Організація репертуару в пісенниках православної традиції

Размещено на http://allbest.ru

Організація репертуару в пісенниках православної традиції

На східнослов'янських землях знайомство з європейським духовно-пісенним репертуаром і канціоналами, в яких були записані пісні, почалося у другій половині XVI ст. Найбільш ранні збережені записи українських духовних пісень належать до XVII ст., при цьому формування рукописного пісенника як спеціальної книги припадає на період 50-60-ті рр. XVII ст. [145, с. 80]. На жаль, найдавніші українські рукописи з піснями не дійшли до нашого часу, тому про структуру українських пісенників XVII ст. ми можемо говорити на основі поодиноких джерел. Більше матеріалу дійшло з першої половини XVIII ст., де можна спостерігати формування двох гілок української пісенності паралітургічної та позалітургічної. Першу детально буде розглянуто у наступному розділі, наразі зосередимося на позалітургічній гілці, яка культивувалася у православному середовищі.

Збереглося лише кілька пісенників кінця XVII початку XVIII ст. православної традиції, серед яких три знаходяться у Львівській національній науковій бібліотеці імені В. Стефаника (ф. А. Петрушевича, №№ 135, 169, 233, останній рукопис є нотованим)¹. Характерною рисою структури православних пісенників є вільне розташування творів у збірці. Як зразок розглянемо два пісенники: співаник Леонтія та Павла Гриневича з Галичини [273] та Захарія Дзюбаревича з Полтавщини [308].

Перший пісенник Ю. Медведик уточнює датування усіх трьох збірок: № 135 (перша частина - 1719 р., друга - 1727 р.), № 169 (кінець XVII ст. або до 1709 р.), «№ 233 (перша час-тина - кінець XVII ст., друга - середина XVIII ст. [145, с. 81-82]. Усі тексти пісень збірника № 135 опубліковано М. Грушевським [29]. має двох переписувачів Леонтія та Павла Гриневича, що відобразилося на його структурі. У першій частині, переписаній Леонтієм, яка займає 59 сторінок, структура є надзвичайно хаотичною: пісні духовного і світського змісту чергуються без усілякої системи. Наприклад, після кількох світських пісень йдуть дві духовні, призначені до абсолютно різних свят церковного календаря на Усічення голови Св. Ана Предтечі та пісня про побиття немовлят [273, арк. 11 зв. 14]. Упродовж збірки світські пісні чергуються з духовними, ближче до кінця першої частини духовних стає більше, однак їх зміст і порядок й надалі є вельми строкатим. У середині, наприклад, йде пісня до Св. Миколая, потім повчального змісту, далі пісня на Благовіщення, дві пісні благального та повчального змісту, ще одна пісня до Св. Миколая, пісня до Богородиці тощо 273, арк. 43 зв. 49 зв.]. У першій частині збірки є лише один міні-цикл з 5 богородичних пісень, з яких перша до свята Успіння, інші чотири прославного та благального змісту [273, арк. 39 43 зв.]. Важливо, що перші чотири автор свідомо поєднує у цикл («пісня друга», «пісня третя»). Але це єдиний випадок у першій частині збірки.

Друга частина, переписана Павлом Гриневичем, є дещо відмінною. По-перше, там відсутні світські пісні. Пісні згруповано у доволі розлогі цикли, які вже важко назвати міні-циклами, оскільки у деяких з них значна кількість творів (два цикли богородичних пісень по 4 твори, цикл великопісних пісень з 6 творів, цикл різдвяних пісень 11 творів; два останні визначаються переписувачем саме як цикли, перед ними стоїть вказівка, що це початок великопісних [273, арк. 66 зв.] та різдвяних пісень [273, арк. 74]). Щодо другої половини збірки, то вона відрізняється від класичних православних співаників, оскільки містить два розлогих і свідомо виділених тематичних циклів пісень, що більш характерно для унійних пісенників з календарно-тематичною організацією репертуару. Втім, це не є дивним, оскільки друга частина переписана в Галичині у 1727 р., коли календарно-тематичний тип пісенника стає провідним. Для православних пісенників більш типовою є саме перша частина співаника.

Ненотований пісенник Захарія Дзюбаревича¹ (1728-1730, датування за [145, с. 83]) містить переважно духовні пісні. Його укладач З. Дзюбаревич походив із Поділля або південно-східної Галичини, але свій рукопис уклав на Полтавщині, перебуваючи на території Гадяцького полку [145, с. 85]. У пісеннику З. Дзюбаревича половина творів належить до церковних свят господських (різдвяні, на Богоявлення, великопісні, великодні, на Вознесіння, на Преображення), богородичних (до Різдва Богородиці, на Покров), до святих Василя, Миколая, Івана Богослова, Івана Хрестителя, Параскеви та ін. У збірнику більшість пісень не згруповані тематично, а розкидані по усій збірці. Однак у пісеннику є два міні-цикли (4 та 3 пісні) з різдвяними піснями [308, арк. 49 54 та 77 80 зв.], цикл богородичних пісень (4 пісні) [308, арк. 42 зв. 47 зв.], є випадки поєднання двох пісень однієї тематики пісні страстям Христовим [308, арк. 31 32 зв.; арк. 101 зв. 103]. Від російських пісенників того часу ця збірка відрізняється значною кількістю пісень календарного циклу, від української паралітургічної, формування якої відбувалося у той самий час відсутністю системності в організації пісень, пов'язаних з церковним календарем. Не можна пояснити безсистемність організації лише тим, що у збірки було кілька переписувачів, бо, як ми бачили в попередньому співанику, кожен з переписувачів притримується певного принципу організації репертуару. Безсистемність як система є характерною рисою цієї збірки. Пісенник З. Дзюбаревича є показовим щодо рукописних співаників, які побутували на східноукраїнських зем Опис пісень збірки див. у [158, с. 89-93]. лях, стосовно репертуару і способу його упорядкування. Одночасно він репрезентує (разом зі співаником Леонтія та Павла Гриневича, а також іншими галицькими збірниками кінця XVII початку XVIII ст.) структурний тип українського православного пісенника XVII XVIII ст.

Щодо еволюції українського православного пісенника, то перша половина співаника Леонтія та Павла Гриневича репрезентує перший етап її формування, що характеризується вільною структурою без будьякої системи; збірник Захарія Дзюбаревича представляє другий (основний) тип українського православного пісенника (до появи православних видань «Богогласника»), особливістю якого є тематичні міні-цикли (2-5 творів), при цьому на рівні усієї збірки систематизація репертуару відсутня¹. Перший тип пісенника ми визначаємо як безсистемний, другий протокалендарний, у якому є елементи структурування репертуару за церковним календарем.

Українська православна духовно-пісенна традиція другої половини XVIII ст. представлена рукописами, що репрезентують східноукраїнський регіон, серед яких багато переписано на Слобожанщині. Зі слобожанських пісенників кінця XVIII ст. назвемо передусім ненотований співаник куп'янського підканцеляриста С. Піпнавкіна, що нині зберігається у Російському державному архіві давніх актів (ф. Основний, № 996), який охарактеризовано у розвідці Ю. Медведика [137]. На жаль, ця збірка має усього 12 аркушів, де записано 13 українських та російських духовних і світських пісень, тому важко говорити про якісь специфічні риси упорядкування збірки. У пісеннику немає традиційних для українських рукописів господських пісень, щодо богородичних, то вони представлені іконославильними піснями (міні-цикл з 2-х творів до місцевих ікон Богородиці Охтирської та Каплунівської, що розпочинають збірку), пісні до святих репрезентовані 3-ма творами, з яких 2 також утворюють міні-цикл з 2-х пісень (до св. Стефана та св. Миколая, третя пісня до св. Миколая завершує збірку). Вказані твори перемежовуються з покаянними, морально-повчальними та світськими піснями. Пісенник С. Піпнавкіна, попри невеликий обсяг, яскраво репрезентує риси українського співаника православної традиції. Ю. Медведик визначає усі пісенники некалендарної (вільної) структури як «мішані» [145, с. 103]. Вчений не диференціює співаники з вільною структурою, яка не була однорідною і також зазнала еволюції. Окрім того, між українськими та ро-сійськими рукописними пісенниками XVIII ст. «мішаного» типу є суттєва різниця, тому вони потребують додаткової диференціації.

До слобожанських пісенників зачисляють (див. [145, с. 84]) ненотований збірник з Бібліотеки Академії наук Росії [313]¹, переписаний також наприкінці XVnI ст. У цьому збірнику є кілька рис, що споріднюють його з російською традицією (початковий реєстр пісенних творів, поетичні переспіви псалмів М. Ломоносова), однак вагома частина репертуару, що належить до пісень календарного циклу, вказує на українське походження збірки, а кілька пісень із «Саду божественных песней» Г. Сковороди є додатковим свідченням того, що рукопис є слобожанським. Порівнюючи цю збірку з пісенником З. Дзюбаревича, який було переписано на 60 років раніше, ми бачимо стійкі риси східноукраїнських пісенників православної традиції, а саме: вагому роль пісень до християнських свят (господських, богородичних, на честь святих), іконославильні пісні. Пісні упорядковано не згідно з церковним календарем, а вільно, при цьому є кілька тематичних міні-груп (3 пісні до ікон Богородиці [313, арк. 8 зв. 11]; 2 пісні до Св. Миколая [313, арк. 19 зв. 20].

Стосовно слобожанської традиції як репрезентанта східноукраїнської православної духовної пісенності та значення в ній духовних пісень до календарних свят, то її в унікальний спосіб відтворив Г. Сковороди у циклі «Сад божественных песней, прозябшїй из зерн Священного Писанїя» (1757) [188]. І. Юдкін, а раніше Д. Чижевський, розглядали цикл Г. Сковороди у контексті української духовної пісенності. І. Юдкін зазначає, що «Сковороду можна розглядати як попередника творців кодифікованого зібрання українських духовних пісень славетного “Богогласника”, що вийшов у Почаєві через сорок років після початку роботи Сковороди над “Садом”» [217, с. 11]. Насправді, це не зовсім так, хоча спільні риси є в обох зібраннях пісень. Прямого впливу Г. Сковороди як автора «Саду божественных песней» на укладання «Богогласника» немає, оскільки останній репрезентує паралітургічну гілку з орієнтацією на церковну практику, в той час як «Сад» Г. Сковороди твір позабогослужбовий. Тим не менше, Г. Сковорода на початку збірки цілком свідомо використовує календарний принцип укладання репертуару: на початку циклу йдуть твори на Різдво (4-та і 5-та пісні), Водохреща (6-та пісня), Великдень (7-ма та 8-ма пісні), до Святого Духа (9-та пісня). Однак далі зміст пісень і структура циклу абсолютно не пов'язані з церковним календарем, тому скоріше варто розглядати цикл «Сад божественных песней» не як прообраз «Богогласника», а в контексті східноукраїнської православної духовно-пісенної традиції другої половини XVIII ст., де пісні до церковних свят утворюють міні-цикли, однак календарний принцип Опис пісень збірки див. у [158, с. 173-177]. організації пісенних творів на рівні усієї збірки відсутній. Твір Г. Сковороди можна розглядати як зразок авторських канціоналів, яких було багато в Європі у XVII XVIII ст., навіть попри те, що у ньому не було записано мелодій пісенних творів. Втім, це також типово для української традиції, бо більшість пісенників XVIII ст. містили лише тексти пісень. православний пісенність збірник український календарний

Варто пояснити значну кількість духовних пісень до церковних свят в українському позабогослужбовому репертуарі при відсутності їх упорядкування в єдиний цикл. Велика кількість пісень до церковних свят пов'язана з побожними практиками, популярними серед українських православних, серед яких прощі до святих місць, процесії та молебні. Пісні до церковних свят також використовувалися і в театральних виставах, як, наприклад, різдвяні псальми-колядки у вертепах. Отже, релігійні практики українських християн створили ґрунт для культивування пісень на церковні свята. При цьому впорядкування пісенників за церковним календарем не було важливим для православних віруючих, оскільки позабогослужбове використання пісень не потребувало втручання церковної влади в процес створення, редагування та розповсюдження духовно-пісенного репертуару. Тому його систематизацію та друк було здійснено монахами-василіанами у «Богогласнику», які відредагували духовно-пісенні твори та впорядкували репертуар, що призначався не лише для позацерковного співу, а й для виконання у храмі на богослужіннях. Попри те, що «Богогласник» було упорядковано та видано представниками Унійної Церкви, а його структура відтворювала традиції католицьких канціоналів, він дуже органічно увійшов до української православної духовно-пісенної традиції і репрезентував третій тип українських православних пісенників календарно-тематичний. Знаменно, що православні видання, що з'явилися наприкінці XIX ст., не змінювали загальну структуру книги, яка виявилася дуже вдалою, а лише вилучили пісні на окремі католицькі свята (до Св. Євхаристії господського циклу, на свято Співстраждання Богородиці богородичного циклу) та католицьких святих (Св. Йосафата Кунцевича), а також пісні польською та латинською мовами з усіх розділів. Втім, уважати православні рукописні та друковані пісенники, де відсутні пісні літургічного (паралітургічного) призначення, збірками комплексного типу немає підстав, оскільки вони не охоплюють усі сфери життя християнина, а лише його побут.

У XX ст. українська духовно-пісенна православна традиція продовжує свій розвиток, спираючись на надбання попередніх століть, у тому числі й на способи структурування пісенних творів. Цікавими під цим оглядом є православні пісенники української діаспори. Україномовне видання «Дяківській курс. Збірник церковних пісень» (Вінніпег, Канада, 1954) [269] містить традиційні українські піснеспіви вечірні, утрені та до різних обрядів. Наприкінці збірки вміщено 10 пісень, що згруповані тематично 3 до Богородиці (2 пісні та піснеспів «Під твою милість»), 1 до Св. Трійці, по 2 пісні прославного характеру, пасійного та великоднього змісту. Зазначимо, що тематика пісень є типовою для української духовно-пісенної традиції, як і угрупування творів у міні-цикли, при цьому порядок розташування тематичних груп лише частково відтворює послідовність церковних свят. Відзначимо також поєднання у блоці пісень і піснеспівів нестрофічної форми, що є характерним для традиції української православної діаспори.

Другим виданням української православної діаспори є англомовний співаник «Hymns of the Eastern Orthodox Church» (США, 1966) [338], де, як і в попередньому, поєднано українські церковні піснеспіви та пісні, при цьому пісенні твори кількісно переважать. Чергування піснеспівів обох типів вказує на використання пісень у літургії, подібно до грекокатолицької практики, тим самим відрізняючись від православної традиції на материковій Україні. Щодо упорядкування творів, то вони поєднані у тематичні блоки після низки найуживаніших літургічних піснеспівів йдуть пісні прославного характеру, пісні пасійного змісту, гімн Трійці та Св. Духу, пісні до Богородиці, великодні, різдвяні пісні (останні репрезентовані найбільшою кількістю творів). Як і в попередній збірці, порядок тематичних груп мало відповідає церковному календарю.

Щодо традиції друку духовних пісень, то лише вивчення більшої кількості збірок дасть нам можливість відтворити повну картину української православної духовно-пісенної традиції діаспори. Наразі можемо лише констатувати, що вона більшою мірою орієнтувалася на православні традиції західноукраїнського регіону, де була поширена практика паралітургічного співу, започаткована греко-католиками. Про це свідчить тип пісенників, де поєднано канонічні церковні піснеспіви з духовними піснями. Відмінність від греко-католицької традиції полягає в тому, що останні друкували пісні переважно в окремих збірках; також відмінною рисою є відмова від упорядкування пісень до церковних свят за літургічним календарем, який відтворювався лише частково і дуже непослідовно. У цілому можна підсумувати, що у діаспорі було винайдено та апробовано тип пісенника, у якому органічно поєднувалися канонічні піснеспіви та пісенні твори, створюючи варіант універсального пісенника, якими є католицькі та протестантські пісенники комплексного типу.

Після отримання незалежності в Україні було відновлено релігійне життя, що призвело до відродження традицій співу духовних пісень і, відповідно, поновлення едиційної практики. Найбільша кількість православних пісенників сьогодні видається на Волині, де не було втрачено традиції співу духовних пісень. Серед сучасних православних збірок назвемо два пісенника Олександра Каліщука «Дзвонять в церкві дзвони» (2000) та «Подарунок душі» (2001), в яких митець виступає не лише композитором, а й автором більшості текстів. Збірник «Дзвонять в церкві дзвони» [275], що містить 42 твори різного змісту (пісні до Господа, Богородиці, святих, хвалебні, покаянні, до церковних свят), не поділяється на розділи. Порядок творів у збірці є вільним, і у цьому відношенні він нагадує рукописні пісенники, що репрезентують перший етап формування української православної пісенної збірки XVII XVIII ст., у яких був відсутній будь-який принцип структурування репертуару. Другий пісенник «Подарунок душі» [276] має чотири розділи «Жий, як Христос заповів» (15 пісень), «Віра, надія, любов» (16 пісень), «До Бога рученьки складаю» (15 пісень), «За Україну молюсь» (15 пісень). Попри назви, більш типові для протестантських видань, у другому та третьому розділах переважають твори, характерні для православних співаників пісні до Ісуса, Богородиці, святих та на церковні свята. У першому розділі зібрано пісні прославного характеру, у четвертому не лише пісні патріотичного змісту, а й великодні та різдвяні. Навіть стислий опис змісту пісенника свідчить, що розташування пісень у збірці є несистемним: пісні до тих самих свят (Різдво, Великдень) записувалися у різних розділах. При цьому в кожному з чотирьох великих розділів є тематичні міні-групи з 2-4 пісень (різдвяні, великодні, богородичні, до святих). Спосіб організації репертуару у збірці «Подарунок душі» нагадує українські співаники XVIII ст., що репрезентують другий етап розвитку православної пісенності, де твори до церковних свят, Ісуса, Богородиці та святих поєднувалися тематично у міні-групи, хоча і без будь-якої системи на рівні цілої збірки. Отже, пісенники О. Каліщука, створені у православному середовищі, організовано у той самий спосіб, як це було кілька століть тому. Навряд чи автор робив це свідомо, однак на рівні структури обох збірок він відтворив два основні типи українських православних пісенників XVII XVIII ст. безсистемний та протокалендарний, для яких були характерні саме такі способи упорядкування репертуару.

Серед сучасних православних видань назвемо невеликий за обсягом ненотований волинський «Богогласник» (2007) [252], схвалений місцевою церковною владою. Попри назву, цей збірник має мало спільного з почаївським «Богогласником». У чотирьох розділах пісенника («Колядки», «Щедрівки», «Церковні пісні» і «Псалми заупокійні») зібрано твори відповідної тематики українською та російською мовами, при цьому всередині перших двох розділів як допоміжний було використано алфавітний принцип, витриманий, щоправда, не послідовно. Найменш регламентований є розділ «Церковні пісні», в якому містяться твори до інших свят церковного календаря господських, богородичних, до святих, молитовні; у ньому відсутній алфавітний принцип упорядкування, а також будь-який інший. Серед творів найменше представлені пісні до святих їх всього дві (до Миколая та Івана Хрестителя). Знаменною є назва третього розділу «Церковні пісні», більш притаманна греко-католицькій традиції кінця ХІХ початку ХХ ст., що свідчить про можливість використання пісень на богослужінні. Попри значні відмінності у репертуарі і лише часткове відтворення структури, сучасний волинський «Богогласник» базується на організаційних засадах почаївського і репрезентує третій тип українського православного пісенника календарно-тематичний. Показовою є й назва збірки, яка апелює до почаївського видання як першоджерела: це особливо важливо, враховуючи той факт, що саме на Волині наприкінці XVIII ст. вийшов перший «Богогласник».

Утім, далеко не всі сучасні православні видання, що мають назву «Богогласник», спираються на едиційну традицію, започатковану у Почаєві наприкінці XVIII ст. Сучасний «Почаевский богогласник» (2004) [292], виданий Почаївською Свято-Успенською Лаврою, у назві апелює до історичного видання, однак має ще менше спільного з останнім, ніж скромний волинський пісенник. По-перше, у збірці усі пісні подано лише російською мовою, навіть ті, що мають українське походження, по-друге, вона призначена для хорового виконання, де усі твори записані у вигляді партитури (2-5 голосів на 1 або 2 нотоносцях), що характерно для російської, а не української традиції. Щодо структури, то вона взагалі не має жодного стосунку до почаївського видання кінця XVIII ст. Усі 70 пісенних творів не поділено на розділи, хоча частина з них поєднана у тематичні групи. Перші 15 пісень богородичного змісту, у тому числі до храмових реліквій почаївської святині. Далі йдуть пісні різної тематики покаянні, молитовні, до Христа, славильні та повчальні, заупокійні, при цьому пісні до святих узагалі відсутні; пісенні твори кількох тематичних груп поєднані у міні-цикли (покаянні, до Христа, заупокійні), інші «розкидані» по всій збірці. У цілому «Почаевский богогласник» за всіма ознаками, у тому числі й структурною, а не лише мовною та музичною, скоріше можна віднести до російської традиції, ніж української. Відмова від пісенника календарно-тематичного типу, а також від групи пісень до святих є тим більше парадоксальною, що сучасна російська традиція тяжіє до апробованого у «Богогласнику» структурування, групуючи пісні відповідно до його чотирьох розділів.

Підсумуємо основні риси організації репертуару в пісенниках, що репрезентують українську православну духовно-пісенну традицію.

1) У православній гілці української духовно-пісенної традиції не було створено еталонного пісенника, однак саме в ній було закладено підвалини для кодифікації духовно-пісенного корпусу, зокрема: а) було сформовано репертуар, що складався з пісень до господських й богородичних свят, свят пам'яті святих та пісень покаянного, благального, молитовного, славильного змісту; б) відбулося первісне групування пісень у співаниках за змістом у міні-цикли з подальшою перспективою оформлення у великі цикли, структуровані за церковним календарем (протокалендарний тип пісенника).

2) Для української православної пісенності було характерно використання найкращих іноконфесійних надбань з відповідною корекцією стосовно до власних потреб, що проявилося у численних православних перевиданнях греко-католицького почаївського «Богогласника» зі збереженням традиційної структури, що сформувалася на католицькому ґрунті, а також у використанні загальних принципів структурування при відході від класичної богогласникової структури.

3) У ХХ ст. відбулося підхоплення традицій православного співу духовних пісень в українській діаспорі, що призвело до виникнення нового типу пісенника, де в одному виданні друкувалися традиційні канонічні піснеспіви з пісенними творами, що наближало його до католицьких та протестантських пісенників комплексного типу; при цьому групування в них пісенних творів нагадувало скоріше ранню українську православну традицію, що склалася на початку XVIII ст., з вільним розташуванням пісень різних тематичних груп, ніж тип пісенника з упорядкованою структурою.

Російська духовно-пісенна традиція, що розвивалася паралельно з українською і частково під її впливом, до ХХ ст. була виключно позабогослужбовою і репрезентована двома основними конфесіями православною та старообрядницькою. Початковий етап її розвитку, на відміну від української традиції, задокументований більш детально: на сьогоднішній день до нас дійшла низка рукописів останньої третини XVII ст., які нині зберігаються у бібліотеках та музеях Москви та Петербурга. Перші російські рукописні пісенники демонструють хаотичність та безсистемність розташування пісенних творів. Серед пісенників, у яких відсутній будь-який принцип упорядкування, назвемо один з найвідоміших рукописів того часу, що зберігається в Російській національній бібліотеці (ф. Погодіна, № 1974 [295]), який містить переважно польський репертуар, транслітерований кирилицею¹. Проте вже на першому етапі формування російської духовно-пісенної традиції ми бачимо спробу упорядкування пісенних творів, яку було здійснено у Новоєрусалимському монастирі одному з найпотужніших та прогресивних церковних осередків Московської держави.

Серед тих, хто не просто звернув увагу на специфіку організації новоєрусалимського пісенного репертуару, а й подав власну інтерпретацію підходу укладачів пісенників до їх структурування, назвемо петербурзьку дослідницю О. Васильєву. Вона зазначає, що два універсальні принципи організації репертуару алфавітний та тематичний не завжди відображають загальний задум пісенних циклів або процес їх створення [13, с. 121-122]. О. Васильєва вказує на смислове та символічне, а не лише формальне упорядкування творів у пісенниках. Пісні у рукописах новоєрусалимської традиції є чітко організованими: 200 творів поділено на дві частини по 100; перші сто, у свою чергу, поділяються на дві частини по 50 пісень, з яких перша включає два цикли «Місяцеслов» і «Алфавіт». Дослідниця вказує, що «перша група текстів дванадцять псалмів, кожен з яких збирає імена святих, які поминаються протягом місяця (Місяцеслов), друга група цикл із 37 псалмів, кожна частина якого відповідає літері алфавіту, а за числом літер, на які не знайдено слово для початку псалма, складено додаток Алфавіт (у рукописі цикли не мають назв, вони введені заради зручності опису й аналізу)» [13, с. 122]. Обидва цикли «з точки зору музичного компоненту <...> є великими циклічними формами» [10, с. 269]. Наступні 50 творів це польські пісні, записані кирилицею, які стилістично контрастують циклам «Місяцеслов» і «Алфавіт» [13, с. 123]. Цей контраст, на думку дослідниці, має символічний характер «Місяцеслов» і «Алфавіт» є своєрідною відповіддю на виклик «нової, привабливої, але не своєї поезії» [10, с. 269]. О. Васильєва подає ще одну інтерпретацію обох циклів, зазначаючи, що у пісенних «місячних мінеях» святих (цикл «Місяцеслов») стверджувалося уявлення про єдине тіло Церкви [13, с. 122], а «Алфавіт» було задумано як своєрідний універсум православного Передання [10, с. 269]. Отже, цей принцип упорядкування ми окреслюємо як символічний, де алфавітний та тематичний принципи підпорядковані порядку більш високого рівня, який хоча й носив умоглядний характер, проте був, безумовно, важливий для тих, хто його закладав. Нині польські тексти рукопису з коментарями видано у книзі [228].

Друга половина рукопису (100 творів) містить пісні, розташовані за алфавітом, у якому зібрано «групи текстів, що є спільними за різними характеристиками» [10, с. 269], тобто пісні різної тематики, які згруповано за невеликими тематичними групами¹ (наприклад, за біблійною книгою Пісня над піснями, псалтирні, історичні, до святинь тощо [10, с. 270271]). Описана дослідницею структура найбільш точно відтворена у рукописі з РНБ (ф. Титова, № 4172 [310]), в іншому рукописі (ф. Погодіна, № 426 [294]) вона дещо змінена [13, с. 122]. Цей принцип упорядкування також можна побачити і в інших рукописних пісенниках, наприклад, у рукописі з ДІМ [293] Тематичні групи в російських пісенниках XVII ст. навряд чи можна вважати точними аналогами українських протокалендарних форм угрупування пісенного репертуару, хоча коріння в обох випадках сягає традиції, започаткованої в католи-цьких канціоналах. Відмінність ґенези стане очевидною вже у XVIII ст., коли в українсько-білоруській традиції закріпилися пісенники протокалендарного та ка-лендарно-тематичного типів, тоді як у російській у XVIII ст. структурування пі-сенників було абсолютно безсистемним. Також гіпотетично протокалендарні пер- шовзірці російських пісенників XVII ст. можна пояснити їх українсько-біло-руською ґенезою, де такий тип пісенника у XVII ст. вже міг існувати. Тож організа-ція пісенного репертуару в російських рукописах кінця XVII ст. непрямо свідчить про українське або білоруське походження їх переписувачів. Рукопис опубліковано у виданні [239]., у якому початкова частина не збереглася (до № 39), проте у подальшій частині є усі структурні ознаки, вказані О. Васильєвою, що свідчить про свідоме культивування цієї структури, тим самим підтверджуючи гіпотезу петербурзької дослідниці.

О. Васильєва зазначає, що формування єдиного за змістом циклу пісень не було завершене у зв'язку із засланням патріарха Никона. Повністю було закінчено лише цикли «Місяцеслов» і «Алфавіт», працю ж над пісенним циклом за біблійною книгою Пісня над піснями було обірвано [12, с. 448].

На жаль, символічний принцип так і залишився лише однією зі спроб створити оригінальну структуру православного пісенника, оскільки не знайшов продовження в російській духовно-пісенній традиції.

Відсутність тяглості традиції між школою новоєрусалимських піснетворців і російською духовною пісенністю XVIII XIX ст. можна пояснити не тільки зміною епох та стильових орієнтирів, а й умоглядністю самого підходу до упорядкування репертуару, який був більш органічним для Середньовіччя, ніж для Нового часу. Подальша переорієнтація пісенної творчості з церковного у секулярний бік (урочисті та панегіричні канти) спричинилася до деактуалізації традицій новоєрусалимської школи у подальшому розвитку російської духовно-пісенної традиції. Однак в історії православної духовної пісні творчість новоєрусалимських піснетворців залишилася першою і єдиною втіленою спробою створення оригінальної структури православного пісенника.

Ще одним різновидом угрупування пісень у збірці став цикл Симеона Полоцького Василя Титова «Римований Псалтир» («Рифмотворная Псалтирь»), текст якої було написано у 1680 р., а музику у 16821686 рр. Цей цикл наслідував традиції європейських повних пісенних Псалтирів, що культивувалися у протестантському середовищі. Однак за зразок було взято «Давидів Псалтир» («Psalterz Dawidow») Я. Кохановського (1579) твір, який репрезентував ренесансну гуманістичну, а не церковно-конфесійну традицію. Подібно до свого прототипу, цикл «Римований Псалтир» також мав надконфесійний характер, хоча й функціонував у православному середовищі. Втім, «Римований Псалтир» як музичний цикл видано так і не було, на відміну від поетичного, а тому у XVIII ХІХ ст., як зазначає дослідниця цього твору Л. Сидорович, з часом тексти окремих псалмів відокремилися від музики В. Титова та функціонували у XVIII першій чверті XIX ст. як самостійні нециклічні твори з новими мелодіями [182, с. 33].

Таким чином, хоча у російській традиції було представлено жанр повного пісенного Псалтиря, він не став поширеним через відсутність відповідного конфесійного середовища. «Римований Псалтир» залишився унікальним у своєму роді твором, так само, як і його прототип твір Я. Кохановського.

Відзначимо також оригінальні структурні розділи в російських пісенниках, яких немає в українській традиції. Вже йшлося про цикл «Місяцеслов», який містив 12 пісень, у яких згадуються імена всіх святих, що припадають на цей місяць. Зазначимо, що місяцеслови є не лише в новоєрусалимських рукописах. «Місяцеслов» доповнює псалтирний цикл Симеона Полоцького. Російські місяцеслови були своєрідними, хоча й далекими аналогами українських пісенників календарного типу, вони виникли раніше, однак вже у XVIII ст. виходять з ужитку. Другим оригінальним структурним розділом російських пісенників був цикл 10 біблійних пісень, створених на основі першоджерел жанру канону¹. Він є оригінальним опусом Симеона Полоцького і записаний разом із «Місяцесловом» після псалтирного циклу. На тексти «Місяцеслова» і циклу біблійних пісень В. Титов також створив музику. Про цей цикл див. у розділі роботи, присвяченій псалтирним і біблійним пісням.

Отже, в останній третині XVII ст. існували кілька способів упорядковування великого за обсягом корпусу пісень, що часто поєднувалися алфавітний, тематичний, символічний, при цьому найбільш наочним у рукописах був саме алфавітний принцип. Символічний вже у XVII ст. вийшов з ужитку, тематичний як головний (групування пісенних творів у міні-цикли за тематикою) та алфавітний як допоміжний (покажчик пісень за алфавітом, що виконував функцію змісту) стали єдиними принципами упорядкування російських пісенників у XVIII ХІХ ст. Апробований часом і практикою календарно-тематичний тип пісенника, що став провідним для католицьких канціоналів і вплинув на подальший розвиток усієї європейської, а не лише католицької, духовно-пісенної традиції, на російському ґрунті так і не сформувався, оскільки позабогослужбове призначення пісень не змогло утворити відповідні умови для виникнення та закріплення календарного принципу упорядкування репертуару, який генетично був пов'язаний з богослужбовими книгами.

Ми особисто переглянули та ознайомилися з описами кількох десятків російських рукописних пісенників XVIII ХІХ ст. У більшості випадків пісні записувалися без будь-якої системи, хоча значна кількість рукописів мала покажчик пісень (алфавітний або ж за змістом), який дозволяв швидко відшукати той чи інший твір. Зупинимося на кількох зразках, які є репрезентативними для російської традиції. Серед збірок виділимо нотований рукопис середини XVIII ст., що нині зберігається в Україні [298]. У рукописі зібрано світські й духовні пісні, останні містяться лише у другій половині збірки; у блоці духовних пісень є й кілька світських, зокрема пісні на уславлення імператриці Єлизавети. У цій збірці відсутнє будь-яке тематичне упорядкування пісенних творів. Духовні пісні у другій половині рукопису розташовано так: псалтирна пісня (переспів 45-го псалма авторства Симеона Полоцького), пісня на Преображення, пісня морально-повчального змісту, пісня різдвяного циклу про побиття немовлят, пісня великопісного циклу про страждання Богородиці під хрестом, різдвяна пісня, псалтирна пісня (переспів 136-го псалма) (усі вони перемежовуються віватними кантами на честь Єлизавети), пісня морально-повчального змісту, псалтирна пісня (переспів 148-го псалма), дві різдвяні пісні, пісня на Благовіщення, богородична пісня, пісня до Ісуса Христа, псалтирна пісня (переспів 37го псалма авторства Димитрія Ростовського), різдвяна пісня, моральноповчальна пісня, пісня на честь Св. Миколая, великодня пісня, пісня на честь Св. Іллі, пісня прославного змісту (останні пісні перемішані зі світськими пісенними творами). Усі духовні пісні записні один почерком, тобто переписувачем збірки була одна особа (у рукописі є сторінки з іншими почерками, але вони є лише на порожніх аркушах і не впливають на загальне структурування пісенника.

Цікавим є той факт, що у цьому пісеннику багато творів українського походження («Вси языцы всих стран лицы» [298, арк. 53 зв. 54], «Їисусе мой прелюбезный» [298, арк. 57 зв. 58], «Шедше трие цари» [298, арк. 60 зв. 61], «Ты еси Іисусе, ты моя радосте» [298, арк. 63 зв. 64], «А кто, кто Николая любит» [298, арк. 69 зв. 70) та ін.], російський репертуар представлено творами новоєрусалимської традиції («Уже тя лишаюся, сладкое чадо» [298, арк. 49 зв. 50] та «Римованим Псалтирем» Полоцького Титова («Бог нам сила прибежище» [298, арк. 41 зв. 42]. Велика кількість українських пісень, і не лише духовних, свідчить про їх популярність у російському репертуарі середини XVIII ст., проте цей рукопис однозначно репрезентує російську традицію, свідченням чому є не лише російські пісні, невідомі в Україні, а також порядок їх запису у пісеннику (твори розташовано безсистемно, відсутні тематичні міні-групи).

Ненотований рукописний пісенник, переписаний у 50-70-х рр. XVIII ст. у Новгороді [303], що містить твори духовного й світського змісту, вирізняється красивим та каліграфічним почерком, яким переписано весь рукопис. Розпочинається він переліком пісень («Реестр фалмам» та «Реестр кантам»), за допомогою якого можна знайти той чи інший твір. Проте усередині кожного з двох розділів розташування творів є безсистемним. Перераховувати усі пісні у даному випадку є недоцільним, бо існує детальний, хоча і небездоганний опис джерела¹. Зробимо лише кілька зауважень щодо розташування пісень у першій групі. Дві третини творів збірки пісні морально-повчального або покаянного змісту (про нещасливу долю, смерть, суєтність мирського життя тощо), у які вкраплені поодинокі твори, присвячені подіям з життя Ісуса Христа (Різдво, Хрещення, Цвітну неділю, Преображення), Богородиці (Плач Богородиці) або ж пісні святим (Василю, Іоанну Златоусту, Іоанну Предтечі) Опис пісень збірки див. у [158, с. 120-128]. Серед пісень багато українського походження.. Уміщення пісень зазначеної тематики у корпус морально-повчальний також є несистемним: різдвяні пісні записуються кілька разів протягом усього збірника, кілька разів у різних частинах збірки вміщено плач Богородиці, пісні до святих також розкидані по всьому рукопису. Зазначимо, що у даному випадку йдеться про одну зі збірок, яка вирізняється надзвичайною охайністю оформлення. Це означає, що переписувач дуже ретельно підходив до її укладання, і підбір та систематизація репертуару відображає світоглядні позиції автора, який не переймається тим, що у збірці повністю відсутнє таке поняття як тематичне групування пісень, не кажучи вже про використання календарного або тематичного принципів їх систематизації.

Отже, ми бачимо, що відсутність чіткої структури упорядкування творів у рукописних пісенниках російської традиції не залежало від того, скільки було переписувачів рукопису. Пісенник у російській позабогослужбовій традиції не був зібранням пісень для усіх потреб християнського життя церковного й позацерковного, подібно до європейських канціоналів, а був лише збіркою, де записано улюблені пісні для задоволення духовних потреб (домашній позахрамовий спів), а тому їхній зміст не був ніким та нічим регламентований, лише індивідуальними смаками та уподобаннями переписувача. Цим російські пісенники суттєво відрізнялися від українських православної традиції, в яких уже на початку XVIII ст. можна спостерігати риси протокалендарного типу з тематичними міні-групами пісень до церковних свят.

У ХІХ ст. в російській рукописній традиції вже можна відшукати пісенники, де твори поєднуються у тематичні групи, що утворюють мініцикли. Як приклад наведемо нотований збірник з м. Ростова (1838), що нині зберігається у РДБ і в оцифрованому вигляді представлений в мережі інтернет [311]. Його упорядкування ми також не можемо назвати системним, проте пісні різної тематики у ньому не розпорошені по всій збірці, а поєднані у кілька тематичних міні-груп.

Ці групи іноді безпосередньо переходять одна в іншу, іноді перемежовуються піснями світськими або морально-повчального змісту. Відкривається пісенник творами до Ісуса Христа, більшість яких належить перу Димитрія Ростовського, що пов'язано з місцем укладання збірки («Имам аз своего Їисуса моего» [311, арк. 4], «Їисусе мой прелюбезный сердцу сладосте» [311, арк. 4 зв. 5], «Похвалу принесу сладкому Їисусу» [311, арк. 5 зв. 6), «Христе мой Боже Їисусе сладчайшїй» [311, арк. 6 зв. 7], «Превзыдох мЪру о! мой вечный Боже» [311, арк. 7 зв. 8], «Ты мой Бог Їисусе ты моя радосте» [311, арк. 8 зв. 9]. Далі йдуть кілька тематичних груп пісень, серед яких пісні до Богородиці, пісні до святих, у т. ч. Димитрію та Авраамію Ростовським, різдвяні пісні, псалтирні пісні, пісні на Вербну неділю, Великдень, П'ятидесятницю та Трійцю, псалтирні пісні, різдвяні пісні. У кожній групі мінімум 2 пісні, найчастіше 4-5. Загалом розташування творів не можна назвати системним, особливо враховуючи той факт, що між цими групами були пісні-«вкраплення» іншого змісту, однак у певних випадках доволі чітко можна побачити риси календарного принципу упорядкування пісенних творів, особливо там, де містяться пісні передвеликоднього та великоднього періоду. Пояснити вплив календарного та тематичного принципів можна церковним середовищем, де був переписаний пісенник (його переписувачем був «города Ростова Николаевской, что на ПодозерьЪ, церкви священник Іоанн Федоров сын Лебедев» [311, арк. 3]). Отже, у російській духовно-пісенній традиції у ХІХ ст. представлений протокалендарний тип пісенника.

Календарно-тематичний тип пісенника у Російській імперії з'явився лише наприкінці ХІХ ст. у зв'язку із виходом православних видань «Богогласника», що зберігали або незначною мірою видозмінювали його оригінальну структуру, що не могло не свідчити про актуальність католицького упорядкування пісенних творів для православних християн. Сьогодні ми спостерігаємо спробу оновити католицький календарний принцип і зробити його більш православним. Показовим у цьому відношенні є нове видання «Богогласника» (Москва, 2002) [251], яке спирається на петербурзьке видання 1900 р. У ньому упорядковано пісенний репертуар за календарним та тематичним принципами, однак за основу взято православний церковний календар. «Богогласник» 2002 р. відкривається піснею на Різдво Богородиці свято, що розпочинає літургічний рік за східно-християнським календарем. Пісні господського, богородичного циклів й до святих йдуть в одному розділі згідно з церковним календарем, іноді порушуючи його порядок: пісні на Преображення та Успіння вміщені після пісень на Благовіщення і до передпісних. Трансформація «Богогласника» 2002 р. та його наближення до православного церковного календаря свідчить про прагнення надати пісеннику інший, відмінний від католицького прототипу, вигляд, і водночас про те, що сформована в католицькому церковному середовищі структура є найоптимальнішою, і навіть трансформації, що відбулися у «Богогласнику» 2002 р., вказують про потенційну продуктивність організації пісенника за календарним принципом. Зазначимо, що використання останнього не вплинуло на статус духовних пісень: у повній назві пісенника підкреслено, що пісні є позабогослужбовими.

Стосовно інших сучасних російських православних пісенників, то їх вивчення може стати окремою темою для дослідження. Наведемо лише один зразок типової, за нашими спостереженнями, збірки духовних пісень. Ненотований російський пісенник «Духовные песни» (Любінський Омської обл., 2014) [267] не має розподілу пісень за розділами, однак весь репертуар поділено на кілька тематичних груп: пісні до Бога молитовного, покаянного та прославного змісту, до Богородиці, до святих, морально-повчального змісту. Як ми бачимо, загальний порядок пісенних творів дуже нагадує той, що є у «Богогласнику». Проте є одна суттєва відмінність у чотирьох великих тематичних групах відсутні твори до церковних свят, у своїй більшості пісні не приурочені до подій з життя Ісуса Христа й Богородиці. Наприклад, серед пісень першої тематичної групи немає творів до Різдва або Великодня, проте є дві пісні про хресну смерть Ісуса Христа, які, однак, трактовано не у контексті прив'язки до конкретного дня церковного календаря, а як нагадування людині про її відкуплення через страждання та смерть Спасителя, тобто у морально-етичному ключі.

Узагальненість змісту духовних пісень одна з ключових рис російської духовно-пісенної традиції, яка трактувала пісні передусім як різновид індивідуальної молитовної практики. Навіть у контексті співу усієї громади ці твори не вважалися складовою богослужбової музики. Якщо загальне упорядкування пісенника і нагадує структуру українського «Богогласника», то внутрішнє наповнення кожного розділу є типовим для російської традиції. Втім, структурування пісень за великими тематичними групами, на нашу думку, є свідченням поступового включення духовних пісень у контекст церковного співу, принаймні як його підготовчий етап.

Показовим під оглдяом відтворення національних російських традицій є оригінальний пісенник «Избранные псалмы в современном переводе с нотным приложеним» (Москва, 1999) [274], які належать перу поета А. Лучника і покладені на музику автором текстів разом із В. Смирновим. Цей твір безпосередньо відсилає нас до традиції «Римованого Псалтиря» Симеона Полоцького Василя Титова, хоча у даному випадку йдеться не про повний пісенний Псалтир, а лише про вибрані псалми. Твір опубліковано за благословенням московського патріарха Олексія ІІ, отже, він має апробацію церковної влади, хоча й не призначений для богослужіння. Під оглядом структури видання має дві частини, де у першій надруковано поетичні переспіви обраних псалмів (57 текстів), у другій тексти з мелодіями (39 творів); усі псалми розташовані у порядку біблійного першоджерел. Зазначимо, що подібних циклів у сучасній православній українській традиції немає, що черговий раз доводить нетотожність української та російської духовно-пісенних традицій, які мають різну історію, що лише час від часу перетиналася.

Ще однією відмінністю російської духовно-пісенної традиції від української є її старообрядницька гілка, де основним жанром є духовний стих. Вже зазначалося, що духовний стих старообрядців не належить до фольклорних жанрів, також він не є чисто позабогослужбовим жанром, бо духовні стихи могли включатися і в богослужіння.

Структурування збірок старообрядницьких духовних стихів, як і сучасних російських православних пісенників, також може стати предметом спеціального дослідження. Стосовно старообрядницької традиції, то ми лише висловимо кілька спостережень щодо варіантів розташування творів у цих збірках¹. У рукописах кінця XVIH ст. взагалі відсутнє структурування за календарним принципом, а у самих збірниках переважають тематика морально-повчальна та покаянна (особливо популярними є стихи Іоасафа царевича Індійського). Один зі способів циклізації творів у зібранні розташування згідно гласів: саме так організовано збірку кінця XVIII ст. [306], де основний масив піснеспівів упорядковано за 8 гласами (цикл відкриває напис «Стихи покаянны же прибавочны. На осмь гласов» [306, арк. 72]).

У збірках старообрядницьких духовних стихів ХІХ ст. більшої ваги набувають барокові пісні (більшість з них має українське походження), які, на відміну від збірок з православного середовища, записувалися крюковою нотацією. Зміна репертуару в рукописах, починаючи з 10-х рр. ХІХ ст., привела до того, що пісні до християнських свят почали записувати за календарним принципом (протокалендарний тип).

Так, у рукописі початку ХІХ ст. [307] є два міні-цикли пісень, приурочені до церковних свят: на початку рукопису йдуть стихи та псальми до Великодня, Різдва, Богоявлення, Преображення [307, арк. 1 19 зв.], у середині стихи та псальми до Великодня, Різдва, в'їзду Господнього до Єрусалиму [307, арк. 57 зв. 65 зв.].

У рукописі 10-х рр. ХІХ ст. [305] цикл пісень до календарних свят лише один і записаний на початку рукопису, проте він містить більшу кількість творів: стихи та псальми на свята Різдва Христового, Богоявлення, Введення та Успіння Богородиці, в'їзду Господнього до Єрусалиму та Великдень [305, арк. 32 зв. 98 зв.]. Рукопис першої чверті ХІХ ст. [304] також містить на початку низку пісень календарного циклу: стихи та псальми на свята Введення Богородиці, Різдва Христового, Богоявлення, в'їзду Господнього до Єрусалиму, Великдень, Вознесіння, П'ятидесятницю [304, арк. 1 45]. В останньому рукописі календарний принцип виражено найбільш послідовно (твори йдуть відповідно до Висновки базуються на виданні [158], де міститься опис більше 20-ти старо-обрядницьких (нотованих крюковим письмом та ненотованих) рукописних збірок. хронології свят у церковному році), в той час як у попередніх збірках міні-цикли духовних стихів та псальм на церковні свята розташовані більш вільно. Зазначимо однак, що далеко не кожен старообрядницький рукопис того часу й пізніше мав цикл пісень календарного типу.

Інтерес до організації пісенних творів за календарним принципом і у православних, і в старообрядців навряд чи можна пояснити впливом богогласникової традиції, хоча повністю її вплив скоріше опосередкований, ніж безпосередній виключити також неможливо. Тут можна говорити скоріше про процес природного структурування, коли пісні однієї тематики записували разом. В українському православному репертуарі цей процес розпочався наприкінці XVII ст. на початку XVIII ст., у російському на початку ХІХ ст. Процес природного структурування пісенних творів, приурочених до церковного календаря, свідчить зокрема про поступове або хоча б про потенційне залучення духовних пісень до богослужбового співу.

Підсумуємо основні риси організації репертуару в російській духовно-пісенній традиції.

1) Російська духовна пісенність репрезентована до ХХ ст. двома основними конфесіями православною та старообрядницькою. Вона культивувала лише один тип духовно-пісенних творів позалітургічний. Пісні призначалися для домашнього співу, а також для позахрамових молитовних практик мирян, що не могло не позначитися на тематиці творів і, відповідно, на способі їх розташування у пісенниках. Найбільша кількість пісень припадає на твори морально-повчального змісту, а також споріднені за змістом молитовні, благальні, покаянні тощо; значно менше було пісень до Богородиці, святих, церковних свят. Однорідність змісту не потребувала групування пісенних творів в окремі розділи, а тому в більшості рукописних пісенників російської традиції порядок пісень не був регламентованим. Для практичного користування на початку рукопису створювався реєстр пісень алфавітний або посторінковий.

2) Окрім вільного, в російських пісенниках застосовувалися й інші типи організації репертуару алфавітний і тематичний, які в різний спосіб слугували засобом упорядкування матеріалу. Втім, обидва принципи як загальні та абстрактні не сприяли формуванню пісенника як єдиної книги, якою був пісенник комплексного типу. Алфавітний та тематичний принципи організації репертуару в рукописних пісенниках виконували функцію зовнішнього, але не сутнісного упорядкування. Єдиним принципом, який тяжів до розуміння пісенника як цілісності, не лише практичної, а й смислової, був символічний, запропонований ченцями Новоєрусалимського монастиря, однак через свою складність, а також у зв'язку з подальшими секулярними процесами цей оригінальний, але умоглядний спосіб організації пісенного репертуару не знайшов свого продовження.