Виховання крізь призму національної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виховання крізь призму національної культури

Джура О.Д.

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що сьогодні молодій демократичній Україні в контексті розвитку і подолання негативних тенденцій в духовній культурі необхідна нова система виховання громадян на засадах любові до Батьківщини, до землі, де виріс, гордості за історичні здобутки свого народу. Розробка такої системи виховання повинна мати комплексний характер, формувати громадянську свідомість молоді. Постійно зростаючі інтеграційні тенденції в рамках світового співтовариства, різке зростання етнічної самосвідомості все більше акцентують увагу дослідників на розвитку національних культур [1-4]. Саме розмаїття культур виявляється підґрунтям полікультурності освіти сучасна модель якої повинна базуватися на принципах етнокультурної ідентифікації й інтеграції у світове співтовариство. Аналіз генезису етнопедагогічних теорій дозволяє зробити висновок про те, що перш ніж індивід зіставить себе зі світовою, загальнолюдською, планетарною культурою, необхідно, щоб він сформував власне ставлення до національної культури.

Стан культури будь-якого народу основа, базис, на якому, на думку А. Дистервега, розвивається нове покоління людей. Тому той щабель культури, на якому перебуває суспільство, пред'являє школі й всій системі освіти вимогу діяти відповідно до канонів культури. Необхідно реалізувати вистраждану людством прописну істину: культура не технічний прогрес, не танки, не літаки (хоча й це значимо), а рівень розвитку духовності, моральності, що зародилися й розвивалися протягом тисячоліть у лоні відповідних цивілізацій. Наявність розуму дозволяє людині діяти самостійно, маючи свідомість і волю. Людина як одиничний індивід є частиною природи, але як розумна істота вона уподібнюється вже не частині природи, а природі в цілому. Єдність із природою дозволяє ставитися до неї як до самоцінності. Чим більше розвивається світ людини, тим глибшими й ширшими стають її зв'язки із природою, тим більше включається природа в культурне специфічне буття. Воно по-різному проявляється в системі духовних цінностей, у всіх видах і результатах людської діяльності, пов'язаних із перетворенням природи. Останнім часом взаємозв'язок природи й суспільства так зріс, що розгляд будь-якого соціального явища неможливий без співвідношення його із природними умовами. У цьому сенсі екологічна культура виступає як норма й ідеал,що ставить екологічно доцільні обмеження на шляхах людського егоїзму. Видатний філософ І.Ільїн писав, що всі люди безупинно виховують одне одного, хочуть вони цього або не хочуть; усвідомлюють вони це чи не усвідомлюють; уміють чи не вміють. Вони виховують один одного всяким проявом своїм; відповіддю чи інтонацією, посмішкою або її відсутністю, зустріччю або прощанням, вигуком або мовчанням, проханням і вимогою, спілкуванням або бойкотом [2].

Саме те виховання є найефективнішим, яке найбільше враховує дух культури, серед якої народилася та сформувалася людина, що укорінилася в її підсвідомості, цінності якої є найбільш зрозумілими та спонукаючими до творчої дії. Формування системи виховання безпосередньо пов'язане з основними засадами побудови держави: тоталітарної, демократичної, громадянської, відкритої. Якщо створення тоталітарного режиму зумовлює пригноблення особистості, відкритого суспільства і також часто поєднується з різновидами непримиренності, пошуку ворогів і неоколоніалізму, то перспективним в усі часи було, є і буде формування та розвиток демократично-громадянського суспільства. Тому особливо важливим є будівництво в Україні суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової, цілісної держави і системи виховання на основі принципів гуманізму, демократичності, толерантності, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей, гнучкості та прогностичності. Проте доцільно врахувати, що між визначенням і проголошенням принципів до їх закріплення і утвердження в суспільстві лежить щоденний всебічний аналіз і праця інститутів держави, громадськості і конкретної особистості.

Система виховання є осердям системи освіти і розглядається як цілеспрямована, систематична дія на духовний і фізичний розвиток особистості, зумовлена законами розвитку суспільства, людини та об'єктивними і суб'єктивними умовами. Її складовими є як система самовиховання особистості, так і спеціально організований безпосередній і опосередкований вплив сім'ї, закладів освіти, педагогів, інформаційного простору та соціально економічних умов. Система виховання зумовлює формування навичок поведінки в сім'ї, під час навчання, на виробництві, культурно-освітній, професійній та політичній діяльності. Зміст виховання визначається пріоритетністю вимог часу, потребами соціально економічного розвитку і зумовлюється суспільними відносинами, станом науки, технологій, культури, родинно-сімейними стосунками, традиціями та рівнем системи освіти. Дані аспекти є взаємозалежними, динамічними, тобто система виховує особистість, а особистість виховує систему. Для народів України завжди було характерним утвердження і дотримання засад гуманізму, зв'язку з природою та прагнення до освіти, освіченості та професіоналізму. Представники "нових" ціннісних орієнтацій відхиляють принципи гуманізму і спрямовують вектор розвалу, руйнування проти матері-жінки, сьогодення дітей і культури взагалі.

Підчас побудови системи виховання доцільно враховувати різні вектори державотворення та їх вплив на основну галузь державотворення і розвитку інтелектуального потенціалу нації освіту. В демократичній основі чільне місце посідає громадянин, особистість, творча особистість. З урахуванням об'єктивних та суб'єктивних умов виникає потреба побудови нової системи виховання в площині поєднання освіти, культури, духовності із збереженням ціннісних орієнтацій та критеріїв. Тому завдання системи виховання полягає в тому, щоб її учасники могли безболісно і повноцінно включитися в складну, а часто і в суперечливу систему стосунків між людьми, колективами, державами, що залежить від їхнього вміння самостійно мислити. Система виховання забезпечується виконанням цілей освіти і розглядається як гарант демократичності суспільного устрою та державотворення і служить ефективним засобом, за допомогою якого попереднє покоління і держава формують людей за власними аналогами. Побудова ж демократичного суспільства базується на національній ідеї, любові до Вітчизни, класичній культурі і спрямовується в площині Я-концепції особистості, громадянина, патріота України. Тому до системи понять, які повинен глибоко знати педагог, формуючий в учнів громадянські якості, слід віднести поняття "національна ідея, національний ідеал, національна ідеологія, національні інтереси та інші". В загальному плані національна ідея це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально-психологічний механізм інтеграції соціальних груп; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм врівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний географічний простір і мають єдину історико-політичну долю і орієнтацію на майбутнє. Це складний національно-політичний, морально-етичний і психологічний феномен народного життя, його менталітету, це теорія і практика життя народу за період його національно визвольних змагань, це історія його існування [3, с. 34]. У вужчому і конкретному значенні національна ідея це відображення нацією свого місця на планеті та перспектив власного подальшого розвитку. Для світового українства такою ідеєю є розбудова самостійної, соборної та незалежної Української держави, що й проголошено в Декларації про державний суверенітет У країни та в Акті незалежності У країни. Вона досить міцна, бо дозрівала протягом століть. До речі, боротьба за національну ідею, як вважають багато американських дослідників рушійна сила історії.

В розбудові держави значну роль відіграють і національні цінності як соціально-матеріальні (демократія, гуманізм, свобода, добробут, соціальний захист тощо), так і духовно-культурні (принципи, погляди, моральні норми, традиції), які сповідує дана нація. Здебільшого вони мають загальнолюдській характер, хоча й багато в чому специфічні, бо залежать від світосприймання, світорозуміння та інших особливостей нації. Національна ідеологія це система політичних, правових, філософських, етнічних, релігійних ідей, ідеалів, поглядів, які відображають ставлення нації крізь призму власних інтересів до навколишнього світу. Як системне утворення, національна ідеологія відрізняється від національної ідеї та національного ідеалу тим, що включає в себе такі компоненти, які хоча і мають національну забарвленість, але не є пріоритетними і винятковими. Національні інтереси це узагальнений вираз актуальних потреб певної національної спільноти. Національні інтереси формуються на основі інтересів громадян і соціальних груп, але не зводяться до них, чи навіть до їх суми в процесі взаємодії громадян і соціальних груп відбувається формування інтересів національної спільноти в цілому [4, с. 234].

Завдання демократичної держави полягають в тому, щоб створити умови для формування виваженої громадянської позиції, громадянської думки, як цілеспрямовано під впливом державних інститутів, так і волевиявленням особистості чи колективу, народу, духовна сфера якого включає таку систему цінностей та ціннісних орієнтацій: утвердження в між людських стосунках гуманних начал доброти, справедливості, толерантності, щирості, сумлінності, власної гідності, взаємоповаги, відповідальності, принциповості і негативного ставлення до фальші, цинізму та лицемірства. Треба виховувати у майбутніх громадян вміння робити власні об'єктивні оцінки, щодо різних життєвих явищ та подій, щодо самих людей та сенсу життя і завдяки цьому протистояти механічному та експансивному нав'язуванню ззовні готових, часто сумнівного змісту і походження еталонів та орієнтирів. Важливим є також виховання свідомого і відповідального ставлення до прав та обов'язків громадян відповідно до державного законодавства. Активна протидія правовому нігілізму. Повага до Конституції, державних символів та їх активний захист від будь-яких посягань з боку несвідомих членів суспільства. Отже головне в державі, на чому базується її існування, розвиток і подальший поступ це закони, з яких найважливішим є Конституція своєрідна модель державної та суспільної системи У країни. Лише політична грамотність, політична свідомість і мислення, політична культура загалом стимулюють громадянську активність, роблять кожного громадянина не пасивним спостерігачем подій, які відбуваються в країні і світі, але й їх активним учасником. Довести це до свідомості зростаючого покоління є одним з першочергових завдань вітчизняної педагогіки. Особливо важливо в процесі навчання підкреслювати, що права та обов'язки громадян тісно пов'язані між собою; необхідно зазначити: якщо людина пересвідчується, що держава не формально, а насправді стоїть на сторожі її прав та свобод, домагається їх неухильної реалізації, то на основі свого конституційного мислення, вона діалектично починає вважати цінностями і свої громадянські обов'язки. Це означає, що громадянин позитивно сприймає і права держави, і її вимоги до нього, і санкції, якщо ці вимоги ним не виконуються.

Не менш важливою рисою справжнього громадянина повинно бути бездоганне володіння державною мовою, тому необхідно активне сприяння її функціонуванню в усіх сферах суспільного життя на всій території держави.

Кожна із складових, запропонованої системи цінностей, має безпосередній чи опосередкований зв'язок з духовністю особистості. Глибокі зміни, які відбуваються на всьому європейському континенті і в Україні зокрема, призвели до того, що ми частіше стали замислюватися над реаліями, які нас оточують, переоцінювати свої погляди і позиції. Демонтуються старі ідеологічні схеми, переосмислюються цінності.

В нашій країні прагнення до демократичних цінностей та радикальних змін, багато в чому знаходяться в різних площинах виміру. Нажаль, нове часто починається всупереч всім демократичним нормам. Тому, прагнучи до демократичного суспільства, доцільно встановити, який зміст ми вкладаємо в це поняття, які ціннісні орієнтації повинні бути у громадянина демократичного суспільства, чи може бути визначена парадигма демократичних цінностей. Практична реалізація цінностей в житті відбувається з перетворенням їх на норми, відтак мова може йти не про цінності, а про нормативно-ціннісну систему, яка має свою ієрархію і характеризується найвищою цінністю. Цінності мають справжній сенс лише тоді, коли вони є включеними до такої системи. Вибір цінностей є основним питанням при визначенні змісту виховання. За правильної побудови процесу навчання, створюються умови для формування соціальних установок та ціннісних орієнтацій, тобто для прямої реалізації виховних завдань. До головних елементів громадянськості відноситься передусім, моральна культура, яка ґрунтується на національних і загальнолюдських цінностях та правова, що є суб'єктивною основою існування правової держави.

Формування демократичних цінностей основа виховання громадянина демократичного суспільства. Серед цих цінностей пріоритетними повинні бути ті, в основі яких закладена ідея ставлення до народу і залежності від нього, до суспільства, держави, нації, а також взаємозалежність загальнолюдського та національного [5, с. 145]. Аналіз світового педагогічного досвіду свідчить, що в багатьох країнах зміст освіти реформується з метою навчання демократичним цінностям у школі. В системах освіти формування демократичних цінностей здійснюється в процесі виховної роботи, як через зміст освіти, так і через позакласну та позашкільну діяльність. Діти опановують цінності, беручи участь у повсякденному житті школи, громади, спільноти, причому школа виступає як модель політичного, ідейного світу дорослих, наприклад, участь школярів в житті школи (організація шкільного самоврядування), що сприяє створенню демократичного клімату в колективі.

Важливим є включення до змісту освіти таких аспектів, з допомогою яких можуть бути сформовані поняття та ідеї демократії, ціннісні орієнтації громадянина демократичного суспільства.

Освіта в контексті прав людини і формування культури мирного співіснування є важливими складовими західної системи громадянського виховання, яке розглядається, як складна динамічна система і містить в собі також правовий та патріотичний аспекти.

Громадянська освіта та виховання тісно пов'язані з проблемою соціалізації особистості, формуванням її, як незалежного, соціального суб'єкту, знання та діяльність якого будуються на основі високої моралі, власних культурних традиціях і який є водночас відкритим для взаємодії в багато культурному середовищу. При цьому важливого значення надається визначенню толерантної позиції і вихованню толерантної особистості, про що далі буде йти мова.

Повертаючись до проблеми формування в молоді комплексу громадянських якостей, з нашого погляду, педагогам необхідно зосередитися на процесі формування у школярів таких громадянських якостей, як громадянська самосвідомість, почуття громадянської гідності, обов'язку, відповідальності, громадянської мужності та діловитості.

Громадянська самосвідомість це розумове осягнення і внутрішнє прийняття людиною того факту, що вона належить до певного державного соціуму, саме ідентифікаційною стороною вона відрізняється від просто громадянської свідомості, наявність якої означає лише знання особистістю своєї громадянської приналежності Почуття громадянської гідності означає переживання громадянином позитивного ставлення до самого себе і вимогу ним такого самого ставлення з боку інших, з огляду на цінності своєї державі. Маючи цю громадянську якість, особистість контролює свою поведінку здійснює вчинки, які підтримують репутацію нації, підвищують авторитет держави і, навпаки, утримується від негативних дій. З іншого боку, почуття громадянської гідності, змушує особистість очікувати (і вимагати при необхідності) поваги до своєї держави. Почуття громадянського обов'язку означає, що особистість усвідомлює і переживає свою багатобічну залежність від держави, інтеріоризує ті завдання, які поставила перед нею держава і які вона повинна реалізувати в своїй діяльності. Вимоги українського суспільства в даний момент ґрунтуються на нагальній необхідності розбудови самостійної держави. Обов'язок кожного українського громадянина, що в кінцевому підсумку зумовлюється цією історичною необхідністю, набуває різноманітних форм залежно від соціальних обставин і життєвих ситуацій, в які потрапляє людина. Завдання українських педагогів полягає в тому, щоб у молоді громадянський обов'язок проявлявся в активному, зацікавленому засвоєнні знань, оскільки, саме на їх основі можлива плідна діяльність громадян на ниві державотворення [6, с. 6]. Почуття громадянської відповідальності це переживання відповідності наслідків власної діяльності громадянському обов'язку. Громадянська мужність це здатність особистості діяти рішуче, доцільно та активно за складних екстремальних ситуацій, відстоюючи державно-суспільні цілі. Американська дослідниця П. Уайт пише: "Якщо ми зацікавлені у формуванні громадянської мужності, вважаю за потрібне зосередитися на вихованні людей, які люблять свободу і справедливість, піклуються про благополуччя інших і знають як плекати і захищати ці цінності в повсякденному житті демократичного суспільства. Вчителям і батькам, а також майбутнім громадянам потрібно дбати саме про ці демократичні цінності, а не лише про те, щоб просто бути мужнім та цілеспрямованим. Саме це і є справжня громадянська мужність" [7, с. 32].

Треба сказати кілька слів про явище толерантності, яка виявляється як установка і повинна мати характер індивідуального добровільного вибору, вона не нав'язується, а формується засобами виховання, шляхом засвоєння інформації та набуття власного життєвого досвіду. Толерантність має бути активною позицією самообмеження та цілеспрямованого невтручання, це добровільна згода на взаємну терпимість різних та протилежних суб'єктів [8, с. 12]. виховання громадська свідомість національний

Педагогіка толерантності має навчати вмінню аналізувати ситуацію середовища в школі, класі, сім'ї, інституті, розвивати здатність до критичного самоаналізу, розробляти і пропонувати як процедури загального характеру, так і певні конкретні заходи та прийоми формування реакції на нетерпимість і визначення шляхів її подолання або нейтралізації, розробляти і впроваджувати в системі шкільної освіти методи превентивного виховання. В сучасні системі виховання і навчання, в змісті освіти пропонується розробити курси, предмети в яких би розкривалася природа взаємозв'язків прав людини та форм прояву нетерпимості.

Звичайно, толерантність доведена до абсурду, може спричинити утискання та занепад такої важливої ї мабуть найпершої громадянської якості, якою є патріотизм. В якому віддзеркалюється прихильність людини до рідної землі, території, місця народження. Про те, яке величезне значення в житті народів мають національні та патріотичні почуття, свідчать екстремальні ситуації. Слід в процесі виховання особливо звертати на даний момент увагу. Наприклад, перша світова війна показала, скільки прихованої сили міститься в національному почутті, сили доцентрової, яка забезпечує нації єдність, міцність і можливість дальшого могутнього розвитку. Національне почуття виявилося невичерпним джерелом героїзму, доблесті, подвигів, самопожертви та краси людського духу. Педагогам в процесі виховної роботи слід підкреслювати, що справжні патріотичні почуття не повинні бути споглядальними, обмежуватися пасивними реакціями милування і уподобання. Треба наголошувати учням, що вони повинні спрямовуватися на виконання програми-максимуму піднести Україну до рівня високорозвинених світових держав. В нинішніх умовах патріотизм повинен виявлятися насамперед у мужності, рішучості, готовності громадян відстоювати незалежність своєї молодої держави всіма можливими засобами.

Виховання патріотичних почуттів у громадян важливе ще й тому, що вони сприяють єднанню всіх соціальних прошарків українського суспільства. Адже не секрет, що в сучасних умовах наростає розшарування суспільства на багатих і бідних, що спричиняє їх психологічну відчуженість. Пом'якшити цей антагонізм, як показує досвід західної цивілізації, певною мірою можуть спільні патріотичні почуття. Саме вони, особливо загострюючись в екстремальних, доленосних для рідної держави ситуаціях, об'єднують людей і знімають напругу, зменшують життєвий егоїзм.

В процесі формування патріотичних почуттів, вчителі повинні ґрунтовно інформувати школярів про історичні здобутки української нації. При належній інформованості в них не розвинеться комплекс національної меншовартості. Треба привчати молодь до такої думки, що справжній патріотизм ґрунтується не тільки і не стільки на порівнянні своєї нації держави з іншими в минулому чи сучасному. Майбутні громадяни повинні любити свою державу, пишатися нею, бажати їй добра вже тому, що вона є. Нарешті, не менш важливим ніж виховання вищезазначених громадянських якостей школярів є виховання в них і елементарних гуманних почуттів: любові до людини, поваги, великодушності тощо [9, с. 24].

Говорячи про людинолюбність, не можна вважати її абстрактною за спрямованістю, тобто на людину взагалі. Гуманні почуття повинні виступати, як синтез людинолюбності та ненависті до носіїв соціального зла, які повинні викликати ненависть справжніх гуманістів. Водночас не можна вважати участь в соціальних та національних акціях, пов'язаних з кровопролиттям, смертями тощо, такими, що суперечать гуманізму. Вказана участь лише загострює гуманні почуття, оскільки прогресивні сили борються з антигуманізмом за передовий людський ідеал [10, с. 23].

І залишається згадати ще один дуже важливий для формування демократичних цінностей у майбутніх громадян аспект сімейне виховання. Багато зарубіжних педагогів вважають сім'ю традиційно консервативною спільнотою. Діти в таких сім'ях не відчувають на собі демократичних змін, бо в таких сім'ях панує культ і авторитет батьків, старших братів, сестер та інших. Саме в сім'ї найважче встановлювати демократичні традиції. Тут діти і засвоюють такі поняття, як поділ влади, вікова ієрархія, незаперечне підпорядкування, притиснення волі авторитарністю. Тому відносини в сім'ї також потрібно реформувати, і дослідники сімейного виховання мають приділити цьому пильну увагу. Це дуже важливо, бо життя кожної сім'ї це частина життя країни. Для виховання громадянськості необхідно, щоб сім'я жила в одному темпоритмі з усім народом, щоб цілі, прагнення і турботи українського народу були і її цілями, прагненнями і турботами. Адже громадянськість це почуття нерозривного зв'язку з народом, його державою, усвідомлення відповідальності за її безпеку, поступ по шляху історичного прогресу.

Виховати громадянина означає підготувати підростаючу особистість до участі в розв'язанні нагальних і перспективних завдань нашої молодої держави, до управління її справами, виконання функцій трудівника і господаря, керівника і виконавця, громадського діяча і захисника Батьківщини.

Список використаних джерел

1. Барановський В.Ф. Духовность личности в системе современных общественных отношений. К.: НТВ "Правник" НАВСУ, 1998. 141 с.

2. Бекірова А.Р. Духовність засіб формування громадянської культури // Вісн. Житомир, держ. ун-ту ім. І.Франка. 2005. № 20. - С. 75-78.

3. Поплужний І. Виховання громадянина. K., 1997.

4. Киричук О.А. Національна ідея: витоки і шляхи об'єктивації // Матеріали науково-практичної конференції "Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України". K., 1993.

5. Чижевський Б.Г. Актуальні проблеми побудови системи виховання в умовах державотворення // Педагогіка і психологія. 1997. №2.

6. Бутківська Т.В. Цінності від учителя до учня // Початкова школа. 1997. - №2.

7. Уайт П.В. Виховання громадянської мужності // Рідна школа. 1997. - №5.

8. Мазур Т.Г. Гуманізація стосунків в навчально-виховному процесі // Початкова школа. 1996. №9.

9. Ващенко Т.Г. Діагностика моральних цінностей особистості школярів // Рідна школа. 1996. №2.

10. Карпенчук С. В. Володіти розумом, почуттями і волею // Рідна школа. 1997. №5.

Размещено на Allbest.ru