Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920-30-ті роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового кандидата історичних наук

07.00.01- Історія педагогіки

ПЕДАГОГІЧНІ КАДРИ ДОНБАСУ І ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ (1920-30-ті РОКИ)

Богінська Ірина Валентинівна

Донецьк - 2000

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для розуміння сучасних процесів державного будівництва в Україні і переходу до ринкової економіки важливе значення має вивчення історії та перспектив розвитку освіти. Адже саме через неї реалізується політика у створенні інтелектуального, духовного потенціалу нації, розвитку науки і техніки, збереженні і примноженні культурної спадщини народу.

Прийняті впродовж останніх років нормативні акти з питань освітньої політики (закон “Про освіту” від 23 березня 1996 р., закон “Про загальну середню освіту” від 15 травня 1999 р., рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування української мови у навчальних закладах України тощо) становлять правову базу перетворень у цій галузі і орієнтують загальноосвітню школу на забезпечення всебічного і гармонійного розвитку особистості, її навчання і виховання на загальнолюдських цінностях, принципах науковості, засадах гуманізму, демократії, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, суспільства, держави. Однією з основних функцій освітньої системи в Україні є зміцнення позицій державної мови.

Реалізація положень програмних документів у галузі освіти передбачає посилення ролі вчителя як вихователя і наставника підростаючого покоління. Сучасний стан розвитку суспільства вимагає від педагога не лише уміння передати учням власні знання і досвід, а навчити їх самостійно мислити і орієнтуватися у навколишньому світі. У створенні відповідних програм опанування знань, норм, цінностей не може не займати окремого місця ставлення до радянської педагогічної спадщини, зокрема 20-30-х років. Адже витоки сучасної духовної кризи суспільства слід шукати і в освітній системі періоду становлення та зміцнення радянського тоталітарного режиму. Водночас не можна не враховувати того, що завдяки цій системі було розширено суспільні функції української мови, запроваджено загальне початкове навчання, подолано в основному неписьменність серед дорослого населення. До того ж переважна більшість сьогоднішніх освітян походить з радянського суспільства.

Необхідність переосмислення історичного минулого України, в якому історія освіти і педагогічної думки займає важливе місце, визначила напрямок дисертаційного дослідження. При цьому регіональний аспект теми зумовлений рядом обставин. По-перше, особливості соціально-економічного становища Донбасу як великого індустріального центру з прискореними темпами урбанізації позначилися на тенденціях соціального розвитку вчительства регіону в 20-30-ті роки, які характеризувалися швидким кількісним зростанням та зміною соціальних джерел відтворення кадрів. По-друге, етно-соціальна своєрідність Донбасу як багатонаціонального регіону з порівняно високою питомою вагою російськомовного населення обумовила істотні особливості здійснення політики українізації в 20-ті - на початку 30-х років. По-третє, стан вивчення проблем соціальної структури населення Донбасу характеризується підвищеним інтересом науковців до робітничого класу та висвітлення його ролі у нарощуванні економічного потенціалу краю. Водночас поза увагою дослідників залишається інтелігенція, зокрема вчительство, яке в 20-30-ті роки було не тільки самим масовим її загоном, але й відіграло помітну роль у процесі підготовки кваліфікованих робітничих кадрів, підвищенні культурно-освітнього рівня населення Донбасу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною науково-дослідницької теми, над якою працює колектив кафедри історії слов'ян Донецького державного університету (затверджена Міністерством освіти України під загальною назвою “Етно-соціальна і соціально-економічна історія Українського Донбасу (ХVII-XX ст.)” за №99-1вв/13).

Предметом дослідження є стан і конкретно-історичний вияв тенденцій соціального розвитку педагогічної інтелігенції. У висвітленні діяльності освітян основну увагу зосереджено на їхній участі в “українізації” шкільних закладів та ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В дисертації спеціально не розглядається роль вчителя в організації навчального процесу, оскільки вона достатньо вивчена в історико-педагогічній літературі.

Об'єктом дослідження виступають педагогічні кадри Донбасу в 20-30-ті роки, склад яких визначають вчителі шкіл загальноосвітнього типу, та система їх професійної підготовки.

Метою дослідження є аналіз періодів, напрямів і регіональних особливостей формування педагога нового типу та надання рекомендацій щодо можливостей використання здобутих результатів.

Для досягнення означеної мети в дисертації поставлені такі завдання:

систематизувати та проаналізувати літературу з проблеми, визначити інформаційні можливості використаних джерел та розкрити методологічні засади дослідження;

охарактеризувати стан педагогічних кадрів та систему їх підготовки в умовах посилення “українізації” суспільно-культурного життя:

визначити форми “радянізації” вчительства на початку 20-х років;

проаналізувати педагогічну освіту та результати підготовки вчительських кадрів;

показати вплив педагогічного чинника на характер “українізації” навчальних закладів та роль освітян у ліквідації неписьменності серед дорослого населення;

охарактеризувати стан педагогічних кадрів та систему їх підготовки в умовах поступового згортання політики українізації:

простежити зміни в системі підготовки вчителів;

з'ясувати спрямованість репресивних заходів в середовищі освітян, зробити попередні підрахунки кількості жертв терору;

охарактеризувати творчий доробок вчителів, проаналізувати зміни в складі освітян та на основі цього аналізу скласти соціальний портрет педагога наприкінці 30-х років.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 20-30-ті роки ХХ століття. Зміна політичного влади в Україні у 1919-1921 роках започаткувала новий період у формуванні вчительських кадрів, зміст якого полягав в підготовці і вихованні педагога радянського типу. Наслідком заходів партійно-державного керівництва республіки в питаннях кадрового забезпечення освітніх закладів стало практично повне оновлення педагогічних лав наприкінці 30-х років.

Географічні рамки дослідження. Вивчення педагогічних кадрів здійснювалося на території, яку складали Донецька губернія (1920-1925 рр.), Артемівська, Маріупольська, Луганська, Сталінська, Старобільська округи (1925-1930 рр.), 17 районів (1930-1932 рр.), Донецька область (1932-1938 рр.), Сталінська і Ворошиловградська області (1938-1939 рр.).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що на основі аналізу нових джерельних матеріалів та досягнень вітчизняної і зарубіжної історіографії формування педагогічних кадрів Донбасу у 20-30-ті роки вперше розглянуто як предмет спеціального дослідження.

В дисертації дістала подальший розвиток тема стосунків освітян з владою на початку 20-х років. На відміну від інших праць, автори яких вбачали вирішення проблеми дефіциту кадрів лише в створенні дійової системи педагогічної освіти, в роботі проаналізовані можливості залучення “старого” вчительства до будівництва радянської школи. В дослідженні вперше визначена регіональна особливість зазначеного процесу: порозуміння між педагогами та місцевою владою в Донбасі базувалося на формальній підтримці “українізаційного” курсу.

Аналіз педагогічних кадрів не лише як об'єкта державної політики, але й як суб'єкта історичного процесу дозволив дослідити невивчені в історичній літературі питання про вплив вчительського фактору на характер “українізації” шкільних закладів та роль освітян в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

В дисертації вперше розглянуто систему підготовки вчительських кадрів і репресивні заходи щодо педагогів як чинники дeнаціоналізації суспільно-культурного життя в Україні в 30-ті роки, зроблено попередні підрахунки кількості жертв репресивної політики 1933-1938 років серед освітян Донбасу, складено соціальний портрет вчителя наприкінці 30-х років.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, історії української культури, спеціальних курсів з історії Донбасу, історії педагогіки у вищих навчальних закладах, у краєзнавчій роботі.

Результати дослідження можуть бути взяті до уваги при визначенні концептуальних засад освітньої політики, вирішенні сучасних кадрових питань у галузі освіти та проблеми застосування української мови в навчальних закладах України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації оприлюднено у виступах на ІХ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (1999 р.), наукових конференціях професорсько-викладацького складу Донецького державного університету (1997 р., 1999 р.) та обговорено на засіданнях кафедри історії слов'ян ДонДУ.

Публікації. Результати дослідження викладено в 5 статтях, що містяться у збірниках наукових праць, та 2 матеріалах конференцій загальним обсягом 4,8 д.а.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (шести підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (410 найменувань), додатків (7 стор.). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 246 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкриті сутність, стан і значущість наукової проблеми, визначені підстави та вихідні дані для розробки теми, обґрунтована її актуальність, сформульовані мета та завдання роботи, окреслені просторово-часові рамки, в яких вивчався предмет дослідження, подані наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі - “Ступінь наукової розробки проблеми, джерельна база та методологічні засади дослідження” - проаналізовано історіографію теми, визначено інформаційні можливості використаних джерел та теоретико-методологічну основу дисертації.

Вивчення проблем, пов'язаних з розбудовою радянської системи освіти в Україні, забезпеченням шкільних закладів кваліфікованими педагогічними кадрами, проведенням національної політики в освітній галузі, розпочалося ще на початку 20-х років і триває до теперішнього часу. Монографії, брошури, статті вітчизняних авторів за часом написання можна розподілити на 4 групи: І - література 20-х років; ІІ - література 30-х - першої половини 50-х років; ІІІ - література другої половини 50-х - 80-х років; IV - література 90-х років.

Автори великої за обсягом літератури 20-х років - партійно-державні діячі, працівники органів народної освіти, публіцисти - розуміли розв'язання освітніх проблем як практичне завдання в ході соціалістичного будівництва. Тому їхні праці можуть бути одночасно охарактеризовані і як джерела, і як перший крок у наближенні до наукового вивчення теми дослідження.

Полемічна спрямованість та неупередженість літератури І групи виявилась у відстоюванні принципових позицій української схеми організації школи на противагу російському варіанту Гринько Г. Очерки советской просветительной политики.- Харьков, 1923.-194с.; Марков В.Н. Советская система народного образования УССР.-Саратов, 1928.-65с.;Ряппо Я. Що дала Жовтнева революція в галузі освіти на Україні.- Харків: Книгоспілка, 1928.-113с.; Скрипник М.О. Лінії освітньої роботи в справі будування соціалізму.- Харків: Український робітник,1927.-35с. , визначенні різних причин опозиційності освітян до радянської влади Мізерницький О. На шляхах радянізації українського вчительства // Шлях освіти.-1927.-№10.-С.20-34; Шумський О.На третьому фронті // Шлях освіти.-1924.-№11-12.-С.5-14, критиці деяких особливостей педагогічної освіти в Україні Бандурівський А. Загальне навчання і підготовка робітників освіти // Шлях освіти.-1925.-№11.-С.34-42; Ряппо Я.П. Реформа высшей школы на Украине в годы революции (1920-1924). Сб. статей и докладов.- Б.м.: Госиздат Украины, 1925.-155с.. Неоднозначну оцінку авторів викликало проведення політики українізації. Так, М.О.Скрипник вважав незаперечним її вплив на підвищення рівня стабільності у суспільстві Скрипник М.О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України) // УІЖ.-1989.-№8.-С.118-124; №11.-С.99-108; №12.-С.129-135. В.П.Затонський висунув припущення про зниження якості знань учнів в результаті застосування у навчальному процесі української мови Затонський В.П. Матеріали до українського національного питання // Більшовик України.-1927.-№6.-С.9-33. М.О.Авдієнко стверджував, що “українізація” не перешкоджала культурному розвитку національних меншин України Авдієнко М.О. Народна освіта на Україні.- Харків: ЦСУ, 1927.-101с..

Однією з особливостей праць зазначеного періоду є класовий підхід у висвітленні питань освітньої політики, з яким пов'язані відмова від аналізу та використання попереднього досвіду, обгрунтування необхідності підготовки нової генерації вчителів, виправдання обмежень до вступу у вищі навчальні заклади (ВНЗ), що існували для непролетарських верств населення. Питання про стан педагогічних кадрів Донбасу порушувалися у 20-ті роки в основному особами, які безпосередньо займалися освітніми справами в регіоні Грушевський С. П'ятирічний ювілей Донецького ІНО // Радянська школа.-1928.-№12.-С.7-17; Левтеров Н. Ещё раз о педагогических курсах им. К.А.Тимирязева // Просвещение Донбасса.-1924.-№3.-С.65-67. Використовуючи багатий фактичний матеріал, вони зосередилися на питаннях, пов'язаних з специфікою посадової діяльності, і залишили поза увагою характеристику особливостей проведення радянської освітньої і національної політики в Донбасі.

Другий період в історіографії проблеми в часі збігається з утвердженням в СРСР тоталітарного режиму. Встановлення монополії офіційного керівництва на єдино правильне тлумачення минулого та сучасного негативно вплинуло на стан розробки питань, пов'язаних з підготовкою та професійною діяльністю вчителів. В літературі 30-х - першої половини 50-х років були проігноровані результати критичного переосмислення практичного досвіду, що мали місце в працях 20-х років. Натомість її автори зосередилися на обгрунтуванні “чисток” педагогічних лав, послідовно обстоюючи думку про наявність в середовищі освітян “класово чужого елементу” Затонський В.П. Про вчителів та про школу (промови).-Харків: Радянська школа, 1935.-225с.. В контексті змін курсу національної політики вони вказали на репресії за звинуваченням у “буржуазному націоналізмі” як на одну з головних передумов розгортання культурного будівництва в республіці Затонський В.П. Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму.-К.: Видавництво ВУАН, 1934.-63с.; Ніжинський М. Більшовики України в боротьбі за культурну революцію //Більшовик України.-1949.-№1.-С.48-62.

Література ІІІ групи складається з праць професійних істориків і характеризується наявністю серйозної джерельної бази, постановкою нових проблем та відмовою від деяких догм періоду культу особи. Суттєвою рисою наукових розробок другої половини 50-80-х років була апологетика ролі комуністичної партії у культурному будівництві в Україні Наукові праці з історії КПРС.Міжвід.наук.зб. Вип.5. З історії боротьби КП України за розвиток народної освіти 1917-1945 рр.- К.: Видавництво Київського університету, 1965.-168 с.; Паніотов І.І. Комуністична партія в боротьбі за розвиток народної освіти (1931-1941 рр.).- Харків: Видавництво Харківського університету, 1973.-186с.. Історики або взагалі відмовилися від аналізу потенційних можливостей української системи освіти, або вважали заходи НКО УСРР в освітній галузі помилковим ігноруванням досвіду РСФРР Гутянський С.К. Здійснення ленінських принципів в народній освіті на Україні.-К.: Вид-во АН УРСР, 1960.-108с.; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 роках.- К.: Вид-во АН УРСР, 1963.-436с.. Захоплення вивченням практики шкільного будівництва 1918-1919 років виявилося у намаганні дослідників подати педагогічну інтелігенцію як таку, що першою перейшла на службу до радянської влади Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920).-К.: Вид-во АН УРСР, 1961.-424с.; Паниотов И.И. Деятельность партийных организаций Донбасса по осуществлению декретов Советской власти в области народного образования 1917-1920 гг./ Материалы научной конференции кафедр исторических наук 25-27 декабря 1967 г.- Харьков-Донецк: Изд-во Харьковского университета, 1968.-С.7-11.

Однією з найменш досліджуваних в історіографії ІІІ періоду була тема національно-культурного будівництва в Україні. При цьому науковці зводили “українізацію” до механічної реалізації партійних та урядових постанов, а однією з головних передумов правильного здійснення “ленінської національної політики” вважали викриття і розгром націоналістичних ухилів в партії Куліченко М.І., Маланчук В.Ю. В.І.Ленін і розв'язання національного питання на Україні.- К.:Вид-во політичної літератури, 1971.-320с.; Мельниченко А.М. В.И.Ленин и становление народного образования на Украине.- К.: Вища школа, 1982.-183с.. Такий підхід залишив поза увагою дослідників дійсні причини запровадження політики українізації, її соціальну базу та наслідки згортання. Досить невиразним в літературі другої половини 50-х - 80-х років було посилання на регіональну специфіку у здійсненні освітньої і національної політики. “Пролетарський” Донбас згадувався у ній в зв'язку з намаганням довести факт соціалістичних перетворень в галузі освіти вже в перший період існування радянської влади в Україні або наявність проявів насильницької українізації школярів.

На межі 80-90-х років у вітчизняній історичній науці відбулися серйозні зміни, пов'язані з процесами демократизації суспільно-політичного життя. Історики відмовилися від усталених доти ідеологічних схем і звернулися до вивчення маловідомих сторінок історії України. Вони досліджують проблеми формування педагогічних кадрів в 20-30-ті роки в контексті вивчення історії української інтелігенції Касьянов Г.В. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки).-К.:Наукова думка, 1991.-96с.; Масненко В.В.Суспільно-політичні позиції інтелігенції в 1921-28 рр.Автореф.дис...канд.істор.наук: 07.00.01.-К.,1993.-16с.; Нариси історії української інтелігенції (п.п.ХХ ст.). У 3-х кн.-К.:АН України, інститут історії України, відділ історії культури українського народу, 1994, процесів національно-культурного будівництва в Україні Войналович О.Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні:20-30-рр.-К.-Полтава:Рідний край, 1992.-150с.; Якубова Л.Д. Національно-культурний розвиток етнічних меншин в Україні (20-30-ті роки)//УІЖ.-1998.-№6.-С.41-49; 1999.-№1.-С.48-56, становлення радянської системи вищої освіти Мірошниченко М.І.Вища школа радянської України в 1920-28 рр.: проблеми розвитку, досвід, уроки. Автореф.дис...канд.істор.наук:07.00.01.-К,1993.-16с.; Сасімов А.А.Вища школа радянської України (1928-39 рр.).Автореф.дис...канд.істор.наук: 07.00.01.-К.,1998.-16с. або як об'єкт спеціальних розробок Масненко В.В., Шаров І.Ф. Вчительство та становлення радянської школи на Україні в першій половині 20-х років// УІЖ.-1990.-№12.-С.100-105; Кліцаков І.О. Педагогічні кадри України (1917-1937 рр.).-Донецьк: Вид-во “Юго-Восток”, 1997.-310с.. Сучасні науковці відійшли від панівної в офіційній історіографії концепції, згідно з якою інтелігенція розглядалася як “прошарок” між робітничим класом і селянством. У визначенні об'єктивної ролі вчительства в розбудові радянської школи вони пропонують розрізняти професійну діяльність та зміну у світоглядних засадах цієї категорії інтелігенції.

Хвиля реабілітаційних процесів кінця 80-х років спричинила підвищення інтересу дослідників до з'ясування причин, наслідків та механізму здійснення репресивної політики в Україні у 20-30-ті роки Даниленко В.М. та інші. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки/ В.М.Даниленко, Г.В.Касьянов, С.В.Кульчицький.-К.:Либідь,1991.-344с.; Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний і історко-правовий аналіз: у 2 кн.-К.:Либідь, Військо України,1994. Зазначена проблема активно вивчається і на регіональному рівні, зокрема в Донбасі Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні (переважно на матеріалах Донбасу).-Донецьк:ДонДУ, 1996.-144с.; Нікольський В.М. Українці Донеччини, репресовані в 1937-38 рр.:соціологічний аналіз статистики //Схід.-1995.-№3.-С.37-45.

Чільне місце в роботах українських істориків займає аналіз підготовки вчительських кадрівДонецький державний університет/ Ред.кол.: В.П.Шевченко (відп.ред.) та інші.-Донецьк: МП “Отечество”,1998.- 125с.. Високу оцінку дістала в них діяльність відкритого в 1937 році Сталінського педінституту. Питань розвитку освітніх закладів в Донбасі у 20-30-ті роки торкнулися учасники ІІІ регіональної науково-практичної конференції (1994 р.)Донбасс: прошлое, настоящее и будущее: К 160-летию...просвитетля Н.А.Корфа: Тезисы докладов и сообщений 3 региональной научно-практической конференции (22 декабря 1994 г.).-Донецк:РИП “Лебедь”,1995.-292с. .

Окрему групу праць становлять розробки представників зарубіжної україністики. Іноземні дослідники дещо по-іншому, ніж їхні радянські колеги, трактували національну політику в Україні у 20-ті - на початку 30-х років. Вони вважали “українізацію” тимчасовою тактикою, запровадженою партійно-державним керівництвом з метою збереження свого панування Садовський В.Національна політика Совітів на Україні.-Варшава,1937.-173с.; Кошелівець І .Микола Скрипник.-Мюнхен: Сучасність,1972.-343с.; Прокоп М. Україна і українська політика Москви.-Мюнхен:Сучасна Україна, 1956.-176с.; Майстренко І. Сторінки з історії Комуністичної партії України.Ч.2.-Мюнхен:Сучасність, 1969.-156с.. Зауваження авторів викликала і сама назва цієї політики. Зарубіжні дослідники також довели існування певного зв'язку між згортанням “українізації” та голодомором 1932-1933 років Костюк Г. На магістралях доби. Статті на суспільно-політичні теми.-Торонто:Смолоскип”, 1983.-292с.; Марунчак М.Г. Нація в боротьбі за своє існування. 1932 і 1933 в Україні і діяспорі.-Вінніпег: Українська вільна Академія Наук в Канаді, 1985.-145с.. Втім, наукову цінність їх робіт знижує той факт, що переважна більшість досліджень написана на вузькій джерельній базі або взагалі за відсутністю радянських офіційних джерел.

Таким чином, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок про наявність значної кількості праць, присвячених проблемам професійної діяльності та підготовки педагогічних кадрів в освітній системі 20-30-х років. Підсумком творчого доробку вітчизняних і зарубіжних дослідників стали неупередженість та виваженість в оцінках потенційних можливостей української системи освіти, ретельний аналіз трансформації політичних поглядів освітян в 20-30-ті роки, обґрунтування підготовки педагогічних кадрів. Водночас науковці недостатню увагу звернули на аналіз можливостей залучення педагогів дореволюційної школи на службу до радянської влади, особливості відтворення вчительських кадрів внаслідок запровадження класового підходу, роль освітян у ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В історичній літературі не отримала належного висвітлення регіональна специфіка у здійсненні політики українізації, зокрема на рівні кадрового забезпечення національних шкіл. Подальшого вивчення потребує тема політичних репресій в середовищі педагогів, особливо з огляду на те, що кількість жертв терору сьогодні ще напевно не відома.

Отже, невивченість зазначених проблем та відсутність узагальнюючих праць з історії формування педагогічних кадрів Донбасу у руслі політики українізації зумовили необхідність проведення спеціального дослідження.

Джерельна база дисертації складається з різноманітних документів і матеріалів, які за походженням та характером можна розподілити на сім груп:

надруковані нормативні акти, які визначали правовий стан освітян у 20-ті роки Сборник действующего законодательства УССР по народному просвещению.- Харьков: Юрисдат,1926.-208с.; Робітник освіти в радянському законодавстві (збірник узаконень, постанов та розпоряджень, що стосуються матеріального й правового стану освітянина).-Харків: ВУК Робос, 1928.-352с.;

партійні та урядові постанови з питань культурного будівництва в республіці, що містяться в тематичних збірниках документів Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення комуністичної партії і радянського уряду. 1917-1959 рр. Зб.док-тів.-К.:Держполітвидав, 1960.-Т.1.(1917-червень 1941).-442с.; Культурне будівництво в Українській РСР 1917-1927: зб.док-тів і матеріалів/ Ред.кол.Ю.Ю.Кондуфор (відп.ред.) та інш.-К.:Наукова думка,1979.-666с.;

опубліковані звіти місцевих органів влади, в яких подані відомості про стан шкільного будівництва, охоплення неписьменних громадян навчанням, темпи “українізації” освітніх закладів в Донбасі у 20-30-ті роки Отчет о работе Сталинского окружного исполнительного комитета за 1926 год к ІХ окружному съезду Советов.-Сталино, 1927.-276с.; Відчит Артемівського окружного виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів ХІ окружному з'їздові Рад (квітень 1927 - квітень 1929 рр.).-Артемівське, 1929.-139с.;

збірники статистичних та довідкових матеріалів, укладені в результаті проведення шкільних переписів, обстежень освітніх установ, атестації освітян Народна освіта України на 1 січня 1925 р. Установи соціального виховання.-Харків:ЦСУ УСРР,1925.-Вип.1.-Т.5.-116с.; Всесоюзний шкільний перепис 15/ХII-1927р. Т.1.Шкільні установи соціального виховання на Україні.-Харків:Держвидав “Господарство Україні”,1930.-305с.; Довідник студента і вступника:1935-36 учбовий рік (ВИШі, ВТИШі, технікуми УСРР).-Харків: Український робітник, 1935.-176с.. Найбільш повна і достовірна інформація про кількісний і якісний склад вчительських кадрів, мережу і структуру закладів педагогічної освіти, фахову підготовку студентів в них міститься у виданнях 20-х років. Натомість збірки, видані у 30-ті роки характеризуються вкрай обмеженою інформацією про стан педагогічних кадрів та поширеним викладом планових завдань в галузі освіти. Виключення становить лише окрема з них під назвою “На фронті культури”, яка поряд з традиційними показниками містить результати “чистки” 1933-1934 років, проведеної в НКО УСРР та його структурних підрозділах На фронті культури.-К.: Радянська школа, 1935.-264с.. Взагалі аналіз статистичних матеріалів дозволяє визначити тенденції змін або створити конкретне уявлення про окремі якості об'єкта дослідження, пов'язані з підрахунками кількісних показників;

архівні матеріали. Цінні документи, за допомогою яких можна з'ясувати регіональну специфіку у здійсненні радянської освітньої політики, знаходяться у фондах місцевих партійних органів і органів радянської влади, інспектур і відділів народної освіти, Донецького інституту народної освіти, Сталінського державного педагогічного інституту, Слов'янського учительського інституту, що зберігаються у Державних архівах Донецької і Луганської областей. Інформацію узагальнюючого і пояснювального характеру про тенденції соціального розвитку педагогічних кадрів України в 20-30-ті роки було знайдено у фондах НКО УСРР, Всеукраїнської спілки працівників освіти (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України) і ЦК КП(б)У (Центральний державний архів громадських об'єднань України). Загальна кількість досліджених фондів - 25;

архівно-слідчі справи репресованих у 1936-1938 роках педагогів, що зберігаються в архівних фондах управління СБУ у Донецькій області. Це є специфічна категорія документів, робота з якими передбачає врахування функцій фондоутворювача, визначення критеріїв вірогідності фактичного матеріалу (неадекватність соціального статусу звинуваченого масштабам інкримінованого злочину; невідповідність мотивів арешту і попереднього звинувачення винесеному вироку; відсутність інших документальних матеріалів, окрім зізнань підслідного, про факт інкримінованого злочину; ідентичність заяв свідків не тільки на рівні фактів, а й у фразеологічному переказі тощо);

матеріали періодичних видань 20-30-х років Просвещение Донбасса.-Щомісячний орган Донецького губернського відділу народної освіти (1922-25); Радянська школа.-Орган Луганського округового парткому, округової інспектури народної освіти та Донецького інституту народної освіти (1926-1930); Просвещение.-Бюлетень Бахмутського відділу народної освіти (1920); Путь просвещения (1922-26), Шлях освіти (1926-1930), Комуністична освіта (1930-1940).-Науково-методичний журнал НКО УРСР; Социалистический Донбасс (1935-1940).-Орган Сталинского обкома, горкома КП(б)У и областного совета депутатов трудящихся. За характером порушених на сторінках газет і журналів проблем освіти 1920-ті роки значно відрізняються від наступного десятиріччя. Серед поширених на той час публікацій були статті про необхідність політичної і педагогічної перевірки “старих” педагогів, підготовки нової генерації вчителів, дотримання класового підходу у комплектуванні студентського складу ВНЗ, неприпустимість релігійного виховання у школі тощо. На сторінках педагогічних журналів організовувалися дискусії з питань методики викладання, вибору форм і методів навчання, підвищення кваліфікації освітян. Натомість провідною ідеєю матеріалів періодичних видань у 30-ті роки була уніфікація освіти. В зв'язку з цим актуальними були теми боротьби з “буржуазним націоналізмом” в середовищі вчителів та викорінювання “шкідництва” на фронті освіти. Преса 30-х років - один з найбільш заідеологізованих типів джерел - створює уявлення про атмосферу суспільного життя, в якій змушені були працювати педагоги.

Наукову достовірність результатів дослідження забезпечують порівняльний, критичний аналіз та синтез використаних джерел.

Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є системний і комплексний підходи, що базуються на принципах об'єктивності і історизму. Поєднання цих підходів зумовлено необхідністю, з одного боку, детального та поглибленого, тобто диференційованого, вивчення окремих явищ, процесів, з іншого, - їх узагальненого та цілісного висвітлення. Багатофакторність об'єкта дослідження, обумовлена комплексним підходом до пізнання історичної реальності, дозволила вивчати педагогічні кадри Донбасу одночасно і як складову частину інтелігенції України, і як важливий чинник “українізації”, і як структурний компонент системи народної освіти, і як об'єкт репресивної політики тощо. В рамках зазначеного підходу розуміння політики українізації не вичерпувалось урядовими заходами щодо сприяння розвитку національної мови і культури, а передбачало врахування процесів національно-культурного відродження (дерусифікацію).

Системний та комплексний підходи до розуміння історичної реальності зумовлюють використання історико-типологічного, історико-генетичного, історико-порівняльного, історико-системного та кількісних методів дослідження.

У другому розділі - “Стан та відтворення педагогічних кадрів в умовах посилення “українізації” суспільно-культурного життя (1920-1932 рр.)” - показано механізм залучення освітян до співробітництва з радянською владою, проаналізовано форми і результати підготовки нової генерації вчителів, з'ясовано вплив педагогічного чинника на характер “українізації” шкільних закладів та роль педагогів у ліквідації неписьменності серед дорослого населення Донбасу.

Встановлення радянської влади викликало розбіжності в середовищі освітян. Більшість з них виступила за школу поза політикою. Така позиція педагогів не влаштовувала більшовицьке керівництво, яке прагнуло перетворити школу на центр комуністичного виховання учнів. Основою реформування шкільної освіти воно вважало успішну “радянізацію” вчительства, яка включала “чистку” педагогічних колективів від осіб, які не змогли довести своєї лояльності до нової влади, членство у санкціонованій державою професійній спілці, політичну і педагогічну перепідготовку, участь у ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Видання радянським урядом на початку 20-х років серії “заборонних” постанов, спрямованих на унеможливлювання практики приватного викладання, не залишило освітянам права вибору: якщо вони бажали займатися професійною діяльністю, то могли це робити лише в державній школі.

“Радянізація” спричинила штучне розшарування вчительства і завадила повністю використати творчий потенціал “старих” педагогів. При цьому більшість освітян, що взяли участь в розбудові нової школи, становили особи з дореволюційним стажем практичної роботи. Незначне оновлення педагогічних лав в ході “радянізації” не вплинуло на політичні настрої вчительства: перехід освітян на позиції радянської влади не відбувався з бажаною для більшовиків інтенсивністю.

Переконане в тому, що вчительство, яке працювало в освітніх закладах царського режиму, не здатне створити нову школу, більшовицьке керівництво оголосило пріоритетним курс на підготовку нової генерації педагогів. Реформування системи педагогічної освіти відбувалось на основі заперечення дореволюційного досвіду підготовки вчителів. Суть перетворень в цій галузі зводилась не так до отримання кількісних показників, як до реалізації ідеї “пролетаризації” вчительства, тобто підготовки свідомих провідників комуністичної ідеології у школі. З цією метою у доборі педагогічних кадрів було запроваджено класовий підхід, який передбачав зміну соціального складу студентів на користь вихідців з робітників і селян.

Навчальний процес в установах педагогічної освіти набув орієнтації на підготовку національного вчителя вже після того, як були визначені основні засади розвитку вищої школи. “Українізація” педагогічних навчальних закладів вважалася другорядною справою і здійснювалася не всюди послідовно. Підпорядкована “пролетаризації”, вона залежала від її успіхів, зокрема, у комплектуванні студентського складу “селянським елементом”.

Успішна “пролетаризація” студентського складу педагогічних технікумів Донбасу створила сприятливі умови для переведення навчання в них на українську мову. Від 1925/26 навчального року ці заклади стали основним джерелом кадрового забезпечення українських шкіл регіону. Натомість фактично поза “українізацією” залишався протягом 20-х років Донецький інститут народної освіти в Луганську, що готував педагогічні кадри для старших класів трудової школи. Опір запровадженню української мови в навчальний процес з боку викладачів і студентства, більшість складу якого становили службовці, завадив даному ІНО розвинутися в повноцінний національний заклад. Переведення інституту на українську мову навчання в 1929/30 навчальному році не вплинуло на проблему кадрової забезпеченості українських шкіл Донбасу. Створений восени 1930 року на його базі інститут професійної освіти не орієнтувався на потреби шкіл загальноосвітнього типу. До того ж, більшість випускників Донецького ІНО працювала не в школах, а на відповідальних посадах в апаратах відділів народної освіти, що в свою чергу ускладнювало “українізацію” державних установ.

На початку 30-х років в Донбасі функціонувала розгалужена мережа педагогічних навчальних закладів, в яких здійснювалась підготовка кадрів для шкільних установ різних типів. Вона складалася з 7 педагогічних технікумів (Луганського, Макіївського, Маріупольського, Мар'їнського, Риківського, Слов'янського, Старобільського) і Артемівського інституту соціального виховання. За рахунок випускників цих закладів збільшувалася кількість педагогічного персоналу в школах Донбасу. Оновлення вчительських лав супроводжувалось появою в їхньому середовищі комуністів і комсомольців, що певною мірою позначилось на політичних позиціях педагогів взагалі. “Пролетаризація” та “українізація” заклали основи для зміни соціального і національного складу освітян. Водночас система педагогічної освіти лише частково задовольняла потреби школи в педагогах. До того ж рівень кваліфікації спеціалістів, що набували освіту в радянських ВНЗ, був невисоким. Тому актуальним протягом 20-х років залишалося питання про участь “старих” педагогів в шкільному будівництві.

Зміною тактики в ході залучення освітян на бік радянської влади стала політика українізації. Відсутність в регіоні широкого підгрунтя “українізації” у вигляді ініціативи корінного населення та непослідовність місцевих органів влади у здійсненні “українізаційного” курсу зумовили пасивний опір вчительства переведенню шкільних закладів на українську мову. Не заперечуючи права українців навчатися рідною мовою, ці педагоги прагнули до збереження мережі російськомовних шкіл і відмовлялися вивчати українську. Рушійною силою “українізації” стали вчителі з Катеринославщини, Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, запрошені для роботи в Донбас. Однак нечисленність їхнього складу не дозволила кардинально вплинути на стан кадрового забезпечення українських шкіл. Нестача кваліфікованих національних педагогів була однією з головних причин уповільнених темпів “українізації” шкільних закладів Донбасу, неоднорідності цього процесу в місті і на селі та орієнтації його на початкову освіту.

Недооцінка керівництвом НКО УСРР регіональної специфіки у питаннях кадрового забезпечення українських шкіл зумовила формальний характер “українізації” частини освітніх закладів і водночас стала приводом до звинувачень у перегинах в ході проведення національної політики. Розвиток мережі українських шкіл не перешкоджав задоволенню освітніх потреб представників національних меншостей. Дефіцит педагогічних кадрів, безперечно, стримував створення освітніх закладів для малочисельних національностей. Однак на початку 30-х років національні меншини Донбасу були забезпечені шкільною мережею, яка відповідала їх прагненням навчатися рідною мовою.

Послаблення напруженості в стосунках вчительства з представниками органів місцевої влади, що виникло на грунті спільної зацікавленості у гальмуванні темпів “українізації” освітніх і державних установ, створило сприятливі умови для співробітництва. Вибух громадської активності педагогів Донбасу в той час реалізувався насамперед в галузі ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Протягом 20-х років вчителі проводили велику роботу по лікнепу: виступали з ініціативою відкриття пунктів, організовували в них навчальний процес, складали учбові програми та підручники для неписьменних громадян, влаштовували агітаційні заходи з метою популяризації знань серед населення. Завдяки в основному їхнім зусиллям ліквідація неписьменності серед дорослого населення Донбасу здійснювалася успішніше, ніж в інших регіонах України. Однак протягом зазначеного періоду так і не вдалося розгорнути мережу лікпунктів відповідно до розподілу неписьменних за рідною мовою. З посиланням на відсутність національних педагогічних кадрів органи місцевої влади використовували лікнеп як засіб русифікації корінного населення та представників нечисленних національностей Донбасу.

В третьому розділі - “Кадри освітян в умовах поступового згортання політики українізації (1933-1939 рр.)” - проаналізовано зміни в системі педагогічної освіти, розглянуто форми та спрямованість репресивної політики в середовищі педагогів, охарактеризовано підсумки професійної діяльності та складено соціальний портрет вчительства Донбасу наприкінці 30-х років.

Національно-культурне відродження, що посилилося в ході проведення політики українізації, суперечило природі тоталітарного режиму, який остаточно оформився в СРСР на початку 30-х років. Ця обставина зумовила зміну курсу державної політики в національному питанні. Замість сприяння національно-культурному розвитку концептуальною засадою нової національної політики стала денаціоналізація. Зворотні до “українізації” процеси почали спостерігатися вже в 1933 році на рівні підготовки вчительських кадрів. Змін зазнали як структурна побудова системи педагогічної освіти, так і зміст навчального процесу в педагогічних закладах. Основою уніфікації педагогічної освіти в загальносоюзному масштабі стало поступове переведення навчання студентів на російську мову. Створення спочатку російських секторів на окремих факультетах педагогічних закладів, а з часом переведення навчального процесу в них на російську мову перетворили педагогічну освіту на діяльний засіб русифікації вчительських кадрів. Орієнтація на підготовку російськомовного педагога зумовила протягом зазначеного періоду поступове скорочення мережі українських шкіл.

Недоторканою в системі педагогічної освіти залишалася політика “пролетаризації”, яка набула завершених форм у напрямах соціальної фільтрації студентського складу та посилення ідейно-політичного виховання майбутніх вчителів. Скасування в середині 30-х років обмежень, пов'язаних з соціальним походженням абітурієнтів, партійно-державне керівництво компенсувало в результаті організації відряджень комуністів та комсомольців на навчання в педагогічні заклади.

Національні меншини (окрім росіян) не отримали додаткового стимулу до збільшення кількості національних шкіл з факту розпочатого згортання “українізації”. Активізація процесу підготовки вчительських кадрів в Маріупольському педагогічному технікумі була наслідком орієнтації закладу на набір студентів певної національності і не вплинула на стан грецьких національних шкіл, мережа яких до 1938 року залишалася стабільною.

Серед чинників денаціоналізації суспільно-культурного життя в Україні окреме місце зайняли політичні репресії щодо освітян. Розпочаті в 1933 році, вони мали в Донбасі деякі відмінності у визначенні об'єкту переслідувань на початковому етапі. В 1933-1935 роках педагоги регіону не зазнали звинувачень в “буржуазному націоналізмі” або “націонал-ухильництві”. Помірковане ставлення до національно свідомих педагогів з боку партійних органів в той час було наслідком позиції, яку займала більшість вчителів Донбасу під час “українізації” освітніх закладів. Вістря репресивної машини тоді було спрямоване насамперед проти колишніх опозиціонерів, учасників антибільшовицьких повстань або взагалі осіб, які не змогли довести своєї лояльності до радянської влади. Зміни курсу національної політики відбилися лише на рівні кадрових перестановок в апаратах відділів народної освіти.

Політичні репресії набули чітко визначене національне забарвлення в 1936-1938 роках, коли педагогічний персонал українських, німецьких та грецьких шкіл зазнав значних втрат. Об'єктом застосування репресивних заходів в той час стали переважно позапартійні кваліфіковані педагоги середнього віку, що мали високий рівень працездатності і творчої активності. Відповідно до зафіксованих формулювань звинувачень більшість заарештованих в 1937-1938 роках органами НКВС освітян притягалася до судової відповідальності за звинуваченням у членстві в контрреволюційній організації. В залежності від національності підслідного, фактів його біографії, ступеня виконання “лімітів” ця організація набувала певного ідеологічного забарвлення. За рішенням судових установ більше половини заарештованих в 1937-1938 роках педагогів були засуджені до розстрілу. Звинувативши вчителів в “буржуазному націоналізмі”, шпигунстві та диверсійній роботі, партійно-державне керівництво отримало формальні підстави, щоб кваліфікувати школи для національних меншин “вогнищами буржуазно-націоналістичного впливу на дітей” і ліквідувати їх в 1938 році. Взагалі за попередніми підрахунками під час проведення репресивної політики 1933-1938 років потерпіло близько 3 тисяч освітян Донбасу (до уваги автора були взяті не лише педагоги, заарештовані органами НКВС, але й ті, яких було звільнено з вчительських посад за родинні зв'язки з репресованими). Окрім великих людських жертв репресії справили значний вплив на соціальне обличчя і професійну діяльність вчительства.

Особливістю соціального розвитку педагогічної інтелігенції у 20-30-ті роки було її швидке кількісне зростання. Якщо в серпні 1920 року кількість працівників освіти в Донецькій губернії становила 5877 чоловік, то в 1940/41 навчальному році в школах Сталінської і Ворошиловградської областей працювало 31636 вчителів. Щорічно вчительський склад Донбасу поповнювався за рахунок молодих осіб, які здобули освіту вже за радянських часів. Наслідком запровадження класового підходу стала зміна соціальних джерел відтворювання педагогічних кадрів. Наприкінці 30-х років превалюючим в середовищі освітян був тип вчителя, який ототожнювався з представником нової “робітничо-селянської” інтелігенції.

Оновлення педагогічних лав не супроводжувалося підвищенням загального рівня кваліфікації вчителів, оскільки багато з них не мали відповідної освітньої підготовки. До того ж, творчий пошук радянського педагога жорстко регламентувався рамками офіційної ідеології, що практично унеможливлювало його як такий. Професійна діяльність більшості освітян характеризувалася беззастережним виконанням затверджених НКО УРСР навчальних програм, побоюванням виявити самостійність в питаннях методики викладання. Окремі приклади високої педагогічної майстерності, творчого доробку вчителів не відбивали загального стану педагогічних кадрів.

Результатом ідейно-виховного впливу офіційної ідеології на освітян стало переконання більшості з них у правильності політичного курсу комуністичної партії, виховання підростаючого покоління у дусі вірності та відданості ідеалам соціалізму. Одночасно політичні погляди педагогів навіть наприкінці 30-х років мали певне розмаїття. Ставлення деяких вчителів до політичного режиму в СРСР визначалося несприйняттям репресивної політики, ідеологічної спрямованості навчального процесу в школі, небажанням брати участь в політико-агітаційних заходах.

ВИСНОВКИ

педагог українізація вчительство донбас

У висновках узагальнено результати дослідження:

- зміна політичного режиму в Україні на початку 20-х років викликала потребу у формуванні нового типу педагога, який займався б його духовним обслуговуванням;

- у ставленні більшовицького керівництва до освітян переважав утилітарний підхід, відповідно до якого вчитель розглядався як засіб перетворення школи на центр комуністичного виховання учнів;

- особливості періодів формування радянського типу педагога у 20-30-ті роки характеризуються напрямками кадрової політики уряду у галузі освіти. Протягом першого з них (1920-1932) зусилля республіканських урядових структур було зосереджено одночасно на підготовці нової генерації вчителів та пошуку шляхів залучення педагогів дореволюційної школи до розбудови радянської системи освіти;

- класовий підхід, запроваджений у доборі кадрів, визначив місце радянської інтелігенції як “прошарку” між робітничим класом і селянством. Він зробив вищу освіту доступнішою, ніж це було раніше, для вихідців з “пролетарських” шарів населення, але залишив поза вищою школою здібну молодь “непролетарського” походження. Суворе дотримання принципу комплектування студентського складу педагогічних навчальних закладів за соціальною ознакою та запровадження практики прискореної підготовки вчителів призвели до зниження рівня кваліфікації освітян та падіння авторитету вищої педагогічної школи;

- залучення педагогів з дореволюційним стажем роботи до розбудови радянської школи було вимушеним кроком уряду в умовах гострого кадрового дефіциту, який окрім кількісного мав і якісний вимір. При цьому спроба партійно-державного керівництва повернути “старих” вчителів до освітніх закладів шляхом створення умов, в яких професійна діяльність поза радянською школою ставала неможливою, не принесла вагомих результатів;

- зміною тактики у процесі залучення освітян до співробітництва з владою стала політика українізації. То був тимчасовий захід більшовицького керівництва, покликаний нейтралізувати соціальну напругу в українському суспільстві шляхом створення сприятливих умов для розвитку національної культури і мови. Отримавши реальну можливість взяти участь у національно-культурному відродженні України, педагоги почали лояльніше ставитися до нової влади. Специфіка зазначеного процесу у Донбасі, де “українізація” не мала широкого підґрунтя у вигляді ініціативи корінного населення, полягала в тому, що порозуміння вчительства з представниками місцевих владних структур базувалось на формальній підтримці “українізаційного” курсу. Педагогічний чинник став одним з вирішальних у визначенні темпів та характеру “українізації” освітніх закладів Донбасу. При цьому “українізація” не мала замкнутого характеру, а певною мірою стимулювала прагнення малочисельних народів до збереження ними культурної і мовної традицій;

- зміцнення тоталітарного режиму в СРСР зумовило зміну напрямів кадрової політики уряду в освітній галузі. Другий період формування радянського типу педагога (1933-1939) характеризується орієнтацією партійно-державного керівництва лише на освітян, які здобули педагогічну освіту за радянських часів та послідовним звільненням школи від вчителів, що взяли участь у процесах національно-культурного відродження;

- зменшення кількості національних педагогічних кадрів в ході запровадження репресивних заходів та орієнтації закладів педагогічної освіти на підготовку російськомовного вчителя зумовили скорочення мережі національних шкіл в Донбасі, внаслідок чого шкільна освіта перетворилася в 30-ті роки на засіб русифікації україномовного населення та представників національних меншин;