Становлення інститутів народної освіти в УРСР (перша половина 1920-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення інститутів народної освіти в УРСР (перша половина 1920-х рр.)

Ляпіна О.В.

Освітня реформа, яка останніми роками проводиться в Україні, викликала чимало дискусій. На сьогоднішній день не викликає заперечень тільки її необхідність. Водночас, згадаймо, що система вітчизняної вищої школи кілька разів переживала періоди суттєвих змін. Один з останніх припадає на 1920 - 1930-ті роки, коли вся освітня система України стала полем суцільного експериментування керівників радянської республіки. На нашу думку, саме тепер, у часи чергових експериментів в навчальній сфері, слід пригадати досвід минулого, аби уникнути помилок, які можуть призвести до руйнування вітчизняної освіти.

Історія розвитку системи вищої освіти в Україні - тема не нова. Вона прямо чи опосередковано ставала предметом досліджень багатьох вітчизняних істориків. Однак періоду 1920 - 1930-х років присвячено, на нашу думку, недостатньо уваги. Серед найбільш вагомих праць виділимо роботу С.Сірополка [20], який одним із перших зробив спробу виважено, на основі документальних даних показати причини, методи і наслідки реформування народної освіти в радянській Україні. Серед сучасних дослідників варто відзначити роботи В.Майбороди [10;11], А.Сасімова [19], в яких окреслено напрями і форми змін в системі навчання УРСР довоєнного періоду. На увагу заслуговує колективне дослідження «Історія української школи і педагогіки», яке є вдалою спробою систематизованого огляду розвитку вітчизняної народної освіти [8]. Водночас зазначимо, що спеціальних праць, присвячених історії інститутів народної освіти України, немає. Тому, в даній статті зробимо спробу прослідкувати становлення цих просвітянських закладів, окреслити здобутки і недоліки початкового періоду їх діяльності.

Остаточно утвердившись в Україні, радянська влада розпочала комплекс реформ, спрямованих на докорінне перетворення суспільного життя у відповідності з новими соціалістичними вимогами. Вже на початку 1920 років була створена спеціальна Комісія по реформі вищої школи, котра з березня розпочала створення робочих планів для так званих інститутів народної освіти [9,20]. У цей же час у Харкові відбувалась Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти (20-30 березня), де були визначені основні принципи побудови нової вищої школи. Схему будови системи навчання запропонував тодішній народний комісар освіти республіки Г.Гринько. Передбачалось, що вона має бути максимально «революційною», докорінно відрізняючись від російської. Основна мета реформи - централізація освіти, запровадження нової спеціалізованої послідовності навчального процесу: масова школа, школа для спеціалістів і школа для організаторів. Підґрунтям цієї системи мала стати трудова школа, в якій навчання здійснювалось паралельно з професіоналізацією, тобто оволодінням навичками продуктивної праці. Також передбачалась ліквідація «цитаделі» буржуазної освіти - університетів, оскільки вони, на думку керівників республіки, не відповідали завданням народного господарства і державного будівництва. «Чітка мета освіти, максимальне насичення практикою і глибока самодіяльність учнів - ось ті три основи, згідно з якими Главпрофосвіти розпочав свій підхід до внутрішньої реорганізації вищої школи», - наголошувалось у керівних настановах [12,4]. Навчання мало йти двома шляхами. З одного боку - професійно-технічна освіта (професійно-технічні школи, технікуми), яка дає лише певний ступінь кваліфікації. Інший шлях - «через другу ступінь загальноосвітньої школи, через довге навчання, без перерви, в інститутах» - мав дати радянській державі робітника найвищої кваліфікації - спеціаліста-адміністратора [2,3]. В основу реформи вищої школи, таким чином, було покладено завдання «дать кваліфікованих фахівців. У зв'язку з цим Наркомпрос орієнтувавсь не на романтичну ідею «єдиної вищої школи», а на спеціальні інститути, які мусили зв'язатись з відповідною галуззю господарчого або державного життя, зрозуміють його політику і [будуть] реорганізуватись в згоді з нею»[23,арк.5]. Як бачимо, влада ставила цілком прагматичну мету - отримати кваліфіковані кадри, в першу чергу, для відбудови народного господарства, а в майбутньому - втілення в життя грандіозних планів радянського керівництва. Реалізація цього плану означала позбавлення України нормальної академічної освіти, що в свою чергу становило велику небезпеку для розвитку української науки і культури. Була ще одна мета освітньої реформи, про яку відверто сповіщали керівники держави. «Радянизації» наукових установ і культурно-освітніх закладів мали сприяти різноманітні реорганізації, що в результаті призвело до встановлення більш щільного контролю над ними з боку держави [14,10]. Таким чином, початок 1920-х років в УСРР ознаменувався першими кроками широкомасштабної реформи освіти.

Вже 20 березня проголошувалась ліквідація старої вищої школи і початок діяльності інститутів народної освіти (ІНО). Всього було відкрито 13 педагогічних інститутів: у Харкові, Києві, Одесі, Вінниці, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Ніжині, Полтаві, Глухові, Чернігові, Миколаєві, Херсоні. Відповідно до загальних положень їх уставу, затвердженого Управлінням вищих шкіл, головним завданням нових навчальних закладів мала стати підготовка робітників дошкільного, шкільного і позашкільного виховання. Їх основою стали Учительські інститути (Катеринослав, Житомир, Миколаїв, Херсон, Чернігів), об'єднані з історико-філологічними і фізико-математичними факультетами дореволюційних університетів, Вищими жіночими і Тимчасовими педагогічними курсами, Фребелівським інститутом (Київ, Одеса, Харків) або ж реорганізовані університеті, створені упродовж 1918-1919 років (Кам'янець-Подільський).

Говорячи про структуру вузів, слід відзначити, що вона створювалась кілька років, як то кажуть, методом «спроб і помилок». Початково передбачалося, що педагогічні інститути мають складатися з чотирьох факультетів - дошкільної, шкільної, позашкільної освіти та трудових процесів. Однак, створити їх і розпочати нормальну роботу виявилось доволі складно. Причинами, на нашу думку слід визначити, по-перше, брак відповідних спеціалістів; по-друге, вкрай обмежене фінансування навчальних закладів і нарешті, невідповідність матеріальної бази створених вузів тим напрямам навчання, які декларувались. Через це восени 1920 року ІНО розпочали свою діяльність у скороченому варіанті - відповідно до місцевих умов були відкриті або ж тільки дошкільний, або ж дошкільний і шкільний факультети. У Харкові до них приєднався факультет політпросвіти, у Києві - лікарсько-педагогічний.

Правлінням інститутів дозволялось на власний розсуд у рамках факультетів створювати різноманітні відділи. Це швидко призвело до плутанини і суттєво ускладнило структуру закладів. Саме тому, вже за півроку була здійснена чергова реорганізація. У червні 1921 року запроваджувався поділ на два факультети: соціального виховання і професійної освіти. Тільки у Харківському ІНО залишався третій факультет - політичної освіти. У Катеринославському, Київському й Одеському інститутах створювались обидва факультети, в інших 9 інститутах - лише факультети соціального виховання. Такий поділ зберігся до початку 1930-х років - нового етапу в історії вищої школи УРСР.

Для ІНО встановлювався 4-річний термін навчання. Майбутні педагоги вивчали ряд обов'язкових предметів, насамперед, ідеологічного спрямування: теорія держави і радянська Конституція, історичний матеріалізм, історія класової боротьби, а також історію культури та педагогіки. Паралельно відбувалось викладання спеціальних предметів у відповідності зі створеними відділеннями. Невід'ємною частиною навчального процесу мала стати практика, яку студенти відбували у дошкільних і позашкільних установах, школах різних типів.

Очолила інститути Рада, що складалась із відповідальних працівників закладу, представників місцевого Губернського відділу народної освіти та студентів. До її компетенції належали питання навчальної, адміністративної та господарської діяльності. Для вирішення поточних справ Рада обирала Правління у складі Голови, секретаря Ради та завідуючих підрозділами інституту [3,арк.1-4]. Навчальні плани, методику викладання, кількість викладачів і студентів, різноманітні положення й інструкції, що регулювали внутрішнє життя інституту, затверджував спеціально створений при Наркоматі освіти УСРР Головний комітет професійно-технічної й спеціально - наукової освіти (Укрголовпрофос) [13,656].

Через певний час після початку реформи губернські комітети професійної освіти провели огляди ІНО й відзначили неефективність колективного управління. Зокрема, зазначалось, що вирішення поточних господарських справ вимагає досвідченого керівника-адміністратора. Це стало однією з причин змін в організації керування інститутами. У червні 1920 року у вузах створювалось Правління, яке складалось із Ректора, двох проректорів, деканів факультетів, представників профспілки робітників освіти, Губернського відділу профосвіти й комуністичного осередку закладу [4,арк.1]. «Тимчасові положення про Вищі навчальні заклади України», видані у липні того ж року, роз'яснювали, що управління вузом поділяється на три складові. Першу представляли Ректор і політичний комісар, які відповідали за навчальну й адміністративно-господарську частину закладів, спільно видавали розпорядження, котрі регулювали внутрішній розпорядок інститутів. При цьому зауважувалось, що Ректор є відповідальним Завідуючим інститутом, а комісар - відповідальним представником державної влади. Для координування роботи факультетів створювалось Бюро інституту у складі Ректора, комісара, проректора, заступника комісара, деканів факультетів. Третьою складовою були загальні збори, в роботі яких брали участь всі викладачі, технічні співробітники і представники студентів.

Якщо коло обов'язків Ректора, його помічників, деканів факультетів були приблизно знайомі, то посада комісара була новою, що вимагало детального опису його функціональних обов'язків. Як відомо, постановою Наркомату освіти «Про організацію управління вищими навчальними закладами» від 11 березня 1919 року запроваджувалась посада комісара, якому доручалося управління вищим навчальним закладом. Комісар університету, якого призначав Народний комісар освіти, мав дуже широкі повноваження: право розробляти інструкції і стежити за виконанням розпоряджень, декретів Наркомату освіти, розглядати та затверджувати річні звіти про наукову, науково-навчальну та освітню діяльність, затверджувати проекти загального кошторису вузу та інше [17]. Фактично, він мав виконувати обов'язки ректора. Швидко з'ясувалось, що комісари у переважній більшості неспроможні нормально управляти вищим навчальним закладом, тому Наркомат освіти змушений був відновити посади Ректора і проректорів. Утім, політичні комісари залишились у вузах в якості контролюючої ланки.

Службове становище, права і обов'язки комісарів регулювались спеціальною інструкцією Укрголовпрофосу. Тепер вони призначались Головним комітетом професійної освіти і підпорядковувались безпосередньо цій установі. Всі розпорядження Ректора - навчальні, науково-навчальні, адміністративно-господарчі - мали затверджуватись комісаром. У тому випадку, коли вони не відповідали декретам, постановам або розпорядженням уряду республіки, комісар мав право взагалі припинити їх виконання. Також політичний комісар мав «розшаровувати маси тих, які викладають, студентів і технічного персоналу, наполегливо спрямовувати [їх] шляхом комуністичного будівництва» [24, арк. 25 зв. - 26 зв.]. Таке «двовладдя» проіснувало до жовтня 1925 року, коли згідно з розпорядженням Наркомату освіти окрема посада комісара при вищих навчальних закладах скасовувалась [30, арк. 44 зв.].

Матеріальне становище нових навчальних закладів було надзвичайно скрутним. Постійно не вистачало коштів на проведення навіть незначних ремонтів. Рідко купувались прибори і реактиви, потрібні для проведення лабораторних робіт, література й періодика в бібліотеки вузів [27, арк. 29].

Восени та взимку становище ускладнювалось недостатнім фінансуванням на опалення навчальних і допоміжних приміщень. Наприклад, взимку 1920 року Управління вищих навчальних закладів м. Києва розглядало питання щодо призупинення навчання у вузах міста через опалювальну кризу [5, арк. 156]. Навчальні приміщення Київського ІНО, які потребували безумовного опалення, приміром, оранжереї Ботанічного саду, мали рятуватись у власний спосіб. Так, відповідно до розпорядження директора саду акад. О.В. Фоміна дозволялось вирубувати менш цінні дерева заради збереження коштовних ботанічних колекцій [5, арк. 165].

Незважаючи на подібні ускладнення, з перших днів реформи системи освіти радянська влада активно зайнялась справою «пролетаризації» вищої школи. Як відомо, проголошувався принцип «відкритих дверей», тобто кожен бажаючий міг вступити до вищого навчального закладу. У травні 1920 року була розроблена Інструкція Наркомату освіти УСРР «Про прийом до вищих навчальних закладів». Згідно з її положеннями слухачами вузів могли стати навіть особи без середньої освіти, але обов'язково члени КП/б/У, інших «соціалістичних партій, які стоять на радянській платформі», комсомольці, діти членів виробничих профспілок. Недовірливе ставлення до робітників освіти спричинило обов'язкове включення до складу приймальних комісій представників «революційного студентства»[6, 236]. Такі ліберальні правила вступу дозволили у першій рік прийняти, наприклад, до Київського ІНО майже 4,5 тис. чол. [25, арк. 90 зв.]. Однак, украй важке фінансове і господарське становище ІНО не давало можливості забезпечити нормальні умови для навчання і проживання всім охочим. Тому за кілька місяців роботи нових навчальних закладів кількість студентів почала різко зменшуватись.

Як згадувалось вище, у липні 1921 року були оприлюднені нові положення про вищі навчальні заклади. Ними передбачалось, що зарахування до ІНО мають здійснювати спеціальні комісії у складі представників губернського комітету КП/б/У, відділів професійної освіти, військового відомства і комнезамів відповідно до так званої «розверстки». Останньою визначалась кількість студентів вузу, які представляли різні соціальні групи й організації: партійні, військові, профспілкові, комнезами. У межах розверстки згідно з класовими ознаками, що встановлювались радянською владою, до вузів приймали осіб, які завершили робочі факультети, мали виробничий, суспільно-політичний і професійний стаж. Робітники і селяни могли не завершувати ці підготовчі факультети - для них запроваджувався спеціальний «мінімум знань»[1, 7]. Не зважаючи на те, що правила прийому змінювались майже кожного року, переваги при зарахуванні надавались членам КП/б/У, особам, які мали високу виробничу кваліфікацію, демобілізованим червоноармійцям і членам комнезамів. Такий підхід критикувався не лише викладачами вузів, але й керівниками радянської республіки, наприклад, М. Скрипником. Було очевидним, що відсутність належної освітньої бази є суттєвою перешкодою для здобуття професійних знань. Як наслідок, робочі й селяни, непідготовлені для вищої школи, кидали навчання, а в інститутах залишалась «дрібна буржуазія», яка не могла стати справжньою основою пролетарської інтелігенції [21, 364-365].

«Пролетаризації» вузів також мали сприяти так звані «чистки» студентів. На думку заступника наркома освіти УСРР Я. Ряппо, «комплектування через партію, профспілки, комнезами й інші громадські організації, а також регулярні перереєстрації призводять до радянізації вищої школи»[26, 252]. Зазвичай вони відбувались протягом першого триместру кожного навчального року. Основна їх мета полягала у всебічному з'ясуванні соціального, партійного і продуктивного складу учнів і звільненні навчальних закладів від «малокорисних радянській владі» елементів. Так, протягом 1921 року з вузів України було виключено близько 20% слухачів.

Роботу по соціальній перевірці студентів проводив комуністичний осередок інституту і спеціальна комісія, яка складалася з 5 уповноважених Губкому КП/б/У і Губпрофосу [28, арк. 212]. Їх рішення можна було оскаржити, подавши відповідні документи до Наркомату освіти, але відсоток поновлених був зовсім невеликим.

Як не дивно, не зважаючи на таку урядову політику, однією з головних проблем ІНО тривалий час залишалось недостатньо активне залучення «пролетарського» елементу. Причин такої ситуації була декілька. Зазначимо найголовніші. По-перше, заробітна плата педагогів була відверто низькою. Природно, що основна маса бажаючих вступити до вузів, прагнула потрапити у більш престижні індустріально-технічні або соціально-економічні інститути. Отримані професії в майбутньому могли забезпечити більш-менш нормальний рівень життя і кар'єрного зростання. По-друге, перша половина 1920-х років - період подолання економічної кризи в країні. Однією з його характерних рис було вкрай сутужне становище наукових і освітніх установ. Основні державні кошти спрямовувались на відновлення зруйнованого війнами і революціями народного господарства країни. Облаштування вищої школи, особливо її педагогічної вертикалі, відсувалось на другий план. Виходячи з цього, відповідно до Постанови Колегії Наркомату освіти УСРР з вересня 1922 року у вузах України запроваджувалась плата за навчання [18, 50]. При цьому зазначалось, що цей тимчасовий захід - єдино можливий спосіб підтримати належне господарське становище навчальних закладів [16, 51]. Для кожної вертикалі встановлювалась чітко визначений розмір плати, який визначався спеціальними інструкціями республіканського Наркомату освіти. Приміром, для ІНО цей показник встановлювався у 80 золотих крб. на рік [22, 54]. Це нововведення гостро критикувалося на місцях. Представники Катеринославського й Чернігівського ІНО наголошували, що плата є досить високою й пропонували зменшити її вдвічі. Проте реакції на такі зауваження не було. Навпаки, протягом навчального року сума змінювалась у залежності від рівня інфляції. Хоча, враховуючи соціальне походження і матеріальний стан студентів, вводились категорії оплати: повну суму мали вносити 30% слухачів. Але й ця цифра виявилася недосяжною, оскільки основну масу студентів педагогічних інститутів складали селяни і сільські вчителі. Не маючи засобів для нормального життя і навчання, вони змушені були залишати інститути. Радянська влада прагнула виправити ситуацію, саме тому з кожним роком зростала кількість осіб, які мали пільги при внесенні плати за навчання або ж зовсім звільнялись від неї. Так, з 1922 року по 1925 рік число пільгових категорій зросло з 2 до 9, оскільки політикою «пролетаризації» передбачалось або ж цілковите звільнення робітників і селян від платного навчання, або ж внесення коштів зі значними знижками. Сума платні для педагогічних інститутів за кілька років була найнижчою і становила 60 крб., у той час, як навчання у найбільш популярних індустріально-технічних і соціально-економічних вузах коштувало 100 і 120 крб. на рік відповідно. Повністю відмовитись від цієї категорії бюджетних надходжень керівництво ІНО не могло тому, що паралельно скорочувались обсяги державних витрат на педагогічні заклади освіти. Навіть на порівняно незначні «спецзасоби» здійснювались ремонти начальних приміщень інститутів, підтримувалась на належному рівні наукова робота викладачів і студентів (видавалась періодика, організовувались наукові екскурсії тощо), у разі гострої необхідності купувались дрова для опалення, частина коштів йшла на заробітну плату викладацькому складу і т.п. [28, арк. 112, 115-119; 31, арк. 27].

По-третє, радянська влада могла привернути трудовий елемент до вищої школи, надавши необхідне житло, нормальне пільгове харчування, безкоштовну медичну допомогу, стипендії, знижки на проїзд тощо. З цим також були значні ускладнення, особливо у досліджуваний період. Так, з 1 лютого 1921 року набуло чинності положення про соціальне забезпечення студентів професійно-навчальних закладів. Розмір допомоги встановлювався у сумі від 3120 крб. для студентів різних курсів, учнів професійних шкіл у сільській місцевості (І категорія) до 6 400 крб. на місяць для студентів останніх курсів (V категорія). Однак, більша частина коштів надавалась у натуралізованому вигляді, тобто шляхом облаштування гуртожитків, забезпечення харчами, одягом [15, 5]. До того ж цілком зрозуміло, що реалізація даної постанови повною мірою була неможлива через важке економічне становище в республіці.

Що ж до стипендій, то вони надавались не тільки Комітетом соціального забезпечення, але й різними організаціями. Водночас їх загальна кількість і розмір були незначними. Наприклад, у 1922 році студенти Київського ІНО отримували матеріальну допомогу від цукортресту, треста друку, комнезамів [28,арк.98]. Зауважимо, що на 2364 студенти пропонувалось 85 стипендій, таким чином лише 4% слухачів мали змогу отримати невелику фінансову підтримку. В інших ІНО ситуація була не кращою. В середньому по республіці стипендіями було забезпечено близько третини студентів [29,арк.68;32,арк.18-23]. Таке становище зовсім не сприяло масовому залученню у педагогічні заклади пролетарських сил.

Справа з наданням житла також була критичною. У першій половині 1920-х роках більшість ІНО взагалі не мали власних гуртожитків. Значна кількість студентів мусили знімати кімнати у приватних осіб, що вимагало чималих коштів. Але, як зазначалося вище, основна маса слухачів не отримувала стипендій, самостійно заробляла гроші на проживання, пропускаючи заняття. Таке становище абсолютно не влаштовувало ні інститутську адміністрацію, ні Наркомат освіти. Керівники вузів прагнули вирішити справу власними можливостями. Наприклад, студентам, які не мали житла, могли тимчасово надати для проживання аудиторії чи службові приміщення інститутів. У той же час, такий підхід загрожував зірвати нормальну навчальну роботу. Паралельно, у великих навчальних центрах республіки (Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові) Комісії з покращення побуту студентів почали організовувати Будинки пролетарського студентства (БПС) - великі гуртожитки, в яких надавали місце зважаючи на соціальне походження. Але й подібні комуни не могли вирішити проблему: студентів було значно більше, ніж місць у БПС. Наприклад, у середині 1920-х років в подібних закладах Києва і Харкова проживало 5,5 тис. осіб при загальній кількості студентів більше 27 тис. чол., тобто лише 20%. Втім, умови гуртожитків зовсім не сприяли нормальному навчанню: часто в одній кімнаті знаходилось до 15 студентів абсолютно різних спеціальностей. Зважаючи на дані обставини, у другій половині 1920-х років влада на місцях почала вирішувати питання про надання ІНО приміщень під власні гуртожитки. Це частково поліпшило ситуацію, і до листопада 1927 року майже половина всіх студентів педагогічних інститутів змогла отримати казенне житло [32,арк.4-317зв.]. Зауважимо, що слухачі так званих робочих факультетів всі до одного забезпечувались гуртожитком.

Таким чином, становлення інститутів народної освіти в УРСР було складовою частиною широкомасштабної реформи системи народної освіти. Воно проходило за надзвичайно складних економічних умов реконструкції народного господарства країни, що, в свою чергу, значною мірою обумовило особливості нових педагогічних інститутів. Так, протягом кількох років визначалась система керівництва й організації навчального процесу ІНО. Це було суттєвою перепоною на шляху налагодження нормального навчального процесу у вузах. Не спряло цьому і хронічна відсутність фінансів на необхідні адміністративно-господарські потреби і соціальне забезпечення студентів. Основне завдання, котре ставили перед собою керівники наркомату освіти УСРР в 1920 році - провести «пролетаризацію» вищої школи, використовуючи різні форми і методи. Основними маємо визнати зарахування відповідно до так званої «куріальної» системи і «перереєстрації» студентів. І хоча дана політика поступово призводила до бажаних результатів, у майбутньому це загрожувало призвести до зниження рівня професіоналізму радянських педагогів.

Беручи до уваги загальний перебіг освітньої реформи 1920 - початку 1930-х років в Україні, на нашу думку, подальшого вивчення вимагає питання про зміни методики викладання у вузах, змістовного наповнення навчальних курсів, динаміки викладацького і студентського складу педагогічних навчальних закладів. Зважаючи на труднощі сучасної реформи освіти, сподіваємось, що дана проблема стане предметом дослідження великого кола фахівців.

інститут народний освіта просвітний

Джерела та література

1. Временное положение о Высших Учебных Заведениях Украины // Бюлетень офіціальних розпоряджень і повідомлень Наркомосвіти (далі - Бюлетень НКО). - 1921. - Ч.7-8. - С.1-16.

2. Гринько Г. Чергові завдання радянського будівництва в справі освіти // Вісник Народного Комісаріату Освіти УСРР. - 1920. - №1. - С.1-5.

3. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. - Ф.Р.-346. - Оп.1. - Спр.2.

4. Там само. - Спр.16.

5. Там само. - Спр.182.

6. Інструкція Народного Комісаріату Освіти «Про прийняття до вищих учбових закладів» // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-селянського Уряду України. - 1920. - №9.

7. Інструкція про оплату за навчання в інститутах та технікумах на 1926/27 рік // Бюлетень НКО. - 1926. - №15. - С.19-21.

8. Історія української школи і педагогіки [Текст] : навчальний посібник / О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко ; М-во освіти і науки України. - К.: Знання, 2003. - 450 С. - (Вища освіта XXI століття).

9. Колпакова О.В. Національна вища школа в Україні (1917 - 1921 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей / НАН України; Інститут історії України / С.І. Білокінь (відп.ред.). - К., 1996. - Вип.2. - С. 11-22.

10. Майборода В. Особливості розвитку вищої педагогічної освіти в 1917-1941 рр. // Український історичний журнал. - 1990. - №11. - С.58-64.

11. Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985 pp.) [Текст] / В. К. Майборода ; [за ред. В. І. Лугового]. - К.: Либідь, 1992. - 196 с.

12. Народное просвещение на Украине. - Х., 1924. - 216 c.

13. Об образовании Главного Комитета профессионально-технического и специально-научного образования // Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства Украины. - 1920. - №22. - С.656.

14. Очеретянко В.І. Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України»/ В. І. Очеретянко. - Х., 1999. - 19 с.

15. Положение и инструкция о социальном обеспечении // Бюлетень НКО. - 1921. - №7-8.

16. Положення про порядок та умови орудування внесеними, як платня за право навчання, сумами в Інститутах і Технікумах УСРР // Бюлетень НКО. - 1922. - №27-35.

17. Про організацію управління вищими навчальними закладами // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-селянського Уряду України. - 1919. - №25. - С.14-15.

18. Про платню за право навчання в шкільних установах Профосвіти // Бюлетень НКО. - 1922. - №27-35.

19. Сасімов А.А. Вища школа радянської України (1928-1939 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / А.А. Сасімов. - К., 1998. - 16 С.

20. Сірополко С. Історія освіти в Україні [Текст] / Степан Сірополко. - К.: Наукова думка, 2001. - 912 С. - (Наукове видання).

21. Скрипник М. Статті і промови. - Х.: Держвидав, 1930. - ^IV. - Ч.1.- 524 С.

22. Таблиця розкладки норм платні за навчання в 1922р. в Інститутах УСРР // Бюлетень НКО. - 1922. - № 27-35.

23. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.166. - Оп.1. - Спр.875.

24. Там само. - Спр.1075.

25. Там само. - Спр.263.

26. Там само. - Спр.717.

27. Там само. - Спр.1012.

28. Там само. - Спр.1077.

29. Там само. - Ф.166. - Оп.4. - Спр.673.

30. Там само. - Ф.166. - Оп.6. - Спр.404.

31. Там само. - Ф.166. - Оп.6. - Спр.4625.

32. Там само. - Ф.166. - Оп.7. - Спр.278.

Размещено на Allbest.ru