"Приватна освіта": державні пріоритети

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Приватна освіта": державні пріоритети

Тимошенко О.І.

Питання природи та сутності освіти, побудованої на недержавній формі власності, має свої теоретичні, практичні й навіть етичні аспекти, а тому має розглядатися в загальному контексті проблем економічного, соціального та духовного розвитку українського суспільства. Чим же відрізняється приватний вищий навчальний заклад від державного, або бюджетного? Виявляється, що визначити ці відмінності не так вже й просто. Спроби аналізу цього явища в міжнародному контексті також ні до чого не призвели. В США та Західній Європі різниця між державними та приватними навчальними закладами дуже розмита. Фінансовий критерій приватності не є визначальним, тому що приватні університети отримують державну фінансову допомогу, а державні запроваджують плату за навчання і активно шукають додаткові кошти. Тому вчені під час дослідження приватної освіти для визначення приватності пропонують три критерії: 1) фінансовий навчальний заклад є приватним, якщо використовує кошти не з державного сектора економіки; 2) управлінський навчальний заклад є приватним, якщо керується неурядовим персоналом;3) функціональний навчальний заклад є приватним, якщо визначається рівнем виконання приватної місії та співвідношенням з двома попередніми критеріями.

При дослідженні приватного сектора освіти також слід визначити ступінь приватності вищого навчального закладу. Як правило, пропонується чотириступенева схема приватизації:

1) повна приватизація управління і фінансовий контроль перебувають у руках приватного сектора;

2) помірна приватизація відшкодування ціни навчання відбувається за рахунок студента;

3) відносна приватизація передбачається об'єднання державної та недержавної фінансової підтримки;

4) псевдо-приватизація управління є приватним, а фінансування державним.

З огляду на критерії і ступінь приватності можна зробити висновок, що більшість приватних вищих навчальних закладів (ВНЗ) України можуть бути зараховані до закладів освіти помірної приватизації, в яких основне фінансування здійснюється за рахунок студентів. Деякі з наявних сьогодні в Україні приватних ВНЗ частково фінансуються муніципальними органами управління, окремими громадськими організаціями. Водночас специфічною ознакою української приватної вищої школи є наслідування приватними ВНЗ державних освітніх стандартів у процесі здійснення навчально-виховної діяльності. З огляду на це основними соціальними функціями закладів освіти недержавної форми власності є заповнення в освітній системі вільних ніш, утворених внаслідок переходу до ринкової економіки, і задоволення нових освітніх потреб населення.

Нині Україна прагне вступити до Європейського Союзу. Водночас одна з умов вступу до Євросоюзу розвиток навчальних закладів недержавної форми власності. Отже, рухаючись до Європи, приватна освіта робить тільки перші кроки в Україні. Однак популярність її стрімко зростає. Наприклад, конкурс на деякі спеціальності Інституту підприємництва та перспективних технологій при Національному університеті "Львівська політехніка" сягає 2-3 особи на місце. На шести спеціальностях інституту навчаються близько 1300 студентів. Це один з наймолодших вищих навчальних закладів недержавної форми власності у Західному регіоні України. Проте й понині платна освіта в Україні викликає неоднозначну оцінку громадськості, дискусії з цього приводу. Деякі їх учасники вважають, що залучення комерційних засад у систему освіти призводить до її руйнування та зниження інтелектуального і духовного потенціалу суспільства. Бо, з одного боку, це загрожує вилученням з освітнього процесу значної маси його потенційних учасників. А з другого прибічники пріоритетного розвитку позабюджетних форм освіти вважають, що в найближчій перспективі держава буде неспроможною забезпечувати необхідні фінансові витрати на освіту. Своєю чергою це не дозволить задовольнити зростаючий попит на освітні послуги і призведе до зниження освітнього потенціалу нації.

Aлe поки в суспільстві розгортаються дискусії з приводу функціонування закладів освіти недержавної форми власності, останні виробляють механізми власного функціонування. Зокрема, представницькі збори Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України та Асоціації навчальних закладів України позабюджетного фінансування висловилися за максимальну розбудову вітчизняної системи освіти без особливих турбот і видатків держави. З огляду на це для подальшого розвитку освіти в Україні та успішного функціонування вищих навчальних закладів недержавної форми власності необхідно вирішити декілька проблем.

Перше. Хоча в законодавстві про освіту в Україні закріплено юридичну основу ВНЗ приватної форми власності, нормативна база таких закладів освіти нині вкрай недосконала. Звідси максимальної гостроти набули питання, про які з великою стурбованістю говорили й учасники Представницьких зборів, а саме: недосконалість правової бази, яка регулює порядок встановлення організаційно-правових форм діяльності вищих навчальних закладів. Tака база має суперечливий характер і в разі її неврегульованості може спричинити вкрай негативні наслідки для усієї системи освіти України, а не лише недержавних ВНЗ. Тобто Верховна Рада У країни має терміново ухвалити такі зміни до Закону У країни "Про освіту" та до Закону України "Про вищу освіту", в яких передусім було б чітко визначено організаційно-правову форму недержавних вищих закладів освіти України.

Друге. Питання юридичної форми, статусу недержавних вищих закладів освіти України або, власне, питання існування і функціонування в Українській державі приватної власності загалом. Отже, його врегулювання має бути предметом першочергової уваги Міністерства юстиції України, Міністерства освіти і науки України, Державного комітету У країни з питань технічного регулювання та споживчої політики, Державного комітету У країни з питань регуляторної політики та підприємництва, інших виконавчих органів влади.

Третє. Мають бути усунені всілякі дискримінаційні заходи і дії щодо недержавної системи освіти України. Серед них вкрай забюрократизована, суб'єктивована система ліцензування й акредитації освітніх послуг; серйозні порушення конституційних прав суб'єктів освітнього процесу (позбавлення професорсько-викладацьких кадрів українських приватних ВНЗ наукових пенсій, а студентів законних пільг і соціального захисту); неврегульованість питань оподаткування недержавних ВНЗ; недосконалість, забюрократизованість системи підготовки фахівців вищої кваліфікації докторів і кандидатів наук.

Четверте. В Україні, як і в інших країнах, усі ВНЗ мають діяти і фінансуватися в межах єдиного освітнього простору країни, практично на однакових засадах претендувати на державне замовлення щодо підготовки фахівців. Однаковими повинні бути і соціальні умови діяльності ВНЗ різної форми власності. Якщо державні ВНЗ мають виконувати державне замовлення, то приватні повинні виконувати замовлення суспільства, забезпечуючи права батьків і педагогічне право незалежних суб'єктів освіти.

He можна не погодитись із твердженням, що сьогодні деякі позабюджетні навчальні заклади досі не змогли забезпечити якість освітньої підготовки ні в плані її загального обсягу, ні в плані професіоналізму. Очевидно, що це достатньо вагомий аргумент для супротивників приватних освітніх інститутів. Проте на користь їхніх прибічників свідчить той факт, що навчальні заклади, які не мають бюджетного фінансування, є більш незалежними, менш консервативними та мають вищі інноваційні можливості, ніж державні освітні заклади, що зберігають жорсткі зв'язки з адміністративними структурами і залежність від бюджетного фінансування. Нині на території України важко знайти такі ВНЗ та навіть коледжі, гімназії і ліцеї, які зберігають повну фінансову залежність від бюджету. Економічні труднощі останніх років посилили процеси комерціалізації навіть в стінах державних ВНЗ, де започатковано платне навчання для так званих контрактників. Мало того, для цих студентів плата за навчання, як правило, виявляється навіть вищою, ніж у приватних вищих навчальних закладах. Але питання про оплату та доступність освіти має соціальне та політичне забарвлення. Воно повинне вирішуватися в демократичних правових межах з урахуванням можливостей держави. Саме ці можливості визначають стосунки, які формуються між бюджетними і приватними навчальними закладами.

В Україні створені достатні передумови для паритетного співіснування освітніх моделей різного типу. Водночас упровадження високих педагогічних технологій у закладах освіти різної форми власності передбачає реалізацію інноваційних технологій в освітньому процесі. Останні повинні містити в собі всі характеристики соціальних інновацій, інакше це буде вже не інноваційний, а традиційний підхід. Tакі інноваційні освітні технології передбачають приховані потенції інновацій, а саме: високий ризик і високий ступінь невизначеності, актуалізацію суперечностей і загострення конфліктів, наявність складно прогнозованого побічного продукту (результату), гнучкість форм і перехід на новий рівень організації не лише навчального процесу, але й стосунків між учасниками освітнього простору тощо. З огляду на це освоєння інноваційних технологій навчання повинне звести до мінімуму або повністю усунути нераціональні витрати і непродуктивні втрати часу, які так або так пов'язані з освітнім процесом. Має бути запроваджений такий режим навчання при якому на одиницю витрачених інтелектуальних зусиль студент отримає максимальний обсяг високоякісних і добре засвоєних знань.

Загалом проблема інноваційних педагогічних технологій є однією з найбільш актуальних в системі сучасної освіти. Адже знання та використання засад педагогічної інновації забезпечує більш високу якість діяльності будь-якої соціально-педагогічної системи, серед іншого й ВНЗ, що робить цю систему більш конкурентноздатною в умовах ринку і політичної та економічної трансформації суспільства. Треба також мати на увазі, що інновацією в освіті позначають процес створення, поширення й використання нових засобів (нововведень) для розв'язання тих педагогічних проблем, які досі розв'язувалися по-іншому. Освітні інновації це "результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем"[1,с.87], "актуальні, значущі й системні новоутворення, які виникають на основі різноманітних ініціатив і нововведень, що стають перспективними для еволюції освіти і позитивно впливають на її розвиток"[9,с.21], а також "продукти інноваційної освітньої діяльності, які характеризуються процесами створення, розповсюдження та використання нового засобу (новизни, нововведення) в галузі педагогіки та наукових досліджень"[там же, с.497].

Зазначені риси освітніх інновацій дозволяють реалізувати додаткові можливості високих педагогічних технологій у закладах освіти різної форми власності. У цьому зв'язку доцільним є розгляд педагогічної інновації через сукупність дидактичних, виховних та управлінських інновацій. Наслідком розробки цих інновацій можуть бути нові навчальні плани і програми, форми, методи, засоби, технології навчання, виховання, управління та ін. Адже саме інноваційні програми й інтерактивні методики покликані формувати в майбутніх фахівців самостійність, професійну компетентність, творчу активність. Такі форми роботи передбачають впровадження пошукових, дослідницьких, евристичних та інших методів навчання. Вони можуть бути використані фрагментарно, через запровадження в лекційне заняття або бути методичною засадою лекції чи семінарського заняття в цілому.

Створення інновацій творчий процес, який відповідає умовам пошуку нового, оригінального, оптимального. Внаслідок здійснення пошуку не завжди виникає і не завжди має виникати нове. Tому цей процес некоректно називати інновацією. Скоріше інновація є продуктом процесу творчого пошуку, результатом остаточної розробки нової ідеї. Процес можна назвати інноваційним тоді, коли йдеться про освоєння, поширення інновації в освітній практиці. Отже, інновація в освіті це не тільки сама ідея, але й певне її оформлення[2,с.58]. Тому сьогодні, як ніколи, додаткові можливості інновацій виявляються ключовими чинниками оновлення освіти. Саме освітня інноватика та її методологічний апарат можуть бути дієвим засобом аналізу, обґрунтування і проектування модернізації освіти, яка відбувається сьогодні. Проте наукове забезпечення цього глобального інноваційного процесу в нашій країні сьогодні залишає бажати кращого. Багато нового, насамперед того, що стосується закладів освіти різної форми власності, зокрема такого, як стандарти, нова структура освіти, її профільний компонент тощо ще не допрацьовані в методологічному сенсі. Відсутня також цілісність і системність в процесах освоєння й застосування освітніх інновацій. Створити освітнє нововведення мало. Освітні інновації, якими би привабливими вони не були, не можуть бути освоєні без належної організації та управління. Ініціатори нововведень неминуче зіткнуться з проблемами, породженими нововведеннями і вимушені будуть шукати шляхи їх вирішення. Для впровадження нових форм, методик, освітніх технологій потрібне розуміння того, як ці нововведення впроваджувати, освоювати і супроводжувати в інноваційному процесі сукупності процедур і засобів, за допомогою яких відкриття або нова ідея в царині освіти перетворюються на освітнє нововведення.

Впроваджується інновація за допомогою інноваційної діяльності, яка забезпечує перетворення ідей на нововведення, а також формує систему управління цим процесом. З огляду на це в інноватиці закладений вектор впровадження, що характеризує традиційне і часто критиковане співвідношення науки і практики (наука розробляє та запроваджує в практику). З врахуванням орієнтації освіти на людину, об'єкт і предмет освітньої інноватики слід визначати не в традиційному спрямуванні "зовнішніх дій" на тих, хто навчається, а з позиції умов оновлення їх освіти, що відбувається за їх участю. Це головний принцип, який слугує орієнтиром для реалізації додаткових можливостей інновацій в освіті[3,с.117].

Що ж до впровадження освітніх технологій у ринкових умовах, то вони стають інноваційними тоді, коли використовуються як чинники конкурентної переваги (чинники успіху в бізнесі). Відтак комерціалізація освітніх технологій є не лише перетворенням їх на ринковий товар (предмет бізнесу), але й в інноваційні технології. Якщо науково-технічна розробка і винахід новий продукт навчального закладу, то інновація його нова вигода.

Для успішної науково-освітньої та інноваційної діяльності закладів освіти різної форми власності в умовах ринкової економіки їм необхідні кооперація, партнерство і взаємодія з урядом, промисловими підприємствами, іншими освітніми структурами, суспільством загалом, а також успішна діяльність в конкурентному середовищі ринку освітніх послуг і ринку інтелектуальної праці при збереженні кожним навчальним закладом власного академічного характеру.

Інноваційна діяльність у закладах освіти різної форми власності часто супроводжується певними ризиками. Ризики, що супроводжують ініційовані зміни, як правило, відомі. Це насамперед опір академічного середовища, відсутність суспільної зацікавленості, урізання фінансування тощо. Проте опір академічного середовища змінам можливий лише зі сторони тих його представників, які відчують втрату бонусів від втрати займаних позицій. Плановість і послідовність запропонованих змін будуть підтримані здоровим ядром академічного середовища і викладачів. Суспільна зацікавленість у таких змінах теж є високою досить почитати десятки неформальних українських освітніх електронних форумів, учасники яких достатньо в гострій формі вимагають очищення освіти.

Але найпершим завданням сьогодення є зацікавити український уряд поступом вітчизняної освіти, зажадати від усіх сфер суспільства артикуляції очікувань щодо її результатів.

Як не є, але сучасна комерціалізація вищої освіти супроводжується появою цілого комплексу ризиків для суспільства[4,с.7-8]. По-перше, це ризики посилення соціальних конфліктів. У диференціації і постійному зростанні оплати освітніх послуг криється, з одного боку, можливість виділення в країні так званої елітарної та елітної освіти, а з другого небезпека появи соціальних прошарків, яким через матеріальну скруту буде закритий доступ до вищої професійної освіти, а отже, до кар'єрного зростання. Ситуація посилюватиметься через усе більшу залежність обсягу і якості освітніх послуг від рівня матеріальної забезпеченості тих, хто навчається. Багато експертів саме в цьому бачать загрозу демократії в сучасному суспільстві. Тому в цілій низці країн при наявності платної вищої освіти існують державні програми надання фінансової допомоги студентам (освітні ваучери, кредити, що видаються студентам майже в 60 країнах світу та ін.). Фахівці Всесвітнього банку пропонують однак не спокушатися з приводу доступності освітніх позик: в тих випадках, коли освітні позики існують, вони не завжди спонсорують всі навчальні програми і дисципліни.

По-друге, це ризик ухвалення невірних інвестиційних рішень як з боку держави, так і окремих споживачів, не здатних оцінити якість освітніх послуг та ситуацію на ринку праці. Люди можуть піддатися рекламі "модних", але незатребуваних спеціальностей.

По-третє, ризики лягають і на плечі ВНЗ як звичайних суб'єктів ринкових стосунків: навчальні заклади можуть стати збитковими і збанкрутувати. Наприклад, у США, де існує достатньо ліберальний ринок освітніх послуг, ВНЗ створюються і закриваються під нові ринкові позиції подібно до комерційних підприємств.

По-четверте, виникає ризик втрати не просто академізму, але й стратегічних позицій в дослідженнях, а також забуття багатьох світоглядних складових освіти, які формують студента як особистість.

Серед можливих ризиків під час реалізації високих педагогічних технологій у закладах освіти різної форми власності необхідно відзначити також наступні:

- можлива відмова у фінансуванні в заявлених Міністерством освіти і науки У країни обсягах з боку держави;

- розбіжність позицій академічного співтовариства з питання впливу працедавців на якість освіти, а також щодо впровадження єдиних вимог до прийому у ВНЗ;

- неготовність окремих регіонів фінансувати функціонування загальнонаціональної системи оцінки якості освіти;

- можливість витіснення з ринку освітніх послуг державних і муніципальних освітніх установ, які надають послуги у сфері додаткової професійної освіти у зв'язку з розвитком мережі недержавних освітніх установ і внутрішньофірмової підготовки кадрів;

- неузгодженість позицій освітніх установ щодо можливості переходу на нові організаційно-правові форми;

- відмінності поглядів на механізми фінансування вищої освіти та ін.

Крім того, вірогідні ризики пов'язані з можливою нестабільністю і обмеженою прогнозованістю потреб ринку праці в довго- і середньостроковій перспективі, а також з діяльністю деструктивних політичних сил, які прагнуть до зниження соціальної активності української молоді. Мінімізація цих ризиків можлива завдяки мобілізації організаційних і додаткових фінансових та інших соціально-культурних ресурсів держави. Реалізація тактичних завдань як в аспекті надання освітніх послуг молоді, здійснення освітніх заходів загальноукраїнського і міжрегіонального масштабу неможлива без співпраці з органами виконавчої і законодавчої влади на місцях. Адже вирішення тактичних завдань вимагає активної взаємодії із місцевими органами управління освітою.

Існують також ризики недооцінки соціальних і ментальних ефектів системи освіти, котрі відображають ставлення суспільства до освітньої сфери, а отже, і до результату функціонування освіти як соціальної діяльності. освіта приватний власність суспільство

Освіта У країни за роки незалежності інтенсивно реформується, однак концепція реформи поки що не має надійних засад, методи здійснення реформ є дискусійними. Зокрема, вступ України до Світової організації торгівлі створює нові проблеми щодо застосування правил торгівлі послугами в регулюванні національного ринку освіти. Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС) діє з 1 січня 1995 року, що разом з іншими багатосторонніми угодами є невід'ємною частиною пакета документів СОТ. Проблеми, які постануть в Україні у зв'язку з ГАТС, вельми істотні тому, що національні правові норми регулювання діяльності у сфері освітніх послуг тільки формуються. "ГАТС передбачає чотири способи надання освітніх послуг: 1)"постачання через кордон" зокрема, дистанційна освіта, електронне навчання (споживач залишається на національній території, постачальник послуги в іншій країні, сама послуга транспортується через кордони); 2)"споживання за кордоном" споживач прямує на навчання до постачальника послуги; 3)"комерційна присутність" шляхом, наприклад, придбання або відкриття іноземним університетом навчального закладу на національній території, створення філії або представництва; 4)"присутність фізичних осіб", зокрема тимчасовий приїзд викладачів для надання освітніх послуг (самостійно зайнятих або відряджених іноземним роботодавцем). Розуміння освіти як товару передбачає:

1) прискорену комерціалізацію освіти;

2) Стандартизацію якості освітніх послуг. Можна передбачити, що розвинені країни, користуючись цим інструментом, прагнутимуть істотно розширити експорт своїх освітніх послуг, очікуючи на певну політичну й економічну вигоду" [ 5,с.37].

Приєднання до СОТ, природно, матиме для національної системи освіти позитивні й негативні наслідки. Ризики можуть бути пов'язані зі змінами основних засад функціонування вітчизняної системи освіти, можливим погіршенням кількісних або якісних характеристик освіти, її окремих елементів, а також суспільних відносин, пов'язаних з освітньою діяльністю, національними інтересами щодо її розвитку або соціальними загрозами. Зазначені ризики можуть бути наслідком не власне приєднання до СОТ, а неадекватного або некоректного застосування правил ГАТС/ COT в Україні чи інших країнах, а також відмінностей тлумачення і практичного застосування цих правил сторонами угоди. Необхідно також зважати на те, що окремі ризики є наслідком поєднання інших обставин, зокрема прискорення процесів глобалізації або регіоналізації. Аналіз тексту ГАТС, графіків зобов'язань країн-членів у сфері освіти, інших нормативних актів COT щодо освітніх послуг, а також аналітичних матеріалів дає змогу виявити групи потенційних ризиків для національної системи освіти. Серед них насамперед виділяють ризики правового режиму діяльності навчальних закладів, ризики змісту освіти, ризики мови навчання, ризики щодо якості освіти і кваліфікацій, ризики у фінансовій сфері, ризики ринку праці, ризики стосовно інтелектуальної власності українських викладачів і навчальних закладів, ризики щодо міжнародної співпраці в освітній сфері тощо. Отже, "вони зачіпають: статус навчальних закладів і правовий режим їхньої діяльності; зміст освіти; мовні питання навчання; якість освіти і кваліфікацій; доступність якісної освіти; розподіл фінансових ресурсів, отримання доходів від надання освітніх послуг; зайнятість і статус освітян; захист інтелектуальної власності українських викладачів і навчальних закладів; якість міжнародної співпраці в освітній сфері" [там же, с.38].

Для мінімізації зазначених ризиків треба модернізувати державну політику, стимулюючи формування стратегічних заходів реформування освіти на всіх її рівнях, усіма інституціями освіти. Це завдання ускладнюється через потребу одночасно виконувати інші міжнародні загальнодержавні та суто освітянські зобов'язання, такі, як, приміром, приєднання до Болонського процесу. Вплив специфічних політичних заходів на оновлення стратегії подальшого розвитку країни ще не до кінця осмислено, однак можна визначити такі її важливі складові. "По-перше, держава повинна концентрувати та спрямовувати на освітні реформи різноманітні фінансові, адміністративні та технічні ресурси. По-друге, завдання формування ефективної стратегії розвитку потребує відпрацювання тісного, постійного й рівноправного співробітництва представників влади та громадянського суспільства, невід'ємною складовою якого є інституції, що пов'язані з освітою. По-третє, потрібно вирішити питання стратегії освітніх реформ, кардинального вдосконалення правової бази національної системи освіти"[там же].

Водночас треба мати на увазі й те, що переважна більшість ризиків у сфері освіти так або інакше залежні від якості підготовки фахівців. І тому насамперед необхідно вміти визначати величину ризиків, пов'язаних з цією складовою та обрати належні методи зниження виявлених ризиків. Передусім належить розробити методику збору інформації для розрахунку показників ризиків, здійснити збір даних, розрахувати показники ступеня ризиків на підставі реальних показників, провести інтерпретацію результатів розрахунку тощо. Залежно від величини і значущості кожного з ризиків необхідно запропонувати способи їх усунення або зниження і, провівши відповідні заходи, оцінити їх ефективність.

Список використаних джерел

1. Педагогічний словник / За ред. JI.Даниленко. K.: Логос, 2001. 185с.

2. Крізь терни...: Нариси становлення приватної вищої освіти в Україні / Нар. укр. акад.; За заг. ред. В.І.Астахової. X., 2001.

3. Сперанский В.Н., Ященко А.А. Глобализация, профсоюзы и THK в реформируемой России (на примере нефтегазового комплекса). М.: Русская новь, 2002. 272с.

4. Иноземцев В.Л. Технологический прогресс и социальная поляризация в ХХІ столетии // Полис,2000. №6. С.28-39.

5. Головатий М. На шляху до ринку освітніх послуг // День, 2001. 6 жовтня. № 181.

6. Згуровський М.З. У вирі глобалізації: виклики і можливості // Дзеркало тижня, 2001. 17 23 листопада. № 45 (369).

7. Кремень В. Філософія освіти XXI ст. // Персонал, 2003. № ! С.3-9.

Размещено на Allbest.ru