Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретико - методологічні основи дослідження соціальної дезадаптації та девіантної поведінки особистості

1.1 Визначення дезадаптації як соціально-психологічної проблеми

1.2 Характеристика «девіантної поведінки». Форми та види

2. Методи профілактики та корекції девіантної поведінки у підлітків

2.1 Особливості прояву девіантної поведінки у підлітків

2.2 Загальні засади профілактики девіантної поведінки

Висновки

Вступ

дезадаптація девіантний поведінка підліток

Останніми роками в умовах дестабілізації економіки та соціальних кризових процесів в Україні, наше суспільство опинилося в перехідному стані. Це, безумовно, негативно позначилось на багатьох сферах людської діяльності.. У зв'язку із зростанням рівня поширеності різних форм аморальних вчинків та злочинності, надзвичайної актуальності набула проблема девіантної поведінки.

Актуальність дослідження проблеми соціальної дезадаптації особистості в парадигмі девіантології обумовлена необхідністю глибокого пізнання шляхів корекції асоціальної поведінки.. Проблема порушень соціальної адаптації у підлітковому віці тісно пов'язана із глибинними відхиленнями в особистісному розвитку, що породжують схильність до різних видів девіантної поведінки. Практичне значення має вивчення труднощів соціальної адаптації людей з певними фізичними вадами та психічними розладами для надання їм необхідної допомоги.

Зарубіжні дослідники виділяють психологію девіантної поведінки в окрему дисципліну. В Україні ця наука знаходиться на шляху становлення. Але ні зарубіжні, ні вітчизняні автори не мають єдиної точки зору на поняття “девіантна поведінка”. Поряд із цим терміном також використовують такі, як: делінквентна, адиктивна, дезадаптивна, асоціальна, неадекватна, деструктивна, акцентуйована, агресивна, конфліктна. Часто ці терміни вживають як синоніми, хоча насправді вони визначають окремі види поведінки, що відхиляється від нормативної. Це свідчить про невизначеність того, яку поведінку слід вважати за девіантну. Але існує спільне уявлення про те, що девіантна поведінка завжди пов'язана з якоюсь невідповідністю вчинків та дій людини тим нормам і правилам поведінки, які розповсюджені в суспільстві або в певних соціальних групах.

Знайдені тільки принципові напрямки вирішення проблеми асоціалізації та відхидень у поведінці підлітків, але визначення особистісних новоутворень, які є чинниками виникнення девіацій у неповнолітніх, та створення відповідних загальних засад та програм корекційної роботи ще має бути здійснено. Необхідно також виявити симптоми у розвитку особистості, що передують появі соціальної дезадаптації, з метою їх своєчасної нейтралізації як складової частини запобігання соціальній дезадаптації та корегування відхилень на ранніх стадіях їх виникнення. Практично невивченими є специфічні особливості такої діяльності в умовах сьогодення з урахуванням реалій пострадянського суспільства.

У нашій країні вже накопичений чималий досвід шляхів проведення корекції та профілактики дезадаптивної поведінки. За останні роки психологами і педагогами було виконано ряд досліджень по вивченню, діагностиці і попередженню педагогічної занедбаності та правопорушень підлітків. Цьому присвячені роботи Г.С. Абрамової, М.А. Алемаськіна, Ю.М. Антоняна, С.А. Белічевой, В.М. Бехтерева, А.Д. Глоточкина, І.В. Дубровіной, В.В. Знакова, Е.Я. Іванова, К.Е. Ігошева, Д.Д. Ісаєва, А.Г. Ковальова, І.С. Кона, В.Т. Кондрашенко, А.Е. Лічко, Г.М. Міньковського, І.А. Невського, В.Ф. Пірожкова, К.К. Платонова, Г.М. Потаніна та ін.

Установлені основні проблеми підлітків з асоціальною поведінкою: емоційна нестабільність, низький рівень самоконтролю, суперечливість самооцінки і рівня домагань, деформація ціннісно-нормативних уявлень (системи внутрішньої регуляції, референтних орієнтацій). Визначено, що низький рівень розвитку психологічних детермінантів саморегуляції поведінки може слугувати критерієм соціальної дезадаптації школярів. Виявлено порушення смислової регуляції поведінки у соціально дезадаптованих підлітків, яке проявляється, по-перше, у зниженні загального рівня осмисленості життя, і по-друге, в посиленні фрустрації та ригідності у даної категорії учнів. Визначено, що смислові структури підлітків та юнацтва, схильних до адиктивної поведінки, відрізняються від смислових структур осіб контрольної групи того ж віку. Доведено, що одним з потужних чинників девіантної поведінки є несформованість ціннісно-мотиваційної регуляції: особою асимілюються переважно цінності малих асоціально спрямованих угрупувань, а суспільні цінності залишаються неінтеріоризованими. Встановлено зв'язок сугестивності з індивідуально-особистісними характеристиками, що впливають на формування соціальної дезадаптації неповнолітніх, а також зв'язок емпатії з схильністю до соціальної дезадаптації. Створено та апробовано відповідні методики визначення особистісних новоутворень, що спричинюють відхилення у поведінці.

Отже, основний доробок вітчизняних вчених полягає у визначенні структурних компонентів особистості, що можуть бути найбільш небезпечними для подальшого особистісного розвитку дитини і на основі яких випрацьовуються критерії соціальної дезадаптації. Важливим здобутком є розроблена типологія соціально дезадаптованої поведінки, що побудована на основі психологічних детермінант соціальної дезадаптації. З'ясовано, що дезадаптивна поведінка є результатом несприятливого життєвого досвіду, що призводить до порушення соціалізації, і, як наслідок, недотримання дитиною соціальних норм.

Недостатнє вивчення проблеми впливу дезадаптованої поведінки на особистість підлітків зумовило вибір теми курсової роботи: «Соціальна дазадаптація особистості як фактор розвитку девіантної поведінкки у підлітків».

Об'єкт дослідження: особливості виникнення девіацій поведінки у підлітків.

Предмет дослідження: соціальна дезадаптація особистості як фактор розвитку девіантної поведінки у підлітків.

Мета роботи. Мета роботи полягає у теоретичному аналізі сутності девіантної поведінки як форми асоціалізації у підлітка.

Для досягнення поставленої мети були визначені такі завдання:

1. виявити та проаналізувати теоретичні підходи щодо виникнення девіантної поведінки;

2. виділити основні причини соціальної дезадаптації у підлітків.

3. розробити комплекс корекційно- профілактичних заходів щодо попередження виникнення девіантної поведінки у підлітків.

1. Теоретико - методологічні основи дослідження соціальної дезадаптації та девіантної поведінки особистості

1.1 Визначення дезадаптації як соціально-психологічної проблеми

Проблема визначення феноменології соціальної та шкільної дезадаптації підлітків набирає все більшої актуальності і потребує детального вивчення та аналізу. Труднощі у пристосуванні до умов шкільного навчання - одна з найгостріших проблем, з якою останнім часом усе частіше стикаються соціальні педагоги. Асоціалізовані діти та корекційна робота з ними - одна серед глобальних проблем оздоровлення суспільства, адже підростаюче покоління це майбутнє країни.

Для того щоб глибше розкрити питання про соціальну дезадаптацію, детальніше зупинимося на термінах «адаптація» та «соціальна адаптація».

Адаптація (лат. аdapto - пристосовую) - пристосування живого організму до динамічних умов зовнішнього і внутрішнього середовища. Спрямована на збереження і підтримання гомеостазу. З біологічної точки зору передбачає життєво необхідне пристосування організму до постійних і мінливих умов зовнішнього середовища (сезонних змін температури, освітленості, вологості, змін у харчуванні) та змін в організмі, пов'язаних із виникненням захворювання, обмеженням чи втратою деяких функцій тощо. У тварин здатність до адаптації обмежена внутрішніми можливостями регуляцій функцій організму. У людини адаптаційні можливості значно розширюються за рахунок створення нею продуктів діяльності (пристосувань, приладів, механізмів, одягу, житла, тощо). У психології розглядають зорову, сухову, сенсорну, професійну та інші види адаптацій. Також інтенсивно вивчають адаптацію людини як особистості в соціальному середовищі з урахуванням вимог суспільства, особистісних потреб, інтересів і можливостей [33, с. 10, 11].

Соціальна адаптація (лат. socialis - суспільний) - процес активного пристосування індивіда до соціального середовища, в якому він перебуває. У кожного індивіда соціальна адаптація відбувається залежно від ціннісних орієнтацій, обраних цілей і можливостей їх досягненнях в конкретних умовах. Вона має неперервний характер, але найбільше виявляється під час зміни діяльності людини і її соціального оточення. Швидкість і ефективність соціальної адаптації залежить від особливостей впливу індивіда на соціальне середовище, участі в суспільній діяльності, потреб і мотивів поведінки та соціальної ролі. Основними показниками соціальної адаптації є взаємодія особистості з оточуючими і її активна діяльність. Неадекватна поведінка індивіда у соціальному середовищі, сформована на неправильному уявленні про себе і свої можливості, призводить до порушення соціальної адаптації. [33, с. 10, 11].

Явище протилежне адаптації - дезадаптація. Це поняття трактується науковцями як процес, пов'язаний з переключенням з одних умов життя й відповідно, звиканням до інших (Л.Н. Бережнова) [4, с. 15]. Вчені Г.Ф.Кумаріна, М.Е. Вайнер, Ю.Н. В'юнкова, І.Ф. Дємєнтьєва, Р.В. Овчарова, Н.Ю. Максимова, Л.В. Дзюбко та ін. доводять, що діти відчувають стан дезадаптації при систематичному шкільному навчанні, причому вже на ранніх його етапах [9, с. 336]. Серед найбільш універсальних проявів дезадаптації називають емоційні порушення, невротичні реакції та стани (Н.Н. Заваденко, А.С. Петрухин, Н.Г. Мангелис, Т.Ю. Успенська, Н.Ю. Суворіна, Т.Х. Борисова) [16, с. 21-28]; проблеми важковиховуваності та труднощів у навчанні (Н.Ю. Максимова, В.М. Оржеховська, Н.В. Вострокнутов, Р.В. Овчарова); медико-біологічні, патохарактерологічні та соціопатичні дисфункції, які ускладнюють процес соціальної адаптації в будь-якому віці (О.І. Захаров, В.Н. Арбузова. та ін.) [2].

Дезадаптація особистості - надскладна соціально-педагогічна та психологічна проблема. Визначення поняття „дезадаптація особистості” у різних авторів подається неоднаково. Одні вчені вважають дезадаптацію процесом дисгармонійного розвитку особистості, коли виникає неузгодженість цілей і результатів, коли вона стає джерелом психічної напруги, внутрішнього дискомфорту, нестабільності перебігу психічних процесів (А. Фурман) [3, с. 70]. Інші вважають дезадаптацією хід внутрішньо-психічних процесів, що призводить не до розв'язання проблемної ситуації, а до її посилення, зростання труднощів і викликаних нею неприємних переживань (А. Налчаджян). На думку Н. Сарджвеладзе, дезадаптація - це непристосованість до інших і до себе, складний соціально-психологічний процес, що характеризується неадекватністю комунікативних навичок та дезорганізацією поведінки, невпевненістю у власних силах і недовірливим внутрішньоособистісним ставленням. Визначення поняття „психологічна дезадаптація” зустрічаємо й у К. Роджерса: це процес невідповідності між „Я-структурою” особистості і досвідом. Особистість сприймає, зокрема, себе та свої стосунки з людьми і явищами у своєму оточенні так, щоб це відповідало її „Я-структурі”. Тому особа схильна до заперечень або спотворення будь-якого переживання, що не відповідає її теперішньому „Я-образу”, оскільки свідомість відчуває тривогу, загрозу, розлад [3, с. 73 - 75].

Соціально-психологічна дезадаптація передбачає збої в процесі оволодіння особистістю відповідної ролі під час входження в нову соціальну ситуацію. Процес соціально-психологічної дезадаптації супроводжується зниженням самооцінки людини та зростанням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні. Зазвичай у такої особистості наявний внутрішній конфлікт між її рольовим статусом і рівнем домагань.

Під схильністю до дезадаптації слід розуміти існування особливостей поведінки, що не сприяють повноцінний адаптації людини у суспільстві і проявляються у вигляди конфліктності, незадоволеністю взаємодією з іншими людьми, протистояння реальності, соціально-психологічної ізоляції.

Поряд із дезадаптацією, спрямованою на зовнішнє середовище існує внутрішньоособистісна дезадаптація, в який проявляється незадоволеність людини собою, неприйняття себе як цілісної і значущої особистості. Ознака тотальності вказує на те, що патологічні поведінкові стереотипи спричиняють дезаадаптацію у більшості ситуацій, в яких опиняється людина, тобто вони проявляються завжди.

Соціальна адаптація у підлітковому віці тісно пов'язана з навчанням у школі. Коли мова йде про шкільну адаптацію, маємо усвідомлювати, що це складний процес, який поєднує у собі адаптацію функціональну, навчальну та соціально-психологічну. Функціональна адаптація це пристосування особистості дитини до виконання обов'язків, зумовлених функціональним призначенням навчальної діяльності. Навчальна - пристосування до умов навчання в освітніх закладах. Щодо соціально-психологічної адаптації, то її визначають як найбільш оптимальне пристосування дитячої психіки до умов шкільного середовища шляхом засвоєння і прийняття цілей, цінностей, норм і стилів поведінки, прийнятих у даному середовищі [16].

Таким чином, невідповідність соціопсихологічного і психофізіологічного статусу (або можливостей) школяра вимогам ситуації життєдіяльності, що, у свою чергу, не дає змоги йому адаптуватися в умовах навчально-виховного процесу школи визначається як шкільна дезадаптація. Але шкільну дезадаптацію можна розглядати як утворення неадекватних механізмів пристосування дитини до школи у формі порушень навчання та поведінки, конфліктних відносин, психогенних захворювань та реакцій, підвищення рівня тривожності і не гармонійного розвитку особистості [35].

Не варто плутати шкільну дезадаптацію з соціально-психологічною. Поняття „соціально-психологічна дезадаптація" охоплює широке коло порушень, які можуть виникнути у дитини під дією різноманітних складних соціальних умов, обставин її життя й розвитку (фактичне або соціальне сирітство, розлучення чи конфлікти в сім'ї, зміна місця проживання або звичної обстановки, тривала хвороба, фізичний недолік та ін.). Шкільною ж дезадаптацію можна вважати лише ті порушення і відхилення, які виникають у підлітка в результаті шкільних впливів, або є спровокованими школою, тобто прямо або опосередковано пов'язані з навчальною діяльністю, навчальними успіхами, поведінкою дитини в школі і вдома під час виконання домашніх завдань.

Шкільну дезадаптацію можна розглядати як процес, як прояв і як результат. Для дезадаптації як процесу характерне зниження адаптивних можливостей дитини в умовах школи. Дезадаптація як прояв - це характеристика нетипової поведінки та емоційно-психологічного стану учня в школі і поза нею. Нарешті, дезадаптація як результат є свідченням того, що поведінка, стосунки і результативність навчання дитини не відповідають тим нормам, які характерні для неї (її ровесників) у даних умовах життєдіяльності [30, с. 352].

Взалежності від фізичної, психологічної та соціально- психологічної видів шкільної адаптації, виділяють три основні компоненти шкільної дезадаптації [7, с. 204]: 1) неуспішність у навчанні за відповідними вікові дитини програмами, що включає такі ознаки як хронічна неуспішність та недостатність і уривчастість загальноосвітніх відомостей, відсутність системних знань і навчальних навичок (когнітивний компонент шкільної дезадаптації); 2) постійні розлади емоційно-особистісного ставлення до окремих предметів, навчання в цілому, педагогів та пов'язаних з навчанням перспектив (емоційно-оціночний, особистісний компонент шкільної дезадаптації); 3) систематичні порушення поведінки у процесі навчання і в шкільному середовищі (поведінковий компонент шкільної дезадаптації). У більшості дезадаптованих школярів достатньо чітко можуть простежуватись усі три вказані компоненти, однак переважання серед проявів шкільної дезадаптації того чи іншого з них залежить, з одного боку, від віку і етапів особистісного розвитку, а з другого - від причин, що лежать в основі формування шкільної дезадаптації [7, с. 204].

В. Воробйов і Н. Коновалова виділяють три типи і, відповідно, три форми шкільної дезадаптації:

1. Деприваційна. У цьому контексті поняття «депривація», на відміну від традиційного розуміння, розглядається як нездатність особистості побачити в реальній психологічній ситуації особисту психологічну проблему. Причиною такого «безтурботнього» розвитку може бути не тільки справжня депривація (позбавлення матеріальної турботи та любові), а й гіперопіка (своєчасне «непередання» дитині відповідальності за її долю). Унаслідок цього діти не мають досвіду нормальної психологічної адаптації, не актуалізуєхться їхня потреба до пізнання. Отже, шкільні проблеми учнів з таким типом шкільної дезадаптації будуть скоріше турботою вчителів та батьків, а не їх особистими психологічними проблемами;

2. Невротична природа. Спричинена непродуктивністю процесів адаптаціі. Це означає, що хоча у невротичної особистості психологічні проблеми виникають своєчасно, частіше вони залишаються невирішеними і витісняються, пригнічуючись психологічними засадами особистості;

3. Психопатична. При таких порушеннях психологічні проблеми актуалізуються також своєчасно, але вирішуються дитиною неправильно: в результаті їх вирішення особистість наділяється неадаптованими стратегіями і тактикою поведінки в нових проблемних ситуаціях. До таких неадаптованих стратегій належать втечі з дому, неуспішність в школі як протест проти вчителів [8, с. 88-89].

Основними причинами шкільної дезадаптації є:

1. Сам процес навчання.

2. Особливості взаємовідносин з вчителем та однокласниками.

3. Особливості виховання в сім'ї.

4. Вроджені особливості ЦНС.

5. Підвищена сензетивність [35].

Показники шкільної дезадаптації, враховуючи підвищену сензетивність, у різних вікових періодах відрізняються. Якщо у молодшому шкільному віці домінуючими проблемами були недостатній рівень соціальної і психолого-педагогічної готовності до школи та нездатність засвоїти роль учня, усвідомити вимоги і норми шкільного життя, то у підлітковому віці дезадаптація набуває наступних ознак:

1. неприйняття вимог і норм шкільного життя;

2. недостатня сформованість психофізіологічних і психологічних основ навчальної діяльності;

3. прогалини у знаннях, які спричиняють труднощі у подальшому засвоєнні матеріалу;

4. "інтелектуальна пасивність";

5. знижена працездатність, висока втомлюваність; конфліктність та інші девіантні прояви [13, с. 196].

Найчастіше підлітковий вік визначають як «критичний». У психології критичними називають такі періоди розвитку, коли організм має підвищену сензитивність (чутливість) до якихось певних зовнішніх і внутрішніх впливів, дії яких саме в цей (і ні який інший) період розвитку мають особливо важливі, безповоротні наслідки. Такі періоди часто супроводжуються психологічною напруженістю, перебудовою. У психології вони мають назву “вікових криз”. Це складні стани, які характеризуються більш-менш вираженою конфліктністю. Шкільна дезадаптація, як складова частина соціальної, може стати підгрунтям для певних відхилень у поведінці підлітка. Неврози, порушення поведінки, нахил до правопорушень найчастіше зустрічаються у людей, які в підлітковому віці мали труднощі у спілкуванні з однолітками і вчителями.

Дані досліджень свідчать, що повноцінне спілкування з ровесниками у підлітковому віці, успішність у навчанні, взаємопорозуміння з педагогами та розумовий розвиток - це найбільш значні фактори для збереження психічного здоров'я на протязі тривалого часу [13, с. 343].

У віковій психології підлітковий вік поділяється на молодший і старший. Вони мають певні розбіжності. Так, для молодшого підлітка новоутворенням є здатність до ідентифікації, для старшого - почуття самостійності і перше кохання.

Необхідно зазначити, що труднощі, які пов'язані із засвоюванням програмового матеріалу молодшими підлітками - одна з причин соціальної дезадаптації учнів.

Одним з важливих чинників формування негативних рис характеру дитини є небажання вчителя, відраза учня із низькою успішністю до будь-яких видів навчальної праці, уникання ним процесу підготовки домашніх завдань, прогули уроків, обдурювання вчителів, батьків, тощо. Зрозуміло, що причин негативного ставлення дитини до навчання багато: це й недоліки дошкільного виховання у родинах та дитячих садках, і педагогічна не вдалість і некомпетентність на першому етапі навчання дитини в школі. Такі учні стають об'єктами посиленої педагогічної уваги, але упереджене ставлення вчителів до них, що проявляється в грубих зверненнях, некоректних зауваженнях, підвищення голосу під час розмови з дітьми, відвертому обговорюванні поведінки й успішності у присутності інших школярів, систематичних скаргах батькам, ще більше загострюють проблему.

Постійні конфліктні ситуації призводять до проявів грубості з боку учнів, демонстрації ними непокори, виклику. Зрештую в їхньому характері закріплюються негативні риси, зокрема конфліктність, злостивість, ефективність.

Водночас діти з низькою успішністю потерпають від злостливих ровесників, які у витонченій формі, використовуючи образливі прізвиська, ігноруючи цих дітей, знущаючись із них, також демонструють свою неприязнь.

Таким способом відбувається виштовхування школярів, що погано навчаються, із соціального середовища, що посилює агресивність і дратливість останніх.

Ігнорування вчителями, батьками, ровесниками цієї категорії учнів призводить до їх соціальної дезадаптації, формування в них асоціальних рис поведінки: схильності до хуліганства, бродяжництва, крадіжок. З часом у них виробляється стійка настанова на споєння правопорушень.

Отже, соціально дезадаптовані учні, зокрема категорія дітей із низькою успішністю, є “групою ризику”, представники якої найчастіше піддаються різним видам девіацій поведінки.

1.2 Характеристика «девіантної поведінки». Форми та види

Людина як суб'єкт соціалізації формується у міжособистісних стосунках під впливом оточення, в якому пріоритет належить, передусім, сім'ї. Велике значення мають також виховні інститути, в яких людина проводить основну частину життя. Взаємодіючи з соціальним оточенням, індивід постійно зустрічається з багатьма суперечностями, непорозуміннями, котрі нерідко спричиняють конфлікти, викликають внутрішню дисгармонію, а це, у свою чергу, впливає на формування особистості, на міжособистісні стосунки і поведінку загалом.

Термін „поведінка” (англ. behavior, behaviour) трактується переважно як активність людини (і загалом живих організмів), котра спостерігається ззовні. Це система дій і вчинків, спосіб життя, уміння поводитися відповідно до встановлених правил. Поведінка є цілеспрямованою системою послідовних дій, практичний контакт з навколишнім середовищем, ставленням живих організмів до тих його властивостей, від яких залежить збереження і розвиток їх життя. Вона готує людину до задоволення її потреб, досягнення певної мети [6, с. 672].

Основою певної поведінки живих організмів є їх актуальні потреби. Поведінка тварин біологічно задана від народження. На відміну від них поведінка людини є завжди суспільно обумовленою і має свідомий, цілеспрямований характер. Людина спрямовує свої дії не тільки на безпосереднє задоволення потреб, а й на організацію взаємин з іншими людьми відповідно до суспільно прийнятих норм моралі та права [33, с. 254].

Людина в будь-якому середовищі ніколи не залишається наодинці з собою. Навіть якщо вона цілком занурена у власні думки і переживання і не помічає навколо нічого, то все ж настає час, коли у неї виникає бажання поділитися результатами своєї творчості й думками з іншими.

Соціально-психологічна природа особистості, на думку Л. Орбан-Лембрик, проявляється саме через комунікативний потенціал особистості (мається на увазі спілкування у всіх його проявах). Береться до уваги весь спектр зв'язків і взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, обмін інформацією, співпереживання, сприймання, відтворення, діяльність особистості [29, с. 448; 28, с. 576].

Під впливом суспільства, інших людей і взаємодії з ними утворюються конкретні еталони (стандарти) поведінки, за допомогою яких людина оцінює інших. Але спілкування членів однієї групи, які перебувають в одній ситуації, можуть суттєво відрізнятися. Ці відмінності свідчать про індивідуально-психологічні та особистісні особливості членів групи, тобто кожного індивіда зокрема.

Суспільство завжди надає особливої уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідає встановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука, філософія з різних боків розглядають і оцінюють це явище.

Соціальне життя складне і різноманіт-не і в тому розумінні, що охоплює не тіль-ки стабільне, спокійне, правильне, нормаль-не життя, а й відхилення. Це знаходить відображення у відхиленні від норми (девіантній) поведінці людей і аномалії суспільства.

Отже, девіантна поведінка (лат. deviatio - відхилення) - дії людини (девіанта), які порушують офіційно встановлені в суспільстві чи неофіційні в певній соціальній групі моральні і правові норми, що призводять до її покарання, ізоляції, виправлення або лікування. До основних видів девіантної поведінки відносять алкоголізм, наркоманію, проституцію, сексуальні збочення, суїцид, злочинність та ін. [33, с. 254].

Психологія девіантної поведінки - це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізми виникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки, що виділяються вид норми, а також способи и методи їх корекції и терапії [14, с. 208].

За останні роки у зв'язку із кризою нашого суспільства інтерес до проблеми відхиленої поведінки значно зріс, що обумовило необхідність більш ретельно дослідити причини, форми, динаміку асоціальної поведінки, пошук більш ефективних засобів соціального контролю - профілактичних, корекційних, реабілітаційних тощо.

У зв'язку з цим українські соціологи виявляють безпосередній інтерес до проблем молоді, вивчаючи особливості формування трудових орієнтацій та життєвих планів молоді (А. Вишняк, О. Ручка, В. Оссовський, С. Макєєв, С. Стукало та інші), адаптацію до сьогодення (О. Злобіна, С. Макєєв, С. Оксамитна, В. Пилипенко, В. Тихонович, О. Шкачко), різні види девіантної поведінки молоді (О. Бандурка та В. Соболєв, В. Водник, О. Зелінський, Ю. Золотарьова, В.Іванова, Н. Побєда, Є. Ставицька та інші) [10, с. 32].

У вітчизняній літературі з питань психіатрії, наркології, нейропсихології та інших галузей медичних знань девіантна поведінка зазвичай класифікується так:

1. делінквентна поведінка;

2. адиктивна поведінка;

3. девіації сексуальної поведінки;

4. суїцидальна поведінка або аутоагресивна;

5. розлади харчової поведінки;

6. девіації основані на суперздібностях.

Медичний підхід не дає змогу з'ясувати всі аспекти девіантної поведінки, оскільки наведені вище її прояви можуть бути й у цілком здорових осіб. Проте він є обов'язковою складовою досліджень девіантної поведінки, детермінанти якої можуть бути наслідком порушень психофізичного розвитку, зокрема психічний недорозвиток, викривлений та ушкоджений психічний розвиток. Тому знання з патопсихології є обов'язковими для психологів.

Психологічна класифікація видів девіантної поведінки заснована на виокремленні соціально-психологічних відмінностей певних різновидів девіантної поведінки. Вона базується на таких критеріях:

- різновид норми, що порушується;

- психологічні цілі поведінки та її мотивація;

- наслідки цієї поведінки й шкода, нею спричинена;

- індивідуально-стильові характеристики поведінки;

- вікові характеристики поведінки.

У межах психологічного підходу використовують різні типології девіантної поведінки. Більшість авторів (Ю.О. Клейберг, Б.О. Урванцев та ін.) виокремлюють три основні групи поведінкових девіацій:

- негативні (наприклад вживання наркотиків);

позитивні (наприклад соціальна творчість);

- соціально-нейтральні (наприклад жебрацтво).

Ц.П. Короленко і Т.А. Донських поділяють усі поведінкові девіації на дві великі групи.

Першу групу становлять відхилення, які називають “нестандартною поведінкою”. Вона проявляється у формі нового мислення, нових ідей, а також дій, що виходять за рамки соціальних стереотипів. Така поведінка визначається активністю, яка, хоча й виходить за рамки прийнятих норм у конкретних історичних умовах, проте відіграє позитивну роль у розвитку суспільства (приклад -діяльність революціонерів, опозиціонерів, першовідкривачів у тій чи іншій галузі знань). Автори зазначають, що нестандартну поведінку цієї форми в строгому смислі не можна визнати девіантною.

Друга група - деструктивна поведінка. Типологія її структурується відповідно до цілей, які можуть бути зовнішньодеструктивні, спрямовані на порушення соціальних норм (правових, морально-етичних, культурних), і внутрішньодеструктивні, спрямовані на дезінтеграцію самої особистості, її регрес. Відповідно до цього виокремлюється зовнішньодеструктивна поведінка і внутрішньодеструктивна [24].

Таким чином, діалектика феномену “порушення соціальних норм” полягає в тому, що девіантна поведінка може виступати як негативна (деструктивна), так і позитивна (революційна) тенденція.. Отже, феномен девіантної поведінки є неоднозначним: відхилення від загальноприйнятих стереотипів та норм поведінки можуть бути ознакою непересічною, видатної людини, навіть якщо це буде визнане після її смерті, а може й бути ознакою необхідності застосування до неї корекційних заходів, з метою допомоги в оптимізації процесу входження цієї особи в соціальне середовище.

2. Методи профілактики та корекції девіантної поведінки у підлітків

2.1 Особливості прояву девіантної поведінки у підлітків

Підлітковий вік - один з найбільш складних та специфічних періодів розвитку людини. Саме в цьому періоді відбувається перехід від дитинства до дорослості. Не дивлячись на відносну короткочасність, цей період онтогенезу багато в чому визначає все подальше життя людини. Гормональна перебудова організму, зміна провідної діяльності та соціальної ситуації розвитку - роблять підлітка особливо уразливим до негативних впливів середовища [32].

Кризовість підліткового віку полягає в суперечності фізичного розвитку, це виявляється у розкоординування рухів, непропорційність, інтенсивний ріст органів викликають відчуття скутості, особливо у дівчат. Великий вплив на поведінку має статеве дозрівання. Це призводить до відхилення від моральних норм у поведінці школяра.

Для підліткового віку характерні специфічні реакції, такі як: реакція емансипації, реакція групування з ровесниками, хобі-реакція; реакції, які
зумовлені сексуальною хіттю. Підвищена готовність до зазначених
поведінкових реакцій може визначити прихильність учня до асоціальних елементів [20].

Шкільна дезадаптація негативно впливає на розвиток особистості учня. Установлено, що першопричиною, яка призводить до відхилень у поведінці, є порушення взаємин учня з класом, ізолювання його в колективі, що спонукає дитину шукати іншої спільності однолітків, чи навіть більш старших школярів, у якій зникало б емоційне напруження, знову б з'явилася можливість самоствердитися та самореалізуватись як особистість [31, с. 165]. Велику тривогу викликає той факт, що ізольовані діти, які не прийняті у своїй групі, поповнюють кількість неповнолітніх правопорушників. Учні звикають до свого неблагополучного становища в сім'ї, школі, класному колективі, до неуспішності, зневіряються у своїх силах і навіть починають хизуватися своїми негативними вчинками, недолікам.

Проявом асоціалізації є девіантна поведінка. Зупинимось на основних типах девіацій, що переважають у підлітковому віці.

Делінквентна поведінка (англ. “провинність”) - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного й кримінального кодексів [15].

До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків виокремлюють лихослів'я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування (наприклад, кидання з балкону в перехожих різних предметів; дзвінки по телефону до незнайомих осіб). Правопорушення - це порушення адміністративних та правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, хуліганство. Злочин - протиправне, суспільно небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (згвалтування, вбивство, нанесення тяжких тілесних пошкоджень).

Передумовою девіантної поведінки є важковиховуваність. Термін “важкий учень”, “важковиховуваний” характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки. Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під впливом певних обставин чи оточуючих людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників та правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові норми [1, с. 528, с. 25].

Деліквентна поведінка може проявлятися у вигляді бажання розважитися. Підліток через цікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, що знаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Або ж людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під час суперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високу будівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.

Адиктивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійні фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої поведінки людина існує у своєрідному і “віртуальному” світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистому розвитку, навіть деградує. Розрізняють три групи різновидів адиктивної поведінки:

- нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемблінг), комп'ютерна адикція, трудоголізм);

- проміжні форми адикції (анорексія - відмова від їжі, булумія - прагнення до постійного споживання їжі);

- хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової
хімії) [25, с. 308].

Адиктивну поведінку в підлітків визначають як поведінку, яка передує формуванню патологічної залежності від наркогенних речовин. При цій формі поведінки негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягла психічної та фізичної залежності, тобто, захворювання на наркоманію, алкоголізм і токсикоманію.

Основним мотивом особистості, схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічного стану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сірий», «невиразний», «монотонний», і «апатичний».

Найважливішим психологічним процесом підліткового віку є процес становлення самосвідомості і стійкого образу "Я". Для дітей підліткового віку дуже важливою є зовнішність і найменші відхилення від надуманої норми стають для них катастрофою. Саме з образом "Я" і з самооцінкою в більшості випадків пов'язане негативне ставлення до свого тіла, яке і визначає порушення харчової поведінки. До порушень харчової поведінки відносять нервову анурексію та булемію.

Анорексія нервова, захворювання, що характеризується втратою ваги, надмірним страхом повноти, викривленим уявленням про свій зовнішній вигляд і глибокими обмінними і гормональними порушеннями. Можливі також втрата апетиту, припинення менструацій, підвищена фізична активність, а іноді і посилення апетиту зі штучно викликуваної після вживання їжі блювотою, зайва заклопотаність їжею і її готуванням, приступи обжерливості і прагнення до схуднення. Хворі найчастіше завзято заперечують наявність у себе яких-небудь зв'язаних із прийомом їжі порушень.

Нервова анорексія зустрічається головним чином у дівчаток-підлітків. З кожних 18 хворих лише один - чоловік. До 1960-х років це захворювання зустрічалося рідко, але потім його частота за незрозумілих причин значно збільшилася. По сучасним даним, нервовою анорексією страждає 1% дівчаток-підлітків.

Сучасна психіатрична класифікація розрізняє два типи анорексії: перший тип - "рестриктивний" - відзначається обмеженням споживання їжі без застосування проносних чи провокування блювання. Другий тип - "проносний", при якому з'являються згадані вище вчинки. Страх поповніти з дня на день не зменшується.

Виділяють (М.В.Коркіна) чотири стадії нервової анорексії:

1) ініціальна;

2) активна корекція;

3) кахексія;

4) редукція синдрому.

В іниціальній стадії індивід виражає незадоволеність надмірною, на його думку, повнотою всієї фігури або окремих частин тіла (живота, стегон, щік). Він орієнтується на вироблений ідеал, прагне до схуднення з метою наслідування кому-небудь з найближчого оточення або популярним людям.

На стадії активної корекції, коли розлади харчової поведінки харчової поведінки стають очевидними для навколишніх, відбувається становлення девіантної поведінки, індивід починає вдаватися до різних способів схуднення. Перш за все, він вибирає обмежувальний харчовий стереотип, виключаючи з харчового раціону окремі висококалорійні продукти, схиляється до дотримання строгої дієти, починає використовувати різні фізичні вправи і тренінги, приймає великі дози послаблюючих засобів, використовує клізми, штучно викликає блювоту з метою звільнення шлунку від тільки що з'їденої їжі [18].

Анорексія часто виникає на нервовому ґрунті (нервова анорексія, вона ж - невротична анорексія), особливо в дівчат і молодих жінок, одержимих бажанням схуднути. Анорексію часто супроводжує підвищене почуття голоду, булімія.

Нервова булімія характеризується повторюваними приступами переїдання, неможливістю навіть короткий час обходитися без їжі і надмірною заклопотаністю контролюванням ваги тіла, що приводить людину до вживання крайніх заходів для пом'якшення впливу з'їденої їжі.

Нервова булімія на відміну від анорексії може входити в структуру адиктивного типу девіантної поведінки. При адиктивній поведінці підвищення цінності процесу харчування і переїдання стає єдиним задоволенням в нудному, одноманітному житті. Людина обирає для себе харчування як альтернативу повсякденного життя з його вимогами, обов'язками, регламентаціями. В неї формується феномен "прагнення гострих відчуттів" у вигляді зміни харчової поведінки. Наприклад, така людина може отримувати нові незвичайні відчуття від кількості і якості їжі, поєднання непоєднуваних інгредієнтів (огірків з медом, торта з гірчицею). Мотивом стає втеча від "обридлої" реальності у світ вічного "харчового задоволення" [36].

Розлади харчової поведінки відносять до аутоагресивних девіацій. У девіантології аутоагресія часто розглядається як суїцидиальне поводження. Це найбільш трагічний тип девіантної поведінки. В основі будь-яких суіцидальних проявів лежить соціально-психологічна дезадаптація.

Суїцид (від англ. suicide - самогубство) -- це свідоме позбавлення себе життя чи спроба до самогубства. Суїцидальне поводження -- саморуйнівне поводження, до якого можна віднести і такі форми девіацій, як зловживання алкоголем, вживання наркотиків і завзяте небажання лікуватися, керування транспортом у нетверезому стані, самокатування, свідома участь у бійках і т.п. [11].

Суїцидальне поводження в підлітків часто порозумівається відсутністю життєвого досвіду і невмінням визначити життєві орієнтири. Крім загальних причин, є й особливі. Серед молоді більш поширена наступні: утрата коханої людини чи зарозуміло відкинуте почуття любові; уражене почуття власного достоїнства; крайня перевтома; руйнування захисних механізмів особистості в результаті алкогольного сп'яніння, уживання психотропних засобів; токсикоманія і наркоманія; ототожнення себе з відомою людиною, що зробила самогубство; стан фрустрації чи афекту у формі гострої агресії, страху, коли людин утрачає контроль над своїм поводженням [11].

Для суїцидентів молодіжного віку характерне прагнення бути свідком реакції навколишніх на свою смерть. При здійсненні суїциду смерть не планується дітьми й підлітками з такою визначеністю, як дорослими. Відсутність у молоді знань про самогубства створює підвищену погрозу смерті поза залежністю від форми самовпливу. Небезпеку також підвищують вікові особливості біологічної реактивності організму на такі наслідки суїцидальной спроби, як інтоксикація, травми або асфіксія.

Девіантна поведінка на ґрунті сексуальних захворювань. Існують норми сексуальної поведінки. Це пов'язано з підвищеною значущістю сексуального і статевого поводження людини, а також частотою девіацій і перверсій саме у цій сфері інтимного життя людини. При цьому норми сексуальної поведінки функціонують як на рівні права, так і на рівні моралі та естетики.

Сучасна сексопатологія виділяє патологічні й інші відхилення в сексуальному поводженні особистості. Патологічні девіации у формі всілякого роду сексуальних перекручень є предметом дослідження медицини і психіатрії. Непатологічні девіації, тобто відхилення в межах норми, є предметом соціально-психологічного дослідження, оскільки містять у собі відхилення від соціальних і моральних норм у сексуальному поводженні здорової людини.

У свою чергу всі сексуальні девіації поділяються на наступні основні групи: відхилення у відношенні об'єкта сексуального задоволення (зоофілія); відхилення в способах реалізації статевої пристрасті (садизм, мазохізм і ін.); нетипові відхилення у формі статевої пристрасті до обличь своєї статі чи близьким родичам (гомосексуалізм, лесбіянство, інцест); відхилення, пов'язані з порушенням статеової самосвідомості (транссексуалізм); відхилення, пов'язані зі зміною стереотипу статеворольового поводження (маскулинність) і ін. [22, с. 160].

Проблема девіантної поведінки у підлітковому віці потребує детальнішого дослідження та глибшого аналізу з урахуванням специфіки цього віку та умов перхідного становища нашого суспільства. Кризова ситуація що склалася в Україні на момент її незалежності, набрала нових обертів і це відобразилось на багатьох сферах соціального життя. Отже, підлітковий вік характеризується високим рівнем вразливості до негативних впливів, тому важливим є створення оптимальних умов середовища, в якому повноцінно зможе розвиватись особистість. Методи профілактики відхилень у поведінці підлітка мають важливе значення, оскількидевіація являється перехідною формою від норми до патології, що піддається корекції.

2.2 Загальні засади профілактики девіантної поведінки

Українське суспільство на сучасному етапі знаходиться в умовах трансформації. Таке суспільство являє собою особливий різновид нестабільних систем, які поєднують в собі два принципово різних по сутності соціуми (тоталітарний та посттоталітарний). У таких умовах є всі об`єктивні чинники для зростання та розповсюдження девіантної поведінки.

Таким чином, нестабільність, що виникла врезультаті несприятливих взаємодій протилежних систем, породжує зовнішні фактори, що впливають на репродукування відхилень: деформація соціальних норм та ціннісних орієнтацій, дезадаптація значної кількості індивідів тощо. Але необхідно зазначити, що вибір засобів діяльності залежить від самої особистості, від системи її диспозицій, через які опосередковується зовнішній вплив. Тому девіантна поведінка обумовлена і внутрішнім фактором, яким виступає спосіб життя молодої людини, на формування якого впливають тип та характер родинних відносин, система освіти, група друзів, засоби масової інформації [27].

В суспільстві спостерігається суперечливість функціонування моральних і правових норм, яка викликає розмитість меж дозволеної та девіантної поведінки, і як наслідок - розповсюдження усіх видів відхилень серед української молоді, їх взаємозв`язок та набування ними надзвичайних форм.

Варто звернути увагу на феноменологію девіантної повеінки. Різні види асоціальних проявів можуть мати і позитивну сторону. Так поведінка, яка відхиляється, часто служить підставою, початком існування загальноприйнятих культурних норм. Без неї було б важко адаптувати культуру до зміни суспільних потреб. Але питання про те, у якому ступені повинна бути поширена поведінка, що відхиляється, і які її види корисні, а саме головне - терпимі для суспільства, дотепер практично не розв'язані.

Профілактика девіантної поведінки у підлітковому віці має певну проблематичність, зумовлену кризовістю цього періду. Характерна реакція емансипації та прагнення до самостійності, часто стають на перешкоді проведення психокорекції.

Щоб допомогти підлітку перебороти виникаючі відхилення в поводження та розвитку, потрібно враховувати індивідуальні та вікові особливості. Становлення людини не протікає без складностей і протиріч. Чим багатша і різнобічніша особистість, тим складніше відбувається її розвиток. У пошуках себе, сумнівах і помилках, у подоланні того, що ще вчора здавалося досягненням, а сьогодні уже вимагає корекції, в умінні конструктивно виходити з кожного нового кризового стану і полягає нормальний шлях психічного розвитку людини [21, с. 15-21].

Кожна людина являє собою неповторну особистість, складну автономну систему, яка відрізняється своєю спрямованістю. Як педагоги, так і батьки, повинні пам'ятати, що тільки за умовами любові та захищеності дитина вільно зможе гармонійно розвиватися. Завдання школи та см'ї полягає в тому, щоб надати можливість саморозвитку особистості, сприяти відшукуванню своєї індивідуальності, допомогти людині йти до самоактуалізації. Для зниження девіацій в молодіжному середовищі, необхідно дотримуватися законів розвитку особистості, тому що без цього ліквідувати окремі види девіантної поведінки чи блокувати зовнішні фактори фактично неможливо.

...