Освітня діяльність земств Харківської губернії (в кінці ХІХ – на початку ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освітня діяльність земств Харківської губернії (в кінці ХІХ - на початку ХХ століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Наукова мотивація обрання теми нашого дисертаційного дослідження детермінується принаймні двома групами чинників. По-перше, власне науковим інтересом до багатьох цікавих і водночас малодосліджених аспектів такого культурно-освітнього феномену як діяльність вітчизняних органів самоврядування в галузі народної освіти. По-друге, вагомістю уроків, які можна винести для сьогодення в результаті поглибленого вивчення та актуалізації історії зародження, розвитку, розквіту й припинення освітньої активності земств. Адже становлення громадянського суспільства в сучасній українській державі передбачає значну активізацію ролі місцевих самоврядувань у всіх сферах матеріального й духовного життя, в тому числі і в освітньо-культурній. Звісно, що соціально-історичні реалії початку й кінця ХХ сторіччя значною мірою відрізняються, проте в багатьох аспектах генезису шкільництва можна віднайти прямі аналогії, які стосуються головним чином останніх років діяльності земств у період правління українських урядів. Це, перш за все, консолідація зусиль всіх прогресивно мислячих, національно свідомих сил навколо розбудови системи освіти як процесу національно-інтегруючого й державотворчого.

Як зазначено в Державній національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття)», відмова від авторитарної педагогіки передбачає насамперед радикальну реконструкцію управління сферою освіти з переходом її від державної до державно-громадської форми.

Здійснення ретроспективного аналізу реформаційних процесів у освітній сфері за останнє сторіччя дозволяє констатувати, що саме ініціативна участь у них органів самоврядування спільно з передовою громадськістю виступала їх провідним рушієм. Функції держави зводилися переважно до легітимізації вже апробованих ініціатив, до фінансової підтримки освітніх заходів місцевої влади та організації фіскальних заходів з контролю над їх діяльністю.

Аналіз теоретичних надбань з вивчення освітньої діяльності вітчизняних установ самоврядування дає підстави зробити висновок про те, що не всі аспекти цього явища досліджені достатньо вичерпно, із залученням репрезентативних архівних матеріалів, урахуванням сучасних здобутків педагогічної науки та новітніх методів наукового дослідження. Хоча питання, пов'язані з обраним колом проблем, були не тільки об'єктом наукових інтересів фахівців кількох генерацій, але й певний час перебували в епіцентрі уваги громадської думки (особливо на початку ХХ століття). Свого часу ціла плеяда визначних вітчизняних педагогів, громадських та культурно-освітніх діячів (К. Ушинський, М. Корф, М. Драгоманов, П. Грабовський, Х. Алчевська, С.Сірополко, С. Русова, О. Русов, С. Черкасенко, С. Постернак) пов'язувала з освітньою активністю земств свої кращі сподівання щодо розвою українського шкільництва.

У працях сучасників земства (С.Сірополка, Б. Веселовського, Є. Звягінцева, В. Вахтерова, С. Фальборка, В. Чарнолуського та інших) діяльність органів самоврядування в галузі шкільництва висвітлюється досить повно й різнобічно. Однак недоліками більшості досліджень дорадянського періоду була обмеженість констатацією фактів, нестача теоретичних узагальнень з цієї проблеми.

Опрацювання історико-педагогічних монографій і публікацій В. Величкікої, Е. Днєпрова, Н. Лейкіної-Свірської, Н.Пірумової, О. Ососкова, Г. Герасименка, М. Кузьміна, Н. Шип та інших дозволяє констатувати, що в наукових дослідженнях радянського періоду земська політика у сфері освіти розглядалася неповно й упереджено. Як енциклопедичним виданням, так і фаховій літературі притаманна акцентуація на труднощах і негараздах у функціонуванні системи народної освіти, тоді як її позитивні аспекти та досягнення здебільшого замовчувалися. Це призвело до створення в історико-педагогічній науці стереотипів про бідність, відсталість і примітивізм масової народної школи дорадянського періоду: про «поголовну безграмотність» напередодні встановлення радянської влади, повну байдужість «поміщицько-буржуазних» установ самоврядування до культурних запитів народу, вузько класову спрямованість їхньої освітньої політики, неефективність навчально-виховного процесу в тогочасних початкових школах, відсутність елементарних санітарно-гігієнічних умов, жалюгідне становище народного вчителя тощо. Окрім того, в радянській літературі на багатьох визначних земських діячів наклеювались ярлики «кровопивць» та «гнобителів», або ж їх персоналії взагалі ігнорувалися науковцями.

В умовах розбудови незалежної української держави склалися сприятливі умови для об'єктивного дослідження обраної нами наукової проблеми. Про це свідчать плідні наукові розвідки Л. Вовк, Н. Калениченко, Ж.Ільченко, В. Майбороди, Л. Дровозюк.

Зразком вітчизняної історико-педагогічної літератури нової генерації, у якому вперше чільне місце відведено дослідженню внеску громадської і приватної ініціативи в еволюцію національної системи освіти є навчальний посібник за редакцією О.В. Сухомлинської «Нариси з історії українського шкільництва (1905-1933)».

Осмисленню теоретико-методологічних засад дослідження сприяли праці сучасних вітчизняних науковців у галузі теорії та історії педагогіки - Л. Вовк, І. Зязюна, В. Кременя, О. Савченко, О. Сухомлинської, М. Ярмаченка та інших.

Основою даного дослідження є широка й різноманітна (як за походженням, так і за змістом) база ретроспективних та синхронних джерел. Пріоритетне місце в роботі займають першоджерела, які складаються з офіційної та земської документації, підручників, посібників, журнальних та газетних статей, матеріалів архівів. Велике значення мають вторинні джерела: монографії та наукові статті, створені у дореволюційний, радянський та в сучасний період.

Територіальні межі дослідження охоплюють Харківську губернію (до якої належали території сучасної Харківської області, частини Сумської, Полтавської, Луганської та Донецької областей), тобто той історичний регіон України, який складав основу Слобожанщини. Сама Харківська губернія наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя була сферою особливих інтересів російського уряду, адже, попри свою віддаленість від центру імперії, виступала далеко не провінцією. В ній був зосереджений потужний економічний та культурний потенціал: розвинена промисловість, процвітаюча банківська система, високосвідоме робітництво та студенство, діяли три інститути та один із найстаріших в Україні Харківський університет, який був могутнім осередком передової наукової думки. Багато діячів з професорсько-викладацького складу цього університету очолили культурно-просвітницький рух у регіоні, працюючи у громадських товариствах, ввійшовши до складу органів самоврядування чи тісно з ними співпрацюючи. На думку сучасних дослідників з історії педагогіки, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Харків був центром педагогічної теорії й практики в Україні. (Інститут педагогіки АПН України 70 /За ред. М. Ярмаченка. - К.: Пед. думка. - 1996. - С. 6)

Ми свідомо зосередили увагу на зрушеннях у розвитку освіти в межах одного етнокультурного регіону країни, оскільки, на нашу думку, саме такий зріз дасть змогу найбільш повно і всебічно висвітлити весь спектр роботи самоврядувань щодо навчання, виховання й розвитку народу та співвідношення різних факторів у цьому процесі (геополітичного і регіонального, соціально-економічного і теоретико-педагогічного, суспільно-громадського й персоналістичного, загальнонаціонального й демографічного та ін.). Однак попри обмеженість просторового поля дослідження носить не локально-краєзнавчий, а глобальний характер, оскільки репрезентує теоретичні та практичні надбання «одного з найпослідовніших українських земств» (за словами О. Русова) в контексті світового освітнього процесу. Харківське губернське земство належало до найбільш прогресивних установ самоврядування, які, за авторитетним свідченням знавця земської педагогіки Є. Звягінцева, вирізнялися серед інших земств Російської імперії «розмірами витрат на народну освіту, а також багатством і різноманітністю форм освітньої діяльності» (Народное образование в земствах, основы организации и практического дела /Под ред. Е. Звягинцева и др. - М.: Задруга. - 1915. - С. 7).

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1864-1919 рр. Нижня межа дослідження зумовлена змінами у суспільному житті Російської імперії - проведенням серії ліберальних реформ, запровадженням органів місцевого самоврядування, з діяльністю яких пов'язані започаткування, становлення й розвиток системи народної освіти. Верхня межа означає завершення півсторічної історії функціонування земських установ, їх ліквідацію у зв'язку із встановленням радянської влади на Україні. Таким чином, дослідження охоплює всі етапи еволюції земської діяльності в галузі народної освіти з акцентуацією уваги на найбільш плідних із них.

Робота здійснена в рамках діяльності лабораторії педагогічного краєзнавства, яка функціонує при кафедрі педагогіки Сумського педінституту ім. А.С. Макаренка. Тема дисертації узгоджена з проблематикою наукових досліджень даної кафедри (комплексна тема: «Програмно-методичне забезпечення викладання педагогічних дисциплін у вузі»).

Об'єкт дослідження - освітня діяльність земств Харківської губернії в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Предмет дослідження - організація, зміст, напрями та форми освітньої роботи земських установ досліджуваного регіону впродовж півсторічної історії їх функціонування.

Мета дослідження - здійснити всебічний цілісний аналіз еволюції земської освітнього руху в межах означеного часово-просторового поля і на підставі цього визначити перспективні можливості використання історичного досвіду для сучасної педагогічної науки і практики.

Завдання дослідження:

- показати процес розширення освітніх повноважень установ самоврядування та легітимізації їх управлінських функцій;

- встановити етапи земського руху за впровадження загального початкового навчання;

- висвітлити розвиток просвітянських настроїв у середовищі земської інтелігенції і визначити роль персоналістисного фактору в активізації земської освітньої діяльності;

- зробити аналіз дидактичних та методичних засад функціонування земської школи;

- розкрити провідні напрями та зміст діяльності установ самоврядування в галузі позашкільної освіти;

- виявити специфіку політики земств досліджуваного регіону у здійсненні українізації шкільництва.

Методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання; синергетичний, гуманістичний, глобальний (цілісний), процесуальний, ситуаційний підходи; положення про соціально-історичну зумовленість змісту освіти, про зв'язок теорії і практики, традиційного й іноваційного, об'єктивного й суб'єктивного, національного і загальнолюдського, кількісних і якісних зрушень. Дослідження здійснювалося з опорою на такі принципи історико-педагогічного пізнання, як об'єктивність, системність, історизм, науковість, що грунтуються на законах розвитку науки й суспільства.

Основні методи дослідження: відбір, вивчення та узагальнення філософської, соціологічної, літературознавчої, культурологічної, історичної та педагогічної літератури, що здійснювалися з позицій об'єктивності та конструктивної критики; історико-логічний аналіз та систематизація архівних джерел, хронологічний, статистичний, порівняльно-зіставний, ретроспективний, структурно-функціональний, історико-типологічний, історико-генетичний та системно-екстраполяційний аналіз друкованих джерел та матеріалів. При роботі над дослідженням застосовувалися наступні допоміжні методи: порівняння, зіставлення, класифікація, систематизація, теоретичні узагальнення історичних фактів, педагогічних ідей та висновків з даної проблематики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному поліаспектному неупередженому аналізі освітньої діяльності земств за півсторіччя їх існування, що включає в себе такі компоненти: розкриття взаємозв'язку розгалуження організаційної структури земств та збагачення їх управлінських функцій у галузі освіти на початку ХХ століття; характеристика процесу інституціалізації та диверсифікації мережі земських освітніх закладів; відкриття незаслужено забутих імен земських діячів з народної освіти та висвітлення в новому ракурсі культурно-освітньої діяльності відомих земців Харківської губернії (участь у процесі українізації шкільництва, у створенні поліфункціональних культурно-освітніх закладів тощо); розкриття специфіки реалізації загальноземської концепції освіти у досліджуваному регіоні; введення в науковий обіг значного обсягу джерел та літератури, які неповною мірою чи зовсім не використовувалися дослідниками з історії педагогіки, в тому числі, твори епістолярного жанру, мемуаристики, спогади сучасників, ряд періодичних видань та архівних матеріалів, а також застосування новітніх джерел інформації - даних комп'ютерної мережі «ІNTERNET»; спроба теоретичної екстраполяції позитивного історичного досвіду на практику сучасного шкільництва.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати допоможуть більш повно відтворити історію вітчизняної системи народної освіти; створять теоретичне підгрунтя для розвитку місцевої ініціативи в управлінні освітою в сучасних умовах; сприятимуть оновленню структури та змісту вузівського курсу з історії вітчизняної педагогіки, а також можуть бути використані вчителями на уроках історичного краєзнавства.

Вірогідність і аргументованість наукових результатів забезпечується широким використання значної кількості архівних документів та матеріалів першоджерел, застосуванням сучасних методів наукового дослідження.

Апробація результатів дослідження здійснювалася в ході обговорення на підсумкових науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Житомирського державного педагогічного інституту та Сумського державного педагогічного інституту ім.А.С. Макаренка (1997-1999 рр.). Основні положення доповідались на таких конференціях: міжрегіональній «Культура педагогічного спілкування як фактор гуманізації сучасної освіти» (Суми, 1996 р.); студентсько-аспірантській СДПІ (Суми, 1996 р.); республіканській архівознавчій (Суми, 1997 р.); ІІ Всеукраїнській «Педагогічні інновації: ідеї, реалії, перспективи» (Суми, 1998 р.); обласній, присвяченій 60-річчю утворення Сумської області (Суми, 1999 р.) Результати дослідження отримали схвалення на засіданнях кафедри педагогіки та методичних семінарах у Сумському педінституті. Матеріали дослідження використовуються у процесі викладання курсу історії педагогіки та історико-педагогічних спецкурсах у СДПІ ім.А.С. Макаренка. Також апробація дослідження здійснювалася шляхом публікації матеріалів у фахових науково-методичних виданнях.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 8 одноосібних статей (3 - у збірниках матеріалів наукових конференцій, 3 - у фахових збірниках та 2 - у наукових журналах).

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і архівних матеріалів (245 назв). Повний обсяг роботи - 197 сторінок, основного тексту - 176 сторінок, 3 таблиці, 7 додатків.

Основний зміст дослідження

У вступі обґрунтовано основні компоненти наукового апарату дослідження: актуальність теми, територіальні й хронологічні межі, проаналізовано історіографію та джерельну базу проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, охарактеризовано методологічну й теоретичну базу, вказано на практичне й теоретичне значення та наукову новизну висновків, подано положення, що виносяться на захист, відомості про апробацію результатів та структуру дисертації.

У першому розділі «Генезис легітимних, організаційних та концептуальних засад освітньої діяльності земств» з'ясовано комплекс об'єктивних та суб'єктивних чинників (юридичних, економічних, соціальних, культурно-освітніх, географічних, демографічних, персоналістичних), які детермінували динаміку, механізми, масштаби, напрями, зміст, форми й методи впливу самоврядувань на вирішення освітніх питань, що призводило до істотних змін у системі народної освіти, до її переходу на якісно новий рівень розвитку.

На основі проблемно-хронологічного підходу до об'єкту дослідження було виокремлено наступні етапи розвитку земської діяльності в галузі народної освіти:

1) 1865 р. - початок 90-х рр. ХІХ ст. - початковий етап пропедевтичних пошуків і формування загальних рис земської освітньої концепції, обмеження незначною матеріальною і організаційною участю в шкільній справі. В ході осягнення своєї освітньої місії органи самоврядування переконались у хибності «легкого», спрощеного шляху розвитку освіти (від спроб введення виключно ремісничого характеру шкіл, позбавленого загальноосвітнього компоненту, до ідеї повної відмови від вирішення проблем шкільництва через передачу шкіл Синоду) і перейшли до копіткої праці з удосконалення його змісту, форм та методів із залученням до співпраці передової громадськості - викладачів вузів, діячів просвітніх та культурних товариств, народних вчителів та інших зацікавлених осіб.

2) кінець 90-х рр. ХІХ ст. - 1911 р. - екстенсивний етап: тотальне розповсюдження ідеї всенародної грамотності, вироблення фундаментальних засад земської концепції освіти (затвердження і початок впровадження плану загальної початкового навчання, участь у розвитку позашкільної освіти, налагодження тісного співробітництва губернського й повітових земств, пріоритетне матеріальне забезпечення шкільництва, розвиток науково-педагогічних засад земської освітньої діяльності, реального та місцевого компонентів змісту освіти);

1911-1917 рр. - інтенсивний етап: перехід до реалізації земської освітньої концепції, здійснення активної, систематичної, цілеспрямованої політики установ самоврядування в галузі освіти (інтенсивне шкільне будівництво, впровадження в практику діяльності шкільних та позашкільних закладів організаційних та методичних новацій з урахуванням досягнень світової та вітчизняної реформаторської науково-педагогічної думки);

1917-1919 рр. - національно-креативний: період подальшої активізації освітньої діяльності земств, перехід до здійснення ними безпосереднього управління шкільництвом (шляхом створенню комітетів волосного, повітового та губернського рівнів); консолідація всіх громадських сил, створення атмосфери всенародного сприяння освіті і перетворення освітньої сфери в систему тісної соціальної взаємодії; творення національної системи освіти шляхом початку розбудови єдиної триступеневої школи, впровадження рідної мови і предметів українознавства у навчальний процес та позашкільну роботу, урізноманітнення їх форм і методів.

У дослідженні встановлено, що з 60-х рр. ХІХ ст. разом із започаткуванням і становленням системи народної освіти гостро постало протистояння офіційного курсу уряду Російської імперії (з чіткою тенденцією до централізації й уніфікації шкільництва) та громадської педагогіки (з тяжінням до децентралізації, демократизації та впровадження новацій). Прагнення уряду до нейтралізації прогресуючого суспільного авторитету органів самоврядування реалізовувалося в наступних формах: прийняття реакційних законодавчих актів, віддання фінансового і морального пріоритету міністерським та церковноприходським школам, посилення інспекції народних шкіл, загальмування численних освітніх починань на місцях, репресії проти визначних земських діячів та народних учителів на підставі «політичної неблагонадійності» тощо.

Не дивлячись на вузькість законодавчої бази і протидію державних чиновників, які не сприяли вільному розгортанню освітніх ініціатив земських установ, останні задіяли всі можливі важелі для розширення управлінських функцій у системі народної освіти. До них слід віднести наступні: порушення клопотань перед вищими органами державної влади про надання можливості повного чи принаймні часткового втручання у зміст і напрями навчально-виховного процесу в початкових школах; посилення земського представництва в училищних радах; розробка й впровадження власних проектів розвитку шкільництва (всупереч офіційній регламентації суто фінанансового характеру сприяння земств розвитку шкільництва); спроби демократизації освітнього законодавства завдяки активній діяльності земців у Державних Думах; залучення до співпраці всіх зацікавлених громадських сил.

У дослідженні зроблено порівняльно-зіставний аналіз стану розвитку шкільництва в Харківській та інших губерніях Російської імперії, зарубіжних країнах; показано масштаби кількісних та якісних зрушень у народній освіті порівняно з дореформеним періодом (виведення її із стану глибокого занепаду на рівень, відповідний до потреб соціально-економічного розвитку регіону); проілюстровано прямий зв'язок розмірів фінансових вкладень і темпів шкільного будівництва; розкрито проблеми протистояння «центру» й «провінцій» у питаннях розподілу коштів. На підставі багатоаспектного аналізу доведено, що Харківське губернське земство виступало ініціатором дуже багатьох починань освітнього характеру і зробило чільний внесок у теорію й практику земської педагогіки в загальнодержавному масштабі. У 1897 р. Харківські губернські земські збори висловилися за надання пріоритету у фінансуванні народній освіті й першими серед установ самоврядування асигнували на потреби шкільництва значні суми. На початку ХХ ст. земства губернії займали провідне місце з абсолютних розмірів витрат на народну освіту серед українських сомоврядувань, що у кращих земствах становило 35-50% кошторису (тоді як витрати держави на потреби освіти не перевищували 2% бюджету). Поліпшення фінансового й матеріально-технічного забезпечення шкіл сприяло підвищенню ефективності навчально-виховного процесу і посилило прагнення органів самоврядування контролювати продуктивність вкладених коштів.

У роботі представлена динаміка руху земств за впровадження загального початкового навчання. Показано, що у 1918 р. напередодні остаточного встановлення радянської влади самоврядування досліджуваного регіону були близькими до досягнення поставленої мети: в межах краю було охоплено школою 81% дітей шкільного віку.

Діапазон освітньої активності установ самоврядування далеко не вичерпувався турботами про початкову школу. В об'єктиві інтересів земських діячів перебували питання організації загальноосвітньої середньої та спеціальної професійної підготовки населення. Щодо професійної освіти слід відзначити, що земства Харківської губернії спромоглися поставити її на досить високий рівень, створивши мережу відповідних закладів та подбавши про їх матеріальне й навчально-методичне забезпечення.

У дослідженні зроблена спроба подолання «деперсоналізації» уявлень про земську педагогіку. Показано вплив демократизації складу органів самоврядування (посилення питомої ваги так званого «нового елементу»: викладачів вузів, промисловців, лікарів, суддів, агрономів, інженерів, селян) на активізацію освітньої діяльності на межі ХІХ - ХХ століття. Вивчення досвіду організації земствами Харківської губернії справи народної освіти доводить визначну роль суб'єктивного чинника - наявності енергійних, обізнаних, самовідданих громадських діячів, талановитих керівників і організаторів, які консолідували і спрямовували освітню політику на місцевому рівні. Представники передової земської інтелігенції були певні того, що «підґрунтя добробуту й могутності народів полягає не у видатній культурності окремих осіб, а в освіченості всієї маси народу». На думку автора, імена Є. Гордієнка, М. Ковалевського, З. Бекарюкова, В. Колокольцева та інших - цілої плеяди визначних земських діячів з народної освіти - заслуговують на те, щоб бути занесеними в педагогічну енциклопедію, як людей, для яких життєвим кредо була невтомна плідна праця на користь шкільництва.

У другому розділі «Реалізація земської освітньої концепції в практиці діяльності закладів шкільної та позашкільної освіти» розкриваються форми практичного впровадження теоретичних доробків установ самоврядування. У дослідженні встановлено внесок земств Харківської губернії у процес трансформації змісту освіти. Доведено, що установи самоврядування виступали за скорочення годин на вивчення граматики російської мови й Закону Божого і за їх реформування в бік адаптації до особливостей дитячого сприйняття; за збільшення питомої ваги елементів наукових знань; за введення історії й географії, природознавчих дисциплін, практичної математики, вітчизнознавства, гімнастики, співів, ручної праці. На підставі клопотань сільських громад органи самоврядування доводили доцільність викладання принаймні у кращих школах «основ новітніх наук»: кооперації, рахівництва, бухгалтерії, суспільствознавства, правознавства, французької та німецької мов, основ гігієни, ряду інших предметів.

Вироблення земської концепції розвитку шкільництва знайшло найбільш повне відображення в постановах першого загальноземського з'їзду з питань народної освіти 1911 р. У роботі цього з'їзду Харківське губернське земство прийняло найактивнішу участь, підготувавши значну кількість доповідей, за підсумками яких були прийняті відповідні резолюції. До найцікавіших ініціатив харківських земців, на нашу думку, належать розробка нових навчальних програм, встановлення опіки обдарованими дітьми та створення системи заходів із позашкільної освіти. Основна відмінність земської програми від офіційно діючої полягала в тому, що вона передбачала введення до курсу навчання народних шкіл ряду предметів, перш за все реальної та краєзнавчої спрямованості.

Земства визначились з основними принципами навчально-виховного процесу в реформованій школі, до яких належали: наочності, практичної доцільності, тісного взаємозв'язку між окремими предметами, виховного характеру навчання. Разом із оновленням змісту освіти харківські земські діячі обгрунтували необхідність впровадження новітніх форм і методів викладання, зорієнтованих на сприяння всебічному розвитку дитини, надання учневі значно більшої самостійності в оволодінні знаннями.

В цілому, земська концепція освіти була спрямована на гармонійне поєднання інтелектуального, естетичного, патріотичного, природоохоронного, фізичного й трудового виховання і грунтувалися на передових здобутках сучасної вітчизняної й зарубіжної педагогічної науки. Глобальність впливу ідей «реформаторської педагогіки» на земську концепцію освіти знайшла відображення в аксеологічному аспекті і позначилася на понятійному апараті, яким оперували земські діячі («творча особистість», «лабораторний метод», «трудовий принцип», «новітні досягнення експериментальної педагогіки»). Водночас зазначено, що акумуляція земствами оригінальних ідей педагогічного імпорту не була механічним, беззастережним їх перенесенням в практику вітчизняного шкільництва. Свідченням цього була виняткова увага земств до «місцевого компоненту» освіти, наполягання на праві вироблення «еластичних» програм, пристосованих до потреб регіону й вимог місцевого населення з дотриманням певного державного мінімуму знань.

В умовах заборони україномовності навчання передові земства пропагували такі шляхи формування національної ідентичності як специфіка дизайну навчальних закладів, споруджених в українському стилі, введення до шкільного курсу вивчення фольклору, народних ремесел, географії, історії і сучасного становища рідного краю, налагодження тісного зв'язку школи з етнічним середовищем. Особливе значення для поглиблення національного компоненту змісту освіти мало обгрунтування введення до програми двокласних шкіл нового предмету - української літератури («старої й нової»). Таким чином, земська концепція освіти була загальнолюдською за змістом і національною за формою. І хоча теоретичний та практичний досвід установ самоврядування не здійснив значного впливу на освітнє законодавство Російської імперії, в реальному житті конструктивні пропозиції земців імпонували народним вчителям і слугували для них активним керівництвом до дії. Актуалізація і популяризація цих прогресивних ідей здійснювалась на сторінках періодичних видань, на вчительських курсах та з'їздах, у проведенні яких Харківське самоврядування відзначалося найкращою серед українських земств організацією.

В умовах юридичної неспроможності участі земств в керівництві шкільництвом широкого розповсюдження набув опосередкований вплив установ самоврядування на характер та напрям початкової освіти, що виявлявся у всебічній турботі про школу і вчителя: забезпеченні сільських педагогів досить високою зарплатнею, відпрацюванні системи пільг і заохочень, боротьбі за надання вчителю гідного соціально-правового та професійного статусу, поліпшенні матеріально-технічного та навчально-методичного забезпечення шкіл тощо. Тісна взаємодія органів самоврядування і школи була налагоджена завдяки спільній роботі земців і вчителів у шкільних комісіях, а також через листування та анкетування.

Земства вдавалися до заохочення (в тому числі й матеріального) нових методів викладання, нетрадиційних форм навчально-виховної роботи. Поступового розповсюдження набували методи наочності, ілюстрація, демонстрація, пояснювальне читання, екскурсії. Значна увага приділялася розвитку диференційованого та індивідуального підходів, насамперед шляхом лібералізації стилю спілкування в системі «вчитель-учень», завдяки прищепленню дітям навичок самоосвіти, додатковій роботі з обдарованими та невстигаючими учнями, заняттям з необов'язкових предметів, організації дозвілля школярів. Більшість земств Харківської губернії впроваджували оригінальні форми контролю знань - групові іспити та співбесіди, які створювали більш невимушену атмосферу серед випускників і сприяли підвищенню продуктивності навчальної праці. Це цілком узгоджувалось з метою земської концепції освіти - адаптацією змісту навчання до специфіки дитячого сприйняття і потреб соціуму.

Особливо сприятливі умови для активізації земської освітньої діяльності склалися в період правління українських урядів, разом з отриманням органами самоврядування легітимних підстав на розробку власних проектів програм та безпосередню участь в управлінні галуззю. Творення земствами національної системи освіти відбувалося шляхом розбудови єдиної триступеневої школи, впровадження рідної мови в навчальний процес та позашкільну роботу та урізноманітнення їх форм та методів. У 1917-1919 рр. на Харківщині при всебічному сприянні органів самоврядування були здійснені цікаві експерименти з організації дошкільної підготовки дітей, з діяльності класів вирівнювання, зі створення закладів для обездолених дітей та літніх оздоровчих таборів, з розвитку мережі сільських середніх шкіл, зі збагачення форм освіти дорослих, із впровадження елементів шкільного самоврядування тощо. Політика місцевих земств щодо українізації школи проводилася з урахуванням специфіки краю - Слобожанщини (зі значним відсотком етнічних росіян). Звідси виваженість, поступовість українізації, «співіснування» української і російської мов викладання і, разом з тим, раціональна організація вчительських курсів українознавства, до яких були залучені провідні інтелектуальні сили краю.

Завдяки консолідації зусиль земств та просвітницьких товариств краю Харківська губернія займала в Україні провідне місце з рівня розвитку позашкільної освіти. На початку ХХ ст., в період «стихійного руху мас до освіти», у відповідності до підвищеного попиту населення на серйозну літературу, на читання й курси науково-популярного та утилітарного характеру, зросла кількість різнотипних шкіл для дорослих, у тому числі навчально-виховних закладів підвищеного рівня - гімназій для дорослих, Народних університетів та Народних будинків.

З метою інтеграції країни у світове співтовариство органи самоврядування активно пропагували передовий досвід раціонального господарювання і потребу постійного самовдосконалення, розвитку в народу творчих здібностей: підприємливості, винахідливості, неординарності мислення, широти кругозору та високої фахової кваліфікації. Свідченням ефективності земської політики в галузі позашкільної освіти був розквіт діяльності селянських споживчих, кредитних та інших товариств. Орієнтація земської діяльності на збудження соціальної активності й творчої самодіяльності народу виводила її із власне педагогічних рамок і перетворювала її на важливий чинник суспільного прогресу.

Діяльність органів самоврядування з опорою на громадську й приватну ініціативу виступала консолідуючою та інтегруючою силою громадсько-педагогічного руху, слугувала визначальним чинником еволюції освітнього процесу, сприяла зростанню його кількісних та якісних параметрів. В цілому, освітня політика земств була підпорядкована об'єктивним потребам розвитку суспільства і сприяла розв'язанню назрілих соціально-педагогічних завдань.

Висновки

1. Розширення компетенцій земств в управлінні освітою здійснювалося при відсутності помітного прогресу в освітньому законодавстві Російської імперії, що зумовило альтернативність політики органів самоврядування щодо офіційного курсу монархічного уряду. Тенденції земської діяльності до децентралізації, деуніфікації, демонополізації та демократизації управління шкільництвом були перетворені на принципові засади реформування освітньої системи в період правління українських урядів 1917-1920 рр., що було закріплено на юридичному рівні.

2. Переведення земствами завдання впровадження загальної початкової освіти в статус найближчої перспективи стало можливим у Харківській губернії завдяки: врахуванню економічних потреб регіону, культурно-освітніх запитів та матеріальних можливостей населення; пріоритетному фінансуванню народної освіти; налагодженню чіткої, вичерпної освітньої статистики; координації зусиль губернського та повітових земств в освітній справі; об'єднанню провідних інтелектуальних потенцій регіону навколо розбудови земської народної школи; формуванню вчителя нового типу.

3. Істотним здобутком піввікової діяльності земств Харківської губернії у справі розвитку народної освіти стало створення розгалуженої мережі початкових та середніх загальноосвітніх і професійних навчальних закладів. Суттєвими тенденціями генезису земської школи були демократизація та диверсифікація.

4. Активізація освітньої діяльності земств значною мірою залежала від суб'єктивного фактору - інтелектуального та духовного потенціалу земської інтелігенції. Провідними характеристиками більшості передових земців були прогресивні громадські переконання ліберально-демократичної спрямованості, університетська освіта, щира відданість справі, достатня обізнаність з надбаннями вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки та практичного досвіду.

5. Важливим чинником, що забезпечував результативність земської політики в шкільництві, слугувала достатня розробленість її теоретичної концепції, для якої характерною була відповідність цілепокладання, організаційних, змістових та методичних аспектів.

6. Провідними принципами здійснення земської політики українізації освіти на Слобідській Україні в період національного ренесансу були культуровідповідність, етнізація, послідовність, толерантність.

7. Мережа земських позашкільних закладів являла собою відкриту динамічну поліфункціональну систему, яка створила історичні передумови для виникнення системи безперервної освіти.

8. Земська освітня діяльність слугує ще одним з багатьох у світовому контексті доказом тієї закономірності, що ефективність педагогічних реформ може бути досягнута насамперед завдяки ініціативі та зусиллям «знизу» - активності місцевих громад та їх повноважних представників у органах місцевого самоврядування.

9. В результаті проведеного дослідження можна визначити ряд уроків з історичного досвіду діяльності земських установ, які доцільно було б використати сучасним органам місцевого самоврядування з метою забезпечення належного рівня розвитку освіти:

- активна й послідовна політика органів самоврядування, спрямована на перехід від державного до державно-громадського управління освітою;

- надання освіті пріоритетності у фінансуванні та організація контролю за ефективністю вкладень;

- забезпечення гідного матеріального, соціального і професійного статусу працівників системи освіти;

- при виробленні місцевої політики задієння до роботи компетентних, обізнаних, високоосвічених працівників з опорою на всі зацікавлені у справі шкільництва громадські сили й приватні особи;

- надання школі статусу центру громадського життя шляхом широкого залучення засобів масової інформації;

- обмін досвідом та координація зусиль місцевих самоврядувань різних регіонів в освітній справі;

- відпрацювання механізмів екстраполяції соціального замовлення в широку освітню практику, які б задовольняли запити населення в певних галузях наукових та прикладних знань (завдяки методично забезпеченому впровадженню в навчальний процес нових предметів з огляду на специфіку регіону, організації різноманітних курсів здобуття, підвищення кваліфікації та перекваліфікації тощо).

Автор цілком усвідомлює багатоаспектність досліджуваного предмету і не претендує на вичерпність здобутих результатів. Подальшого дослідження вимагають такі проблеми: педагогічні погляди та освітня діяльність визначних земських діячів, провідні тенденції розвитку громадської ініціативи у галузі шкільництва в контексті світового педагогічного процесу.

Основний зміст дисертації відображено в таких друкованих роботах

1. Корж Л.В. Земські курси українознавства на Харківщині // Шлях освіти. - 1996. - №2. - С. 43-45.

2. Корж Л.В. Дорадянська народна школа // Шлях освіти. - 1999. - №1. - С. 53-55.

3. Корж Л.В. Рух земств за впровадження загальної початкової освіти // Педагогічні науки: Зб. наук. праць СДПІ ім. А.С. Макаренка. - Суми, 1998. - С. 3-11.

4. Корж Л.В. Визначні земські діячі в галузі народної освіти // Педагогічні науки: Зб. наук. праць СДПІ ім. А.С. Макаренка. - Суми, 1998. - С. 118-125.

5. Корж Л.В. Особливості організації спілкування земського вчителя у навчальному процесі та позанавчальній діяльності // Культура педагогічного спілкування як фактор гуманізації сучасної освіти. Матеріали міжрегіональної наукової конференції. - Суми. - 1996. - С. 72-73.

6. Корж Л.В. Вплив розширення суспільних та освітніх повноважень земств на розвиток народної освіти (на прикладі діяльності Сумського, Лебединського та Охтирського земств) // Розвиток освіти та педагогічної думки на Сумщині у XVІІІ-ХХ століттях. Матеріали вузівської студентсько-аспірантської науково-практичної конференції. Вип.1. - Суми, 1996. - С. 3-9.

7. Корж Л.В. Культурно-просвітницька діяльність земств Харківської губернії як засіб пробудження творчої самодіяльності народу // Педагогіка і методика навчання й виховання. Проблеми розвитку творчої особистості: Зб. наук. праць СДПІ ім. А.С. Макаренка. - Суми, 1997. - С. 38-43.

Размещено на Allbest.ru