Самовиховання та самоконтроль

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ І ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра історії і українознавства

Размещено на Allbest.ru

САМОВИХОВАННЯ ТА САМОКОНТРОЛЬ

Реферат

з дисципліни

«Університетська освіта»

Виконав: студент

Сабаєв Ігор Миколайович

Перевірила: Балицька Т.В.

Луганськ 2012

План

1. Значення володіння прийомами самовиховання та самоконтролю в життєдіяльності сучасної людини

2. Сутність самовиховання як форми активності людської особистості

3. Основи аутотренінгу

4. Використання окремих практичних способів, прийомів з метою самовиховання та самоконтролю

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

1. Значення володіння прийомами самовиховання та самоконтролю в життєдіяльності сучасної людини

самовиховання самоконтроль спосіб прийом

У житті людини часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. Напружені ситуації призводять до стресів як специфічних реакцій організму на ситуацію, що вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму й відповідної адаптації. Слід зауважити, що будь-яка життєва ситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Робота сучасного спеціаліста, у тому числі й інженера-механіка, ставить високі вимоги до уваги, пам'яті, мислення, нервової системи людини, до її уміння керувати власною психікою. Щоб бути успішним у професійній діяльності й не лише в ній, треба вміти швидко зосереджувати увагу на тих чи інших аспектах своєї діяльності.

Уміння особистості управляти своїм станом і поведінкою в різноманітних напружених ситуаціях є важливим показником її зрілості. Цим пояснюється давній інтерес до проблем саморегуляції, самовиховання та самоконтролю. Ці проблеми досліджували такі вчені як К.А. Абульханова, Б.В. Зейгарник, І. І. Чеснокова тощо. Важливим є те, що ці питання мають прикладний, практичний характер, і саме практичні поради щодо самовиховання та самоконтролю можна знайти в науково-популярній літературі на зразок творів відомого Мірзакарима Норбекова або сучасного російського психолога Олександра Свіяша.

2. Сутність самовиховання як форми активності людської особистості

Кожна практична діяльність людини має свої мотиви. Механізм управління мотивацією створюється тоді, коли формується сама особистість з її змістом життя. Без цього мотиви матимуть нестійкий, ситуаційний характер, і поведінка людини характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю і непослідовністю.

При достатньому розвитку свідомості людина з об'єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою. Активність особистості, яка спрямована на вдосконалення своїх фізичних, моральних, трудових, естетичних та інших якостей, називається самовихованням. Це є вільна спрямована діяльність людини, прояв її самореалізації, самовираження, причому відбувається вона не примусово, а за власним свідомим вибором. Самовиховання є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інтересами, метою, умовами життя особи. Іншими словами, самовиховання є самоуправління особи з наміром змінити себе. Воно буде ефективним, коли будуть визначені його завдання. Щоб визначити завдання самовиховання, необхідно мати чітке уявлення про себе, тобто володіти самоаналізом. Здатність аналізувати і вивчати риси своєї особистості потребує вміння спостерігати за своїми переживаннями, сконцентруватися на собі і на факторах, які спричиняють різні психічні стани, конкретні дії, радість, тривогу або страх. Однак нерідко люди приписують собі неіснуючі якості, захищаючись від внутрішнього конфлікту між своїм «Я» і самооцінкою. Тому при визначенні завдань самовиховання важливо орієнтуватися не лише на те, яким себе вважає суб'єкт, але й на те, яким бачать його інші люди. Думки інших людей допоможуть особистості змінити перекручене уявлення про себе, а потім скласти програму самовиховання, приймаючи рішення, які з особистих якостей потребують розвитку, а які треба змінити.Размещено на Allbest.ru

Успіх самовиховання залежить від того, наскільки людина володіє методами самовиховання. Під цим розуміють методи і підходи, якими користується особа, щоб діяти на свою свідомість, почуття, волю з метою реалізації програми самовиховання. Основними методами є самопізнання, самооцінка, самопереконання, самопорівняння, самозобов'язання, самоуправління, самопримушування, самонавіювання, самозвіт, самопокарання та ін. Дуже важливим є такий метод самовиховання як самоконтроль. Самоконтроль - це визначення відхилень програми самовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самовдосконалення.

Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи.

Повсякденне життя переконує нас у тому, що фізичне самопочуття людини тісно пов'язане зі станом її психіки. Єдність тіла і психічного стану відображена у відомому стародавньому вислові: «У здоровому тілі - здоровий дух». Фізична активність позитивно впливає на нормальний перебіг психічних процесів. У скелетних м'язах є численні специфічні нервові клітини, які під час м'язових скорочень посилають у головний мозок стимулюючі імпульси, за допомогою яких підвищується загальний тонус відповідних ділянок кори великого мозку, що сприяє поліпшенню розумової діяльності.

Характерною особливістю людської психіки є те, що вона може відволікатися від реальної дійсності і використовувати створені нею образи для психічної саморегуляції. Так, феноменальні здібності тібетських йогів, яких вони досягають шляхом спеціальних тренувань і вправ по створенню «психічного тіла», дають їм змогу вільно розширювати кровоносні судини, інтенсифікувати обмін речовин, максимально підвищуючи теплопродукцію організму.

Людське життя проявляється двома формами активності: поведінкою і діяльністю. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність - це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки і діяльності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність складається з ряду дій відносно завершених елементів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату й органів чуття, так і внутрішніми, що виконуються в розумі.

Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, вони звуться звичками. Звички бувають корисними (акуратність, організованість) і шкідливими (куріння, вживання алкоголю, наркотиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати своєю поведінкою. Позбавлення від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та виконання ряду правил:

1. Сформулювати для себе тверде і безповоротне рішення - діяти у накреслених напрямах. Прийняте рішення сформулює в головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реалізації рішення.

2. Уникати умов, за яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових, позитивних звичок.

3. Не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не закріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умовою для формування нових звичок.

Самопізнання - це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, в тому числі її спрямованості (мета, мотиви, інтереси, ідеали, переконання), характеру, темпераменту, здібностей, пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам'ять, уявлення, мислення), вольових емоційних процесів, а також психофізіологічного стану організму й особистих якостей.

Аналізуючи результати своєї діяльності, власну поведінку, рівень фізичного і психічного здоров'я, особа пізнає свої якості. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи. Цей метод самовиховання передбачає наявність ідеальної моделі особи і порівняння себе з цією моделлю.

Самопорівняння - це різновид самооцінки, що полягає в порівнянні себе з іншими людьми з метою перейняти у них все добре і все те, чого людині не вистачає.

Самозобов'язання - це внутрішні вимоги до себе і своєї поведінки. Самозобов'язання визначається умовами життя і обов'язками людини. Воно виникає як наслідок невідповідності між ідеалом, ідеальною нормою і своєю конкретною поведінкою.

Самопереконання - це роздумування, співставлення різних мотивів, дискусія з собою, які потребують всебічного обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: образи, заздрості, гніву, самолюбства та ін.

Самонавіювання - це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Воно передбачає навіювання самому собі яких-небудь уявлень, думок, бажань, образів, відчуттів та ін. Успіх самонавіювання досягається за умови, якщо особа здатна концентрувати свою свідомість на предметі навіювання. Для цього необхідні спеціальні умови, зокрема саморозслаблення.

Самовправи - це формування стійких звичок поведінки. Шляхом регулярних вправ можна виробити позитивні й побороти негативні звички.

Самопримушування - це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод.

Самонаказ - це вплив на свій емоційний стан шляхом дії мови. Самонаказ сприяє реалізації програми самовиховання в утруднених умовах і допомагає виробити відповідні установки, наприклад, на усунення небажаних або шкідливих звичок.

Самозвіт - це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності і вчинків. Самозвіт тісно пов'язаний із самоаналізом. Він ділиться на поточний і підсумковий. Самозвіт може проявлятись у формі усної мови, спеціальних щоденників тощо.

Самоконтроль - це визначення відхилень програми самовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самовдосконалення.

Самозаохочення і самопокарання - емоційне підкріплення здійснених вчинків. Самозаохочення - це усвідомлення своїх успіхів, а самопокарання - усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою. Самозаохочення викликає позитивні емоції, що закріплюють успіхи особи, досягнені в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції, які спонукають особу до намагань не повторити негативних дій.

Стреси часто проявляються у вигляді пограничної активізації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стреси. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром виникає в момент зустрічі з подразником, а при психічному - адаптація передує ситуації й наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного, і навпаки.

Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, при дії сильних емоційних і фізичних факторів необхідно використовувати різні показники, які характеризують психічну й функціональну сфери її діяльності. Одним із основних показників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини успішно продовжувати свою діяльність при дії сильних емоційних факторів (стресів). Емоційна стійкість визначається різними методами. Одним із них є метод самооцінки за допомогою особистих запитань. Він дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу. Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищена збудливість, схильність до різкої зміни настрою, неспокій, нерішучість та ін. Емоційно стійка особа має високу витримку і самоволодіння в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Під самоволодінням розуміють здатність людини здійснювати діяльність в дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. У самоволодінні проявляється свідомо-вольова організація психічних процесів, які регулюють діяльність людини.

Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспокою, є психологічний захист. Він оберігає сферу свідомості від негативних, травмуючих особу переживань, переводячи їх у сферу підсвідомого, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Тому посилення і тренування психологічного захисту є одним з найактуальніших завдань профілактичної і клінічної психотерапії. Особливістю психологічного захисту є його неусвідомлюваність. Зокрема, не усвідомлюється потреба в терміновому зниженні дії психотравмуючого фактора. Психологічний захист проявляється також у неусвідомлюваній зміні настанов і мотивацій, при яких протиріччя, що є наслідком початкових намагань, усуваються. Часто проявами психологічного захисту є самовиправдовування, забування, самонагорода, самовибачення тощо. Слід пам'ятати, що емоційно негативні враження й афекти дуже погано забуваються і надовго залишаються у свідомості, спричиняючи біль і страждання. Велику роль у порушенні механізмів психологічного захисту відіграють різні зовнішні й внутрішні подразники: психотравмуючі фактори (грубість, цинізм, жорстокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об'єктивну оцінку подіям, що відбуваються, конфліктність особи, зміни характеру тощо. Часто формами психологічного захисту є «уникнення» (наприклад, ухилення від обговорення теми, що має емоційно-особисте значення, ситуацій, книжок, кінофільмів тощо і «вихід» (із сім'ї, професійної або вікової групи тощо).

Найдієвішими механізмами психологічного захисту є витіснення, проекція та ідентифікація.

Витіснення - це процес, внаслідок якого неприйнятні для особи думки, згадки, переживання ніби «виганяються» зі свідомості й переводяться у сферу безсвідомого. В той же час витіснені думки часто продовжують впливати на поведінку особи й проявляються у формі неспокою, тривоги, страху та ін.

Проекція (викидання вперед) - це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини властивими даній особі мотивами й рисами.

Ідентифікація - це механізм психологічного захисту, в результаті дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або з групою людей), яка є для неї взірцем поведінки. Цей механізм може працювати по-різному. По-перше, це може бути об'єднання з іншою особою на ґрунті встановленого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних форм орієнтації іншої особи. По-друге, це може бути бачення особистості іншої людини як продовження самого себе. По-третє, це може бути постановка особистістю себе на місце іншого. Різні механізми ідентифікації викликають і відповідну поведінку особи.

Людина, як істота біосоціальна, постійно відчуває потребу жити у згоді з навколишньою дійсністю, зберігати й підтримувати рівновагу стану психіки як основи нормальної життєдіяльності та оптимальної соціальної адаптації. Цій меті служать різні механізми психологічного захисту, які визначаються індивідуальними характеристиками особи. Впливаючи на індивідуальні особливості людини, можна цілеспрямовано тренувати і посилювати механізми психологічного захисту. До таких впливів належить аутогенне тренування.

3. Основи аутотренінгу

На нашу думку, проблеми самовиховання та самоконтролю треба розглядати не лише з позицій теорії, а й великою мірою з позицій практичних, прикладних. Сучасна людина повинна знати про існуючі практики, системи, тренінги, які дозволяють навчитися самоконтролю та успішно займатися самовихованням. Одна з таких систем, відома досить давно, - аутотренінг.

Аутотренінг - це концентроване саморозслаблення і самонавіювання (самонавіювання - це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан).

Аутотренінг є системою навчання прийомів саморозслаблення м'язів (м'язова релаксація), психічного заспокоєння, поринання в дрімотний стан, які супроводжуються самонавіюванням. Аутогенне тренування широко застосовують у медицині, спорті, на виробництві, в самовихованні. Воно є одним із механізмів саморегуляції особистості. Аутотренінг дозволяє вирішити широке коло завдань, які входять до програми саморегуляції особистості. До них належать регуляція функціонального стану організму, регуляція різних психічних станів, мобілізація фізіологічних і психічних резервів особи, емоційно-вольова підготовка людини до відповідної діяльності, зняття нервово-емоційного напруження, розвиток пізнавальних процесів - уваги, пам'яті, мислення, зміна мотивації і самооцінки особи тощо. Аутотренінг можна застосовувати в групах та індивідуально. Групове аутогенне тренування ефективніше за рахунок механізмів взаємоіндукції, міжособистісного впливу. Однак необхідно дуже обережно підходити до комплектування груп, оскільки негативне ставлення до аутотренінгу хоча б однієї людини в групі може призвести до зниження ефективності заняття. Індивідуальне тренування розширює можливості цього заходу, оскільки дозволяє використовувати різні прийоми впливу з урахуванням конкретної особистості.Размещено на Allbest.ru

Часто індивідуальне навчання аутотренінгу проводять із застосуванням магнітофонних записів. Перед початком занять у доступній формі повідомляють про роль психічної діяльності й кори великого мозку в регуляції діяльності м'язів, серцево-судинної, дихальної та інших систем, пояснюють фізіологічні та психологічні основи методу. Вступна бесіда може тривати 1 - 1,5 години. Колективні заняття проводять, як правило, через день, бажано в один і той самий час, краще у вечірні години. Самостійне повторення занять (власне аутотренінг) рекомендується проводити щоденно не менше ніж три рази на день. Головне завдання курсів полягає в поступовому розвитку навиків самовпливу. Загальний курс складають не менш як 12 колективних занять, під час яких курсанти засвоюють базисні вправи аутотренінгу й формують навики самовпливу на м'язову та емоційно-вольову сферу.

Заняття краще розпочинати через 1,5-2 години після прийому їжі. На самостійні вправи виділяють по 10-15 хвилин на кожен сеанс. Перед заняттями необхідно розстібнути ґудзики на одязі, ремінь та інші тугі застібки й прийняти одну з наведених нижче поз.

1. Положення сидячи - поза «візника». Пацієнт сидить на стільці, голова нахилена вперед, передпліччя вільно лежать на передній поверхні стегон, кисті опущені й розслаблені, ноги зручно розставлені.

2. Положення сидячи в «пасивній» позі. Пацієнт сидить у м'якому кріслі з прямою або трохи відхиленою спинкою. Потилиця і спина зручно спираються на спинку крісла. Руки розслаблені, лежать на підлокітниках, ноги дещо розставлені.

3. Положення лежачи на спині. Пацієнт лежить на спині на м'якому дивані чи ліжку, під головою невелика подушка, руки вільно лежать уздовж тулуба, дещо зігнуті в ліктьових суглобах і дещо розведені. Іноді для зручності під коліна підкладають м'який валик.

Засвоївши ці комплекси, можна переходити до спеціальних вправ: відволікання, самовиховання, тренування пам'яті, самонавіювання сновидінь тощо.

Надзвичайно важливу роль в успішності керівництва навчальним закладом відіграють не лише знання, професійний досвід і вміння керівника, але і його індивідуально - психологічні якості та здатність до саморегуляції психічних станів.

Аналіз літератури свідчить, що ця проблема досліджується. Описана роль керівника навчального закладу в успішності роботи останнього, описано, як належить готувати керівників, обґрунтовані теоретичні засади управління закладом освіти (Є.Н. Хриков). Говорячи про особливості управління навчальним закладом, можна також використовувати розробки з управління взагалі, з менеджменту (А.В. Швегда, В.Н. Панкратов). Також у нашому дослідженні використано літературу із психології та педагогіки, де йде мова про самоконтроль, самовиховання, саморегуляцію (такі автори, як Р.І Водейко, Г.Є. Мазо, В.Л. Леві).

На нашу думку, важливим є виявлення місця компоненту психічної стійкості в комплексі загальної професійної компетентності керівника навчального закладу. Саме системний самовплив на Я - професійне, як об'єкт саморегуляції, в якому як вихідна база присутня психологічна стійкість.

Варто відмітити, що емоційно - вольові, інтелектуальні й особистісно-професійні якості керівника навчального закладу, які є вихідною основою його психічної стійкості, постійності, врівноваженості, визначають, зрештою, й рівень управлінської підготовленості, тобто професійної компетентності. Можна обґрунтовано стверджувати, що психічна стійкість значною мірою характеризує готовність і здатність керівника виконувати управлінські функції, і присутня тут як потенційна складова. В цілому ж професійна компетентність включає в себе й готовність, і здатність, і професійне вираження усіх якостей та характеристик безпосередньо в управлінській діяльності.

Тому підвищення продуктивності саморегуляції керівника навчального закладу можливо лише в єдиному контексті професіоналізації та власне управлінської діяльності. Отже, проаналізуємо взаємозв'язки та залежності емоційно-вольових, інтелектуальних й особистісно-професійних якостей як компонентів і психічної стійкості в цілому, й професійної компетентності.

Описуючи особистісно-професійні якості керівника, ми виходимо з того, що модель його особистості може бути створена на основі системного підходу. Він не може бути повністю зрозумілий, якщо йому давати оцінку окремо як біологічному, психосоціальному чи психоаналітичному явищу.

З іншого боку, керівник не може бути зрозумілий і як конгломерат різних якостей та властивостей. Він є інтеграція різнохарактерних і різнорівневих якостей та властивостей, які функціонують за законами ієрархічної системи, де соціальне домінує над біологічним, вершинні утворення - над глибинними, а не навпаки.

Якщо керівник закладу освіти нами уявляється як цілісний феномен, то для усвідомлення його сутності велике значення має уявлення про його структуру й функції. Структура в змістовно-образному вигляді розкриває його організацію. Структура в легкому для сприйняття вигляді дає зображення системи.

Отже, психічна стійкість керівника навчального закладу розглядається нами як необхідна сукупна сформованість інтелектуальних, емоційно-вольових та особистісно-професійних якостей, необхідних для успішного виконання аналітико-конструктивних, діяльнісно-регулятивних, комунікативних і оціночно-корегувальних функцій. Саморегуляція психічної стійкості покликана забезпечити оптимальне виконання керівником цих функцій та бажаний рівень його відповідності вимогам управлінської діяльності.

Отже, з одного боку, ми бачимо сучасні тенденції розвитку управління закладами освіти, велику увагу, що приділяється ролі керівника навчального закладу, а також важливість саморегуляції в управлінській діяльності. З іншого боку, спостерігаємо недостатню розробку теми культури саморегуляції саме керівника закладу освіти, а також недостатню кількість практичних розробок, що допомагають формувати культуру саморегуляції керівника навчального закладу. Все це й зумовило тему нашої магістерської роботи: «Формування культури саморегуляції керівника навчального закладу».

4. Використання окремих практичних способів, прийомів з метою самовиховання та самоконтролю

Професійне самовиховання майбутнього вчителя виникає як одна з умов задоволення потреби утвердити себе в ролі вчителя, зайняти достойне місце в суспільстві. Майбутня професійна діяльність - виступати у свідомості студента не лише як соціально важливе об'єктивне явище, але і як суб'єктивна, особистісна цінність. В основі мотивації самовиховання студента лежить ціла сукупність мотивів. Її становлення і перетворення самовиховної діяльності у звичну форму діяльності, у властивість особистості проходить певні етапи розвитку.

На початковій стадії цих явищ, яка припадає на молодший підлітковий вік, джерелами і мотивами активного ставлення до своєї поведінки є вимоги і контроль з боку дорослих.

На наступній стадії розвитку особистості змінюються джерела мотивів і характер самовиховання: безпосередні зовнішні вимоги як би змінюються реальною ситуацією, яка змушує особистість змінюватись.

На вищій стадії розвитку особистості мотивуючим фактором до самовдосконалення стає не пряма зовнішня вимога і навіть не потреба - стимул, в якому зберігається деякий мотив, що потребує вольових зусиль, деякого пересилення себе, своєї неготовності, а такі потреби особистості, які не потребують примусу в прямому значенні.

Самовиховання - категорія педагогічна. А.С. Макаренко вчив, що педагогічна справа - це виробництво і робити його треба за технологією, а не на серцевих муках. Ваша прекрасна душа при цьому, говорив А.С. Макаренко, не зникне, вона буде присутня незримо.

Розглянемо методи самовиховання.

1. Самопізнання і самооцінка. Перший найбільш відчутний результат виховання, як вважав В.А. Сухомлинський, виражається в тому, що людина починає думати про себе, оцінювати свої достоїнства і недоліки.

Самопізнання - процес складний і неодномоментний. Воно відбувається в умовах взаємодії з іншими людьми: в процесі спілкування, спільної діяльності на дозвіллі. Завершується воно визначеним оціночним відношенням до якостей своєї особистості. Щось в собі розглядається як хороше, достойне, а чимось - людина залишається незадоволеною. По суті, самопізнання відбувається в процесі самовипробування, пристрасного відношення до проявів своєї особистості.

Тому самовиховання варто почати, перш за все, з самоспостереження в процесі самовипробування, з аналізу фактів власного життя.

Самоаналіз - другий спосіб пізнання себе. Цей процес - складніший, він потребує критичної оцінки фактів, віднесення їх до певних цінностей. Якщо самоспостереження - процес слідкування за тим, що відбувається, то самоаналіз - процес оцінки, чому саме відбувається, внаслідок яких якостей самої особистості, що потребує широти соціального погляду.

2. Самостимулювання. Сильну стимулюючу дію чинить самокритика. Самокритичність є одним з базових якостей особистості, відсутність якої викликає самозадоволення і самозаспокоєння.

Висновки

Размещено на Allbest.ru

Сучасний мінливий світ ставить нові вимоги до людини, незалежно від того, у якій галузі вона працює. Ускладнення професійних завдань, необхідність швидкої адаптації, постійне перевантаження та напруження викликають потребу поповнювати свої знання, вдосконалювати уміння та навички. Надзвичайно важливу роль у цьому відіграють не лише знання та професійний досвід, а й індивідуально-психологічні якості людини та її здатність до саморегуляції психічних станів. Самовиховання та володіння навичками самоконтролю - важлива запорука успішності людини, її адаптованості в суспільстві і просто нормального самопочуття.

Питання самовиховання та самоконтролю опрацьовувалися й опрацьовуються науковцями як теоретично, так і практично. У своїй роботі ми розглянули теоретичні (психологічні) засади самовиховання й самоконтролю й спробували зробити акцент на прикладних аспектах даних питань.

Опрацювавши тему, вважаємо за потрібне зробити такі висновки:

· життя й професійна діяльність будь-якої сучасної людини значною мірою залежить від того, наскільки вона володіє певними методами самоконтролю та самовиховання. Ці методи можна засвоїти протягом певного часу, дібравши для себе саме ті, які підходять тій чи іншій людині з огляду на її особистісні якості, вдачу, темперамент тощо;

· для звичайної, так званої пересічної людини не обов'язково повністю використовувати певну систему, яка, по своїй суті, є способом життя, а не просто набором вправ (наприклад, йога або регулярні заняття аутотренінгом). Доцільніше, на нашу думку, використовувати окремі елементи цих систем та розробки сучасних психологів, спрямовані на вдосконалення людини, яка має на меті досягти професійного й особистісного успіху.

Список використаної літератури

1. Алиев Х. Ключ к себе. Этюды о саморегуляции. М.: Молодая гвардия, 1990. 221 с.

2. Айви А. Лицом к Лицу: Практическое пособие для освоения приемов и навыков делового общения. Новосибирск: ЭКОР, 1995. 136 с.

3. Андреева Г.М. Психология социального познания. М., 1997. 234 с.

4. Водейко Р.И., Мазо Г.Е. Как управлять собой (психофизиологическая саморегуляция). Минск: Народная асвета, 1983. 80 с.

5. Гамезо М.В., Домащенко И.А. Атлас по психологии: Информационно-методическое пособие по курсу «Психология человека». М.: Педагогическое общество России, 2001. 276 с.

6. Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. К.: Наукова думка, 1989. 224 с.

7. Короткий психологічний словник / За ред. В.І. Войтка. К.: Вища школа, 1976. 315 с.

8. Леви В. Искусство быть собой. М.: Знание, 1977. 207 с.

9. Маслоу А. Психология бытия: Пер с англ. К.: Ваклер, 1997. 304 с.

10. Немов Р.С. Психология. Учебник для студентов высших педагогических учебных заведений. В 3-х книгах. Книга 1. Общие основы психологии. М.: Владос, 2000. 686 с.

11. Норбеков М. Опыт дурака, или ключ к прозрению. Санкт-Петербург, ИД «Весь», 2001. 311 с.

12. Психология личности / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. М., 1982. 564 с.

13. Свияш А., Кириченко Е. Энергия бьет ключем // Женский журнал. 2006. №8. С. 86-90.

14. Тести для менеджера / Сост. А.Б. Боровский. К.: ВЗУПП, 1992. 112 с.

Размещено на Allbest.ru