Традиції полікультурного середовища як чинника соціалізації особистості

«Традиція» є міждисциплінарним поняттям, яке тривалий час досліджують представники різних гуманітарних наук: соціологи, психологи, філософи, історики, етнографи, філологи та інші. Проте воно і досі не отримало однозначної дефініції. У «Великому енциклопедичному словнику» традиція визначається як «передача елементів соціального і культурного спадку від покоління до покоління і їх збереження у певних суспільствах, класах і соціальних групах протягом тривалого часу <...> В якості традицій виступають певні суспільні установки, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди»[1,с.12].

О.Проскурякова, намагаючись концептуалізувати це поняття, виокремлює два підходи до визначення традиції в гуманітарних дослідженнях, які не мають на меті дати точну дефініцію. По-перше, традиція може трактуватися широко - як фундаментальна універсальна характеристика, дія якої розповсюджується в дуже широких тимчасових і просторових межах. Така традиція може охоплювати цілу історичну епоху, цивілізацію, регіон і визначати собою конкретний тип культури (наприклад, середньовічна культура, культура Ренесансу). В цьому випадку традиція і тип культури розуміються як тотожність. По-друге, існує і вузьке розуміння традиції - як деякої константи, яка відтворюється в певних групах. При такому розумінні традиція виявляється тотожною традиційній культурі даної групи в цілому або її окремим пластам(фольклор, народне мистецтво). При цьому в традицію включаються всі традиційні елементи культури певного періоду, а все те, що має відношення до традиції, оцінюється як краще, справжнє, відвічне[2].

Аналіз різних визначень поняття «традиція» дозволив цій авторці теж виділити два основні підходи. Перший розглядає традицію як якийсь елемент(об'єкт) соціальної або культурної спадщини, при другому традиція сприймається як своєрідний процес, механізм функціонування культури і комунікації між людьми. У результаті дослідниця пропонує розглядати ці дефініції в їх взаємозв'язку, визначаючи традицію як «механізм відтворення соціальних інститутів і норм, який виражається і виявляється у вигляді певних групових стереотипів поведінки протягом тривалого часу шляхом передачі від покоління до покоління». Л.Бекірова, аналізуючи регулятивно-креативну роль традицій в культурі етносу, демонструє, що звертання до традицій, які є носіями багатовікового духовного досвіду, дає можливість знайти морально-психологічну опору, що допомогла б позбутися почуття нестабільності, причому без спеціальних процедур, тому що в більшості випадків вони діють автоматично і, отже, відпадає необхідність у постійній рефлексії. Існування «стандартних» правил поведінки для усіх, у тому або іншому відношенні «стандартних випадків», має найглибший соціальний, культурний зміст[3,с.2].

Традиції, як і народ, у середовищі якого вони сформувались, залежно від історичних умов пройшли своєрідний шлях розвитку, що відбився і на психологічних характеристиках цього народу, на його ментальності. Традиції є різновидом звичаю, які відрізняються особливою стійкістю і спрямованими зусиллями людей зберегти їх незмінними - у такому вигляді і змісті, в якому вони отримані від попередніх поколінь.

Важливість традицій підкреслюється також і тим, що втрата соціально-культурних традицій тієї чи іншої етнонаціональної спільноти сприяє падінню морально-етнічного імунітету суспільства, поширенню бездуховності, розриву зв'язку між поколіннями. Утім, втрата традицій мало ймовірна - адже цьому запобігають самі природні зв'язки між поколіннями, які можна повністю розірвати лише фізичним шляхом.

Тому традиції полікультурного середовища виступають вагомим чинником соціалізації особистості - якщо особистість виростає і виховується в такому середовищі, або й потрапляє до нього в зрілому віці, вона, незалежно від свого бажання, потрапляє під вплив сформованих у ньому традицій толерантного чи інтолерантного ставлення. Є й інше значення: якщо дитина ставиться з повагою до традицій свого народу, то вона визнає це право і за іншими[4,с.120].

На українських землях досить міцно затвердилась традиція толерантного ставлення до чужинців, до будь-якого «іншого». Ця традиція закріпилась і в ментальності українського етносу. Однією з її рис дослідники завжди називають толерантність, повагу до іншої особистості, терпимість і відкритість до іншого, іноземного, іновірного[5,с.61]. Це і відсутність національної зарозумілості, і унікальна традиція «філософії серця», і психологічне неприйняття деспотичного характеру центральної влади та будь-якого насилля у сфері особистих прав і свобод, і періодичні вибухи народної енергії на захист останніх. Але, з іншого боку, це і вражаючий феномен надгостинності. До речі, вважається, що драматизм історії української нації багато в чому пояснюється цією всепоглинаючою гостинністю, за якою в процесі нашарування чужих цивілізації час від часу забувались права самого гостинного народу.

Україна має давні традиції полікультурності, які не лише закріплені в толерантності та інших рисах ментальності. Ці традиції пов'язані в першу чергу з її проміжним, «лімітрофним» положенням і станом між західноєвропейською і євразійською цивілізаціями. «В цьому є і позитивний момент, - стверджує академік М.Михальченко, - вона може у своєму самовизначенні як локальна цивілізація здобувати зразки, норми життя в обох цивілізацій, збагачуючи свою. Амбівалентність багатьох характеристик суспільного життя України дозволяє більш «м'яко» входити в сучасні глобальні процеси, зворотно впливати на наших сусідів»[6,с.307].

Отже, в Україні традиції полікультурного співіснування досить багаті, і пов'язані як із психологією народу, так і з геополітичним положенням та міжцивілізаційним станом. У цілому, традиції полікультурного середовища складають тканину, в яку занурюється і поступово заглиблюється кожна особистість у процесі своєї соціалізації.

Також важливою для нас ідеєю є теза про те, що полікультурне середовище є безпосереднім і впливовим чинником формування громадянських якостей особистості. У своїй дисертації М.Рудь виокремлює такі закономірності цього впливу:

- процес формування громадянських якостей особистості протікає в умовах співвідношення відповідних об'єктивних і суб'єктивних факторів власне громадянського становлення(держава, полікультурний регіон, інтелектуально-практична діяльність тощо);

- основною умовою процесу формування громадянських якостей особистості є соціально-зумовлена чи особисто значима специфічна громадянська діяльність;

- процес формування громадянських якостей в умовах полікультурного регіону має свою мету, завдання, зміст, форми, методи, умови, на рівні самостійної науково-практичної задачі[7,с.9-10].

Зважаючи на викладене вище, правомірно стверджувати, що традиції полікультурності доцільно цілеспрямовано використовувати для виховного впливу на особу, що соціалізується. Педагогічно спрямоване освоєння етнокультурних традицій може сприяти виконанню багатьох актуальних завдань, пов'язаних із міжкультурною комунікацією і розвитком толерантності. Це реалізується в рамках полікультурної освіти і виховання.

Як вказує Ю.Сива, термін «полікультурна освіта» є калькою поняття «multicultural education», сформованого в західній інтелектуальній культурі в 70-х роках ХХ століття. Найбільш вичерпне його визначення представлено в Міжнародній енциклопедії освіти, де воно розглядається як «педагогічний процес, в якому репрезентуються дві або більше культури, що відрізняються за мовною, етнічною, національною або расовою ознакою»[8^.39].

Аналізуючи полікультурну освіту в університетах США, Я.Гулецька порівнює близькі за змістом поняття «полікультурна», «мультикультурна», «багатокультурна», «інтеркультурна», «транскультурна», «міжкультурна», «кроскультурна» освіта, «полікультурне виховання», «інтернаціональне виховання». На цій основі дослідниця уточнює значення поняття «полікультурна освіта» - це складовий компонент професійної освіти, спрямований на засвоєння культурно-освітніх цінностей інших культур на основі знання культури своєї етнокультурної групи, а також взаємодію всіх культур на принципах взаємопорозуміння, толерантності, діалогу та плюралізму, що є засобом протистояння дискримінації, націоналізму, расизму. Авторка показує, що метою полікультурної освіти є забезпечення рівних освітніх можливостей для всіх представників різноманітних расових, етнічних, соціальних, культурних та інших груп[9].

Оскільки освіта реалізується в єдності навчання і виховання, то особливе навантаження в прані набуття навичок полікультурного співжиття припадає саме на виховання. Полікультурне виховання, на думку В.Компанійця, має допомогти молоді краще зрозуміти власну культуру, глибше зрозуміти її місце та роль у розвитку світової культури в цілому. Воно є особливо актуальним для України, яка обрала для себе європейський шлях розвитку з його гуманістично-демократичними цінностями. Полікультурне виховання робить акцент на взаємозв'язку культур, передбачає перш за все засвоєння культурно-виховних цінностей, орієнтується на співіснування культур у єдиному соціальному просторі[10,с.64].

В.Бойченко на основі аналізу філософської, соціологічної, педагогічної літератури дає власне визначення поняття «полікультурне виховання», під яким розуміє «процес цілеспрямованого й планомірного формування й розвитку світогляду, переконань і почуттів особистості, що ґрунтуються на визнанні багатоманітності культур, збагачує її почуття, формує особливе ставлення до навколишнього світу й людей у ньому і супроводжується сприйманням та осмисленням життєво важливих парадигм буття, перетворенням зовнішніх культурних смислів у внутрішній морально-етичний світ»[11]. традиція полікультурний середовище мовний

У контексті реалізації полікультурної освіти на сучасному етапі певної суперечливості набувають питання патріотичного виховання. З одного боку, любов до Батьківщини з відповідними активними діями є вічною цінністю, з іншого ж - в умовах глобалізованого світу вона має виходити на інший рівень, змінюючись з урахуванням вимоги толерантності до представників інших культур. І це є особливо актуальним питанням у полікультурному колективі учнів. Спираючись на погляди

А.Асманова, можна стверджувати, що виховання любові до Батьківщини в такому полікультурному колективі необхідно розуміти як одну з обов'язкових складових виховання особистості, як такий компонент процесу соціалізації, який лежить в основі усіх цінних властивостей і якостей, характерних для морально досконалої особистості[12]. Тому в умовах глобалізації і зростаючої відкритості культур зміст патріотизму як «любові до Батьківщини» розширюється, оскільки добробут Батьківщини неможливий без її успішної інтеграції до світової спільноти та конструктивної міжкультурної комунікації.

Загалом, ефективність полікультурного виховання, виконання ним свого призначення значною мірою залежить від його умов. Н.Волкова виділяє такі психолого-педагогічні умови ефективності підготовки майбутніх учителів до толерантної взаємодії: високий рівень компетентності викладачів ВНЗ у досліджуваній сфері; стимулювання студентів до міжкультурної взаємодії; створення можливостей для самореалізації студентів у різноманітних комунікаціях; включення досвіду ціннісно- змістового аналізу проблем комунікації; забезпечення комунікативної спрямованості у викладанні навчальних дисциплін; укомплектування науково-методичною літературою; дотримання гуманістичних взаємовідносин у системі «викладач-студент»; створення сприятливої психологічної атмосфери[13].

В результаті соціалізації під впливом описаної нами системи чинників соціалізації, формується особистість, здатна до ефективної життєдіяльності в полікультурному середовищі. Ступінь її готовності до цього є ступенем її полікультурної компетентності. Останню можна розуміти як сукупність знань, умінь і навичок, достатню для ефективної несуперечливої взаємодії з представниками інших культур на засадах толерантного ставлення. Полікультурна компетентність може формуватись через засвоєння специфіки і тенденцій розвитку як окремих етносів і націй, так і цивілізації взагалі.

Більш детально це поняття у своїй дисертації аналізує Л.Перетяга, визначаючи його сутність як складного, багатокомпонентного особистісного утворення, результат полікультурної освіти, яке ґрунтується на засадах теоретичних знань та об'єктивних уявлень про етнокультурне різноманіття світу, реалізується через уміння, навички і моделі поведінки, які забезпечують взаємодію з представниками різних народів і культур на основі позитивного (толерантного) ставлення до них, а також у процесі набуття досвіду міжкультурної взаємодії, що сприяє ефективній міжетнічній взаємодії в сучасному полікультурному середовищі[14,с.4]. У структурі полікультурної компетентності авторка виокремлює когнітивний, афективний, операційний і поведінковий компоненти та пропонує критерії їх сформованості. На нашу думку, це дуже важливий внесок у наукове осмислення соціалізації особистості в полікультурному середовищі - адже дозволяє виміряти в кількісному або принаймні відносному плані(високий, середній, низький та ін.) ступінь відповідності особистості суспільству, в якому вона живе. До таких критеріїв належать:

- для когнітивного компоненту - етнічне самовизначення, етнокультурна поінформованість зі своєю етнічною культурою та культурою інших етнічних груп, знання полікультурної термінології;

- для афективного компоненту - пізнавальний інтерес та бажання вивчати етнокультурну спадщину своєї та інших етнічних груп; ставлення до представників інших етнічних груп;

- для операційного компоненту - етноспецифічні, етнонеспецефічні, інформаційні вміння;

- для поведінкового компоненту - досвід міжкультурної взаємодії [14,с.17].

Інші автори використовують також термін «полікультурна компетенція», розуміючи під ним навички міжкультурної комунікації в умовах полілінгвокультурного середовища[15,с.177]. При цьому компетенцію вони розуміють як «коло повноважень посадової особи, в межах якої вона повинна володіти необхідними пізнаннями і має право ухвалювати відповідальні рішення»[16,с.15].

На тлі усіх інших складових культури і полікультурного середовища необхідно підкреслити соціалізаційну роль мовного чинника. Вона специфічна. Адже мова не просто відображає світ людини та її культуру: вона зберігає культуру і передає її від покоління до покоління - і в цьому найважливіша функція мови. У мові зберігається система цінностей, суспільна мораль, ставлення до інших народів і світу в цілому. Як влучно вказує російська дослідниця С.Абішева, «мова - не якась гносеологічна абстракція, а конкретний лінгвокультурологічний феномен. Вона, подібно до живої «губки», всмоктує все багатство культури аж до її трудно вловимих особливостей, найтонших нюансів»[17]. Мова відображає все: природу, клімат, географічне положення, умови життя, історію розвитку етносу тощо.

К.Леві-Строс зазначав, що мова може розглядатись як: 1)продукт культури(«мова, що використовується в суспільстві, відображає загальну культуру народу»); 2)частина культури («вона є одним із її елементів»); 3)умова культури(«саме за допомогою мови індивід отримує культуру своєї групи»)[18].

На нашу думку, жоден з названих вище підходів не заперечує тісної взаємодії мови і культури. «З одного боку, мова як основа культури, її будівельний матеріал, деміург істотних її частин, що зумовлює деякі важливі параметри культури <.,.> з іншого боку, імперативи культури, приписуючи мові специфічні сфери використання, що намічають функціональні рамки, і - як результат - «культурний» шар мови як фіксація в ньому відкладень культури, які охоплюють в широкій перспективі всю мову»[19,с.184].

Найбільш адекватними розвинутому полікультурному середовищу є такі процеси соціалізації, в результаті яких формується особистість з розвинутою культурою толерантності. Це можна зробити лише в умовах полімовності у вихованні, стимулювання до вивчення різних світових мов, виховання терпимості до мов невідомих культур і прагнення їх зрозуміти.

Також полімовність може сприяти поширенню норм життя у мирі та злагоді, доброзичливості як стилю життя. Вона може сприяти виконанню такого важливого завдання, як прищеплення ідей альтруїзму та поваги до інших, солідарності і співпричетності, які базуються на усвідомленні і прийнятті іншої самобутності, на здатності до визнання багато чисельності варіантів людського існування в різноманітних соціальних і культурних контекстах.

У цілому, виховання толерантних начал носить багатоплановий характер в умовах полікультурності, поліетнічності, поліментальності, полімовності населення.

Не можна не погодитись із академіком В.Андрущенком, що «наша освіта має сформувати новітню мовну культуру особистості, де вільне володіння державною(українською) у поєднанні зі знанням іноземної(однієї-двох світових мов) дасть той синтез загальнокультурної підготовки особистості, який дозволить їй не лише здолати мовні бар'єри, але й імплементувати в міжнародну мовну культуру елементи української, які також поступово набирають рис якщо й не загальносвітових, то, у всякому разі, - загальноєвропейських»[20,с.449].

Така настанова повинна бути визначальною для всієї української освіти, яка сьогодні не може не бути полікультурною. До цього її штовхає і минуле, і майбутнє: і історія розвитку українського народу, і стратегічні пріоритети розвитку української держави. Максимальної ефективності в цій справі можна досягти, якщо в основу полікультурної освіти покласти всю вище описану систему факторів особистісної соціалізації у взаємозв'язку і взаємообумовленості її базових елементів.