Глобалізаційні виклики розвитку освіти ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобалізаційні виклики розвитку освіти ХХІ століття

Тимошенко О.І.

Сучасні зміни в освіті спричинені низкою соціокультурних та політико-економічних обставин. Зокрема вони викликані переходом людства до нового типу цивілізації, яка в науковій літературі набула назви "інформаційне суспільство". Освіта як соціальний інститут відповідно реагує на всі зрушення, що відбуваються в суспільстві. За рахунок поширення інформаційно-освітніх технологій змінюється характер усіх сфер соціального життя. Змінам підлягає все: і джерела енергії, і виробництво, і знаряддя праці і т.п. Відбулися зміни в екзистенційній ситуації людства. Світ характеризується безпрецедентним зростанням випадковості, нестійкості, динамізму та непередбаченості. У просторі існування Homo Sapiens створюються все нові та нові зони ризику й невизначеності. Весь світ входить у зону небезпечності, безпорядку та потенційного лиха.

Особливість сучасної картини світу пов'язана з виникнення на початку XXІ ст. передумов для формування нового за своїм рівнем і масштабами синтезу природничих і гуманітарних наук. Суть цього феномена полягає в тому, що наукове знання набуває статусу духовного пошуку, і частково з вузькопрофесійною діяльністю перетворюється на смисложиттєву орієнтацію. В цьому факті простежується логіка процесу глобалізації, як об'єктивно зумовленого процесу зростання загальної взаємозалежності країн, союзів країн в умовах розширення обріїв сучасного світу.

І. Предборська вказує, що в основі культурної складової глобалізації лежать нові технології виробництва знань, засобів спілкування, результатом яких є зближення народів в культурному плані. Одним із наслідків культурної глобалізації є монополізація інформації, освіти і духовного простору із боку mass media. Йдеться про ідеологічний імперіалізм, який спричинює відчуження більшої частини людства від можливостей використання навіть перетворених форм інформації. Відбувається зростаюче придушення особистості людини як соціокультурного феномена. Вона перетворюються в клієнта, підпорядкованого стандартам "суспільства споживання", позбавляється можливості вибору і створення освітньо-культурного середовища за своїми ціннісними стандартами [1,8].

Дослідники зазначають, що глобалізація вже давно кинула виклик людству, позбавляючи суспільства вкрай потрібної гуманізації. Для процесу глобалізації моральні цінності - справа другорядна. Тому саме гуманізм є соціокультурним пріоритетом сучасного розвитку для слабких, національних держав. Хоча гуманізм виник набагато раніше, ніж глобалізація, саме глобалізація нині породжує соціоцентри, практицизм, користолюбство, ситуацію, коли людина реалізується на користь держави й суспільства, а не навпаки. Цю ситуацію, зокрема, підсилює й те, що сам по собі інтелект нині служить переважно не на користь людської душі, а виключно для задоволення матеріальних потреб людини. І це тоді, коли відомо, що гуманізму в цивілізації взагалі не може бути й не буде до того часу, поки люди не навчаться будувати відносини на засадах почуттів, а не реалізму, основою якого, як відомо, є вигода, речові відносини. Для того ж, щоб владарював гуманізм, треба, щоб домінували наука, освіта, виховання, а не матеріальні засади й інтереси суспільного розвитку.

Деякі дослідники підкреслюють, що сильні держави (геополітичні центри) типу США чи Росії абсолютно не зацікавлені у фундаментальному суверенітеті й національній цілісності слабших держав. Саме в цьому коріння ідеї глобалістичного розвитку світу. Однак у тому й суть проблеми вступу слабких країн до загальносвітових чи регіональних (європейських, азійських) утворень, що він можливий лише за умови саме максимального власного державного розвитку. Втім, реальністю є величезні контрасти між багатими і бідними країнами й народами, між класами, що владарюють і експлуатуються, між інформованими і неінформованими структурами тощо. Жодні політичні системи, цивілізації, структури, культурні цінності не можуть за таких умов бути універсальними. Гостро постає проблема, не куди й до кого приєднатися, глобалізуючись усі гуртом, а як жити у злагоді з іншими країнами, як максимально скоріше й результативніше зміцнити власну державу [2,360-362].

Глобалізація людського суспільства не тільки відбувається, але й посилюється. Її ознаками є глобальний розподіл праці, поява транснаціональних корпорацій, міжнародна координація й інтеграція у військовій галузі, утворення наднаціональних військово-політичних блоків, формування світової гуманістичної свідомості, вестернізація тощо. Усі ці ознаки не обходять боком жодну країну. Сценаріїв, прогнозів щодо моделей глобалізації багато; зростає також кількість антиглобалістів. Але основний сценарій полягає в тому, що людство у своєму розвитку практично проходить три основні періоди: аграрний (найдовший), індустріальний (з ознаками високого злету науки й технічного переобладнання виробництва) та інформаційний. Останній період нині йменують інформаційною революцією. Інформація - провідна ознака глобалізації, хоча надмірна кількість інформації все більше спричиняє дезінформацію, далеко не гуманістичні засади використання інформації і тощо.

З переходом від поліграфічних засобів міжкультурних зв'язків і комунікацій до аудіовізуальних (це основа інформаційного суспільства) глобалізація постає ще реальнішою, збільшуються її темпи, бо візуальна перцепція набагато сильніше впливає на психіку людини, розширює поле сприйняття, прискорює його. За підрахунками експертів ЮНЕСКО, на частку США припадає сьогодні понад 60% усього потоку інформації, яка циркулює в каналах комунікацій усього світу. Чужа інформація через численні канали все сильніше проникає і в українське середовище, що зрештою неодмінно спричиняє відторгнення від власної національної культури, її традицій і норм, а як кінцевий результат - втрату цивілізаційної ідентичності, появу осіб без роду й племені [3,26].

Перехід до інформаційного суспільства вимагає того, щоб в Україні й інших країнах перехідного стану не інформацію прилаштовували до економічних реформ, а навпаки, економічні реформи максимально обстоювалися, рухалися за рахунок інформаційного забезпечення. З огляду на те, що більшість економічно високорозвинених країн світу займається нічим іншим, як інформаційною експансією, а то й інформаційним тероризмом, в Україні помилково до інформації підходять переважно з технічного боку й не більше. Ідеться ж про потребу, з одного боку, у відчутному й принциповому захисті власного національного інформаційного простору, а з іншого - в інформаційній наступальності у внутрішній і зовнішній політиці, політико-економічній діяльності. Без цього неможливо обстояти себе у світовому товаристві, змусити рахуватися з країною, оскільки, економічна влада в глобалізаційних умовах базується не на власності на землю, техніку, обладнання й навіть не на капіталі, а саме на ідеї, інформації, інформаційних технологіях [4,230-235].

Вплив сучасних тенденцій глобалізації на систему освіти виявляється в: посиленні її ролі як джерела ідей, нового знання, технології, інформації; усвідомленні імперативу виживання і глобальної відповідальності за свої дії, що визначається мірою духовного в кожній людині; урізноманітненні соціальних укладів суспільства, що зумовлює потребу в гнучкості мислення, сприйняття світу та діалозі культур.

Означений соціокультурний контекст зумовлює процес кардинальних змін в освіті, і відповідно перегляду засадничих принципів освітньої політики. Вони, як кінцеві орієнтири освітньої діяльності, з неминучістю повинні співпадати з стратегічними орієнтирами суспільства [5,63-64]. Сфера освіти, виконуючи роль трансляції соціокультурного досвіду людства і забезпечення у такий спосіб можливостей входження нових поколінь у активне соціальне життя, має своєю безпосередньою функцією відтворення суспільного організму, а саме його базових цінностей, духовних орієнтирів та стратегічних інтересів. Це призводить і до формування нового філософсько-світоглядного підґрунтя педагогічних інновацій.

В основі інновацій лежать знання. Знання є джерелом зростання економіки і відповідно знаходяться в основі відповідного модернізаційного проекту економіки та й суспільства в цілому в тому випадку, коли в суспільстві, а значить, і в економіці наявними є стимули, які позитивно впливають на процеси отримання (нагромадження) знань. Крім того, існує можливість формування та передачі знань (в тому числі нових) від їх зародження - частіше всього це наука в широкому сенсі цього слова - до втілення в нових технологіях як в частині виробництва нової продукції, так і н частині використання в суспільній діяльності та відповідно її організації. Поряд з цим має мати місце інтерес до знань, який є результатом реакції на необхідне збагачення, в тому числі й духовне, шляхом нагромадження знань. Останнє можливо, коли паралельно відбувається не тільки інституціалізація особистості, але й підвищення її соціального статусу в системі виробничих та соціокультурних відносин завдяки новим знанням.

Дослідники освіти одностайні, що класичне філософсько-світоглядне підґрунтя педагогічних інновацій в умовах глобалізаційних викликів практично вичерпало себе [6,13-14;7,112-115].

По-перше, тому, що існуюча освіта є "підтримуючою освітою", переважно зорієнтованою на репродуктивне знання. Процес навчання зводиться до здобування знань, умінь, навичок шляхом поступового накопичення матеріалу, до шаблонного його застосування у різних видах діяльності. Ця модель освіти орієнтована на дисциплінарне розмежування знань у вигляді відносно автономних, замкнутих систем інформації, котрим належить бути "вкладеним в голови учня". В педагогічній практиці порушився зв'язок між освітою і наукою, окремими предметами, що виявилося у невідповідності освітнього процесу новій картині світу та стилю життя. Можливості використання та накопичення різних знань не завжди усвідомлюються на практиці. А за умов швидкого зростання інформації знання перетворюється на мертве, що суперечить соціальним вимогам до освіти.

По-друге, її раціонально-знаннєвий, технократичний характер суперечить потребам гуманізації, "олюднення" знання в сучасному суспільстві. Ситуація в освіті ускладнюється так званим "інформаційним бумом" і спричиненою ним інформаційною кризою. Чимало видатних вчених вважає, що ця інформаційна криза призвела до розпаду наших знань на неосяжну кількість тих своїх елементів, які погано пов'язані один з одним і розглядають цю кризу як ще одну з найважливіших глобальних проблем сучасного людства.

По-третє, поряд із раціоналізмом, як однієї з провідних засад класичної парадигми освіти, "великих втрат" зазнала ідея про універсальність європейських цінностей та форм життя. І головним чином під впливом глобалізації комунікативної практики людства. Якщо раніше інший досвід був чимось далеким, примарним й екзотичним, то сьогодні він раптом опинився зовсім поруч, на відстані протягнутої руки, виявився цілком реальним і життєвим. Можливість спілкування всупереч відстані і часу радикальним чином змінила сприйняття та ставлення до чужої точки зору, іншого соціокультурного досвіду. Він став "почутим". Європейський монолог усе більш перетворюється на планетарний діалог. Теперішня геокультурна та геополітична картина світу стає більш схожою на плюралістичний образ дискурсу різних цивілізацій із ціннісне рівнозначними історичними надбаннями, ніж на втілення ідеї загального руху всіх країн до єдиної суспільної довершеності.

По-четверте, пошук нових моделей освіти зумовлений необхідністю розробки механізмів адаптації людини до мінливого світу, а також зростанням розбіжності між відносно сталими пізнавальними можливостями і світом, що все більш ускладнюється. В зв'язку з цим Ю. Козелецький зазначає, що сучасний світ змінюється швидше, ніж штучні системи, за допомоги яких його можна було б контролювати [8,247].

Таким чином, сучасна реальність, виклики глобалізованого світу потребує імовірнісного мислення для розв'язання проблем, що виникають. Це в свою чергу передбачає відповідні зміни в змісті на методах навчання, формування філософсько-світоглядного підґрунтя педагогічних інновацій.

Розуміння глобалізації як різноманіття є важливим методологічним ключем до тлумачення інтеграційних процесів в сучасній освіті, в тому числі і Болонського процесу.

Головна мета Болонських декларацій - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів Європи для істотного підвищення конкурентноспроможності європейської системи науки і вищої освіти; створення системи інструментів для підвищення мобільності людського капіталу на європейському ринку праці. З іншого боку Болонські декларації мають суттєве значення і для формування філософсько-світоглядного підґрунтя педагогічних інновацій.

По-перше, треба наголосити на усвідомленні цілісного комплексного характеру Болонських реформ. Це означає, що завдання беруться як певний пакет, вони взаємозалежні і пов'язані одне з одним. Комплексність полягає у взаємозалежності зв'язків між створенням дворівневої системи ступенів освіти, введенням накопичувальної перевідної системи кредитних одиниць (ЕСТ 5) та стратегічним настановленням на освіту впродовж усього життя. Тут реформи стосуються конкретного вищого закладу, а зв'язки проявляються лише тоді, коли:

• вводяться модульні структури при проектуванні освітніх програм і стандартів;

• досягнуто консенсус у частині дескрипторів, структур, ступенів і кваліфікацій, а також їх профілів;

• експліцируються конкретні результати навчання, також через компетенцію - як одну з якостей цих результатів (що, до речі, зовсім не суперечить істині про те, що в основу покладено знання і цінності).

Цілісність передбачає і прозоріші взаємозалежності: однією з головних, на наш погляд, є підтримання та забезпечення високого рівня якості вищої освіти. Нарешті комплексність Болонських реформ вимагає певного часу і достатніх ресурсів, зокрема фінансових.

По-друге, це усвідомлення системності Болонських реформ, тобто їх не можна обмежувати тільки власне реформами освіти. Вони актуалізують створення інших структур навчальних закладів: служб підтримки студентів, їх консультування та профорієнтацію, управління кар'єрою майбутніх випускників тощо. Системна інтеграція Болонських реформ містить в собі такі аспекти, як перегляд ролі дослідницької діяльності у процесі проектування і введення нової структури ступенів взаємозв'язків магістерських і докторських (у західному розумінні) ступенів.

По-третє, можна констатувати суперечливий характер Болонських реформ. Насправді, Болонський процес не повинен нівелювати багатство та розмаїття європейської освітньої системи, руйнувати національну унікальність її складових. Однак він неминуче веде до певної уніфікації систем вищої освіти, прагнучи до "упорядкованої багатоманітності" [9,92]. Безумовно, умовою успіху Болонських реформ є якість вищої освіти.

Фахівці зазначають, що якщо звернутися до Болонської декларації 1999 року, то помітно, що вона не вимагає змін ані у змісті освіти, ані у методиці викладання. З питання якості освіти там теж не вказані чіткі орієнтири для його вдосконалення. Не розробленість цих двох напрямів розвитку системи освіти є суттєвим недоліком запропонованих реформ. Виокремлюється лише необхідність розробки загальних міждержавних критеріїв оцінювання якості освіти, що є обов'язковим елементом формування порівнювальних національних освітніх систем. Насамперед ідеться про зближення систем забезпечення якості, акредитації і оцінювання.

Болонський процес посилює європейський акцент оцінювання, контролю та сертифікації якості освіти. У резолюції з'їзду європейських ректорів вищих навчальних закладів (м. Саламанка, 29-30 березня 2001 р.) якість визначено як "наріжний камінь", "основну умову" довіри, релевантності, мобільності, сумісності і привабливості освіти.

В контексті створення нових освітніх технологій, досягнення взаємовизнаних механізмів оцінювання, контролю та сертифікації якості освіти передбачає низку умов.

По-перше, розробку домірних систем контролю, орієнтованих на граничні стандарти вищої освіти, що встановлюють вимоги до рівня підготовки випускників (результати), а не на основі часових і змістовних параметрів процесу навчання. Тобто у граничних стандартах як нормах якості вищої освіти акценти кількісно-затратних показників переносяться на показники результату: компетентність, навички, знання.

По-друге, створення систем незалежного оцінювання, яке може привести до європейських знаків якості для широких предметних галузей вищої освіти (контроль якості без національних кордонів). Скоріше за все це можливо за рахунок створення не залежних від державних (національних) і загальноєвропейських органів акредитацій структур. Особливу роль тут можуть відігравати вже існуючі та майбутні європейські мережі з предметів (профілей, спеціальностей, напрямів підготовки).

Передбачається, що ці акредитаційні структури будуть встановлювати мінімальні стандарти для окремих дисциплін або їх сукупностей, а також ініціювати процедуру вимірювання на рівні окремих освітніх програм (предметів), а не вищих навчальних закладів. Вони отримують право присуджувати знаки якості, які засновані на європейських стандартах (недеформованих національними табелями про ранги).

По-третє, координацію підходів до стандартів якості транснаціональної освіти (франчайзінг, офшорні структури, кампуси та їх мережі, твіннінг, приватні тренінгові компанії, провайдерні університети, віртуальні університети тощо). освіта наука цивілізація спілкування

За швидкого поширення транснаціональної освіти актуальною стає система якості професійної підготовки. Європа готує себе до того, щоб виробити критерії легітимації транснаціональної освіти, колективно знайти засоби унеможливлення "відкриття в Європі державних транснаціональних фабрик дипломів". У межах Ради Європи і Європейського центру вищої освіти ЮНЕСКО вже працюють дві робочі групи: одна з міжнародних кваліфікацій, а інша - з транснаціональної освіти.

Тенденція до створення нових освітніх технологій виявляється у багатоманітності моделей контролю якості вищої освіти. З одного боку, організуються єдині системи оцінювання для всіх секторів вищої освіти (університетської та неуніверситетської); з іншого - перевага надається спеціалізованим органам оцінювання для кожної предметної галузі (чи то професія, чи освітня програма). Але головними їх рисами насамперед залишаються незалежність оцінювання та невідворотність післяакредитаційних наслідків при вирішенні питання про надання державних субсидій (принцип управління та фінансування "за результатами"). У Європі застосовуються багатоманітні механізми та інструменти, що включають асоціації та мережі, при розробці спільних критеріїв та підходів у різних предметних галузях

Таким чином, Болонський процес та Болонські декларації підвищують престиж знання, посилюють повагу гідності суб'єктів освітнього процесу та повагу до інтелектуальної власності, впроваджують демократизм, можливість індивідуальної роботи зі студентами, поліпшують інформаційне та методологічне забезпечення, створюючи додаткове підґрунтя педагогічних інновацій.

Література

1. Філософські абриси сучасної освіти: Монографія / [Предборська І., Вишинська Г., Гайденко В. та інш.] ; за заг. ред. І. Предборської. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2006. - 266 с.

2. Чумаков А.И. Глобализация. Контуры целостного мира: монография / А.Н. Чумаков. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. - 432 с.

3. Головатий М. Обережно - глобалізація / М. Головатий // Освіта і управління. - 2004. - Т. 7. - № 2. - С. 24-29.

4. Гальчинський А.С. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи. Методологічні аспекти: Наук. вид. / А.С. Гальчинський. - К.: Либідь,

2003. - 312 с.

5. Павко А. Пріоритети гуманітарної освіти і науки / А. Павко // Віче. - 2005. - № 1 (154). - 63-66.

6. Філософські абриси сучасної освіти: Монографія / [Предборська І., Вишинська Г., Гайденко В. та інш.] ; за заг. ред. І. Предборської. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2006. - 266 с.

7. Зязюн Л. Гуманістична парадигма освіти і виховання / Л. Зязюн // Вища освіта України. -2002. - № 3. - С. 111-116.

8. Козелецкий Ю. Человек многомерный (психологическое эссе) / Ю. Козелецкий. - К. : Лыбидь, 1991. - 288 с.

9. Бабкіна О. Проблеми підвищення якості вищої освіти в Україні у контексті Болонських реформ / О. Бабкіна // Освіта і управління. - 2006. - Т. 9. - № 1. - С. 91-94.

Размещено на Allbest.ru