Інноваційна освіта

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Освіта і влада: ситуація у слобідському краї у ХІХ ст.

Надзвичайно складною і водночас важливою для розуміння специфіки філософської комунікації на Слобожанщині ХІХ століття є проблема співвідношення освіти та влади. Річ у тім, що створення Харківського університету було дійсно епохальною подією не лише в житті Харкова та України, але й усієї Російської імперії. Безперечно, на щойно відкритий на Лівобережній Україні університет царській уряд покладав великі надії: шляхом освіти посилити контроль над великим поліетнічним регіоном, яким була Слобожанщина на початку ХІХ століття, що передбачало виховання нового покоління бюрократії у дусі політичних інтересів Царської Росії, а з іншого, знаходячись під впливом інтелектуальних процесів, що розгорталися у Західній Європі, - створення справжнього храму знання. Про це свідчить промова першого попечителя Харківського навчального округу С. Потоцького, який звертає увагу на такий момент: «Нині за бурхливого успіху людського розуму в усіх родах знань кожен народ повинен напружувати всі свої сили, щоб принаймні не відставати від інших, якщо вже не може бути попереду…». Зауважимо, що Університетський статут 1804 року, на підставі якого відкривався й діяв Харківський університет, трансформував гумбольдтіанську ідею університету, тож визначався демократичністю та сприяв свободі науки й вільності духу. Вищим органом управління була Професорська Рада, яка обирала ректора й усіх викладачів, професори отримали певну свободу літературної та наукової діяльності, не мали обмеження у користуванні всіма закордонними друкованими виданнями, що позитивно позначилось на розвитку науки загалом та філософії зокрема. Сучасний дослідник В.В. Кравченко пише: «Харківський університет був величезним кроком уперед на шляху становлення громадянського суспільства в країні, яка досі не знала, що це таке, і в якій досі не було належного розуміння значення освіти та науки». Дійсно, щойно відкритий університет був тісно пов'язаний з практичним життям та потребами тогочасного суспільства, серед яких й становлення українського народу як нації. Слід зазначити, що з відкриттям університету актуалізувалися практики інтеркультурних взаємодій у регіоні. Адже основний викладацький та професорський контингент набирався за кордоном: Сербія, Франція, Австрія, Польща та Німеччина стали головним джерелом, з якого черпались кадри. Культурна різноманітність академічного життя, так би мовити, академічний мультикультуралізм, свідчив не лише про наявність викладачів-іноземців в освітньому просторі Слобожанщини ХІХ ст., але й принципово змінював культурні та соціальні реалії регіону. Слід погодитися з О.І. Навроцьким в тому, що мультикультурність академічного життя має принципове значення не тільки як принципова передумова особистісно орієнтованих виховних стратегій, але й як суттєва характеристика того життєвого світу, у горизонтах якого вона формується. Зауважимо, що досвід екстериторіальних виховних та освітніх практик тісно поєднується з переживанням та прийняттям інших культурних кодів. Ситуація «взаємопроникнення» була новою, як для місцевих студентів, так і для викладачів-іноземців, які під тиском фінансових та політичних причин з мріями щодо можливості займатися науковими експериментами, розбудовувати освіту, як їм здавалося, на голому місці, та з метою підвищення свого соціального статусу приїздили на Слобожанщину. Слід сказати, що іноземні професори Харківського університету представляли собою різні регіони Європи і були поділені на різні фракції за походженням, релігійною та національною причетністю, освітнім цензом і політичними уподобаннями. «Особливо драматичною виявилася стійка ворожнеча між французькими та німецькими професорами», - пише В.В. Кравченко, - «німці охоче звинувачували своїх французьких колег у політичній неблагонадійності та пронаполеонівських симпатіях; ті, у свою чергу, намагалися спіймати своїх опонентів на вільнодумстві». Суперечності, боротьба інтересів, політичні й світоглядні розбіжності серед професорів, що панували в університеті, відіграли далеко не останню роль у загостренні соціальних та політичних проблем на Слобожанщині. Крім того, конфліктна ситуація між місцевим дворянством та професурою загострювалася тим, що дворянство було вимушене ділити свої привілеї з професорами. Останнє має й позитивний сенс, оскільки свідчить про зростання самосвідомості учасників соціального життя. «Це вже був великий крок уперед порівняно з тими часами, коли окремі поміщики ніяк не могли з'ясувати для себе різницю в соціальному статусі між професорами та комедіантами». Також надання достатньо високого соціального статусу професорам спричинює нові форми суспільних відносин на Слобожанщині, стає тим історичним моментом, коли відбулася принаймні часткова, руйнація старого предметного соціуму, формується новий тип суспільства, яке набуває рис міжкультурного полілогу. Послуговуючись термінологією Б. Вальденфейса, «Чуже» починає користуватися рівними правами і можливостями, утворюються сприятливі об'єктивно-суб'єктивні умови для зародження перших паростків громадянського суспільства, функціонування якого підпорядковується як загальним закономірностям суспільного розвитку, так і культурним та політико-економічним особливостям.

Визначаючи перспективи і можливості слобожанського регіону як полікультурного соціуму, звернемо увагу на політичний аспект. Політична стратегія царського уряду щодо діяльності університетів згідно з Статутом 1804 року була побудована на доктрині перебудови суспільства шляхом освіти, визнанні й залученні європейського освітнього досвіду без знищення його унікальності й самобутності, що здавалось привело до трансформації суспільної свідомості у розумінні транснаціональної солідарності. На практиці проявилося великою кількістю шлюбів іноземних викладачів з місцевими панянками, дружніми стосунками зі студентами та місцевими культурними колами тощо. Але реальні соціальні та комунікативні практики етнонаціональних відносин на Слобожанщині першого десятиріччя ХІХ століття, через те, що вони не набрали сталості й не перетворились на традицію, а можливо в силу того, що поліетнічний соціум має тенденцію до постійних змін, приймаючи інколи зовсім протилежні за своєю сутністю форми, демонструють своє безсилля перед втручанням держави. «Релігійно-містичні настрої, що запанували при царському дворі, поширилися на всю країну, ставши підставами для політичних рішень. розпочалася відкрита ревізія освітньої політики, особливо університетської. Одночасно відбулася різка зміна в ставленні до німецьких університетів, які до того часу вважалися зразковим втіленням просвітницьких, правових і наукових ідеалів. В очах європейських реакціонерів вони стали уособленням революційних ідей та лібералізму, спрямованих проти релігії, законної влади та стабільності. Фундаментальні принципи їхнього буття - автономія та свобода наук і викладання - опинилися під загрозою». Зазначимо, що основними моментами взаємодії влади й університетів, котрі мали вплив на специфіку університетської філософії, є фінансування та керування. Централізована модель керівництва завдала удару не лише по університетській автономії але й, зокрема, мала негативні наслідки для філософії, оскільки обмежувала її розвиток пануючою державною політикою та ідеологією. Адміністративний тиск на університети, обмеження свобод, брутальне втручання політики та ідеології в університетське життя приводить до занепаду науки й філософії. За свідченням Д.І. Багалія, упродовж 1810-1814 рр. майже всі кращі вчені виїхали з Харкова, а ті, хто залишився, були зламані морально, або проголошували себе прихильниками політики царського уряду. Позбавлення іноземних викладачів прав на існування у панівному універсумі Російської імперії відбувалося паралельно з переорієнтацією з філософії на православ'я, що в свою чергу супроводжувалось посиленням уваги до слов'янофільства. Такий збіг обставин привів до патріотичного піднесення в місцевому суспільстві, але в ситуації тотального придушення проросійською політикою прогресивна спільнота не захищає інтереси самобутнього соціокультурного утворення, яким була Слобожанщина на той час, а знищує його, вибухаючи ненавистю до всього іноземного, яка переходить до відкритої ксенофобії. За спостереженням Б. Вальденфельса: «кожна своєрідність, яка замикається в собі, нехай і з потреби захисту, стає «ідіотизмом» у тому класичному сенсі, в якому К. Маркс говорить про «ідіотизм сільського життя». Як свідчить історія, виключення з соціального та комунікативного простору усього «чужого» привело майже до повного припинення інтелектуального життя в стінах університету та зведення його до рангу провінційного навчального закладу, що надало підстав для обговорення плану переведення університету до іншого міста.

Отже, втручання державних інституцій, зміна урядовою політики щодо університетської автономії (1812 р.) приводить не лише до конфлікту з університетською корпорацією, але й зводить нанівець авторитет університету серед слобожан. Більш того, всі ці події мали негативні наслідки для громадянського суспільства, контури якого лише починали окреслюватися. Таких прикладів в історії вітчизняної освіти багато. Історія вже розставила свої наголоси щодо наслідків університетської політики царського уряду. Хочеться лише зауважити, що, попри всі адміністративно-політичні заходи, університети залишалися осередками розвитку національної культури. Тож не дивно, що намагання царського уряду у такий спосіб привести культурні кордони Російської імперії на півдні у відповідність з адміністративно-політичними виявилися марними. Більш того, зазнаючи національних принижень і утисків в усіх сферах життєдіяльності, Харків, як і всі університетські міста, стає потенційним центром підготовки національної інтелігенції.

2. Філософія сучасної військової освіти: завдання та освітні технології

Ми живемо у світі змін, які дедалі прискорюються. Складність соціокультурної та освітньої ситуації, що має постмодернове забарвлення, полягає у тому, що все типове, уніфіковане, стандартне зникає, продукується унікальне та неповторюване.

Для постіндустріальної цивілізації та постмодерних суспільств характерною стає орієнтація на організаційні, діяльнісні та інформаційні технології. За цих умов у військовій сфері не просто підвищується роль знань, індивідуального досвіду, а визначальними стають сталі ціннісні орієнтації, здатність до рекреативного мислення.

Постіндустріальний тип цивілізації, постмодернове «інформаційне» суспільство потребують нової філософії освіти. Важливим елементом змін, що відбуваються в освіті України, стають і зміни концептуальних підходів до процесу навчання та виховання, і зміни методик викладання; метою стає не просто сума засвоєних знань, а отримання навичок безперервного навчання, максимальне розкриття особистісного творчого потенціалу усіх суб'єктів системи «викладач-курсант (слухач, студент)».

Військова освіта, як складова освітнього простору, безумовно, відчуває потребу в активному пошуку і впровадженню у практику нових методик навчання та виховання, впровадженні інноваційних технологій, що гармонійно вписуються у нову реальність.

Інновація (від «новація» - новина та «ін» - приставка, що означає повторюваність явища, процесу) передбачає виникнення, розвиток чогось нового у надрах того, що вже існує, функціонує. Отже методики, що мають інноваційний характер не відкидають класичних лекцій та практичних занять, вони їх гармонійно доповнюють, сприяючи оптимальному досягненню мети освітнього процесу. Традиційна модель навчання постає як висхідна, а інноваційні методики та технології - як похідні, модернізовані у відповідності до завдань сьогодення.

Огляд та аналіз літератури щодо інноваційних освітніх технологій дозволяє надати певну узагальнену модель інноваційної освіти. Вона передбачає:

активну участь студента (курсанта, слухача) у процесі навчання;

можливості практичного використання знань у реальних умовах;

надання знань у різноманітних формах (не тільки текстових);

4) підхід до навчання як до колективної, не тільки індивідуальної діяльності;

5) акцент на процесуальності навчання, не зазубрювання інформації. Можемо порівняти узагальнені традиційну та інноваційну моделі навчання:

Спектр інноваційних методик є достатньо широким. Деякі з них добре знайомі («круглі столи», наради, діалоги тощо), деякі - тільки недавно стали надбанням широкого академічного середовища.

Найбільш розповсюдженими у сучасній вищій освіті є такі:

Як бачимо, кожна з означених інноваційних технологій розвиває певний елемент системи навчального процесу, приділяючи увагу або його практичній частині (контекстне навчання), або методичній (імітаційне навчання), або характеру діяльності викладача та того, хто навчається (проблемне навчання), або досягненню специфічних засобів та технологій (дистанційне навчання). В кожному разі маємо побачити, що інноваційні технології не відкидають традиційний вузівський процес, а поліпшують, доповнюють, розкриваючи та використовуючи новий потенціал.

Можемо стверджувати, що значення інноваційних освітніх технологій розкривається не через використання тієї чи іншої методики чи моделі, а через здатність проектувати та моделювати необхідний саме для даного навчального закладу навчальний процес з використанням різноманітних моделей, враховуючи знання щодо потенційних можливостей кожної. Саме ця можливість робить процес навчання у вузі технологічним - тобто, прогнозованим, керованим, максимально наближеним до заздалегідь визначених та запланованих завдань.

Збройні Сили України потребують якісно підготовлених військових фахівців, що відповідають сучасним вимогам щодо військових кадрів. Якими мають бути військові фахівці? Якими, відповідно, мають бути методи та методики навчання?

На наш погляд, є три групи факторів, що мають принципове значення для вирішення цих питань.

По-перше, сучасний світ - то є інформаційне суспільство, у всіх сферах якого дуже швидко продукуються, поширюються та оновлюються нескінченні факти, дані, знання, що вимагає осмисленого вміння оперувати різноманітними потоками інформації. Тому головним стає вміння не стільки засвоювати, пам'ятати інформацію, скільки аналізувати, розв'язувати нові нестандартні ситуації, вирішувати нові нестандартні проблеми. Військовий фахівець має вбачати у сукупностях даних певні закономірності, знаходити шляхи розв'язання складних міждисциплінарних проблем. У цій новій парадигмі головними стають аналітичні здібності військового фахівця та його здатність бачити проблему цілісно.

По-друге, сучасна військова ситуація - то є ситуація інтеграції. З одного боку створюються національні системи безпеки, з іншого, - очевидними стають потреби сумісних об'єднаних зусиль, програм, навчань тощо. Системи безпеки більшості країн будуються на засадах інноваційної діяльності, тобто на основі поєднання таких важливих суспільних складових, як виробництво, наука, освіта тощо. Отже ми знову виходимо на той факт, що військовий фахівець обов'язково повинен мати цілісні знання, і ці знання мають бути знаннями і про інноваційні механізми, необхідними також стають практичні навички застосування.

І, по-третє, - за сучасних умов, що артикулюються як «загальна криза» (світової спільноти, духовних цінностей суспільства тощо), як «доба постмодернізму», з притаманною йому розмитістю меж, норм, цінностей, особливого значення набуває відносно стала система ціннісних орієнтацій. Це стосується і суспільства в цілому, і його Збройних Сил, зокрема.

Морально-психологічне забезпечення військово-професійної діяльності потребує відпрацювання, формування цієї системи, перетворення зовнішніх (та досить часто, неявних та неусвідомлюваних) для молодої людини цінностей в сталу систему власних принципів та переконань, що стануть основою особистості військовослужбовця. Йдеться про такі нібито банальні істини, як патріотизм військовослужбовця, почуття професійної гідності, дисциплінованість, товариськість тощо. Але саме відсутність означених у суспільній практиці, у військовому середовищі, у свідомості та діяльності військовиків призводить до самих руйнівних наслідків. Отже інноваційні технології через максимальне врахування неповторюваного, особистісного, через максимальне розкриття потенційних можливостей особистості сприяють формуванню свідомості та самосвідомості, гуманізму та людяності.

Досвід нашої роботи в Академії ВВ МВС України зі слухачами (навчальна дисципліна «Управління соціальними процесами у військових колективах») показав, що існує декілька центрових потреб і проблем. Це:

формування міждисциплінарного (інтегративного, цілісного) мислення, що забезпечить військовому фахівцю метапрофесійне мислення;

формування навичок рефлексії, що має забезпечити творчий рівень при вирішенні нетипових проблем;

виховання інноваційної поведінки, що стане основою комунікації та міжособистісної взаємодії,

- виховання почуття гідності військовослужбовця ВВ МВС України.

При вирішенні цих проблем найбільш перспективними виявились такі інноваційні технології:

«кейс-стаді» (або метод конкретної ситуації);

рефлексія (як метод самопізнання та оцінки).

Кращі результати виявили методи «мозкового штурму» та полілогу.

1. «Кейс-стаді».

Перший етап. У запропонованій ситуації слухач має самостійно розібратись, з'ясувати сутність проблеми, визначити власну позицію щодо неї, знайти шляхи подолання проблеми.

Другий етап. Робота в малих групах (4-6 слухачів). Обмін думками, співставлення оцінок. На цьому етапі доречними є методи «мозкового штурму», діалогу, полілогу, дискусії, спору тощо. Вироблюється спільна думка, виявляються лідери, що доведуть шляхи вирішення проблеми після обговорення мікро групою.

Третій етап. Загально групове обговорення проблеми. Кожна з груп доводить власну думку. Викладач має зайняти позицію «диригента», заохочуючи до висловлювань не тільки лідерів, а й найбільшу кількість слухачів, через «провокаційні питання» стимулюючи різноманітність думок та неординарність рішень.

Особливість цього підходу є те, що викладач якісної оцінки відповідям не надає - кожна з запропонованих позицій сприймається як припустима, вірогідна.

2. Рефлексія як «людинознавча» технологія.

Рефлексія, як її визначає філософська традиція, є здатністю людської свідомості, відштовхуючись від ситуації (оточуючого середовища), бути зверненою на саму людину - носія свідомості. Отже саме рефлексія є найбільш адекватним шляхом саморозуміння, самооцінки, самоаналізу.

Рефлексія для людини військової виступає як технологія самодіагностики та виявлення ефективності управлінських (командирських) зусиль. Це засіб «швидкого реагування», запорука можливості гнучких рішень у швидко змінюваній ситуації.

Оволодіння рефлексією як технологією передбачає наявність певних умов. Це:

бажання військового керівника працювати з повною віддачею;

неформальне ставлення до військово-професійної діяльності (любов до професії);

вміння своєчасно почути «внутрішній» голос;

психологічна готовність до самоаналізу та аналізу власних дій;

наявність відповідальності за результати керівної діяльності;

знання і розуміння вербальної та невербальної інформації, вміння її вірно інтерпретувати.

Алгоритм рефлексії у спрощеному вигляді може бути представлений таким чином:

1. Миттєвий сигнал «стоп», що дозволяє швидко оцінити ситуацію, реакції всіх її суб'єктів.

Відповідь на питання «Що я роблю? Що треба в даний момент робити?».

Оцінка інтелектуального, емоційного, комунікативного стану (власного і партнерів по комунікації).

4. Творче рішення.

5. Управлінська «імпровізація» (її критеріями виступають миттєвість, новина, публічність, управлінська значимість, адекватність ситуації).

Управлінська імпровізація, безумовно, є індивідуальною, багато в чому інтуїтивною, але вона має досить реальні та об'єктивні засади: військово-професійні та управлінські знання, психолого-педагогічні навички та вміння, весь масив загальнокультурних знань. Зрозуміло, що така імпровізація є вищим рівнем професійності військового керівника, для її формування необхідно брати участь у спеціальних тренінгах особистісного розвитку, розвитку навичок ділової комунікації.

І окреме слово щодо постаті викладача. На наш погляд, зміна парадигми навчання та виховання, використання всіх інноваційних технологій висуває не абиякі вимоги до професорсько-викладацького складу. Інноваційна освітня ситуація акцентує увагу та потребує здібностей та вмінь викладача, які розкриваються перш за все у діях міжособистісного спілкування: комунікативних (вербальних та невербальних), діагностуючих, спрямовуючих, кооперуючих, мобілізуючих.

Викладач має перш за все перебудувати власну звичку домінування, авторитарності, монологічності, вкорінену традиційною «педагогікою вимог». Сьогодні професійність викладача не дозволяє обмежитися набором таких традиційних якостей, як спеціальна ерудиція, вміння навчати, виховувати та керувати, здатність кваліфікувати розум, характер та поведінку людини. Все більшого значення набувають комунікативна культура, вміння слухати та вислуховувати; кордоцентрична спрямованість, готовність до співчуття; здатність до нестандартних рішень та дій, схильність до сприйняття нових ідей, форм, технологій.

При цьому психологи та досвідчені фахівці відмічають, що одним з найбільш загрозливим у професії викладача був і залишається синдром «емоційного згоряння». Він проявляється не просто у втомі та непродуктивності, а в розумовій виснаженості, непродуктивності, у негативній установці щодо роботи, курсантів чи слухачів, колег, у зростанні прийому психостимуляторів (кофе, тютюн, алкоголь, ліки та інше), у посиленій дратівливості та гнівливості.

Отже, саме використання інноваційних технологій потребує від викладача метапрофесійного мислення, широкої ерудиції, комплексу знань по цілій низці межуючих дисциплін та дисциплін військового профілю. Необхідними стають комунікабельність та гнучкість, володіння технологією ведення дискусій та нерефлексивного слухання, поведінки, в основі якої є паритетність у взаємостосунках зі слухачами (курсантами). Інноваційні освітні технології мають сприяти формуванню у військових фахівців здатності до рекреативного мислення та відпрацьованої системи ціннісних орієнтацій.

інноваційний викладач освіта військовий

Література

1. Гамула І. Особливості реформування системи вищої військової освіти відповідно до вимог Болонського процесу. // Вища освіта України. - 2006, - №3. - С. 60-64.

2. Кларин М.В. Інноваційні моделі навчання в закордонних педагогічних пошуках: Посібник до спецкурсу. - М., - 2011.

3. Морозов О.В., Чернілевський Д.В. Креативна педагогіка і психологія: Навч. Допомога. - М.: Академічний Проект, - 2004, - 2-е изд., випр. і доп. С. 477-485.

4. Формування суспільства, заснованого на знаннях. Нові завдання вищої школи // пер. з англ. - М., - 2010.

5. Ягупов В.В. Теорія та методика військового навчання: Монографія. - К.: Тандем, 2011. - 532 с.

Размещено на Allbest.ru