Загальні питання вивчення народознавства в школі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальні питання вивчення народознавства у школі

2. Усна народна творчість на уроках народознавства

3. Вивчення звичаїв та обрядів

4. Житло та одяг

5. Творчість народних майстрів і митців

Висновок

Список рекомендованої літератури

Вступ

Відродження духовності і створення національної школи нерозривно пов'язані з використанням народної педагогіки в навчанні та вихованні учнівської молоді.

В базові навчальні плани середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів України введено новий предмет «україно (народо-) знавство», як вибірково-обов'язковий компонент.

Школа, як громадський заклад - «Колиска народу» (В.О. Сухомлинський). Основне історичне покликання школи виховувати народ, націю, продовжувати і розвивати національну освіту, культуру, мову. Формування громадянської позиції - одне з головних завдань середнього навчально-виховного закладу.

У розв'язанні цих завдань велике значення має предмет «Україно (народо-) знавство», як система цінностей та інтегративних знань про Україну та українство, як цілісність у часо-просторовій взаємозалежності.

Кожен педагог має широкі можливості для створення власної системи роботи на основі народознавчих ідей і засобів.

На жаль, є значні труднощі в роботі вчителя. Для створення виховної системи, основаної на народознавчих традиціях, потрібні відповідні знання і вміння проводити народознавчу роботу, формувати в учнів інтерес до культурно-історичної спадщини народу.

Книги відомого народознавця В.Скуратівського «Берегиня» (К.: Рад. письменник, 1987) і «Посвіт» (К.: Молодь, 1988) стали справжніми підручниками з методики народознавчої роботи. Але їх замало, та й не торкаються вони проблем регіону, краєзнавчої роботи.

Ці проблеми досліджуються у цій курсовій роботі.

1. Загальні питання вивчення народознавства в школі

В останні роки складовою частиною шкільної освіти стає народознавство. Навчальна програма з народознавства інтегрує найважливіші знання про минуле і сучасне життя українського народу, його духовно-культурні і національні цінності, народні звичаї і традиції, розвиток і становлення української нації із своєю мовою, культурою й освітою, видатними вченими й історичними діячами.

Основною метою навчального предмету «Народознавство» є формування національної свідомості і гордості у кожного громадянина України з відповідними волею і характером, патріотизмом і шанобливим ставленням до матеріальних і духовних цінностей українського та інших народів.

Щоб виховати справжню людину, наша вітчизняна педагогіка повертається до високорезультативного, апробованого століттями педагогічного досвіту народу. Первинність культурно-історичних традицій народу, їх діалектична єдність із загальнолюдською культурою набирають чинності вихідного принципу при визначенні змісту освіти і виховної діяльності школи.

Вперше поняття «народознавство» обґрунтував в українській науці І. Франко. У статті «Найновіші напрямки в народознавстві» видатний дослідник культури до народознавчої галузі відносив те, «що ми тавруємо назвою передсудів, забобонів і дурниць». Носієм же цих знань, вважав Франко, є не вся маса людей, що заселяє якийсь певний край, але «тільки ті нижчі верстви, що відносно найменше підпали культурним змінам, що найбільше зберегли сліди давнішніх епох розвитку».

Чи потрібно відновлювати призабуті знання народу? На це питання І.Франко відповідає ствердно, мотивуючи тим, що «пізнання народу з його мовою, звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас любити його постійно і вчить працювати для нього послідовно й раціонально».

Термін «народознавство» використовували видатні вчені, культурні діячі минулого В.Вернадський та А. Кримський. А такі видатні педагоги, як К. Ушинський, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, хоча і не застосовували поняття «народознавство», але по суті розвивали його зміст, обґрунтовуючи принцип народності у вихованні учнів.

Цілеспрямоване застосування у вітчизняній педагогіці ідей і засобів народознавства досить давнє за часом і пов'язується з XVI-XVII століттями, коли Україна виборювала культурну самобутність, політичну самостійність, національну незалежність. На ці часи припадає становлення і піднесення української національної системи навчання і виховання. Україна покрилася густою мережею братських, козацьких, церковних шкіл, шкіл музики та співу й інших народних мистецтв, ремесел. У Києві відкрилася Києво-Могилянська академія, яка фактично стала першим всесвітньо відомим вузом і визначним освітнім і культурним центром в Україні. У Львові 1661 року почав діяти університет.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: книгодрукування, красного письменства, театру, освіти, народного і професійного мистецтва та ін. Професори і випускники Києво-Могилянської академії відкривали численні школи в Україні, організовуючи навчально-виховний процес на демократичних, гуманістичних принципах і використовуючи багатства народної педагогіки, засоби народознавства (в сучасному трактуванні цього терміну).

За свідченням закордонних вчених і мандрівників, які відвідали у той час Україну, майже всі її жителі (в тому числі дівчата і жінки) вміли читати і писати. Це була епоха національного Відродження - українського Ренесансу.

Поступово, із втратою незалежності, рівень розвитку освіти знижувався. Уряд російського царату проводив політику денаціоналізації українців, руйнував, забороняв національну систему навчання і виховання.

В школах України народознавство, як предмет, було уведено до навчальних планів в період українізації у 20-х роках XX ст. Увага до цього предмета була викликана перш за все тим, що народна освіта у ті роки почала активно орієнтуватись на зв'язок з життям. Пріоритет у навчанні здобув принцип «Методу проектів»: у навчальний час учні йшли на фабрики, заводи, установи, випускали там стінгазети, влаштовували вистави і концерти, читали робітникам художню літературу. Власне для 20-x, початку 30-х років характерне опертя на краєзнавчий підхід у вивченні оточуючого світу та навчальних дисциплін.

Програми з народознавства мали кілька варіантів, які представляли історію, географію, хімію, біологію та різноманіття народних культурних традицій минулих століть. Так, за однією з програм, тематична спрямованість предмета мала такий зміст:

Природа рідного краю.

Людина, як біологічна істота.

Людина, як мешканець краю.

Людина в майбутньому.

Виробництво.

Мистецтво і творчість краю.

Шкільне життя.

Інший варіант програми теж свідчив про широке розуміння предмета «народознавство», до якого практично було включено розділи шкільних наук з відчутною орієнтацією на територію та населення України:

Національне питання в програмі партії.

Фізична географія.

Економіка України.

Побут України (матеріальна культура, народна техніка, гончарство).

Державний лад на Україні.

Історія України.

Історія українського мистецтва.

Українська пісня та музика .

Український театр.

Народна освіта та наука України.

Спрямоване на формування національної свідомості підростаючого покоління, народознавство невдовзі, із згортанням українізації, вилучили зі шкільних навчальних планів, які з початком 30-тих років були переорієнтовані на формування «радянської людини», позбавленої національної свідомості, знань про свій народ, його культуру.

Відродження народознавства почалося з другої половини 80-х років, коли прогресивні вчителі почали самочинно впроваджувати цей предмет у школах. Саме тоді з'явились етнографічні куточки, в яких виставлялись на огляд школярів часто ними ж зібрані предмети народного побуту: горщики, прядки, народний одяг, вишиті рушники та ін. У позакласній роботі з'явилася така цікава форма проведення дозвілля, як вечорниці. На уроках дітьми засвоювались знання з усної народної творчості, історії, народного мистецтва, краєзнавства, народної музики; учні вивчали українську народну обрядовість, традиції в побуті і суспільному житті.

Останні 5-7 років активного впровадження народознавства в навчальний процес дають підстави для деяких висновків і узагальнень щодо методологічної бази й методики його викладання.

По-перше, окреслилося саме поняття народознавства, як науки про конкретний народ, про особливості побуту і трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історико-культурний досвід, здобутки в галузі навчання й виховання, суспільно-державний устрій, традиції, звичаї, витоки й особливості культури рідного краю, родовід.

По-друге, визначились основні принципи і підходи у вихованні засобами народознавства.

Принцип історизму полягає у відповідності сформованих знань школярів про народну культуру, у поступальному розвитку українського суспільства від давнини до сучасності. Важливе завдання педагога - навчити дітей бачити в певних явищах народної культури відображення конкретно-історичної дійсності. На ґрунті історизму стає особливо помітним зростання духовних багатств українського народу, його творчої еволюції.

Принцип природовідповідності стверджує, що виховання дітей дає хороший результат тоді, коли дитина виховується в оточенні рідного, близького, природного середовища і в стосунках дитини та природи складається гармонія. Реалізація цього принципу потребує врахування багатогранної і цілісної природи дитини - не тільки її анатомічних, фізіологічних, психологічних та вікових, а й національних особливостей.

Принцип культуровідповідності полягає в тому, що школа має забезпечити оволодіння учнем народною культурою, а на цій основі - всіма національними та загальнолюдськими цінностями. Народна культура включає в себе матеріальну й духовну культуру: народне мистецтво (фольклор, музика, танці), народну мораль, основу якої становлять совість, честь, правдивість, скромність.

Принцип народності виховання полягає в тому, що дітей виховують не абстрактні положення основ наук, а знання, практичні справи, дії, які відображають матеріальне та духовне буття, історичне і культурне минуле та сучасне рідного народу, які спрямовані на розвиток його культурної духовності.

Сьогодні активно розробляється і впроваджується в педагогічну практику принцип родинного співжиття, який ґрунтується на бережливому родинному ставленні до дитини, на плеканні її духовного світу шляхом передачі родинних традицій як у сприйманні народної культури, так і в практичному прилученні до виготовлення речей хатнього вжитку, а по можливості і мистецьких цінностей. Цей принцип спрямований на об'єднання зусиль школи й родини у вихованні дітей засобами народознавства. Тільки на основі філософії родинності, взаєморозкриття добрих починань і діянь батьків, учителів, усіх друзів школи можна досягти того, щоб талант дитини не пройшов непоміченим.

Народознавчий підхід у формуванні особистостей вимагає створення умов для комплексного впливу на школяра, глибокого знання педагогом його душі, рівня сформованості якостей характеру.

По-третє, окреслились найбільш ефективні методи роботи з народознавства. Це - бесіда, інформування, дослідження, робота з першоджерелами, збирання фольклору, складання літопису сім'ї (родоводу), села, міста, краю, держави, заслуховуються самостійно підготовлені учнями повідомлення, організовуються вікторини, екскурсії в музеї; підсумкове узагальнення проводиться у формі науково-практичних конференцій, свят народних ремесел, фольклорних фестивалів. Слід враховувати, що постійним джерелом збагачення методів і прийомів народознавства є методики наук, які увійшли до цього предмета як інтегрованого (методика викладання історії, етнографії, літератури, народного мистецтва та ін.)

По-четверте, уроки народознавства не матимуть бажаного ефекту, якщо вони не будуть поєднані з позакласною роботою. Школярі мають відвідувати гуртки декоративного мистецтва та ремесел, які відповідають видам, поширеним в даній місцевості, навчатися готуванню традиційної української страви. Керівниками гуртків можуть бути місцеві майстри та майстрині. Таке навчання по можливості варто поєднувати з уроками народознавства.

Крім вище названих засад, слід враховувати, що уроки народознавства може вести один вчитель, який добре знає історію краю, його культуру. Можна також розділити теми між кількома учителями-предметниками. Досвід вчителів народознавства свідчить, що треба проводити підсумкові виховні заходи по одній з вивчених тем за вибором учителя й учнів раз чи двічі на рік. Бажано закріпити у свідомості школярів ряд таких опорних понять, як «народна мораль», основу якої становить совість, гідність, чесність, правдивість, працелюбність, як «Батьківщина», «громадянин України», «патріотизм».

В процесі вивчення народознавства вихованці глибше починають відчувати, що знання про рідний народ - це пізнання себе, свого родоводу, його культури, історії, усвідомлення нерозривної єдності із попередніми поколіннями, усім народом, його духовними скарбами.

2. Усна народна творчість на уроках народознавства

Уснопоетична творчість посідає особливе місце в інтегрованому курсі народознавства. З нею пов'язані обрядовість і вірування. Фольклорні паралелі є відчутними у творах народного мистецтва. Багатогранна, мудра і глибоко поетична творчість народу, її гуманістичний пафос стали основою української художньої літератури, національного театру, музики і професійного образотворчого мистецтва.

Вчителям народознавства необхідно знати, що основи фольклорних знань школярі засвоюють на уроках української літератури з п'ятого по одинадцятий клас. Згідно з програмами в системі літературної освіти школярі у 5 класі вивчають народні казки, перекази, легенди, прислів'я, приказки та загадки, у 6 класі - жанрові особливості народної пісні, анекдоти, у 7 класі діти знайомляться з народними думами і баладами. У восьмому класі предметом уваги школярів стає народна лірика, у дев'ятому - учні опановують таким складним жанром уснопоетичної творчості, як народна драма. З народним епосом знайомляться десятикласники. В одинадцятому класі за однією з чинних програм пропонується вивчати зразки народнопоетичної творчості на сучасному етапі її розвитку.

Вивчення усної народної творчості не повинно обмежуватись уроками літератури. За нині діючими навчальними планами уже кілька років у межах шкільного компоненту рекомендується вивчення окремого курсу з фольклору, який забезпечується кількома рекомендованими Міністерством освіти програмами. На уроках народознавства вивчення фольклору йде в кількох напрямках.

По-перше, окремі фольклорні твори вивчаються як самодостатня цінність з їхніми жанровими особливостями. Це, наприклад, при вивченні таких тем: «Дитячий фольклор: забавлянки, заклички, веснянки, дражнилки, небилиці», «Казки, легенди», «Прислів'я, приказки, загадки» та ін.

Розглядаючи з учнями жанри фольклору безвідносно до етнографічних картин чи сцен (весілля, календарні обряди та ін.), вчителі народознавства використовуватимуть знання учнів з усної народної творчості, засвоєні ними на уроках літератури.

По-друге, твори фольклору розглядатимуться у зв'язку з певною етнографічною дією вже не як окремий жанр, а як супровід дії, як частина етнографічного обрядового явища. Так можуть вивчатися теми: «Хліб у народних звичаях, традиціях, обрядах», «Обряд Обжинок. Пісні та вірші про хліб», «Народні ігри», «Свято зустрічі весни. Весняні хороводи, пісні, гаївки» та ін.

По-третє, на уроках народознавства вивчення фольклору, певним чином пов'язане з краєм, де живуть учні. Теми цих уроків формулюються таким чином: «Читання легенд, переказів, оповідей про походження назв міста (села)»,

«Народні ігри в моєму селі», «Казки нашого краю», «Прислів'я і приказки в моєму селі», «Наш край у піснях, думах і легендах».

Акцентуючи увагу на народній творчості свого краю, вчителям необхідно дбати про розуміння школярами національної цілісності українського народу. Переконливим прикладом цього може бути той факт, що побутуючі в їхньому краї твори усної народної творчості зустрічаються і в інших місцевостях України. Один з таких популярних творів - пісня «Їхали козаки із Дону додому» є яскравим прикладом цілісності українського фольклору: її співають майже в усіх регіонах нашої держави.

Шкільна практика свідчить, що з 7 класу можна проводити фольклорно-етнографічну практику для поглиблення уявлень школярів про багатства духовних надбань народу.

Для цього учні групами або поодинці, разом з учителем записують фольклорні твори різних жанрів, фіксуючи кожен твір, обов'язково зазначаючи дату запису, адресу, ім'я та вік інформатора. Не можна редагувати мову фольклорного твору. Якщо пісня обрядова, записувати обряд потрібно повністю (гру, танець). Етнографічний матеріал (описи житла, одягу, звичаїв та обрядів) слід робити за тими самими принципами. Одночасно бажано збирати для шкільного музею речі побуту,твори мистецтва, фотографії.

Важливо заглибити школярів і в жанрові особистості історичних пісень та дум. Історичні пісні - це твори, що називаються у фольклористиці поетичним літописом українського народу, в якому важливу роль відіграють не стільки факти, скільки висвітлення їх з точки зору самого народу. У фольклорі, де твори побутують в усній формі, переходячи від одного виконавця до іншого, елементи сюжету змінюються. Дослідження різних варіантів допомагає учням глибше зрозуміти історію створення пісень та дум.

Поруч з легендами та переказами варто розглянути зміст і поетику чумацьких пісень, відтворення в них гіркої чумацької долі.

народознавство український франко

3. Вивчення звичаїв та обрядів

Перш ніж звернутись до питань методичного забезпечення цієї теми, з'ясуємо принципи і найголовніші методичні засади вивчення звичаїв, обрядів та вірувань у межах народознавства, як шкільного предмета.

Українська обрядовість відповідає виробничій, громадській і сімейній сферам життя селянина. В основі перебігу свят та обрядів покладено трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя хлібороба.

Звичаї та обряди передавались з роду в рід, повільно змінюючись під впливом різноманітних чинників суспільного життя. Коли на нашу землю прийшло християнство, нова церква використала давні звичаї дохристиянської доби, щоб сполучити їх з новою вірою. У рекомендованих для шкіл програмах з народознавства важливе місце займають обряди та звичаї. Цей розділ програм реалізується в залежності від забезпеченості кожного конкретного вчителя методичними матеріалами, матеріальною базою школи з цих питань та виділених шкільною радою годин на цей предмет. В залежності від цих умов вчитель планує вивчення теми або протягом кількох років (поглиблюючи з кожним роком уявлення школярів про звичаї, обряди та вірування) або протягом коротшого часу, можливо, одного року чи півріччя.

Які ж методичні основи вивчення на уроках народознавства української обрядовості? У календарному плані, який складає вчитель, необхідно поєднувати ознайомлення з обрядами та звичаями історико-етнографічних регіонів України, зупиняючи увагу школярів на традиціях свого краю (села, міста, області).

Уважно познайомившись із пропонованими описами свят, вчителі зауважать, що в основних своїх рисах вони співпадають із тими, що побутують в інших регіонах України. Разом з тим в них є й свої місцеві особливості.

Велику увагу привертають описи святкування святого вечора(на західних же землях України під час колядування носили вертеп) українські вечорниці, свято Стрітеня та Великодні свята.

На західних же землях України під час колядування носили вертеп.

Тож найбільш універсальним джерелом для вчителя буде доступний етнографічний нарис Олекси Воропая "Звичаї нашого народу". У цій праці широко представлена географія українських звичаїв та обрядів, записаних і від наших земляків і взятих з етнографічно-фольклорних праць про різноманітні регіони України.

Невід'ємною складовою частиною обрядів та звичаїв є народні вірування, світоглядні уявлення, народна мораль.

Розглядаючи з учнями те чи інше народне дійство (свято, обряд), зверніть увагу на виражені в них уявлення нашого народу про оточуючий світ.

Бажано було б звернути на них увагу школярів, розкрити принципи народної моралі, а інколи й неприйнятні для сучасної людини вірування. Так, розглядаючи з учнями червневі звичаї та обряди, критично поставтесь до уявлень про небезпечність зустрічей з русалками, забуте святкування п'ятниці, або про таке страхітливе явище, коли сусідки допомагаючи народженню дитини, розпорюють все, пошите породіллею...

Багато з того, що відійшло у минуле з обрядів та звичаїв, викликає в сучасного школяра критичне ставлення. І все ж про це цікаво знати, це - частина української історії, частина образного світу нашого народу.

Використання на уроках народознавства художніх описів звичаїв та обрядів, взятих з української літературної класики, допоможе вчителю відтворити їх в уяві школярів, зацікавити учнів.

Не забуваймо, що народознавство - інтегрований предмет, до якого складовими частинами широко входить мистецтво слова, співу, художнього слова, малювання. Тож і засоби навчання повинні бути відповідними. Уривки з творів, наприклад, можуть стати основою для театралізованих сцен, зразки образотворчого мистецтва - предметом розгляду.

Пропонуємо перелік творів художньої літератури, в сюжеті яких є різноманітні фольклорно-етнографічні картини українського побуту, звичаїв, обрядів та вірувань.

Крім названих художніх творів, які містять фольклорно- етнографічні елементи, рекомендуємо вчителям скористатись 1-ю та 2-ю книгами українського історичного оповідання "Дерево пам'яті", (К.,Веселка, 1990, 1992 рр.).У цих оповіданнях відтворена наша історія від найдавніших часів до 1648 року (кн.1) і від 1648 року до початку XX-го століття (кн.2). Вчителі народознавства можуть залучати деякі з цих оповідань для розкриття тем, для активізації пізнавальної діяльності школярів та їхнього естетичного розвитку.

Щодо теоретичних і популярних праць про звичаї та обряди пропонуємо вчителям такі джерела: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні народні погляди та вірування.-К.,1993; Данилевський Г. Чумаки: Художньо-док. нарис: Для серед. шк. віку.-К.,1992; Костомаров М.І. Слов'янська міфологія.-К.,1994; Милорадович В. Українська відьма: Нариси з української демонології.-К.,1993; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу : Ескіз української міфології.-К., 1992; Скуратівський В. Місяцелік: Укр. нар. календар.-К., 1992; Скуратівський В. Погостини, або дванадцять мандрівок у глибину століть.-К., 1990; Скуратівський В. Берегиня: Художні оповіді, новели.-К., 1987; Українці: народні вірування, повір'я, демонологія.-К., 1991; Шморгун Є. Ключ-трава. Науково-худож. кн.: Для середнього шкільного віку.-К., 1990.

4. Житло й одяг

Для опрацювання цієї теми вчитель має планувати роботу так, щоб познайомити дітей з особливостями різних регіонів України і свого краю. Зупинімось на деяких питаннях ознайомлення школярів з народною традицією побудови жител.

Перед вчителем стоїть проблема вибору способів проведення уроків на цю тему: це може бути заняття чисто інформаційного характеру, на якому за вимогою етнографічної науки буде детально розглянуто забудову садиби, зв'язок житлового будинку з господарчими спорудами, розміщення будинку відносно вулиці, орієнтацію на сторони світу, досліджено внутрішнє планування житлового приміщення (інтер'єр) та умеблювання хати. Можливий варіант, коли з використанням засобів образотворчого мистецтва, художнього слова в емоційно забарвленій формі за допомогою учнівської самодіяльності буде проведено урок з поетичною назвою "Хата моя, біла хата". Але в будь-якому випадку вчитель повинен сформувати в учнів чіткі уявлення про спільне і відмінне в українському житловому будівництві різних історико-етнографічних регіонів України. У пригоді тут можуть стати з уже названих джерел посібник "Культура та побут населення України" і ряд інших, а саме: Безродний П.М. Архітектурні терміни: Короткий російсько-український словник: Довідник-посібник.-К.,1993; Данилюк А.Г. Українська хата.-К., 1991; Музей народной архитектуры и быта Украинской ССР: Фотопутеводитель.-К., 1985; Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество: По материалам Украинской ССР.-К., 1977; Супруненко В. Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців.- Запоріжжя, 1993.

З цих джерел найбільш придатними для шкіл є посібники А.Г. Данилюка і В.П. Супруненка. У них вчитель знайде цікаві факти не лише з власне етнографічного боку проблеми, але й зібрані авторами матеріали художніх та мистецтвознавчих творів. Цікавою у цьому відношенні є авторська позиція А.Г. Данилюка, яка виявляється в його праці: "... хата - це не тільки житло, а історична категорія. В її інтер'єрі, усій організації внутрішнього простору відбиваються численні українські народні традиції, символи, життєві правила, звичаї й обряди". Цього принципу він дотримується. Під цим кутом зору він розглядає традиційне житло українців майже всіх регіонів України в етнографічно-мистецькому та звичаєвому аспектах.

Безперечно, що теоретичні уявлення школярів важливо закріплювати практикою, відвідуванням музею. Тут учні побачать справжню відновлену хату минулого століття, повністю відповідний своєму часові її інтер'єр. А тепер про національний одяг українців. Як і у вивченні традиційного житла, вчителі, плануючи роботу над загальними питаннями цієї теми, розглядають на уроках особливості народного одягу нашого краю.

Як витвір народної культури одяг має довгу історію свого розвитку, досліджувану окремою галуззю етнографічної науки. Цій темі присвячуються наукові статті, монографічні дослідження. Ясна річ, вчителям народознавства важливо якнайглибше знати історію формування українського національного одягу в різних регіонах України, але при викладанні предмета потрібно прагнути не переобтяжувати заняття дрібними відомостями і великим обсягом виучуваного матеріалу. На таких уроках краще поєднувати етнографію з фольклором, з народною піснею, звертатись до вірувань, які супроводжували виготовлення та оздоблення одягу. В одній з програм ця тема подається у такому аспекті: "Одяг, пісня, танець - символи українського народу. Їх краса, складність виготовлення українського одягу, мелодійність пісні" (7 кл.). У старших класах вивчення етнічної історії формулюється вже складніше: "Народний одяг - джерело вивчення етнічної історії населення . Традиційне оформлення одягу. Особливості одягу свого регіону". Так, наприклад, для Львівщини характерні властиві рослинні мотиви (плавно окреслені квіти, листки, галузки)укладені в стрічки та вільно розкидані на площині або вибудувані в шаховому порядку (на хустках). Таку тематику, згідно з дидактичним принципом концентризму, необхідно з року в рік поглиблювати і розширювати. Це і пропонують програми з народознавства.

До цієї теми природно долучатиметься і розповідь про рушники, як елемент весільного вбрання і багатьох звичаїв, свят, обрядів, повідомлення про український орнамент, вишивку, головний убір та взуття.

5. Творчість народних майстрів

Одним із напрямків народознавчої роботи є знайомство з народно-художньою образністю, вираженою у різноманітних виробах прикладного мистецтва, у народному живописі, станкових картинах, у розписах. Пізнаючи народні вироби, учні розкривають для себе і засвоюють мову символів українського орнаменту на рушниках, в одязі і прикрасах дерев'яних і кам'яних храмів та жител, відкривають для себе зміст національних кольорів українського народу - золотої ниви і голубого неба.

Програми з народознавства орієнтують вчителів на широке ознайомлення з надбаннями прикладного мистецтва, майстрів розпису та інших видів народної творчості. Якщо в початкових класах курс ознайомлення з творами народних митців є в цілому пропедевтичним, спрямованим на ознайомлення дітей з деякими видами прикладного мистецтва, то в середніх і старших класах знання про народне мистецтво стають систематичними й охоплюють найрізноманітніші його види, а також творчі здобутки таких визначних майстрів, як Т. Пата, К. Білокур, М. Примаченко, І. Сколоздра, майстрів петриківського розпису .

Розвиток українських художніх промислів, декоративно-прикладного мистецтва має давню історію, яка своїм корінням сягає далекого Трипілля, орнаментики скіфського золота, грецького монументального живопису Північного Причорномор'я і здобутків Київської Русі. Літописи донесли до нас чимало відомостей про золоті розписи у храмах княжих теремів.

У кінці XIX-го на початку XX-го століття в Україні розвиваються такі види народного декоративно-прикладного мистецтва, як розпис, килимарство, ткацтво, вишивання, кераміка, різьбярство на дереві й на металі. З розвитком технічної бази змінюються засоби народної творчості: починають використовувати хімічні яскраві барвники, килими виготовляються машинами. У перше десятиліття XX-го ст. розгортається творчість таких визначних народних майстринь, як Т. Пата, Н. Білокінь, Г. Собачко та ін.

Проте народне мистецтво не вмирало, воно спромоглося зберегти у витворах найкращих його представників гуманістичний пафос, давні національні традиції. Такою була творчість Катерини Білокур з Київщини, Анастасія Рак з Полтавщини та Леонтій Гриню з Вінниці та багато інших талановитих майстрів.

У техніці розпису на склі працює небагато митців, але головне, що вона не забута. На Львівщині в техніці розпису на склі працює народний умілець-самородок Іван Сколоздра. У своїх роботах майстер відтворює образно-пластичне бачення українського побуту, історичних подій, обрядів і свят народу. Композиції його творів емоційні, поетичні ритмічні.

З певністю можна сказати. що немає такого села чи міста на Львівщині, в яких не було б майстрів народного мистецтва. І нехай це люди не з широковідомими іменами, їхня творчість обов'язково знайде відгук у дитячих серцях. Місцеві майстри залюбки принесуть до школи власні вироби, розкажуть про них широкій шкільній аудиторії.

Для багатьох вчителів народознавства та краєзнавства дослідження творів мистецтва перетворюється в пошукову діяльність. Вчителі разом з вихованцями знаходять різноманітні вироби народних майстрів, організовують у школах виставки, народознавчі куточки, а то й цілі музеї. Сьогодні цей патріотичний рух охопив всю Україну, він має промовисті результати й у нас на Львівщині.

Висновок

Перед вчителем постає нелегке завдання донести до дитячого сприйняття основні завдання народознавства:

- формувати в учнів правильні уявлення про культуру, психологію, побут, звичаї, обряди традиції українського народу;

- розвивати внутрішню культуру школярів, формувати в них потребу берегти, продовжувати і примножувати культурні й соціально-економічні надбання;

- виховувати духовно багатих громадян на християнських цінностях і моралі;

- розвивати внутрішню свободу, почуття власної гідності і самоповаги, здатність до об'єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, формувати соціальну і громадську відповідальність.

Список рекомендованої літератури

1. Антонович Д. Український орнамент //Українська культура.-К., 1993;

2. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII ст.)-К., 1992;

3. Митці України: Енцикл. довід.-К.,1992; Найден О.С. Орнамент українського народного розпису. -К.,1989;

4. Мозолевський Б. Скіфський степ.-К., 1983; Чарівне веретено; Нариси.-Львів, 1990.

5. Дем'янюк Т.Д. Народознавство в школі: досвід, проблеми, пошуки.-К., 1993;

6. Ігнатенко П.Р., Руденко Ю.Д. Народознавство у школі.-К., 1990;

7. Народознавство у дошкільному закладі.-Тернопіль. 1992;

8. Народні скарби: Факультативні курси для 5-6 кл.-К., 1993;

9. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.-К., 1985;

10. Стельмахович М.Г. Народне дитинознавство.-К., 1991;

11. Усатенко Т. Філософія родинності - основа української національної школи.- Освіта, 1994, 22 серпня.

Размещено на Allbest.ru