Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є:

1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності;

2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики - прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію "пластичного мосту" при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як "наука про прекрасне", і як "наука про досконале", і як "наука про закони розвитку мистецтва".

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос - почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загально-філософської традиції, естетика "вибудовувала" власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

Теоретичні погляди Сократа (470 - 399 pp. до н. є.) спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія - поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Як що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427-347pp. до н. е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V - IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384-322 pp. до н.є.). І справді, його праці "Поетика", "Риторика", "Політика", "Метафізика", "Етика" висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа - обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення,, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551-479 pp. до н. е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил "лі" (за китайською традицією це - доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298-238 pp. до н.е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є "освіченим", "культурним". Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.

B історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце; в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату "Естетика", автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762 pp.). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін - естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загально-філософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уявлень. О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання - естетику і логіку. Перша пов'язана з "нижчим, тобто чуттєвим пізнанням, а друга - з вищим, тобто інтелектуальним. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж пов'язана із судженням смаку і пізнає прекрасне. Поняття прекрасного широко використовується О. Баумгартеном, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Г.В. Гегеля та М.Г. Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале:". Естетика - це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку".

Коли Баумгартен наголосив на терміні досконале, то виявилось, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці "Метафізика" Аристотель ототожнює досконале з прекрасним - останнє визначається філософом як позитивне досконале. У східних культурах теж простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував:". Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета - у відповідності його виду досконалості".

І все ж треба віддати належне Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого цікавого поняття, як досконале. Більше того, він поділив естетику на два рівні - теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності, а друга безпосередньо пов'язувалася з проблемами розвитку мистецтва. В концепції Баумгартена, таким чином, відбувся поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга - до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася настільки, що існує й понині, змушуючи нас сьогодні ставити питання про двопредметність естетичної науки. А це, у свою чергу, є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мистецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття "філософія мистецтва" (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не лише як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі і завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини - митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а виступає своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна, так би мовити, звичайна людина. Творча діяльність митця - це процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо у будь-якій іншій сфері людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому можна вважати мистецтво вищою, свідомо створеною сферою естетичного.

Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало довгу і непросту історію. Це і епоха середньовіччя, в умовах якої написані твори Августина "Сповідь", "Про музику", "Про порядок"; і епоха Відродження, яка дала світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Балла, Піко делла Мірандола; і класицизм, основні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в "Поетичному мистецтві" Ніколи Буало. Сучасниками Баумгартена були видатні естетики і теоретики мистецтва Іоганн Вінкельман та Готхольд Ефраім Лессінг.

Отже, введення Баумгартеном терміна естетика, а по тому і фіксація певної галузі наукових знань, спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за наукою естетикою її предмет - закономірності чуттєвого пізнання і художньої творчості.

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724-1804 pp.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство "може бути ідеалом досконалості". Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814 pp.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. І ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775 - 1854 pp.), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрибурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументується думка про художню творчість та естетичне споглядання як виші ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу виявився близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814-1817 pp., коли поступове зближення філософа з теософськими, релігійно-містичними спрямуваннями почало раптом зміцнюватися. Ще 1803 р. у праці "Філософія і релігія" Шеллінг визначив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову. На початку 40-х років він вже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, як свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Підкреслюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також і в умовах XX ст. Відбиток шеллінгіанства знаходимо у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, Кьоркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському конгресі в травні 1975 р. Можна приєднатися до думки, що "лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів - гегельянців, а далі - до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики природного буття у раннього Шеллінга не було б настільки широко відпрацьованого об'єктивно-діалектичного вчення Гегеля".

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми отримують в теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.). У вступі до лекцій з естетики Гегель зазначив, що предметом цієї науки має бути "царство прекрасного", яке інтерпретується ним як"сфера мистецтва, або, ще точніше, - художньої творчості". Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна естетика і вважав за доцільне замінити його терміном філософія мистецтва або філософія художньої творчості. Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з "царством прекрасного" звужував саму науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відсікав від предмета естетики все, що знаходилося поза мистецтвом.

Гегелівську ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув у своїх теоретичних пошуках М.Г. Чернишевський (1828-1889 pp.). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується при спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, авторитет М. Чернишевського закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

У межах марксистської філософської концепції наука естетика визначається як така, що вивчає природу, функції, загальні закони і закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке визначення естетики не виключає з предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.

Розділ ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

2.1 Складові естетичного виховання особистості (культура поведінки, мовлення)

Правила поведінки за столом регламентують ряд вимог, які бажано не порушувати. Сідаючи за стіл, не слід здіймати зайвий шум, турбувати сусідів. Спочатку допоможіть сісти вашій сусідці справа, присунувши їй стілець, тоді сідайте самі. За столом треба сидіти прямо, трохи спираючись на стінку стільця. Стілець не треба присувати близько до стола, але й відсувати далеко теж не слід. Від того, як ви сидите, залежать ваші рухи, постава в цілому. Салфетку засувають за верхній ґудзик сорочки чи піджака лише у фільмах чи виставах. Це правило давно застаріло. Тепер тканинну салфетку кладуть на коліна. Нею губи не витирають - для цього використовують паперові салфетки. Встаючи, салфетку кладуть справа від тарілки, або на місце, де стояла тарілка.

Їсти починають після господиня. Чоловіки починають їсти тоді, коли почали їсти жінки, які сидять поряд з ними. Виделку тримають у лівій руці, ніж - у правій. Лікті мають бути притиснені до боків.

За столом не користуються гребінцем. За столом не слід розмовляти "через сусіда". Розмовляючи з сусідом, не повертайтесь до нього усім корпусом, інакше ви будете сидіти спиною до другого сусіда.

Без особливої потреби не рекомендується виходити з-за столу до закінчення обіду.

Закуски, які стоять на столі, передаються з рук у руки. Їжу із загального тарелю не згрібають на свою тарілку через край, не беруть своєю виделкою, а користуються прибором, який лежить на ньому.

Не рекомендується накладати багато їжі, а також розминати, перемішувати її в тарілці.

Від порції м'яса відрізають по одному шматочку. Ніж і виделку не тримають вертикально.

Ні в якому разі не можна їсти з ножа. Це грубе порушення правил поведінки за столом.

Хліб беруть зі спільної тарілки рукою, кладуть на свою тарілку, а їдять, відламуючи по кусочку.

Цукор в чашці розмішують, не стукаючи ложечкою і не розливаючи чай на блюдце. Після цього ложку кладуть на блюдце. Не слід: просувати палець в ручку чашки, розмочувати в чашці печиво або бублики, класти в чай варення. естетичний виховання школа сім'я

Кружальце лимона кладуть в чай, ложечкою витискають сік, а залишок виймають і кладуть на блюдце. Кусковий цукор беруть щипцями, а за їх відсутності - рукою, не торкаючись інших кусочків. Цукор-пісок беруть тільки тією ложечкою, яка є в цукерниці.

Торти, бісквіти їдять десертною ложечкою. Печиво, пироги, слоєні вироби рекомендується їсти, тримаючи в руках і відламуючи кусочками.

На вулиці чоловік йде зліва від жінки, старшого чоловіка, вищого за рангом.

У приміщення чоловік входить за жінкою, відкривши їй двері. У ресторани, кафе, бари чоловік входить першим.

Молодший пропускає в дверях старшого, господар - гостя, гість - господиню. Якщо старший пропускає молодшого першим, не слід сперечатися біля дверей. Першими слід пропустити тих, що виходять з приміщення.

Піднімаючись сходами, чоловік йде за жінкою, спускаючись - перед нею.

У транспорті не рекомендується обговорювати службові та інші справи, голосно розмовляти, афішувати людину на ім'я і прізвище. Чоловік першим виходить з автобуса, трамвая, поїзда, допомагаючи зійти дамі. На ескалаторі метро, при підйомі і під час спуску чоловік стоїть на дві-три сходинки нижче жінки.

У театр або концертний зал входять урочисто, у святковому одязі, за 20-30 хвилин до початку. У гардеробі чоловік допомагає дамі роздягтися. Потім роздягається сам. Номерки залишає у себе. У зал глядача першим заходить і першим йде до своїх місць чоловік. Між рядами крісел проходять обличчям до тих, хто сидить в ряду. Чоловікам, які сидять у кріслах з відкидними сидіннями, слід встати, пропускаючи людей. Чоловік сідає зліва від своєї дами. Під час дії на сцені не слід коментувати, взагалі голосно розмовляти. Дама виходить із зали першою, чоловік - за нею.

Час від часу перед культурною людиною постає необхідність виступити перед присутніми. Це можуть бути збори, нарада, мітинг. Виступи бувають експромтом і підготовлені.

Культурна людина завжди може сказати кілька слів, виголосити невелику промову. При цьому варто дотримуватись певних рекомендацій:

промови-експромти, як правило, мають бути короткі, однією-двома фразами викладається суть і дається коротке обґрунтування;

привернути увагу аудиторії можна несподіваним запитанням, афоризмом, цитатою;

уникайте спеціальних термінів, які можуть бути незрозумілі слухачам;

закінчення має бути ефектним, наприклад, закликом до дії.

Якщо ви готуєтесь до виступу, його бажано написати або добре продумати. Промовець повинен говорити голосно, але не кричати, не розтягувати слів, але й не сипати словами.

Аудиторія повинна відчути, що промовець переконаний в тому, що говорить. Його емоційність має передатись слухачам. Виступаючий має бути зібраним, енергійним. Чоловік має бути одягнений у діловий костюм, при краватці. Від жінки вимагається строгість костюма, помірність у прикрасах. Промовець повинен відчувати, коли треба закінчувати промову.

Важлива вимога до промовця - культура мови. Оскільки промовцям доводиться виступати переважно на загальнолюдські, а не вузькоспецифічні теми, то їм треба мати відповідні знання з літератури, історії, культури, мистецтва. Ці ж знання є, по суті, основою етичних норм поведінки.

Бесіда. Ідеальний співбесідник перш за все уміє слухати. Людина задоволена, коли її вислухають, це сприймається як повага до неї. Той, хто більше слухає, ніж говорить, має певні переваги. Він вивчає співрозмовника, помічає його сильні і слабкі сторони, характер, стиль поведінки.

Однак той, хто говорить, повинен пам'ятати, що він забирає у слухача час. Під час бесіди треба дати можливість висловитися і слухачеві.

Під час бесіди не слід:

підвищувати голос, гарячкувати;

начисто відкидати аргументи співрозмовника, особливо такими фразами: "Ви нічого не розумієте в цьому";

продовжувати суперечку після того, як співрозмовник рішуче висловив свою точку зору;

розповідати про свої достоїнства;

розповсюджуватись про свої недоліки;

говорити погано про відсутніх;

говорити про те, про що не маєте чіткого уявлення;

поглядати на годинник, слухаючи співрозмовника.

Затримувати співбесідника, якщо він кудись поспішає. Перелік може бути досить довгим, але важливо пам'ятати одне давнє правило, просте і мудре: "Не роби іншим того, чого не бажаєш собі".

Телефонування. Телефонна розмова - це надзвичайно поширений вид усного дистанційного спілкування. Культурі телефонного спілкування можна й потрібно вчитись, оскільки вона є невід'ємним елементом ділових якостей людини.

Телефонна бесіда має відбуватися поетапно: взаємне представлення, введення співрозмовника в курс справи, обговорення проблеми, заключні слова. Викладаючи проблему по телефону, слід дотримуватися максимальної лаконічності фраз, точності формулювань, однозначності висловлювань, чіткості дикції.

Деякі поради щодо телефонної бесіди:

1. Ініціатор телефонної розмови вітається й відрекомендовується. При телефонуванні в довідкове бюро чи в інші подібні служби відрекомендовуватись недоречно.

2. Якщо співрозмовник вам знайомий і ви впізнали його голос, розмову слід починати звертанням, називаючи ім'я, по батькові, прізвище цієї особи.

3. Для відповідальних переговорів (міжміських, з керівником тощо) слід заздалегідь визначити перелік питань, щоб не пропустити важливі моменти в розмові (бажано робити попередні нотатки).

4. Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба звернути увагу на час (не слід цього робити рано-вранці, пізно ввечері, не кажучи вже про ніч).

5. Не слід у службових справах телефонувати додому, та ще й пізно, безкрайньої потреби.

Завершують телефонну розмову фразами подяки, вибачення і прощання. Дякую Вам за розмову! Даруйте, що забрав Ваш час. Усього (Вам) найкращого! Якщо мовець не відчуває потреби вибачатись і дякувати, він може цього не робити.

Завершення телефонної розмови ініціює особа, яка почала діалог. Якщо ж співрозмовником є жінка, людина старша за віком, вища за соціальним становищем, то ініціатор розмови повинен почекати, поки її закінчить партнер.

Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо (лише особисто і листом).

Мобільним телефоном не рекомендується користуватися водіям за кермом, у лікарнях, літаках, кінотеатрах та інших місцях великого скупчення людей.

Приватні справи краще обговорювати вдома, в кав'ярні, під час прогулянки тощо, а не в телефонній розмові. Це стосується і всіляких особистих, виробничих та інших таємниць.

Дуже важливим складником мовлення по телефону залишається інтонація. Серед порад щодо того, як набувати друзів і впливати на людей, Дейл Карнегі пропонує й таке: "Говоріть "алло" таким тоном, який виражає вашу радість, що вам зателефонували".

2.2 Форми роботи з естетичного виховання у сучасній школі