Размещено на http://www.allbest.ru/

Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Педологічна служба в школах України (20-ті - перша половина 30-х років ХХ століття)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Дуднік Людмила Миколаївна

Луганськ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор,

Курило Віталій Семенович,

Луганський державний педагогічний

університет імені Тараса Шевченка,

ректор.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, доцент

Гупан Нестор Миколайович,

Київський інститут внутрішніх справ,

начальник кафедри українознавства;

кандидат педагогічних наук

Порус Борис Натанович,

Луганський інститут післядипломної

педагогічної освіти, доцент кафедри

філософії і соціології освіти.

Провідна установа: Прикарпатський державний університет ім.В. Стефаника, кафедра історії педагогіки, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться 29 листопада 2002 року о 9-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.053.01 Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, Луганськ, вул. Оборонна, 2.

Автореферат розісланий "28" жовтня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

Загальна характеристика роботи

Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, реєстраційний №

Об'єкт дослідження - теорія та практика педології.

Предмет дослідження - становлення та розвиток педологічної служби в школах України в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1920 року, коли було прийнято "Декларацію Народного комісаріату УСРР про соціальне виховання дітей" та "Кодекс законів про народну освіту УСРР", у яких давалось соціальне замовлення на проведення педологічних досліджень, до прийняття постанови ЦК ВКП (б)"Про педологічні перекручення в системі наркомосів" (1936 р.).

Мета дослідження - систематизувати та узагальнити діяльність педологічної служби в загальноосвітніх школах України в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття, виявити особливості змісту, форм і методів педологічної роботи в зазначений період.

Завдання дослідження:

схарактеризувати соціально-історичні умови становлення й розвитку педологічної служби в школах України в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття;

здійснити історіографічний аналіз проблеми;

проаналізувати теоретичні надбання українських педологів;

виявити основні напрямки, форми й методи практичної педологічної роботи в загальноосвітніх школах України в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття;

осмислити можливості використання вітчизняного історичного досвіду педологічної роботи для розв'язання сучасних педагогічних проблем.

Методологічні засади дослідження становлять філософські положення про взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ та необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах, методологічні принципи історико-педагогічного дослідження (науковість, історизм, урахування сукупності фактів), ідеї особистісно зорієнтованого навчання та виховання, Закон України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" (Україна ХХІ ст.), Національна доктрина розвитку освіти України ХХI століття.

педологічна служба школа україна

Для розв'язання поставлених завдань було використано такі дослідницькі методи: проблемно-хронологічний, який дозволив розглянути теорію й практику вітчизняної педології в часовій послідовності відповідно до соціально-економічних та політичних умов у країні; метод періодизації - для визначення якісно відмінних етапів у історіографічному розгляді проблеми; аналіз теоретичних концепцій українських педологів, контент-аналіз архівних матеріалів та літературних джерел, у яких висвітлюється педолого-педагогічна практика, систематизація та узагальнення; порівняння, зіставлення та інтерпретація отриманих результатів для визначення основних тенденцій становлення й розвитку педологічної служби в загальноосвітніх школах України.

Джерельну базу дослідження складають законодавчі та нормативні акти, наукові публікації, фонди Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВО), Центрального державного архіву громадських об'єднань і політичних партій України (ЦДАГО), наукового архіву Російської Академії освіти, фонди Національної бібліотеки України ім.В.І. Вернадського, Державної наукової педагогічної бібліотеки імені К.Д. Ушинського (м. Москва), Російської державної бібліотеки. У процесі дослідження було використано матеріали тогочасної періодичної педагогічної преси, зокрема журналів "Шлях освіти", "Радянська освіта", "Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки", "Педологія", "Радянська школа", матеріали з'їздів, конференцій, нарад з народної освіти, навчальні плани, програми, підручники та посібники, монографії, дисертації, автореферати, сучасну науково-педагогічну періодику, збірники наукових праць, довідково-бібліографічну літературу.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше проаналізована система практичної педологічної роботи в загальноосвітніх школах України в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття, виявлені основні напрямки, особливості форм і методів діяльності педологічної служби в зазначений період, визначені практичні досягнення та помилки вітчизняних педологів. У науковий обіг введені нові документи та факти, які раніше не використовувались у наукових працях, запропонована їх наукова інтерпретація.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що висновки, зібраний фактичний матеріал можуть бути використані в процесі викладання історії вітчизняної школи й педагогічної думки, загальної педагогіки, психології, для розробки спецкурсів для студентів навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. Результати дисертаційного дослідження можуть знайти застосування в системі післядипломної освіти, курсової перепідготовки педагогічних кадрів, у діяльності центрів соціальної роботи та практичної психології.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі звітів на засіданнях кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи, повідомлень на щорічних педагогічних читаннях у Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, виступів на симпозіумі "Наука Луганщини у контексті розвитку регіону" (Луганськ, 1999 р.), VІІ Всеукраїнських педагогічних читаннях "Василь Сухомлинський та сучасність" (Луганськ, 2000 р.), VІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Університет і регіон" (Луганськ, 2001 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в 5 одноосібних наукових публікаціях, з них 4 надруковано у фахових виданнях, 1 - у збірнику матеріалів науково-практичної конференції.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури. Повний текст дисертації складає 196 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи, джерельну базу, наукову новизну та практичне значення дисертаційної роботи, відображено апробацію одержаних результатів.

У першому розділі "Теорія й практика педології як історико-педагогічна проблема" розкриваються соціально-історичні та педагогічні передумови становлення й розвитку вітчизняної педології, дається історіографічний аналіз проблеми, схарактеризовано основні течії української теоретичної педології 20-х - першої половини 30-х років ХХ століття, виявлено тенденції її розвитку.

У дисертації доведено, що становлення та розвиток вітчизняної педології у досліджуваний період були зумовлені не тільки внутрішніми причинами, а й особливостями соціально-економічного й політичного розвитку країни, змінами, які відбувались у галузі освіти та виховання підростаючих поколінь.

Ще в кінці Х1Х - на початку ХХ століття в умовах потужного суспільно-педагогічного руху, поширення ідей зарубіжної реформаторської педагогіки, прагнення передової української інтелігенції до демократизації освіти та створення нової національної школи посилюється інтерес до наукових знань про дитину та її розвиток. Представники ліберального напрямку в суспільно-педагогічному русі України М. Корф (1834-1883), Т. Лубенець (1855-1936), В. Вахтеров (1853-1924), Д. Тихомиров (1844-1915), В. Флеров (1860-1990) сповідували ідею народності й демократизації освіти та виховання, намагались розкрити закономірності педагогічного процесу, спираючись на закони психології та логіки. Б. Грінченко (1863-1910), ґрунтуючись на передових ідеях вітчизняних та зарубіжних педагогів і психологів, зробив блискучі узагальнення про роль рідної мови в процесі навчання, виховання й психічного розвитку дитини. Х. Алчевська розробила й експериментально перевірила методику використання літературних бесід. Відомі українські педагоги Я. Чепіга (1875-1938), С. Русова (1856-1940) були прихильниками теорії вільного виховання й дбали про створення умов для вільного саморозвитку дитини. Представники революційно-демократичного напрямку І. Франко (1856-1916), П. Грабовський (1864-1902), Леся Українка (1871-1913), М. Коцюбинський (1864-1913) гостро критикували існуючу освітню систему, захищали народні традиції виховання. У своїх творах вони засуджували теорію "біологічної неповноцінності" простого народу, яскраво зображували життя і психологічні особливості дітей.

Існування широкого спектру ідей і думок щодо освіти та виховання дітей сприяло виникненню гострої потреби в наукових знаннях про дитину та її розвиток. У зв'язку з цим відомі українські фахівці звертаються до педологічних ідей, прагнуть до безпосереднього їх втілення в практику. Перші спроби проведення експериментальних педагогічних досліджень в Україні належать М. Ланге (1858-1921), О. Нечаєву (1875-1943), І. Сікорському (1842-1919).

Суттєві зрушення в галузі освіти України відбулися в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. Проголошення української державності, формування нових органів влади, бурхливий розвиток української культури створювали сприятливі умови для побудови національної освітньої системи, яка ґрунтувалась на прогресивних педагогічних концепціях, передбачала демократичні перетворення й орієнтувалась на розвиток дитини, її природних сил та здібностей. Реалізація ідеї національної школи була неможлива без наукових знань про дитину та її розвиток. Тому діяльність українських урядів 1917-1920 рр., спрямовану на створення національної системи освіти, слід також розглядати як важливий чинник поширення в Україні педологічних знань.

У 20-х роках ХХ століття педологічні дослідження в Україні надзвичайно активізуються. Це зумовлювалось, перш за все, специфікою української системи освіти, яка з прийняттям "Схеми народної освіти в УСРР", "Декларації Народного комісаріату УСРР про соціальне виховання дітей" та "Кодексу законів про народну освіту УСРР" у 1920 році стала розвиватись інакше, ніж у Росії. Був створений особливий ступінь освітньої системи - соціальне виховання, яке охоплювало дітей від народження до 15 років. Основною і єдиною формою соціального виховання проголошувалась не школа, а дитячий будинок, завдання якого полягало в охороні дитинства, що розглядалась одночасно як освіта, виховання й соціальний захист (харчування, одяг, житло). Це було пов'язано з тим, що внаслідок голоду й розрухи з'явилась велика кількість безпритульних дітей, а багато дітей навіть у сім'ях не мали ніяких засобів до існування. У ситуації, коли галузь освіти та виховання зіткнулась із масою дітей, які мали значні відхилення в розвитку та поведінці, звернення до педологічної теорії та практики було неминуче. Становленню та розвитку української педології сприяв також тісний зв'язок педагогічної думки 20-х років. з новітніми педагогічними вченнями Заходу.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років. в освітній політиці СРСР спостерігаються кардинальні зміни, зумовлені затвердженням тоталітарної системи. Постанови ЦК ВКП (б)"Про початкову та середню школи" (1931), "Про навчальні програми та режим у початковій та середній школі (1932) сприяли посиленню тенденцій авторитаризму в педагогічній теорії та практиці, перетворенню школи в режимний заклад. Для української школи початок тридцятих років став особливо тяжким і трагічним. Політика контрукраїнізації, яку було розпочато в 1933 році, терор щодо інтелектуальної еліти української нації, штучно організований голодомор, ідеологізація й політизація освіти сприяли витісненню з педагогіки наукових знань про дитину. Ці події неминуче призвели спочатку до критики педології, а потім до повного її розгрому й забуття.

Для визначення перспектив історико-педагогічного вивчення теорії й практики педології було здійснено історіографічний аналіз проблеми. У ході дослідження встановлено, що в історіографії теорії та практики педології можна виділити декілька етапів. Перший етап (20-ті - перша половина 30-х років) характеризується збиранням та первинним аналізом фактичного матеріалу, у якому відображувалась теоретична та практична діяльність як вітчизняних, так і зарубіжних педологів (А. Гергет, А. Готалов-Готліб, А. Залкінд, О. Залужний, А. Зінкевич, Я. Мамонтов, Я. Ряппо, Н. Смирнов). Однак ця робота носила епізодичний і фрагментарний характер. Другий етап (середина 30-х - середина 50-х років) характеризувався політичною дискредитацією та знищенням педології. В інститутах народної освіти було закрито кафедри педології й заборонено викладання цієї дисципліни, скасована педологічна служба в школах, вилучено педологічні роботи, багато вчених було репресовано. Кампанія з політичної дискредитації педології активно проводилась і в Україні. У вітчизняних педагогічних виданнях публікуються статті (П. Волинський, Л. Гордон, Г. Костюк, К. Лєщов, Й. Ліпман, О. Смалюга, І. Хаїт та ін.), які містили заклик "вирвати педологічний бур'ян з радянської школи". На третьому етапі (друга половина 50-х - середина 80-х років) була зроблена спроба "наукового" обґрунтування неспроможності теоретичної і практичної діяльності педологів. Разом з тим деякі дослідники (Ю. Горбенко, М. Грищенко, О. Киричук та ін.) усвідомлювали досягнення педології, підкреслювали значний внесок педологів у розвиток дитячої й педагогічної психології, а також шкільної практики. На четвертому етапі (з другої половини 80-х років) було здійснено наукову реабілітацію педології. Учені одностайно засуджували заборону педології, звертали увагу на негативні наслідки цього вчинку, аналізували досягнення й недоліки педологічної теорії та практики, наполягали на поверненні спадщини педологів у сучасну науку й навіть на відродженні цієї наукової дисципліни.

Історіографічний аналіз проблеми показав, що педологічна практика поки що не стала предметом спеціального історико-педагогічного дослідження й багато суджень, які містяться в сучасних публікаціях про практичну діяльність педологів, є поверховими й недостовірними.

У дисертації зроблено висновок про те, що формування теоретичної педології в досліджуваний період проходило досить суперечливо, відрізнялось методологічною різноманітністю, цікавими відкриттями й помилками. Педологічне знання в Україні накопичувалось і поширювалось під впливом природничонаукового напрямку в психології, започаткованого І. Сєченовим (1829-1905). Подальший розвиток цей напрямок здобув у працях І. Павлова (1959-1936) і В. Бехтерєва (1857-1927), які в якості предмета психології розглядали не ізольовану свідомість, а цілісну поведінку. Підхід до дослідження психічних явищ, розроблений ними, було названо рефлексологією. Відомими прихильниками природничо-наукової орієнтації психології були А. Лазурський, М. Ланге. Становленню та розвитку вітчизняної педології сприяла також емпірична психологія, представники якої (А. Нечаєв, Г. Россолімо, М. Румянцев, І. Сікорський, В. Чиж, Г. Челпанов) принципово не розглядали відносини між психікою і навколишнім світом. У своїх дослідженнях вони використовували експериментальні методи, запозичені у природничих наук, намагались надати психології прикладного характеру. Саме це сприяло формуванню педології та прикладних галузей психології.

Домінуючим в українській педології 20-х років був рефлексологічний напрямок, і навіть терміни "педологія" і "рефлексологія" в цей час використовувались як синоніми (О. Сухомлинська). Ідеї психології поведінки знайшли відображення в педологічних роботах П. Блонського, М. Басова, І. Соколянського, В. Протопопова. Але рефлексологічна теорія не була однорідною, оскільки вчені по-різному інтерпретували людську поведінку. Крім того, в Україні була також відома реактологія К. Корнилова, досить популярними в педологічному середовищі були ідеї психоаналізу, які розділяв відомий педолог А. Залкінд.

З кінця 20-х років рефлексологія поступово втрачає своє значення як методологічна основа педології. Це було пов'язано з критикою цього напрямку, а потім і повним його розгромом. Після Першого педологічного з'їзду (1928) в педології досить чітко визначаються біологізаторська і соціологізаторська течії, які по-різному трактували джерела психічного розвитку дитини. Біологізатори брали за основу розвитку дитини біологічний фактор, соціологізатори - соціальний. У ході дослідження ми дійшли висновку, що провідні українські педологи дотримувались поглядів про діалектичну єдність біологічного (спадковість) і соціального (середовище). На цій позиції ґрунтувався особливий напрямок у радянській педології, що одержав назву "харківської школи", лідерами якої були відомі фахівці педологічної галузі О. Залужний, І. Соколянський, В. Протопопов. Соціобіологічні ідеї підтримували також працівники Київської, Одеської, Дніпропетровської дослідно-педологічних станцій. Між тим відомі українські педологи С. Ананьїн, А. Владимирський, Н. Тарасевич були ближче до біогенетичного напрямку, А. Граборов, С. Лозинський - до соціогенетичного. Теоретичні дискусії про джерела психічного розвитку дитини не тільки сприяли формуванню різних напрямків у педології, а й висунули на порядок денний питання про практичну значимість педології, про її роль у розвитку теорії й практики навчання та виховання підростаючих поколінь. Висвітлення деяких практичних питань освіти та виховання в стінах педологічних лабораторій і кабінетів не розв'язувало проблеми. Фахівці дедалі глибше усвідомлювали необхідність проведення практичної педологічної роботи в масовій загальноосвітній школі.

У другому розділі "Особливості змісту, форм і методів педологічної роботи в школах України" визначено чинники, які зумовили створення в Україні педологічної служби, репрезентовано її головні структурні елементи, схарактеризовано основні напрямки практичної педологічної роботи в школах, особливості змісту, форм і методів педологічної роботи з сім'ями учнів.

Уже на початку 20-х років ХХ століття в Україні велась активна цілеспрямована робота щодо створення педологічної служби, необхідність у якій була зумовлена такими обставинами: значним поширенням негативних явищ у дитячому середовищі (безпритульність, бродяжництво, дитяча злочинність), які були викликані голодом та розрухою; гострою необхідністю в захисті дитинства; докорінними змінами в практиці навчання та виховання дітей у навчальних закладах. Педологічна служба являла собою сукупність державних відомств, наукових установ (інститутів, лабораторій, кафедр.), дослідних закладів, які мали на меті реалізувати організаційні, координуючі, науково-методичні функції в галузі соціального виховання, здійснювати діагностику й корекцію розвитку дитини. Педологічна служба включала:

1) Головний комітет соціального виховання Наркомосу (Головсоцвих);

2) Науково-педагогічний комітет Головсоцвиху;

3) Центральну дослідно-педологічну станцію та місцеві дослідно-педологічні станції в Києві, Одесі і Дніпропетровську;

4) дослідно-педологічні установи при губернських відділах освіти, педологічні лабораторії й кабінети при ІНО;

5) центральні та місцеві дослідні навчальні заклади;

6) опорні й зразкові школи;

7) педологічні осередки в масовій школі.

Головне управління соціального виховання розробляло необхідну нормативну базу й здійснювало загальне керівництво. Концептуальні основи педологічної служби, наукові основи діяльності установ і закладів розробляв науково-педагогічний комітет Головсоцвиху. Системоутворюючим елементом педологічної служби була Центральна дослідно-педологічна станція в Харкові, а також Київська, Одеська, Дніпропетровська дослідно-педологічні станції. Саме ці установи проводили педологічні дослідження, були своєрідними музеями педологічних матеріалів, літератури, виконували роль інформаційних та пропагандистських центрів. Такі ж функції виконували дослідно-педологічні установи губернських відділів освіти та інститутів народної освіти. Роль експериментальних майданчиків дослідно-педологічних станцій відігравали центральні та місцеві дослідні навчальні заклади. З ними були пов'язані опорні та пізніше зразкові школи, які були методичними центрами для педологічних осередків масових шкіл. Педологічна служба забезпечувала тісний зв'язок теорії з практикою, створювала сприятливі умови для наукового пошуку та експериментування. Її головна мета полягала в глибокому і всебічному вивченні дитини й соціального середовища та раціоналізації на цій основі всього шкільного життя.

Докорінні зміни в галузі освіти, методологічний плюралізм і орієнтація вітчизняної загальноосвітньої школи початку 20-х років ХХ століття на гуманістичні концепції створили сприятливі умови не тільки для розвитку теоретичної педології, а й для втілення педологічних ідей у практику. Перед педологічною службою було поставлено завдання раціоналізації шкільного життя на основі педології, розв'язання якого вимагало, з одного боку, глибокого і всебічного вивчення дитини як цілісності, з іншого - дослідження умов її розвитку. Установка на вивчення дитини й соціального середовища визначала зміст діяльності вітчизняної педологічної служби, який було представлено декількома напрямками.

По-перше, важливим напрямком практичної педологічної роботи у загальноосвітній школі було виявлення й корекція розвитку виняткових дітей. У полі зору практичних педологів були дефективні діти (розумово відсталі, з девіантною поведінкою й ін.). Для їх виявлення широко використовувались психометричні тести. Після обстежень значна кількість дітей направлялись до спеціальних навчально-виховних закладів. Відсутність відпрацьованих діагностичних методик, висококваліфікованих педологічних кадрів досить часто призводила до того, що до розряду дефективних зараховувались психічно нормальні діти. Але вина за подібні помилки лежала не тільки на педологах, а й на педагогах, які намагались також позбавитись проблемних дітей. Педологи займались і обдарованими дітьми, наполягали на необхідності створення для них спеціальних шкіл.

Другим напрямком практичної педологічної роботи в школі було виявлення причин неуспішності, профілактика відставань у навчанні й другорічництва. Педологи, вивчаючи фізичний та інтелектуальний розвиток дітей, дійшли висновку, що основною причиною поганої успішності є недоліки спадковості та соціально-побутові умови життя. Відставання в розвитку, як правило, не пов'язувались з недоліками навчально-виховного процесу.

По-третє, особливим напрямком діяльності педологічної служби в школі була професійна орієнтація. Педологічні лабораторії, кабінети, осередки проводили профосвіту (знайомство зі світом професій, вимогами, які висуваються до людей певних професій), профконсультування (інформування про конкретні професії, про можливості їх одержання), профвідбір (визначення відповідності професії, що вибирається). Участь педологів у профорієнтаційній роботі посилюється на початку 30-х рр. у зв'язку з боротьбою за якість політехнічного навчання. Перед педологічною службою ставилось завдання встановлення педологічного контролю щодо гігієни дитячої праці в школі та на виробництві. Педологи докладно знайомились з умовами дитячої праці, встановлювали, як саме вона впливає на дитячий організм, якою мірою відповідає психо-фізіологічним можливостям дітей. Особливе значення в їхній діяльності мало вивчення виробничо-трудової спрямованості дітей з метою профосвіти й профорієнтації. Ця робота починалась з вивчення дитячих професійних нахилів. Найпоширенішими методами вивчення профнахилів дітей були анкетні обстеження, дитячі твори, бесіди, спеціальні спостереження за працею дітей та складання відповідної характеристики, медичне обстеження. Досить поширеним було аналітичне "цінувальне (оцінне - авт.) спостереження", яке розглядало чотири основні елементи дитячої праці: планування, матеріал, інструменти, трудові операції. Використовувався також синтетичний метод, який оцінював не окремі операції, а продукт дитячої праці за допомогою особливих зразків оцінних шкал.

По-четверте, педологи займались проблемою діагностики й розвитку дитячого колективу (у літературі навіть вживався спеціальний термін "колективна педологія"). Українські педологи спирались на досить загальне визначення В. Бехтерева, який вважав, що колектив - це єдність людей у тому чи іншому відношенні, яка виникає завдяки їх взаємовпливу. Досить поширеним і, певною мірою, класичним було визначення О. Залужного, з точки зору якого колектив - група осіб, що сумісно реагують на той чи інший загальний подразник. Дитячий колектив у педологічних працях розглядався у статичному та динамічному розрізі. Була запропонована класифікація колективів у статичному розрізі за трьома ознаками: за кількістю одиниць, які його складають, за архітектонічною ознакою, за способом виникнення. Як динамічне явище колективи класифікувались з точки зору виникнення й розпаду, за видами взаємодії, впливу, направленості. Розроблена класифікація давала можливість вести спостереження за дитячими колективами, а також знайти найбільш вдалі з психотехнічної точки зору форми й методи конструювання дитячих колективів. Методику вивчення дитячих колективів розробляли відомі радянські педологи О. Залужний, С. Моложавий. Для цього дуже часто використовувались ті самі методики, що й для вивчення особистості. Як наслідок, закономірності розвитку індивіда переносились на дитячий колектив.

Головною умовою ефективності практичної педологічної роботи була, безумовно, педологізація свідомості педагогів. У зв'язку з цим установи, що входили до системи педологічної служби, проводили педологічну просвіту вчителів та вихователів, уживали заходи щодо координації зусиль педологів та педагогічних працівників.

Вітчизняна педологічна служба приділяла велику увагу сім'ї та сімейному вихованню. У дисертації зроблено висновок про те, що робота педологічної служби з сім'ями учнів у своєму розвитку пройшла два етапи. На першому етапі (20-ті роки ХХ століття) значне поширення в Україні одержали ідеї про відмирання сім'ї при соціалізмі, про заміну сімейного виховання суспільним, у практиці превалювало скептичне ставлення до виховних можливостей сім'ї. Дослідно-педологічні станції, педологічні лабораторії, кабінети, шкільні осередки займались переважно обстеженням сімейно-побутових умов, почали роботу з оздоровлення сімейного побуту. На другому етапі (перша половина 30-х рр. ХХ століття) у педології та педагогіці утверджується думка про незамінність сімейного виховання для повноцінного формування особистості дитини. Діагностична робота щодо сім'ї доповнюється корекційною та профілактичною роботою. Вітчизняна педологічна служба піклувалась про посилення виховного потенціалу сім'ї, підвищення педологічної культури батьків, встановлення тісної взаємодії шкільного й сімейного виховання, займалась також науково-методичним забезпеченням сімейного виховання та педагогічної просвіти батьків. У практиці роботи з сім'єю під впливом педологів переважають індивідуальні форми й методи.

У дисертації зроблено акцент на безперечні досягнення в практичній діяльності педологів: системність; масове експериментування через створення мережі дослідних, опорних, зразкових навчальних закладів різних типів; посилену увагу до виключного дитинства; високий рівень діагностичної роботи; широке використання математичних та статистичних методів обробки одержаних результатів; індивідуалізацію роботи з учнями та їхніми сім'ями. Заборона педології постановою партійного органу завдала великої шкоди вітчизняній експериментальній педагогіці та психології, призвела до викорінення гуманістичних тенденцій у її розвитку. Разом з тим педологи припускалися значних помилок: зарахування нормальних дітей у розряд дефективних; намагання розв'язати проблеми навчання та виховання поза педагогічним процесом через особливу клінічну практику, недооцінки ролі сім'ї та сімейного виховання. Це пояснювалось відсутністю відпрацьованих діагностичних методик, низькою кваліфікацією педологічних кадрів на місцях, ігноруванням педагогічних умов розвитку дітей.

Практичний досвід вітчизняної педологічної служби 20-х - першої половини 30-х років ХХ ст. надзвичайно повчальний і може бути творчо використаний для розв'язання сучасних проблем. Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що сьогодні немає ні можливості, ні необхідності відроджувати педологію. Разом з тим теоретичні ідеї педологів, їхні методологічні підходи можуть служити зараз орієнтиром для створення цілісних концепцій людини як предмета виховання, сприяти становленню й розвитку педагогічної антропології. Вивчення досвіду практичної педологічної роботи в досліджуваний період дасть можливість оптимізувати діяльність сучасної психологічної служби в загальноосвітній школі.

Проведене дослідження дало змогу сформулювати такі висновки:

1. На даному етапі існує гостра потреба в дослідженні становлення та розвитку вітчизняної педологічної служби, об'єктивному, не заідеологізованому аналізі практичної педологічної роботи в школах України в 20-ті - першій половині 30-х років ХХ століття. Саме в цей час педологи успішно розв'язували проблеми, які є актуальними сьогодні.

2. Наприкінці ХIХ - на початку ХХ століття в Україні існували сприятливі соціально-історичні умови для поширення педологічних ідей. Важливим фактором розвитку шкільної справи став суспільно-педагогічний рух, який орієнтувався на ідею антропоцентризму, прагнув до демократизації освіти та створення національної освітньої системи і був альтернативою офіційній школі й педагогіці. Посилення інтересу до наукових знань про дитину та її розвиток зумовлювали тенденції розвитку вітчизняної педагогічної теорії, яка в цей час відрізнялась експериментальним характером та методологічним плюралізмом, поширення в Україні ідей зарубіжної реформаторської педагогіки.

3. Історіографічний аналіз проблеми показав, що в історико-педагогічному вивченні теорії й практики педології можна виділити декілька етапів. Перший етап (20-ті - перша половина 30-х років) характеризується збиранням та первинним аналізом фактичного матеріалу, у якому відображалась теоретична та практична діяльність як вітчизняних, так і зарубіжних педологів. Однак ця робота носила епізодичний і фрагментарний характер. Другий етап (середина 30-х - середина 50-х років) характеризувався політичною дискредитацією та знищенням педології. На третьому етапі (друга половина 50-х - середина 80-х років) в історико-педагогічних публікаціях зроблено спробу "наукового" обґрунтування неспроможності теоретичної і практичної діяльності педологів. На четвертому етапі (з другої половини 80-х років) історики педагогіки зробили свій внесок у наукову реабілітацію педології.

Історіографічний аналіз проблеми дав підстави стверджувати, що педологічна практика поки що не стала предметом спеціального історико-педагогічного дослідження й багато суджень про практичну діяльність педологів, які містяться в сучасних публікаціях, є поверховими й недостовірними.

4. Українська теоретична педологія в досліджуваний період відрізнялась концептуальною різноманітністю. Домінуюче положення в її розвитку в 20-ті роки займала рефлексологія. Але рефлексологічна теорія не була однорідною, оскільки вчені по-різному інтерпретували людську поведінку. Крім того, в Україні була також відома реактологія, досить популярними в педологічному середовищі були ідеї психоаналізу, емпіричної психології. З кінця 20-х років рефлексологія поступово втрачає своє значення як методологічна основа педології. Після Першого педологічного з'їзду в педології досить чітко визначаються дві течії - біологізаторська і соціологізаторська. Провідні українські педологи додержувались точки зору про діалектичну єдність біологічного (спадковість) і соціального (середовище). На цій позиції ґрунтувався особливий напрямок у радянській педології, що одержав назву "харківської школи".

Критика психології поведінки й поширення ідей психології свідомості в першій половині 30-х років стали внутрішньою передумовою розгрому педології.

6. Створення системи педологічної служби в Україні мало безумовне позитивне значення й сприяло докорінним змінам у практиці навчання та виховання. Вона являла собою сукупність державних органів управління освітою, науково-дослідних установ, дослідно-педологічних станцій, лабораторій, кабінетів, дослідних, опорних навчальних закладів та педологічних осередків масових шкіл, яка мала за мету глибоке і всебічне вивчення дитини й соціального оточення та раціоналізацію на цій основі всього шкільного життя.

7. Головними напрямками практичної педологічної роботи в досліджуваний період були: діагностика та корекція навчання й виховання дітей з відхиленням у розвитку та поведінці, посилена увага до обдарованих дітей; виявлення причин неуспішності учнів, профілактика другорічництва й усунення відставань у навчанні; вивчення особливостей дитячої праці, дослідження трудових нахилів дітей та їх професійна орієнтація, яка включала профосвіту, профконсультування, профвідбір; діагностика та корекція розвитку дитячого колективу; педологічна просвіта вчителів та вихователів, координація зусиль педологічних працівників та педагогів.

Педологічна робота з сім'ями учнів у своєму розвитку пройшла два етапи. На першому етапі (20-ті роки ХХ ст.) превалювало скептичне ставлення до виховних можливостей сім'ї. Педологи займались переважно обстеженням сімейно-побутових умов, почали роботу з оздоровлення сімейного побуту. На другому етапі (перша половина 30-х років ХХ ст.) діагностична робота щодо сім'ї доповнюється корекційною та профілактичною роботою. Педологічна служба взяла курс на посилення виховного потенціалу сім'ї, сприяла підвищенню педологічної культури батьків, встановленню тісної взаємодії шкільного та сімейного виховання, займалась науково-методичним забезпеченням виховання дітей у сім'ях. З другої половини 30-х років починається підпорядкування сімейного виховання суспільному.

Практична педологічна робота проводилась з урахуванням досягнень передових зарубіжних країн.

8. У практичній діяльності педологів були не тільки успіхи, але й значні помилки, які пояснювались їх низькою кваліфікацією, особливо на місцях, ігноруванням педагогічних умов розвитку дітей. Проведене дослідження дає змогу стверджувати, що в нас немає підстав поновлювати педологію. Однак теоретичні ідеї педологів і особливо досвід практичної педологічної роботи 20-х - першої половини 30-х років ХХ століття допоможуть у становленні педагогічної антропології, відновленні діяльності сучасних соціальних і психологічних служб.

Проведене дослідження не претендує на вичерпне висвітлення широкого комплексу питань, пов'язаних зі становленням та розвитком вітчизняної педологічної служби. Подальші дослідження, на думку автора, можуть бути спрямовані на детальніше вивчення внеску педологів у розробку проблем дидактики, дефективного дитинства. Результати дисертаційної роботи можуть стати основою історико-педагогічного дослідження особливостей української системи соціального виховання.

Література

Основний зміст і результати дослідження висвітлено в таких публікаціях автора:

1. Дуднік Л.М. Організація педолого-педагогічної роботи в школах України (20-ті роки ХХ століття) // Вісник ЛДПУ імені Тараса Шевченка. - 2001. - № 1. - С.65-70.

2. Дудник Л.Н. Теория и практика отечественной педологии как предмет историко-педагогического исследования // Вісник ЛДПУ імені Тараса Шевченка. - 2001. - № 1. - С.57-65.

3. Дуднік Л.М. Вітчизняна педологія 20-х років ХХ ст. та шкільна практика // Зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету ім.В.І. Даля (Матеріали VII міжнародної науково-практичної конференції "Університет і регіон" 5-6 грудня 2001 р.). - Луганськ, 2001. - С.11.

4. Дудник Л.Н. Отечественная педология 20-х гг. ХХ столетия: особенности становления и развития // Проблеми трудової і професійної підготовки: Наук. - метод. зб. - Слов'янськ: СДПІ, 2002. - Вип.6. - С.84-90.

5. Дудник Л.Н. Педологическая работа с семьями учащихся // Освіта Донбасу. - 2002. - № 4. - С.95-99.

Анотації

Дуднік Л.М. Педологічна служба в школах України (20-ті - перша половина 30-х років ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, Луганськ, 2002.

У дисертації досліджено процес становлення та розвитку вітчизняної педологічної служби в 20-ті - першій половині 30-х років ХХ століття.

Розкрито соціально-історичні та педагогічні передумови виникнення та розвитку української педології, подано історіографічний аналіз проблеми, схарактеризовано основні течії української теоретичної педології 20-х - першої половини 30-х років ХХ століття, виявлено тенденції її розвитку.

У роботі визначено чинники, які зумовили створення в Україні педологічної служби, репрезентовано її головні структурні елементи, схарактеризовано основні напрямки практичної педологічної роботи в загальноосвітніх школах, показано особливості змісту, форм і методів педологічної роботи з сім'ями учнів у досліджуваний період.

Ключові слова: педологія, педологічна служба, основні напрямки практичної педологічної роботи, форми й методи практичної педологічної роботи.

Дудник Л.Н. Педологическая служба в школах Украины (20-е - первая половина 30-х годов ХХ столетия). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Луганский государственный педагогический университет имени Тараса Шевченко, Луганск, 2002.

В диссертации исследован процесс становления и развития отечественной педологической службы в 20-х - первой половине 30-х гг. ХХ столетия.

Раскрыты социально-исторические и педагогические предпосылки возникновения и развития украинской педологии. Доказано, что важным фактором развития школьного дела и распространения педологических знаний в Украине являлось общественно-педагогическое движение, ориентировавшееся на идеи антропоцентризма, стремившееся к демократизации образования и созданию национальной образовательной системы. Усиление интереса к научным знаниям о ребенке обусловило тенденции развития украинской педагогической теории, отличающейся в 20-е годы экспериментальным характером и методологическим плюрализмом, а также распространение в Украине в исследуемый период идей зарубежной реформаторской педагогики.

Дан историографический анализ проблемы, выделены основные этапы историко-педагогического изучения теории и практики педологии. Доказано, что практическая деятельность педологов пока еще не стала предметом специального историко-педагогического исследования. Суждения о педологической практике 20-х - первой половины 30-х гг., имеющиеся в современных публикациях, являются поверхностными и недостоверными. На основе анализа педологической литературы сделан вывод о том, что украинская теоретическая педология в исследуемый период отличалась концептуальным разнообразием. Доминирующее положение в ее развитии в 20-е годы занимала рефлексология. Однако украинским педологам были также известны идеи эмпирической психологии, психоанализа, реактологии. Показано, что с конца 20-х гг. рефлексология утрачивает свое значение как методологическая основа педологии. С этого времени в педологической теории достаточно четко обозначаются социологизаторское и биологизаторское течения. Ведущие украинские педологи придерживались точки зрения о диалектическом единстве биологического и социального, создав особое направление в советской педологии, которое получило название "харьковской школы".

В диссертации показано, что создание педологической службы в Украине имело положительное значение и способствовало коренным изменениям в практике обучения и воспитания. Ее цель состояла в том, чтобы обеспечить глубокое и всесторонне изучение личности ребенка и социальной среды и рационализацию на этой основе всей школьной жизни. В ходе исследования выявлены основные направления практической педологической работы в школах: диагностика и коррекция обучения и воспитания детей с отклонениями в поведении и развитии, усиленное внимание к одаренным детям; выявление причин неуспеваемости детей, профилактика второгодничества и устранение отставаний в учебе; изучение особенностей детского труда, исследование трудовых склонностей детей и их профессиональная ориентация; диагностика и коррекция развития детского коллектива; педологическое просвещение учителей и воспитателей, координация усилий педологических работников и педагогов. Показано, что педологическая работа с семьями учащихся в своем развитии прошла два этапа. На первом этапе (20-е годы ХХ столетия) превалировало скептическое отношение к воспитательным возможностям семьи. Педологи занимались преимущественно обследованием социально-бытовых условий, вели работу по оздоровлению семейного быта. На втором этапе (первая половина 30-х годов ХХ столетия) диагностическая работа по отношению к семье дополняется коррекционной и профилактической работой. Педологическая служба взяла курс на повышение педологической культуры отцов и матерей, установление тесного взаимодействия школьного и семейного воспитания, занималась научно-методическим обеспечением воспитания детей в семьях. Со второй половины 30-х годов начинается подчинение семейного воспитания общественному.