Історія педагогіки

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті «Голос однієї російської ув'язненої» піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала «бастілією», де панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». У нарисі «Школа» Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння.

52. Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність І. Огієнка (після 1917р.)

Написав ряд підручників для українських шкіл: «Рідна мова» (1917), «Рідне писання» (1918), «Українська граматика» (1918), «Українські шкільні мотиви» (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м. Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі. Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І. Огієнка є «Українська культура» (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIIICT.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі. Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І. Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

53. Університетська освіта в Україні (XIX-початок XX ст.) відкриття університетів та їх вплив на загальноосвітній стан і національний процес в Україні. Педагогічна думка (В. Капніст, В. Каразін, М. Максимович, П. Куліш, Н. Редкін, П. Юркевич)

У 1921-1926 роках розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, у векторі рефлексологічної моделі Західної Європи. Видатні науковці-педагоги 20-х років - О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, Я. Мамонтов - сформували основи розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології'. Як наука, педологія включала в себе цілий ряд дисциплін: антропологію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Педагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексології і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією. Отже, перші десятиліття ХХ ст. в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності. Формування незалежності України вивільнило значний науково-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх організацій.

54. 1917р. Центральна Рада. Започаткування першої української системи освіти. Перший міністр освіти України І. Стешенко. Громадська і педагогічна позиція.

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи. Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті «Про українську національну школу» (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію. Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з'їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з'їздів.

55. Перші декрети Радянською уряду про освіту. Традиції, новації, ідеологія. 1-а Всеукраїнська нарада з питань освіти

На більшій частині території України з 1920 р. запанувала радянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідеології пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика. Проте в Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, спостерігався зліт національної самосвідомості, з іншого - українські більшовики ще прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті першої світової та громадянської воєн. Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРФСР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 p., створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій, на підставі твердження про розпад сім і в соціалістичній державі, робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г. Гринько так роз'яснював сутність соціального виховання: «соціальне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життя всього дитячого населення. Це - не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Вона передбачає повне усунення розпорошеності дітей між індивідуалістичними сім'ями, що неможливе без організації соціалістичного господарства та зміни всього устрою життя».

56. Підготовка учителя в Україні в 20-ті роки

Комплексні програми, що розроблялись на Україні, були спрямовані передусім на класове виховання, якого від школи вимагали партія і уряд. Це вступало в гострі суперечності з положенням самих програм. Важко було пристосувати до комплексів політичні питання, пов'язати їх з дитячим комуністичним рухом, «політкомплексом», «комплексом охорони здоров'я».

У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення - партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так кардинально змінюється парадигма освіти: від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.

57. Перетворення в галузі освіти. Кодекс про народну освіту (1922 р.).

2 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми. Таким чином, в 20-ті роки XX ст. на Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства, викликана загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років. Впроваджувалася комплексна система навчання - принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо).

58. 20-ті роки. Національно-освітнє питання

У середині 20-х років, як завдання на перспективу, було вису-нуго гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання. До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада на Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології»'. З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів, при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати цю молодь до сприйняття інститутських курсів. Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. У 1920 р. у схемі системи освіти, запропонованій Г. Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

59. Ліквідація неписьменності (20-30-ті роки) як фактор зміни загальної культури суспільства

Послаблення напруженості в стосунках вчительства з представниками органів місцевої влади, що виникло на грунті спільної зацікавленості у гальмуванні темпів “українізації” освітніх і державних установ, створило сприятливі умови для співробітництва. Вибух громадської активності педагогів Донбасу в той час реалізувався насамперед в галузі ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Протягом 20-х років вчителі проводили велику роботу по лікнепу: виступали з ініціативою відкриття пунктів, організовували в них навчальний процес, складали учбові програми та підручники для неписьменних громадян, влаштовували агітаційні заходи з метою популяризації знань серед населення. Завдяки в основному їхнім зусиллям ліквідація неписьменності серед дорослого населення Донбасу здійснювалася успішніше, ніж в інших регіонах України. Однак протягом зазначеного періоду так і не вдалося розгорнути мережу лікпунктів відповідно до розподілу неписьменних за рідною мовою.

Ліквідація неписемності - культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20-30-ті роки. В Україні навчання населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність», створеного в 1923 року. У 1936 році воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За Всесоюзним переписом населення 1936 року 85, 3% людності України було грамотним проти 57, 5% у 1926 році. Україна ставала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. Утім в роки масових репресій значна частина представників різних соціальних верств зазнала переслідувань і була знищена.

60. Співвідношення принципів демократизму і дисципліни в педагогічному методі А. Макаренка. «Педагогічна поема»

А. Макаренко здійснював перевиховання шляхом залучення вихованців не тільки до побутового самообслуговування, а й до рентабельної продуктивної праці. Це забезпечувало можливість не лише фізично виживати, а й формувати у вихованців оптимістичний погляд на свою подальшу долю. Адже вони знайомилися з реальними виробничими відносинами, отримували надійну професію, організаційні навички, досвід взаємовиручки, відчуття захищеності у колективі і суспільстві. Перетворення виховних закладів - колонії і комуни - у виробничі колективи є досить повчальним. Економічна скрута примусила А. Макаренка поспішити з залученням вихованців спочатку до аналога натурального господарства і до підробітків у сусідніх господарствах. А згодом, завдяки професіоналізму агронома колонії М. Фере (прототипу Шере у «Педагогічній поемі») та використанню високопродуктивних порід свиней і кращих сортів зернових, овочів і фруктів, колонії вдалось домогтись рентабельності власного сільськогосподарського виробництва.

62. Альтернативні оцінки педагогічного експерименту А. Макаренка вітчизняною наукою і практикою

Провідним в педагогічній теорії Антона Семеновича є вчення про колектив, як основний і вирішальний фактор виховання всебічно розвиненої особистості. Це основне положення своєї педагогічної теорії Макаренко поширює і на сім'ю: “... Сім'я повинна бути тільки колективом. Втрачаючи ознаки колективу, сім'я втрачає більшу частину свого значення, як організації виховання і щастя”, - пише А. С. Макаренко в “Книзі для батьків”. Тому педагог неодноразово висловлювався проти так званої “системи однієї дитини” в сім'ї, бо виховувати колективність можна лише в такій родині, дє є кілька дітей. Другою основою виховання в педагогічній системі А. С. Макаренка є праця. Великою заслугою педагога є те, що він розглядав працю не лише з точки зору продукування матеріальних цінностей, а й з точки зору його психолого-педагогічного значення. Визначний педагог довів це на практиці можливість поєднання навчання з продуктивною працею. У комуні ім. Ф. Е. Дзержинського вихованці працювали по чотири години в день, а решту часу відводили навчанню в школі-десятирічці.

63. 30-ті роки. Деструктивні прояви суспільного та освітнього життя. Підходи до змісту і форм загальної освіти в Україні в 30-ті роки

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як уже було сказано, на Україні затвердили систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го - чотири роки навчання, 2-го - три) й профшколи. У цей час у Росії склалася така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) - 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа) ;

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничий факультет.

У середині 20-х років уряд Радянської Росії рішуче змінює свою тактику щодо інших радянських республік. В квітні 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді Нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, обґрунтовуючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. При цьому за взірець було взято, звичайно, російську систему народної освіти. Таким змінам також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. 5 вересня 1931 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу по складанню нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

25 серпня 1932 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Даною постановою було засуджено комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійні та лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів. Рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань. ЦК ВКП (б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1 січня 1933 року для того, щоб забезпечити «дійсно міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук. « Як уже зазначалось, у 20-ті роки на Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП (б) в постанові від 4 липня 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП (б) в своїй постанові вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей. Отже, 1936 роком датується остання згадка про педологію. Вона зникає з педагогічного небосхилу, а разом з нею припиняються будь-які вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей взагалі. Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання, і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків. Третьою основою в педагогічній теорії А. С. Макаренка є виховання свідомості, почуття обов'язку і відповідальності. Почуття обов'язку перед Батьківщиною, уміння враховувати кожен крок своєї діяльності і поведінки з точки зору інтересів суспільства він ставив вище за все.

64. Альтернативність оцінок педагогії. Постанова «Про педагогічні перекручення у системі Наркомосів» у рецепції дослідників кінця XX ст.

Друга половина вирізнялася поглибленням та активізацією навчально-методичних заходів, а початок 1930-х рр. - посиленням загальноідеологічного впливу з кардинальною реорганізацією завдань Наркомосу і профосвіти, уніфікацією всієї системи освіти. Кадровий склад втрачав професіональних фахівців на керівних посадах главків та серед консультантів, а натомість з'являлися адміністратори - виконавці політико-ідеологічних директив. Характерні для середини 1920-х рр. елементи методики, особливо для прикладних дисциплін, поступилися методології науки суто марксистського зразка. Формування єдиної системи освіти в СРСР фактично зруйнувало весь попередній досвід, відтак стала організаційно і функціонально залежною і номенклатура освітніх установ.

Треба відзначити, що перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив, який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об'єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об'єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» взагалі зникає як наука.

65. Закон «Про зміцнення зв'язку школи і життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР (1959р., квітень)

Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 року прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР». Законом запроваджувалась загальна обов'язкова восьмирічна освіта. Згідно з цим законом встановлено нову систему шкільної освіти:

* загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15-16 років;

* повна середня для підлітків і молоді 15-18-річного віку (денні середні школи, вечірні /змінні/ й заочні середні школи працюючої молоді) ;

* школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

* технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади.

Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. З 15-16 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.

66. Освіта в Україні (період Вітчизняної війни 1941-1945).

У тяжких умовах воєнного часу почалася підготовка до початку 1941/42 н. р. 1-го вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл України, які евакуювалися на схід, почали 1941/42 н. р. у школах інших республік - Росії, Туркменії, Казахстані, Грузії. 23 січня 1942 року виходить Постанова Раднаркому СРСР «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей». При обласних і крайових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритульністю, притулки і розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для підлітків, які в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 році були створені вечірні школи. З 1943 року почалось відновлення роботи шкіл в районах України, визволених від окупантів. 31 грудня 1943 юку Раднарком УРСР прийняв постанову «Про організацію обліку сітей і підлітків віком 7-15 років і про порядок контролю за виконанням закону про обов'язкове загальне навчання». 31 вересня 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. У 1943/44 н. р. на Україні було 12802 школи, в яких навчалось 1770179 учнів. З 1944/45 н. р. було запроваджено обов'язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними установами і школою. У серпні 1943 року були прийняті «Правила для учнів», в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. З 1943/44 н. р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів. 21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову «Про заходи поліпшення якості навчання в школі», згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.

67. Педагогічна наука Україні в 40-70-тих рр. Особистісно орієнтована педагогічна концепція В. Сухомлинського

Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти. Важливим завданням у галузі народної освіти у 60-ті роки було здійснення в країні загальної обов'язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчального процесу і виховання учнів. Процес введення загальної обов'язкової середньої освіти вирішено було здійснити в кілька етапів. З цією метою Центральний Комітет партії і Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів від 10 серпня 1964 р. «Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням» було встановлено замість 3-річного - 2-річний термін навчання в середній школі на базі 8-го класу. Суттєвим у 60-ті роки XX століття було запровадження в українській школі кабінетної системи навчання У ці роки серед вчителів шкіл і працівників органів народної освіти виділяється багато ентузіастів, добрих організаторів, справжніх майстрів педагогічної справи. Також у цей час у загальноосвітній школі широко запроваджуються нові методи навчання (проблемне, програмоване навчання, дослідницький метод та ін.).

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам'ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість. Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці. На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним. Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки - повноти щастя дитини - Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя - у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках. Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми. Формування моральних переконань і вчинків. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов'язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини. Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: «Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре».

68. В. Сухомлинський про виховання громадянина Книга «Народження громадянина»

В. Сухомлинському вдалося його замінити нонконформістським, за яким дитина і в школі може виявляти власні найнеповторніші грані діяльності та поведінки. Суттєвим є те, що у системі В. Сухомлинського дитина наділялася значною автономією. Але вчений, розуміючи різницю рівнів задатків і здібностей дітей, продовжував удосконалювати гуманний стиль взаємин у колективі, підсумовуючи, що саме формування моралі поведінки у школярів дозволяє мати рівні можливості для гуманного, морального зростання. Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого, до матері, бабусі, рідних. У книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Павлиська середня школа» педагог розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь в естетизації школи і селища тощо. Формуванню гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу. У праці «Як виховати справжню людину» він радить майбутнім матерям і батькам вивчати історію свого народу, виробляти шанобливе ставлення до близьких, оскільки святими, за його переконанням, є слова: народ, мати, батько, син.

69. Новаторство В. Сухомлинського у контексті ХХ ст..

Звичайно, спостереження дітей у навчанні достатньо використовували Ж. -Ж. Руссо, Л. М. Толстой, К. Д. Ушинський. Але В. О. Сухомлинський по-новому використовує природу як широкий засіб загального розвитку дитини. Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв'яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя. Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов'язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. «Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль». Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни. Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, в 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 - «Людина неповторна», в 1963 - «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. - «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для подальших творчих шукань.

70. В. Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім'ї. Книги «Батьківська педагогіка», “Серце віддаю дітям “

Центральною у педагогічній системі В. О. Сухомлинського є ідея гармонійно розвиненої особистості. Незадовго до відходу у небуття вчений підготував доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт під назвою «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості, де вчений розкриває складники всебічного розвитку особистості учня у період його навчання. За традиційного підходу до компонентів всебічного розвитку вчений, разом з тим, по-новому окреслює власне розуміння змісту виховання та шляхів його реалізації. У розвитку особистості першорядного значення він надавав розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні людина. Невігласи небезпечні для суспільства, незалежно від того, освічені вони чи ні. Невіглас не може бути щасливим сам і завдає нещастя іншим. Той, хто вийшов зі стін школи, може чогось і не знати, але він має бути розумною людиною. Розумова вихованість, на думку Сухомлинського, нерівнозначна обсягу набутих знань: «Уся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини». Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання - у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах. У «Батьківській педагогіці» вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.

71. Послідовники В. Сухомлинського (О. Захаренко, Ш. Амонашвілі та ін.).

В умовах гуманізації виховання вчений по-новому осмислював суть взаємин колективу і кожного вихованця, розвивав ідеї А. С. Макаренка щодо виховного впливу колективу на дитячу особистість. У роботах «Виховання колективізму у школярів «, «Духовний світ школяра «, «Розмова з молодші директором школи « він встановлює принципи взаємозалежностей особистості і колективу. На думку педагога, колектив лише тоді позитивно впливає на становлення кожного вихованця, коли сам має насичене духовне життя та складається з яскравих особистостей. За цих умов кожен вихованець здатен впливати на загальний стиль взаємин у колективі, збагачуючи при цьому один одного, що дозволить гармонізувати взаємини у дитячому співтоваристві. У школі поважали гідність дитини, оскільки без любові і поваги до вихованців, за переконанням В. Сухомлинського, будь-які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком. Природно, що формування гуманності школярів здійснювалося у Павлиші шляхом використання «Хрестоматії моральних цінностей людства» та «Хрестоматії з етики». Ці рукописні матеріали постійно поповнювалися вченим та його колегами і слугували розвитку у дітей людяності, доброти, гідності.

72. Підготовка вчителів в Україні (1917-2010).

На сьогоднішній день особистісно орієнтована парадигма освіти визначила нові змістовно ціннісні орієнтири освітнього процесу. Увага громадськості звертається на важливість і актуальність максимального розкриття потенціалу кожної людини, підготовки її до саморозвитку, самовизначення та самореалізації. Учитель з авторитарно-педагогічним світоглядом, який не вважає важливим особистісний саморозвиток людини, не визнає внутрішній світ джерелом особистісного зростання, сам неспроможний до повноцінного особистісного та професійного вдосконалення та становлення. Підготовка вчителя традиційно була спрямована на реалізацію передусім навчальної (дидактичної) функції. У школі все починається з учителя. І хоча результати навчання й виховання учнів залежали від трьох чинників: хто навчає, кого навчають, як навчають, - важко сказати, що важливіше. Безумовно, величезною у справі музичного виховання є роль учителя, його особистості. Він, як носій знань, передає їх учням, і чим більше володіє знаннями, вміннями й навичками з музичного мистецтва сам учитель, тим краще засвоять зміст дисципліни діти. Без сумніву, Василь Олександрович сам був феноменальним вчителем, оскільки, за винятком біології, хімії і фізики у старших класах, сам міг провести будь-який урок (і проводив). Звичайно, він насамперед постійно збагачувався знаннями. Його бібліотека включала всю тодішню не лише фахову, а й соціологічну, психологічну, педагогічну літературу, яка видавалася в тодішньому Союзі РСР. Маловідомим є той факт, що коли вчителі словесності й класоводи відмовилися писати творчі роботи, то на засіданні психологічного семінару він поставив на обговорення 20 (як йому здавалося, кращих) власних творів. Природно, психологічний семінар був суттєвим чинником становлення майстерності павлиських вчителів. На заняттях семінару не просто обговорювалися певні теми, а обов'язково щоразу дискутувалися проблеми невстигаючих дітей, дії окремих учнів. При цьому В. Сухомлинський спонукав вчителів до глибокого аналізу з урахуванням психологічних та індивідуальних особливостей кожного учня.

73. Звільнення школи і педагогічної науки від орієнтації на ідеологію, від впливу авторитарно-адміністративної педагогіки (80-90 роки)

У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів «Про дальше покра-щення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці» від 22 грудня 1977 року вказувалося, що школа зобов'язана допомогти учням оволодіти глибокими знаннями основ наук і трудовими навичками. Постанова підкреслювала важливість єдності навчання і виховання, тісного взаємозв'язку розумового, трудового і морального виховання, а також поєднання навчання з участю у виробничій праці. Особлива увага приділялась питанням змісту і методам навчання, удосконаленню навчально-виховного процесу, позакласної і позашкільної роботи, яка повинна враховувати інтереси і бажання школярів. Одночасно з даною постановою була прийнята постанова про безплатне користування підручниками і про створення шкільних бібліотечних фондів підручників. На жаль, вищезгадані постанови не працювали, і радянська влада поступово входила в кризовий період, піддавалась «застійним» впливам, характерним для всього суспільства. В 1984 р. була зроблена спроба вивести школу з кризи, накреслено заходи по проведенню реформи загальноосвітньої і професійної школи, яка мала на меті подолання наявних недоліків в системі освіти, в змісті і методах навчання і виховання.

74. Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Етапи становлення і діяльності

Відновлення дійсної історії становлення та розвитку вищої педагогічної освіти та її лідера Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова є нагальною потребою українського національного відродження, утвердження української державності, повноважного входження вітчизняної освіти до європейського освітнього простору як освіти глибоко історичної, фундаментальної, високоякісної, а відповідно й конкурентноздатної.

Датою заснування НПУ має вважатись 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 року. У короткому викладі історія розвитку нашого університету має такий вигляд:

4 грудня1834 p. - фактичневідкриттяприКиївськомууніверситетіСв. Володимира„особливоговиховногозакладу» Педагогічногоінституту;

травень1835 р. - Випускпершоїгрупивчителів-екстернів, якіпройшлиатестаціювПедагогічномуінституті;

1858 р. - Перетворення Педагогічного інститутуу ВищідворічніпедагогічнікурсиприУніверситетіСв. Володимира;

75. Сучасна педагогічна освіта в Україні. Педагогічні університети України як генератори субкультури і освіти наступного тисячоліття

У сучасному українському суспільстві, як і в інших демократичних державах, розвиваються такі основні види людських відносин: дружні, товариські, високоморальні, правові, відповідно до встановлених етичних норм; негативні, недружелюбні. Завдання школи та сучасного вчителя-вихователя полягає в тому, щоб формувати у своїх вихованців саме дружні, високоморальні, товариські морально-естетичні відносини. Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежатиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовідносин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і заборон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості. Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є надбання молодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою. Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші види закладів освіти першого рівня акредитації; бакалавр - забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр - забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації. Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Вищу освіту в сучасній Українській державі мають можливість здобувати близько 35 відсотків випускників загальноосвітніх шкіл, ПТУ та технікумів. В розвинутих країнах світу система вищої освіти забезпечує можливість вступу до вищих навчальних закладів значно більшому відсотку випускників середніх шкіл.

76. Державні документи про освіту: Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ ст. «), Закон України «Про загальну середню освіту» (1999р.).

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXIcm») визначено «стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXIст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. Ці ж стратегічні завдання конкретизуються у « Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІстолітті». Вона визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти та глибокі демократичні перетворення у традиційних державних навчально-виховних закладах. У програмі «Освіта» визначені також пріоритетні напрями, основні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей.

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти.

Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є:

· забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;

· забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти;

· забезпечення нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти;

· визначення структури та змісту загальної середньої освіти;

· визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень;

· визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту.

77. Проблема підготовки вчителя у сучасній світовій практиці

Простежуючи особливості розвитку окремих процесів в освіті, можна стверджувати, що система педагогічної освіти ще не зовсім адаптована до рівня розвиненої освіти у Європі, вона не орієнтується на особистісно-професійний розвиток майбутніх учителів, що характеризує освіту найбільш розвинених країн світу. На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановлено, що в структурі професійної підготовки вчителя виділяються такі складові: психологічні і педагогічні знання; професійно-педагогічні вміння; професійно-психологічні позиції, установки вчителя; індивідуальні особливості, як чинники оволодіння вчителем професійними знаннями і вміннями. Педагогічна діяльність, будучи спрямованою на особистісний, інтелектуальний і діяльнісний розвиток учня, одночасно виступає як основа його саморозвитку і самовдосконалення. Вона визначається предметним змістом, до якого входять мотивація, цілі, предмет, засоби, способи, продукт і результати. Структурну організацію педагогічної діяльності характеризує сукупність дій (умінь). На сучасному етапі специфічним видом професійної діяльності виступає педагогічний аналіз. Предметом особливої уваги виступає інноваційна діяльність, яка трактується як особистісна категорія, як творчий процес і результат творчої діяльності. Формування інформаційно-технологічного суспільства, докорінні зміни в соціально-економічному, духовному розвитку держави потребують підготовки вчителя нової генерації. Реалізація цього стратегічного завдання зумовлена також глибинними змінами в системі й структурі загальної середньої освіти та необхідністю інтеграції національної освіти в європейський освітній простір. Це вимагає визначення концептуальних довгострокових стратегій щодо подальшого вдосконалення та розвитку педагогічної освіти.

78. Представники українського просвітництва в діаспорі (ХХ-ХХІ ст..)

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади

Вважаючи, що роль держави у питанні стосунків з українською діаспорою є незаперечною, необхідно також наголосити на значенні громадських організацій, які фактично впродовж останнього десятиріччя поклали на себе її обов'язки, забезпечуючи координацію діяльності структур в Україні і поза нею. Зокрема слід сказати про діяльність Української Всесвітньої координаційної Ради, організації відкритої для співпраці та контактів. Саме цей період припав на початок розвитку і формування громадянського суспільства в Україні, яке, будучи ознакою зрілого демократичного суспільства, не має альтернативи, «а для самої діаспори такий стан речей є єдино можливим і природним: адже тільки добровільні і самоврядні організації можуть підтримувати національну ідентичність на чужині, що вони роблять з успіхом вже протягом століття». Проте, в Україні з боку держави ще досі немає усвідомлення необхідності тісної співпраці з громадськими організаціями, важливості їх ролі, незважаючи на те, що вже саме термінологічне визначення концепту «громадянське суспільство» передбачає найбільш активну частину загального соціуму, яка може активно впливати на державотворчі та суспільні процеси.

79. Досвід зарубіжної педагогіки ХХ ст.. в сучасній діяльності освітян України

Характерні ознаки шкіл «нового» виховання: 1) розташування в мальовничих куточках, переважно в сільській місцевості, на берегах річок чи озер; 2) добре поставлене фізичне виховання: щоденні фізичні вправи, біг, ігри, плавання, гімнастика, екскурсії; фізична праця в майстернях і на будовах; у садку й у лісі, в полі й у лузі; добре встановлений гігієнічний порядок, здорова їжа тощо; 3) етико-естетичне виховання учнів: щоденні вправи з різних мистецтв, формування морально-релігійних і патріотичних якостей під час вранішніх і вечірніх молитовних або тихих годин у каплиці; 4) спрямування змісту навчання не на енциклопедичність знань, а на розвиток в учнів мислительних здібностей, здатність застосовувати здобуті знання на практиці; 5) надання переваги тим методам навчання, які пробуджують інтерес до науки, розвивають у дітей мислення, вчать узагальнювати й робити висновки, самостійно проводити дослідження, поєднують індивідуальну та колективну форми роботи; 6) сувора дисципліна, дієве дитяче самоврядування за зразком парламенту своєї країни; 7) належне матеріальне оснащення та забезпечення висококваліфікованими педагогічними кадрами. Подібні приватні школи й нині існують у багатьох країнах. Оскільки плата за навчання у них доволі висока, вони доступні лише дітям із забезпечених родин.

80. Відкритість сучасної школи і сприйняття нею зарубіжних тенденцій освіти

У нашій країні школа упродовж довгого часу розглядалася як єдиний соціальний інститут, що відповідає перед державою за виховання дітей. Соціальні зв'язки школи були орієнтовані переважно на покращення власного навчально-виховного процесу. Об'єктивний аналіз накопиченого досвіду дозволяє стверджувати, що такий підхід не дав позитивних результатів. Тому в сучасній педагогічній науці особливої актуальності набуває проблема організації цілісного виховного процесу, забезпечення тісної єдності школи й соціального середовища. Відкритість сучасного українського суспільства створює умови для збагачення національної системи освіти й виховання кращими досягненнями світової культури. Не випадково Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття) орієнтує на “розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду”. У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті визначається, що освіта підпорядкована “формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості” і разом з тим вона “сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу”. Звернення до досвіду високорозвинених країн, які мають сформовані традиції в галузі інтеграції всіх виховних сил суспільства у справі формування підростаючих поколінь, дають можливість виявити позитивні негативні моменти в організації вітчизняного виховного процесу, обґрунтувати шляхи його вдосконалення.

81. Педагогічний пошук діячів і професорів різних генерацій Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (В. Андрущенко, В. Бондар, М. Гриценко, О. Мороз, Д. Ніколенко, Л. ІІрокопенко, В. Синьов, В. Смаль, Скрипченко, С. Чавларов. В. Хропко, М. Шкіль та ін. Вибір хронологічного періоду і персоналій студентом