основні положення вікової і загальної психології (Г.Балл, І.Бех, О.Киричук та ін.);

наукові наробки з історії України та історії освіти України (В.Білоцерківський, В.Вихрущ, Л.Вовк, Н.Гупан, Н.Дем'яненко, М.Євтух, С.Золотухіна, Л.Попова, О.Попова, А.Сбруєва, О.Сухомлинська, Л.Штефан та інші);

теоретичні положення про сутність і зміст виховання й навчання, їх соціальну зумовленість (А.Бойко, В.Євдокимов, О.Іонова, В.Лозова, Л.Нечепоренко, Г.Троцко та інші);

- ідеї й наукові узагальнення музично-педагогічної й естетичної підготовки фахівців таких відомих діячів культури, науки і мистецтва, як О.Апраксіна, Б.Асаф'єв, Д.Кабалевський, В.Сухомлинський, В.Шацька та ін.;

сучасні дослідження з музичної освіти та музично-естетичного виховання підростаючого покоління (Н.Ветлугіна, І.Ларіна, Г.Падалка, О.Рудницька, Т.Смірнова, Т.Танько, А.Щербо, Г.Шевченко, Ю.Юцевич та інші).

Методи дослідження. На різних етапах наукового пошуку використано комплекс методів, адекватних природі феномена, що вивчався:

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено ступінь опрацювання теми, об'єкт, предмет, мету, його завдання, методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача.

У першому розділі - “Теоретичні ідеї музично-педагогічної підготовки студентів у середніх спеціальних педагогічних закладах України” - на основі використання сучасної науково-педагогічної літератури, навчальних планів і програм педагогічних училищ за досліджуваний період проаналізовано теоретичні питання музичної освіти і музично-педагогічної підготовки учнів педучилищ, визначено, науково обґрунтовано етапи зазначеної підготовки фахівців у середніх спеціальних педагогічних закладах України в 1945-1985 роках.

У процесі дослідження встановлено, що на межі ХХ століття у зв'язку із суспільним підйомом чітко окреслилося питання про музичну освіту взагалі і про широке навчання музиці й співу в школі зокрема.

Одним із шляхів вирішення зазначеного питання передбачалося введення музичних занять як обов'язкових предметів загальноосвітньої школи. Однак реалізація цього задуму стала можливою лише в післяреволюційний період, коли почався інтенсивний розвиток української культури, педагогічної думки, що сприяло розробці нових національних концепцій, підходів, методик навчання й виховання підростаючого покоління, пошуку шляхів прилучення народу до світової музичної культури. Головна роль у цьому процесі належала людям, що безпосередньо здійснювали його, - педагогам і просвітителям.

Вивчення й аналіз науково-педагогічних джерел свідчить про те, що у становленні системи масового музичного виховання, у пошуках нових форм і методів музичної освіти брали участь видатні вітчизняні діячі музичної педагогіки - Б.Асаф'ев, В.Верховинець, М.Леонтович, М.Лисенко, К.Стеценко, С.Шацький, Б.Яворський. Однак, незважаючи на серйозну увагу з боку педагогічної думки до проблем музичного виховання й просвіти, до кінця 30-х років ХХ століття рівень музичної підготовки в педагогічних закладах не досяг навіть дореволюційного.

Установлено, що тільки в післявоєнний період, який супроводжувався відновленням усіх сфер життєдіяльності суспільства (соціальної, економічної, культурної й інших), першочерговим розв'язанням питань народної освіти, почався інтенсивний процес підвищення рівня музичного виховання дітей і музично-педагогічної підготовки вчителів та викладачів. Зокрема, цим питанням присвячені праці багатьох видатних педагогів і музичних дослідників - О.Апраксіної, Т.Беркман, Н.Гродзенської, Д.Кобалевського, В.Сухомлинського, В.Шацької та інших.

Вивчення зазначених праць свідчить, що до основних теоретичних ідей музичної освіти й музично-педагогічної підготовки фахівців педучилищ у досліджуваний період, належали: обґрунтування ідеї масової музичної освіти, яка включала обов'язкове вивчення основ музичної грамоти й окремих прийомів голосоведення (Б.Асаф'єв); визначення основних напрямів викладання музики в педучилищах (Ю.Юцевич); побудова процесу викладання з урахуванням музичної еволюції (О.Апраксіна, Т.Беркман, К.Грищенко); розвиток інтелектуальної сфери дитини засобами музики (Н.Ветлугіна, Д.Кабалевський); виховання музичних смаків та естетичних навичок (Б.Асаф'єв, Н.Гродзенська, В.Сухомлинський, В.Шацька); високий рівень музично-педагогічної підготовки вчителя-викладача (О.Апраксіна, Б.Асаф'єв, Н.Гродзенська, В.Сухомлинський, В.Шацька); розробка нових форм і методів викладання музики (Т.Беркман, Н.Гродзенська, Д.Кабалевський); обгрунтування системи музично-теоретичної освіти учнів педучилищ, складовими компонентами якої виступають: елементарні теоретичні відомості, що підводять учнів до розуміння й аналізу музичної мови; музично-слухові вміння й навички; музикальний слух і музичне мислення (Т.Беркман, Г.Верещак, К.Грищенко).

Проведений історико-педагогічний аналіз дозволив у межах досліджуваного періоду виділити три етапи становлення й розвитку музично-педагогічної підготовки учнів педучилищ, що дуже близькі до етапів розвитку національної педагогічної думки, які науково обгрунтовані О.Сухомлинською.

Перший етап (1945-1948 рр.) - етап становлення системи музично-педагогічної підготовки вчителів початкових класів і музичних керівників на шкільних та дошкільних відділеннях педагогічних училищ України, який характеризується збільшенням мережі педагогічних навчальних закладів і контингенту викладачів у них, низьким рівнем викладання музичних дисциплін або їх відсутністю взагалі, зниженням рівня підготовки педагогічних кадрів у галузі музики порівняно з дореволюційним і довоєнним періодами. На цьому етапі музична освіта учнів педучилищ мала переважно загальноосвітній характер, що було насамперед пов'язано з недостатньою кількістю висококваліфікованих викладачів і необхідністю підготовки вчителя широкого профілю.

Установлено, що зазначений етап характеризується відсутністю програм і чітких рекомендацій у галузі викладання музичних дисциплін. Порівняно з довоєнним періодом з курсу музичних дисциплін були невиправдано вилучені такі важливі предмети, як гармонія, диригування й музична етнографія. Зниження цензу музичної освіти привело до її переходу в галузь спеціального навчання, що негативно вплинуло на рівень музичної освіченості суспільства в цілому.

Другий етап (1949-1957 рр.) - етап розвитку системи музично-педагогічної підготовки на шкільних, дошкільних і музичних відділеннях педучилищ України. Цьому етапу притаманні: чітке визначення мети (підготовка вчителів музики для початкової школи і музичних керівників для дошкільних закладів) та завдань (поліпшення якості підготовки фахівців; зміцнення матеріальної бази закладів освіти; створення єдиної системи підготовки фахівців й ін.) музично-педагогічної підготовки; суттєве розширення мережі педагогічних училищ; підвищення рівня кваліфікації викладачів педучилищ у галузі музики; пошук нових форм та методів викладання музичних дисциплін у педагогічних училищах; поліпшення змісту музично-педагогічної підготовки фахівців (організація хорів, різноманітних гуртків тощо); розробка нових навчальних програм з теорії й методики музики.

Доцільно звернути увагу на те, що видані в цей час (1949 р., 1955 р.) перші післявоєнні програми для шкільних відділень були спрямовані на створення єдиної системи викладання в галузі музики на базі педагогічних училищ. Згідно з програмами курс музичних дисциплін складався з теоретичної (музична грамота і сольфеджіо, музична література), методичної (методика музичного викладання, методика співів і методика музичного виховання в дитячому садку) та практичної (хоровий спів, гра на музичному інструменті) частин. Для зазначеного етапу також характерно започаткування нових видів музичної діяльності (робота над художніми образами), вивчення музичної грамоти й сольфеджіо, визначення кола обов'язкових музично-теоретичних знань і навичок учнів педагогічних училищ, чітке визначення мети викладання кожної дисципліни.

Установлено, що мета викладання кожної дисципліни уточнювалася програмами в залежності від вимог суспільства та завдань, поставлених системою загальної і педагогічної освіти.

Третій етап (1958-1985 рр.) - етап поділу системи музично-педагогічної підготовки фахівців на підготовку спеціалістів у галузі музики на спеціальних відділеннях та на шкільних й дошкільних відділеннях педучилищ у якості додаткової спеціальності. Етап відзначається уточненням мети (всебічний гармонійний розвиток особистості) та завдань музично-педагогічної підготовки (розвиток духовності, музичного смаку на основі вивчення кращих досягнень світової й вітчизняної культури, народної творчості; ознайомлення учнів з кращою пісенно-хоровою творчістю радянських композиторів; виховання в них любові до рідної народної творчості, до класичних творів тощо); підвищенням ролі підготовки фахівців з вищою освітою; значним посиленням спеціальної музично-педагогічної підготовки; переглядом програм з музичних дисциплін; широким використанням у курсі викладання музичних дисциплін міжпредметних зв'язків; введенням нових курсів (“Як слухати і розуміти музику”) і факультативів (“Клуб любителів музики”) з музичних дисциплін.

У дисертації виявлено, що особливість третього етапу полягала і в тому, що провідним принципом у системі загальної й педагогічної освіти було ідейно-комуністичне виховання, яке вимагало, щоб всі напрями розвитку народного господарства і народної освіти були підпорядковані єдиній політиці партії.

Зокрема, навчальними програмами з музики для педагогічних училищ, які ввійшли в досліджуваний період, була чітко визначена ідейно-комуністична спрямованість у викладанні предметів музичного циклу й використанні основного музичного репертуару. Для реалізації зазначеного принципу програмою передбачалось ознайомлення, в основному, із творчістю радянських композиторів і їхніми пісенно-хоровими й інструментальними творами.

Третій етап також супроводжувався введенням такого важливого предмета музичного курсу, як музична література, впровадженням педагогічної практики для закріплення набутих учнями музично-педагогічних знань, варіативністю самостійної роботи і позакласних занять, суттєвим збільшенням кількості годин на індивідуальну та групову роботу студентів.

Отже, проведене дослідження дозволяє стверджувати, що в зазначений період, у змісті музично-педагогічної підготовки учнів шкільних та дошкільних відділень педучилищ спостерігаються позитивні зрушення.

На основі аналізу значної кількості архівних джерел та науково-педагогічної літератури визначено й основні недоліки музично-педагогічної підготовки майбутніх випускників педагогічних училищ у досліджуваний період, а саме: відсутність належної уваги до питань постановки голосу учнів та до системи роботи з учнями з слабко розвиненим музичним слухом; безсистемність у проведенні роботи із оволодіння співацькими навичками та спеціальними вправами; недостатнє теоретичне обґрунтування використання тих чи інших методів.

У другому розділі - “Практична музично-педагогічна підготовка фахівців педагогічних училищ” - на основі вивчення архівних джерел, наукової літератури і періодичних видань узагальнено досвід музично-педагогічної підготовки фахівців на шкільних та дошкільних відділеннях педагогічних училищ періоду, що вивчається, визначено можливості використання творчих знахідок теорії і практики музично-педагогічної підготовки учнів середніх спеціальних навчальних закладів в сучасних умовах української держави та виявлено прогностичні тенденції подальшого вдосконалення зазначеної системи підготовки фахівців у ХХІ столітті.

Аналіз архівних документів свідчить, що досвід діяльності шкільних та дошкільних відділень педагогічних училищ України досліджуваного періоду (1945-1985 рр.) презентував чималий перелік педагогічно цінних форм групової роботи учнів педучилищ (позакласні заняття, факультативи, різноманітні гуртки та клуби) і прийомів щодо розвитку музичного слуху учнів (співи по нотах, запис мелодії (диктанти), гра на музичному інструменті тощо); довів доцільність широкого використання хорового сольного співу й пісні в процесі музично-педагогічної підготовки фахівців та необхідність включення до змісту музично-педагогічної підготовки вчителя таких спеціальних дисциплін, як “Основи диригування”, “Вокал”, “Хор”, “Сольфеджіо”, “Музична література”, “Робота з ансамблем дитячих музичних інструментів” й інших.

Дослідження показало, що в зазначений період суттєво збагатився і зміст педагогічної практики майбутніх випускників (робота з хором, виступ з концертами, проведення занять з музики, праця під час канікул та ін.).

У дисертації на основі вивчення значної кількості архівних джерел також визначено та проаналізовано методи музично-педагогічної роботи з учнями педучилищ в зазначений період. Установлено, що найбільш ефективними серед них були: метод переконань; метод спостережень за музикою; метод музичних аналогій; метод оціночного аналізу; метод включення в музичну діяльність; метод створення установки на сприйняття музичного мистецтва; асоціативного мислення; самовиховання та деякі інші.

Отже, в досліджуваний період, збагатився зміст як теоретичної, так і практичної музично-педагогічної підготовки майбутніх випускників педагогічних училищ.

Проведене дослідження дозволило окреслити і переспективи використання накопиченого досвіду музично-педагогічної підготовки фахівців у сучасних умовах. Так, на основі вивчення прогресивних здобутків теорії та практики зазначеної підготовки фахівців у середніх педагогічних закладах України на різних етапах її розвитку можна зробити висновок, що сучасна музично-педагогічна теорія і практика вже збагатилася окремими педагогічно цінними ідеями, поняттями, концепціями. До них належать: основні напрями роботи вчителя співів та музики з дітьми; вимоги до вчителя музики і музичного керівника в дитячих закладах (прагнення до самоосвіти, самовиховання, самовдосконалення; постійне поповнення теоретичних та професійних знань; висока виконавча майстерність тощо); викладання музичних дисциплін з урахуванням взаємозв'язків і залежностей та ін. Не втратила своєї актуальності і запропонована вчителями-практиками досліджуваного періоду система музично-педагогічної підготовки учнів у педагогічних училищах, спрямована на систематичний розвиток мелодійного й гармонійного слуху зокрема та на розвиток у студентів музично-слухових уявлень взагалі. Позитивної оцінки і подальшого творчого використання вимагає і започаткована науковцями означеного періоду (1945-1985 рр.) комплексна програма взаємозв'язку музичних дисциплін, яка передбачає: визначення функцій кожної музичної дисципліни; встановлення зв'язків між спеціальними дисциплінами і курсом теорії та методики музичного виховання; визначення зв'язків між групами предметів (наприклад, хор - сольфеджіо - елементи теорії музики тощо). Спеціального всебічного вивчення заслуговує і зміст позакласних музичних занять - хорових гуртків, гуртків сольного співу, малих вокальних ансамблів (дуети, тріо, подвоєні дуети і тріо), скрипкових унісонів й ансамблів, тематичних концертів та лекцій. Особливої актуальності в сучасному становленні України як окремої держави набувають питання музичної етнографії. У зв'язку з цим звернення до витоків та особливостей національної культури допоможе врахувати досвід дореволюційних і довоєнних років з викладання дисциплін цього спрямування. Свого подальшого вивчення й творчого використання потребують і питання всебічного знання випускниками педагогічних коледжів особливостей будь-якого музичного інструмента, його відмінностей від інших інструментів та певних переваг і недоліків.

Проведене дослідження доводить, що до оригінальних методів і прийомів, котрі були накопичені теорією та практикою музично-педагогічної освіти з 1945 по 1985 роки і вимагають подальшого використання й у сучасних умовах, належать: прийоми розучування незнайомих пісень за допомогою рухів під музику; бесіди, спрямовані на з'ясування місця музики в житті людей, її впливу на настрій, вчинки; прийоми використання одного і того ж твору з яскраво вираженим характером у зміненому регістрі, темпі, розмірі; методи створення певної установки на сприймання музичного твору; сюжетно-рольові ігри; співи “а капела” з використанням камертона тощо.

У дисертації науково обґрунтовано та угруповано прогностичні тенденції подальшого розвитку й удосконалення системи музично-педагогічної підготовки фахівців у ХХІ столітті, а саме:

- інтеграційні, які передбачають єдність вимог і дій фахівців різних музичних дисциплін;

- загальноосвітні, що спрямовані на вдосконалення змісту музично-педагогічної підготовки вчителів з метою підвищення загального рівня естетичної культури населення;

- удосконалення структури музично-педагогічної підготовки фахівців різного рівня, яка передбачає створення і започаткування розгалуженої системи неперервної музично-педагогічної освіти;

- вдосконалення змісту музично-педагогічної підготовки фахівців шляхом введення нових предметів (гармонія, етнографія та ін.), вдосконалення як існуючих, так і розробка нових форм, методів та прийомів роботи, розширення змісту педагогічної практики;

- створення постійно діючої системи підготовки й перепідготовки музично-педагогічних працівників з метою забезпечення їхньої професійної компетентності.