Самовиховання школярів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

Актуальність теми. Освіта є однією з рушійних сил прогресу. Нею забезпечується всебічний розвиток людської особистості, її талантів, здібностей.

У державній національній програмі "Освіта" (Україна ХХІ століття) зазначається, що духовна криза нашого суспільства, втрата багатьох ціннісних орієнтирів, а також складні соціально-економічні та політичні процеси призвели до кризового стану в освіті. Він виявляється в невідповідності знань запитам особистості, суспільним потребам та світовим стандартам. Завдання ліквідувати наявні диспропорції покладаються на школу. Проте логіка розвитку сучасного життя така, що кожний індивід повинен володіти сумою знань і вмінь, які набагато ширше виходять за межі шкільної програми. У Законі України "Про освіту", зокрема, зазначається, що одним із структурних компонентів освіти є самоосвіта. Отже, у вихованні всебічно розвиненої особистості найважливіше значення починають відігравати власні зусилля людини, спрямовані на самовдосконалення. У наш час, коли молодій людині нелегко визначити своє місце в житті, активне впровадження самовиховання в навчально-виховний процес школи й пошуки дійових форм керування ним є вкрай необхідними.

Розвиток педагогічної думки впродовж багатьох століть нерозривно пов'язаний з історією світової культури. Тому питання навчально-виховної діяльності в цілому, і самовиховання школярів зокрема, були предметом прямої або опосередкованої уваги як вітчизняних, так і зарубіжних філософів, письменників, педагогів та відомих громадських діячів. Теоретичні розробки і методичні поради, присвячені даній проблемі, висвітлювалися у наукових публікаціях, художніх творах, публіцистичних статтях, епістолярній спадщині Платона, М.Ф. Квінтіліана, Т. Мора, Я.А. Коменського, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Г.С. Сковороди, Л.М. Толстого, К.Д. Ушинського, Лесі Українки, М.М. Коцюбинського, А.С. Макаренка.

У сучасних науково-педагогічних дослідженнях В.О. Білоусової, Л.Р. Болотіної, Б.І. Латишиної, В.К. Буряка, Д.М. Грішина, Я.І. Колдунова, А.К. Громцевої, А.Г. Ковальова, В.К. Коротова, А.І. Кочетова, А.С. Линди, А.І. Ліпкіної, Л.І. Рувінського, Л.С. Сапожнікової, І.С. Синицина, Т.І. Сущенко, М.Г. Тайчинова, І.Т. Федоренко, Г.І. Щукіної розглядаються різноманітні аспекти організації самовиховання школярів.

Окремі питання теоретично-методичного характеру були предметом дисертаційних розробок Н.І. Антонюк, Є.А. Бикової, О.А. Гальонки, Ш. Готдаєва, І.Я. Грішай, С.Н. Дмитрієва, Л.Г. Єфимової, Н.А. Зінченка, М.Д. Зубалія, Л.Ф. Каразян, М.М. Наумчук, М.М. Чепіль.

Найбільш широко, повно і вичерпно проблему самовиховання школярів розкрито у науково-педагогічній спадщині відомого українського вченого Василя Олександровича Сухомлинського (1918-1970).

Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського носить багатогранний характер. На переломних етапах суспільного розвитку діяльність педагога піддавалась безпідставним, необґрунтованим звинуваченням. Спростуванням їх є життєдайність його ідей у шкільній практиці і наукових дослідженнях.

Окремим аспектам педагогічної системи В.О. Сухомлинського присвячені кандидатські дисертації Л.А. Абрамової, М.Г. Базилевич, М. Библюка, А.С. Бика, Л.С. Бондар, Т.Г. Будняк, Е. Гартман, В.А. Лоскутова, Л.І. Мамчур, Л.А. Мілкова, Т.П. Остапйовської, І.Є. Остапйовського, О.Б. Петренко, Я.М. Петрук, Р.О. Позінкевича, О.С. Соколовської.

Педагогічна творчість В.О. Сухомлинського інтенсивно досліджується зарубіжними вченими - Польщі (М. Библюк), Болгарії (Л.А. Мілков), Німеччини (Е. Гартман) та інших країн.

Цінними для розуміння педагогічної системи В.О. Сухомлинського є праці вітчизняних вчених М.Я. Антонця, В.І. Бондаря, Л.С. Бондар, Н.П. Калениченко, В.Г. Кременя, О.Я. Савченко, О.В. Сухомлинської, М.Д. Ярмаченка. У дослідженнях цих та інших авторів визначено внесок В.О. Сухомлинського в розвиток вітчизняної науки в цілому.

Проте цілісне і системне дослідження проблеми самовиховання, процесу його розвитку, системи засобів і методики педагогічного керівництва ним у науковій літературі відсутні.

Соціальна значимість і науково-педагогічна актуальність проблематики зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: "Самовиховання школярів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського".

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження велося в руслі опрацювання науково-дослідної теми 19-97: "Антропологічно-концептуальні засади оновлення змісту середньої і вищої гуманітарної освіти" Інститутом соціальних наук Волинського державного університету імені Лесі Українки у 1997 - 2000 рр. при розробці курсу "Світ, людина, суспільство" для 8-11 класів, курсу "Людина і суспільство" для 10-11 класів, а також при підготовці програм світоглядної освіти молоді з людинознавчих, суспільствознавчих і світоглядних проблем.

Мета дослідження - проаналізувати педагогічні засади самовиховання школярів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського та розкрити їх значимість у наш час.

Об'єкт дослідження - науково-педагогічна спадщина і практичний досвід В.О. Сухомлинського.

Предмет дослідження - теорія і практика самовиховання школярів у педагогічній системі В.О. Сухомлинського.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використані такі методи: загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація зібраного матеріалу); хронологічний (у дослідженні головних тенденцій розвитку самовиховання школярів у зарубіжній та вітчизняній педагогіці); історичний (аналіз організації самовиховання школярів у Павлиській середній школі); теоретичний (аналіз досвіду творчого впровадження ідей В.О. Сухомлинського сучасними навчальними закладами).

Завдання дослідження:

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначені мета, об'єкт, предмет, завдання, методи дослідження, сформульовані його наукова новизна, практичне значення та особистий внесок здобувача, викладено зв'язок вибраного напрямку досліджень з державними планами і програмами, наведені дані про апробацію результатів.

У першому розділі - "Теоретичні основи самовиховання у роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, їх розвиток у працях В.О. Сухомлинського" - розкрито найбільш суттєві ідеї, обґрунтовані видатними філософами, письменниками, педагогами та відомими громадськими діячами: Платоном, М.Ф. Квінтіліаном, Т. Мором, Я.А. Коменським, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо, Г.С. Сковородою, Л.М. Толстим, К.Д. Ушинським, Лесею Українкою, М.М. Коцюбинським, А.С. Макаренком, які мали важливе значення для розвитку теорії та практики самовиховання школярів.

Багато цінних думок про необхідність самовиховання знаходимо у публічних виступах і творах Платона. Філософ стверджував, що людина повинна починати займатися цим процесом з раннього дитинства. Найкраще, щоб дитяче самовдосконалення організовувалось вихователями у формі гри, забави, що передбачають поступовий перехід до свідомої і самостійної праці, вправ.

Особливе місце в становленні і розвитку теорії самовиховання займають праці М.Ф. Квінтіліана. За його твердим переконанням нормальний розвиток дитини неможливий, якщо у її навчанні, вихованні і відпочинку педагогом не передбачена можливість для самовдосконалення. Рушійну силу цього процесу Квінтіліан вбачав в дитячих емоціях, керувати якими можна за допомогою таких методичних прийомів, як самодіяльність, заохочення, похвала.

Ще більшого значення проблема самовиховання набула з початком епохи Відродження, яскравим представником якої був Т.Мор. Він відстоював необхідність існування одного з видів самовиховання - самоосвіти. За допомогою основних її форм (читання, ігрова діяльність, відвідування музеїв, слухання музики, проведення бесід) людина у вільний від роботи час може досягти, на думку мислителя, найвищого рівня у своєму інтелектуальному вдосконаленні.

Важливу роль у розвитку теорії і практики самовиховання школярів відіграють праці видатного чеського педагога XVII ст. Я.А. Коменського. В основі його педагогічного вчення лежить переконання, що людина створена, щоб розумно керувати сама собою і діяти, керуючись розумною і вільною волею. Я.А. Коменський був глибоко переконаний, що передумовою розумового самовиховання школярів є самостійна розумова діяльність. Ним було теоретично обґрунтовано і практично доведено вимоги до основних форм її організації (самостійні вправи, читання, подорожі, екскурсії, театральні видовища).

Вагомий внесок в історію розвитку теорії самовиховання школярів зробив Дж. Локк. Він був автором ідеї "чистої дошки", сутність якої полягала в тому, що всі знання виникають з досвіду і світу почуттів. Найкращим віком для початку самовиховання вчений вважав 15 - 21 рік, а найважливішою формою реалізації цього процесу він називав самостійні подорожі. За їх допомогою молода людина може не лише перевірити, а й збагатити свої знання з іноземних мов, історії, географії, природознавства, народознавства.

Велике значення самовихованню, як найважливішому засобу формування людської особистості, надавав французький просвітник, філософ і педагог Ж.-Ж. Руссо. В основу його педагогічного вчення було покладено принцип "всі засоби з самого себе". Виходячи з того, що мотивацією вчинків дитини є її внутрішнє прагнення до самодіяльності, за твердими переконаннями філософа, у всіх чотирьох періодах свого становлення особистість здатна до самовиховання (до 2 років - фізичне самовдосконалення, від 2 до 12 років - процес самопізнання, від 12 до 15 років - розумове й трудове самовиховання, від 16 до 20 років - моральне самовиховання).

Питаннями самовиховання людської особистості займався відомий український мислитель і педагог XVIII ст. Г.С. Сковорода. Він був переконаний, що в основі самовдосконалення лежить психічне пізнання людиною самої себе. Кожен, на його думку, незалежно від віку, соціального походження повинен вдосконалювати власні розумові здібності за допомогою читання книжок, екскурсій, мандрівок, гуртків.

Особливо великого значення самовихованню школярів надавав видатний російський письменник-реаліст, мислитель Л.М. Толстой. Він стверджував, що виховання дітей є самовдосконаленням, якому ніщо не допомагає стільки, як самі діти. А ефективним цей процес буде за умови, коли всі вихованці, вихователі й батьки усвідомлять його силу і радість, яку він приносить. самовиховання школяр сухомлинський керівництво

Подальший розвиток проблема самовиховання школярів знайшла у творчості К.Д. Ушинського. У своїй багатогранній спадщині він розглядав цей процес як основний закон людської психіки, а своє завдання, як педагога, вбачав у правильному методичному керівництві ним із врахуванням вікових особливостей вихованців. Прагнення до самовдосконалення у школярів, на думку вченого, краще виховувати змалку, а основною формою збудження і розвитку в них активності є гра.

Уважне вивчення спадщини української поетеси і громадського діяча Лесі Українки розкриває нам багато педагогічних ідей, порад і рекомендацій щодо організації самовиховання школярів. Аналіз її педагогічних поглядів показав, що надзвичайно важливого значення вона надавала самоосвіті, яка повинна здійснюватися у формі самостійного читання, відвідування предметних гуртків.

Досвід педагогічної роботи і виховання власних дітей дозволили М.М. Коцюбинському оволодіти основами педагогічної майстерності. У своїй педагогічній діяльності він прагнув того, щоб його учні не тільки оволодівали певним обсягом знань, а й завдяки участі в різних самодіяльних науково-дослідних об'єднаннях вчилися вдосконалювати ці знання самостійно.

Органічною частиною педагогічної теорії і практики проблеми самовиховання школярів є досвід А.С. Макаренка. Розглядаючи усвідомлене самовиховання як характерну ознаку вищої стадії розвитку колективу і окремої особи, педагог вважав попереднє виховання своєрідною підготовкою особистості до цього процесу, доведення її до ідеального стану. Важливим вихідним моментом підготовки школярів до самовиховання А.С. Макаренко називав наявність програми. Такою програмою для його вихованців була "система перспективних ліній". Її суть полягала в тому, що вихованець по досягненні кожної з цих "ліній" відчував задоволення і неодмінно ставив перед собою нові завдання, які передбачали подолання більш складних труднощів.

Основними напрямками самовдосконалення вихованців А.С. Макаренка були: інтелектуальний, моральний, фізичний, трудовий. Реалізація цього процесу відбувалася у формі учнівського самоуправління, позакласного читання, туристичних походів, відвідування театрів, кіно, музеїв, виставок і участі в гуртках.

Чимале місце проблеми самовиховання займають у науково-педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського. Його педагогічна творчість ґрунтувалася на глибоких знаннях психології людини, закономірностей розвитку дитини, процесу виховання особистості на ранніх етапах її життя. Самовиховання вчений визначав як вищий етап навчально-виховного процесу, що здійснюється в цілеспрямованій роботі людини над власним розвитком і самовдосконаленням. Справжнім вихованням, на його думку, є те, що спонукає школярів до самовиховання. Тому ефективність власної педагогічної системи Сухомлинський пов'язував з тим, наскільки зовнішній виховний вплив і самовиховання стають невід'ємними частинами єдиного процесу формування особистості.

Досліджуючи процес самовиховання, В.О. Сухомлинський виділив найважливіші його складові компоненти: самопізнання, самооцінка, самоконтроль, воля, самоповага.

Самопізнання Василь Олександрович вважав однією з найнеобхідніших психологічних компонентів процесу самовихованння. Завдяки йому людина здатна орієнтуватися в навколишній дійсності, співвідносити свої дії з реальними обставинами, з діями інших людей і, відповідно до цього, окреслювати план свого вдосконалення. Першим кроком павлиських школярів на цьому шляху були спеціальні заняття, присвячені психічній культурі людини.

Процес самопізнання спонукав вихованців В.О. Сухомлинського до формування адекватної, постійної, критичної самооцінки свого темпераменту і характеру, своїх сил і можливостей. Вирішальну роль у формуванні цього вміння, на думку вченого, відіграє рівень домагань людини, тобто ставлення до самого себе, до своїх сил, можливостей, здібностей. Чим вищим є цей рівень, тим сильніше прагнення особистості до вдосконалення. Основними вимогами до підвищення рівня домагань павлиських школярів були:

кожний педагог піклувався про те, щоб у колективі вихованців не виникало переконання, що хтось в усьому сильний, або слабкий;

на заняттях учителі прагнули, щоб учні творчо застосовували набуті знання, усвідомлюючи, що вони здатні творити і в цьому нічим не обмежені;

у школі серед вихованців не було жодного, хто б досягнутий успіх не вважав наслідком наполегливої праці.

В.О. Сухомлинський стверджував, що здатність людини об'єктивно оцінювати хід розвитку власних сил і можливостей є своєрідним психічним підґрунтям для наступного, більш складного акту самовиховання - самоконтролю. Вчений визначав самоконтроль як здатність особистості перевірити себе, порівнюючи свою свідомість і діяльність із загальноприйнятими критеріями поведінки. Надзвичайно великого значення у формуванні цього вміння у школярів він надавав порівнянню чи зіставленню себе з іншими людьми, поведінка яких є своєрідним ідеалом.

Вивчення педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського показало, що найважливішим детермінантом самоконтролю він вважав совість. Зміст справжнього виховання, на його думку, полягає в тому, щоб навчити школяра бачити оточуючий світ, самого себе не тільки очима, а й душею. Процес формування у павлиських вихованців совісті цілком залежав від педагогічної майстерності педагогів, від їхнього вміння засоромити і присоромити дітей, не вдаючись до покарань і образ.

Великого значення у самовихованні В.О. Сухомлинський надавав умінню людини виявити вольову силу в подоланні труднощів, примусити себе робити те, що є складнішим. Тому педагогічним колективом Павлиської середньої школи було виділено основні правила з виховання волі, яких школярі намагались дотримуватись. Перше правило містило вимогу до боротьби з небезпечним "ворогом" - "не хочеться". Друге - закликало школярів пробуджувати в собі почуття настороженості, коли їм щось здається нездійсненим, неможливим. Третє правило - вчило зневажати негідне, підле. Четверте - спонукало школярів до владарювання духом, волею над слабкостями свого тіла.

В.О. Сухомлинський відзначав, що у самовихованні дитячої волі вихователі повинні вміти правильно визначати ступінь вольового напруження для кожного учня у будь-якій його справі. Це не тільки дасть дітям змогу досягти поставленої мети, пережити радість успіху, а й винести впевненість, що їх сили й можливості дозволяють долати ще більші труднощі й перепони. Велику допомогу павлиським педагогам у вирішенні цього завдання надавали розроблені спеціальні заняття й вправи з учнями з питань культури волі.

Не менш важливим і необхідним компонентом самовиховання школярів В.О. Сухомлинський вважав самоповагу, яка здатна об'єднати волю вихователя з волею вихованця. Аналізуючи власний досвід виховної роботи, вченому вдалося визначити необхідні умови утвердження дитячої самоповаги.

По-перше, кожен вихователь повинен стежити за стилем свого виховного впливу на школярів, щоб у взаєминах між ними панували ласка й спокій. По-друге, педагоги мають серйозно підходити до проблеми оцінювання результатів праці своїх учнів, щоб бажання вдосконалюватись не перетворилося для них в гонитву за оцінками. Вихованці Павлиської середньої школи завжди поважали себе, тому вони самі ставили до себе вимоги, які висувались вихователями. Дотримання цих умов значно полегшувало процес організації самовиховання школярів.

Отже, творчо використовуючи ідеї видатних педагогів, постійно збагачуючи власний досвід науково-педагогічною діяльністю, В.О. Сухомлинський розкрив сутність самовиховання і показав його важливість у справі формування гармонійно розвиненої особистості школяра.

У другому розділі - "Реалізація процесу самовиховання школярів у Павлиській середній школі та використання досвіду В.О. Сухомлинського у наш час" висвітлюється методика педагогічного керівництва процесом самовиховання школярів у моральній, трудовій, інтелектуальній і фізичній сферах життєдіяльності, а також розкривається досвід впровадження його ідей у практику роботи сучасних навчальних закладів.

Вивчення теоретичного доробку та практичного досвіду В.О. Сухомлинського показало, що усвідомлене самовиховання школярів Павлиської середньої школи охоплювало сфери моралі, праці, навчання та фізичної культури.

В основі морального самовиховання школярів лежала елементарна моральна культура. Ознакою цієї культури були особисті моральні переконання, формування яких починалося із вчинків, звичок, насичених глибокими почуттями. А для того, щоб спонукати вихованців до цієї духовної діяльності, педагогам необхідно пробудити в їхніх серцях захоплення красою морального ідеалу і обурення злом.

Трудове самовиховання В.О. Сухомлинський розглядав як тривалий процес пошуку людиною самої себе, пошуку тієї сфери власного вираження, в якій розквітають її здібності, таланти, покликання. Для школярів це можливе тільки тоді, коли в їхній праці відбувається злиття розумових сил і майстерності рук, свідома постановка мети й подолання труднощів.

Поряд із трудовою діяльністю великі можливості для самовиховання школярів містить в собі розумова праця, навчання. Тому перед своїми колегами В.О. Сухомлинський ставив два завдання: по-перше, дати учням певний запас знань; по-друге, навчити їх постійно, надалі самостійно їх поновлювати, користуючись цінностями зі скарбниці людської культури. Вирішення другого завдання в умовах школи вчений пов'язував з розвантаженням дітей шляхом запровадження режиму праці і відпочинку. Утворений таким чином вільний час вони будуть присвячувати заняттям, які відповідатимуть їх пізнавальним інтересам.

У тісному взаємозв'язку з інтелектуальною, моральною і трудовою В.О. Сухомлинський розглядав й фізичну сферу життєдіяльності людини. Вона була необхідною умовою духовного життя та інтелектуального багатства особистості. Тому процес самовиховання у сфері фізичної культури вчений розглядав як, по-перше, турботу людини про своє здоров'я і збереження життя, як найвищої цінності, по-друге, систему роботи, що забезпечує гармонію фізичного розвитку і духовного життя, багатогранної діяльності людини.

Здійснюючи педагогічне керівництво процесом самовиховання, В.О. Сухомлинський завжди брав до уваги вікові особливості учнів. Виходячи з того, що на той час було ще недостатньо досліджене духовне життя складових частин різновікового колективу, вченим було розроблено і успішно апробовано методику педагогічного керівництва самовихованням школярів молодшого, середнього і старшого віку в моральній, трудовій, інтелектуальній і фізичній сферах.

В.О. Сухомлинський стверджував, що вихованці молодшого віку є найчутливішою частиною шкільного колективу, сприйнятливою до виховання моральних почуттів з метою їх подальшого вдосконалення. У системі виховної роботи павлиських педагогів найбільш ефективними формами спонукання малюків до морального самовиховання були ігри, бесіди (етичні, громадянські), позакласне читання, уроки бачення краси (природи, музики, пісні), а також творення добра для людей.

Предметом посиленої уваги В.О. Сухомлинського було питання, як зробити працю сферою самовиховання молодших школярів. Вирішення цього завдання він пов'язував з умінням вихователів керувати емоційним станом дитини. Першим кроком павлиських дітей до трудового самовиховання було їх ознайомлення з світом праці, коли 5-6-річні малюки об'єднувались у групи дослідників. Під час навчання у початкових класах діти брали активну участь у роботі гуртків (технічних, сільськогосподарських). Першими помічниками і прикладом для наслідування в праці для них були вихователі. Відчуття краси трудового процесу, його матеріальних результатів робило працю для молодших школярів сферою самовиховання.

В.О. Сухомлинський відзначав, що особливості емоційного життя визначають і специфіку організації інтелектуального самовиховання учнів молодших класів. Свідоме прагнення дитини до вдосконалення своїх розумових здібностей вихователям слід формувати під впливом пережитих нею позитивних почуттів. Педагогічний колектив Павлиської середньої школи дбав, щоб молодші класи оточувала атмосфера радості й спокою, а все, що знаходилось навколо них, пробуджувало б допитливість і цікавість. Важливе значення в організації інтелектуального самовиховання малюків відігравали також "уроки мислення", "кімната казки", кімнати для читання, гуртки любителів і шанувальників рідного слова, олімпіади, творчі звіти тощо. Слід відзначити, що В.О. Сухомлинський оцінював розумову працю дітей тоді, коли вона приносила їм позитивні результати. Надзвичайно велика роль в організації розумового самовиховання учнів молодших класів у Павлиській середній школі відводилась об'єднанню зусиль педагогічного колективу і батьків.

Поряд із самовихованням в моральній, трудовій, інтелектуальній сферах, В.О. Сухомлинський велику увагу приділяв й організації фізичного самовдосконалення молодших школярів. В Павлиській середній школі вирішення цього завдання було побудовано на тісній взаємодії й взаєморозумінні з колективом батьків. Першою і найважливішою формою фізичного самовдосконалення для учнів молодших класів було прагнення свідомо дотримуватись режиму праці й відпочинку. Крім того, велику користь для зміцнення організму малюків приносило вміння вихователів організовувати дозвілля дітей з використанням особливостей природи і тих явищ, що пов'язані із змінами пір року (зимові прогулянки в ліс, праця взимку, самодіяльний оздоровчий табір "Сад здоров'я", ланка "сміливих і безстрашних").

В.О. Сухомлинський стверджував, що надзвичайно великої уваги з боку вихователів потребує організація самовиховання підлітків. У цьому віці в свідомості школярів пробуджується думка, що вони такі ж особистості, як і оточуючі їх дорослі. Це спонукає вихованців до самоствердження, яке супроводжується багатьма внутрішніми суперечностями. Саме від уміння вихователів керувати цими суперечностями, згладжуючи їх, й залежить, на думку вченого, розвиток процесу самовиховання підлітків у всіх сферах життєдіяльності.

В Павлиській середній школі робота з організації морального самовиховання учнів середніх класів здійснювалась з використанням "уроків громадського бачення світу", вечорів "юних мислителів", бесід про громадянськість, позакласного читання літератури про моральні ідеали, урочистих зборів - обговорень людей-героїв, диспутів, взаємної допомоги й товаришування, ознайомлення їх зі світом прекрасного (література, музика, живопис, скульптура тощо). Завдяки цим формам роботи педагогам школи вдавалося послаблювати основні суперечності отроцтва, а активні зусилля школярів спрямовувати на те, щоб основи моралі ставали нормами і правилами їх власної поведінки.

В.О. Сухомлинський був переконаний, що поглиблене пізнання світу й самого себе, самоутвердження й самовиховання, як визначальні риси духовного життя в роки отроцтва, неможливі без самоутвердження в праці. Підліткам взагалі властива велика кількість захоплень і несталість інтересів. Тому з метою допомогти хлопчикам і дівчаткам в пошуках улюбленої справи їх праця в Павлиській середній школі організовувалась на основі самодіяльності, де на перше місце виступав інтелектуальний задум. Крім програмних занять працею, для підлітків діяло багато технічних і сільськогосподарських гуртків, "клуб допитливих", "кімната важких справ", керівниками деяких з них були самі вихованці. Разом з тим, кожен учень брав активну участь у суспільному виробництві, допомагаючи батькам. Тому в будь-якій діяльності вихованці В.О. Сухомлинського завжди відчували себе самостійними дослідниками, мислителями, творцями, що розвивало у них прагнення досягти у цьому досконалості.

Вивчення досвіду павлиського педагога показало, що бурхливі, в певному розумінні суперечливі явища, що відбуваються в духовному світі підлітка, можна і треба спрямовувати в русло інтелектуального самовиховання. В роки отроцтва розумове життя вихованців вченого, широта й багатогранність їх інтересів, прагнення до самоутвердження в активній діяльності призводило до того, що така форма навчання як урок не задовільняла їх. Тому педагогічний колектив Павлиської середньої школи використовував під час уроків вправи на міркування, спонукав їх до самоосвіти. З цією метою було створено "Золоту бібліотеку отроцтва", спеціально для учнів середніх класів діяла кімната для читання, "Товариство шанувальників книги", гурток "Юні друзі науки", кімната "Джерела знань". Крім того, підлітки брали активну участь у керівництві роботою предметних гуртків молодших школярів.

Не менш важливим елементом всебічного, гармонійного розвитку людини в роки отроцтва В.О. Сухомлинський вважав самовиховання в сфері фізичної культури. Для учнів Павлиської середньої школи цей процес розпочинався з бесід, під час яких вони отримували цікаву інформацію про особливості та можливості людського організму. Теоретичні поради, викладені під час бесід, знаходили практичне втілення в організації навчально-виховного процесу. Основними напрямками реалізації прагнення підлітків до фізичного самовдосконалення були: свідоме дотримання ними режиму харчування, праці й відпочинку; загартування, фізична праця, заняття спортом та організація спортивно-масових заходів (військові ігри, подорожі, походи). Універсальною формою здійснення фізичного самовдосконалення став літній самодіяльний оздоровчий табір "Сонячна діброва".

Особливої уваги, на думку В.О. Сухомлинського, вимагав завершальний період шкільного виховання - виховання юнаків і дівчат. У цей період, вважав вчений, людина повинна не тільки пізнавати світ, не тільки набувати практичних знань, умінь та навичок, а й знайти саму себе, утвердити в активній діяльності свої творчі сили, визначити свій життєвий шлях. Складність самовиховання старшокласників полягає у тому, що вони прагнули не тільки мати якості дорослих людей, а й застосовувати їх на практиці. Особливо це спостерігалося у сфері моралі.

В.О. Сухомлинський не тільки добивався, щоб моральне самоствердження юнаків і дівчат відбувалося в обстановці багатої діяльності, а й прагнув закласти в їхньому моральному світі міцні підвалини майбутнього духовного життя. Павлиські педагоги разом із старшокласниками проводили бесіди про громадянськість, диспути на теми моралі, засідання "товариського суду честі", здійснювали рішучі й героїчні вчинки (брали участь в освоюванні цілинних земель, будівництві гідроелектростанції). Не менш важливими засобами морального самовиховання юнаків і дівчат В.О. Сухомлинський називав книгу, дружбу й кохання.

Важливого значення надавав вчений організації трудового самовиховання молоді. Він зазначав, що юність цікавлять в першу чергу ті види праці, які пов'язані з високою суспільною метою, інтелектуальним задумом, відповідають високим естетичним вимогам і дозволяють відчувати повноправне членство у дорослому трудовому колективі. Розкрити перед юнаками і дівчатами різноманітні види праці в Павлиській середній школі намагалися через діяльність науково-предметних гуртків, ланок "юнацьких захоплень". Крім того, педагоги спільно з батьками домагалися, щоб кожен старшокласник брав активну участь у суспільному виробництві зі створення матеріальних благ.

Прагнення старших вихованців В.О. Сухомлинського до культурної, інтелектуально насиченої праці викликало в них особливий інтерес до власного розумового розвитку і можливостей його вдосконалення. Характерними рисами інтелектуальної діяльності старшокласників вчений називав такі:

застосування раніше набутих знань і вмінь для засвоєння нових знань, самостійний аналіз фактів, предметів, явищ;

самостійне вироблення вміння застосовувати знання, набуті на уроці; формування, розвиток, поглиблення потрібних для цього вмінь і навичок; виконання з цією метою практичних завдань - вправ, розрахунків, задач;

дослідження явищ, процесів як у природних умовах, так і в лабораторіях.

Тому в старших класах Павлиської середньої школи запровадили лекційно-лабораторну систему уроків. Основний об'єм знань учні здобували не з шкільних підручників, а завдяки самоосвіті (опрацювання наукових джерел, відвідування науково-предметних гуртків, вчительського лекторію природничо-наукових знань). Найбільш здібним старшокласникам учителі доручали проводити заняття з ровесниками, молодшими товаришами, або включатися в громадське життя селища з метою просвітницької роботи (молодіжний лекторій "Сучасність").

В.О. Сухомлинський стверджував, що вступ юнаків і дівчат у період фізичної зрілості викликає в них інтерес до свого фізичного вдосконалення. Допомагаючи своїм вихованцям у цьому процесі, вчений пам'ятав, що юності властиве прагнення до інтимності, недоторканості всього, що пов'язане з фізичною, фізіологічною сферою. Основним напрямком фізичного самовиховання павлиських старшокласників було загартування власних сил, виховання духовної стійкості. Реалізовували вони це під час занять спортом, фізичної праці, туристичних походів.

Аналіз педагогічного доробку В.О. Сухомлинського дає підставу стверджувати, що в Павлиській середній школі існувала доцільна дійова система самовиховання школярів. Методика вченого охоплює широкий спектр форм і засобів з метою спонукати вихованців до власного вдосконалення.

У період розвитку національної системи освіти в Україні вивчення і впровадження педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського з досліджуваної проблеми є особливо актуальним для теорії і практики навчально-виховної роботи. Цінний досвід його ідей впроваджується у Павлиській загальноосвітній школі імені В.О. Сухомлинського, Бобринецькій №1, Ульянівській № 2 загальноосвітніх школах Кіровоградської області. В школах №№ 16, 17, 18 м. Кіровограда, № 19 м. Дніпропетровська, № 9 м. Луцька, а також у Донецькому інституті післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників. Колективи вищезгаданих навчальних закладів творчо використовують розроблену В.О. Сухомлинським методику організації самовиховання школярів.

Слід відзначити, що спадщину вченого вивчають і творчо використовують у позашкільних закладах освіти, зокрема у Волинському обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді. Керуючись настановами видатного педагога, Центр пропонує усім бажаючим школярам м. Луцька реалізувати свої здібності, знайти себе як особистість. Завдяки тісній співпраці з школами м. Луцька та засобами масової інформації місцеві діти мають чітке уявлення про надані ним можливості для самовдосконалення. На сьогоднішній день цей позашкільний заклад відвідує 1800 школярів.

Хорошою школою фізичного самовдосконалення є гурток спортивної радіопеленгації. Пам'ятаючи поради В.О. Сухомлинського щодо необхідності гармонії фізичного розвитку і духовного життя, членам цього гуртка доводиться проводити не тільки самостійну науково-дослідну роботу, а й витримувати значне фізичне навантаження. Свідченням високих результатів є призові місця гуртківців як на республіканських, так і на міжнародних змаганнях.

Учні, які прагнуть самоутвердитись в активній діяльності, відвідують такі гуртки як автомодельний, авіаракето-космічного моделювання, судномодельний, авіамодельний, радіолюбителів. Для молодших школярів спеціально діє гурток початкового технічного моделювання. З метою розвитку творчої обдарованості школярів, залучення їх до науково-дослідницької, експериментальної роботи при Центрі створено Волинське відділення малої академії наук України. За часи свого існування МАН стала науково-методичним центром організації роботи з обдарованими дітьми області. У 23-х секціях (55 групах) займається більше 800 старшокласників. Однак, залишається невирішеною проблема професійної орієнтації вихованців. Невелика кількість гуртків (аудит, інформатика, англійська мова) не може розкрити перед юнаками і дівчатами різноманітні види праці..

Отже, узагальнення досвіду В.О. Сухомлинського дозволяє педагогам використовувати самовиховання як найважливіший резерв навчально-виховного процесу.

У висновках сформульовані основні результати дослідження.

Історико-педагогічний аналіз творчої спадщини В.О. Сухомлинського дає усі підстави стверджувати, що ним активно використовувалися надбання народної педагогіки, фольклору, наукові розробки філософів, громадських діячів та педагогів минулого, присвячені проблемі самовиховання особистості школярів.

Самовиховання за В.О. Сухомлинським - це вищий етап навчально-виховного процесу, який здійснюється в цілеспрямованій роботі людини над власним розвитком і самовдосконаленням.

Найважливішими складовими компонентами самовиховання у В.О. Сухомлинського є: самопізнання, самооцінка, самоконтроль, воля та самоповага.

Багаторічний досвід науково-педагогічної роботи дозволив В.О. Сухомлинському визначити особливості самовиховання школярів у моральній, трудовій, інтелектуальній і фізичній сферах які полягають у свідомій і добровільній діяльності, спрямованої на формування гармонійно розвиненої особистості та впровадити їх у практику роботи Павлиської середньої школи.

В результаті аналізу власного та педагогічного досвіду минулого В.О. Сухомлинським було розроблено і теоретично обгрунтовано конкретні методичні рекомендації щодо педагогічного керівництва самовихованням школярів. Система його організації передбачала:

по-перше, пробудження в учнів інтересу та прагнення до самовдосконалення, створення в класі атмосфери серйозного ставлення до самовиховання, широке роз'яснення на конкретних літературних і живих прикладах ідеї самовиховання та його можливостей;

по-друге, захоплення учнів ідеєю самовиховання, підкріплення їхніх зусиль, спрямованих на здійснення індивідуальних самозобов'язань, фронтальними виховними заходами;

по-третє, активне керування самостійним процесом вдосконалення особистості кожного учня, залучення учнівського активу до контролю за роботою інших учнів над собою і наслідками самовиховання.

Важливу роль у процесі самовиховання школярів, В.О. Сухомлинський відводив особистості та авторитету педагога. При цьому останній повинен враховувати вікові особливості вихованців, забезпечити наступність цього процесу, а основним методом його роботи має бути консультування школярів у подоланні труднощів та виборі самозобов'язань.

В.О. Сухомлинським доведена необхідність залучення батьківської громадськості до організації роботи, пов'язаної із самовихованням підростаючих поколінь. Саме цією необхідністю було обумовлено широкий комплекс робіт, спрямованих на педагогізацію батьків. Це досягалося завдяки діяльності "Батьківської школи".

Педагогічний досвід В.О. Сухомлинського знайшов відображення у роботі вищих навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл та позашкільних установ. Отже, вони заслуговують на повсякденну пропаганду і втілення в життя шляхом проведення науково-практичних конференцій, запровадження спецкурсів (спецсемінарів), розробки циклу лекцій та ознайомлення з їх змістом педагогічних працівників на курсах перекваліфікації.

Звичайно, проведене дослідження не претендує на повне і всебічне розв'язання порушених у ньому питань. Багатогранна спадщина В.О. Сухомлинського, важливість і значимість якої є актуальною в наш час, заслуговує на подальшу розробку. Зокрема, більш глибокого вивчення потребують проблеми спільної діяльності школи та сім'ї щодо організації самовиховання школярів, а також самовиховання "важких" дітей.