Вища школа як фактор сприяння інноваційному розвитку національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

вища школа як фактор сприяння інноваційному розвитку національної економіки

С.Л. Лондар

Т.В. Блискавка

Питання пожвавлення інноваційної діяльності в Україні як ніколи стає все більш актуальним. Кризові процеси, які розпочались за межами нашої держави та поширились і на українську економіку, наглядно продемонстрували наскільки є вразливою структура економіки, в якій домінують галузі виробництва товарів з малою доданою вартістю. Досвід цього а також попередніх міжнародних кризових збурень свідчить, що саме на сировинну продукцію ціни на міжнародних товарних ринках падають в рази, позбавляючи країни, які експортують таку продукцію, суттєвої частини валютної виручки. Внаслідок цього різко зростає дисбаланс зовнішньої торгівлі, змінюється курс національної валюти, що, в свою чергу, зумовлює внутрішні макроекономічні фінансові потрясіння. Саме суттєва зміна цін на світових ринках на продукцію металургії (металопрокат), хімічної промисловості (мінеральні добрива), аграрного сектора (зернові та інші культури) було одним із важливих факторів, які призвели до значної девальвації української гривні в кінці 2008 року, значного зростання кількості проблемних банківських кредитів, виданих в іноземній валюті, відтоку коштів з банківської сфери, кризи неплатежів.

Лише адекватна інноваційна політика держави завдяки впровадженню досягнень науково-технічного прогресу зможе забезпечити вчасну зміну структури національної економіки, необхідні темпи приросту обсягів суспільного виробництва, вирішення актуальних соціальних проблем. В економічній теорії все більше наголошується на тому, що людство вступає в нову епоху свого розвитку інформаційну епоху, в якій інформація стає найбільш суттєвим чинником функціонування економічної системи. Світова економіка нового типу буде визначатись як інформаційна та глобальна. Інформаційною ця економіка є тому, що продуктивність праці і конкурентоздатність агентів у цій економіці залежать в першу чергу від їх здатності генерувати, обробляти і ефективно використовувати інформацію, яка базується на знаннях. Глобальною вона є тому, що діяльність економічних агентів, зокрема виробництво, організація фінансових потоків, потоків товарів, послуг організовується в глобальному масштабі з використанням розгалуженої мережі інформаційно-комунікаційних засобів. В економіці нового типу наукові знання стають економічним фактором, вони безпосередньо визначають параметри економічного зростання, впливають на рішення щодо здійснення інвестиційно-інноваційної діяльності та формують вимоги до робочої сили. Такій економіці притаманні значне зростання оперативності прийняття рішень суб'єктами економічної діяльності, порівняльність інформаційних можливостей великих, середніх та малих підприємств, інтелектуалізація праці, більш короткий, ніж у традиційній економіці, час існування нового бізнесу, відсутність національних кордонів для менеджменту, ринків, організації виробництва, поширення технологій [1].

Світовий досвід показує, що забезпечення економічного зростання в умовах становлення глобальної інформаційної економіки вимагає створення відповідних умов та механізмів, які стимулюють інвестиційно-інноваційну діяльність і реалізують її в господарській практиці.

Важливим напрямком інтенсифікації інноваційної діяльності в Україні є використання потенціалу вітчизняної вищої школи. Сфера вищої освіти в інформаційному суспільстві виступає в ролі генератора нових наукових знань, формувача середовища інформаційного обміну, що ґрунтується на наукових знаннях, нових освітніх технологій, які стосуються підготовки фахівців, їх навчання та підвищення кваліфікації впродовж життя.

Аналіз сучасного стану вищих навчальних закладів України свідчить про недостатність зусиль в зазначених напрямах. На сьогодні можна констатувати низький рівень наукової спрямованості університетської освіти. Так, у більшій половині вітчизняних вищих навчальних закладів практично не ведуться серйозні наукові дослідження, що пов'язується з недостатньо ефективним науковим менеджментом, використанням залишкового принципу і недостатністю бюджетного фінансування вузівських НДДКР, а також неефективністю використання виділених коштів.

За даними Міністерства фінансів України, видатки Державного бюджету на фінансування навчальноосвітньої діяльності вищих навчальних закладів заплановано в обсязі 10135,4 млн. грн., (на 2299,9 млн. грн. більше, ніж у 2008 році), а бюджетне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень у ВНЗ і наукових установах Міністерства освіти і науки України у 2009 році затверджено в обсязі 369,8 млн. грн. (табл. 1).

Таблиця 1. Бюджетне фінансування науково-освітніх заходів та програм у 2005-2009 роках

Водночас динаміка загального обсягу виконаних у 2003-2008 рр. в Україні наукових та науково-технічних робіт показує, що у відносному щодо ВВП вимірі, цей обсяг протягом останніх років невпинно зменшувався з 1,24 % ВВП у 2003 році до 0,90 % ВВП у 2008 році.

Аналіз тематики "Основних наукових напрямів та найважливіших проблем фундаментальних досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук на 2009-2013 рр.", яка пропонується у проекті спільного наказу МОНУ, НАНУ, УААН, АМНУ, АПН, АПН, АМУ, показує, що основні проблеми розвитку української економіки і тематика наукових досліджень, особливо прикладних, перетинаються досить мало. На нашу думку, в першу чергу, значного підсилення вимагають розділи, пов'язані із фізико-технічними проблемами матеріалознавства, фізико-технічними проблемами енергетики, схематично відображено розділ економічні науки. А від економічної науки вимагається аналіз наявного економічного середовища в Україні та знаходження шляхів повторної індустріалізації країни, шляхи створення попиту на інноваційну продукцію, створення фінансових механізмів для інноваційної діяльності. Від природничої науки вимагається відповідь на актуальні вимоги часу, які постали перед Україною: забезпечення енергозбереження, створення нових поколінь пристроїв, що акумулюють електроенергію, пришвидшення досліджень в сфері водневої енергетики, хімічних та біотехнологій.

В Україні наукова діяльність здійснюється кількома основними суб'єктами: Національною академією наук, галузевими академіями і науково-дослідними установами, науковими частинами університетів та інститутів, науково-дослідними лабораторіями чи іншими підрозділами на виробничих об'єктах.

Діяльність наукових установ України характеризується доволі невисокою продуктивністю. Національна академія наук України є однією з найбільших у світі, проте за показником виробленої якісної наукової продукції поступається аналогічним установам в іноземних країнах (Німеччині, Великобританії, Польщі і т.д.). Стан університетської науки в Україні сьогодні також не відповідає суспільним потребам. За роки незалежності виникла величезна кількість університетів, а сумарна результативність їх наукової діяльності суттєво знизилася.

В той же час, деякі ВНЗ України (переважно технічного профілю) все ж досягають значних науковотехнологічних результатів, проте їх наукова активність не повною мірою задовольняє наукові та науково-технологічні запити сучасного суспільства. Новітні напрямки наукових досліджень і технологічних розробок в українських університетах перебувають у зародковому стані.

Сьогодні внесок університетської науки у загальний обсяг наукових робіт в Україні є недостатнім. У секторі фундаментальних досліджень вузівській науці належить лише 10,5 % виконаних робіт (академічній 84,5 %); у прикладних дослідженнях 15,1 % (академічній 44,6 %, галузевій 39,5 %) [2]. Отже, навіть порівняно із не досить успішними здобутками вітчизняних науководослідних установ, досягнення університетської науки в Україні залишаються практично невідчутними.

Негативним чинником, що перешкоджає розвитку університетської науки в Україні є низький рівень фінансування. У 2009 році на фінансування української науки заплановано виділити всього 0,51 % вВп, що є набагато нижчим показником, ніж в Європейських країнах (де законодавчо встановленою нормою видатків на наукову галузь є 3 % ВВП). Водночас на університетський сектор припадає лише близько 6 % цієї суми, що є дуже низьким показником.

Основними проблемами розвитку університетської науки є:

S недостатній обсяг попиту на результати наукових досліджень. Українське суспільство все ще досить повільно реагує на сучасні потреби інноваційної модернізації соціально-економічного середовища, тому рівень впровадження інноваційних технологій залишається дуже низьким, що негативно впливає на розвиток наукової діяльності;

S відсутність необхідної матеріально-технічної бази для проведення науково-дослідної діяльності вищими навчальними закладами;

S великий обсяг навчально-педагогічного навантаження викладачів вищих навчальних закладів, що залишає мало часу на реалізацію їх наукового потенціалу;

S недосконалість нормативно-правових та організаційних чинників функціонування університетської освіти на сьогодні відсутніми залишаються чітка регламентація наукової діяльності, правове забезпечення свободи й ініціативи наукових колективів та дієвий контроль її результативності;

S відсутність загальновизнаних критеріїв оцінки результатів діяльності наукових співробітників;

S низька економічна та соціальна привабливість наукової діяльності, відсутність мотиваційних механізмів, які спонукали б учених залишатися у науковій сфері.

Усе зазначене призводить до того, що Україна втрачає значну частину свого інтелектуального потенціалу, який у сучасному світі є найбільш ефективним засобом суспільного прогресу.

В той же час альтернативи інноваційному розвитку нашого суспільства, в якому науці відводиться значна роль, практично не існує.

Інноваційний шлях розвитку національної економічної системи повинен базуватися на основі адаптації обраних освітньо-наукових пріоритетів сучасним ринковим умовам, а також розвитку найважливіших напрямів фундаментальних та прикладних досліджень.

Так, до найважливіших напрямів інтенсифікації інноваційного розвитку України варто віднести вузівську розробку наукових проектів за такими напрямами:

S енергозбереження та екологічна спрямованість (енергозберігаючі технології, розвиток паливних елементів та використання їх у житлово-комунальному господарстві, розвиток електромобілів, розвиток нетрадиційних джерел енергії та акумуляторів для її зберігання і накопичення);

S нанотехнології, мікроелектронні, інформаційні та телекомунікаційні системи (високопродуктивні інтелектуальні комп'ютерні засоби і програмні мережі; лазерна техніка; волоконно-оптичні системи та ін.);

S біотехнології (генна інженерія, імунобіологічне виробництво та ін.);

S високотехнологічне сільськогосподарське виробництво (біодобрива, технологічні засоби захисту та зберігання сільськогосподарської продукції; обладнання для глибинної переробки рослинної та тваринної продукції та ін.) тощо.

Реалізація нових науково-освітніх напрямків все частіше здійснюється на основі когнітивізму, тобто міждисциплінарного поєднання основних елементів біотехнологічної, інформаційної, нанотехнологічної та телекомунікаційної систем. Варто відмітити процеси постійного розширення наукової бази для конвергуючих технологій, зокрема, математичного моделювання, теорії комплексних систем, моделювання біотехнологічних систем тощо. Конвергенція наукових дисциплін сприяє створенню нових парадигм, що виходять за межі традиційної наукової моделі, а також висуває значну кількість вимог для підвищення ефективності функціонування держаних освітньо-наукових установ [3].

Одним з найбільш актуальних, на сьогодні, завдань для української науково-освітньої сфери є оперативне наукове забезпечення переходу національної економіки на альтернативні види енергозабезпечення. На даному етапі, основну частку в системі енергоносіїв, що використовуються в України займає природний газ, що є досить обмеженим та затратним джерелом енергозабезпечення. Ця ситуація вимагає інтенсивного і швидкого пошуку альтернативних енергоресурсів та створення фінансових механізмів, які б дали змогу реалізувати альтернативне забезпечення енергією. Серед усього спектру додаткових джерел отримання енергії є відновлювальні джерела (сонячна енергетика, вітроенергетика, воднева енергетика, біоенергетика, гідроенергетика тощо) і невідновлювальні джерела (вугілля, газ внутрішньонаціонального видобутку, уран тощо). Найбільш універсальним напрямом є перетворення енергії та доставки її до споживача у формі електроенергії.

На сьогодні світові інформаційні агентства серед своїх повідомлень значну увагу звертають на тенденції розроблення нових видів паливних елементів, пристроїв, які дозволяють здійснити реакцію "холодного" (при кімнатній температурі) горіння водню або вуглеводнів з безпосереднім високоефективним перетворенням енергії горіння в електричну енергію. Коефіцієнт корисної дії цих пристроїв складає 50-80 %, що набагато вище за такий же показник двигуна внутрішнього згорання (близько 30 %). Значний поштовх до вдосконалення паливних елементів надали нанотехнології, які дали можливість створити мембрани та каталізатори нового типу.

2006 рік у Японії був оголошений роком паливних елементів і ними обладнуються всі автономні будинки для їх електрозабезпечення та опалення. В Японії зазначена програма розроблена у зв'язку із високою сейсмічністю території цієї країни. Перспективність цього виду пристроїв підтверджується також все більш широким використанням автомобілебудівними компаніями паливних елементів у ролі двигунів своїх автомобілів.

На сьогодні рівень інноваційної активності вітчизняних підприємств є невисоким. За даними, які подаються вітчизняною статистикою, у 2008 році всього 13 % підприємств України займалися інноваційною діяльністю, і лише 10,8 % впровадженням її результатів (табл. 2). Причому віднесення певної діяльності чи продукції до інноваційної визначається самим підприємством. Тому аналіз на основі такої інформації є досить умовним. Можна допустити, що наявні статистичні дані зображують стан інноваційної діяльності в Україні кращим, ніж він є насправді.

Економічна історія свідчить, що країни, які постачають переважно сировинні товари, мають відносно невисокий рівень життя. Найбільші досягнення завжди припадають на країни з розвиненою індустрією. Сама економіка знань, яка є синонімом інноваційної діяльності, зародилась у високорозвинутих країнах. Тому важливо є зрозуміти яким чином використати наявний науковий та освітній потенціал, щоб активізувати актуальну інноваційну діяльність та інтегрувати українську економіку в економіку знань.

Останнім часом, рівень наукової спрямованості вітчизняної університетської освіти дещо покращується. Це пов'язане з приєднанням України до ряду міжнародних освітньо-наукових програм (Європейської інноваційної науково-технічної програми ЕШЕКА, Сьомої рамкової програми Євросоюзу ЦЕРН тощо), виконанням спільних з іноземними партнерами інноваційно-технічних проектів (близько 300 проектів на загальну суму понад 71 млн. грн.), а також створення на базі передових вітчизняних ВНЗ спеціальних науково-технологічних підрозділів (Українського науково-технологічного центру при Національному технічному університеті "КПІ", Науково-технологічного центру "Реактивелектрон" при Донецькому фізико-технічному інституті ім. О.О.Галкіна тощо) [4].

Таблиця 2. Розробка та впровадження інновацій на промислових підприємствах у 2000-2008 рр.

З метою вирішення нагальної проблеми недостатнього рівня забезпечення вищих навчальних закладів України зарубіжними науковими виданнями (як на паперових, так і на електронних носіях), Міністерством освіти і науки України спільно з Асоціацією "УРАН" було реалізовано унікальний проект із тестового підключення вітчизняних університетів та наукових установ до мережі світових електронних ресурсів та баз даних. В результаті проведення таких заходів, вже понад 80 університетів і наукових установ України отримали доступ до найсучасніших зарубіжних інформаційних ресурсів.

Оновлення матеріально-технічної бази наукових досліджень у провідних ВНЗ України проводиться в рамках Державної цільової програми "Наука в університетах". Реалізація програми здійснюється через проведення конкурсу проектів на виконання визначених заходів науково-навчальними центрами провідних університетів. За результатами конкурсів, переможці отримають можливість профінансувати власні перспективні інноваційні розробки, а також модернізувати наукову та матеріально-технічну базу.

Важливим чинником, як вже згадувалось, є освітні інновації в сфері вищої освіти. Особливо важливим, на нашу думку, для забезпечення активізації інноваційної діяльності загалом, є інноваційна підготовка фахівцівекономістів та фахівців у сфері державного управління. Відповідно зміст навчання має бути сконцентрований на питаннях інноваційних підходів та механізмів оздоровлення економіки і фінансової системи, оволодіння високим рівнем знань та інноваційними технологіями адміністрування в професійній сфері, розвиток особистісних якостей, етики, моральності, патріотизму управлінців.

Система освіти в українських вищих навчальних закладах повинна бути відкритою для сучасних наукових досліджень відповідно до потреб економічного розвитку країни. Найбільш ефективними формами реалізації навчальних програм можуть стати проектні розробки, тренінги, стажування на виробництві та в науково-дослідних організаціях тощо. Основними напрямами підвищення інноваційного рівня сучасної освіти та науки мають стати:

S розвиток навчальних програм у вищих навчальних закладах, орієнтованих на підготовку підприємців, фінансистів та менеджерів в інноваційній сфері;

S навчання молодих науковців специфіки підприємницької діяльності, а також особливостям роботи над інноваційними бізнес-проектами;

S створення системи щодо зниження фінансових ризиків для науковців, які реалізують підприємницькі інноваційні програми на основі власних науководослідних робіт;

S консалтингова підтримка та управління інноваційними проектами;

S формування мережі центрів комерціалізації та трансферу технологій при вищих навчальних закладах та науково-дослідних установах; а також фокусування їх діяльності на створенні нових високотехнологічних компаній;

S формування ефективних схем державно-приватного інноваційного партнерства в рамках діяльності наукових та освітніх установ;

S закріплення за освітньо-науковими організаціями прав на інтелектуальну власність, створену за рахунок бюджетного фінансування (для їх подальшого перепродажу підприємницькому сектору та отримання прибутку);

S державна підтримка участі вітчизняних науковців у міжнародних дослідницьких ініціативах, конференціях тощо.

Сьогодні на якості вищої освіти негативно позначаються низький рівень науково-методичного забезпечення та впровадження новітніх технологій навчання у більшості вищих навчальних закладів України. Варто відзначити, що переліки напрямів та спеціальностей підготовки фахівців за своєю структурою і змістом не відповідають потребам внутрішнього ринку праці, а також міжнародним освітнім стандартам. У зв'язку з цим, швидкого вирішення потребують завдання щодо орієнтації напрямів підготовки фахівців на потреби сучасної економіки, приведення їх у відповідність до загальноєвропейських вимог, організація контролю ефективності і якості проведення науково-освітньої діяльності в рамках вищого навчального закладу. Вища освіта сьогодні потребує системного вдумливого реформування на основі використання передового світового досвіду з метою збереження і примноження її потенціалу.

З метою підвищення рівня орієнтації вищої освіти на практичні потреби реальної економіки, вищим ВНЗ необхідно використовувати ефективні форми реалізації навчальних програм (проектні розробки, тренінги, стажування на виробництві та в науково-дослідних організаціях тощо).

Що стосується прогресивних науково-орієнтованих технологій навчання, які повинні використовуватись у навчальному процесі, можна виділити:

S інтегральні, проблемні і відкриті лекції, семінарські заняття у формі дискусій і прес-конференцій, які реалізують принципи діалогічного спілкування між викладачами і аудиторією, активізують індивідуальну роботу студента;

S технології проблемного навчання, які спрямовані не на передачу готової інформації, а на отримання студентами нових знань та умінь за допомогою розв'язання теоретичних та практичних проблем;

S методи "мозкового штурму", елементи дидактичних та операційно-рольових ігор, імітація виробничих ситуацій;

S дидактична система ігрових методів поетапного контролю знань;

S кейс-технології, за яких навчально-методичні матеріали чітко структуровані і, відповідно, комплектуються у спеціальний набір (кейс) і надаються студентові для самостійного навчання з періодичними консультаціями;

S елементи дистанційної освіти, TV-технології та Internet-технології;

S новітні моделі викладання іноземної мови за методикою "мовного занурення", в рамках якої навчання відбувається в соціально осмислених, значущих ситуаціях спілкування через викладання професійної дисципліни повністю або частково іноземною мовою.

Однією з найбільш пристосованих до вимог сучасного інформаційного середовища є система дистанційного навчання, зорієнтована на забезпечення загальнодоступності якісно нового рівня знань та умінь. Дистанційне навчання можна визначити як форму організації навчального процесу, основою якої виступає керована самостійна робота студентів (слухачів) та широке використання сучасних інформаційних, комп'ютерних та телекомунікаційних технологій. Перевагами застосування такої системи є гнучкість форм і методів навчання, висока інтерактивність та ефективність проведення контрольно-діагностичних заходів.

Зрозуміло, що дистанційній освіті притаманні й певні недоліки, пов'язані з неможливістю застосування індивідуальних підходів навчання, слабкою самоорганізацією деяких груп студентів (слухачів), недостатнім забезпеченням технологічного обладнання та комунікацій для забезпечення постійного доступу до навчальних матеріалів тощо. Проте переваг, на нашу думку, більше, ніж недоліків. Саме тому такий вид навчання слід активно розвивати.

Основними формами реалізації дистанційної освіти в українських реаліях можуть виступати:

S передача друкованих інформаційних матеріалів, аудіота відеокасет поштою;

S використання засобів аудіо графіки;

S проведення телета відео конференцій;

S застосування технологій інтерактивного телебачення;

S розповсюдження інформації через електронну пошту та спеціалізовані Інтернет-сайти.

При цьому, інформаційними технологіями, які найчастіше можуть застосовуватися у системі дистанційного навчання є: електронні книги та навчальні матеріали, електронні тексти та публікації, комп'ютерний тренінг, мультимедіа, телебачення, мережа Інтернет та Інтранет.

Організаційно у системі побудови структури дистанційного навчання в сфері вищої освіти використовують чотири базові моделі:

S доповнення до традиційної університетської освіти

- вищими навчальними закладами засобами дистанційного навчання пропонуються до вивчення окремі дисципліни або навчальні програми. За таких умов викладачами ВНЗ створюються спеціалізовані Інтернет-сайти, що доповнюють основні навчальні курси, з метою забезпечення доступу до необхідних знань тим студентам, які перебувають поза межами навчального закладу;

S створення консорціумів укладання спеціальних угод співпраці кількома вищими навчальними закладами, за якими вони об'єднуються через державну або регіональну мережу з метою надання освітніх послуг бажаючим за програмами дистанційного навчання. При цьому, право надання освітньо-кваліфікаційного рівня або зарахування кредитних годин зберігається за конкретним ВНЗ, а не за консорціумом.

S укладення спеціальних угод між вищими навчальними закладами, викладачами та Інтернет-провайдерами щодо надання послуг з дистанційної освіти. На відміну від консорціумів, право надання освітньокваліфікаційного рівня за такими угодами належить структурі, яка виникає внаслідок підписання й реалізації угоди, а не університетам, що підписали угоду.

S функціонування віртуальних університетів вищих навчальних закладів, які надають більшу частину своїх програм за допомогою засобів сучасної технології.

Особливо актуальними освітні дистанційні технології є для навчання особливих категорій осіб. Такими наприклад є державні службовці, які підвищують свою кваліфікацію. В силу своєї зайнятості для них набагато зручніше мати можливість опановувати навчальну програму в будь-який час доби, залежно від обставин, які складаються на службі. Дистанційна форма навчання дозволяє виконувати завдання, тестуватися будь-коли протягом періоду навчання. Проте для проведення підсумкових контрольних робіт, тестів, на сьогодні практикується все ж візуальна зустріч із слухачами в комп'ютерному класі, де такі тести проводяться в очному режимі.

За кордоном засобами освітніх дистанційних технологій охоплюються і окремі категорії іноземних студентів, які не мають достатніх коштів для стаціонарного навчання. На сьогодні 204 українських ВНЗ здійснюють підготовку майже 40 тисяч іноземців із 127 країн світу. Причому в останні роки кількість іноземних студентів, котрі навчаються в Україні, постійно збільшується. Така тенденція є позитивною, оскільки сприяє активізації міжнародного співробітництва України з розвиненими країнами світу, обміну передовим науковим досвідом, залученню додаткових інвестицій в національну економіку. Враховуючи тенденцію зменшення кількості вітчизняних студентів внаслідок відомих демографічних тенденцій, в Україні на найближчі роки варто розширити спектр можливостей, зокрема і через технології дистанційної освіти, для навчання іноземців.

Освоєння інноваційних технологій навчання важливе для відомчих вищих навчальних закладів, які підпорядковуються іншим, ніж Міністерство освіти і науки України, центральними органам влади. Очевидно, що такі заклади згодом перейдуть у підпорядкування до Міністерства освіти і науки України. Водночас центральні органи влади мають гостру потребу у піготовці та підвищенні кваліфікації державних службовців в контексті зростання вимог до державної служби. На наше переконання, науковий і освітньо-педагогічний потенціал частини відомчих освітніх закладів може бути використаний для перепрофілювання саме на зазначену освітню діяльність, яку варто проводити з використанням інноваційних освітніх технологій.

науковий освітній університетський дистанційний

Список використаної літератури

1. Економічний розвиток України. Інституціональне та ресурсне забезпечення. Монографія / О.М. Климов, А.І. Даниленко, В.М. Тригобчук та ін. К.: Об'єднаний інститут економіки НАН України, 2005. 540 с.

2. Карпенко М. Проблеми розвитку університетської науки в Україні в контексті Європейського досвіду. Режим доступу: http://www.niss.gov.ua.

3. Иванов В.В., Иванов Н.И., Розебум Й., Хайсберс Х.. Национальные инновационные системы в России и ЕС. М.: Ципран РАН, 2006. 280 с.

4. Вакарчук І.О. Мета реформ у вищій освіті якість і доступність освіти: Доповідь на розширеній підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 2 квітня 2009 року. Режим доступу: www.mon.gov.ua/ newstmp/2009_1/10_04/dopovid.doc.

Размещено на Allbest.ru