Демократизація освіти і полікультурне виховання особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократизація освіти і полікультурне виховання особистості

Тимошенко О.І

Демократизація освіти є об'єктивною тенденцією розвитку на початку ХХІ століття. Її розгортанню сприяють як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Перші з них формуються під впливом таких процесів, як глобалізація, створення єдиного європейського простору вищої освіти в рамках Болонського процесу, ринкова економіка, в умовах якої зростає конкурентна боротьба між випускниками вузів на ринку праці, все більш інтенсивна взаємодія народів і культур тощо. Світове співтовариство увійшло в третє тисячоліття в умовах кардинальних зрушень, які охопили всі грані людської діяльності. Цілком природно, що й Україна, як невід'ємна складова світової спільноти, зазнає відповідних змін і новацій під час переходу людства від індустріальної до інформаційної цивілізації.

Що стосується суб'єктивних факторів, котрі зумовлюють потребу в демократизації освіти, то серед них можна назвати зростання громадської активності особистості від студентів до ректорів університетів і представників владних структур. Освіта як сфера соціокультурної практики, спрямована на виховання таких патріотів України, що водночас відчували б себе громадянами європейського світу, котрі поділяють європейські цінності, набуває національного пріоритету як один із найголовніших чинників формування суспільства демократичного типу.

Людина в демократичному суспільстві живе в багатовимірному просторі культури. Її буття визначається тим, якими мовами культури вона володіє. Тут кожен обирає свій шлях.

Завдання системи освіти полягає в тому, щоб надати всім, хто навчається, широкі можливості вибору, навчити кожного вільно рухатися в просторі ідей, у світі образів, поглибити мислення й емоційне сприйняття дійсності, допомогти виробити цілісний погляд на світ, сформуватися повноцінним громадянином.

Демократизація освіти -- найважливіша складова процесу демократизації світової спільноти. Вона стосується й управління освітою, й реалізації навчального процесу. Демократизація проникає й у сам зміст освіти, що все більше орієнтується на реалізацію в її системі невід'ємних прав людини.

Держава в демократичному суспільстві не має права нав'язувати тому, хто навчається, будь-які світоглядні цінності. Але вона зобов'язана зробити все, аби вільне самовизначення особистості здійснювалося усвідомлено, на основі фундаментальних знань.

Роль школи у процесі формування демократичного менталітету, безумовно, є центральною. Практично всі країни зі стійкими демократичними традиціями в тій чи іншій формі використовують освітні установи для цілей демократичної освіти та навчання. У школі закладаються трудові навички, дитина вчиться соціальній взаємодії, тут у неї виробляються життєві цінності, формується уявлення про свою роль як особистості та громадянина. Для того щоб навчання стало демократичним, треба не обмежуватися спеціальними заняттями та курсами, відведеними для цих цілей, а виробити загальну концепцію комплексного підходу до навчання, якою зможе користуватися кожний викладач, незалежно від предмета й вікової групи учнів, з якими він працює.

Слід відзначити, що вислів «демократизація освіти» не має політичного підґрунтя. Це не політичний устрій, а певні цінності (права людини як громадянина), властиві різним політичним системам. Демократична парадигма сприяє розвитку моделі демократії, яка припускає, що демократичність по відношенню до шкільної програми може виявлятись не тільки у формі порад, а й у формі відкритих дискусій учнів і вчителів. Демократичний підхід педагога полягає в тому, що участь учнів у шкільному житті повинна починатися за допомогою вчителів, а далі ставати все більш незалежною.

Таким чином, у демократичному суспільстві кожен громадянин має бути універсально освіченим, що дозволить йому не стати об'єктом маніпуляцій. Демократія відкидає неуцтво, а коли виявляється неспроможною впоратися з цим завданням, то неминуче деградує до диктатури. Демократичні свободи тільки тоді дають відчутні плоди і для особистості, і для суспільства, коли спираються на високу компетентність громадян. Відтак демократія без повноцінної освіти неможлива. З іншого ж боку, повноцінна освіта неможлива без демократії.

Демократизація освітнього простору, як це було зазначено вище, втілює реалізацію прав і свобод кожної особистості, а тому потребує базування на засадах полікультурності, втілення яких є також одним з чинників втілення педагогічних технології.

Вища школа сьогодні в Україні переживає процес модернізації, який спрямований на входження у Європейський простір, збереження національних традицій вищої освіти, на підготовку фахівців міжнародного рівня і високодуховних людей, здатних до ствердження і збагачення духовних цінностей. Це викликає необхідність розробки нових наукових підходів до виховання студентської молоді у вищих навчальних закладах педагогічного напрямку в умовах полікультурного простору, гострої потреби в міжкультурних комунікаціях, що забезпечують духовну спрямованість планетарного виховання.

Відомо, що в Україні, як і в переважній більшості країн Євросоюзу, проживають люди, що є носіями численних форм етнічної культури, в якій слід орієнтуватись кожному професіоналу. Врахування особливостей менталітету кожної нації під час створення педагогічних процесів може стати універсальним адаптогенним фактором, що дозволить ефективно реалізувати великі потенційні можливості української етнічної та класичної педагогіки в новому суспільстві [1,54].

Проблема полікультурності особливо гостро постає останнім часом, як потреба протистояння різноманітного роду екстремізму, расизму, націоналізму, прояви яких спостерігаються у різних куточках світу, не оминаючи подекуди й Україну. Загалом, у наукових працях використовуються різні терміни для зазначення близьких за змістом процесів. Так поряд із полікультурністю використовують термін поліетнічність, який також позначає проживання на спільній території декількох різних етносів та розуміє їх злагоду і співпрацю. Крім того, використовують поняття інтеркультурне середовище, де грані й відмінності між різними культурами нібито розмиваються, стираються, а на їх місті створюється нове, об'єднане культурне середовище. Застосування поняття «міжкуль- турний» найчастіше зустрічається з приводу обміну та позначає досвід, який усвідомлюється однією культурою із іншої, адекватну взаємодію з представниками інших культур. Таким чином, поняття «полікультурний простір» є узагальнюючим для інших, включає й проживання на одної території, й толерантність та взаємодію, взаємообмін тощо.

Найпоширеніші у світовій педагогіці підходи до розуміння сутності полікультурного виховання й освіти є:

- аккультураційний, де під полікультурною освітою розуміють полі- етнічну освіту, пов'язану з нормалізацією стосунків між етнічно різними групами та індивідами;

- діалоговий, що базується на діалогічності відносин різних культур, на ідеях відкритості, толерантності, культурного плюралізму, охоплює виховання культури міжнаціональних стосунків шляхом розкриття культурних досягнень інших народів та оволодіння ними;

- соціально-психологічний підхід розглядає полікультурне виховання як особливий спосіб формування певних соціально-настановчих та ціннісно-орієнтованих нахилів, комунікативних та емпатичних умінь, які дозволяють випускнику загальноосвітньої школи здійснювати інтенсивну міжкультурну взаємодію, розуміти інші культури, виявляти толерантність щодо їх носіїв [2,5].

Також можна виділити головні цілі полікультурного виховання, серед яких чільне місце посідають такі, як:

Формування толерантності - сприйняття водночас багатьох культур як рівноправних;

Стимулювання активної солідарності, як не тільки сприйняття, а й знання, розуміння;

Накопичення досвіду взаємодії, взаємозалежності, взаємообміну між різними культурами та культурними підсистемами.

У ході особистісного полікультурного становлення особистість, таким чином, проходить декілька ступенів: толерантність, розуміння та прийняття іншої культури, повага до культури й усвідомлення культурних розбіжностей. У процесі виховання студентів науковцями виділяється таке поняття як «полікультурне виховання», критеріями якого виділяють: толерантність (розвиненість, відкритість, альтруїзм, емпатія); інтеркультурна компетенція (здатність особистості здійснювати інтеркультурну комунікацію, досягати взаєморозуміння в ситуаціях міжкультурного спілкування на основі застосування лінгвокульторогічних знань); критичне мислення (розвиненість полікультурної свідомості); мотивація прагнення особистості до самостійного набування гуманітарних знань і використання їх у власній життєдіяльності [3,224].

Особливу роль у формуванні таких рис полікультурної вихованості, як толерантність, розуміння, прийняття і повага до різних культур має навчання інтеркультурної комунікації - адекватному взаєморозумінню представників різних культур.

Відомо, що полікультурність сприяє, по-перше, збереженню й збільшенню всього різноманіття культурних цінностей, норм, зразків поведінки і форм діяльності; по-друге, допомагає становленню як культурної ідентичності особистості, так і розумінню нею культурної різноманітності сучасних суспільств, неминучості культурних відмінностей людей. Полікультурність А. Парнел-Арнольд вважав вивченням цінності різниці, можливістю представити націю і світове суспільство як мозаїку, тобто це повне включення особистості в процес взаємодії культур без нівелювання культурної різниці кожної культури.

Матеріали сучасних досліджень переконують, що у зв'язку з тим, що під полікультурними поглядами слід розуміти не тільки світогляд та переконання, але крім цього вони є ще і моральним принципом, якістю особистості, закріпленою у свідомості, то формування їх у особистості необхідно розуміти як двоєдиний процес.

З однієї сторони, це ідейно- політичний, світоглядний аспект, ідеологічний рівень, який виражає собою сукупність ідей, поглядів з питань полікультурності, толерантності, гуманності, які виступають на цьому рівні в систематизованій формі. З іншої сторони, морально-психологічний аспект, тобто формування звичок, уявлень, почуттів, настроїв, норм полікультурності, все те, що виникає під впливом навчально-пізнавальної діяльності і складає область суспільної свідомості.

Сьогодні вже не викликає сумніву потреба будувати педагогічний та виховний процес на ідеях полікультурності, тому більшість сучасних педагогічних технологій враховують ці тенденції. Але не менш важливою є оцінка результату педагогічної діяльності. Можна визначити основні компоненти показників рівнів вихованості соціально відповідальної особистості на ідеях полікультурності: світоглядний, інтелектуальний, емоційний, мотиваційний та діяльнісний.

Світоглядний компонент. До нього входить правильне розуміння суті проблем миру, гуманізму, людинолюбства, усвідомлення необхідності дотримуватися їх у полі культурному просторі; переконаність у важливості ролі навчально-виховного процесу взагалі і вивчення різноманітних культур та мов зокрема, у набутті знань з полікультурної (міжкультурної) взаємодії та формуванні відповідних поглядів та переконань.

Інтелектуальний компонент.

До нього входять знання полікультурного характеру, політичний кругозір, культурологічні знання; практичні вміння та навички діяльності та спілкування у культурної взаємодії.

Емоційний компонент. До нього входить прояв небайдужості, послідовності у відстоюванні необхідності полікультурної діяльності; вимогливість до себе та інших, самодисципліна, наполегливість, цілеспрямованість при втіленні власних, гуманістичних, толерантних миролюбних принципів в повсякденне життя; постійне емоційно-позитивне ставлення до навчання в цілому та отримання нових знань із різноманітних культур та етносів, мови, зокрема, як засобу формування полі культурної особистості та її поглядів.

Мотиваційний компонент. Такий компонент включає внутрішню потребу побудови всієї практичної діяльності індивіда на принципах загальнолюдських цінностей; прагнення зробити свій внесок у справу формування та збереження позитивного відношення до різних культур у світі; високий інтерес до вивчення мови, культури, історії, традицій своєї та інших країн.

І нарешті, діяльнісний компонент, який традиційно включає виявлення тривалих зусиль, активності та ініціативи при втіленні загальнолюдських цінностей та цінностей культури в конкретну діяльність; гуманне, доброзичливе ставлення до людей інших народів, що визначається наявністю таких якостей, як повага, колективізм та ін., які проявляються в сфері міжособистісного спілкування.

Сучасний рівень культури, науки і техніки формує технологічне та інформаційне середовище, в якому існує людина, впливає на відносини між людиною і навколишнім природним та соціальним середовищем, визначає рівень можливостей людини на конкретному етапі науково-технічного прогресу. Аналіз стану та тенденцій розвитку соціуму надає можливість прогнозувати подальший розвиток системи освіти, структура, склад і характер діяльності якої повинні відповідати науковим, технологічним і соціальним цілям і умовам розвитку суспільства та внутрішнім цілям і потребам самої системи освіти [4,76].

Будь які педагогічні технології, старі чи нові, завжди будуються у певному соціокультурному просторі та несуть на собі відбиток існуючих культурних систем. Але, треба зауважити, що існує й зворотній зв'язок - педагогічні технології є впливовим чинником розвитку особистості, а через неї і культури існуючого соціуму. Діалогічний характер взаємодії культури та педагогічних технологій реалізується через формування особистості у навчальному середовищі. Цей процес яскраво описується в термінах макро- та мікросередовища, де під макросередовищем розуміється соціо- культурна система взагалі, із певним рівнем розвитку інтелектуальних, моральних складових, рівнем демократизації та гуманістичної спрямованості. В якості мікросередовища виступає навчальне середовище, штучно побудована система, структура і складові якої створюють необхідні умови для досягнення цілей навчально-виховного процесу, та відбивають всі якості макросередовища.

Доцільно говорити про навчальне середовище як про оточуюче середовище відносно інтелектуальних складових педагогічної системи - складових, які наділені природним або штучним інтелектом. Як природні інтелектуальні складові педагогічної системи виступають люди, яких визначають як учасників навчально-виховного процесу (досить поширено їх поділяють на об'єкт навчання - учень і суб'єкт навчання - вчитель). Як штучні інтелектуальні складові педагогічної системи можуть виступати педагогічні технології, в яких реалізуються принципи штучного інтелекту і які, завдяки цьому, здатні до самоорганізації, адаптації і само- або зовні спрямованого навчання. Для кожної з цих складових може бути визначене відповідне навчальне середовище та соціокультурне середовище [4,80].

Слід зазначити, що на процес навчання і виховання особистості в навчальному закладі виключно великий вплив мають мікросоціум навчального закладу і розвиненість структури, глобальне і локальне розташування, рівень стану та пристосованості капітальних будівель навчального закладу, його навчальних приміщень, а також, так званий, глобальний освітній простір. Цей простір суттєво (реально і/або потенційно) впливає (може впливати) на діяльність педагогічних систем, на результати навчально-виховної діяльності учнів, іноді суттєво викривля- ючи, і навіть знецінюючи зусилля навчального закладу щодо досягнення визначених цілей навчання і виховання. Враховуючи по життєвий характер освіти людини, цей вплив визначально відчувається людиною впродовж всього її життя.

Функція освіти, котра надзвичайно важлива, але дуже слабко акцентована, це функція практичного використання отриманих знань. Не знання заради заліку, іспиту чи хорошої оцінки, що на практиці так і є, а знання як методологія, основа поведінки та діяльності. Старі педагогічні технології, що діяли в такий спосіб: знання викладалися, а потім навчалися ці знання використовувати, вже не можуть працювати у величезному обсягу інформації. У самій технології навчальної діяльності учнів має бути закладена практична орієнтованість знань, бо інакше вони просто забуваються, тому що не використовуються.

Як зазначив В. Кремень: «Ми йдемо до суспільства знань, а краще сказати, до знаннєвого суспільства, а воно не там, де багато інформаційних складових, носіїв тощо, хоча це необхідна умова. Знаннєве суспільство там, де знаннєва людина, людина, яка може жити, працювати, діяти і професійно, і в побуті, і у громадсько-політичній сфері на основі отриманих знань» [5,4].

Крім того, зв'язок із досвідом поколінь повинен здійснюватися через вивчення історії та застосування нових педагогічних технологій у її викладанні. При цьому історична наука може сприяти й культуротворчім, полікультурним знанням. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегуються студенту через викладання історичних дисциплін, повинні мати «характер прирощування». До того ж, викладання цих дисциплін у будь-якому навчальному закладі має носити діалогічний характер у формі:

а) діалогу студента з викладачем-істориком;

б) діалогу студента з навчальним підручником;

в) діалогу студента з своєю історичною пам'яттю, сформованою в школі і обновлюваною в процесі вивчення історії у вищому навчальному закладі;

г) діалогу студента з соціально-історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно-побутових міфологем тощо [6,116].

Важливою передумовою для засвоєння історичного знання учнями є пробудження у них інтересу до змісту навчального матеріалу, позитивного ставлення до навчання. Треба, щоб учні не тільки були зацікавлені тією інтелектуальною роботою, яку треба виконати з метою реалізації того чи іншого завдання пізнавального характеру, але й прагнути при цьому набути певних умінь та навичок.

Російський дослідник В.В. Гузеєв розглядає технологічний підхід до моделювання педагогічних процесів та їх практичної реалізації як парадигму, модель теоретичного мислення в галузі педагогічних явищ. Він виділяє такі парадигми розвитку педагогічних технологій:

- емпіричну, що впливає на об'єкт вивчення, тобто зміст навчання, для забезпечення максимального засвоєння змісту середнім учнем;

- алгоритмічну, що впливає на об'єкт учіння, тобто учня, для максимального, навіть гарантованого, засвоєння змісту кожним учнем;

- стохастичну, що впливає на освітнє середовище для максимальної імовірності розвитку кожного учня в бажаному напрямку за рахунок зміни властивостей середовища [7,23].

Стохастична парадигма є новим напрямом розвитку педагогічної технології, що спирається на імовірнісний характер освітнього процесу, увагу до суб'єктності учня й проектування особистісно орієнтованих освітніх технологій. технології цієї парадигми принципово віддають перевагу розвитку діяльності, а не нагромадженню фактів, тим самим розвиваючи самостійність та творчість особистості учня.

Генеральним завданням процесу навчання є розвиток інтелекту особистості. Навчальна діяльність людини й розвиток її інтелекту - процеси взаємопов'язані та взаємозумовлені: навчання сприяє розвитку інтелекту, а розвинений інтелект виступає передумовою успішної пізнавальної діяльності. Провідними чинниками реалізації цього завдання є впровадження інноваційних педагогічних технологій, зорієнтованих на особистісні індивідуальні особливості студентів та безпосередню педагогічну взаємодію педагога з ними. Ефективність застосування інноваційних педагогічних технологій у навчально-виховному процесі диктується такими педагогічними умовами, як високий професіоналізм педагога, рівень його педагогічної майстерності та ступінь володіння студентами методами самостійної пізнавальної діяльності ,зв'язок із практикою тощо [8,5].

У зв'язку із підвищенням значущості таких понять, як полікультурність та глобалізації та явищ, які їх супроводжують - масові міграції, інтенсивні стосунки між людьми та цілими народами, кроскультурні комунікації актуалізують звернення до поняття толерантності серед науковців, наприклад у роботах О.А. Гриви [9]. У науковій літературі толерантність розглядається як повага, визнання рівності, відмова від домінуванні насильства, визнання багатомірності і різноманіття людської культури, норм вірувань, як відмова від зведення цього різноманіття до якогось одного погляду [10,24]. Толерантність припускає готовність прийняти інших такими, якими вони є, і взаємодію з ними на основі згоди.

За складних і суперечливих умов переходу України до демократії, коли суспільна атмосфера просякнута соціальними, політичними, етнічними, релігійними, клановими й міжособистісними суперечностями, прикметною ознакою є зіткнення протилежних цілей, інтересів, думок, пропозицій і поглядів. Особливо гострою стає проблема виховання громадян на засадах толерантності щодо політичної, соціальної, етнічної, релігійної, вікової «інакшості» за негативного ставлення до несправедливості, приниження, насильства тощо. Адже й найдемократичніша держава ставить чіткі рамки прав і свобод людини, захищаючи суспільство від свавілля асоціальних елементів, порушень закону і норм моралі. Освіта постає вкрай важливим і дійовим важелем як радикального інтелектуального повороту в бік демократії та інститутів громадянського суспільства, так і формування у молоді негативного ставлення щодо її провокування до недемократичних способів вирішення проблем [11,38].

До речі, сучасна філософія зв'язує толерантність з ліквідацією інтелектуальної основи нетерпимості, яка репресивно підпорядковує істину. Вважається, що істина виставляє всіх, хто її не дотримується, за межі того, що вважається нормою. Диктат істини в науці і науковому співтоваристві нібито розповсюджується на все соціальні відносини, ці відносини в науці є моделлю, по вказівках якої будується соціальність.

Історично мінливий характер толерантності дійсно пояснюється змінами думки про толерантне, змінами її (думки) онтологічних установок. Дослідження розумової роботи - прерогатива філософії; вона санкціонує напрями руху людського мислення. В цьому значенні напрямки філософії задають контекст тематизації будь-якої проблеми, проблеми толерантності у тому числі. Сучасний контекст - це контекст постметафізичного мислення, що з'явилося підсумком деконструктивістських процесів у філософії і пов'язаних з лібералізацією владного начала Розуму.

Наприклад, толерантність у викладанні філософії припускає терпиме ставлення до представників різних філософських напрямків, необхідності позбавлення від пануючого в дослідженнях марксистів упередження по відношенню до всієї немарксистської філософії XX століття, окреслення нових підходів до вивчення неопозитивізму, екзистенціалізму та інших філософських течій [12,225].

Поняття толерантності розповсюджується не тільки в загальнолюдському сенсі як цінність. До шкільної програми було рекомендовано внести курс із проблем толерантності, який було розроблено представниками ООН. 16 листопада відзначається Міжнародний день толерантності.

Але проблема існує в тому, що система навчання, як правило, впроваджує толерантність лобовими методами, щоб при кожній перевірці можна було доповісти: діти знають, що це таке. І діти малюють, пишуть, кажуть правильні слова.

Про толерантність ідеться і в освіті, і в політиці, і в громадському русі. Вже практично немає суперечок про те, чи відрізняється толерантність від терпимості, і чому потрібно терпіти тих, хто відрізняється від нас, чи тих, хто чомусь не подобається. Новий виток дискусій про толерантність був пов'язаний із відносно недавнім оголошенням про початок читання факультативного курсу «Толерантність» у середніх школах за підтримки проекту ООН «Створення безпечного середовища для молоді України». Толерантність -- це як спосіб взаємодії, орієнтований на самопізнання, саморозвиток, визначення меж самоідентифікації. Це активний діалог на відміну від тихого, покірливого прийняття всього, що запропонують.

Часто висловлюють побоювання, що толерантність -- це ліберальна модель, яка руйнує й розмиває основи і цілісність, оскільки дозволяє залучити у своє коло нові, далекі елементи. Однак історія країни, культури народів України демонструє чудові зразки співіснування різних культур.

Підводячи підсумок, треба зазначити, що до теперішнього часу вся постановка навчання і виховання в вищій школі виходила з необхідності сформувати фахівця, який найкращим чином відповідає вимогам виробництва, яке було причиною для отримання освіти, а освіта його працівників - наслідком. Проте з позицій гуманізації суспільства, піднесення Людини, необхідно відмітити: сама особа фахівця має висувати нові вимоги до виробництва, у тому числі і до кваліфікації праці, її інтелектуального і творчого змісту. Тому актуальною основою впровадження нових педагогічних технологій є проблема гуманізації і гуманітаризації вищої професійної освіти.

Під гуманізацією освіти розуміється процес створення умов для само- реалізації, самовизначення особи студента в просторі сучасної культури, створення у навчальному закладі «такого духовного простору, такої атмосфери, яка б стимулювала активність внутрішнього життя особистості і спонукала до творчості і саморозвитку, ... сприяла морально-психологічній перебудові людини, внутрішній переорієнтації системи духовних цінностей, усвідомленню власної гідності і цінності іншої людини, формувала почуття відповідальності і причетності до минулого, сучасного і майбутнього» [13,4-5]. Процеси гуманітаризації освіти передбачають розробку шляхів реалізації тенденцій гуманізації освіти в напрямку застосування нових «гуманних» методик і систем викладання.

Процеси гуманізації і гуманітаризації освіти є нерозривними і взаємодоповнюють один одного, тож повинні розглядатися у взаємозв'язку. Однак сьогодні ще підтримується тенденція розгляду гуманітаризації як процесу додаткового введення гуманітарних дисциплін і збільшення годин їх викладання, за рахунок спеціальних, часто профільних, без зміни підходів і методики викладання, які часто є технократичними.

Це суттєво шкодить рівню отриманих спеціальних знань і знижує в свою чергу величину накопиченого «людського капіталу». До того ж на виробництві, для робочих місць низового рівня, вимагаються тільки досвід і навики роботи, які отримані завдяки досвіду і базовим знанням, що засвоєні шляхом сприйняття інформації, а соціальні контакти і можливості надбані завдяки активному внутрішньому життю та саморозвитку роботодавців не цікавлять. Такі тенденції підтверджуються і життєвим досвідом. Гуманізація вищої технічної освіти передбачає не лише збільшення в навчальному плані блоку гуманітарних дисциплін, але і проникнення гуманістичних ідей в природничі і технічні науки. Основне завдання гуманізації полягає в тому, щоб не протиставляти гуманітарну і технічну освіту, а шукати шляхи поліпшення того і іншого в їх єдності і взаємопроникненні.

В умовах гуманістичної парадигми викладач і студент стають рівноправними учасниками педагогічного процесу. Студент разом з викладачем бере участь у формуванні цілей, завдань, форм і методів педагогічного процесу. Отже до гуманістичних аспектів системи технічної освіти необхідно віднести і створення творчої атмосфери в навчанні фахівця, і забезпечення можливостей загальнокультурного розвитку студентів, і організацію дозвілля студентів. Орієнтація на гуманістичні ідеали припускає пріоритетність інтересів особи перед державою, студента перед адміністрацією. Іншими словами, якщо ми дійсно бажаємо реалізувати ідеали гуманізму в системі вищої технічної освіти, то ми повинні виходити з пріоритету Особи перед будь-якими інституціями [14,123).

вищий освіта демократизація полікультурний

Література

1. Сущенко А.В. Проблема професійно-педагогічної підготовки майбутніх викладачів вищої школи до роботи в умовах полікультурного середовища / А. В. Сущенко // Вісн Берд. пед. ун-та. Сер. Педагогіка. - Бердянськ: БДПУ, 2005. - № 1. - С.46-54.

2. Солодка А.К. Полікультурне виховання старшокласників у процесі вивчення гуманітарних предметів: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.07 / А.К. Солодка; Акад. пед. наук Укр. Ин-т проблем вихов. - К., 2005.

3. Яцик І. С. Використання інтерактивних методів навчання при викладанні гуманітарних дисциплін з метою виховання толерантності / І.С. Яцик // Гуманізм та освіта: матер. ІХ міжнар. наук.-практ. конф. - Вінниця: ВНТУ Універсум, 2008.

4. Биков В.Ю. Методичні системи сучасних інформаційно-освітніх технологій / В.Ю. Биков // Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти: Зб. наук. праць / За ред. Л.Л. Товажнянського та

5. О.Г. Романовського. - Вип. 3. - Харків: НТУ «ХПІ», 2002. - С.73-83.

6. Іванов О. Василь Кремень: Спогади про майбутнє: інтерв'ю гол. ред. Вид-ва Плеяди // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. - 2008. - № 1.

7. Вашкевич В. Методика викладання історії: необхідність оновлення / В. Вашкевич // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15).

8. Гузеев В.В. Познавательная самостоятельность учащихся и развитие образовательной технологи / В.В. Гузеев. - М.: НИИ школьных технологий, 2004. - 123 с.

9. Жижко Т.А. Педагогічні умови інтенсифікації професійної підготовки студентів в економіко-правовому коледжі (на матеріалі спеціальних дисциплін: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / Т.А. Жижко; Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. - К., 2004.

10. Грива О. Толерантність як цінність освіти й виховання в християнській та мусульманській традиціях / О. Грива // Вища освіта України: Теорет. та наук.- метод. часоп. - 2007. - № 1. - С.112-116.; Грива О. А. Толерантність як життєва компетентність / О. А. Грива // Практична філософія. - 2006. - № 4. - С.34-38.

11. Грива О.А. Толерантність як життєва компетентність / О.А. Грива // Практична філософія. - 2006. - № 4.

12. Яцейко М.Г. Демократизація освіти: аналіз основних чинників / М.Г. Яцейко // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 56.

13. Яцик І.С. Використання інтерактивних методів навчання при викладанні гуманітарних дисциплін з метою виховання толерантності / І.С. Яцик // Гуманізм та освіта: матер. ІХ міжнар. наук.-практ. конф. - Вінниця: ВНТУ Універсум, 2008.

14. Буяльська Т. Гуманізація освіти - вичерпане гасло чи (не) виконане завдання? / Т. Буяльська // Освіта. - 2006. - №26-27. - С.4-5.

15. Кавецький В.В. Людський капітал та гуманізація і гуманітаризація вищої професійної освіти / В.В. Кравецький, Н.В. Сачанюк-Кавецька // Гуманізм та освіта: матер. ІХ міжнар. наук.-практ. конф. - Вінниця: ВНТУ Універсум, 2008. - С.117-123.

Размещено на Allbest.ru