Навчальні заклади освіти України ХХ століття: історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Навчальні заклади освіти України ХХ століття: історіографія

Київ - 20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації - 185 сторінки, в тому числі основний текст - 165 сторінок, список використаних джерел - 19 сторінок.

Актуальність дослідження. Серед чисельних завдань, що постали в незалежній Україні, одне із найголовніших полягає у розбудові національної системи освіти та демократизації освітянської діяльності. У виконанні цього завдання виключно важлива роль належить історичній науці. Без повернення суспільству правди про історичне минуле неможливо оздоровити самосвідомість українського народу та увійти Україні в європейський та світовий освітній простір. У зв'язку з цим перед вітчизняною історіографією постали невідкладні завдання, пов'язані із самоаналізом власного розвитку, виявленням нових джерел та оцінкою існуючих.

Сучасна національна освіта в своєму розвитку має враховувати позитивний і негативний досвід минулих років. А ця обставина потребує переосмислення історичних джерел з освітянської сфери 50-80-х років ХХ ст. Комплексний історіографічний аналіз наявних джерел дає змогу не тільки підвести підсумок зробленому, але й визначити перспективи подальшого наукового пошуку з освітянської проблематики.

Актуальність дослідження обумовлюється також важливою роллю освітянської сфери в розвитку країни. Загальний рівень народної освіти є важливим фактором духовного існування нації. Саме через освіту відбувається процес оволодіння досягненнями вітчизняної та світової науки. Можливість отримати всебічну освіту, її рівень безпосередньо впливають на інтелектуальний потенціал суспільства, на темпи соціального та науково-технічного прогресу країни.

Дисертаційна робота має зв'язок із науковою проблемою „Київська філософська школа в українському державотворенні та культурі: друга половина XX ст. - початок XXI ст.” (державний реєстраційний номер 0100/003739), яка включена до тематичного плану Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Об'єктом дисертаційного дослідження є сукупність основних груп друкованих джерел з історії освітянської сфери України 50-80-х років XX ст., що знайшли своє втілення в збірниках документів, узагальнюючих історичних працях, індивідуальних та колективних монографіях, наукових статтях та науково-практичних конференціях. Об'єктом дослідження виступають також окремі публікації з історії освіти та педагогіки. У дослідженні використовуються фактичні дані, вміщенні в статистичних збірниках, а також спогади окремих осіб, діяльність яких була пов'язана з розвитком освіти та культури України в 50-80-х роках XX ст.

Предметом пізнання є історія появи, розвитку і збагачення наукових знань про загальноосвітні школи, професійно-технічні училища, середні спеціальні та вищі навчальні заклади освіти, що функціонували в Україні в означені роки,

Метою дослідження є проведення історіографічного аналізу друкованих джерел з обраної проблеми; встановлення стану та повноти дослідження, виявлення їх характерних особливостей, з'ясування недостатньо вивчених складових освітянської сфери і визначення рекомендацій щодо подальшого опрацювання теми. Ця мета реалізується на тлі виконання таких дослідницьких завдань:

- виявити наявні джерела про заклади освіти України 50-80-х років XX ст., встановити ступінь історіографічної розробки та обґрунтувати етапи нагромадження історичних знань з обраної проблеми, осягнути характер дослідницьких підходів залежно від соціально-політичних умов розвитку суспільства;

- вивчити та систематизувати опубліковані джерела з історії загальноосвітньої школи, профтехучилищ, середніх та вищих навчальних закладів означених років, встановити об'єктивність джерельної бази та її історіографічні можливості;

- визначити науковий рівень історичних джерел про розвиток загальноосвітньої школи, звернувши особливу увагу на її реформуванні та використанні в навчанні української мови та мови національних меншин;

- проаналізувати історичні праці про професійно-технічні та середні спеціальні навчальні заклади, з'ясувати основні напрямки їх діяльності в підготовці працівників для виробництва та сфери культури;

- встановити науковий рівень праць, присвячених вищим навчальним закладам, виділивши ті з них, у яких йдеться про участь представників освітянської сфери в українському національно-визвольному русі 50-80-х років XX ст.;

- окреслити недосліджені та недостатньо розкриті аспекти проблеми, обґрунтувати пропозиції щодо подальшого дослідження теми.

Хронологічні межі дослідження охоплюють історичні джерела, що вийшли впродовж 1953-2004 років. Початковий рубіж наявних праць про заклади освіти республіки збігається з подіями реальної історії, пов'язаної з хрущовською „відлигою”, а також назріванням системної кризи радянської системи влади та відродженням державної незалежності України

Географічні рамки дослідження охоплює історичні джерела, які видані в Україні в радянські та пострадянські часи. У контексті обраної теми аналізуються документи правозахисників, праці яких тоталітарна влада переслідувала та забороняла. Використано також окремі праці науковців української діаспори, доробок яких став доступним громадськості тільки в незалежній Україні.

Методологічну основу дисертації становить органічна сукупність таких базових принципів як історизм, об'єктивність, всебічність, наступність історіографічного пізнання. Найчастіше використовувався порівняльний метод, що дозволив співставити підходи дослідників до оцінки розвитку освітянської сфери. Проблемно-хронологічний метод дав змогу виявити науковців, які започаткували дослідження нової теми, а також тих, хто продовжив її вивчення і визначати одержані ними результати. Відомості історіографічного характеру одержано завдяки методу синхронного дослідження праць різних авторів, проведених у межах одного і того ж історіографічного етапу. Ретроспективний метод дав змогу простежити рух думки від сучасності до минулого. Особливо цей метод виявився ефективним для порівняння праць радянських та пострадянських дослідників.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в постановці та розробці актуальної проблеми, яка до цього часу не була предметом спеціального комплексного аналізу. В дисертації виявлено та систематизовано історичні джерела, опрацьовано критерії періодизації нагромадження історичних знань про навчальні заклади освіти 50-80-х рр. ХХ ст. Встановлено залежність розвитку історіографії від суспільно-політичної ситуації в республіці. Виявлено пріорітетні теми, які розроблялися на кожному історіографічному періоді та розкрито науковий рівень їх висвітленн. Узагальнено внесок дослідників радянського та пострадянського періоду, представників української діаспори, українських правозахисників. Виявлено здобутки і вузькі місця в опрацюванні теми, висловлено рекомендації, що націлюють науковців молодої генерації на подальше поглиблення започаткованих та не досліджених або ж спотворених тем.

Практичне значення дисертації. Узагальнений досвід наукових надбань попередніми дослідниками може використовуватися при підготовці узагальнюючих праць з історіографії, висновки можуть оприлюднюватися при вивченні історії України, при читанні спецкурсів з історіографії для студентів вищих навчальних закладів. Практичне значення мають висловлені рекомендації щодо подальшого вивчення та висвітлення освітянських проблем.

Наукова апробація основних положень результатів дослідження проведена при обговоренні на засіданні кафедри історії України та культури Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Окремі висновки дисертації доповідались на Міжнародній науковій конференції „Переяславська Рада 1654 року. Історичне значення та політичні наслідки” (Переяслав-Хмельницький, лютий 2004 р.), науковій конференції „Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, жовтень 2004 р.), на VI Всеукраїнській конференції „Народний рух України: місце в історії та політиці” (Одеса, вересень 2005 р.). За результатами дослідження опубліковано шість статей, вміщених у наукових фахових виданнях, визначених переліком ВАК України

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено обєкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформуловано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, здійснено огляд історіографії та джерельної бази, відображено рівень апробації її результатів.

В першому розділі „Основні історіографічні етапи дослідження теми та її джерела” визначаються періоди нагромадження знань з досліджуваної теми. Виявлено, що частина праць про освітянську сферу 50-80-х років ХХ ст. аналізувалася в окремих монографічних та дисертаційних роботах. Історик О.Кузьминець у своїй монографії з позиції радянської методології розглянув праці, що вийшли до 1986 р., і в яких йшлося про зв'язок загальноосвітньої школи з виробництвом. У новітніх дослідженнях, зокрема в монографії В.Майбороди аналізуються джерела, присвячені розвитку вищої педагогічної школи в республіці. А.Русначенко в книзі про національно-визвольний рух в Україні середини 50 - початку 90-х років називає окремі праці, в яких показана причетність до цього руху і представників освітянської сфери. В.Капелюшний в дисертації побіжно аналізує праці науковців, які розкривають роль вищих закладів освіти України в розвитку науки в 50-80-х роках XX ст. О.Рафальський у докторській дисертації розглянув наявні джерела і зробив висновки щодо освіти національних меншин в Україні. Автори підручника „Новітня історія України (1900 - 2000 рр.)” при загальній оцінці найбільш відомих доробок згадують і ті з них, в яких порушуються проблеми освіти в республіці 50-80-х років XX ст.

У кандидатських дисертаціях Ю.Легуна, В.Сидорчук, К.Мельник, захищених в умовах незалежної України, в історіографічних розділах частково проаналізовані наукові праці, в яких розкривається участь вищих навчальних закладів республіки в розвитку науки, у підготовці наукових кадрів. У дисертації А.Середи проведено аналіз праць, які розглядають діяльність загальноосвітньої школи в контексті соціально-культурного розвитку українського села в 60-70-х роках XX ст. О.Сергійчук звернула увагу на праці, в яких розглядається політизація навчально-виховного процесу у вищій школі республіки в хрущовську „відлигу”. Історіографічні доробки сучасних дослідників, переважно молодих, виділяються об'єктивністю у висвітленні порушених питань, використанням новітніх методів дослідження та критичним аналізом наявних джерел. Відомі історики В.Даниленко та А.Слюсаренко на Міжнародному конгресі українців у вересні 1996 року підвели попередні підсумки наукової розробки історії розвитку освіти в Україні та висловили свої пропозиції щодо подальшого дослідження цієї проблеми.

Аналіз джерельного комплексу дослідження дає підстави виділити три основних історіографічних періоди в розробці проблеми. Перший охоплює 50-ті середину 60-х років, другий - з середини 60-х до кінця 80-х, третій період розпочався в кінці 80-х, охопив 90-ті роки XX ст. і продовжується в сучасних умовах. На зміст наукових праць першого історіографічного періоду позитивно вплинула часткова лібералізація суспільно-політичного життя, припинення масових репресій та переслідувань вчених. Однак науковий рівень історичних досліджень з проблем освіти стримували такі чинники, як втручання партійної номенклатури, державної цензури в розвиток історичної науки, нав'язування дослідникам узаконених принципів партійності і класовості.

У роки брежнівщини влада повернулася до неосталізму, а це негативно відобразилося на другому періоді в розвитку історіографії. Посилюється адміністративний тиск на науковців, запроваджено вкрай обмежений доступ до архівних джерел. Історична література цих років славила „успіхи розвиненого соціалізму”.

Третій період у розвитку історіографії пов'язаний із гласністю та утвердженням плюралізму думок. Праці багатьох науковців стали базуватися на цивілізаційному підході до аналізу історичних фактів та подій. Особливо з проголошенням незалежності України розширився доступ до архівних джерел. Появилися наукові праці з альтернативними оцінками української історії, зросла змістовна ефективність наукових та науково-практичних конференцій

Використані в дисертації джерела виділено в окремі групи. Проаналізовані документи і матеріали, що видрукувані і вже стали надбанням громадськості Найбільш повно вони вміщені в збірниках, що вийшли в умовах незалежності нашої країни. Цінність таких збірників в тому, що в них вміщена значна кількість документів, які за радянських часів були заборонені для висвітлення або ж фальсифікувалися. У ряді збірників з історії України вміщуються матеріали і про розвиток закладів освіти республіки в 50-80-х роках XX ст.

В окремих працях поряд з авторським текстом в додатках подаються документальні джерела, завдяки цьому зміст таких праць став більш переконливим. У дисертації використані матеріали збірників, в яких вміщені нормативні акти щодо освітянської сфери та діяльності закладів освіти.

Важливим історичним джерелом стали наукові та науково-практичні конференції, диспути, симпозіуми. За радянських часів такі форуми, як правило, зводилися до схоластичних тверджень про успіхи у вирішенні національних проблем. В умовах незалежності нашої держави стали проводитися міжнародні, всеукраїнські та регіональні науково-практичні конференції. Їх значення передусім у тому, що на них наводяться нові архівні джерела та висловлюються альтернативні оцінки щодо розвитку освіти та культури України.

Особлива увага в дисертації приділена аналізу узагальнюючих праць з історії України. Зміст таких праць відображає рівень розвитку історичної науки на час їх виходу в світ. Пізнавальна, передусім кількісна характеристика закладів освіти йдеться в „Історії міст і сіл України”. Новизною постановки ряду аспектів розвитку освіти в післясталінські роки виділяється „Історія України: нове бачення”. Підготовлена вітчизняними істориками, ця праця відіграла значну роль в переосмисленні української історії. Автори відмітили, що серйозним гальмом у розвитку всіх форм освіти в радянські часи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

У дисертації аналізуються навчальні підручники, посібники, довідкові та науково-популярні праці з історії України. Відмічається, що Україна єдина із східноєвропейських країн, яка до 1991 р. не мала на національному рівні власних підручників для учнів і студентів. Суттєвий прорив в підготовці навчальної літератури зробили історики М.Коваль, С.Кульчицький, Ю.Курносов, видавши в 1992 р. матеріали до підручника для середньої школи. Науковці вперше визнали, що в другій половині 70-першій половині 80-х рр. XX ст. у освітянській сфері стали наростати кризові явища.

Автор погоджується з думкою сучасних дослідників про те, що на даному етапі важливого значення набуває підготовка змістовної, альтернативної навчальної літератури. В дисертації використані також спогади людей, які в 50-80-х рр. займали впливові посади в наукових та навчальних закладах, у партійних та державних органах. Комплексне вивчення джерел згаданих груп, критичний підхід до них дозволив здійснити історіографічний аналіз стану дослідження історії навчальних закладів України 50-80-х років XX ст.

У другому розділі „Висвітлення в історіографічних джерелах функціонування загальноосвітньої школи України” аналізуються узагальнюючі праці з цієї проблеми. Встановлено, що в другій половині 50-х років стали з'являтися праці про загальноосвітню школу, авторами яких були Т. Шашло, М. Грищенко, Л. Черкашин К. Колосова, М. Бойко та інші. Їх праці характеризуються наявністю значних фактичних матеріалів, які мали підтвердити висновок про „перетворюючу роль Комуністичної партії”. Тогочасні праці присвячувалися відбудові шкільної інфраструктури та забезпеченню семирічного всеобучу. Особливість праць цього періоду в тому, що науковці стали відходити від славослів'я на адресу „батька всіх народів”.

На початку 60-х років історіографія поповнюється монографіями, зміст яких присвячувався реформуванню загальноосвітньої школи, що проводилося на основі відповідного закону. Дослідники зосереджуються на запровадженні обов'язкової восьмирічної та середньої освіти, яка мала поєднувати навчання молоді з їх продуктивною працею. Для виконання цього завдання, як показано в працях, збільшувалося фінансування сфери освіти, розширювалася матеріальна база навчання. Однією з перших до реформування загальноосвітньої школи звернулася О.Я.Завадська, яка з цієї проблеми видала кілька праць. Реформування загальноосвітньої школи зумовили потребу в нових навчальних програмах.

Сучасні дослідники показали, що в навчальних програмах не чітко визначався зміст і обсяг для засвоєння матеріалу з предметів, слабо забезпечувалися міжпредметні зв'язки в навчальному процесі. Встановлено, що впродовж 60-70-х років вносилися зміни в структуру викладення та зміст історичної освіти. Аналіз цих змін провів дослідник О.Антонюк, довівши, що історія України як самостійний предмет не передбачалася для вивчення учням шкіл республіки.

В системі освіти особливо в 70-х роках зросло число вечірніх та заочних загальноосвітніх шкіл, які мали завдання охопити навчанням працюючу молодь та дорослих, які мали низький освітній рівень. У радянські часи заочне і вечірнє навчання історіографією розцінювалося як „перевага соціалістичної системи освіти над капіталістичною”. Сучасні дослідники вважають, що заочна і вечірня форми навчання були малоефективними, особливо в сільській місцевості.

Реформування загальноосвітніх шкіл вимагали посиленої уваги до педагогічних кадрів. Становище з учительством розкрив В.Майборода в своїй праці „Вища педагогічна освіта в Україні”. Дослідник проаналізував шляхи вирішення цієї проблеми і вперше звернув увагу на цільовий набір студентів в педвузи. У новітніх дослідженнях доведено, що проблема з учительськими кадрами в 50-80-х роках, особливо в сільських школах, не була вирішена.

В процесі реформування шкільної системи в 1956 році виникли школи-інтернати та класи з продовженим днем навчання. Перші кроки їх діяльності узагальнюються в збірнику „З досвіду роботи шкіл-інтернатів”. Його автори стверджують, що школи-інтернати стали однією з форм навчання та виховання дітей-сиріт, а також дітей багатодітних та одиноких матерів.

Окремий аспект проблеми складають джерела про виховання учнів, організацію позакласної і позашкільної роботи. Сучасні дослідники сходяться на тому, що позитивну роль у навчанні та вихованні мали гуртки які допомагали учням поглиблювати знання та розвивати таланти. Негативно оцінюються різного роду збори, з'їзди, рапорти, які носили політизований, прокомуністичний характер.

У третьому розділі „Професійно-технічні та середні спеціальні заклади освіти України у висвітленні історичної літератури” показано, що радянська історіографія обґрунтовувала державну політику, яка зводилася до того щоб молоде покоління обирало таку професію, яка давала б можливість їм працювати на виробництві. Однак вирішальну роль у підготовці кадрів для виробництва відігравали професійно-технічні училища.

У роки хрущовських реформ навчальні заклади трудових резервів реорганізовано в міські професійно-технічні училища. У першій половині 70-х років професійна школа була зорієнтована не тільки на підготовку кваліфікованих робітників, але й на вирішення завдань переходу до середньої освіти. Таку орієнтацію радянська історіографія оцінювала як „вдосконалення державної системи профтехнічної освіти”.

У дисертації аналізується література, в якій йдеться про педагогічні кадри профтехучилищ. Встановлено, що особливо гостро стояло питання щодо майстрів навчання. Відмічається позитивна роль у підготовці кадрів технічних і сільськогосподарських вузів України, в яких стали функціонувати інженерно-педагогічні факультети, відділення та курси. Окремі проблеми поліпшення якісного складу педагогічних кадрів профтехучилищ знайшли висвітлення в кандидатських дисертаціях О.Веселової та Л.Баранової.

Реформування професійно-технічної освіти супроводжувалося створенням нових навчальних планів та програм, зміцненням матеріально-технічної бази навчання. У дисертації показано, що ці питання висвітлюються в працях В.Баранова, В.Гнедіна, М.Гриневича. Дослідники доводять, що навчальні програми передбачали вивчення основ економіки і організації виробництва, вводилися предмети, пов'язані з механізацією та автоматизацією виробничих процесів.

Сучасні науковці з'ясували мотиви, які диктували потребу в прискореній і розширеній підготовці робітників через систему профтехучилищ. Вони крилися в екстенсивному розвитку промисловості та сільського господарства, які постійно вимагали нових робочих рук. Саме тому профтехнічні заклади за 1959-1980 рр. в Україні збільшились в 1,3 рази, а число учнів - більше як удвічі. В сучасній історіографії зроблено висновок, що зростаюча по кількості підготовка робітничої зміни відбувалася за рахунок якості їх навчання.

В історіографії встановлено, що в повоєнні роки мала місце недооцінка середніх спеціальних навчальних закладів в підготовці спеціалістів. В першій половині 50-х років в Україні суттєво зменшилося число спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Д. Павлов і Г. Захаревич прослідкували заходи щодо вдосконалення структури середніх навчальних закладів, встановили склад викладачів та число студентів. Автори вперше порушили питання про зміни в організації і підготовці сільськогосподарських кадрів середньої ланки.

Історіографічні джерела дають підстави для висновку, що в 50-80-х роках серед типів середніх навчальних закладів мали перевагу ті з них, що готовили спеціалістів для промисловості і сільського господарства, менше уваги влада приділяла закладам, які готували спеціалістів для соціальної сфери. Доведено, що метою діяльності профтехосвіти і середніх навчальних закладів було, насамперед, виконання державного замовлення на підготовку робітників та спеціалістів, що випливало із потреб планової економіки.

У четвертому розділі „Історіографія вищих навчальних закладів освіти України 50-80-х років XX ст.” розглядається процес нагромадження історичних знань про динаміку розвитку вузів, їх науково-педагогічних працівників, склад студентів, організацію навчального процесу, а також деякі аспекти виховання молоді. В історіографічних джерелах визнано, що в колишньому Радянському Союзі Україна виділялася тим, що в 50-80-х роках у республіці існувала досить широка мережа вузів, які готували спеціалістів фактично для всіх сфер господарства, науки і культури. Встановлено, що в перші роки хрущовської „відлиги” розповіді в пресі про вищі навчальні заклади започаткували ректори та секретарі партійних організацій. Вони відмічали досягнення вузів і вкрай обережно говорили про недоліки та упущення в їх діяльності.

В кінці 60-х років з'явилися узагальнюючі праці, серед яких виділяються монографії В.Пітова, П.Гудзенка, В.Попова, І.Дзюбка. Праці тогочасних авторів не виходили за межі партійних доктрин, були позбавлені критичності та об'єктивності.

Особливість історіографії 50-70-х років і в тому, що багато праць з означеної проблематики виходили в Росії. Московські автори В.Єлютін, К.Галкін, Є.Чуткерашвілі позитивно оцінювали розвиток освіти в Україні. Однак їх праці практично не містять наукового аналізу діяльності вищої школи України, а з погляду політики тих років наводили фактичні дані, щоб довести „мудру національну політику КПРС” та „успіхи в розвитку радянської освіти”.

Українські історики Ю. Курносов, А. Бондар, А. Шокалюк, Р. Ростикус у своїх працях безпосередньо зосереджувалися на розвитку освіти в республіці. Вони відобразили кількісні зміни в системі вищої освіти, хоча без переконливої аргументації доводили, що підготовка спеціалістів в республіці відповідала потребам науково-технічного прогресу. Однак в їх працях не розкривалась надмірна заідеологізованість навчання та виховання студентів, не аналізувалось становище із забезпеченням студентів навчальною літературою, гуртожитками для студентів та житлом для викладачів. Тогочасні автори обходили також процес русифікації системи вищої освіти України.

Історіографія відобразила процес реформування вищих навчальних закладів в роки „відлиги”. Воно проявлялося в об'єднанні ряду вузів, близьких за своїм профілем, відкриттям нових факультетів, територіальним переміщенням окремих вузів. При великих промислових підприємствах організовувалися загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. У другій половині 50-х років у вузах республіки було введено новий перелік спеціальностей, що передбачав підготовку кадрів з більш широкого профілю. Встановлено, що в 1970 р. вища школа України вперше випустила спеціалістів із 13 нових спеціальностей, в тому числі з кібернетики, теплових та атомних електростанцій.

Дослідники розкрили процес підготовки та використання науково-педагогічних працівників. В історіографії утвердився висновок, що вирішальну роль у підготовці науково-педагогічних працівників відігравала аспірантура. В радянську добу розповідь про аспірантуру, її ефективність займала одне з пріоритетних місць. У працях В. Пітова, В. Попова, І. Дзюбка розглянуто підготовку та розстановку науково-педагогічних працівників у 50-70-х рр. Сучасні дослідники з'ясовують соціальний склад студентства, яке навчалося у вузах України. Доведено, що в роки „відлиги” спостерігалася тенденція до зменшення у вищій школі дітей із селянського походження.

У своїх дослідженнях історики аналізували участь вузів України у міжнародному співробітництві. В сучасній історіографії показано, що потенційні можливості вузів республіки в цьому напрямку не використовувалися. Вузи республіки брали участь у підготовці спеціалістів для зарубіжних країн. Сучасні дослідники встановили, що іноземні студенти пильно контролювалися радянськими структурами влади та адміністративними органами.

Суттєве надбання сучасної історіографії в тому, що вона відобразила процес реабілітації відомих діячів освіти і культури, які були безвинно репресовані в сталінську добу. Учні та студенти одержали, хоча обмежену, можливість звернутися до літературної творчості людей, яка до цього була заборонена.

У висновках дисертації викладено основні результати дослідження, обґрунтовано положення, які виносяться на захист, сформульовано пропозиції щодо подальшого вивчення історії функціонування освітянської сфери України 50-80-х років ХХ ст.

Нагромадження історичних знань з означеної теми пройшло три періоди, їх науковий приріст залежав від суспільно-політичної атмосфери в республіці, світоглядної позиції дослідників, їх професійного рівня, можливостей використання архівних джерел, діяльності цензури, ставленні партійно-державної номенклатури до розвитку історичної науки. Визначено три періоди в нагромадженні джерел про освітянську сферу означених років

Пріоритетними темами досліджень першого періоду було реформування народної освіти, що розпочалося згідно закону 1958 р. У цьому контексті науковці розглядали навчальну та виховну роботу закладів освіти Особливість історичних праць цього періоду в тому, що в них наводився значний фактичний матеріал про заклади освіти, їх зв'язок з промисловим і сільськогосподарським виробництвом, і робився висновок про „великі завоювання соціалізму”.

Праці з проблем освіти другого історіографічного періоду виділяються тим, що їх зміст присвячувався з'їздам правлячої партії, а їх авторами виступали переважно функціонери партійних та державних структур. Така тенденція характерна для колективних монографій про вищі навчальні заклади. Джерельна база таких праць базувалася переважно на фактах, почерпнутих із офіційних державних та партійних документів та матеріалів періодичної преси.

-- Сучасні вітчизняні історики переглянули окремі висновки радянської історіографії і висловили свою оцінку щодо розвитку закладів освіти. В їх числі - про місце закладів освіти в суспільстві, ефективність вечірньої та заочної форм навчання, розподіл випускників вузів, рівень та ефективність навчальної та матеріальної бази закладів освіти. Висловленно нові оцінки результативності міжнародного співробітництва науково-педагогічних працівників України з зарубіжними навчальними закладами.

-- Доведено, що реформування загальноосвітньої школи, що розпочалося 1958 р. пов'язане з введенням восьмирічного всеобучу, перетворенням десятирічної школи в одинадцятирічну. Сучасні дослідники показали, що в результаті реформування створювалась система освіти, котра перетворювала навчання в загальноосвітній школі в трудову повинність, багато учнів навчалися формально, були незацікавлені в набутті виробничих спеціальностей.

-- Історіографія відобразила процес реформування вищих навчальних закладів в роки „відлиги”: окремі вузи близькі за своїм профілем об'єднувалися, відкривалися нові факультети, організовувалися загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. З другої половини 50-х років у вузах республіки стали готувати спеціалістів з нових напрямків науки, які відповідали потребам науково-технічної революції.

-- У багатьох працях радянської та пострадянської доби відображено зв'язки вищої школи України з академічними науково-дослідними закладами. Співдружність вчених у ланці „академія наук - вища школа” давала можливість розширити дослідження, уникати паралелізму, концентрувати необхідні сили науковців на розробці актуальних наукових проблем.

-- Новітня історіографія переосмислила наслідки державної політики щодо „неперспективних сіл”. В працях В. Даниленка, П. Панченка, І. Романюка доведено, що ця політика привела до руйнації сільської поселенської мережі, викликала невдоволення селян, сприяла згортанню освітянської сфери на селі. Якість навчання в сільських школах суттєво відставала від міських. В 50-80-х роках у сільських школах гостро стояло питання забезпечення вчителями з іноземної мови, історії, хімії, фізичного виховання. Ці та інші причини безпосередньо впливали на міграцію сільської молоді до міста.

-- В сучасній історіографії доведено, що рівень гуманітарного навчання стримували такі чинники як відсутність різнобічної навчальної літератури, досліджень з української історії та культури, широких наукових дискусій з різних суспільно-політичних проблем й відкритого обміну досвідом. Багато праць видатних українських вчених замовчувалися. Учні та студенти перевантажувались вивченням великої кількості джерел із суспільних наук. Серйозною перешкодою на шляху створення неупередженої літератури було монопольне право партійної бюрократії на тлумачення всіх суспільно-політичних та економічних процесів, нетерпимість до політичного плюралізму, відсутність справжньої наукової критики і самокритики.

-- Науковці Ю. Курносов, Г. Касьянов, Ю. Зайцев, В. Овсієнко та інші встановили, що в українському національно-визвольному русі 60-80-х років безпосередню або ж опосередковану участь брали представники освітянської сфери. Встановлено, що ряд викладачів, учителів та студентів були ініціаторами та учасниками правозахисних груп, виготовляли та поширювали самовидавничу літературу. Поряд з цим у новітній історіографії показано, що радянська влада проводила репресивні дії щодо учасників національно-визвольного руху.

-- В сферу освіти впродовж 50-80-х років насаджувалася русифікація, витіснялася з навчання українська мова. Радянська історіографія навіть не вживала термінів „русифікація суспільного життя”, „політика русифікації”, „антиукраїнська політика”. Сучасні дослідники В.Яремчук, А.Русначенко, В. Баран, М. Марусик, В. Романцов, А. Алексюк, М. Галайчак суттєво збагатили висновки українських правозахисників та представників української діаспори про те, що в означені роки вище партійно-державне керівництво приймало відкриті і таємні постанови, спрямовані на русифікацію освітянської сфери України.

-- Сучасні дослідники вважають, що міжнародні зв'язки вузів України з навчальними закладами зарубіжних країн були обмеженими. Одна із причин в тому, що напрямки співробітництва, його форми залежали від московських центральних відомств. Вони визначили вузи України, які мали право на міжнародне співробітництво, обмежували форми такого співробітництва.

-- В новітній літературі започатковано тему, пов'язану з назріванням кризи в сфері освіти. В ряді праць доводиться, що на початку 80-х років творчий потенціал освіти в республіці став вичерпуватися. Кризовий стан народної освіти обумовлювався суттєвим скороченням фінансових витрат на її утримання. Матеріально-технічна база школи відставала від потреб виробництва, запитів науково-технічної революції. Адміністративно-командна система культивувала жорстку регламентацію кожного кроку учня, придушувала прагнення учнів та студентів до їх самовизначення.

В дисертації висловлено твердження, що окремі напрямки діяльності закладів освіти України 50-80-х років XX століття залишаються малодослідженими, а частина з них потребує переосмислення. Доцільно активізувати процес вивчення та висвітлення діяльності вчителів, науково-педагогічних працівників, вчених, які в умовах тоталітарного режиму відстоювали права людини, виступали за використання в освітянській сфері національних традицій українського народу. Однією з недостатньо досліджених в сучасній історіографії є діяльність закладів профтехосвіти України. Тому доцільно активізувати вивчення їх історії, звернувши увагу на зміст навчання, його зв'язок з загальноосвітньою школою та вищими навчальними закладами. заклад освіти україни

Історіографічний аналіз літератури дає підстави стверджувати, що недостатньо розкрито матеріальне становище працівників освітянської сфери. Такі її складові, як побутові умови, охорона здоров'я, харчування, соціальна захищеність викладачів, студентів та учнів потребують подальшого поглибленого аналізу. Потребують спеціального вивчення причини відрахування студентів з українських вузів. Попередні звернення до цієї проблеми дають підстави стверджувати, що багато студентів виключали за їх політичні та ідеологічні погляди, а адміністрація вузів прикривала свої дії „неуспішністю”, „пропусками занять” тощо. Заслуговує на увагу об'єктивне висвітлення процесу навчання та виховання іноземних студентів, що навчалися у вузах та технікумах України в 60-80-х роках XX ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Русифікація освітянської сфери України 50-80 рр. ХХ ст. у сучасній історіографії // Історичний журнал № 6-7. - 2004.- С. 96-104.

2. Загальноосвітня школа України в 50-80 рр. ХХ ст.: Історіографічний аспект // Вісник Київського славістичного університету. Серія: Історія. -Вип. № 18.- 2004.- С. 5-23.

3. Політизація навчально-виховного процесу в закладах освіти України 50-80 рр. ХХ ст.: до історіографії проблеми // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.-Вип. 8.- 2004.-С. 52-57.

4. Вища школа України 50-80 рр. ХХ ст.: до історіографії проблеми // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.-Вип.№ 2. - 2004.- С. 97-104.

5. Розвиток освітянської сфери України 50-80 рр. ХХ ст. в оцінці учасників правозахисного руху // Наукові записки української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного університету імені Г.Сковороди.-Вип.15.- 2004.-С. 183-193.

6. Професійно-технічні та середні спеціальні заклади України 50-80 рр. ХХ ст.: До історіографії питання // Наукові записки української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного університету імені Г.Сковороди. - Вип. 17.- 2005.-С. 237-242.

АНОТАЦІЯ

Брехунець Н.С. Навчальні заклади освіти України 50-80-х років ХХ ст.: історіографія. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіяографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2006.

В дисертації проведено комплексний історіографічний аналіз опублікованих джерел про діяльність навчальних закладів України 50-80-х років ХХ століття. Проведено класифікацію історичних джерел про загальноосвітню школу, професійно-технічні училища і середні спеціальні та вищі навчальні заклади освіти. Обґрунтовано етапи нагромадження історичних знань з обраної проблеми. Встановлено стан та повноту дослідження, розкриті їх характерні особливості, виділено чинники, які впливали на приріст наукових знань про навчальні заклади освіти. Виявлена історіографічна оцінка реформування навчальних закладів, ефективність навчально-виховного процесу, встановлено стан матеріальної бази навчання учнів та студентів. Проаналізовані джерела про мовну ситуацію в навчальних закладах, приділена увага науковим працям в яких йдеться про участь представників освітньої сфери в українському національно-визвольному русі 60-80 років ХХ ст.

Окреслено недосліджені та недостатньо розкриті аспекти проблеми, обґрунтовані пропозиції щодо подальшого дослідження теми.

Ключові слова: історіографія, освіта, навчальні заклади, загальноосвітня школа, профтехосвіта, технікуми, вузи, аналіз, цензура, плюралізм

Брехунец Н.С. Учебные заведения образования Украины 50-80-х годов ХХ ст.: историография. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2006.

В диссертации проведен комплексный историографический анализ изданных источников о деятельности учебных заведений Украины 50-80-х годов ХХ столетия. Произведено классификацию историографических источников об общеобразовательных школах, профессионально-технических училищах, средних специальных и высших учебных заведений образования. Обоснованы этапы накопления исторических знаний с избранной проблемы. Установлено положение и полноту исследования, раскрыто их характерные особенности, выделено факторы, влияющие на увеличение научных знаний от учебных заведений образования. Выявлена историографическая оценка реформирования учебных заведений, эффективность учебно-воспитательного процесса, установлено положение материальной базы обучения учеников и студентов. Проанализированы источники о языковой ситуации в учебных заведениях, уделено внимание научным работам, в которых речь идет об участии представителей образовательной сферы в украинском национально-освободительном движении 60-80-х годов ХХ ст.

В дисертации доказано, что некоторые направления деятельности заведений просвещения Украины 50-80-х годов ХХ ст. остаются малоизученными, а часть из них требует переосмысления. Целесообразно активизировать процесс изучения и показа деятельности учителей, научно-педагогических работников, ученых, которые в условиях тоталитарного режима отстаивали права человека, выступали за внедрение в просветительской сфере национальных традиций украинского народа. Одной из малоисследованных в современной историографии есть деятельность заведений профтехобразования Украины, поэтому целесообразно активизировать изучение их истории, обращая внимание на содержание обучения, его связь с общеобразовательной школой и висшими учебными заведениями. Материалы работы показывают, что недостаточно раскрыто материальное состояние работников просветительской сферы: бытовые условия, охрана здравоохранения, питание, социальная защищенность преподавателей, студентов и учеников. В диссертации доказано, что требуют специального изучения причины отстранения студентов с украинских вузов и, что заслуживает внимания, объективное освещение процесса обучения и воспитания иностранных студентов, которые обучались в вузах и техникумах Украины в 60-80-х годах ХХ ст.

В работе очерчены и другие неисследованные и недостаточно раскрытые аспекты проблемы, обоснованы предложения о дальнейшем исследовании темы.

Ключевые слова: историография, образование, учебные заведения, общеобразовательная школа, профтехобразование, техникумы, вузы, анализ, цензура, плюрализм.

Brekhunets' N.S. Education Establishments in Ukraine in the 50-80s of the 20^th Century. Historiography. - A Manuscript.

Thesis for a Candidate's Degree by speciality 07.00.06 - historiography, source study and other specialized historical subjects. - Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2006.

The complex historiographic analysis of published sources about the activities of educational establishments in Ukraine in the 50-80s of the 20^th century is made in the thesis. Classification of historical sources regarding secondary and vocational schools, specialized secondary and higher education establishments is presented. Stages of accumulation of knowledge on the problem are grounded. The condition and completeness of research is determined, its characteristic features are found out, the factors which affected growth of knowledge about educational establishments are emphasized. The historiographic estimate of the educational establishments reform, the effectiveness of teaching and educational process is given, the condition of material basis of education of students and pupils is determined. The sources regarding the language situation in educational establishments are analyzed, attention to the scientific research dealing with the participation of academics in Ukrainian national and liberation movement of the 60-80s of the 20^th century is paid.

Unexplored or not adequately explored aspects of the problem are described, proposals as to the further investigations are grouded.

Keywords: historiography, education, educational establishments, secondary school, vocational education, technical school, higher educational establishments, analysis, censorship, pluralism.

Размещено на Allbest.ru