Методичний супровід освітянської діяльності: українсько-польський досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методичний супровід освітянської діяльності: українсько-польський досвід

Одним із важливих напрямів і пріоритетів освітянських інновацій, які впроваджуються в нашій системі освіти в останнє десятиліття, і що важливо з необхідністю продовжуватимуться, є організаційна трансформація системи освіти. Необхідність входження в європейський інтелектуальний і культурний простір просто змушує наших освітян, чиновників від освіти і політиків впроваджувати випереджальні темпи реформи організації освітянської сфери. Ця реформа повинна принести загальнодоступність освітніх послуг, розширити мобільність тих, хто навчається, і тих, хто навчає, демократизувати відносини між управлінськими і навчально-виховними елементами загальної освітянської громади. Окрім того, в національній доктрині розвитку освіти в XXI століття визначено завдання «істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, упровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти» [10, с. 13]. В Польщі щодо організаційного розвитку системи освіти, до речі, висуваються дуже схожі вимоги, зокрема в структурному плані польська громадськість вимагає від освітянської системи «демократизації, тобто забезпечення загальної й доступної освіти для всіх прошарків населення, не дивлячись на походження, місце проживання й суспільно-економічний статус, вільний перехід на вищий щабель навчання. Це передбачає законодавче закріплення рівності в освіті, можливість постійного розширення й поглиблення своїх загальних і професійних кваліфікацій, формування вмінь використання сучасних інформаційних технологій» [16, с. 50]. Спільні завдання роблять цю сферу інноваційної і реформаційної співпраці важливою і актуальною як для українських, так і для польських освітян.

Дуже важливим і складним інноваційним завданням в реформування існуючої сьогодні організаційної основи системи освіти в Україні є трансформація принципів організації, які залишилися нам у спадок від радянської системи. При чому, необхідно не просто відкинути попередні принципи, всіляко їх критикуючи, але й зберегти найкраще, що відзначало радянську освітню організаційну систему від інших світових систем освіти. В сучасних інноваційних процесах обов'язково повинна враховуватися і зберігатися висока внутрішня організація освіти (цілісність і спадкоємність системи), водночас переводячи її в національну і європейську специфіку, адже сьогодні науковці, вивчаючи різні аспекти розвитку національної системи освіти, виокремлюють низку причин, які потребують всебічного врахування при визначенні змісту освітніх реформ. «Однією з вагомих причин є те, що успадкована від Радянського Союзу система освіти виявилася неефективною навіть у контексті центрального планування. І хоча забезпечення освіти було переважно монополією держави, остання фінансувала цю галузь нераціонально, недостатньо координовано й узгоджено. Програми професійної підготовки були вузькоспеціалізованими, обмежені ресурси часто розпорошувалися, витрачалися на дублювання навчальних закладів, факультетів, відділень, спеціальностей. Кожне міністерство, відомство і навіть окремі підприємства прагнули мати свої навчальні заклади. Внаслідок цього відбувалося постійне зростання професійнихкадрів, що, безумовно, зумовлювало збільшення витрат» [5, с. 75]. Поряд із цим спостерігалася відсутність будь-яких стимулів для ефективного використання ресурсів, низька відповідальність перед споживачами освітніх послуг. Неефективність освітньої системи, як справедливо стверджує В. Луговий, «ще більше посилилася з перетворення країни з союзного регіону в єдиному освітньому просторій певною регіональною освітньою спеціалізацією на самостійну державу з національною освітою» [30, с. 100]. Наступною причиною, що актуалізує необхідність реформування української освіти, є її слабка здатність підтримувати ринкову економіку.

Вирішення проблем трансформації освіти в нових умовах можливо лише на рівні загальнодержавної стратегії, розробленої і прийнятої на підставі визнання пріоритетів, що відповідають загальнолюдським цінностям, та передбачає реальні механізми для її впровадження. «В новому соціальному сценарії змінюється роль держави, в тому числі і стосовно освіти. Освіта, яка відповідатиме вимогам XXI століття, не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного контролю та бюрократичного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована і узгоджена система регулювання освітньою діяльністю з певної дистанції. Держава в новому контексті виконує роль не господаря і батька, який всіх забезпечує необхідними ресурсами, на її місце приходить Держава, яка оцінює ситуацію, забезпечує стимули розвитку всім суспільним агентам та розробляє середньо- та довгострокову стратегії розвитку» [8, с. 456-457]. Таким чином, держава повинна, забезпечивши збереження високого рівня організованості, що достався нашій освіті як радянський спадок, перетворитися все ж таки лише на сприяючий розвиткові орган, надавши освітнім закладам всілякі можливі гарантії широкої автономії та інноваційної свободи.

Іншим організаційним виміром українських освітніх інновацій і трансформацій, актуальним також і для польської сторони, є євроінтеграційні освітянські процеси, основою для яких є Болонський процес. Педагогічний і політичний консенсус, якого досягають на різного роду конференціях, присвячених майбутній європейській вищій школі, є відбиттям процесів європейської інтеграції ц багатомірного глобалізаційного процесу, що обумовлює структурні зміни в локальних системах вищої школи. Але в Україні цей процес багато в чому набув поверхового, формального характеру, тоді як «феномен глобалізації вищої школи як один із наслідків Болонського процесу вимагає насамперед осмислення внутрішніх сутнісних механізмів освіти» [18, с. 127]. У цьому зв'язку слід зазначити, що при аналізі як самого Болонського процесу, так і його наслідків у вітчизняній науковій літературі домінує «формальний аспект, коли аналізуються насамперед формальні наслідки трансферу кредитів і взаємне визнання періодів навчання на рівні університетів. Звідси підвищена увага до технологічної сторони євро інтеграційних перетворень. Дійсно, спресувати наявний надмірно роздутий навчальний план вузівських спеціальностей у жорсткі рамки модулів і кредитів неможливо без введення нових технологій» [6, с. 48]. He можна забувати про те, що інновації Болонського процесу націлені не стільки на його формальні ознаки, скільки на особистісно орієнтовану освіту. Україні треба навчитися долати залишену радянську спадщину надмірної завантаженості викладачів і студентів. Умовою впровадження особистісного принципу в організації освіти є не додаткове навантаження, а розвантаження викладачів, надання їм вільного часу на самовідтворення і самовдосконалення.

З огляду на це необхідно в першу чергу виділити сигнальну функцію того комплексу соціокультурних змістів, що одержав назву Болонського процесу. Для її аналізу принципове значення має визначення об'єктивних передумов процесу. В. Андрущенко, визначаючи їх, наголошує на системному й багатовекторному характері зовнішніх детермінант Болонського процесу. Він зазначає: «Цей рух обумовлений реальними змінами, які відбуваються на територіях Європи й світу: проблемами глобалізації, становлення інформаційного суспільства, посиленням міграційних процесів, мобільності ринку праці, обміну між культурами, а головне об'єктивно сформованою потребою навчитися «жити разом», зберігаючи при цьому власні етнічні, культурні, релігійні та інші розмаїтості, одночасно розуміючи й поважаючи один одного» [1, с. 12]. Таку ж роль по налагодженню добросусідства і розвитку культурного співробітництва повинна відігравати співпраця українських і польських освітян, адже «освіті, в даному випадку, належить одне з провідних місць, оскільки необхідно взаємопоєднувати національні стандарти для успішної конкуренції у загальносвітових масштабах» [11, с. 467].

Таким чином, основним пріоритетом освітянських інновацій в галузі реформування організаційної структури системи національної освіти є розвиток в напрямку європейських стандартів і інтеграції в європейський і світовий освітній простір. При цьому необхідним є збереження позитивних рис наявної в Україні системи освіти, зокрема її високого рівня внутрішньої організованості, налагоджених зв'язків між інституціями різного характеру і рівнів. «Втілюючи будь-яку нову систему освіти, необхідно чітко визначитись в її перевагах порівняно з чинною системою освіти України. Збереження національних особливостей освіти сприятиме її відносній стабільності й підвищенню статусу держави на європейському освітянському просторі, що в цілому не суперечить вимогам Болонського процесу» [17, с. 23]. Визначивши такі пріоритети та налагоджуючи плідні стосунки з європейськими, зокрема польськими, освітянами, Україна має гарні передумови для інноваційного реформування своєї системи освіти випереджальними темпами.

Отже, забезпечення високої якості та інноваційного розвитку освіти на всіх її етапах і рівнях, оцінювання її результативності та управління якістю безпосередньо залежить від вдалих організаційних реформ і трансформацій, які повинні мати на меті не лише педагогічний чи суто науковий контекст, а й соціальний, політичний і управлінський. Зокрема, можемо виділити низку організаційно-реформістських завдань, які постають перед сучасною освітянською громадою України, і вирішення яких забезпечило б на основі інноваційних принципів високу якість освіти. Серед таких завдань підкреслимо найважливіші: створення сучасної нормативно-правової бази для розвитку й удосконалення освіти; залучення позабюджетних коштів на розвиток освіти; створення освітніх структур, «орієнтованих на використання ринкових економічних механізмів, технопарків, бізнес-центрів, служби освітнього менеджменту та маркетингу» [19, с. 118]; забезпечення рівного доступу до якісної освіти всіх громадян України, вдосконалення механізму добору і залучення обдарованих дітей та молоді до навчання; диверсифікація освіти та збільшення обсягів підготовки та перепідготовки фахівців за умов прискорення структурного та інноваційного розвитку вітчизняної економіки, соціальної сфери, культури, науки тощо; активізація розвитку дистанційного навчання; розширення академічних свобод та інституційної автономії, посилення суспільної відповідальності і ролі університетів як осередків інтеграції системи вищої освіти в європейський і світовий освітній простір; посилення соціального партнерства з роботодавцями у сфері формування якісної та конкурентоспроможної робочої сили на ринку праці; поглиблення міжнародного співробітництва, входження системи вищої освіти в світовий науковий простір, розширення участі вищих навчальних закладів у міжнародних освітянських та наукових проектах.

Ці інноваційні завдання по організаційному реформуванню і вдосконаленню системи освіти в Україні, безумовно, є важливими і для дослідників і функціонерів польської системи освіти, адже, по-перше, контакти та співробітництво освітян двох країн значно активізуються, що вимагає певної організаційної синхронізації діяльності двох національних систем освіти; по-друге, дослідження інноваційних і реформаторських процесів в галузі організації системи освіти в Україні дозволяє польським дослідникам і освітянам як використовувати корисний досвід трансформаційних перетворень, так і уникати організаційно-структурних помилок та недоречних реформ.

Наступним важливим пріоритетним напрямком освітніх інновацій в нашій країні є високий рівень методичного супроводу освітянської діяльності, який відповідав би найсучаснішим вимогам світового і європейського освітнього простору. Традиційно висока увага, яка приділялася методичній роботі в сфері освіти в Радянському Союзі, збереглася значною мірою і в пострадянській Україні. З іншого боку, очевидним є і те, що інноваційні зміни в методичному забезпеченні стосуватимуться насамперед нових для пострадянського освітнього простору форм навчання і виховання.

З вище розглянутих проблем можна зробити висновок про те, що Україна має глибокі педагогіко-гуманістичні і освітньо-організаційні традиції. Саме на інноваційний розвиток методичного забезпечення навчально-виховного процесу на всіх рівнях освітнього процесу сьогодні покладається завдання з одночасним збереженням і збагаченням цих традицій пристосувати національні стандарти навчання, викладання матеріалу, оцінювання знань, методичної реалізації набутої кваліфікації до вимог і стандартів, по-перше, демократичного суспільства і ринкової економіки, а, по-друге, до вимог загальноєвропейських методико-освітянських тенденцій, які складають фундамент об'єднавчих тенденцій Болонського процесу.

Освітянська спільнота України чітко усвідомлює, що у вітчизняній традиції забезпечення навчально-виховного процесу домінує проблематика методології передачі знань. В. Брюховецький з цього приводу зазначає, що «за Болонськими ідеями, у природі університету лежить чотири фунщії: створення нового знання, вивчення цього знання, оцінка цього знання і, нарешті, передача його студентам. Ми прекрасно розуміємо, що в Україні досі університет розглядають насамперед як місце лише передачі знань…» [4, с. 15]. Тому, перед українською освітою стоїть нагальне завдання, вирішення якого можливе лише на основі інноваційних методологічних технологій, по впровадженню нових методик організаційного і навчального характеру, які б перетворили школи, університети та інші навчальні заклади на осередки інтелектуальної творчості. Саме такі методи розвитку в людині здатності до навчання, до створення нового інтелектуального продукту на основі інноваційних зусиль сприймаються сьогодні в європейському освітньому просторі як сучасні засоби освітньої і педагогічної діяльності, прогресивного і конкурентоспроможного характеру.

Важливим інноваційним завданням, яке постає перед українськими освітянами, є створення методичної бази, яка б забезпечувала реалізацію гуманістичних цілей освіти національного ґатунку, а також компетентніший підхід у формуванні ринку освіти і праці. «Знання, його засвоєння не самоціль, а шлях, спосіб формування методології поведінки і дій людини» [13, с. 162-163]. Окрім того, ринкова економічне середовище вимагає від системи освіти розвитку людського потенціалу, що можна забезпечити лише за допомогою розвитку методичної основи навчально-виховної діяльності.

Ще одним необхідним методично-інноваційним компонентом освіти, притаманним європейській системі освіти, в Україні повинна стати популяризація і методичне забезпечення ідеї «освіти через все життя». «Україні потрібна популяризація концепції «освіта через усе життя», враховуючи старіння населення… Роботодавці України не прагнуть інвестувати у навчання персоналу, тому ті, що в найбільшій мірі потребують додаткового навчання (безробітні та робітники з низьким кваліфікаційним рівнем), мають дуже обмежені можливості. Часто вони самі, з різних причин, не зацікавлені в навчання, хоча один з найуспішніших підходів до зменшення безробіття слід шукати у збільшенні участі населення в освітянському процесі та у продовженні освіти включно. Знову ж, розуміння цього приходить під час активного навчання на базі прогресивних практик з ясно вираженим позитивним результатом» [7, с. 286]. Новітні інноваційні методики навчання безумовно повинні враховувати вимоги виробництва, роботодавців, специфіку діяльності підприємств, для яких готуються спеціалісти.

Сучасна модель освіти повинна бути методологічно максимально гнучкою й адекватно реагувати на мінливі потреби ринку. Такі вимоги визначають її особливості: «по-перше, багаторівневість, тобто власник бакалаврської кваліфікації чи випускник професійних не університетських програм може за бажанням продовжити своє навчання в магістратурі або після набуття практичного досвіду на курсах підвищення кваліфікації. По-друге, циклічність, яка передбачає можливість для професіонала протягом життя багаторазово повертатися до навчання з урахуванням індивідуального досвіду та потреб у нових знаннях. По-третє, мозаїчність, оскільки пропонується широкий вибір різноманітних навчальних програм для задоволення поточних потреб замовника освітніх послуг» [9, с. 184-185]. Створення інституту «навчання впродовж життя» є надзвичайно актуальним для України, оскільки значний відсоток випускників вищих навчальних закладів не працюють за фахом та є багато бажаючих здобути другу вищу освіту. Реалізація нової моделі сприятиме взаємодії освіти та ринку праці.

Як зазначає! Богданова, на світовий ринок освітньої інформації українські педагоги виходять з низкою таких перспективних інноваційних технологій і методик навчання гуманістичного спрямування як-то: «різноманітні технології особистісно-орієнтованого та модульно-розвивального навчання, технології повного засвоєння матеріалу шляхом інтенсифікації навчального процесу на основі схемно-знакових моделей та на основі вдосконалення контролю і рейтингової оцінки результатів навчання, технології семестрово-залікової організації навчального процесу і диференційованого навчання, інтеграції природничої освіти і прискореного навчання, алгоритмізації навчально-виховного процесу і поетапного формування розумових дій тощо. У ряді регіонів реалізуються авторські моделі школи, такі, як навчально-виховний комплекс, школа-університет, авторська школа тощо» [3, с. 143]. Таким чином, можемо зробити висновок про те, що в рамках інноваційного розвитку української освітньої системи створюються новітні, прогресивні методологічні узагальнення і засоби, які є конкурентоздатними на світовому ринку освітніх послуг.

У зв'язку з цим існує безумовна обопільна зацікавленість польської і української педагогічної спільноти у співпраці в галузі методичного забезпечення реалізації різноманітних освітніх інноваційних програм і проектів. Польська система освіти, за визначеннями польських науковців, також потребує реформування, яке б стосувалося «системи управління і контролю освіти, програмного реформування, що охоплює введення програмної основи й зміну методів навчання; зростання значення науки, техніки, технології й раціональної організації діяльності, що вимагає пристосування до неї форм і методів дидактично-методологічної роботи» [16, с. 50]. Взаємна робота в галузі забезпечення навчально-виховної роботи новітніми інноваційно-гуманістичними методиками є одним із основних пріоритетів співробітництва українських і польських педагогів і теоретиків освітянської діяльності.

Важливим елементом інноваційного розвитку освіти в будь-якій країні є створення необхідних умов для виховання молоді в дусі моральності, толерантності, відкритості до контактів з людьми інших світоглядних і ціннісних переконань. Значний рівень розшарування українського суспільства, а також його перехідний, трансформаційний стан призводять до ситуації коли молоді люди потрапляють в середовище аксіологічного хаосу і ціннісної невизначеності. Навчити їх здатності культурної оцінки і толерантної поведінки один з найважливіших інноваційних пріоритетів української освіти на всіх її рівнях.

Гуманістичні принципи є невід'ємною складовою інноваційних концепцій виховної роботи на різних рівнях і етапах освітнього процесу. Серед основних завдань виховної роботи виділяють «впровадження сучасних демократичних взаємин між вихователем і вихованцем як одного із засобів формування вільної людини. До пріоритетних напрямків виховної роботи належить створення атмосфери об'єднаності спільною метою, єдиним духом взаємодії та співпраці студентства та професорсько-викладацького складу. Основні шляхи реалізації виховної концепції передбачають створення умов для розвитку індивідуальних здібностей, талантів студентської молоді, для її самореалізації у сфері наукової, професійної, художньо-естетичної, спортивно-оздоровчої діяльності» [2, с. 13-Ї4]. Значна увага до цих проблем з боку педагогічних колективів і адміністративного освітянського комплексу можуть мати дійсно великий інноваційний ефект, адже саме творчо розвинуті особистості, здатні до творчої комунікації і активної співпраці, стануть в майбутньому основою інноваційного, демократичного розвитку українського суспільства.

Проблеми виховної діяльності пов'язані також з проблемами організаційного і методичного забезпечення навчально-виховного процесу, які розглядалися нами вище. Організаційна, фінансова, методико-дидакгична підтримка виховних заходів і інновацій, з одного боку, не може давати швидкого прибутку, а з іншого саме вона закладає основи майбутнього розвитку громадянського суспільства в нашій країні. «На початку XXI століття освітній простір України характеризується актуалізацією проблеми якості виховання і його оцінювання. Виховання на законодавчому рівні розглядається як необхідний компонент освітнього процесу. Реформа освіти передбачає реформування обох її складових виховання і навчання. У протилежному випадку вона має асиметричний характер, втрачає системність і цілісність, зосереджуючись головним чином на оновленні цілей, цінностей, змісту, структури, процесів і технологій навчання» [12, с. 96]. Таким чином, у русі до європейського освітнього простору на основі Болонського процесу нашим освітянам необхідно концентруватися не лише на навчальному і методичному забезпеченні цього процесу, але й розробляти дієві методики і принципи виховної роботи, які б сприяли укоріненню в свідомості молоді демократичних європейських цінностей.

Безумовно, українська педагогіка володіє необхідним інноваційним потенціалом для реалізації таких цілей. Педагогічні технології, спрямовані на виховання молоді в руслі патріотизму, толерантності, національної гідності, особистісної творчості тощо мають в Україні глибокі історичні традиції, а також високий рівень сучасної розробки. «Серед педагогічних технологій, найбільш точно орієнтованих на розвиток толерантності, виділяють такі, котрі, по-перше, є особистісно-орієнтованими, по-друге, мають діалогічну основу і, по-третє, є рефлексивними» [15, с. 43]. Використання інноваційного потенціалу подібних технологій можливий лише за умови активного співробітництва з європейськими партнерами, в тому числі польськими, з метою виховання широкого культурного кругозору молоді.

Іншим важливим завданням української педагогічної спільноти є подолання за допомогою інноваційних виховних засобів застарілих методик навчально-виховної роботи. Сьогодні надзвичайно актуальним є завдання «…заміни авторитарної педагогіки педагогікою толерантності, суб'єкт-об'єктних відносин між вчителем і учнем, здійснення інших демократичних змін, аби з навчальних закладів виходили люди самодостатні, підготовлені до свідомої та ефективної життєдіяльності в різних сферах життя» [14, с. 388]. Для здійснення таких перетворень в Україні є всі можливості. Необхідно лише докласти творчих зусиль для актуалізації на інноваційній основі тих здобутків, які має вітчизняна педагогіка і психологія в галузі виховання дітей і молоді. «Освіта повинна формувати у дитини сучасну систему цінностей, орієнтація на які дасть можливість людині максимально самореалізуватися, зміцнюючи при цьому гуманістичні засади самого суспільства» [14, с. 346]. Створення такої системи освіти можливе лише за умови чіткої концептуальної розробки основ національного, толерантного виховання.

освіта європейський інтелектуальний інновація

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П. Основні тенденції розвитку вищої освіти України на рубежі століть (Спроба прогностичного аналізу) і В.П. Андрущенко 11 Вища освіта України. 2001. №1.-С. 11-17.

2. Ануфрієва Н.М. Гуманістичні засади педагогічної взаємодії у вузі / Н.М. Ануфрієва // Матеріали II Ірпінських науково-педагогічних читань на тему «Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому навчальному закладі освіти», 21-22 травня 2004 р. Ірпінь, 2004.-Ч. 2.-С. 12-15.

3. Богданова І.М. Педагогічні інновації в системі підготовки вчителя: кінець XX початок XXI століття / Інна Богданова. О.: М.П. Черкасов, 2009. 157 с.

4. Брюховецький B.C. Роль університету в сучасному освітньому просторі: лекція / В.С. Брюховецький. Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2009. 20 с.

5. Гаєвська Л.А. Управління освітою: нові пріоритети / Л.А. Гаєвська // Проблеми та перспективи входження України в європейський інтелектуальний простір: освітні аспекти: зб. наук.-експерт, матеріалів. К.: НІСД, 2009. С. 73-79.

6. Домбровська С.М. Державне управління вищою освітою в умовах трансформаційних перетворень / Світлана Домбровська. X.: Оберіг, 2010. 174 с.

7. Душанова Т.В. Деякі питання розвитку інноваційного потенціалу освіти в Україні / Т.В. Душанова // Модернізація вищої освіти в контексті європейського виміру: Науково-методичний збірник. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2009. С. 282-287.

8. Каленюк І.С. Державні пріоритети розвитку освіти / І.С. Каленюк // Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи: Методологічний семінар, 22 листопада 2000 року. 36. наук, праць. Вип. З і Зазаг. ред. В. Андрущенка. K.: Знання, 2000. С. 456-461.

9. Козієвська О.І. Європейська перспектива: українські реалії Болонського процесу /

О.І. Козієвська // Вища освіта: європейський вимір та українські перспективи: матеріали слухань у Ком. Верх. Ради України з питань науки і освіти, 18 червня 2008 р. / авт. упоряд.

О.О. Домаранський; редкол.: Полохало В.І (голова) та ін. K.: Парламентське видавництво, 2009.-С. 178-209.

10. Коротаєв Б.І., Освітній простір: очікування та виклики часу й життя / Б.І. Коротаєв, B.C. Курило. Луганськ: ЛНУ ім. Т. Шевченка, 2009. 307 с.

11. Кравченко О.О. Вища освіта в Польщі у контексті Болонського процесу / О.О. Кравченко // Проблеми освіти у Польщі та в Україні в контексті процесів глобалізації та євроінтеграції: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф. і за ред. В. Кременя, Т. Левовицького, Св. Сисоєвої; Ін-т пед. освіти і освіти дорослих АПН України. K.; Житомир: КІМ, 2009. С. 466-472.

12. Краснова Т.Д. Виховний потенціал освіти і його оцінювання / Т.Д. Краснова // Матеріали II Ірпінських науково-педагогічних читань на тему «Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому навчальному закладі освіти», 21-22 травня 2004 р. Ірпінь, 2004. 4.2. С. 96-101.

13. Кремень В.Г. Освіта і наука В Україні інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати / В.Г. Кремень. K.: Грамота, 2005. 448 с.

14. Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / В.Г. Кремень. K.: Педагогічна думка, 2009. 520 с.

15. Михайлова Л.О. Толерантність як засіб виховання в системі освітніх закладів / Л.О. Михайлова // Наука і освіта. 2010. №I. С. 42-44.

16. Ордон У Характеристика освітніх тенденцій у польській системі освіти на окремих етапах її розвитку / Урсула Ордон // Проблеми освіти: Наук. зб. / Кол. авт. K.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти MOH України, 2008. Вип. 54. С. 49-52.

17. Панасевич Б.Д. До питання про триступеневу систему вищої освіти в Україні / Б.Д. Панасевич // Проблеми освіти: Наук. зб. і Кол. авт. К.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти MOH України, 2007. Вип. 53. С. 20-24.

18. Фініков Т. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна / Т.В.Фініков. K.: Таксон, 2002. 175 с.

19. Шевчук О.А. Якість і організація освіти в Україні / О. Шевчук // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. K.: Фоліант, 2007. С. 118-121.

Размещено на Allbest.ru