Становлення та розвиток музичного мистецтва Одеси як культурного центру південно-західного регіону України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення та розвиток музичного мистецтва Одеси як культурного центру південно-західного регіону України

Визначення особливостей становлення та функціонування камерно- інструментального мистецтва Одеси кінця ХХ - початку ХХІ століть неможливе без аналізу історичних передумов, що в географічному, економічному, етнічному, культурному та інших аспектах мали вплив на формування культурного простору міста як провідного осередку південно-західного регіону України.

Звертаючись до історичного минулого краю, слід згадати, що місто Одеса засноване Катериною II у 1794 році і протягом ХІХ - початку ХХ століть перебувало у складі Російської імперії. Згідно з історико-географічними та історико- етнографічними розвідками, завдяки вдалому географічному розташуванню на узбережжі Чорного моря провінційне місто поступово перетворювалось на потужний торгівельний та промисловий центр півдня Російської імперії, передусім, завдяки завершенню будівництва морської гавані та отриманню в 1817 році порто-франко - права на вільну внутрішню та зовнішню торгівлю. Останнє значно активізувало контакти з європейськими державами не тільки економічного, а й культурного характеру, що сприяло засвоєнню європейських культурних традицій і смаків. З 1797 по 1802 роки Одеса входила у склад Новоросійської губернії, після поділу якої у 1803 році стала центром Одеського уїзду Херсонської губернії [48]. Значні темпи розвитку міста вже у перші десятиліття існування зробили Одесу провідним торгівельно-промисловим та культурним осередком південного регіону Російської імперії, а на початку ХХ століття за розвитком зовнішньої торгівлі Одеса посідала друге місце після Петербурга [88].

Як свідчать крайові історичні архіви, в період з 1917 по 1920 роки Одеса пережила австро-німецьку окупацію, французьку інтервенцію, перехідні періоди двовладдя і тривладдя, коли діяли одночасно декілька керівних органів. За ці роки місто побувало під патронатом Тимчасового уряду О. Керенського, Центральної ради, Гетьманщини П. Скоропадського, Директорії С. Петлюри, Радянської та Добровольчої армії. З 1920 року в Одесі остаточно закріпилась радянська влада.

У 1932 році Одеса стала адміністративним центром новоутвореної Одеської області Української РСР. У результаті уточнення меж Одеської області частина її території відійшла до Миколаївської та Кіровоградської областей, а Ізмаїльська область увійшла до складу Одещини (1954 р.). У другій половині ХХ століття реалізовувався план розвитку промисловості за територіальним принципом (закон «Про подальше вдосконалення управління промисловістю і будівництвом в УРСР», прийнятий сесією Верховної Ради від 31 травня 1957 р., [49, 11]), що сприяло економічному зростанню, налагодженню транспортної системи Одеси і Одещини (зокрема, формуванню в містах-супутниках Одеси - Іллічівську та Південному потужного портово-промислового комплексу). Таким чином, за Одесою закріпився статус одного з найбільших міст УРСР поліфункціонального значення. Після 1991 року Одеська область увійшла до складу незалежної України і активно інтегрувалася в процес державо- і культуротворення. Одеса є важливим культурним осередком та основним центром підготовки спеціалістів з вищою освітою та наукових кадрів південно-західного регіону України (загалом, на кінець ХХ століття в Одеській області функціонувало більше ніж 80 наукових установ, серед яких 34 самостійні науково-дослідні організації, 30 організацій конструкторського профілю, 15 вищих навчальних закладів, 5 науково-виробничих об'єднань [107, 167]).

Історико-географічні особливості заселення та економічного освоєння земель Одещини (маємо на увазі колонізаційну політику уряду Російської імперії кінця ХУІІІ-ХІХ ст.) зумовили формування багатонаціонального складу населення, свідчення компактного розселення якого зберігають назви одеських вулиць та площ (вулиці Єврейська, Грецька, Польський спуск, Грецька площа, бульвари Італійський, Французький, провулок Лютеранський), районів (Молдаванка), доріг (Люстдорфська дорога).

За даними Всеукраїнського перепису населення (2001 р.), в області мешкають представники 133 національностей і народностей, що суттєво вирізняє Одещину з-поміж інших регіонів та вимагає урахування багатьох соціально-економічних, морально-етичних, побутових та культурних проблем (слід відзначити, що в обласному центрі - Одесі проживає 63,9 % міського населення краю [111, 36-38]). Окрім українців, що у національній структурі населення є найбільш чисельними (62,8%), на території Одеської області живуть росіяни (20,7%), болгари (6,1%), молдовани (5,0%), гагаузи (1,1%), євреї (0,5%), білоруси (0,5%), вірмени (0,3%), цигани (0,2%) та представники інших національностей (поляки, чехи, албанці, греки, німці та ін., на долю яких припадає 2,8% від загальної чисельності населення) [158].

Незважаючи на багатонаціональний склад населення, Одещина ніколи не була ареною етнічних конфліктів. Представники різних народів збагатили регіональну культуру особливостями своєї національної матеріальної та духовної спадщини та відігравали значну роль у суспільному житті. Переселенцям дозволялося «здійснювати вільно богослужіння, а також будувати свої церкви і монастирі» [88, 270], таким чином, Одеса стала полірелігійним містом, де були зведені культові споруди: католицькі костели, лютеранська кірха, синагога, мечеть. «Посередником» у спілкуванні багатонаціональної спільноти стала російська мова. Іноземні мови, зокрема італійська, вивчалися у освітніх закладах міста - від жіночих пансіонів до Рішельєвського ліцею, а також існували приватні школи та училища, відкриттям яких опікувались діаспори (наприклад, Грецьке комерційне училище). Свідченням розповсюдженості, уживаності різних мов та, загалом, потужності національних діаспор Одеси є видання газет іноземними мовами (грецькою - «Ілос», «Фос», «Космос», німецькою - «Odesser Zeitung», івритом - «Гамеліц» та ідиш - «Кол-Мевассер», російською та французькою протягом 1827-1831 рр. видавався «Одеський вісник»).

Одеса понад два століття веде свою біографію як регіональний осередок музичного мистецтва, що має багату історію з неповторними традиціями, де музика є важливою складовою суспільного життя. Вже через п'ять років після заснування міста утворився цех музикантів, а у 1804 році була поставлена перша оперно-театральна вистава російською мовою. Початком повноцінних театральних сезонів можна вважати 1810 рік, коли в Одесі відкрився Міський театр, що став приймати трупи П. Фортунатова та князя О. Шаховського (кріпосний театр) з російськими комічними операми, водевілями, драматичними виставами та, зрідка, операми. Репертуар театру збагатився з появою гастролюючих італійських труп під керівництвом антрепренерів Г. Буанаволіо, Й. Замбоні, Д. Монтовані, Л. Джервазі, які тричі на тиждень ставили опери Дж. Россіні, В. Бєлліні, Г. Доніцетті, а з середини 1840-х років - Дж. Верді та інших авторів (зокрема, на теренах Російської імперії прем'єри опер «Норма» В. Бєлліні, «Трубадур» та «Ріголетто» Дж. Верді відбулися саме в Одесі). Систематичні гастролі італійських труп у місті тривали протягом 50-ти років (до 1873 р., коли будівля Міського театру була знищена пожежею) - це стало «феноменальним культурним явищем» [185, 144] в музичному побуті Одеси, адже «в цей же час навіть у Петербурзі, де італійську оперу підтримували вищі верстви суспільства й двір, були значні перерви у її роботі» [200, 16], а у провінційних містах Російської імперії італійські трупи з'явилися значно пізніше (наприклад, у Києві в 1847 р., Казані - у 1851 р., Саратові - з 1860-х рр.) і їх виступи не були регулярними. За інтенсивністю розвитку сценічного мистецтва Одеса стала третім театральним містом Російської імперії після Москви та Санкт-Петербургу.

У 60-70-х роках ХІХ століття у місті гастролювали столичні артисти - Є. Лавровська, Ф. Стравінський, Медея та Микола Фігнери, які познайомили одеську публіку з творами М. Глінки, О. Даргомижського, О. Серова, П. Чайковського - з цього часу російська опера стала займати вагоме місце у репертуарній політиці театру. З відкриттям нового приміщення театру у 1887 році (побудованого за проектом архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера), відбулося повернення італійської опери в Одесу. На стику ХІХ та ХХ століть у місті виступали відомі українські (С. Крушельницька, А. Нежданова), італійські (Е. Карузо, Дж. Гальвані, А. Мазіні, Дж. Ансельмі, Т. Руффо), російські (Л. Яковлев, Ф. Шаляпін, Л. Собінов) співаки, танцювали А. Павлова та А. Дункан, ставились драматичні спектаклі (у головних ролях гастролери - С. Бернар, Е. Дузе, Е. Россі та ін.).

При театрі на постійній основі працював хор та оркестр, створювались балетні номери (переважно, за участю випускників Варшавської хореографічної школи, адже власної балетної трупи на той час театр не мав). З 1891 року розпочав свою діяльність дитячий оперний театр, що в культурному просторі Російської імперії було унікальним явищем. Загалом, за даними, що наводить Р. Розенберг, у 1989 році в Міському театрі було поставлено 10 спектаклів італійської опери, 23 - російської опери, 98 - російської драми, 6 - французької драми, 4 - дитячої опери, 1 спектакль української трупи, відбулося 6 концертів та симфонічних зібрань [200, 60].

Самостійної української трупи ані оперної, ані драматичної в Одесі не було і, зважаючи на наслідки імплементації Валуевського циркуляру і Емського указу, які створювали обмеження для використання української мови, національний репертуар вельми поступово входив у театральне життя міста. Так, П. Ніщинський, що проживав в Одесі з 1860 по 1875 роки, займався питаннями організації українських спектаклів та писав музику до хорових і танцювальних сцен п'ес, зокрема, й до творів М. Кропивницького, трупа якого гастролювала в Одесі на початку 70-х років ХІХ століття (зі спектаклем «Невільник» за твором Т. Шевченка «Сліпий») та регулярно з 1884 по 90-ті роки (оперета «Вій», опери «Івасик-Телесик» та ін.). У 1884 році на сцені Одеського російського театру артистами Харківської трупи була виконана опера «Різдвяна ніч» М. Лисенка, який особисто приїхав до міста задля підготовки вистави. Згодом, в Одесі було проведено всеукраїнські прем'єри опер «Утоплена» (1885 р.) та «Наталка- Полтавка» (1889 р.), виконувалися музична драма «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці», оперета «Чорноморці» М. Лисенка, була поставлена опера «Катерина» М. Аркаса (перша українська лірична народно-побутова опера за поемою Т. Шевченка).

У 1925 році Міський театр отримав нову назву - Одеський театр опери і балету. В цей час балетні вистави стали невід'емною частиною репертуару театру, зокрема, і завдяки формуванню власної балетної трупи з вихованців приватних балетних студій та першої одеської хореографічної школи, організованої у 1923 році К. Пушкіною і Р. Ремиславським (перші спроби створення трупи здійснювались ще у 1910 р.). У цьому ж році відбулася прем'єра «Лебединого озера» П. Чайковського (перша постановка керівника трупи - балетмейстера Р. Баланотті, диригент - М. Крамер), згодом у 1923-1925 роках ставилися балети «Конек- Горбунок» Ц. Пуні, «Коппелія» Л. Деліба, «Корсар» та ін. У наступні роки балетну трупу театру очолювали відомі балетмейстери - К. Голейзовський, П. Вірський, В. Вронський, М. Моісеєв, виступали солістки К. Пушкіна, В. Преснякова, Є. Кароссо, Д. Алідорт.

В міжвоєнний період репертуар театру складали твори західно-європейської та російської класики вкупі з першими виставами на радянську тематику, серед них: опери «Руслан і Людмила» М. Глінки, «Русалка» О. Даргомижського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Аіда» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Джоні награє» Е. Кшеника, «Тихий Дон» І. Дзержинського, балети Д. Шостаковича «Золотий вік» та Б. Яновського «Ференджі». Значне місце у творчому доробку артистів театру займали твори українських композиторів: опери «Ноктюрн» (прем'єра в Одесі - 1927 р.), «Тарас Бульба» (прем'єра у 1928 р.), «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Золотий обруч» і «Щорс» Б. Лятошинського, «Броненосець Потьомкін» О. Чишка, а також створені за українськими сюжетами опери «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського, «Черевички» і «Мазепа» П. Чайковського. Ставилися твори й одеських авторів - К. Данькевича (балет «Лілея») та В. Феміліді (опера «Разлом» і балет «Карманьйола»).

У другій половині ХХ століття репертуар театру постійно поповнювався творами вітчизняних та закордонних авторів, наприклад, у 1970-80-х роках відбулися постановки опер С. Рахманінова «Алеко», М. Мусоргського «Хованщина», Дж. Пучіні «Богема» та моноопери В. Губаренка «Листи кохання». У період з 1965-1967 та 1996-2007 роки, коли театр закривали на реставрацію, артисти проводили оперні і балетні вистави на сцені Одеського театру музичної комедії, інших майданчиках та гастролювали (з 1996-2007 рр. трупа і оркестр театру відвідали Арабські Емірати, Великобританію, Грецію, Італію, Іспанію, Китай, Кіпр, Корею, Ліван, США, Швейцарію).

У 1953 році розпочав свою діяльність Одеський академічний театр музичної комедії, що сформувався у 1946 році у Львові і був переведений в Одесу за рішенням радянського керівництва. У 60-80-х роках ХХ століття радянський репертуар складав основу театрального життя, хоча ставилися і класичні іноземні вистави. 1990-ті роки у житті Театру музичної комедії ім. М. Г. Водяного стали часом творчого пошуку і оновлення репертуару, в якому, окрім класичних оперет І. Штрауса, Ш. Лекока, Ф. Легара, з'явилися українські, російські, американські мюзикли («Моя прекрасна леді» Ф. Лоу, «Хелло, Доллі» Дж. Хермана, «Дон Сезар де Базан» Є. Ульяновського), музичні комедії («Перше кохання Дон Жуана» М. Самойлова), дитячі музичні казки («Попелюшка» А. Спадавеккіа, «Пригоди Буратіно» О. Рибнікова) і, навіть, рок-опери («Ромео і Джульєта» Е. Лапейка).

На початку ХІХ століття паралельно з театральним в Одесі активно розвивалось інструментальне мистецтво, зокрема, популярності набуло домашнє та салонне музикування. Спеціально для аристократичної публіки організовувались концерти професійних музикантів у маєтках чиновників та місцевої інтелігенції (приватні салони Є. Воронцової, М. Голіциної, П. Гагаріна). Поступово провінційне місто перетворювалось на осередок музичного життя, що передусім, було пов'язано з виконавською і педагогічною діяльністю іноземних митців - австрійців, німців, чехів, французів, поляків, євреїв, угорців, греків. Концертно-гастрольна діяльність значно активізувалась у 30-х роках ХІХ століття, коли музиканти почали виступати для широкої аудиторії слухачів зі сцени Міського театру та у залі Біржі. В цей період Одесу відвідують К. Ліпінський, М. Афанасьєв, брати Венявські, а найбільш значною подією мистецького життя Одеси першої половини ХІХ століття став візит Ф. Ліста (1847 р.), який подарував місту шість вечорів фортепіанної музики і першим в Одесі порушив традицію організації «змішаних» концертів, виступивши з програмою суто інструментальної музики [200, 23].

У другій половині ХІХ століття, особливо, у 1860-1870-х роках на теренах Російської імперії спостерігалися тенденції інтенсифікації просвітницької діяльності та професіоналізації мистецтва, що в культурному житті Одеси проявилося через активізацію громадських ініціатив щодо створення мистецьких товариств, які згуртували навколо себе представників місцевої інтелігенції. Ще у 1842 році композитором та викладачем І. Тедеско була здійснена перша спроба організації Філармонійного товариства в Одесі, згодом у 1864 році український композитор та музикознавець П. Сокальський ініціював створення «Товариства шанувальників музики», при якому діяли хор, оркестр та музичні класи. У 1865 році під керівництвом князя С. Воронцова та архітектора Ф. Моранді було утворено «Общество изящных искусств», що мало на меті організацію літературних і музичних вечорів, художніх експозицій, театральних вистав та освітніх проектів (класи музики, малювання та креслення). На кінець ХІХ століття в Одесі працювали 12 музичних та 5 нотних магазинів, деякі з них на власних невеликих сценах влаштовували музичні вечори.

Освітні ініціативи товариств позитивно вплинули на музичне життя Одеси, де поступово з'явилися власні мистецькі кадри, які провадили сценічну діяльність, зокрема, і поповнювали колективи оркестрів (піаністи - В. Сапельніков, І. Тедеско, Р. Фельдау, Г. Вібер, Б. Дронсейко-Миронович, Р. Кауфман, скрипаль - А. Фідельман та ін.). У 1894 році в Одесі був створений перший постійний симфонічний міський оркестр (аналогів утримання окремим містом власного оркестру не було у Російській імперії протягом ще десяти років) та у наступні роки організовано ряд симфонічних концертів (диригенти - П. Чайковський, М. Римський- Корсаков, А. Рубінштейн, А. Аренський, О. Глазунов, Е. Направнік) та авторських концертів В. Сафонова, Л. Ауера, О. Зілоті, С. Рахманінова, О. Скрябіна, М. Мусоргського.

В 20-30-х роках ХХ століття у місті відбувались концерти провідних радянських артистів, зокрема, у ці роки Одесу відвідали В. Горовіц, Н. Мільштейн, О. Гольденвейзер, К. Ігумнов, В. Софроницький, Г. Нейгауз, М. Юдіна, композитори О. Глазунов, Р. Глієр, С. Прокоф'єв та Д. Шостакович. З 30-х років ХХ століття працював Радіокомітет, який опікувався творчістю артистів радіотеатру, оркестру народних інструментів та хорової капели. У 1924-1925-х роках у місті була реалізована ідея організації Філармонійного товариства, на базі якого в 1931 році було утворено Державну одеську обласну філармонію, що отримала монопольне право на концертну діяльність в межах міста і області. В 70-х роках ХХ століття в залі філармонії виступали такі відомі музиканти, як Л. Коган та М. Ростропович, організовувались авторські концерти А. Штогаренка, О. Тактакішвілі, Т. Хреннікова та, починаючи з 80-х років, регулярно проходили різноманітні музичні фестивалі і конкурси.

Паралельно з професійним музикуванням в Одесі у другій половині ХХ століття розвивалася творча самодіяльність при палацах культури, клубах (Палац піонерів, Обласний дім народної творчості, Дім художньої самодіяльності), де були організовані різноманітні колективи: симфонічні оркестри, оркестри народних інструментів, камерні ансамблі, хорові капели, що складалися з музикан- тів-аматорів. Серед найкращих аматорських колективів Одеси цього періоду народний ансамбль баяністів «Трудові резерви» (утворений у 1955 р.) та хорова капела при Палаці культури ім. Л. Українки (з 1962 р.).

Торкаючись питання розвитку музичної освіти Одеси, слід зазначити, що довгий час її мали змогу отримати виключно представники аристократії у приватних пансіонах і гімназіях, Інституті шляхетних дівчат та Рішельєвському ліцеї. Серед викладачів музики та співів було багато іноземців, які працювали в Одесі, зокрема, за даними А. Желан серед вокалістів і музикантів італійської опери у Інституті шляхетних дівчат викладали Л. Джервазі, А. Дзанотті, Е. Галеа, Ф. Кальбиць, К. Дінгельштедт, Д. Шлемперт [44, 94]. Перші професійні музичні школи в Одесі при «Товаристві шанувальників музики» та «Обществе изящных искусств» відкрились практично одночасно у 1866 році і за три роки були взяті під патронат Імператорського російського музичного товариства (ІРМТ), таким чином, був фактично визнаний їхній державний статус. Подальший розвиток музичної освіти міста був пов'язаний із заснуванням у 1884 році Одеського відділення ІРМТ, при якому з 1886 року діяли музичні класи, що «спочатку працювали за програмами Київського музичного училища <...>, а з 1889 року - за програмами Петербурзької консерваторії» [200, 51]. При музичних класах ІРМТ (директором яких з 1888 р. був призначений професор Петербурзької консерваторії Д. Клімов) працював хор, симфонічний та духовий оркестри, навчання проводилося на всіх інструментах, включаючи орган. У 1897 році на базі музичних класів ІРМТ було утворено музичне училище, що стало першим професійним музичним освітнім закладом такого рівня в Одесі.

Наступним кроком у розвитку мистецької освіти краю стало відкриття 8 вересня 1913 року в Одесі консерваторії - другого вищого музичного навчального закладу на території України (після Львівської консерваторії) та четвертого на території Російської імперії (після Санкт-Петербурзької, Московської та Саратовської консерваторій). У 1923 році Одеська консерваторія була реорганізована у Музичний інститут, у 1926 - у Музично-драматичний інститут ім. Л. Бетховена, у 1934 - знов у консерваторію, а у 1950 році отримала ім'я видатної співачки, уродженки Одеси, народної артистки СРСР, професора Московської консерваторії Антоніни Василівни Нежданової, яке носить і дотепер. У 2002 році консерваторії було надано офіційну назву «Музична академія», а в 2009 році Наказом Президента України затверджений її національний статус.

Сторічна історія функціонування Одеської консерваторії, що проводить навчання за всіма академічними музичними фахами, уособлює унікальний досвід становлення та розвитку української музичної освіти, пов'язаний з принциповою відкритістю до інтернаціональних зв'язків, що, на думку Р. Розенберг, яскраво проявилося у діяльності консерваторії на всіх етапах її існування [140] та сприяло стрімкому розвитку і підвищенню якості музичної освіти в Одесі та одеському регіоні, шляхом взаємодії різних національних музично-педагогічних шкіл.

Першим ректором Одеської консерваторії став польський композитор, піаніст і диригент Вітольд Малішевський. Викладацький склад консерваторії був сформований шляхом залучення місцевих кадрів (педагоги Одеського музичного училища), музикантів з Російської імперії (Санкт-Петербург, Москва) та представників європейських консерваторій (Італія, Польща, Чехія, Німеччина, Австрія). Проте незважаючи на багатонаціональне кадрове розмаїття, Одеська консерваторія «подібно до Київської та Харківської, зазнала значного впливу Петербурзької та Московської консерваторій» [51, 87], що обумовлено адміністративною підпорядкованістю краю російській імператорській та радянській владі від року заснування консерваторії до 1991 року. В процесі розвитку музичних традицій краю, що сформувались на перехресті західно- та східноєвропейських впливів, в Одеській консерваторії склались музично-педагогічні школи П. Столярського, О. Станка (скрипка); Л. Гінзбург, О. Бугаєвського, І. Сухомлинова, А. Кардашева, Г. Попової (фортепіано); О. Благовидової, Г. Поліванової, М. Огренича, Є. Іванова, О. Фоменко, Н. Войцеховської, В. Навротського, А. Джамагорцян, Т. Мороз (вокал); К. Пігрова, Д. Загрецького, Г. Ліознова, В. Луговенко, А. Серебрі (хорове диригування); В. Повзуна, К. Мюльберга (духові інструменти); В. Євдокимова, В. Власова, Д. Орлової, В. Мурзи (народні інструменти); В. Малішевского, П. Молчанова, С. Орфеєва, К. Данькевича, О. Красотова, К. Цепколенко (композиція); О. Маркової, О. Самойленко, О. Сокола (музикознавство); В. Повзуна, В. Іваницької, Н. Кириченко, Г. Май, Е. Сігал, Б. Чарковського (камерний ансамбль).

Авторитетним навчальним закладом, що готує кваліфіковані мистецькі кадри, є Одеська середня спеціалізована музична школа-інтернат ім. П. С. Столярського - основоположника одеської скрипкової школи, який у 1912 році організував приватні музичні класи, а згодом, у 1933 році відкрив першу в СРСР спеціалізовану музичну школу-десятирічку для обдарованих дітей. Плідно працюють Одеське державне училище мистецтв та культури ім. К. Данькевича, що веде свою історію від 1897 року як спадкоємець музичного училища ІРМТ, а також факультет музичної та хореографічної освіти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського, Одеська дитяча школа хорового мистецтва (з 1966 р.) та 11 музичних шкіл-семирічок.

Розвиток композиторської школи Одеси в ХХ столітті, на думку Л. Кияновської [63, 291], був практично невід'ємним від історичного шляху розвитку Одеської консерваторії, оскільки саме в цьому освітньому закладі працювали майже всі відомі діячі мистецтв. Проте, повертаючись до ХІХ століття зазначимо, що в його першій половині композиторська творчість в Одесі була нерозривно пов'язана з діяльністю Міського театру, для якого створювали опери митці закордонного походження, які працювали на той час у місті: Графінья, Гольд, Е. Галеа, Л. Джервазі, Річчі. У 60-70-х роках ХІХ століття у розвиток композиторського мистецтва Одеси значний внесок зробили композитори, музичні критики та фольклористи П. Сокальський та П. Ніщинський. Пізніше, у 1898 році за ініціативою В. Рєбікова в Одесі була реалізована прогресивна ідея зі створення спілки композиторів - засноване «вперше в історії російського музично-громадського життя творче об'єднання "Товариство російських композиторів"» [200, 58], що однак провело лише шість зібрань за короткий період свого існування (у зв'язку із забороною діяльності його керівника).

В ХХ столітті відбувається формування основ одеської теоретико-музико- знавчої та композиторської школи, основоположниками якої стали В. Малішевський, П. Молчанов, В. Золотарьов, які здобули освіту в Санкт-Петербурзькій консерваторії під керівництвом М. Римського-Корсакова, О. Глазунова, М. Балакірєва, А. Лядова та всі (за виключенням П. Молчанова) були членами «бєляївського гуртка». У 20-40-х роках ХХ століття, що стали основним періодом становлення регіональної композиторської школи, в Одесі працювали обдаровані випускники трьох вищезгаданих митців, такі як: М. Вілінський, О. Павленко, О. Коган, К. Данькевич, Л. Гуров, В. Феміліді, С. Орфеєв, М. Завалішина та інші композитори, які з метою реалізації творчих принципів та розвитку професійного композиторської творчості згуртувалися навколо ідеї створення Одеського відділення Спілки композиторів України (засновано у 1937 р.).

У другій половині ХХ століття в Одесі продовжували працювати І. Асєєв, Ю. Знатоков, Я. Фрейдлін, Г. Глазачов, Т. Сидоренко-Малюкова, О. Ровенко. Яскравою постаттю цього часу став композитор О. Красотов, творчість якого була визнана не тільки на батьківщині, а й за кордоном. 80-90-ті роки ХХ століття можна охарактеризувати, як період розквіту композиторського мистецтва Одеси та нової генерації одеських композиторів: М. Безуглова, К. Цепколенко, Ю. Гомельської, А. Томльонової, В. Ніколаєва, Л. Самодаєвої, С. Шустова та інших діячів, які оновили традиції регіональної композиторської школи та сприяли піднесенню музичного мистецтва Одеси, зокрема, і камерно-інструментального на новий професійний рівень.

Підґрунтям розвитку камерно-інструментального (як і загалом музичного) мистецтва Одеси стало існування традицій домашнього та салонного музикування. На початку ХІХ століття у місті не було професійних камерно- ансамблевих виконавців. Перші знайдені свідоцтва організації в Одесі концертів камерної музики відносяться до другої половини ХІХ століття, а саме йдеться про гастролі чеських музикантів-ансамблістів: Ф. Шипека, Поллака, родин Рачеків та Неруда з квартетним репертуаром (1858-1861 рр.). У період з 1868 по 1871 роки в Одесі розгорнули активну діяльність австрієць М. Франк, чех К. Бабушка та німець Куммер, завдяки творчим зусиллям яких «камерна музи- ка в місті вийшла з приватних салонів (здебільш аматорських) на велику концертну естраду» [185, 145] Одеси. Іноземні музиканти, залучаючи до співпраці місцевих виконавців, влаштовували концерти камерно-інструментальної музики, в репертуарі яких були тріо, квартети та квінтети з доробку європейських композиторів, а також свої власні композиції. Згадки про діяльність музикантів- одеситів зберігають звіти Одеського філармонійного товариства, досліджені В. Щепакіним, з яких випливає, що перелік ансамблевих п'єс, публічно виконаних його членами - місцевими музикантами в період з 1860-1865 роки, обмежувався септетом Й. Гуммеля і тріо Ф. Мендельсона, тобто на той час в Одесі, за висновком науковця, «професійне камерне виконавство як таке практично було відсутнє» [185, 145].

Поштовхом для подальшого розвитку камерно-інструментального мистецтва стало відкриття Одеського відділення ІРМТ. Наведені Р. Розенберг матеріали звіту відділення за 1896 рік свідчать, що членами товариства (яких на той час налічувалося 105 дійсних, 116 членів-відвідувачів та 2 почесних) було проведено «6 собраний камерной музыки и 2 экстренных камерных собраний» [200, 54]. Зокрема, протягом трьох десятиліть інтенсивну виконавську діяльність провадив струнний квартет Одеського відділення ІРМТ, утворений у 1887 році Й. Перманом, Ф. Ступкою, В. Зеленкою та Я. Коціаном - музикантами, які також займалися педагогічною практикою при музичних класах ІРМТ і музичному училищі та вели предмет «совокупная игра» [200, 52] (клас камерного ансамблю). Таким чином, починаючи з кінця ХІХ століття одеська молодь отримала можливість навчатися ансамблевій грі у державних освітніх установах і публічно презентувати свою майстерність на студентських вечорах квартетної музики. У ХХ столітті ці освітні традиції продовжила Одеська консерваторія. В цей час інтенсифікується гастрольна діяльність, так у 1913 році в Одесі гастролював санкт- петербурзький дует А. Єсіпової та Л. Ауера, в концертній програмі якого звучали твори Л. Бетховена, Р. Шумана, Ф. Шуберта, С. Франка [151, 23], а також інших авторів.

Незважаючи на знайомство українських митців з ансамблевими творами зарубіжних авторів, процес освоєння композиторами камерних жанрів, як зауважує Т. Омельченко, йшов «важко і з великими запізненнями» [113, 78]. Камерно- інструментальна творчість ХІХ століття через відсутність професійної музичної освіти, була представлена невеликими аматорськими ансамблевими п'єсами (здебільшого для гітари, цитри, флейти, фортепіано). Чи не єдиним вітчизняним ком- позитором-професіоналом, що написав декілька камерно-інструментальних творів, був П. Сокальський, який мешкав в Одесі з 1864 по 1887 роки.

У першій половині ХХ століття з появою Одеської консерваторії професіоналізація освіти на всіх ланках призвела до зростання фахового рівня місцевих музикантів, пожвавлення концертно-гастрольної діяльності (одеські митці гастролювали в Миколаєві, Херсоні, містах Криму) та активізації камерно- інструментальної композиторської творчості. Зокрема, у розвиток української скрипкової сонати зробив внесок одеський композитор М. Вілінський, чий твір, написаний у 1926 році, стоїть поряд з першими скрипковими сонатами Б. Лятошинського (1926 р.), М. Коляди (1927 р.), К. Косенка (1927 р.). Пізніше, з'являються скрипкові сонати С. Орфеєва (1947 р.), О. Когана (1950, 1952 рр., на жаль, доля творів невідома), О. Красотова (№ 1, 1957 р.) та ін.

Камерно-інструментальна творчість одеських митців 60-х років ХХ століття таких, як: І. Асєєв, Ю. Знатоков, Я. Фрейдлін, Г. Глазачов, Т. Сидоренко- Малюкова, О. Ровенко, О. Станко, К. Данькевич (у 1960-х переїхав до Києва), В. Власов, О. Красотов та інших, порівняно з визнаними лідерами київської та галицької шкіл, потрапляла у дослідницький ракурс фрагментарно, хоча ними зроблений суттєвий внесок у розвиток українського авангарду. Так, двочастин- на Соната № 3 для скрипки і фортепіано О. Красотова (І - «Прелюдія», ІІ - «Токата», 1968 р.) є «одним з перших яскравих проявів неокласичного напрямку в сучасній українській скрипковій сонаті» [112, 56], який набув інтенсивного розвитку у 70-х роках ХХ століття. За спостереженнями Н. Александровой у камерно- інструментальній музиці одеських композиторів 70-80-х років ХХ століття (твори І. Асєєва, О. Красотова, Т. Сидоренко-Малюкової, Я. Фрейдліна, К. Цепколенко) відбувались пошуки в тембро-сонорному звуковому полі - «триваючий кластер, кластерна трель, рухливий сонорний фон» [1, 12] і в подальшому ці новації проклали шлях трансформаціям композиційної техніки кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Отже, на підставі дослідження наукових та архівних матеріалів виявлено, що процес становлення та розвитку музичного життя Одеси кінця ХУШ - ХХ століть пов'язаний зі змінами соціополітичної ситуації та естетико-художніх орієнтирів, а його специфіку обумовлює наявність інтернаціональних культурних зв'язків. Протягом століть Одеса зберігає статус мистецького центру, де виникли унікальні, прогресивні явища, які не були характерними для аналогічних фрагментів культурного простору, зокрема, у ХІХ столітті Одеса була визнана третім театральним містом Російської імперії після Санкт-Петербургу та Москви, функціонувала дитяча опера (з 1891 р.), знаходився на утриманні власний постійний Міський симфонічний оркестр (з 1894 р.), вперше в історії музичної культури Російської імперії було створено громадське об'єднання «Товариство російських композиторів» (у 1898 р.), Одеська консерваторія стала четвертим вищим закладом музичної освіти в Російській імперії і другим в Україні (1913 р.), в Одесі організована перша в СРСР спеціалізована музична школа-інтернат ім. П. Столярського (1933 р.).

Таким чином, в одеському культурному середовищі склалися всі умови для розвитку камерно-інструментального мистецтва, що відбувався у руслі загальних тенденцій від аматорства до професіоналізму виконавської, композиторської творчості та вдосконалення мистецької освіти. На новому етапі кінця ХХ - початку ХХІ століть спостерігається підвищення ролі та соціального значення камерно-інструментальної творчості, що зумовлено тяжінням митців до самопізнання та інтроспективного заглиблення в емоційно-психологічний світ людини, пошуком внутрішньої і зовнішньої гармонії та прагненням до комунікації в атмосфері взаємного діалогу і викликано аксіологічними трансформаціями художнього світогляду та естетичними запитами суспільства на стику тисячоліть.

камерно-інструментальне музичне мистецтво одеса

Размещено на Allbest.ru