

Якщо б сьогодні запитати будь-кого: в чому полягає національна приналежність того чи іншого митця, мабуть, ми б отримали п'ять головних ознак у відповіді на це запитання. Перше - місце народження, себто, батьківщина. Друге - родове коріння, тобто національне походження. Третє - мова спілкування. Четверте - самоусвідомлення та самоідентифікація особистості. І, зрештою, п'яте - наявність національних рис у творчості митця. Звісно, що до цього переліку щодо встановлення національної приналежності того чи іншого митця можна додати, принаймні, ще кілька десятків визначень. Втім, щодо встановлення приналежності Ігоря Стравінського виключно російській культурі розберемося, хоча б з цими, що названі вище.

Отож, місце народження (батьківщина) Ігоря Стравінського. Майбутній композитор народився 17 червня 1882 року в м. Оранієбаум, Петербурзька губернія, Російська імперія. Беззаперечно, так і не інакше, Батьківщиною, з огляду на місце народження майбутнього музичного генія, є Росія. Та тільки достеменно відомо, що в Росії впродовж усієї її історії мешкали далеко не одні росіяни. Адже, згідно з переписом населення Російської імперії, проведеного 9 лютого 1897 році, росіяни становили (задумаймося) - навіть, не половину з усього національного складу імперії, а саме, аж 44 % населення (!). Другою ж за кількістю після росіян національною спільнотою Росії були українці, що становили 22% від усього населення країни (!). Тому й не дивно, що Стравінські, проживаючи в Петербурзькій губернії, асоціювали себе саме українцями, позаяк, будучи уродженцями України, опинилися у північній столиці Росії через співацьку кар'єру глави сімейства - відомого українського оперного співака Федора Стравінського та концертну діяльність його дружини - піаністки та співачки Ганни Холодовської.

Отже, з Росією, яка волею об'єктивних обставин стала для Ігоря Стравінського батьківщиною ми з'ясували.

Родове коріння композитора та його національне походження.

«Наше прізвище було Сулима-Стравінські, однак, коли Росія анексувала частину Польщі, то «Сулима» з якоїсь причини було випущене з нашого прізвища», - так про свій родовід по лінії батька писав сам композитор.

Адже відомо, що Федір Гнатович народився 20 червня 1843 року в селі Головинці Речинського повіту Мінської губернії Російської імперії (правічна територія Чернігівських земель України. Нині Республіка Білорусь) і походив із шляхетної козацької родини Сулимів, що бере свої початки із земель Чернігівщини. Із цього роду вийшов відомий козацький флотоводець та гетьман України Іван Сулима, який був страчений поляками в Варшаві 12 грудня 1635 року.

Незважаючи на те, що у подальшому рід Сулимів асимілювався і трансформувався у Стравінських - Сулимів, а ще згодом втратив у своїй назві й складову Сулима, ставши тільки Стравінськими, все ж від народження Федір Стравінський досконало знав українську мову, кохався в українській народній обрядовості та народнопісенному мелосі. Закінчивши навчання в Мізочській гімназії, продовжив студіювати в Ніжинському юридичному ліцеї, після закінчення якого, відчувши у собі справжній оперний голос, у 1873 році вступив на навчання у Санкт-Петербурзьку консерваторію, у якій був вільним слухачем у класі відомого італійського оперного співака та вокального педагога Камілло Еверарді і, водночас, успішно дебютував на сцені Київського оперного театру, де впродовж чотирьох сезонів залишився в пам'яті багатьох шанувальників, як неперевершений виконавець своїх коронних партій - Мельника в опері «Русалка» Олександра Даргомижського та Мефістофеля в опері «Фауст» Шарля Гуно.

Починаючи з 1876 року, Федір Стравінський майже двадцять п'ять років своєї вокальної кар'єри присвятив сцені Маріїнського оперного театру, що в Санкт-Петербурзі, співаючи у складі Італійської опери, до якої, до слова, окрім італійських співаків входило чимало співаків - вихідців з України, зокрема, стрий видатного українського композитора Левка Ревуцького - Олександр. Відомо, що перебуваючи у російському середовищі, Федір Стравінський не цурався рідної української мови, спілкувався нею в сім'ї та з багатьма українцями, що часто гостювали у його домі.

Чималу частку багатющої домашньої бібліотеки Стравінських становили твори українських письменників, а «Кобзар» Тараса Шевченка завжди знаходився у їхньому домі, поряд з Біблією.

А ще, допомагаючи своєму знаменитому краянину з України Іллі Рєпіну у створенні його знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», Федір Гнатович позує художникові в образі старого осавула.

Дружина Федора Стравінського - Ганна Холодовська, 1854 року народження, була корінною киянкою і походила, як і її чоловік, з давнього козацького роду Холодовських. Була блискучою піаністкою та співачкою, котра аж до кінця концертно-сценічної кар'єри свого чоловіка виступала із ним в статусі незмінного концертмейстера.

Отож, як бачимо, з родовим корінням у Ігоря Стравінського теж не виникає жодних запитань.

Тепер щодо наступного аспекту нашого дослідження - мова спілкування Ігоря Стравінського.

Як типовий представник інтеліґенції добільшовицької епохи Ігор Стравінський належав до полімовного середовища, яке звучало у його сім'ї. Навчаючись з 1900 по 1905 роки на юридичному факультеті Петербурзького університету, щоправда, так і не отримавши диплому про закінчення навчання, а згодом - з 1903 по 1908 роки, студіюючи композицію у великого російського композитора Миколи Римського-Корсакова, зрозуміло, що впродовж усього цього періоду Ігор Стравінський знаходився в російськомовному середовищі і спілкувався у ньому російською мовою. Але, попри це, українська мова не поступалася російській як у домашньому спілкуванні, так і під час щорічних приїздів композитора-початківця, починаючи із 1907 і аж до 1914 року в мальовниче родинне село Устилуг, що на самому прикордонні з Польщею (нині Володимир-Волинський район Волинської області). Щоденне спілкування з місцевими селянами, заїжджими лірниками та кобзарями, від яких Ігор Федорович безнастанно черпав пісенно-музичний матеріал для своїх творів не могло вестися іншою мовою, як українською. національний стилістика музичний мелодійний стравінський

На додачу, в Усть-Лузі Стравінський зустрів своє палке кохання - киянку Катерину Носенко, котра, будучи донькою київського землевласника Гавриїла Носенка і рідної сестри мами Ігоря Стравінського Катерини Холодовської, доводилася двоюрідною сестрою закоханому парубку. У 1906 році молоде подружжя узаконило свої відносини.

У 1914 році Стравінські, з огляду на потребу у лікуванні Катерини, переїздять в містечко Моржі, що неподалік Лозанни, де проживають у будинку великого друга Ігоря Федоровича - відомого швейцарського оперно-симфонічного диригента Ернеста Ансерме. Відтак, завжди полімовна Швейцарія надає Стравінському можливість удосконалити свої знання з французької та німецької мов. А у 1920 році, переїхавши у Францію і прийнявши у 1934 році французьке громадянство, Ігор Стравінський стає повноправним французькомовним мешканцем великої європейської держави.

У Франції, близько зійшовшись у творчих питаннях із славетним імпресаріо Російського балету Сергієм Дягілєвим, Стравінський знову опиняється у близькому йому російськомовному середовищі.

З початком Другої світової війни, у 1939 році, Ігор Стравінський переїздить у США, де у 1945 році отримує громадянство цієї держави. А, відтак, аж до смерті, 6 квітня 1971 року у Нью-Йорку, мовою спілкування Ігоря Стравінського була - англійська. Тож, як бачимо, жодних мовних пріоритетів у композитора не було, та й зрештою, й не могло бути, з огляду на життєві обставини, які постійно супроводжували увесь його життєвий шлях.

Розглядаючи ж питання національного самоусвідомлення та національної ідентифікації Ігоря Стравінського, мусимо відразу зазначити - усе своє свідоме життя Стравінський вважав себе, подобається це комусь, а чи ні, не інакше, як космополітом. Отож, не акцентуючи на окремішній приналежності до українців, росіян, швейцарців, французів чи американців, Стравінський стратегічно правильно усвідомлював себе не інакше, як правдивим громадянином усього світу. Зрештою, як при його житті, так і після його смерті творчість і, зокрема, його композиторську спадщину світ визнав, як набуток справжнього генія. А геніальність, як відомо, позбавлена національності та батьківщини, позаяк, належить усьому людству. До слова, свій вічний спочинок Ігор Стравінський здобув на кладовищі Сан-Мікеле, що поблизу Венеції, ще при житті виявивши бажання бути похованим поряд з захороненнями праху дружини та свого друга Сергія Дягілєва. Отож, Італія стала країною, в якій замкнулося коло життєвого космополітизму Ігоря Стравінського.

Зазначимо, що до космополітичної самоідентифікації Ігоря Стравінського спричинилися, свого часу, як Польща, відмовивши композиторові у наданні йому громадянства, так і «найдемократичніший у світі СРСР», який, після переїзду великого музиканта з Росії в Швейцарію, заборонив йому в'їзд на територію Радянського Союзу, майже, на п'ятдесят років. Зазначимо, що в'їзд композитору заборонила саме та країна, яка стала правонаступницею Російської імперії і у якій ім'я великого музиканта спочатку пошепки, а, починаючи із 1962 року, коли Ігорю Стравінському таки дозволили приїхати з авторськими концертами в Москву та Ленінград, про нього заговорили у повний голос не інакше, як про «великого русского композитора».

Та, усе ж, попри це, факт, що свого молодшого сина, котрий народився у 1910 році в Лозанні, на знак причетності до знаного козацького роду, Стравінський наполіг назвати величавим і глибоко символічним іменем - Святослав Сулима-Стравінським, говорить багато про що. До слова, Святослав, як і його батько, став відомим композитором та піаністом і теж ніколи не цурався свого українського походження.

Риса національної стилістики у творчості митця є наступним етапом нашого дослідження.

Умовно стилістичну еволюцію в музиці Ігоря Стравінського можна розділити на три складові частини, які впродовж усього його життя стали відображенням як змін у його мисленні, так і у світоглядних позиціях митця.

З причини віддаленості від будь-якої яскраво вираженої національної колористики ми не зупинятимемось детально на другому етапі, який у музичній стилістиці Ігоря Стравінського виокремився приблизно з 1920 по 1950 роки і викристалізувався, як типово неокласичний (балети «Пульчинелла», «Гра в карти», «Орфей», опери «Мавра», «Едіп-цар», концерт для фортепіано та духових, концерт для скрипки з оркестром, інші) Рівно ж, як і третій, - завершальний етап творчості композитора, у якому музичне письмо Стравінського набуло ознак глибокого переосмислення ним музичної мови духовної музики («Меса», «Кантата», опера «Всесвітній потоп», інші).

Утім, саме перший період становлення стилістики у творчості Ігоря Стравінського, який, умовно, можна назвати етнофольклористичним або ж яскраво національно осмисленим. Бо у музиці, написаній композитором з 1907 по 1920 роки, як у жодних творах, що з'явилися пізніше, є постійно присутній пошук нових виразових засобів, які, поряд із утвердженням власної музичної мови, спонукає композитора вводити у партитури і клавіри досі незвичні для широкого музичного загалу співвідношення інтервалів, акордів та гармонічно-мелодичних зворотів. Також, в музиці Стравінського саме у цьому періоді творчості відчувається прагнення зводити композиційну архітектуру на фундаменті незвичних і свіжих за звучанням гармонічних та поліфонічних рухів мелодії. Але основу усього цього новаторства Стравінського становить унікальна, навіть, швидше за все, математична поліритмія, яка вже при перших виконаннях творів композитора відверто демонструвала слухачам незаперечне народження у музиці справжнього генія. І хоча, попервах, ця новітня за своєю композиційною колористикою музика митця й не була сприйнятою однозначно, та, попри все, щоразу, після свого чергового виконання вона - ця музика - набула явища, яке обрав сам час, а тому, прирік її на безсмертя.

Лейтмотиви, ритми, переосмислена композитором мелодійна архаїка саме давнього українського музично-пісенного і танцювального фольклору у таких знакових творах Стравінського цього періоду, як балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весіллячко» та його неперевершений балет «Весна священна» беззаперечно вказують на яскраве національно виражене мелодійно-ритмічне мислення композитора, витоки якого живляться із глибинних джерел, передусім, давньоукраїнського фольклору.

Якщо ж до усього цього додати, що саме перебуваючи в Устилузі, Ігор Стравінський, у 1907 році, написав свій перший музично довершений твір - фантазію для оркестру «Феєрверк», а пізніше ще шістнадцять творів, за якими й досі ім'я композитора відоме в світі, то можемо зробити висновок - чим, насправді, була Україна для Стравінського - митця.

До усього сказаного вище додамо, що й до сьогодні в Устилузі щороку розквітає липова алея, посаджена ще на початку минулого століття, власноруч, Ігорем Стравінським, а посеред неї, як і колись, дорога веде до порога будинку, спроектованого самим композитором в стилі швейцарського шале, а вже у цьому добре збереженому будинку, стараннями директора Володимира Терещука відкрито єдиний у світі (!) меморіальний музей митця, то знову ж таки стає зайвим переконувати будь-кого в тому, що українська земля пам'ятає і залишається вдячною своєму великому синові, який своїм талантом прославив Україну в світі.

А ще - музичний фестиваль, який вже неодноразово проводився за сприяння закладів культури та мистецтва Волині під назвою «Стравінський і Україна» став свідченням живучості родинного коріння Стравінських, Сулимів, Холодовських і Носенків, що, породичавшись між собою, стали могутньою кроною музичного генія світового масштабу, на ім'я - Ігор Стравінський.

Висновок

Українці, ми є, правдиво, народом світових геніїв. Наш Ігор Стравінський є одним із них. Тож завжди пам'ятаймо про це. Вивчаймо, слідуючи великому Шевченкові. «Не минайте ані титли, ніже тії коми»… Пишаймося, бо ми того варті… Роман Береза.

Якщо не пропускати ні теї титли, то заради справедливості, треба додати хоча б сторінку про коло Реріха, в яке входив Стравінський, і якого Реріх запросив для написання "Весни Священної". Лібрето написав Реріх і розробив костюми, а також картини-задники, занавіси і все необхідне. Стравінського відрядив Реріх саме на Волинь з вказівкою, що ніде інде він не зможе написати балет "Весна Священна".

Славу балет отримав в Парижі. Занавіс, який виконав Реріх піднімали дванадцять разів. Але це вже не одна сторінка і не для Ф/б. На днях 9 жовтня день народження Миколи Реріха. Чому, як і в радянські часи науковці опускають Реріха. На сьогодні виросло ціле покоління, яке навіть не чуло про Реріха, а ще кілька десятиліть стояли кілометрові черги, щоб подивитись на оригінали картин Реріха. Хай згадає Львів, Київ, Одеса.

Але і в Тустані ніде не вказано про відкриття Реріха про "Залізні Ворота" часів Руси. І так у всіх публікаціях без винятку опускається ім'я Реріха, як відкривача і ініціатора дослідження Руси-України княжих часів і тісна співпраця з українськими діячами як в Петербурзі так і в Україні. Реріх був з тих росіян, які любили Україну і не підтримували імперські, шовіністичні сили. Україна багато в чому має завдячувати Реріху. Я двадцять років тому видрукував альбом "Реріх і Шевченко" це каталог спільної виставки оригіналів картин Реріха та оригіналів акварелей Шевченка. Це було ціле відкриття. Нажаль це викликало реакцію в самому Музеї Шевченка. Реакція тільки посилювалась до повного забуття і руйнування Музею Реріха в Москві, в якому я працював художнім керівником. Зло перемогло в Росії і бореться за Україну. Реріх - лакмус в сучасному апокаталіпсисі. Пробачте, що пишу про наболіле. Важко уявити собі майбутнє народів без Приходу Реріха і Його починань відродження національних Культур, без Його Пакту Культури.

Размещено на allbest.ru