Головні ідеї гуманізму доби Відродження. Зародження гуманістичної педагогіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Головні ідеї гуманізму доби Відродження. Зародження гуманістичної педагогіки

Київ 2010

Те, що прийнято називати Відродженням, було твердженням наступності великої античної культури, затвердженням нових ідеалів.

В епоху Відродження виникло експериментальне природознавство, відбулося відкриття і вивчення пам'яток античної культури, розвивалися мистецтва і світський світогляд, що послабили духовну диктатуру церкви, виникли літератури на нових сучасних мовах і з'явився професійний театр. Зміни торкнулися всіх сторін духовного життя. Ці явища здавалися відродженням науки, філософії, літератури та мистецтва, що існували в античному світі, особливо у греків. Сам термін «Відродження» виник як наслідок переконання, що тільки через відродження античної культури після тяжкого середньовіччя можна прийти до істинного пізнання і зображенню самої природи.

Мистецтво стає невід'ємною частиною суспільного життя. В епоху середньовіччя художник вважався ремісником, його місце було на нижчих щаблях соціальної ієрархії, а особистість знебарвлюється перед замовником. У часи Відродження, коли людська особистість була високо піднесена в загальній свідомості, творча індивідуальність художника стала привертати увагу всіх, хто цікавився його творчістю.

Культура Відродження знайшла своє вираження насамперед у творах італійських живописців, скульпторів, поетів. Але на відміну від ідеалів античного світу, де людина представляється іграшкою року, вони звеличують людину, вважають її володарем своєї долі, віддають належне її особистим якостям і волі. У цьому полягає основна велич епохи Відродження, яка здійснила переворот у свідомості людей.

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій.

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: «Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини... Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися».

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: «Велике чудо є людина!». У своєму трактаті «Про достоїнство людини» він писав: «Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю... Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя».

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

Отже, характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Під впливом ідеї доби Відродження формувався новий погляд на виховання дітей і на педагогіку в цілому.

Ідейна течія, яка протиставила теології світську науку, висунула ідеал життєрадісної людини, сильної тілом і духом, одержала назву гуманізму. Гуманісти на перше місце ставили культ людини і боролися проти релігійного світогляду , який закріпачував особистість.

Гуманізм епохи Відродження відбився як у поглядах на виховання, так і на організації практичної роботи школи. Гуманістична педагогіка характеризувалась повагою до дітей, протестом проти фізичних покарань, прагненням до вдосконалення здібностей дітей. У школах значну увагу приділяли естетичному вихованню, вивченню латинської і грецької мов, а також математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури, мистецтва.

Одним з найяскравіших представників епохи Відродження є Вітторіно да Фельтре (1378-1446). В 1424 р. відкрив при дворі герцога Мантуанського школу, в якій навчались діти герцога і його наближених, а також діти бідних батьків, які утримувались за рахунок Вітторіно да Фельтре. Ця школа знаходилась на березі мальовничого озера, кімнати в ній були світлими, просторими. Школа називалась «Будинком радості». Самою назвою Вітторіно да Фельтре підкреслював відмінність своєї школи від середньовічної аскетичної школи. Велика увага надавалась фізичному вихованню: діти займались верховою їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні покарання допускались лише за антиморальні дії вихованців. Вивчались давні мови, римська і грецька літератури. Діти вивчали математику, у викладанні якої мали місце наочні посібники і практичні роботи. Школа Вітторіно да Фельтре користувалась популярністю, вона була зразком для створення нових гуманістичних шкіл в різних країнах Західної Європи, а самого Вітторіно да Фельтре називали «першим шкільним учителем нового типу».

Думка про виховання молодого покоління в процесі трудової діяльності була вперше висловлена англійським гуманістом Томасом Мором (1478-1535). Він був англійським письменником утопічного соціалізму. У творі «Золота книга про найкращий люд і про новий острів. Утопія» намалював картину ідеального суспільного ладу, де була відсутня приватна власність, панувала суспільна організація виробництва і розподілу. У змальованій Томасом Мором картині держава піклується про освіту і виховання своїхгромадян. Навчання є загальним для дітей обох статей, ведеться рідною мовою.

Поряд з елементарною освітою учням-утопійцям даються також знання з музики, діалектики, науки числа і виміру, а також астрономії. Молодь виховується в дусі гуманістичної моралі, фізичного розвитку, підготовки до трудової діяльності. Землеробство вивчається теоретично в школі і практично на полях. Люди, які займаються наукою, звільнені від фізичної праці, а ті, які не виправдовують покладених надій, повертаються до землеробства і ремесел. Все доросле населення Утопії може на дозвіллі займатися наукою і мистецтвом в спеціально відведених для цього місцях.

Т.Мор проголошує принципи загального навчання, рівноправної освіти для обох статей, висловлює думку про організацію самоосвіти, підкреслює велику роль праці у вихованні дітей, вперше висловлює думку про знищення протилежності між фізичною та розумовою працею.

Ще одним представником утопічного соціалізму був італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568-1639). У творі «Республіка Сонця» чи «Місто Сонця» показав ідеальний суспільний лад, при якому люди живуть на засадах повної політичної і економічної рівності. Приватна власність і гроші відсутні. Всі члени суспільства зобов'язані займатись сільськогосподарською і ремісничою працею не більше чотирьох годин на день. Найздібніші займаються наукою і мистецтвом. Готуючись до трудової діяльності, діти спочатку відвідують різні майстерні, а потім долучаються до громадської праці. Навчання розпочинається з двох років із застосуванням наочності. Стіни «Міста Сонця» розписані картинами, на яких зображені різні галузі знань і ремесел. Гуляючи зі своїм наставниками вздовж стін, маленькі діти засвоюють алфавіт і вчаться говорити, потім, граючись, оволодівають навчальними предметами. На восьмому році життя діти приступають до активного і свідомого навчання. Виховним керівником держави є вчений Сонце (метафізик), його помічники - Мон (могутність), Сін (мудрість). Мор (любов).

Епоха Відродження зробила великий крок вперед, але гуманізм цієї епохи був обмеженим, буржуазно-аристократичним, обслуговуючи ідеї обмеженого кола осіб - верхівки суспільства. Гуманісти не виступали проти експлуатації селян, не захищали їх права на освіту, тому що вважали простих людей робочою силою країни, а культура залишалась доступною тільки заможному населенню. Що стосується релігії, то вона і церква, як і раніше, продовжували впливати на школу і виховання дітей. У школі має панувати дух доброзичливого ставлення до дітей, для яких перебування тут повинно приносити радість. Необхідно так поставити викладання, щоб дітям було цікаво. Слід використовувати ігри і розваги для виховання дітей. У справі виховання будь-яке насильство шкідливе, не досягаючи мети, воно принижує дитину і прищеплює їй рабську психологію. Завдання освіти - допомогти учневі виробити власні переконання.

Франсуа Рабле (1494-1553), великий французький письменник-гуманіст, один з найвидатніших представників педагогічної думки епохи Відродження. В своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» він піддав критиці схоластичне навчання, показав його порожність і нікчемність. Виклав свою систему виховання, в якій показав навчання, засноване на вільному інтересі та активності дитини. Джерелом знань служать не тільки книги, а й вивчення природи шляхом безпосереднього спостереження, бесіди, які збуджують дитячу думку, а також широке знайомство з оточуючим життям. Ф. Рабле пропонує давати дітям універсальні знання (мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право, фізичне виховання). Важливою складовою частиною різнобічнго виховання він вважав мистецтво.

Еразм Роттердамський (1466-1536) також належить до педагогів-гуманістів. Народився в Роттердамі, в молодості декілька років провів у монастирі. Освіту отримав в Девентері. Більшу частину життя провів в подорожах, був у Франції, англії, Італії Німеччині, Нідерландах, Швейцарії. Його головні роботи: памфлети «Християнський государ», «Скарга миру», «Похвала глупоті», «Грубі вчителі», «Домашні бесіди» та ін. У памфлеті «Похвала глупоті» Еразм Роттердамський змалював жахливу картину тогочасного життя народу, піддавши гострій критиці стан освіти, навчання, виховання дітей і молоді у багатьох країнах Європи. Він вимагав реформ, які б сприяли розвитку справжньої освіти і виховання. Е. Роттердамський піддавав нищівній критиці всі верстви феодального суспільства, гостро критикував священнослужителів, їх неуцтво і розбещеність.

М.Монтень (1533-1592) народився в багатій освіченій купецькій сім'ї. Стверджував, що всі релігії, в тому числі і християнська, являють собою вигадку людей і спрямовані на те, щоб тримати в покорі народ. Вони завжди приносили людям шкоду, провокуючи в них такі якості, як фанатизм та нетерпимість. М.Монтень виступає за справжню науку, яка вивчає не книги, а речі, не займається пустими роздумами, а спирається на досвід і надприродне, розумне пояснення фактів. Вважав, що освіта повинна розвивати розум учнів, самостійність їх думок, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Саме основне, на думку М.Монтеня, прищепити смак і любов до наук. Наставник має виховувати в дітях критичне ставлення до матеріалу, який вивчається, а також до самого себе. Поряд з розвитком розуму найважливішим завданням, він важав, є виховання високих моральних якостей дітей. Для того, щоб виконати це завдання, потрібне спілкування з оточуючим світом - зустрічі з різними людьми, подорожі в чужі країни. Учень повинен вчитися «у всякого, кого б він не зустрів - пастуха, каменяра, перехожого; треба використати все і взяти від кожного по його можливостях». Так писав М.Монтень у своєму знаменитому творі «Досліди». М.Монтень різко виступав проти християнської аскетичної етики, вимагав, щоб учням викладалась філософія, наповнена життєлюбством і оптимізмом.

Ідея цілісного виховання «душі і тіла» -- один із важливіших пріоритетів європейської гуманістичної педагогіки, генезис якої припадає на епоху Відродження.

Джерелом ідеї фізичного виховання послугувала антична традиція пайдейї -- цілісного, всебічного виховання особистості, її «душі і тіла», переконаність у тому, що педагогічний ідеал досягається лише у гармонійному поєднанні інтелектуального, морального та фізичного розвитку людини. Гуманісти відродили інтерес до давньогрецької гімнастики і п'ятиборства (пентатхлону), яке включало біг, боротьбу, стрибки, кидання диску й списа. Про фізичні вправи, їх значення для розвитку та зміцнення людського організму писали всі італійські мислителі й педагоги Відродження -- Е.С. Пікколоміні, Л.Б. Альберті, П.П. Верджеріо, М. Пальмієрі та інші, а природознавці та лікарі зробили спробу підвести під їхні ідеї власне обґрунтування. Підсумком став фундаментальний трактат Дж. Меркуріале «Мистецтво гімнастики» (1601 рік). У гуманістичних школах Вітторино да Фельтре та Гуарино да Верона серйозна увага приділялася фізичним вправам. Там вони були введені в обов'язкову навчально-виховну програму, оскільки, на думку педагогів, сприяли здоров'ю, зміцненню тіла, моральному загартуванню, а також слугували передумовою для більш результативних розумових занять.

Антична традиція була поєднана у гуманістичній програмі з лицарською підготовкою воїна, яка за доби Відродження зазнала суттєвої трансформації внаслідок військово-технічних змін (поява вогнепальної зброї). Потреби суспільного розвитку, безкінечні війни і необхідність збройного захисту держав сприяли збереженню та актуалізації цього аспекту фізичного виховання. Невипадково у педагогічному трактаті патріарха гуманістичної педагогіки П.П. Верджеріо приділено багато уваги військово-спортивному вихованню -- як на зразок спартанського, так і лицарського. Л.Б. Альберті уважав, що поряд із освітою молоді належить «навчатися таким благородним вправам і навичкам, не тільки потрібним у житі, але й похвальним, як верхова їзда, фехтування, плавання». М. Пальмієрі, відомий гуманіст і громадський діяч, рекомендував юнакам «для розвитку тіла» заняття зі зброєю, турніри, джостри (збройні поєдинки), верхову їзду та «будь-які вправи на спритність». У своїх пошуках гуманісти не обминули увагою народну традицію -- міські й сільські ігри, фізичні змагання, різноманітні форми активного відпочинку. Узяти хоча б ігри в м'яча, про які згадувалося майже в усіх педагогічних трактатах епохи Відродження як про чудовий спосіб розвитку фізичних здібностей, і не тільки. В Італії городяни полюбляли «кальчіо», попередника сучасного футболу. У Франції гра з м'ячем («суль») сягала корінням у общинні обряди та зберігала зв'язок із релігійними парафіями. Середньовічні британці віддавали перевагу хертлінгу -- грі, яка нагадувала чи-то гандбол, чи-то футбол. У цих іграх брали участь і дворяни, про що свідчать малюнки й гравюри того часу. «Виховання тіла» у гуманістів не зводилося лише до античної гімнастики. Воно розумілося як комплекс заходів, у яких поєднувалися елементи різних традицій. Загалом сюди входили різноманітні фізичні вправи, рухливі ігри на свіжому повітрі, плавання, змагання в силі (боротьба), модифіковані лицарські турніри та військові ігри, а також загартування і все, що сприяло здоров'ю та здоровому способу життя. Останнє привертало особливу увагу і досить різко виділялося на тлі середньовічного аскетизму. Педагоги-гуманісти вчили дітей цінувати здоров'я -- «дар природи або Бога», розумно користуватися ним, зміцнюючи тілесні й душевні сили не тільки фізичними вправами, але й раціональним харчуванням, дотриманням режиму праці та відпочинку, відмовою від шкідливих звичок тощо. Молода людина орієнтувалася на помірність в усьому -- в їжі, сні, вживанні алкоголю. Враховуючи поширений у багатьох країнах Європи звичай давати дітям виноградне вино, гуманісти попереджали про небезпеку цього для дитячого здоров'я (П.П. Верджеріо, М. Веджо, Е.С. Пікколоміні), спираючись на думку давніх філософів, медиків, сучасний досвід. Про фізичне здоров'я і здоровий спосіб життя писали у другій половині XV -- XVI століттях Б. Платина, Л. Корнаро, М. Савонарола, Дж. Манфреді та інші мислителі, природознавці, лікарі.

Визначення найважливіших перспектив розвитку освіти і виховання у ХХІ столітті потребує орієнтації на певні гуманістичні цінності, передусім на визнання самоцінності людини, усебічний розвиток якої має стати головною метою освітньо-виховного процесу.

Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення і науки. Звичайно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Принципово новим для ренесансної епохи є піднесення значення краси, і насамперед чуттєвої краси. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для усїх представників Відродження. Практичного значення набуває різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, особливо математиці, якій приділялось багато уваги і в античності, і в середньовіччі.

Для ренесансної культури характерне стихійне самоутвердження людської особистості у її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження були спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до вічного прогресу.

Велика увага приділялася гуманістичному вихованню дітей, формуванню у них творчих здібностей, фізичному загартовуванню. Отже, головним завданням педагогів-гуманістів було формування всебічно розвиненої, гармонійної людини, яка вважалася найвищою цінністю.

відродження гуманістичний педагогіка виховання

Список використаних джерел

Левківський М.В. Історія педагогіки: Підручник. - Киів

http://polkaknig.narod.ru/econom/kult/27.htm

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%81

Размещено на Allbest.ru