Історія освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

27

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з усією історією українського народу. Багатовікове існування в стані зробило роздробленості, під гнітом монголо -татарських орд, польських, литовських і угорських феодалів сильний вплив на розвиток освіти. У 2 -й половині XVI століття відбулися зміни в державно-адміністративному положенні значної частини українських земель. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського, що приймало з 1558 участь у багаторічній війні з Росією, правлячі кола Польщі взяли курс на захоплення всіх українських земель. Навесні 1569 до складу Польського королівства були включені Волинське, Подляшское, Київське, Брацлавське воєводства. Згідно Люблінської унії 1569 р. Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. Остання продовжила війну з Росією, що посилювало невдоволення широких народних мас, зокрема Білорусії і України, що тяжіли до Росії.

З метою зміцнення своїх суспільно-політичних та економічних позицій, українські феодали переходили в католицтво і ополячувалися. Одночасно польські влади, при участі українських магнатів, посилено проводили полонізацію насаджували, католицизм. Частина вищого православного духівництва відповідно до Брестської унії 1596 р. Проголосила об'єднання Православної Церкви на території Речі Посполитої (до неї входила більша частина України і Білорусії) із католицької під верховенством папи римського. Польські магнати, шляхта, і католицьке духовенство нехтували національними традиціями українського народу, гальмували розвиток української мови і культури. Таким чином, посилювалися національний і релігійний гніт і безправ'я народних мас. Зусилля польської влади були спрямовані також на ослаблення прагнень українського і білоруського народів до возз'єднання їх з російським народом. Незважаючи на те, що феодально- кріпосницький і національно- релігійний гніт був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, у 2 -й половині XVI в. і особливо в 1 -й половині XVIIст. В Україні одержали подальший розвиток міста як центри ремесла і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для утворення єдиного внутрішнього, тобто національного ринку. Тривав процес розвитку української народності, росло національну свідомість українського народу, розвивалася українська культура.

Для боротьби проти іноземного гніту, національних і релігійних утисків міське населення (частково і сільське) у XVI-XVII ст. організовувалося в братерства. Останні відкривали школи, друкарні, навколо яких об'єднувалися культурні сили .

Наприкінці XVI - XVII на початку братські школи виникли у Львові (1585), у Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Немирові, Кам'янець- Подільському і деяких інших містах викладання в цих навчальних закладах велося рідною мовою. Значна увага приділялася вивченню грецької, а пізніше латинської і польської мови (Граматиці риториці). Крім того, вивчалася арифметика, астрономія музика, і богослов'я.

Поширенню просвітництва сприяло виникнення в Україні в II половині XVI в . друкарства. Перша друкарня була відкрита И. Федоровим у Львові, в ній видані в 1574 р. «Апостол » і «Буквар» . У 1578 м. заснована Острозька друкарня, пізніше її устаткування перейшло до Львівській братській друкарні. До середини XVII в . в Україні налічувалося 25 друкарень в 17 містах і селах: у Києві - Києво-Печерська друкарня, друкарні Т.Вербицкого і С.Соболя, у Львові - М.Слезки і А.Желиборского, Чернігівська друкарня.

Львівське Успенське братство відоме тим, що продовжувало традиції Івана Федорова. Воно розгорнуло видавництво і забезпечило поширення книг в Україні і за її межами. 1585 року братство заснувало школу, яка повинна була з часом перерости у вищий навчальний заклад .

У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської школи та Лаврської школи було створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Києво-Могилянська колегія, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, багатих міщан і козаків. братські школи зіграли прогресивну роль у поширенні просвітництва і розвитку української культури, у боротьбі українського народу за визволення від гніту польських феодалів, за возз'єднання України з Росією.

Наприкінці XVII-XVIII в значний вплив на розвиток науки і просвітництва в Україні робила Києво-Могилянська колегія (у 1701 р., за царським указом, вона отримала титул і права академії і стала називатися Київською академією) названа на честь свого протектора митрополита П. Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання тривав 12 років і ділився на 8 класів: фару (Підготовчий клас) інфіму ( молодший клас ) граматику, синтаксиму і вищі - поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти отримували філологічну підготовку, знання мов: слов'янського, українського - літературного, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку і римську і частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я. Згодом у Київській академії були введені курс російського, французької, німецької і староєврейської мов, чиста і змішана математика (тригонометрія, фізика, астрономія, архітектура), а в останні роки існування академії класи домашньої і сільської економіки і медицини.

Значне місце відводилося художній і музичній освіти. Київська академія була видатним осередком науки .

Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Це сприяло єднанню українських земель. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при Академії існувала бурса. Київська академія булла також важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Харкові та Переяславі і постійно їм допомагала. Київська академія внесла значний внесок у зміцнення культурних зв'язків України з Росією і Білорусією. З 40- х рр. . XVII в . до заснування Московського університету в Києві одержувала освіту молодь із Москви, Воронежа, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги, Могилева й інших міст. Київська академія відіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу також з южнославянскими та іншими народами. Тут вчилися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці та ін.

Деякі студенти Київської академії, її викладачі навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччини, Угорщини. Академія підтримувала наукові зв'язку з просвітницькими центрами - Краковом, Галле, Магдебургом, Константинополем і ін.

Київська академія зробила значний вплив на організацію, зміст і методи навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема в Чернігівському (заснований в 1700 р.) Харківському (1721) і Переяславському (1738) колегіумах, що були створені за зразком Києво -Могилянської колегії.

Чернігівський колегіум - один з найстаріших навчальних закладів на Лівобережній Україні. Заснований в 1700 р. Його фундатором був педагог, церковний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Навчання тривало 6 років. У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинський і грецький мови, історію, географію, математику, філософію. У 1776 р. заклад був реорганізований в духовну семінарію існувала, до 1917 р.

Харківський колегіум був заснований в 1721 р. в Білгороді як семінарія, в 1727 р. переведений до Харкова. У ньому вивчали граматику, пиитику, риторику, філософію та ін У 1765 р. при ньому були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові мови, російську літературу і мову, математику, інженерна справа, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше - також фізику і природну історію (у 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище). Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України до початку XIX в . У колегіумі навчалися представники всіх верств населення.

Після відкриття Харківського університету (1805) Харківський колегіум став вузькосословним навчальним закладом, а пізніше - знову духовною семінарією. Переяславський колегіум відкритий у 1738 році в місті Переяславі (Нині Переяслав-Хмельницький). Його основною метою була підготовка духовенства для боротьби проти унії і католицтва на Правобережжя. При колегіумі була бурса, де жили учні. Термін навчання тривав 6 років. Тут викладали російську, латинську, грецьку та польську мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів. У колегіумі навчалися діти духовенства, козацької старшини, міщан, селян.

З кінця 80 -х рр. XVIII в. колегіум називався семінарією. Після заснування в 1799 класу філософії, а в 1800 - класу богослов'я - сугубо духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.

Певну роль у розвитку освіти на західно -українських землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення.

У договорі 1658 року між шляхетською Польщею і верхівкою козацької старшини було обговорене відкриття в Україні двох вищих шкіл- академій на правах університету.

Проте, католицькі ієрархи і феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братської школи, вони запропонували обгрунтувати її у Львівській єзуїтській школі-колегії. Ці старання знайшли підтримку польського королівського двору. 20 січня 1661 король Ян Казимир підписав диплом, що давав Львівської єзуїтської колегії "статус академії і титул університету» з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін і присвоєння вчених ступенів. Природно, що в той час діяльність Львівського університету визначалася соціальними інтересами й ідеологічними установками Промови Посполитої. Але, як культурно-освітній центр, він не міг знаходитися в ізоляції від громадського життя, соціальних змін, впливи закордонних університетів. У складній соціальній ситуації виростали перші зерна наукової та педагогічної думки. Утримання університетської освіти, його структура, форми, методи і засоби навчання студентів, управління навчальним процессом обумовлювалися конкретними історичними умовами, характером задач які стояли перед університетами на окремих етапах. З часу заснування і до 1773 року Львівський університет був в повному підпорядкуванні і веденні єзуїтського ордену. Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегії, що функціонувала як середня школа і входила в структуру університету.

В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленим наприкінці XIV століття. Відповідно програмам, відділ філософії був як би підготовчим . Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічної інтерпретації. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія грецький, мову. Після цього 4 року випливало богословське підготовка. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Навчання в університеті завершувалося одержанням наукового ступеня - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання які, студенти отримували в університеті, а також методи навчання, стиль педагогічного керівництва мали своєю ціллю готувати войовничих фанатиків, які в своєї майбутньої місіонерської діяльності повинні були захищати інтереси Католицької Церкви.

Природно, що студентами університету могли стати тільки діти польської шляхти. Лише одиниці вихідців з народу, що приховують свою приналежність до православної віри, могли вчитися в університеті.

Розкладання феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в області природничих наук вплинули на освітній процес в університеті: булла відкрито кафедру математики, створений фізико -математичний кабінет, астрономічна обсерваторія, і вводилося вивчення польської, французької німецької мов, географії та історії як окремих предметів.

Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато хто з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії і Петербурзької семінарії. Водночас встановлюються зв'язку Львівської університету з культурними та навчальними закладами українських земель: Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами, а також з європейськими університетами: Паризьким, Римським, Празьким. У друкарні університету видавалися праці вчених Києво-Могилянської академії, здійснювався обмін навчальною літературою. У рукописному фонді Центральної наукової бібліотеки АН України зберігаються тексти лекцій з філософії, що читалися у Львівському університеті, записи диспутів, які проводилися там у XVII -XVIII ст.

У 1773 році під тиском суспільної думки Тато римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це сталося через рік після першого переділу Польщі, відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Австрійської монархії. На захоплених територіях австрійські влади продовжували ту ж політику, що і магнатська Польща, тільки в « освіченої» формі. У планах централізації і германізації численних полонених австрійською монархією народів уряд відводив значну роль організації просвітництва, в тому числі і вищої освіти. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів - Віденського, Празького і Львівського. Перед ними ставилося завдання на перший план поставити не виховання вчених, а підготовку професійних кадрів - вчителів, суддів і священиків. У жовтні 1784 імператор Йосип II підписав диплом про оновленні університету. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного та теологічного до складу університету входила і гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту учнів, а також «майданчиком» для педагогічної підготовки студентів. Прогресивний характер мало те, що за змістом програм більшість факультетів мало світський характер. Незважаючи на те, що навчання велося латинською мовою, окремі предмети викладалися і на польською. Всі студенти перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, що по суті залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, що отримали філософську освіту, переходили на один із спеціальних факультетів, де продовжували освіту за відповідною програмою. Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, в першу чергу, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, значення що програма інституту була обмежена, прогресивне мало викладання українською мовою. Український інститут у короткий період свого існування (до 1808) провідником був гуманітарного педагогічної освіти. З початку XIX в. в Австрії почалася реформа освіти, яка була спрямована на посилення впливу церкви, її проникнення в учбово - виховний процес . Відповідно до цієї реформи, із 1805 по 1817 рр. університет називався ліцеєм. За своєю структурою та орієнтації навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих у той час університетів. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.

У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца, чим підкреслюється повна залежність від монаршої влади. Відповідно зміст, організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, запропонованою урядом Австрії .

Колоніальний стан Галичини в Австрійській імперії було бар'єромдля розвитку освіти науки, культури. Проте і в цих умовах деякі випускники університету і його вчених робили все можливе для розвитку досліджень в галузі краєзнавства та гуманітарних наук так, вихованець університету І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови.

Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд почав проводити політику національного лавірування . воно зробило ряд " поступок » українському національному руху. Так, в 1849 році в університеті була заснована кафедра української мови та літератури, завідувати якою почав український філолог, поет, етнограф та історик Я. Головацький. У цьому ж році він був призначений ректором університету.

Проте, австрійський уряд, даючи перевагу в управлінні краєм польській шляхті, підтримувало політику полонізації. Нелегке це було час для Львівського університету: він гірше всіх університетів Австрії забезпечувався навчальними посібниками, літературою, мав найменшу кількість викладачів. Таке положення університету було відбитком украй важкого стану освіти в цілому. В останній чверті XIX в. на більш ніж трехмиллионное українське населення Західної Галичини діяло всього 5 державних шкіл.

У 1809 р. була заснована Київська гімназія, що згодом (у 1811 р.) Була віднесена до вищих навчальних закладів . У 1805 р. Відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. Виникли привілейовані навчальні заклади, що сполучили курс середніх і вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя І.А. Безбородька в Ніжині (заснований в 1820 р.) після польського повстання 1830-1831 р. . Кременецький ліцей був закритий. У 1834 р. створений Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відкривалися станові жіночі навчальні заклади - інститути благородних дівиць у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі.

Набагато гірше справа йшла на Буковині. Тут не було жодного вищого навчального закладу аж до кінця третьої чверті XIX в. тільки 16 листопада 1874 рада міністрів Австрії, розглядаючи питання про підставі нового університету, зупинив свій вибір на Чернівцях. У 1870 році в Чернівцях була відкрита вчительська чоловіча гімназія, а 7 грудня 1874 прийшло дозвіл на створення Чернівецького університету. Засновники Чернівецького університету мали на меті переробити його в знаряддя національного покріпачення місцевого населення. Мовою викладання в університеті офіційно був проголошений німецький . Таким чином, інтереси корінного населення, і, перш за все, його найбільшої етнічної групи - українців - ігнорувалися.

У Східній Галичині, на Буковині, в Закарпатській Україні на початку XIX в . не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті викладання велося польською, в Чернівецькому університеті - німецькою, з 1920 - румунською мовою.

У 60- 70 -і рр. XIX в. поступово формувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60 - 70 -х рр. . були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій - Коростишівська ( Заснована в 1869 р.) Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західно -українських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії - Львівська, Чернівецька, Мукачівська, Ужгородська і ін Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових та міських училищ готували вчительські інститути . перший вчительський інститут створено в Глухові (1874). До 1914 р. в Україні налічувалося 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів . Серед прогресивних педагогів України, що внесли в другій половині XIX - XX на початку . вагомий внесок у розвиток освіти і педагогічної думки - А.В. Духнович, Н.Ф. Левицький, Т.Г. Лубенець, Б.Д. Грінченка, Х.Д. Алчевська, С.М. Ковалів та ін.

Розвиток капіталізму, боротьба прогресивної громадськості обумовили подальший ріст вищої школи. В Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, вчителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та ін фахівців були Харківський, Київський і Новоросійський (в Одесі) університети, Ніжинський історико -філологічний інститут (1875) на західно- українських землях - Львівський і Чернівецький університети. фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірниче училище (1899), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897) та ін Функціонували вищі жіночі курси в Києві (з 1878 р.) Одесі (з 1906 р.) Харкові ( з 1913 р.) Жіночий медичний інститут у Києві (з 1907 р.). Харківський університет заснований в 1805 р. з ініціативи В.Н. Каразіна. До революції в його складі було 4 факультету : фізико - математичний, історико -філологічний, медичний і юридичний, 8 наукових товариств астрономічна, обсерваторія, фундаментальна бібліотека.

Численні наукові школи, що виникнули в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. В університеті навчалися і працювали відомі вчені: математики М.В. Остроградський, О.М. Ляпунов, В.А. Стеклов, поет П.П. Гулак-Артемовський, біолог І.І. Мечников, історик Н.И. Костомаров, композитор В. Лисенко, письменник М.П. Старицький та ін Харківський університет зіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 рр. видавав журнал "Український вісник», в 1824-1825 рр. . - "Український журнал" . За роки Радянської влади університет виріс в одне з найбільших науково- навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народного освіти (1921-1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний іюридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Новоросійський університет був заснований з ініціативи М.І.Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Після 1917 р. реорганізовувався в ряд самостійних вузів. З 1933 року носить ім'я Одеського. З Новоросійським університетом пов'язана діяльність видатних учених: І.І. Мечникова, И.М. Сеченова, А.О. Ковалевського, Е.Н. Щепкина та ін. Ніжинський історико -філологічний інститут був створений в 1875 р. На базі Ніжинського ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови та історії для середніх навчальних закладів.Серед студентів були представники селян, міщан та інших верств населення. закінчили його історик Н.С. Державін, художник Н.С. Самокиш, педагог П.К. Волинський та ін. У 1920 реорганізований в Ніжинський інститут народної освіти . Слід підкреслити, що з початку XIX ст . у вітчизняному університетської освіти починає набирати силу освітня тенденція. У першу чергу це пов'язано з формувалася в 1 -й половині XIX ст. концепцією державної освітньої політики, яка в як головне завдання вітчизняної вищої школи визначила підготування висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату .

Підтвердженням цього є що вийшов в 1809 р. знаменитий указ, потребував від усякого що бажали одержати чин колежского асессора « Витриманий іспиту в університеті». Університети поступово починають утрачати положення установ "чистої науки», а на перше місце виходять функції управління системою народної освіти, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної та державної еліти. Університети як центри навчальних округів сприяють швидкому розширенню мережі гімназій, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти порушили питання про спеціальне підготовці вчителів як в умовах очної форми, так і екстерном. вчені та провідні викладачі університетів активно допомагають школі, просвітництву народу. При університетах організуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди. Створені ученими університетів наукові товариства об'єднують не тільки викладачів університетів, а й вчителів широку, педагогічну громадськість. Харківський університет у період з 1805 по 1834 рр. був, по суті, центром організаційно - методичного керівництва народним просвітництвом в Україні і на півдні Росії.

До початку 60 -х років XIX в. Харківський університет підготував понад 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більш 550 працювали викладачами в середніх навчальних закладах, біля 80 - профессорами вітчизняних університетів і ліцеїв. Вищі навчальні заклади, насамперед університети, царський уряд розглядав як опору самодержавства, джерело поповнення державного апарату та промисловості благонадійними кадрами . Вся життя університетів (наукова навчальна, суспільна) підлягали опіці і регламентації з боку уряду і навчальної адміністрації. Правда, під тиском революції 1905-1907 рр. уряд пішов на деякі поступки, скасувало інспекцію над студентами і деякі обмеження в прийомі і повернуло університетам і іншим вузам внутрішню автономію. Однак після поразки революції всі ці поступки були ліквідовані. Як і раніше, в університетах було 4 факультети: історико - філологічний, фізико -математичний, юридичний і медичний. У кожному з них були учбово - наукові бібліотеки і ряд науково- допоміжних установ (клінік, лабораторій, кабінетів і т.п.). Так, у Харківському університеті було 30 кабінетів і лабораторій, обсерваторія, історичний музей і архів, музей образотворчих мистецтв і старожитностей .Досить широку науково-допоміжну базу мали Київський і Новоросійськ університети. Кількість студентів в університетах на початку XX в . збільшилася в середньому більш ніж в 2 рази. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько- буржуазним, хоча революція 1905-1907 рр. . змусила уряд декілька відкрити університетські двері для вихідців з нижчих станів . Це були, як правило, діти міської і сільської буржуазії . Для вихідців з робітників, середнього і найбіднішого селянства доступ у вузи як і раніше залишався практично закритим. В цей же час почали створюватися вищі навчальні заклади для жінок. Так, після майже двадцятилітніх клопотань у 1903 році в Одесі, по ініціативи професорів Новоросійського університету М.М. Ланге, Е.Н. Щепкіна та інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико- філологічним та фізико- математичним факультетами. У 1908-1910 рр. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. Останній пізніше був перетворений у жіночий медичний інститут. У жіночі 1907 Вищі курси відкрилися в Харкові з історико-філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 році в Харкові відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В.Я. Данилевський. У Києві в 1906 році, завдяки зусиллям професорів університету, відновили роботу Вищі жіночі курси, закриті в 1889 році. Спочатку вони складалися з історико- філологічного та фізико- математичного відділень а, в 1907-1909 рр. тут відкрилися ще юридичну, медичну і економіко-комерційне відділення. У 1916 році медичне відділення було реорганізовано в Київський жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П.І. Морозовим. У 1906 році в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з відділеннями історико-філологічним і економіко-комерційним. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.В. Довнар -Запольський. У 1913 році відбувся перший випуск закінчили навчання студентів Київського політехнічного інституту. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д.І. Менделєєв.

Катеринославське вище гірниче училище в 1912 році було перетворено в гірський інститут. Протягом 1903-1917 рр. інститут закінчило 457 людей, більшість з яких стали працювати на промислових підприємствах Донбасу і металургійних заводах півдня Росії. Продовжували підготовляти спеціалістів із вищою освітою Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська й Одеська консерваторії й ін всього на Україна до 1917 року діяло 27 вузів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. На території західноукраїнських земель до 1918 року існувало 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові. Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, а й поставили на порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом явилася декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 року, в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи та підготовку для неї кадрів . Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет у Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійському філії Київського університету, а через півроку при повній підтримці і допомоги Київського університету урочисто відкривається Таврійський університет.

Поновлення діяльності Київського, Харківського, Новоросійського університетів, відкриття нових університетів в Катеринославі та Сімферополі мали величезне значення для розвитку суспільства, культури, освіти. Незважаючи на вкрай важке положення Української республіки в 1918-1920 рр., уряд України, Київський, Харківський і Новоросійський університети надавали допомогу новим університетам. Катеринославський університет був перетворений у державний і узятий бюджет республіки. Відчував підтримку і Таврійський університет. В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота з відкриття й інших університетів у Полтаві, Чернігові та Ніжині. Почали діяти Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янець-Подільському. У середині 1918 починається інтенсивна діяльність по будівництву системи вищої педагогічної освіти. 20 квітня 1918 м. на засіданні комісії Наркомосу РРФСР обговорювалося питання про те, який тип вищого навчального закладу доцільно покласти в основу підготовляється реформи. Висловлювалася думка про існування зразкових політехнічних інститутів, по типі яких може бути перетворений і університет. Проте остаточно було прийняте рішення поставити в основу реформи державні університети.

На минулому в 1918 р. Всеросійській нараді діячів вищої школи був розглянутий проект " Положення про Російські університети " відповідно до якого університет ділився на три асоціації: наукову, навчальну та просвітницьку. Вони повинні були дати кожному діячу вищої школи змогу обрати найбільш відповідний його даруванням і науковому потягу вид і засіб наукової або навчальної діяльності.

Для більш широкого залучення трудящих країни до вищої освіти в 1919 р., зокрема, в Києві, Харкові, Катеринославі були відкриті підготовчі курси, у 1921 р. - Створено робочі факультети.

У 20-ті - на початку 30-х років ясно проявилися дві протилежні тенденції в університетському питанні. З одного боку, в Україні відкрився новий університет у Катеринославі, йшов процес інтенсивної реорганізації Київського, Харківського та Одеського університетів, відчував на собі величезний вплив з боку українських університетів Сімферопольський університет . З іншого боку, у зв'язку з важким економічним становищем був скасований ряд вищих навчальних закладів, у тому числі університети, виникли в незалежній Україні після 1917 року: Київський український народний університет, Український державний університет у Кам'янець- Подільському. У 1919 р. було введено «Тимчасове положення ... про керування вищими навчальними закладами », відповідно до якого усім вузам наказувалося вести роботу в трьох напрямках: науковому, науково- навчальному та просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхньої функції виконували комісари вузів, призначалися Наркомпросом і мали надзвичайні повноваження. Загальнодержавні питання передавалися на обговорення і рішення Наркомосу. Таким чином, "Тимчасове положення...» було основним документом, що поклав початок централізованій системі керування вищою школою, зокрема, університетською освітою . Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно -технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Будучи вищими навчальними закладами, вони давали своїм вихованцям обгрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників просвітництва, університети практично неготували спеціалістів визначеного, явно окресленого профілю.

Виняток складали лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливою критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико- філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, які закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів. У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Однією з них з'явився Інститут інженерів електриків - виробничників (ІІЕП). система ІІЕП виходила з того, що немає інженерів широкого і вузького профілю, а є інженери для тих або інших потреб промисловості і техніки. На думку організатора інституту Я.Ф. Каган - Шабшая, інженер зобов'язаний почати працювати досвідченим фахівцем, а не гаяти час на освоєння виробництва з нуля. Студент розглядався як повноцінний учасник виробничого процесу. Чотири дні на тиждень студенти працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті. Не було залікових сесій. пройдений предмет здавався негайно. Система ІІЕП була втіленням економіки: студенти, працюючи на виробництві, окупали своє утримання і брали участь у створенні матеріальних цінностей. Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє відображення в рішенні наради «Про реформу вищої школи" (1920 р.) яке передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинен бути створений педагогічний із різноманітними спеціалізаціями. Це було відображенням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаної з появою на початку XX в. педагогічних факультетів у деякихь американських університетах. Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищення якості підготовки вчителів . Передбачалося, що в процесі реорганізації університетів удасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, увести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько- педагогічні кадри. Однак, реформа в українських університетах пішла по іншому шляху. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат просвітництва став на позиції ліквідації самих університетів. У 1920 році Наркомпрос України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Почався етап твердження військово- комуністичного стилю управління вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико - філологічних і фізико -математичних факультетів. Студенти фізико -математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів. Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися установами нежиттєздатними. Спроба додати найбільше " теоретичним " відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не викликала підтримки ні серед професорів ні, серед студентів. На базі факультетів університетів були створені інститути фізико- математичних наук, а історико-філологічні факультети були перетворені в інститути гуманітарних суспільних наук. Також виникли нові вищі навчальні заклади - Академії теоретичних знань, що складалися з інституту суспільних наук і інституту фізико-математичних наук. У 1921 р. Наркомпрос УРСР початків на основі старих університетів створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський. У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти створені інститути професійної освіти, випускали викладачів для технікумів, шкіл ФЗУ, робітфаків на базі факультетів соціального виховання - інститути соціального виховання, готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних працівників та ін Незабаром інститути соціального виховання були перетворені в педагогічні інститути. Тимчасові вищі педагогічні курси, інститути фізико-математичних наук, інститути гуманітарних-суспільних наук, академії теоретичних знань і інститути народної освіти являли собою різні "експериментальні» форма вищої освіти в період з 1920 по1933 р. .

Великою подією в розвитку системи вищої освіти явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими й освітніми центрами Україна. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки до початку 1939 р. склалася певна вітчизняна система університетського педагогічної освіти. Після приєднання до України західно- українських земель в цю систему увійшли Львівський і Чернівецький університети.

Всього до початку 1938/ 39, навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів.

У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відбивали риси університетської освіти, що спирається на широку науково- теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану : загальнотеоретичне підготування, загально підготовка і на останніх курсах - підготовка з конкретної спеціальності. У планах передбачалися курси за вибором. Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової системи вчених ступенів і вчених звань і порядку присудження їх.

Слід підкреслити, що інститути народної освіти стали розвиватися як українські вищі навчальні заклади, що готували педагогічні кадри для органів освіти України. Викладання в Київському, Харківському, Дніпропетровському ІНО було українізовано: уводилися предмети, що знайомлять з географією, історією, літературою, мовою, культурою побутом, українського народу. Оцінюючи період 1917-1941 рр. .,Необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням західно -українських земель з Україна стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети ( 1940). Напередодні Великої Вітчизняної війни склалася університетська система в Україні, що складається з шести класичних університетів - Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського та Чернівецького університетів.

Велика Вітчизняна війна порушила творче життя . Позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті, були призупинені. У зв'язку з окупацією, що насуваються України державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР. Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети і інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованій території України на ній діяло 154 вищих навчальних закладу. Відразу ж після закінчення війни і приєднання Закарпаття до України в університетську систему влився ще один вуз - Ужгородський державний університет, перший вуз у Закарпаття .

У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба до укрупнення спеціальностей, розширенню профілю спеціалістів. Були переглянуті навчальні плани і програми вищих навчальних закладів. Сталося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих вузах якість підготовки спеціалістів було кращим, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, раціональніше використовувалися матеріально- технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. В результаті укрупнення вузів із 1950 по 1960 рр. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж вдвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис. Здійснювалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів. Відкривалися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 рр. були створені медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди переклали частину студентів із Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році відкрився гірничо-металургійний інститут в м. Ворошиловске.

У 1955-1957 рр. нові заочні і вечірні відділення і факультети відкрилися при 26 вищих навчальних закладах. У 1956 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило положення про філії заочних вищих навчальних закладів і про учбово-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інститутів, відділень і факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні поміч, краще опановувати знаннями .

Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли більш повному охопленню вищої освіти жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Однак головними вузівськими центрами в Україні усе ж залишалися Харків, Київ, Одеса та Львів . У 1958 р. в цих містах знаходилося 70 вузів із 140 навчалося в них 59 % від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вузу, у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12 вузів.

Народному господарству країни постійно були потрібні спеціалісти нових профілів. Щоб задовольнити ці потреби, при інститутах відчинялися нові відділення факультети, кафедри. Особлива увага зверталася на підготовку інженерів з таких спеціальностей, як приладобудування, електромашинобудування, автоматика і телемеханіка, діелектрика і напівпровідники, промислова електроніка, конструювання і виробництво радіоапаратури, автоматизація промислових процесів, виробництво збірних залізобетонних виробів і конструкцій для будівництва, проектування телевізійної апаратури, технологія виробництва штучного волокна, хутра і шкіри й ін.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірі залежав від якісного і кількісного складу науково- педагогічних працівників вузів. Їх кількість за 10 років (з 1950 до 1960 рр.) збільшилася з 14,5 тис. до 24,7 тис. чоловік. Відомі вчені, активізації викладали у вузах, сприяли наукової роботи студентів . Так, в 1955 р. в інститутах України членами наукових кружків були понад 9 тис. студентів, в 1958 р. їх стало вже більше 15 тис. У другій половині 50 -х років починається перебудова університетського педагогічної освіти. Були переглянуті навчальні плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів в бік збільшення кількості годин на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Відновлення університетського педагогічної освіти у великому ступені торкнулося практичного підготовки студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж у три рази. Чітко визначилися три види педпрактики: один раз на тиждень здійснювалася практика без відриву від навчальних занять у школі і позашкільних установах з виховної роботи з дітьми, що закінчуються місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерська практика протягом місяця, головним чином, у сільських школах республіки.

На початку 60 -х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети значних педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський . Головними завданнями вищих навчальних закладів є підготовка висококваліфікованих фахівців, які володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їхнього розвитку. Невід'ємною частиною діяльності вузів є розвиток науково- дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготовка науково -педагогічних кадрів, а також фахівців з вищою освітою, зайнятих у відповідних галузях народного господарства.

Навчальний процес у вузах тісно поєднується з виробничою практикою. Підготовка фахівців усіх професій здійснюється на науково- теоретичному рівні, що встановлюється періодично відповідно до досягненнями науки, техніки і культури для відповідної групи спеціальностей.

Відмінною рисою університетів у порівнянні з педінститутами в питанні підготовки педагогічних кадрів була науково-дослідницька спрямованість університетської освіти.

У 1960-1970 рр. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково -технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальший ріст культури і добробуту трудящих. почалася підготовка кадрів за багатьма новими спеціальностями, зокрема по механізації обліку та обчислювальних робіт, обслуговуванню приладів точної механіки, електроакустиці і звуковій техніку, обслуговуванню електровакуумних машин, оптичних приладів, проектуванню й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, по теплофизике, кібернетиці, технології полімерних матеріалів і ін.

У 1974-1975 рр. на основі чинних навчальних планів вузів були створені робочі навчальні плани, в яких визначалося кількість годин, витрачаються студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни.

При цьому увага зверталася на складність навчального курсу, його трудомісткість і значимість для спеціалістів даного профілю. З метою професійної адаптації випускників з р. 1972 було введене річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народного господарства. Всебічне зміцнення зв'язків вузів із виробництвом в усіх напрямках (виробнича практика і стажування, організація філій профілюючих кафедр на виробництві, лабораторій, навчально-науково-виробничих об'єднань тощо) і на цій основі поліпшення професійної підготовки спеціалістів були основними задачами вищої школи. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не тільки збільшенням обсягу і розширенням тематики науково -дослідної роботи, але і зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

У середині 70 -х рр. була зроблена спроба удосконалювання процесу формування висококваліфікованих спеціалістів- педагогів в умовах університетів. У методичне забезпечення були впроваджені учбово - методичні комплекси, що були покликані забезпечити єдність фундаментального, спеціальної та психолого -педагогічної підготовки. Проте їх, реалізація носило більшою мірою формальний характер. Певну роль в підготовці фахівців з вищою освітою зіграли комплексні плани, студентів. Прогресивною тенденцією вищої школи 70 -х рр. явилася нова форма організації самостійної роботи студентів, проведення внутрисеместрових атестацій .

Разом з позитивними змінами необхідно відзначити і негативні, мали місце в історії вищої освіти 60 - 70 -х років. науково- технічний прогрес потребував мобільної системи підготовки фахівців, а вузівські програми практично не змінювалися. Вузи були в полону інструкцій і приписів, вони не мали права змінювати програми навчання. Погоня за виконанням плану прийому і випуску спеціалістів призводила до того, що виключити недбайливого студента можна було тільки у випадку, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет, або чинив кримінальний вчинок. Навчальний процес будувався на принципі паралельного, перетинається викладання загальнонаукових, спеціальних і професійних дисциплін . У результаті випускники слабко подавали можливості використання значної частини знань у педагогічній і виробничій діяльності. У навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритетне місце займали теоретичні дисципліни: суспільно- політичні, військово-медичні, що ніякою уявою не були пов'язані з майбутньою педагогічною діяльністю. Педагогічній практика приділялося усе менше і менше уваги, найчастіше вона проводилася формально, не залишаючи ніякого враження у студентів.

Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, що необхідно було засвоїти за весь період навчання постійно, зростала. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності студентів проходила формально, перебільшувалася роль адміністративних методів управління. У студентів формувалася інертність мислення і діяльності. За час з 1960 по 1980 р. був реорганізований ряд вузів, відкриті нові. На базі Донецького педагогічного інституту створений Донецький університет, на базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту - Ворошиловградський вечірній машинобудівний і ін У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, в тому числі університетів - 9, технічних вузів - 50, сільськогосподарських вузів - 17, вузів по економіці і праву - 10, педінститутів - 30, вузів по охороні здоров'я - 15, вузів по фізкультурі і спорту - 3, культурі і мистецтву - 12. До мережі вищих навчальних закладів ставляться також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень і 12 загальнотехнічних факультетів.

У середині 80 -х рр. . проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі навчальні заклади України вносили значний внесок у її реалізацію. Основні заходи, спрямовані на вирішення питань Реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно поліпшилася якість навчання у вузах, як у плані наукової підготовки студентів, так і щодо їх психолого- педагогічної готовності до роботі в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівської підготовки та відбору абітурієнтів. В університетах функціонували юнацькі предметні школи, Малі академії наук, факультети довузівської підготовки, проводилися олімпіади по суспільних, гуманітарних та природничих наук. З 1984 року педагогічні інститути і університети почали проводити цільовий прийом по напрямках педрад шкіл, органів освіти на факультети, що готують педагогічні кадри. Однак, реалізація цього починання мала не завжди позитивний результат. Напрямки для цільового надходження нерідко видавалися формально, а недосконала діагностика спрямованості і здібностей абітурієнтів не завжди дозволяла приймати на навчання тільки тих, хто схильний до педагогічної діяльності . Проте, система заходів щодо професійної орієнтації молоді дозволила зберегти . Протягом 80- х років високий конкурс поступающих на педагогічні спеціалізації.