Основні етапи розвитку вищої економічної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійна робота

Ломтадзе Н.М., ЕКм-09-1

1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку вищої економічної освіти в Україні

Історія вищої освіти в Україні починається у 1576 р., коли відомий діяч і меценат кн. Костянтин Острозький заснував у своєму володінні, місті Острог на Волині, Греко-слов'янську Академію. Подібно до середньовічних західноєвропейських університетів, у даному навчальному закладі викладався курс „семи вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика (тривіум), арифметика, геометрія, астрономія, музика (квадривіум). Першим ректором Академії став заний на той час письменник Герасим Смотрицький. Академія відіграла велику роль у поширенні знань, підготовці кадрів, захисті православної віри. Однак, на жаль, зазначений навчальний заклад проіснував недовго. Після смерті К.Острозького його послідовники прийняли католицизм і не виявили зацікавленості у продовженні діяльності навчального закладу , що вів боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли ченці-ієзуїти, які відкрили там свій колегіум. Острозька академія припинила існування.

Наступний етап становлення вищої освіти в Україні пов'язаний заснуванням Києво-Могилянської колегії, яка утворилася в 1632 р. унаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл. У другій половині ХVІІ ст. колегія неофіційно називалася академією. Офіційно вона стала називатися так з 1701 р. відповідно до наказу Петра І.

Засновником колегії (академії) був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: „ Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була”. Іншими словами, на думку засновника колегії, навчальний процес у колегії слід поєднати з виховним.

У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них автор Інокентій Гізель, автор „Синопсису” - першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст

Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович та ін. , Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у 10академії здобувало освіту: діти: козацької старшини - 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників - 2, купців - 6, простих козаків - 84, міщан - 66, ремісників - 7, селян - 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн „православного світу”, де академія вважалася осередком освіти, наукових знань, віри, духовності.

Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії Феофан Прокопович, колишній ректор,викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Взагалі практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як наприкінці на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців.

Наступний етап розвитку вищої освіти в Україні - виникнення університетів на українській території, що перебувала у складі двох імперій - Російській та Австрійській ( з 1848 р. - Австро-Угорській). На відміну від тих вітчизняних закладів, про які йшлося вище, університети були суто світськими вищими навчальними закладами, мали у своєму складі факультети й забезпечували фахову освіту, мали затверджену навчальну програму.

Першими університетами у Підросійській Україні були Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Одеський (1865 р.). Організація навчального процесу в них була майже такою, як і в західноєвропейських університетах, однак, на відміну від останніх, в російських і українських університетах не було богословських факультетів. Вони готували чиновників, юристів, науковців, працівників освіти. В університетах виникли наукові школи, серед них всесвітньо відомі: в Києві - з молекулярної фізики та хімії, у Харкові - з філології та фізичної хімії, в Одесі - з бактеріології тощо. Випускник Харківського університету І.І.Мечников, маючи європейську славу, працював у Одесі, в Санкт-Петербурзі, Парижі, на втрачаючи зв'язки з Україною Часто приїздив до Києва, допомагав налагодити санітарно-епідеміологічні лабораторії на зразок тих, що створив у Франції. Потреби економічного й соціального розвитку країни обумовлювали необхідність створення технічних, педагогічних, медичних та інших 11спеціалізованих вищих навчальних закладів. У 1850-1880-ті рр. відкриваються інститути: Київський політехнічний, Південноросійський (Харківський), Ніжинський історико-філологічний, Глухівський учительський та ін. У 1899 р. у Катеринославі відкрито Вище гірниче училище, яке започаткувало вищу освіту в Придніпров'ї й відіграло величезну роль у розвитку гірничої й металургійної промисловості регіону. Всього на початку ХХ ст. в українських містах Російської імперії було 29 вищих навчальних закладів, у яких нараховувалося 35 тис. студентів. Ще декілька вищих навчальних закладів виникло у період революційно-визвольних змагань 1918 - 1920 рр., недовгого існування Української Народної Республіки та Гетьманату Павла Скоропадського. Зокрема, були відкриті університет у Січеславі (Катеринославі), консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі, учительський інститут у Житомирі.

У Західній Україні на початку ХХ ст. діяло 4 вищі навчальні заклади: Львівський університет ( 1784 р.), Львівський політехнічний інститут (1844 р.), Ветеринарна академія в Дублянах (1855 р.), Чернівецький університет (1875 р.). Проте контингент студентів у цих навчальних закладах здебільшого формувався не з українців, а поляків, австрійців, румунів тощо. Викладання теж в основному здійснювалося польською або німецькою мовами, тож зазначені навчальні заклади мало впливали на рівень освіти українців. Широкі можливості для розвитку вищої освіти в Україні відкрилися за часів радянської влади. Певна річ, необхідно критично ставитися до неї й до тоталітарного режиму, що був запроваджений більшовиками, але, задля об'єктивності слід відзначити визнані в усьому світі досягнення цієї влади й режиму в соціально-культурній сфері, в ліквідації неписьменності, розвитку освіти й науки. Освіта середня і вища стала масовою й доступною, передусім для дітей робітників і селян. Кількість вищих навчальних закладів в Україні, порівняно з 1917 р. зросла з 29 до 129, а чисельність студентів у них - відповідно, з 35 тис. до 124. Уперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені протягом 1920 - 1930 рр. і відіграли величезну роль у підготовці кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, який був відкритий у 1930 р., нині називається Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років. У 1930-ті рр. відновилася університетська освіта, що деякий час не здійснювалася, оскільки вважалася „буржуазною”, а тому шкідливою. В 1933 р. відновив діяльність Дніпропетровський університет (нині ДНУ). З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського 12 режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, при тридцяти вищих навчальних закладів у 1925 р. Були створені так звані робітфаки - підготовчі факультети для вихідців з робітничих і селянських сімей. Завдяки цілеспрямованій державній політиці у галузі освіти вже в 1930-ті рр. Радянська Україна випередила за кількістю студентів розвинуті країни Європи: Велику Британію ( 50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.) та ін. Поступово підвищувалася якість підготовки студентів і кваліфікація професорсько-викладацького складу ВЗН. У 1934 р. було відновлено присудження наукових ступенів кандидатів і докторів наук, а також наукові звання професорів і доцентів. Відмовлялися від тих форм навчально-виховного процесу, що виникли в атмосфері революційної романтики і не витримали випробування часом. Основними формами навчання й контролю знань стали лекції, семінарські, практичні й лабораторні заняття, виконання курсових і дипломних проектів, іспити, заліки.

Велика Вітчизняна війна, німецька окупація на декілька років зупинили розвиток освіти, зокрема, вищої освіти в Україні. Однак відразу після визволення українських міст від окупантів у надзвичайно стислі терміни, ще до закінчення війни, була в основному відновлена мережа вищих навчальних закладів, частина з яких з початком війни була евакуйована в східні області СРСР. Унаслідок реорганізації вищих навчальних закладів їх кількість у післявоєнний період трохи зменшилася, тоді як кількість студентів постійно зростала - з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них здобувала вищу освіту на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом дещо знизило рівень фахової підготовки випускників. Завдання, що були викликані бурхливим соціально-економічним розвитком республіки та науково-технічною революцією, вимагали все більше й більше фахівців з вищою освітою, тому мережа вищої освіти з початку 1960-х рр. знов почала розширюватися. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. - Симферопольський, у 1985 р. - Запорізький тощо. Була відкрита низка інститутів технічного, сільськогосподарського й педагогічного профілю. Всього в 1980-ті рр. в

Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували вищу освіту в навчальних закладах Москви і Ленінграда, у тому числі у всесвітньо визнаних Московському державному університеті ім. Леніна та Вищому технічному училищі ім. Баумана.

Після проголошення державної незалежності України розпочався новий етап розвитку вищої освіти в державі. Його основними прикметами стали: розширення міжнародних зв'язків українських вищих навчальних закладів, запровадження в навчальний процес обчислювальної техніки, деяка демократизація управління в системі освіти, запровадження 13студентського самоврядування, розширення мережі вищих навчальних закладів, відкриття приватних ВНЗ. Статус вищих навчальних закладів І - ІІ рівнів акредитації отримали технікуми та коледжі. Більша частина колишніх інститутів отримала ІІІ - ІV рівень акредитації й відповідно статус університету або академії. Нині в країні налічується 1003 вищих навчальних закладів, з яких понад триста університетів і академій, майже 40 відсотків з них стали національними. Щороку збільшувалося число студентів у них. Нині до вищої школи України на навчання вступають понад чотириста тисяч юнаків та дівчат. За кошти держави навчається 50 відсотків українських студентів, інші - за рахунок власних коштів, кредитів тощо. Український професорсько-викладацький загал - це 78 тисяч викладачів, з яких 12 відсотків - професори. Подібно до американської та європейської системи вищої освіти у вітчизняних ВНЗ запроваджені кваіфікаційні рівні „бакалавр” і „магістр”. Разом з тим протягом тривалого часу кардинальних змін в організації навчального процесу не відбувалося. Домінуючою залишалася лекційно-семінарська форма занять. Попри офіційні дані, основною мовою викладання в більшості українських ВНЗ залишається російська мова. Вищі навчальні заклади не отримали автономії, яку мають університети в США та більшості європейських країн. У нас зберіглася надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584, тоді як кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше. Вищі навчальні заклади України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі. За кордоном прийнята двоступенева система вищої освіти. Навчальні заклади готують бакалаврів (3-4 роки навчання) і магістрів (ще 1,5 - 2 роки). Диплом бакалавра свідчить про повну вищу освіту. Хто бажає продовжити навчання, стає спершу магістром, а потім може отримати науковий ступінь доктора. Наші вищі навчальні заклади сьогодні забезпечують чотири рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади 1-2 рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів, у закладах 3-4 рівнів акредитації готують бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, треба уніфікувати освітньо-кваліфікаційні рівні, перейти на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих. 14.Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. Отже, в українських вищих навчальних закладах збереглися основні риси колишньої російської та радянської системи вищої освіти. Одночасно додалися й деякі нові негативи, сере них корупція, відсутність у студентів мотивації до здобуття знань, легковажне ставлення до навчання тощо. Рівень викладання у деяких начальних закладах аж ніяк не віжповідає вимогам вищої школи. У першу чергу це стосується приватних ВНЗ та низки філій. Запровадивши нову кваліфікаційну систему, ми занадто довго вагалися зі скасуванням кваліфікації „спкціаліст”. Як один з наслідків -недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Виникла плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра.

2. Опишіть основні вимоги до системи економічної освіти за Болонською декларацією

У травні 2005 року Україна підписала Болонську Декларацію, згідно якої,приймається загальна система порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів,запроваджуються два цикли навчання: бакалавр та магістр, система кредитів як одиниця вимірювання навчального навантаження та виконання навчальних планів, забезпечується мобільність студентів та викладачів у межах освітнього простору.

Зазначені заходи мають сприяти забезпеченню якості освіти, просуванню європейських стандартів у галузі вищої освіти, а це, у свою чергу, змінює суспільно-людські пріоритети: постійно навчатися протягом усього життя, мотивовано залучати студентів до навчання тощо.

Згідно угоди переглянуті і напрямки, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах. Так, у 2006 році Кабінет Міністрів України затвердив новий перелік напрямків підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, переглядаються і напрямки підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістр. Розроблені нові освітньо-професійні програми підготовки бакалаврів та магістрів напрямів 0501 «Економіка і підприємництво» та 0502 «Менеджмент» усіх спеціальностей, що відповідають вимогам Болонської декларації.

Сформована нова концепція методичного забезпечення навчального процесу,оцінювання знань студентів, проходження практики, складання державних іспитів,написання кваліфікаційних робіт бакалавра та магістра тощо в контексті Болонського процесу.

Значна увага приділяється розробці навчальних планів підготовки фахівців з економіки на основі певної кількості кредитів ECTS на рік.

Згідно з «Методичними рекомендаціями щодо впровадження Європейської системи трансферту кредитів ECTS та додатка до диплома» [196], «система ECTS ґрунтується на принципі, що 60 кредитів вимірюють загальне навантаження студента очної форми навчання на рік».

Кредити відображають загальне навантаження студента відповідно до навчальних планів кафедри, включаючи лекції, практичні, семінарські та лабораторні заняття, самостійну роботу, практики тощо.

До підписання Болонської угоди 1 кредит становив 54 години, а після деякі навчальні заклади закріпили нове співвідношення, в якому 1 кредит дорівнює 36 годинам,у класичних університетах - 30, оскільки навчання у бакалавраті має тривати 3-4 роки,протягом яких студент отримує 180 - 240 кредитів ECTS.

Типова магістерська програма повинна тривати 1,5 - 2 роки тобто 90 - 120 кредитів ECTS, однорічна магістратура відповідно 60 кредитів ECTS. Тому у класичних університетах запропоновано здійснювати підготовку фахівців різних спеціальностей на економічних факультетах як правило за схемою «4+2», тобто 4 роки бакалаврату та 2 роки магістратури.

Загальна кількість годин і кредитів, які вивчаються студентом на бакалавраті потребує 240 кредитів або 7200 академічних годин. Для дворічної магістратури відповідно 120 кредитів або 3600 годин, для магістратури на 1,5 року - 90 кредитів або 2700 годин. У Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана, як і класичному університеті, а саме Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка загальне навчальне навантаження на бакалаврському рівні має становити 240 годин.

освіта академія острозький

3. Творче завдання. Реалізація компетентнісного підходу у нашому навчальному закладі

Кожна людина має бути компетентною у викладенні як своїх думок так і загальних понять та іншої інформації,а отже для цього ми маємо знати що собою являє компетентність.Компетентність - це здатність людини виконувати ефективно професійну діяльність Компетентність є результатом набуття компетенцій. Під компетенціями ми розуміємо особисті риси, характеристики людини (як соціально задана норма), що визначають та впливають на її здатність ефективно виконувати професійну діяльність. Відповідно, завдання й очікувані навчальні результати модулів спрямовані на набуття знаннєвих компетенцій (знання освітніх інновацій, їх класифікації, процесу інноваційних форм і методів управління навчальними закладами), вміннєвих компетенцій (уміння ідентифікувати освітні інновації, організувати, впроваджувати інноваційні методи й форми в управління) та поведінкових установок до аналітичності, організованості, інноваційності.

За для кращого засвоєння та розуміння матеріалу і відчуття в потребі саморозвитку,у ВНЗ мають викладати певні предмети,за для стимулювання студентів.

Основною метою професійного розвитку керівників ВНЗ є усвідомлення ними необхідності прогресивних змін, готовність до пошуку нових можливостей організаційного й індивідуального розвитку. Тобто результатом професійної підготовки сьогодні мають бути, у першу чергу, установки (ставлення) до змін, а вже потім знання й уміння для реалізації таких змін .Запровадження й реалізація інновацій і, як результат, забезпечення системних змін на рівні освітніх організацій, у першу чергу, залежить від рівня готовності людського потенціалу організацій і, безпосередньо, ролі й рівня компетентності керівника.

Змістовий аспект реалізації компетентісного підходу передбачає належне опанування фахових дисциплін. Технологічний аспект зумовлює вибір адекватних змістові й суспільним запитам технологій навчання майбутніх спеціалістів.

Сучасне суспільство потребує зміни акцентів з принципу адаптивності на принцип компетентності випускника.

Гостра потреба сучасного суспільства в компетентних спеціалістах актуалізує проблему підвищення професійної компетентності студентів. Ця проблема набуває особливої значущості у зв'язку з поширенням ідей гуманізації й гуманітаризації освіти, перебудови освітнього процесу в ВНЗ на психологічній основі. Психологія як чинник конструювання освітнього простору особистості припускає варіативну, розвивальну, значеннєву освіту. Тим часом педагоги роблять акцент на «викладанні» як такому, тобто роль викладача обмежується здебільшого викладом фактів, проведенням лабораторних робіт, модульного контролю, виставленням оцінок. Однак знання є тільки тоді справжніми, коли вони наповнюються особистісним змістом для людини. Тільки тоді вони добре апам'ятовуються, міцно входять у свідомість особистості, коли усвідомлено співвідносяться із практичним життям і вписуються в цілісну картину світу, формуючи людину, орієнтовану на самостійний розумовий процес, а не на виконання даних ким-небудь інструкцій. Успіх багато в чому залежить не тільки від рівня умінь і навичок самого студента, але й від педагогічної компетентності викладача, його стилю діяльності, творчого потенціалу, що частково або повністю забезпечує оптимальну реалізацію пізнавального потенціалу студента. Педагогічна компетентність викладача виділяється нами в якості провідних умов організації смислопошукової діяльності студентів в освітньому процесі.

Размещено на Allbest.ru