Парадигма вищої освіти в Україні в контексті Болонського процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Парадигма вищої освіти в Україні в контексті Болонського процесу

Зубченко Л.В.

Ми живемо в час, коли вища освіта в усьому світі швидко реформується. Реформується як за змістом, так і за формою. Проблеми освіти завжди були і залишаються одними з кардинальних у контексті становлення суспільства, що трансформується Україна в цьому не є винятком, і хоча розбудова національної системи освіти провадиться лише понад шість років, але досить інтенсивно і результативно.

Стратегічно для України в плані розвитку освіти нині постають два головних питання.

Перше: максимальне розширення доступу до освіти, зокрема вищої. Це питання в Україні достатньо успішно розв'язується. Відповідно до Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту» та інших збільшується і оптимізується мережа вищих навчальних закладів з урахуванням як потреб громадян, так і окремих регіонів, країни в цілому. Упродовж останніх років в Україні було вжито суттєвих заходів щодо вдосконалення правил прийому, значного нарощування потенціалу вищих навчальних закладів, диверсифікації джерел фінансування підготовки фахівців, що і обумовило розширення доступу до вищої освіти, сприяло значному зростанню контингенту студентів та обсягів прийому на перший курс. Доступ до освіти, особливо вищої, стає все більш відкритим, демократичним. Це забезпечується також наданням молоді права претендувати на вступ до кількох вузів одночасно. Паралельно з цим відпрацьовується питання про проведення єдиного випускного іспиту у формі тестування випускників загальноосвітніх шкіл, що сприяє більшому демократизму і прозорості щодо процедури вступу до вузів взагалі.

Друге, що є надзвичайно важливим для освітньої галузі України, вдосконалення навчального процесу у відповідності як з кращим вітчизняним, так і прогресивним зарубіжним досвідом. За останні два-три роки у вузах України розроблені і запроваджені нові, досконаліші навчальні плани, дозволено випускникам технікумів реалізовувати своє право на здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавра, спеціаліста, магістра у спеціально скорочені терміни. Крім того, студенти можуть одночасно навчатися за двома спеціальностями, для них розроблено відповідні освітньо-професійні програми, що значно розширює профіль підготовки, підвищує конкурентоспроможність випускника вузу на сучасному ринку праці. Значною мірою децентралізовано і демократизовано процес науково-методичного забезпечення навчального процесу у вузах. Так, навчальні, робочі плани і програми навчальних дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються його керівником. У навчальних планах визначаються графік навчального процесу, перелік, послідовність і бюджет часу, виділений на вивчення дисциплін, форми навчальних занять і терміни їх проведення, а також форми підсумкового контролю знань. Такі заходи роблять навчальний процес не лише вільним, демократичним, але й гнучким, таким, що швидко адаптується до вимог сьогодення. Нині навчання здійснюється багато в чому за принципово новими узгодженими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і традиціям національної української вищої освіти та педагогіки. Удосконалюється навчально-методичне забезпечення. У процесі навчання його вектор спрямовується на забезпечення якісної самостійної роботи, участі студентів в управлінні своїм власним процесом навчання, на підвищення особистої відповідальності за якість здобутих знань. Посилено індивідуалізацію навчання у вузах шляхом запровадження спеціальних магістерських програм. Особливо це стосується провідних, базових вузів України, які мають найкраще науково-методичне забезпечення підготовки фахівців з конкретних спеціальностей. Запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг, що надаються вищими навчальними закладами на ринку освітніх послуг. Створено і реалізовано механізм ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів усіх рівнів і форм власності.

Розглядаючи систему вищої освіти за формами власності, є підстави зробити висновок: підготовка спеціалістів сконцентрована нині в секторі вищих навчальних закладів передусім державної форми власності. У секторі вищих навчальних закладів недержавної форми власності навчається 9,4 % від загального контингенту студентів, тобто всього 198 тисяч. Разом з тим, не можна недооцінювати інноваційний характер, мобільність, ініціативний пошук, який забезпечують системі освіти саме недержавні вузи. Принципово важливим є й те, що демографічні процеси автономії та самоврядування в системі освіти України реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право вищого навчального закладу самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчально-виховного процесу, самостійно розробляти і запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності, удосконалювати та актуалізувати організаційну структуру вузівських колективів.

Значна увага приділяється вдосконаленню освіти дорослих. Тобто метою державної політики у сфері вищої освіти є утвердження принципів соціальної захищеності і конституційних прав громадян України не лише на здобуття вищої освіти, й закладення основ функціонування післядипломної освіти за умов соціально орієнтованої ринкової економіки. Розвиток інтелектуального потенціалу нації у такий спосіб, на нашу думку, сприятиме економічному зростанню добробуту громадян, забезпеченню національної безпеки держави нині і в майбутньому. Соціальна, суспільна трансформація вищої освіти сприяє подальшому нарощуванню потенціалу для створення умов розвитку і удосконалення системи перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з вищою освітою, формування якісної структури кадрового забезпечення, здатної ефективно функціонувати в умовах ринкової економіки, що розбудовується в Україні. По суті, освіта для дорослих, післядипломна освіта розглядається в сучасному суспільстві як основна складова всієї системи неперервної освіти, що дає кожній особистості можливість постійно творчо оновлюватися, розвиватися, удосконалювати свій потенціал протягом усього життя. Останнім часом сформовано систему післядипломної освіти, відповідно до заключної та постійно діючої ланки в національній системі безперервної освіти і соціального захисту громадян. Поступово створюється інфраструктура перенавчання кадрів з питань банкрутства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, корпоративного управління, підготовки фахівців по роботі з цінними паперами, аварійних комісарів, арбітражних керуючих, а також інших актуальних напрямів професійної діяльності. В основному вже сформовано мережу навчальних закладів з професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, які звільнені у запас, працівників митних служб тощо. Відкрито також спеціалізації з перепідготовки фахівців для роботи в нових господарських структурах і сфері малого підприємництва та бізнесу, у банківській та страховій галузях. Отже, система післядипломної освіти створює умови для здобуття освіти людиною впродовж усього її життя. Це системи освіти, яка за своїм змістом і характером є принципово новим явищем у сфері української освіти загалом.

Система навчання повинна бути не лише відкритою, прозорою, демократичною, а й побудованою на принципах змагальності. Для цього, як мінімум, потрібні справжня конкурсність у наборі професорсько-викладацького колективу (і, відповідно, оплата праці), стимулювання такої діяльності. І друге не можна вчити всіх в одній групі до випуску (слабі студенти користуються знаннями сильних списують, перездають, просто не відвідують заняття). He можна вчити також без індивідуалізації навчального плану, без вибору студентом багатьох спецкурсів, без значно більшої (не лише п'ять балів) диференціації оцінювання знань, а потім видавати дипломи двох видів червоні і сині. Індивідуалізація навчання за усіх складнощів цього процесу єдиний і оптимальний вихід зробити навчання у вузі дійсно прогресивно-результативним як в інтересах особистості, так і людської спільноти.

В європейських країнах реформування вищої освіти здійснюється давно і системно. Цьому сприяв демократичний лад цих країн і демократія в освіті. Але в різних країнах результати інституціонального втілення нової парадигми освіти різні. Сьогодні процес реформування вищої освіти, що охопив Європу, називається Болонським процесом. Болонський процес переслідує шість цілей для досягнення єдиної за змістом і якістю європейської освіти: введення двоциклового навчання; впровадження кредитної системи організації навчального процесу; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників на європейському ринку праці та привабливість європейської системи освіти. На студентів за Болонською системою перекладається значна відповідальність за своє навчання. Вищий навчальний заклад здійснює навчання, мобілізує студентів, а не просто забезпечує викладання, як раніше. Якщо стара парадигма передбачала, головним чином, розробку нових програм і курсів і трансляцію їх від викладача до студентів, то нова передбачає створення атмосфери відповідальності, середовища, що стимулює самопідготовку, оцінку знань на початку, в середині і кінці навчального курсу (модульні заліки), роботу з кожним студентом. Результатом роботи студента буде одержаний «кредит» за необхідні знання, уміння і навички, незалежно від того, де і яким чином він їх одержав. Саме тому студент повинен бути активним агентом навчального процесу, пошуку й накопичення власного знання. За новою парадигмою викладачі, звичайно, створюють активне навчальне середовище для студентів, але самі зовсім не обов'язково повинні бути присутніми в окремих формах навчальної активності. Головне сформувати потяг і творче відношення до навчання, створити для цього відповідні умови. Саме тому західні університети переходять на цілодобову роботу бібліотек, Інтернету та іншої інфраструктури навчання для забезпечення самостійної роботи студентів. Викладач, таким чином, виступає не в ролі аудиторної «всезнайки», а скоріше тренера, що розробляє план гри, вправи, дає поради і контролює роботу членів команди.

Для України Болонський процес це не мода, не загравання з Європою, як нерідко пишуть у нас. Це жорстока необхідність в умовах швидкої деградації нашої середньої і вищої освіти. He здійснивши реформи вищої освіти за Болонськими критеріями, ми зведемо, зрештою, свій інтелектуальний потенціал до рівня африканських країн. He мають підстав Міністерство освіти і науки, високі посадовці пишатися подвоєнням кількості студентів у ВНЗ, бо в даному випадку кількість обернено пропорційна якості їх підготовки. Кожен викладач, що давно працює у ВНЗ, не може не бачити деградації рівня підготовки студентів в останнє десятиріччя, профанації освіти взагалі. Із подвоєної кількості студентів, більша частина навчається не за рівнем сучасних вимог і не за потягом до знань, а за волею і кошти батьків, які купили місце для чада і таким же чином утримують його у навчальному закладі. На їх успішність (правильніше безуспішність) закривають очі не тільки приватні ВНЗ, а й державні, які змушені йти цим шляхом, маючи відчутне недофінансування. Все це обумовлює безпринципність, нечуване раніше послаблення вимог, аморальність у відношеннях суб'єктів навчального процесу, деградацію рівня підготовки.

Наша система навчання у вищій школі застаріла у розуміння ролі викладача, як транслятора «виваженого» знання, і свідоме зневажання самостійної роботи студентів. Звісно, на такому занятті викладач приречений знову доводити правоту того, що він викладав на лекціях, а студенти пасивно брати участь, або ж просто спостерігати. А між тим, в бібліотеках вже досить фахової літератури (вітчизняної і перекладної), студенти мають можливість користуватись Інтернетом, до їх послуг світовий досвід, нерідко викладачі, що стажувалися за кордоном тощо. Проте керівники нашого MOH України і наших ВНЗ продовжують публічно говорити про необхідність «здорового консерватизму в освіті». Отож, приєднання до Болонського процесу нам потрібно як стимул, важіль і програма реформування вкрай відсталої від сучасних стандартів нашої вищої освіти.

У 1999 р. в м. Болонья було підписано угоду в руслі «Великої Хартії європейських університетів». Серед 29 країн-підписантів не було України. Згідно цієї угоди до 2010 року в країнах Європи, що підписують угоду, має сформуватись єдиний освітній простір. Це свого роду ЄС в освіті, або точніше єдина освіта Євросоюзу. Як наслідок взаємне визнання дипломів (євродиплом), юридично не обмежене в Європі працевлаштування, єдині освітні стандарти за спеціальністю, що робить можливою освітню міграцію студентів по Європейських країнах. В травні 2005 р. на конференцію країн-членів Болонського процесу (зараз їх біля 40, в тому числі Росія) було запрошено і Україну для підписання міждержавної угоди про приєднання. Для цього нам потрібно здійснити ряд суттєвих змін: ліквідувати 4-х рівневу систему акредитації вищої освіти (виключити з неї технікуми) тощо. Але це не суттєві проблеми.

Головні проблеми перейти на модульно-кредитну систему навчання, створити єдину систему взаємозаліків періодів і обсягів навчання, впровадити європейський вимір освіти в навчальних планах, програмах, в поєднанні навчання, дослідницької роботи і практики. А це означає суттєву реформу навчального процесу, до якої керівництво наших ВНЗ здебільшого не готове. Акцент треба ставити на поліпшення змістовності навчання, комп'ютерних технологіях, організації наукової самостійної підготовки, бо кредитно-модульна система саме це і передбачає, тобто вона вводиться саме для технологічного забезпечення змістовності і самостійності навчання, є його умовою.

Чому прохолодно відноситься більшість керівників ВНЗ до Болонського процесу можна зрозуміти. Введення системи академічних кредитів ECTS (Європейська кредитно-трансферна система) передбачає зміну навчальних планів, програм, переорієнтацію навчального процесу на самостійне навчання студентів, на їх науково-дослідну роботу, активізацію роботи викладачів, індивідуальний підхід, демократизацію всього процесу навчання, демократизацію всієї освіти. За цим стоїть зміна форм роботи, зміна обсягів навантаження, зміна форми стимулювання викладачів, підвищення їх соціального статусу, розширення прав.

Нинішня наша освіта є, на жаль, усередненою, як за своєю орієнтацією на пересічного фахівця, так і за способами забезпечення цієї пересічності. Усереднення нашої освіти відбувається, насамперед, шляхом її жорсткої регламентації. Регламентується все від норм поведінки викладачів і студентів, набору дисциплін і форм занять, обсягів і форм педнавантаження, співвідношення студентів і викладачів, обсягів годин на вивчення курсу і його контроль, термінів складання і перескладання іспитів і заліків, до структури і змісту лекцій, семінарів і курсових робіт, підручників і посібників, науково-методичних розробок і т.д. Першим нормативним документом, що «усереднює» навчальний процес є навчальний план за спеціальністю. Він передбачає щорічний графік навчального процесу в часі і є стандартним для всіх ВНЗ України. Навчальний план містить перелік всіх дисциплін, що вивчаються студентами протягом навчання і обов'язковий обсяг годин на кожну з них, форми і час занять і форми контролю їх засвоєння тощо. Для всіх ВНЗ навчальний план має стандартний обсяг годин, незалежно від спеціальності за рівнем кваліфікації. Далі навчальний процес усереднюється регламентом Освітньо-професійної програми (01111). Вона є офіційним державним освітнім стандартом спеціальності і також обов'язково затверджується до виконання для кожного ВНЗ України окремо. Вона ставить вимоги до підготовки фахівця певного рівня кваліфікації, визначає обсяги годин окремих навчальних курсів і їх зміст шляхом його анотування. Третім регламентуючим навчальний процес документом є освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ). Вона передбачає конкретні вимоги до викладачів і студентів, спрямовуючи їх на вивчення та засвоєння переліку стандартних знань, умінь та навичок за спеціальністю. Є ще обов'язкові програми навчальних курсів, робочі програми викладача, є вимоги до ВНЗ щодо необхідної кількості і кваліфікації викладачів, ліцензовані обсяги набору і багато інших. Зрештою уніфіковані ВНЗ видають єдиний державний диплом незалежно від їхнього професорсько-викладацького потенціалу і юридичного статусу.

He можна сказати, що всі ці вимоги, чи окремі з них, непотрібні тільки тому, що вони уніфікують ВНЗ і що вони відсутні в західних університетах. Поки що вони потрібні як певна формальна перепона для остаточної профанації вищої освіти навчальними закладами, які не мають ні достатньої кількості кваліфікованих викладачів, ні відповідної матеріально-технічної бази та інфраструктури навчального процесу, ні навіть будь-якого освітнього досвіду, але мають велике бажання заробити на кон'юнктурному попиті на дипломи престижних спеціальностей. Адже не секрет, що більшість із сотень ВНЗ державної і недержавної форми власності (створені чи формально трансформовані протягом одного десятиліття!) не відповідають не тільки європейському рівню, але й рівню пересічних навчальних закладів світу.

На Заході картина інша. Жоден європейський університет не подібний до іншого. Приватні серед них нерідко кращі за державні. Коли говорять про європейські освітні стандарти, мають на увазі не їхню уніфікацію, а зразковість, високу якість підготовки фахівців і їх професіоналізм. Перша і головна відмінність нашої системи підготовки фахівців від західної це різне розуміння відповідальності і вимогливості в навчальному процесі. В західних університетах протягом року вивчається 3-4 базові дисципліни, що мають велику кількість кредитів (15-18). В наших університетах, де базові дисципліни складають 30%, їх засвоєння контролюється не більше двох разів на рік в кінці семестру. Форма і час контролю не відрізняється від інших 70% навчальних курсів за обсягом від 18 до 72 годин. Здоровий глузд підказує, що успішність студентів за кредитами можна адекватно оцінювати, економлячи при цьому час на проведенні семестрової екзаменаційної сесії, тобто за результатами засвоєння курсових модулів, написаних рефератів, доповідей та інших контрольних робіт. Сесія ж може використовуватись студентом як право претендувати на вищу оцінку через складання комплексного підсумкового іспиту. Саме така практика існує в західних ВНЗ. Звісно, в різних закладах форми оцінювання не завжди однакові, але вони завжди адекватні. В європейських університетах самостійна робота є основною формою занять студента. На 1-2 курсах вона займає, як правило, вдвічі більше часу, ніж аудиторна. На 3-4 курсі співвідношення аудиторних і самостійних годин роботи уже сягає 1:4. Фактично самостійна робота це вся навчальна робота студента, крім 2-3 щоденних аудиторних занять по 50 хвилин на молодших курсах. Саме тому центром студентського життя є бібліотека, що цілодобово працює без вихідних днів.

Необхідність і невідворотність впровадження європейських стандартів вищої освіти в Україні для нашої наукової та освітньої еліти і керівництва державою здається поки що добре не усвідомлена. Болонський процес це шлях до розвитку, що не вимагає застережень, бо сьогодні він постав чинником загальної світової тенденції глобалізації. Це шлях спільної діяльності європейських країн до узгодженої системи освіти і загальноєвропейського простору наукових досліджень, що має привести до їх піднесення. Європейська інтеграція і, зрештою, вступ України до ЄС значною мірою залежить від наближення нашої вищої освіти до європейських, а значить, і до світових стандартів. Цей крок означатиме практичне втілення і незворотність європейського вибору України. Практичне втілення вимог Болонської декларації швидко обернеться використанням науково-освітнього простору Європи з його структурами додаткового фінансування, посиленням професіональної мобільності викладачів, аспірантів і студентів, підготує стрибок в якості вітчизняної підготовки фахівців і якості вітчизняних наукових досліджень.

Стратегія розвитку освіти в Україні обумовлена багатьма обставинами об'єктивного характеру і стосується структури, змісту, характеру, організаційно-матеріальних та інших засад організації освітянського процесу. Серед основних проблем, що вимагають загальнодержавного підходу до розвитку освіти, найсуттєвішими є такі:

розвиток і збагачення національної освіти в контексті загальноєвропейських, світових освітніх процесів;

визначення стратегії і пріоритетів у підготовці спеціалістів відповідно до глобалізаційних, соціально-економічних, демографічних та інших процесів;

впровадження нових, інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інформаційних та інших технологій;

напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними програмами дистанційної, заочної, інших форм освіти;

удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

зміна парадигми підготовки сучасних педагогів, викладачів відповідно до завдань та основних особливостей розвитку освіти;

впровадження нових форм підвищення кваліфікації сучасних керівників, спеціалістів народного господарства тощо.

Ці та інші проблеми потребують вивчення, аналізу і розв'язання як на загальнонаціональному, так і регіонально-територіальному рівні з урахуванням конкретних особливостей регіону.

Одним із багатьох показників, за якими вимірюється і визначається рівень розвитку окремих країн, народів, спільнот, є інтелектуальний потенціал, тобто рівень освіти і науки. При цьому загальновідомо, що за підрахунками ЮНЕСКО достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідатиме світовим стандартам, нині і в майбутньому досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40-60 % складатимуть особи з вищою освітою.

Кількісні показники освіти, освіченості, однак, не є сьогодні домінуючими, коли йдеться про освіту в її проекції у майбутнє. Проте саме вони, в першу чергу, визначають загальний рівень розвитку країни.

Серед основних характеристик освіти, які передусім беруться до уваги, можна назвати такі:

а) масовий, всеохоплюючий характер освіти. Тобто освіта перестає бути певною мірою елітарною сферою, предметом небагатьох (найперше еліти), але стає предметом більшості, насамперед дорослого населення, країн, зокрема тих, що постали перед необхідністю переходу від індустріальних, постіндустріальних суспільств до інформаційних;

б) принципова зміна не лише загальнолюдського, загально-цивілізаційного призначення освіти, а й обов'язкова її безперервність, тобто навчання, освіта, духовне і практично-прикладне, професійне збагачення, професійна підготовка людини упродовж усього життя.

Безперервність освіти, її інтенсивність можуть бути забезпечені лише за двох умов принципового характеру. Перша: використання новітніх, доступних і технічно забезпечених високих технологій навчання, опанування знань. Друга: досконале володіння людиною методологією самостійної навчальної діяльності (праці). Це пов'язане з тим, що в багатьох високорозвинених країнах знання змінюються кожні 2-3 роки, щорічно на чверть втрачається актуальність усього, що знає людина, що вона опанувала і засвоїла.

Список використаних джерел

освіта болонський процес

1. Андрущенко В. Філософія освіти XXI століття: пошук пріоритетів // Філософія освіти / В.Андрущенко. -K.: Майстер-клас №1, 2005. С.5-17.

2. Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи [укл. В.П.Бех, Ю.Л. Маліновський та ін.: за ред. Академіка В.П. Андрущенка]. K.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. -221 с.

3. Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти, роздуми, перспективи) / В.Креиень. K.: Грамота, 2003. -216 с.

4. Положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців. Львів: Вид-во ЛНУ ім. !.Франка, 2009. 52 с.

5. Неперервна професійна освіта: теорія і практика: Збірник наукових праць /За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. У двох частинах. 4.1. K., 2001. 392 с.

6. Спірін О.М. Цілі і завдання Болонського процесу / О.М. Спірін // Вісник Житомирського державного університету імені !Франка. Житомир: ЖДУ, 2004. Вип. 17. Педагогічні науки. С. 55-57.

7. Deimety R. Education, vocationalism and democracy / R. Deimety. N-Y.: The Macmillan Co. Thought, 2002. 195 p.

Размещено на Allbest.ru