До проблеми управління вищим навчальним закладом у системі "суспільство - наука - освіта"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До проблеми управління вищим навчальним закладом у системі «суспільство - наука - освіта»

Кивлюк О.П.

В умовах реформування соціальної та політичної системи суспільства, яке здійснюється на фоні гострої економічної кризи майже в усіх галузях суспільного життя, у тому числі і в тріаді «суспільство - наука - освіта», нині особливого значення набуває процес вивчення механізмів управління елементами даної тріади та їх взаємодії, які сприяють виникненню та розвитку тих або інших макроконфліктних ситуацій, або ж їх вирішенню.

Проблеми управління вищим навчальним закладом, як основної ланки в системі вищої школи, - носять складний і багаторівневий характер. Від ступеня узгодженості всіх рівнів і об'єктів - будь-то навчальний процес, науково-дослідницька робота, діяльність кафедр, ректорату, структурних підрозділів, студентських груп залежить, в певній мірі, загострення тих конфліктних явищ, які існують в суспільстві, або ж їх пом'якшення, -зниження рівня напруженості в навчальному закладі. Суть соціологічного підходу до управління складається з трьох його компонентів. Перший - ядро механізму управління, - цілеспрямований керуючий вплив. Такий вплив може бути як зовнішнім, орган управління знаходиться за межами самих об'єктів, так і внутрішнім - вплив здійснюється підрозділом або суб'єктом, який входить до складу самого об'єкту. Другим компонентом є соціальна самоорганізація - спонтанні процеси внутрішньо-колективного регулювання - лідерство, престиж, неформальні групо утворення, соціальні норми. Обидва названих компонента утворюють третій, організаційний порядок, який включає в себе як результати «минулої» керівної праці (об'єктивні рішення в стабільній посадовій структурі, адміністративному розкладі), так і систему правил та норм відносин у колективі, що стихійно склалися. Оптимальне співвідношення цих компонентів передбачає їх інтеграцію на основі використання можливостей та врахування меж кожного з них, зняття можливих протиріч та конфліктів. Отже, керівник зацікавлений у тому, щоб як можна більший об'єм рішень (наказів, завдань тощо) перевести з форми разових впливів на форму довготривалого порядку, або ж «підключити» спонтанні регулятори до мети, яка стоїть перед організацією. В цьому розумінні проблематику соціального управління складають такі актуальні проблеми, як взаємодія формальної і неформальної структур, відношення керівник-підлеглий, участь виконавців у відпрацюванні загальних рішень, об'єднання особистої, групової і загально-організаційної мети, оцінка керівництва, адаптація персоналу тощо.

Принципово важливу роль у вирішенні проблем управління вищим навчальним закладом, науково-дослідницькою роботою і навчальним процесом грають організаційні фактори, основними з яких є організаційний порядок, соціальна організація, формальна, неформальна і соціально-психологічна організація.

Організаційний порядок - це система довготривалих, достатньо стабільних зв'язків, норм і цілей, що регулюють організаційні відносини (міжорганізаційні, внутрішньо-організаційні, офіційні, неофіційні, заплановані, спонтанні, «вертикальні», «горизонтальні» тощо), які виникли між підрозділами і людьми як членами організацій з приводу здійснення їх функцій. Організаційні відносини варіюються в залежності від конкретного соціокультурного середовища за ступенем і характером формалізації, стилю керівництва. вищий навчальний школа наука

Організаційний порядок утворюється з двох джерел. Перше - продукція «минулої» управлінської праці, тобто зафіксовані в постійних елементах організації раніше прийняті рішення. Розвиток управління призводить до значного накопичення елементів організаційного порядку. Наслідки такого накопичування неоднозначні. З одного боку, звужуються можливості цілеспрямованого управляючого впливу, нововведень, реорганізацій, а при абсолютизації організаційного порядку виникає загроза бюрократизму і стагнації організації; з другого - управління отримує у своє розпорядження більш розвинутий оргмеханізм, керівники розвантажуються від багатьох стереотипних рішень, які найчастіше повторюються. У цьому розумінні організаційний порядок утворює формальну організацію, яка забезпечує стабільність і стійкість організації. Друге джерело формування організаційного порядку - спонтанна взаємодія, традиції, звички, норми службової поведінки, які прийняті в даному середовищі, що складають неформальний зміст організаційного порядку. В об'єднанні з цілеспрямованим управлінським впливом і соціальною самоорганізацією організаційний порядок утворює механізм соціального управління. Соціальна організація, стосовно соціального об'єкту, визначається: по-перше, як неприродне об'єднання інституціонального характеру, яке займає деяке визначене місце в суспільстві та спрямоване для виконання більш-менш чітко окресленої функції, тобто в такому значенні слово «організація» розглядається, як автономний об'єкт та відноситься, наприклад, до підприємства, вузу, добровільного союзу тощо; по-друге, як визначена діяльність з організації, що включає в себе розподілення функцій, налагодження стійких зв'язків, координацію, тобто «організація» дещо співпадає зі словом «управління», хоча і не вичерпує його, а також виступає як процес, пов'язаний з цілеспрямованим впливом на об'єкт та передбачає присутність фігури організатора і контингенту кого організовують; по-третє, як характеристика ступеня упорядкованості деякого об'єкту, а під соціальною організацією розуміється визначена структура, будова і тип зв'язків як спосіб об'єднання частин у дещо ціле, специфічний для кожного роду об'єктів.

Соціальний конфлікт у вищій школі в системі «суспільство - наука

- освіта» носить багаторівневий характер, як лінійний - так і субординаційний. Але перш за все, він є відображенням тих конфліктних явищ, які існують у самому суспільстві, специфічно переломлюючи у собі конфлікти і потрясіння, що виникають і вирішуються у суспільних відносинах.

Вивчення і аналіз літературних джерел, теорій та методик, у виборі підходів щодо висвітлення даної проблеми, дозволяє виділити наступні роботи: Д. Козера [1] і Д. Дарендорфа [2], котрі заснували і розвинули теорію соціального конфлікту, як реакцію на функціональну теорію Т. Парсонса [3] з його теорією рівноваги. Крім того, важливо відзначити такі методологічно необхідні й актуальні для розуміння суті питання положення, як неможливість уникнення конфлікту в суспільстві (системи, що розвивається). Конфлікти відображають процеси інтеграції та диференціації соціального розвитку. Теорія конфліктного функціоналізму Д. Козера [1] дає можливість розуміти конфлікт як позитивний фактор, що сприяє збереженню соціальних систем, а діалектична теорія Д. Дарендорфа [2] - синтезувати конфлікт і зрозуміти його напрямок.

У розумінні природи соціального конфлікту в системі «суспільство

- наука - освіта» мають визначене практичне значення роботи про рівень конфлікту і класифікації за ступенем соціальної напруги, за соціальним самовизначенням, соціальним самопочуттям, соціальним управлінням, соціальним контролем і нормами, про неформальні групи, про галузі дослідження соціального конфлікту, його об'єктів і суб'єктів В.Л. Сосніна [4] про типологію конфліктів «за типом задіяних осіб» і «виду стосунків», їх структурних елементів та характеристикам, джерелам і причинам виникнення конфлікту, формам конфліктної поведінки та дій залучених осіб, за соціальними умовами, в яких відбувається конфлікт; за наслідками вирішення конфлікту; за соціальним рівнем аналізу конфлікту.

При підході до виявлення соціального конфлікту в даному випадку необхідно зробити деякий концептуальний вибір у розумінні його сутності. Системний підхід дозволяє подолати змістовну розбіжність відношень концепту і денотата соціального конфлікту в системі «суспільство - наука - освіта». По-перше, необхідність обліку рівнів аналізу конфлікту (соціологічного, соціально-психологічного, індивідуального), який відображає ступінь соціальності конфлікту у розумінні його детермінованості об'єктивними закономірностями і протиріччями; по-друге, обліку відображення фундаментальної ознаки конфлікту - факту існування будь-якої форми протиріччя; по-третє - специфіки самих структурних елементів конфлікту (учасники, причина, соціальне середовище, результат, наслідки). Така орієнтація дозволяє у межах єдиної теоретико-методологічної основи розробку різноманітних типологічних систем конфлікту, а також вивчення як різних форм станів протиріччя (від неприязні, ворожнечі й агресивності до несумісності цілей та інтересів об'єктивного і суб'єктивного характеру), так і видів несумісних взаємодій від стабільних, регульованих соціальними нормами, до більш відкритих, прямих, нерегульованих, які можуть доходити до застосування насилля.

Отже, специфіку соціального конфлікту в системі «суспільство - наука - освіта» можна охарактеризувати як зіткнення інтересів різних соціальних сил і груп, частковий випадок прояв соціального протиріччя, а також усвідомлення носіями конфліктної ситуації своїх протилежних інтересів та цілей діяльності. При цьому структурними елементами конфлікту, його учасниками в макроконфліктних ситуаціях можуть виступати політична і адміністративна надбудова - з одного боку, навчальний заклад - з іншого. В мікроконфліктних ситуаціях носіями конфлікту є міжособистісні протиріччя між студентом і студентом, студентом і викладачем, викладачем і викладачем, викладачем і завкафедрою, викладачем і адміністрацією тощо. При цьому вид розбіжної взаємодії носить регульований соціальними нормами характер, а рівень його аналізу включає в себе три форми: соціологічний, соціально-психологічний та індивідуальний.

Проблеми зародження і розвитку соціальних конфліктів в системі «суспільство - наука - освіта» специфічно відображаються у відношеннях вищої школи з політичною та адміністративною надбудовою. Взаємозв'язок тут практично детермінований відношеннями об'єкта і суб'єкта влади. Сам процес становлення і формування високоорганізованого громадянського суспільства безпосередньо пов'язаний з природою конфліктів. Тому цілком закономірною і природною є увага до даного питання з боку вчених і політиків. Однак більшість з них сприймають конфлікти та їх наслідки тільки з негативного боку, пов'язуючи їх із загрозою суспільної і особистої соціально-психологічної стабільності. Проте, спроби політичних діячів використовувати конфліктну ситуацію, що назріває, як можливості стимулювання подальшого розвитку політичного процесу різними громадськими групами або силами, незалежно від їх відношення до діючої влади, однозначно сприймаються як дії силового характеру.

Соціальний конфлікт в системі «суспільство - наука - освіта» існує, як відмічалося раніше, не сам по собі, а є частиною тієї соціально-економічної кризи, яка уразила суспільство, сферу матеріального та духовного виробництва, економіку, політику, культуру та мораль, в тому числі освіту і науку. При цьому серед багатьох різних типів соціальних конфліктів в даній системі основні з них пов'язані з:

- недостатньою соціально-правовою захищеністю суб'єктів освіти (неадекватне співвідношення заробітної плати до об'єму виконаної роботи, навчально-методичних навантажень, морально-психологічних витрат тощо);

- зменшенням ролі науки у вищих навчальних закладах (скорочення фінансування та відмова від багатьох актуальних прикладних досліджень, відтік висококваліфікованих наукових кадрів за кордон або ж до комерційних структур тощо);

- випадками корупційних діянь під час вступу до вищого навчального закладу та у процесі навчання;

- розвитком системи платної освіти і, в зв'язку з цим, великими матеріальними витратами батьків на навчання дітей;

- працевлаштуванням випускників, їх професійним зростанням та подальшою соціальною адаптацією.

Таким чином, причини виникнення конфліктних ситуацій в системі «суспільство - наука - освіта» можна розділити на дві групи. Перша - об'єктивні причини, пов'язані з кризисним характером сучасного суспільства. Вони носять довготривалий характер і конфлікти на їх основі вирішуються тільки в процесі подолання кризи. Друга - суб'єктивні, пов'язані з взаємодією особистості та суспільства, характеру, поглядів і відношення суб'єкта освіти, викладача, наукового співробітника, аспіранта, студента з колегами, професійною групою, оточуючим його соціумом та суспільством в цілому. Саме на вирішення конфліктів другої групи повинна бути направлена увага керівництва навчальних закладів, вищої школи та Міністерства освіти.

Література

1. Coser L. The function of social conflict. - Glencoe, 1956.

2. Darendorf R. Class and conflict in industrial society. - Stanford:Univ. press, 1989.

3. Парное Т. Социальная система. - Гарвард, 1952.

4. Соснин В.Л. Конфликта социального концептуальная схема. Социология. Т.3. Междисциплинарные исследования. - М.,1991.

Размещено на Allbest.ru