Харківський університет

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Геолого-географічний факультет

Реферат

на тему: "Харківський університет"

Виконала: Ж.О. Барило

студентка 1 курсу ГГФ Групи ГІ-11

Перевірив: О.М. Хорошев

Харків - 2013

Зміст

Вступ

1. Історія створення Харківського національного університету ім. Каразіна

2. Нобелівські лауреати

2.1 Ілля Ілліч Мечніков

2.2 Лев Давидович Ландау

2.3 Семен Абрамович Кузнець

3. Сучасний університет

Література

Вступ

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. Унаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії ввійшли Правобережна Україна та Західна Волинь, а результатом успішної війни з Туреччиною стало приєднання до Росії Причорноморських степів та Кримського Ханства. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі[1]. Тобто, на рубежі XVIII--XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет.

1. Історія створення Харківського національного університету ім. Каразіна

17 січня (29 за новим стилем) 1805 було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського університету. Це був другий університет на півдні Російської імперії. Його було засновано з ініціативи місцевого громадянства, перш за все Василя Каразіна, а також братів Тихоцьких. Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького - предводитель дворянства Куп'янського повіту Іван Якович Тихоцький. Куратором університету було призначено графа Северина Потоцького, а першим ректором став філолог Іван Рижський. Серед професорів за перших десятиліть існування університету переважали іноземці, головним чином німці, найвизначніші з яких - філософ Й.Б. Шад та історик Д. X. Роммель. Чисельність студентів у 19 ст. постійно зростала: у 1805 - 57,1810 - 118, в 1860-х роках - приблизно 425, у 1887 - 1520.

Протягом певного часу Харківський університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820--1850-х роках його взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і викладання. У 1863 університет відповідно до нового Статуту здобув часткову автономію.

У 19 - на початку 20 ст. Харківський університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний. 1839 при ньому створено ветеринарну школу, яка згодом (1851) стала самостійним інститутом. Університет включав у себе також лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засновано Філотехнічне товариство, а у другій половині 19 ст. - Харківське математичне товариство, Харківське історико-філологічне товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне та ін. З ініціативи діячів університету з'явилися перші періодичні видання на Слобожанщині: "Харьковскій Еженедельникъ" (1812), "Украинскій Вестникъ" (1816-1819), "Харьковскія Известія" (1817-1823),"Украинскій Журналъ" (1824-1825) та ін. В перший період свого існування (1805-1835) університет здійснював вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає "Учені записки".

Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також наприкінці 19 - на початку 20 ст. Ще до того, як Київ став осередком українського національного життя в Наддніпрянщині, у середині 19 ст., тут велися дослідження народного побуту, історії та мови, розгорталася літературна діяльність, формувався україномовний театр. У другій половині 19 ст. Харківське історико-філологічне товариство розгорнуло широкі дослідження з історії та побуту Слобідської та Лівобережної України. Студенти об'єднувалися в українські громади (у яких брали участь, зокрема, Олександр Потебня, Василь Мова-Лиманський та ін.), висуваючи також політичні вимоги українського руху. За ініціативи професорів Миколи Сумцова, Дмитра Багалія, А. Зайкевича рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань ("Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке"). 1906 університет присвоїв звання почесного доктора лідерам українського національного руху Михайлові Грушевському та Іванові Франку, а 1910 - авторці "Истории украинского народа" Олександрі Єфименко. В 1907 Микола Сумцов, Дмитро Багалій та Михайло Халанський почали читати в університеті лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.

У роки революції та громадянської війни 1917-1920 в університеті велася боротьба між прихильниками російської державності й українського курсу. Частина професорів, не згідних з новими політичними реаліями, покинула університет. Більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в організованих радянською владою на базі університету установах: в Академії теоретичних знань (1920-1921), Харківському інституті народної освіти (ХІНО, 1921-1930), Харківському інституті народного господарства, фізико-хімічному та юридичному інститутах. У 1932-1933 на їхній базі відновлено Харківський державний університет (ХДУ), який складався з 7 факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, літературно-лінгвістичного, історичного (з філософським відділом) та економічного (з відділом економічної географії). 1936 ХДУ було присвоєно ім'я щойно померлого російського письменника Олексія Горького (хоча той за життя не мав ніякого відношення до університету). Під час Німецько-радянської війни ХДУ було евакуйовано до міста Кизил-Орда в Казахстані, де він спільно з Київським університетом утворив Об'єднаний український державний університет. У 1943-1944 ХДУ повернувся до Харкова (перший після звільнення міста навчальний рік розпочався 1 листопада 1943[2]). На 1977 у складі університету діяли наступні факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній.

11 жовтня 1999 Президент України Леонід Кучма своїм указом, "ураховуючи значний внесок Харківського державного університету у підготовку висококваліфікованих фахівців та розвиток науки", надав йому статус національного та присвоїв ім'я його засновника - Василя Назаровича Каразіна [3].

2. Нобелівські лауреати

2.1 Ілля Ілліч Мечніков

Ілля Ілліч Мечніков (03(15).05.1845 - 02(15).07.1916). Видатний фізіолог, ембріолог, лауреат Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини, почесний доктор Імператорського Харківського університету.

Народився у Харківській губернії, с. Іванівка, у дворянській родині. 1862 р. закінчив із золотою медаллю Другу Харківську гімназію. У 1864 р. закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Магістерську та докторську дисертацію І. І. Мечникова було захищено у Санкт-Петербурзькому університеті, приват-доцентом якого він став. У 1870-1882 роках І. І. Мечников займав посаду професора у Новоросійському університеті, де плідно співробітничав з багатьма відомими науковцями.

Ним було організовано першу в Україні і Російській імперії бактеріологічну станцію. Протягом 28 років він завідував лабораторією Пастерівського інституту. І.І. Мечников створив першу вітчизняну школу мікробіологів, імунологів та патологів. Він є автором багатьох наукових праць у галузі біології та медицини, а також одним із засновників еволюційної ембріології. У 1882 р. І.І. Мечников винайшов явище фагоцитозу і у подальшому розробив фагоцитарну теорію імунітету. За ці високі досягнення у 1901 р. він був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини.

Діяльність І.І. Мечникова багатогранна, а внесок у світову науку, заслуги перед людством - величезні. Фагоцитарна теорія І.І. Мечникова зберігає своє значення дотепер, становить важливий етап у розвитку медицини.

2.2 Лев Давидович Ландау

Лев Давидович Ландау (22.01.1908 - 1.04.1968) - фізик-теоретик, академік, лауреат Нобелівської премії з фізики.

Народився у м. Баку, в сім'ї інженера-нафтовика. У чотирнадцять років вступив до Азербайджанського державного університету імені Кірова (Бакинського університету), де навчався одночасно на двох факультетах: фізико-математичному і хімічному. Після закінчення 1927 р. фізичного відділення Ленінградського університету, став аспірантом Ленінградського фізико-технічного інституту.

Науковий шлях геніального вченого тісно пов'язаний з історією харківської фізики. З 1935 р. Л.Д. Ландау завідував кафедрою загальної фізики Харківського університету. Предметом його праць стали квантова механіка фізика твердого тіла, теорія фазових переходів, теорія надтекучої рідини, фізика космічних променів, гідродинаміка, фізична кінетика, квантова теорія поля, фізика плазми та інші галузі і напрямки фізики, серед яких Л.Д. Ландау зробив ряд відкриттів. Зокрема, йому належить першість у розкритті природи діамагнетизму металів. Він є одним із засновників теорії надпровідності. У 1962 році Л.Д. Ландау отримав Нобелівську премію за дослідження з теорії конденсованих середовищ та рідкого гелію. Курс теоретичної фізики, співавтором якого був Л.Д. Ландау був перекладений на багато мов світу і зіграв велику роль у вихованні молодих фізиків-теоретиків. Величезною заслугою Л.Д. Ландау є створення радянської школи фізиків-теоретиків, до складу якої входили такі вчені як, І.Я. Померанчук, І.М. Ліфшиць, Є.М. Ліфшиць, О.О. Абрикосов, А.Б. Мігдал, Л.П. Питаєвський, І.М. Халатников, Ю.М. Каган.

2.3 Семен Абрамович Кузнець

Семен Абрамович Кузнець (Саймон Сміт) (30.04.1901-10.07.1985) - відомий економіст, лауреат Нобелівської премії.

Народився у м. Харків. Вихованець юридичного факультету Харківського університету. Два роки працював у статистичному відділі Центральної ради профспілок керівником однієї з секцій бюро статистики праці. У збірнику "Матеріли зі статистики праці на Україні" 1921 р. вийшла друком перша стаття С.А. Кузнеця "Грошова заробітна платня робітників та службовців фабрично-заводської промисловості м. Харкова у 1920 р.".

У 1922 році С.А. Кузнець емігрує до США і продовжує навчання. 1926 року у Колумбійському університеті отримав докторську ступінь, захистивши дисертацію "Циклічні коливання: роздрібна та оптова торгівля", згодом - посаду професора економіки Гарвардського університету. Викладав у ряді американських університетів, був науковим співробітником Ради з досліджень у галузі соціальних наук, Національного бюро економічних досліджень. Президент Американської економічної асоціації у 1954 року Наукові інтереси С.А. Кузнеця торкаються економіко-статистичних досліджень з питань динаміки інвестицій, галузевої та технологічної структури капіталовкладень, еволюції нагромадження капіталу у США та інших країнах.

Його наукова праця щодо підрахунку національного доходу вважається найкрупнішим вкладом до економічної науки. С.А. Кузнець був першим вченим, який займався вивченням взаємозалежностей між економічними коливаннями та довгостроковим економічним ростом. Він став творцем теорії будівельних циклів - коливань тривалістю у 18-25 років, які пов'язані з періодичним масовим оновленням житла новим поколінням. У 1971 р. став лауреатом Нобелівської премії в галузі економіки.

харківський університет каразін історія

3. Сучасний університет

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна - провідний науковий та навчальний заклад України з понад 200-річною історією свого існування.

У рейтингу кафедри ЮНЕСКО "Топ-200 Україна" за результатами 2013 року університет посів третє місце серед усіх українських вищих навчальних закладів. За даними найбільшої у світі наукометричної системи Scopus, університет є третім серед наукових і навчальних закладів України за кількістю статей, опублікованих у провідних міжнародних наукових виданнях.

Сьогодні університет має 20 факультетів, 127 кафедр, які готують фахівців за 107 напрямами підготовки та спеціальностями. У складі університету працюють 4 науково-дослідні інститути (астрономії, біології, соціально-гуманітарних досліджень, хімії), Центральна наукова бібліотека, до фондів якої входять понад 3,5 млн. книг, Ботанічний сад, Музей історії університету, Музей природи, Музей археології та етнографії. На факультетах, у Центрі міжнародної освіти, Центрі електронного навчання, Центрі довузівської підготовки навчається близько 16 тисяч студентів та слухачів, 500 аспірантів та докторантів. У підготовці кадрів та наукових дослідженнях беруть участь 347 докторів наук, професорів, понад 1000 кандидатів наук, доцентів. Серед працівників університету - 23 академіків і членів-кореспондентів НАН України.

В університеті працюють 24 міжнародно визнані наукові школи, він є найпотужнішим у Лівобережній Україні центром підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тут працюють понад 20 спеціалізованих рад з захисту докторських та кандидатських дисертацій, щорічно захищається 10-15 докторських та не менш ніж 60 кандидатських дисертацій. Щорічно вчені університету публікують понад 60 підручників і 300 навчальних посібників, близько 60 монографій, понад 80 випусків "Вісника університету" та інших збірників наукових робіт, близько 2500 наукових статей та тез доповідей, зокрема, понад 400 статей у провідних міжнародних наукових журналах. Щорічно університет організує понад 150 міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-методичних конференцій. Університет здійснює різнобічне, тісне і плідне співробітництво з інститутами Національної академії наук України та галузевих академій наук України, продовжує розвивати відносини з галузевими інститутами та підприємствами. В інститутах НАН України створено 17 філій кафедр університету. У складі університету діє спільний з НАН України фізико-енергетичний факультет.

Свідоцтвом широкого міжнародного визнання університету є те, що він був у числі ініціаторів підписання "Великої Хартії європейських університетів" (Болонья, 1988 р.), співзасновником Євразійської Асоціації університетів, бере активну участь у діяльності Всесвітньої та Європейської асоціацій університетів, навчає близько 3000 іноземних студентів, аспірантів і докторантів, готуючи кадри для 50 країн світу, проводить за договорами освітньо-наукове співробітництво з понад 100 університетами та іншими організаціями всіх континентів.

Література

1. Історія України: Практичний довідник / Земерова Т.Ю., Скирда І.М.; за ред. Немешкало В.М. - Харків, Видавничий дім Весна, 2012. - ст. 177.

2. Гаташ В. Університет - матриця майбутнього // Дзеркало тижня. - 2005. - № 3 (531). - 29 січня.

3. Короткі нариси з історії Харківського державного університету, 1805-1904. - Харків, 1940.

4. Офіційний сайт ХНУ ім. Каразіна, Про університет/ В.І. Кадєєв, С.Б. Глибицька: http://www.univer.kharkov.ua/ua/general/our_university/history.

Размещено на Allbest.ru