Педагогічна спадщина Софії Русової

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Життєвий і творчий шлях С. Русової

1.1 Життєвий шлях С. Русової (біографічні дані)

1.2 Зміст педагогічної діяльності і науково-публіцистичної творчості

1.3 Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-30-х pp., ХХ століття

2. Соціально-педагогічні погляди С. Русової

Висновки

Література



Вступ

Відродження й розвиток української педагогіки в самостійній Українській державі стало насущною проблемою нашого часу. Приклад життя й творчості, педагогічна й просвітницька діяльність, творча спадщина видатних вітчизняних педагогів, заборонених чи навмисно замовчаних тоталітарним ладом, відіграє в цьому процесі визначальну роль.

Це тим більш важливо, що Україна багата на талановитих педагогів, які заслужили світової слави й честі не тільки в своїй вітчизні, але у всієї світової цивілізації.

Історія розпорядилася так, що український народ на багато століть втратив свою незалежність і державність. Але в умовах чужоземної окупації він самостійно боровся за відновлення своєї держави, за збереження національної культури і національної школи.

За українську освіту боролися багато синів та дочок України, які представляли всі сфери української спільності. Серед них особливою постаттю була Софія Федорівна Русова. Вона відіграла визначну роль у розвитку педагогічної освіти на Україні.

Ім'я Софії Русової стає зіркою першої величини у світлому сузір'ї видатних українських педагогів-сподвижників рубежу ХІХ-ХХ століть. Воно належить до плеяди класиків української педагогіки, а її багатюща творча спадщина увійшла в золотий фонд педагогічної науки й завжди актуальна.

Цілком по-сучасному сприймається нині, як і колись, заклик Софії Русової працювати на благо українського народу. «Життя не жде: воно кличе нас до роботи. І доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної, свідомої, дужої нації,» - зазначала Русова. Життя, діяльність і творчість С. Русової - подвиг в ім'я України та українства.

С. Русова - видатний український педагог, видавець, письменниця, активна громадська діячка, щира подвижниця української національної культури й стійкий борець за самостійну Українську державу, організаторка національного руху українського жіноцтва. Вона створила надзвичайно цікаві й глибоко наукові твори про українське дошкілля й український національний напрямок виховання дошкільнят і молодших школярів.

Вся діяльність Софії Русової як педагога, науковця, громадського діяча націлена на створення в Україні власної системи національного виховання. Висловлені нею думки щодо провідних засад діяльності національного дошкільного закладу не втратили своєї актуальності в той час, коли особливо гостро постає проблема створення системи виховання і навчання, побудованому на народному виховному досвіді, українських виховних традиціях.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Соціально-педагогічна діяльність Софії Русової».

Об'єкт дослідження - педагогічна діяльність С. Русової.

Предмет дослідження - соціально-педагогічна концепція Софії Русової.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати сутність соціальної концепції Софії Русової та визначити особливості та необхідність її використання у навчально-виховному процесі.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити життєвий шлях (біографічні дані) С. Русової;

2) вивчити зміст педагогічної діяльності і науково-публіцистичної творчості С. Русової, її внесок у розвиток української педагогічної думки;

3) з'ясувати сутність соціально-педагогічного виховання та дослідити концепцію соціального виховання у творчості С. Русової.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація.



1. Життєвий і творчий шлях С. Русової

1.1 Життєвий шлях С. Русової (біографічні дані)

Софія Русова (1856-1940) - видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів і передусім великий патріот України.

Народилася Софія Федорівна Ліндфорс (дівоче прізвище Русової) 1856 р. на Чернігівщині в с. Олешня, куди із Сибіру переїхали її батьки. Мати - Ганна Жерзе була французького, а батько Федір Ліндфорс - шведського походження, обидві родини належали до кола російських аристократів. Мати рано померла, батько залишився о трьома дітьми.

1871 р. у Києві помер батько, і діти мали визначитися в житті. Софія разом зі старшою сестрою Марією вирішили стати педагогами. Того ж таки року вони відкрили в Києві перший дитсадок, який став осередком національної культури. Сюди водили своїх дітей Старицькі. Вони й познайомили Марію і Софію з М.В. Лисенком, а ще через рік сестри Ліндфорс цілком увійшли в коло української інтелігенції, що згодом утворили Стару Громаду. Це були - П. Чубинський, М. Старицький,М. Лисенко, О. О'Коннор, В. Антонович, П. Житецький, Ф. Вовк, М. Драгоманов з сестрою Ольгою, П. Кисач, О. Русов.

Незабаром, а точніше - 1874 р., Олександр Русов і Софія Ліндфорс поїхали до Петербурга продовжувати освіту. Там вони одружились.

З цієї нагоди М.В. Лисенко подарував молодому подружжю рапсодію на пісню «Золоті ключі» - єдиний, але чудовий весільний подарунок.

1876 р. Русови повернулися до Чернігова, а згодом почалися переїзди - Ніжин, Київ, Одеса, Єлисаветград, Полтава, Харків, Херсон. Неодноразово у їхньому домі жандарми проводили обшуки. Софії Русовій, матері двох маленьких дітей, довелося пережити арешти, перебувати під слідством у Лук'янівській тюрмі. За наказом міністра внутрішніх справ та голови жандармерії Русов змушений був покинути Україну. Так родина переїхала до Петербурга.

У Петербурзі на той час уже була організована українська Громада і Добродійне видавниче Товариство, яке згодом видало два підручники Софії Русової - Початкову географію і Український буквар, укладений на основі букваря О. Потебні.

У 1908 р. О. Русова запросили до Києва викладати статистику в комерційному інституті. А вже 1910 р. Софія стає співредактором педагогічного журналу «Світло», який організовують молодий талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шерстюк та Спиридон Черкасенко. Саме в цей час С. Русова основну увагу зосереджує на проблемі творення національної системи виховання й навчання. Зі сторінок журналу вона знайомила педагогічну громадськість із здобутками світової педагогічної думки, систематично робила огляд російських педагогічних журналів (у багатьох із них С. Русова була членом редакційної колегії), подій з учительського життя та праць відомих педагогів.

Центральним питанням у вирішенні проблем школи й освіти, на думку С. Русової, є доля вчителя. У статтях «До сучасного становища народного учителя» і споріднених за тематикою подано аналіз соціально-економічного, правового, загальнокультурного і професійного рівня українського вчительства. Один із висновків, які робить С. Русова на основі всебічного аналізу великого фактичного матеріалу, полягає в тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому й економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків.

Нині, коли в черговий раз постало питання творення школи й освіти в Україні, вивчення сучасного становища вихователя і вчителя, порівняльний аналіз його підготовки і праці в різних країнах, як це подано в працях С. Русової, істотно допоміг би у вирішенні найважливіших питань уже сьогодні й на перспективу. Такий аналіз допоміг би скоригувати програми підготовки вихователя й вчителя в педагогічних училищах та інститутах.

Тоді ж С. Русова починає опрацьовувати концепцію національної системи освіта й виховання. Низка статей, що були опубліковані в журналі упродовж 1913-1914 рр., і лягли в основу невеликої за обсягом, але багатої за змістом книжки «В дитячому садку», що вийшла друком 1919 р. Вона - переконливе свідчення того, що тепер ми розв'язуємо ті ж питання, які розв'язувала С. Русова. Це питання гуманізації й індивідуалізації виховного процесу в дитсадках, добору змісту і відповідних видів діяльності. Показуючи надзвичайно важливе значення природознавства у вихованні дитини, С. Русова подає стислу схему власної програми - які саме духовні сили дитини треба розвинути, на якому змісті і в яких формах діяльності.

Саме така програма сьогодні для вихователя, очевидно, може бути ідеальною, коли йому не диктують усілякі подробиці, а пропонують принципи загального підходу, на основі яких він самостійно складе програму ознайомлення дітей з природою рідного краю, з народними прикметами, традиціями, буде виховувати зацікавлених дослідників, що вміють любити й берегти все живе.

С. Русова розкриває значення для розвитку таких видів діяльності дитини, як гра, праця, малювання, ліплення, співи, танці - в них найбільше може виявитися самостійність дитини. Тут підкреслюється, що в родинному житті чи в дитсадку метою «не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, - щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухалися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу».

Дітей не треба ні до чого силувати, садівниця (так гарно називали тоді виховательку) має любити дітей, розуміти їх душі. У дитсадку має панувати жвавий настрій, пройнятий веселістю, працьовитістю й ласкою, а не шкільна атмосфера суворої дисципліни.

У цій праці С. Русова звертає увагу на те, що необхідно розуміти й враховувати національну особливість українських дітей.

Вона зазначає, що «українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших зі своїми переживаннями, до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість».

Під час зарубіжних поїздок С. Русова цікавилася роботою дитсадків у Брюсселі, у Берліні знайомилася з Домом Фребеля-Песталоцці, вивчала їх педагогічні праці. Тому, коли у Києві на запрошення Фребелівського Товариства Софія Федорівна прочитала свій реферат з питань дошкільного виховання, директор Фребелівського інституту, відомий російський педагог В. Фльоров, запросив її викладати курс дошкільного виховання.

Лютнева революція 1917 р. принесла волю і на Україну. С. Русова стала членом Центральної Ради. Почалася робота по відродженню старих і організації нових «Просвіт», створенню дитсадків. Постала проблема підготовки педагогічних кадрів. У Фребелівському інституті був організований український відділ, який очолила С. Русова.

Невдовзі внаслідок другої революції і Брестського миру політична ситуація в Україні ускладнилась. У 1919 р. Міністерство освіти опинилось у Кам'янці, де С. Русова працювала професором першого українського університету.

У 1923 р. С. Русова з онукою емігрувала спочатку до Львова, потім - Відня, а далі - у Чехословаччину. В еміграції представники української інтелігенції ставили собі за обов'язок допомагати співвітчизникам не тільки вистояти, вижити, а й зберегти свою мову, культуру, національну гідність, віру. Для цього створювалися дитячі притулки, школи, громади.

Один із організаторів культурного життя еміграції в Чехословаччині Микита Шаповал поділився з Софією Русовою ідеєю створення у Празі Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. С. Русова брала активну участь в опрацюванні організаційних питань, визначенні структури інституту, складанні програм.

Педагогічну діяльність С. Русова поєднувала з громадською роботою, пов'язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми. Жіночі товариства різних країн, поважні особи (серед них Митрополит А. Шептицький) надсилали на її ім'я кошти на допомогу дітям і жінкам.

Померла С. Русова 1940 р. в Празі, похована на Ольшанському цвинтарі недалеко від могили Олександра Олеся.

1.2 Зміст педагогічної діяльності і науково-публіцистичної творчості

Працюючи співредактором педагогічного журналу "Світло" (1910-1914), видає статті: «Дитячий сад на національному ґрунті» (1910), «До сучасного становища народного учителя» (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання й навчання. Знайомить освітянську громадськість зі здобутками світової педагогічної думки, інформує про події в учительському житті. За запрошенням Фребелівського інституту читає слухачам курс дошкільного виховання, виданий 1918 р. під назвою "Дошкільне виховання".

Події 1917-1920 рр. стали визначним етапом освітянської діяльності Русової. В цей період нею перевидано її «Український буквар», «Початкову географію», написано понад 15 праць, що узагальнюють її досвід: «Націоналізація школи» (1917), «Нова школа» (1917), «Методика початкової географії» (1918), «Початкова освіта, засоби її проведення» (1918) тощо. Наприкінці 1919 р. вийшла зі складу Міністерства освіти, зневірившись у тому, що заходи Наркомосу України сприятимуть відродженню української системи виховання. Не змогла зректися своїх національно-патріотичних переконань і 1921 р. емігрувала за кордон. У Чехословаччині розгорнула громадсько-просвітницьку й педагогічну діяльність, що відіграла значну роль у культурному розвитку українців-емігрантів. Видала підручники «Географія. Європа. Позаєвропейські країни» (1922), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924). З метою поширення педагогічних знань заснувала у Празі Український педагогічний інститут. Видані окремими книжками «Єдина діяльна (трудова) школа» (1923), «Нова школа соціального виховання» (1914), «Дидактика» (1925) можна назвати першими українськими підручниками дошкільного й шкільного виховання. До кінця життя Русова поєднувала педагогічну працю з громадською діяльністю, пов'язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти - від дошкільних закладів до вузу. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психологи та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов'язані з вихованням дітей дошкільного віку, залученню їх до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання у колективі - одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед методів морального виховання виділяла приклад батьків, учителів, бесіди, моральні вправи, ігри, наголошувала на вихованні позитивних звичок.

Приділяла увагу структурі початкової школи (навчання в ній має тривати 4-5 років), значенню мистецтва, емоцій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні - аналіз, дедуктивні - синтез і генетичні), за джерелом знань (словесні, наочні й практичні), за характером роботи (робота під контролем учителя, самостійна робота). Намагалась визначити системно-утворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення між предметних зв'язків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об'єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географи, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Русової, її палка любов до України в поєднанні з любов'ю до людності планети були натхненним прикладом для вчительства багатьох країн.

1.3 Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-30-х pp., ХХ століття

Українську педагогіку міжвоєнного періоду в державах Центральної Європи репрезентують передусім А. Волошин, А. Животко, І. Огієнко, С. Сірополко, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький. Аналіз творчої спадщини багатьох із них, здійснений Т. Беднаржовою, В. Даниленком, О. Добржанським, Ю. Калічаком, Р. Кірою, М. Кляп, А. Марушкевич, М. Тимошиком, вивчення праць цих представників української еміграції дають підстави стверджувати, що у 20-х-30-х pp. XX ст. вони започаткували розвиток української педагогічної думки за рубежем. Національна за своїм змістом, вона продовжувала і розвивала народно-педагогічні виховні традиції, досвід шкільно-освітньої справи в Україні періоду Козацької республіки й Української держави 1917-1920 pp., які випливали із просвітницько-педагогічних ідей і поглядів Г. Сковороди, О. Духновича, членів Кирило-Мефодіївського братства, педагогів-демократів другої половини XIX ст., освітніх діячів національної орієнтації початку XX ст.

На відміну від радянської педагогіки 1920-х-1930-х pp., була позбавлена чужих українському народові політичних нашарувань, увібрала все найкраще зі світової педагогічної думки, а тому в умовах відродження національної системи освіти є невичерпним джерелом наукових пошуків педагогів-теоретиків і практичних освітніх працівників.

При цьому предметом глибокого вивчення науковці - представники української педагогічної думки в еміграції - обрали проблеми розвитку школи й педагогіки на українських землях від найдавніших часів, місця і ролі рідної мови, національно-культурних надбань у навчанні й вихованні підростаючих поколінь українців, проектування шляхів і способів розбудови національного шкільництва в незалежній Україні, аналіз новітніх зарубіжних педагогічних ідей тощо.

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти.

У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень.

На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й. Гербарта, Я.А. Коменського, Дж. Локка, М. Монтеня, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Г. Спенсера, Ф. Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку «гармонійного виховання суцільної людини». При цьому сутність поняття «виховання суцільної людини» вбачала у формуванні її «розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу».

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

1) що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу;

2) як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка «в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології».

Психологічне підґрунтя виховання людини, «пристосованої до нових потреб життя», педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції («Нова школа соціального виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Теорія і практика дошкільного виховання») та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія «заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу».

Звідси її тверда переконаність: «для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму», оскільки «психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм». Серед способів «зрозуміти дитину», методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С. Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети, спомини педагога про власне дитинство, уявлення «себе самого в становищі дитини», збір «продуктів дитячої творчості», особливо малюнків тощо.

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: «дитяча душа потребує ласки, симпатії, любові і не загальної, а персональної, кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх, вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки».

За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально «зглибила» психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати «майже ніяких певних дослідів. про. стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання». Саме тому в статті «Душа юнака та його виховання» С. Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, «обсервації над молоддю» з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями.

Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р. Роллана, Ж.Ж. Руссо, Л.М. Толстого.

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p., від 14 р. до 18 p., після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його утаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням.

Другий період позначений «зменшенням самотнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів». У цьому віці простежується дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто - «адорація», тобто «велика, палка симпатія до якоїсь особи. в більшості старшого віку», мрійливість, пошук ідеалу.

Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із «шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки». Водночас саме в цьому періоді «попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням», що вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:

- подавати «науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток» відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;

- не вимагати в цей час «сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю»;

- не втомлювати підлітків «наукою», чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;

- відволікати від надто великої мрійливості;

- через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;

- найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати «звірські» інстинкти;

- розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С. Русова, - «це великий обов'язок кожної матері, кожного вихованця.

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й «тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума», Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою «Значення соціальної психології для виховання».

У ньому жінка розкрила сутність молодої, але такої, що «має вже дуже визначні наукові досліди», науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін.

На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології «індивідуума», яка розглядає його поведінку «в секторі соціального оточення», тобто дає «розуміння взаємовідносин» людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.

Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918 р. вона писала: «Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя».

У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її «Дидактиці». Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття «дидактика» представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика - це невід'ємна частина педагогіки, це «наука про найкращі засоби навчання». Головним її предметом, отже, є «навчання в різних його формах».

Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя «опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили». Навчання, за її словами, - це «пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини.». Ідеалом навчання у працях С. Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня «в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації».

Оскільки дидактика, за С. Русовою, є "мистецтвом навчати", то вона повинна "урегулювати" всі предмети навчання. Серед них педагог виділяла фундаментальні, без знання яких не можна зрозуміти інших наук, називаючи їх "ґрунтовно-підготовчими" (наприклад, географія - для історії, математика - для фізики). До другої групи відносила дисципліни, "потрібні для розуміння суцільної системи знання, для складання одної наукової синтези", - філософію, логіку, соціологію.

Іншу групу навчальних предметів становлять ті, що мають "емоціональну" вартість, дають високу мистецьку насолоду і впливають "на творення ідеалу краси, який так наближається до ідеалу добра": музика, "малярство", "красне письменство". Але в основу всього навчального процесу, незалежно від поділу програмових предметів, за твердим переконанням Софії Русової, мають лягти рідна мова та математика, на ґрунті яких розвиваються, з одного боку, філологічні науки, а з іншого - природознавчі та географія.

У питаннях дидактичних принципів навчання С. Русова традиційно вважала за необхідне йти від відомого учням до невідомого, від легкого до важкого, від простого до складного, від конкретного до абстрактного. Водночас підкреслювала, що можна й навпаки: нове наближати до вже відомого, а важке завдання поставити "на свіжу увагу" (наприклад, у гімнастиці).

Серед принципів і правил навчання вона рекомендувала й такі: від емпіричного до раціонального, від неозначеного до певного визначення. Радила ніколи не поспішати, не переходити до іншого, «поки попереднє не злилося з душею й розумом учня», не викликати «нової сили учня до діяльності, поки не використані й не піднесені до готовності сили меншого значіння», не «багато за один раз вчити, мало вимагати» тощо.

Серед найголовніших «цінностей» навчання С. Русова визначила такі:

- засвоєння знань, в т. ч.: соціальних;

- дисципліну мислення;

- розвиток моральності, розуміння відповідальності;

- пристосування до оточення;

- почуття "щастя від вчення й од товариства";

- почуття задоволення від гармонійного розвитку всіх сил і здібностей.

У питаннях методів навчання педагог виходила із розуміння, цього поняття не тільки як засобу «для приладження індивідуального розуму до предметного матеріалу», але і як раціонального шляху до осягнення, розв'язання якоїсь проблеми, який базується на психологічних основах, на результатах новітніх експериментів.

Услід за сучасною їй педагогічною думкою та на підставі власних міркувань педагог визначила чотири основних дидактичних методи:

- аналіз речей;

- аналіз думок;

- синтезу речей;

- синтезу думок.

Проте індуктивними і дедуктивними, як загальними методами навчання, С. Русова не обмежувалася, наголошуючи, що «різні предмети або різні завдання вимагають ще вживання інших метод»: «назірного» (наочного), пояснювального, розвиваючого, методу гри тощо.

У працях Софії Русової еміграційної доби чимало місця відводиться аналізу принципів і методів навчання, розроблених і впроваджуваних представниками тогочасної зарубіжної педагогіки. Серед них ідеї та практичний досвід бельгійського педагога, лікаря-психіатра О. Декролі використовуються мислителькою чи не найчастіше. Вивчення статей "Новий план навчання в народних школах в Бельгії", "О. Декролі" підтверджує, що С. Русову захоплювали «революційна хвиля проти старої школи», яку в Бельгії започаткував О. Декролі, та підтримка освітніх зусиль великого реформатора з боку державних органів влади, завдяки чому були реалізовані його прогресивні педагогічні наміри і задуми.

Своє законодавче закріплення теоретичні погляди О. Декролі знайшли в реформі освіти, проведеній у цій країні в середині 1930-х pp., що знайшла широкий відгук у всьому світі як радісна дата в історії всесвітньої педагогіки. Серед її прогресивних аспектів вчена виділила відмову бельгійської школи від старих енциклопедичних програм, скорочення кількості обов'язкових предметів, визначення (за О. Декролі) основою навчання активного спостереження, дослідження оточення, визнання найголовнішими шкільними предметами рідної мови й математики тощо. Радість далекої маленької Бельгії з приводу прогресивної реформи освіти на засадах педагогіки О. Декролі С. Русова пов'язувала з надією на щасливе визволення рідної школи «від усіх перешкод для її національного розвитку».

Стрижневими в теорії та методиці навчання О. Декролі С. Русова вважала врахування природних потреб, природних зацікавлень дитини і на цій основі створення "осередків її інтересу", увагу педагога до розвитку почуттів вихованців і трудовий принцип.

Справжнім переворотом у методиці навчання назвала "психологічну теорію глобальності дитячого мислення", розроблену О. Декролі. Суть її в тому, що "діти увласняють собі предмети в загальному уявленні без деталей, якими дитина щойно поволі доповнює загальний образ". За переконанням С. Русової, глобалізація захоплює дітей, бо "цілком відповідає їх шляхові самонавчання", оберігає від перевтоми. Вчена виділила три психічні процеси, на яких ґрунтується методика О. Декролі: обсервація - спостереження самої дитини, асоціація, яка "ставить кожний спостережений предмет або з'явище у близьке чи далеке відношення до інших чимось подібних предметів", і процес "виявлення дітьми своїх вражень" - через мову, малюнок, працю, гру, драматизацію.

З педагогічної системи М. Монтессорі С. Русова радила використовувати (правда, із суттєвими застереженнями) принципи авто навчання, пробудження інтелектуальних задатків зусиллями самих вихованців та індивідуальної свободи дитини "для виявлення її власних змагань", власних інтересів і творчих нахилів.

У дидактиці В. Лая їй імпонували положення про необхідність спостереження над дитиною, експериментування, зосередження уваги не лише на "на зверхню діяльність, а й на внутрішню, душевну, що проявляється в внутрішньому перейманню, у праці фантазії", що допомагає учневі "емоціонально переживати наукове вражіння, ставити себе в положення іншої людини й розуміти її".

Аналіз нових дидактичних ідей О. Декролі, М. Монтессорі, В. Лая зумовив висновок ученої про те, що вони призвели до зміни становища вчителя у школі.

Педагог-науковець і освітянин-практик, С. Русова основним обов'язком учителя вважала глибоке знання індивідуальних особливостей своїх учнів, уміння залучити кожного з них до активної праці, викликати необхідні для цього зусилля.

«Той не вчитель, - наголошувала педагог, - що не пробуджує цікавості в учнів, і вони у класі нудяться», байдужі до його слів. Вчитель - високий професіонал, тонкий знавець дитячої душі, вмілий організатор не повинен забувати таких правил:

- нічого не вимагати від дитини над її сили;

- викликати на допомогу для розв'язання якоїсь проблеми природну спритність дитини;

- навчити дитину працювати;

- викликати бадьорість і утворити у класі таку піднесену атмосферу, щоб праця йшла жвавіше.

Протягом усього життя Софія Русова нерозривно пов'язувала дидактичну діяльність учителя з вихованням дітей.

Серед головних виховних завдань учительства в еміграційному творчому доробку виступають зміцнення дитячої волі як необхідної умови формування свідомого ставлення до своїх обов'язків, розвитку почуття відповідальності, працьовитості.

Водночас у працях міжвоєнної доби, особливо в «Дидактиці», «Теорії і практиці дошкільного виховання», у статті «Роль жінки у дошкільному вихованні», наголошується на потребі впливу педагога на громадянське становлення особистості, основою чого виступають громадянські якості самого вчителя. За переконанням С. Русової, педагог-вихователь повинен бути патріотом, «вміти дітям передати цей патріотизм, повний любові до свого народу і позбавлений усякої агресивності, якої-будь ненависті».

«Культурно-виховна» діяльність учителя-громадянина - важливе підґрунтя економічного, морального виховання не тільки «доручених офіційно учителеві дітей-школярів, а й їх батьків, їх родини.». Саме такий учитель, зазначала Софія Русова, здатний вивести свій народ «з тенет темряви, несвідомості, поневолення».

Викладене є підставою для висновку про те, що праці С. Русової періоду еміграції не тільки засвідчують про її глибоку обізнаність із найважливішими педагогічними проблемами свого часу, але й підтверджують спроможність щодо визначення шляхів і способів вирішення багатьох із них.

Таким чином, можна зробити наступні сказати, що:

1. Настав час повернути ім'я і творчу спадщину Софії Федорівни Русової - видатного педагога, історика, письменниці, громадського і політичного діяча, талановитої дочки України;

2. Нині, коли в черговий раз постало питання творення школи й освіти в Україні, вивчення сучасного становища вихователя і вчителя, порівняльний аналіз його підготовки і праці в різних країнах, як це подано в працях С. Русової, істотно допоміг би у вирішенні найважливіших питань уже сьогодні і на перспективу.



2. Соціально-педагогічні погляди С. Русової

Софія Федорівна Русова - активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи С. Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрасністю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови Русової можна зрівняти з Лесею Українкою.

Епіграфом для викладу соціально-педагогічних ідей Софії Федорівни можуть стати віршовані рядки Т. Шевченка:

Мені однаково, чи буду,

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде,

Мене в снігу на чужині,

Однаковісінько мені.

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде,

Присплять, лукаві, і в огні.

Її, окраденую збудять.

Ох, не однаково мені.

У працях С. Русової знайшло висвітлення та обґрунтування таке нове, актуальне і для нашого сьогодення, соціально-педагогічне поняття, як «соціалізація світогляду» учнів.

Педагог розуміла його як «розвиток громадської свідомості», що сприятиме виробленню звички «постійно керуватися в своїх чинах не тільки своїми власними інтересами, а й інтересами товаришів, співгромадян». У теоретичній спадщині С. Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії освіти, порівняльної та соціальної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську школу.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано.

Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список, серед них найбільш фундаментальним є «Соціальне виховання, його значення в громадському житті».

Керуючись положенням про те, що «розвиток дитини проходить під впливом трьох головних факторів: виховання, спадщина, оточення», базуючись на дослідах зарубіжних (німецьких, бельгійських, чеських) учених, вчена розкрила специфіку соціального виховного впливу середовища.

Неодмінною умовою його результативності вважала таке: «осередок, в якому розвивається дитина, не мусить бути занадто широким і складатися з дуже великої кількості різноманітних осіб». Крім того, педагог виокремила соціальні групи («соціальні одиниці»), які найефективніше впливають на виховання дітей: родину («але треба, щоб у неї не вимагалось занадто великого підлягання дитини авторитетові батьків»), дошкільні заклади (ясла для немовлят, дитячі садки, дитячі хати, ігрові майдани), школу, «в якій соціальні потреби й змагання мають урівноважитися і з якої мають виходити ані люди законсервовані в традиціях минулого, ані мрійники-ідеалісти, не здатні до практичного сучасного життя».

Основна ідея і тема, що об'єднує більшу частину досліджень Русової, концепція національного виховання.

Може саме тому, що вона була дочкою двох народів і виросла серед третього, українського, що споконвіків вирізнявся етнічною терпимістю і національним братолюбством, Русовій, як жодному педагогові світу, було притаманне гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва. Вслід за К.Д. Ушинським, педагогічна система якого теж сформувалася під благотворним впливом української народної ідеології та етнічної педагогіки, Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній можуть успішно здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

Для реформування школи, на думку Софії Федорівни, мало її націоналізувати, ввести рідну мову, необхідно змінити весь її устрій, запровадити принципово інші цілі і принципи виховання, наповнити роботу новим змістом. Школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей. Вона має стати школою соціального виховання.

У своїх працях С. Русова детально проаналізувала принципи як індивідуалізації, так і соціалізації виховання. Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Мета індивідуального виховання - дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям. “Але людина стає людиною, стверджує С. Русова слідом за П. Наторпом, - лише в громаді”.

Соціальне виховання розвиває в дитині ті особистісні риси дитини, які дадуть їй змогу стати найкращим громадянином.

Стара школа цілком ігнорувала об'єднання, учні виховувались як окремі суб'єкти, підготовлені для якоїсь кар'єри або спеціальності. Лише поступова демократизація життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати громадянина, підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті.

Кожну окрему людину С. Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в “кооперативні відносини з соціальним середовищем”.

Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні, моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.

Отже, суть соціального виховання в новій школі полягає у створенні наступних умов:

1) товариська атмосфера в школі, довірливі відносини між вчителями та учнями;

2) учнівське самоврядування;

3) заміна класу нечисленними рухливими групами;

4) реформа методів навчання (перехід від пасивних до активних);

5) заміна навчальних програм в середній школі.

Поряд із школою держава, церква, клуби, кінотеатри та інші соціальні організації також повинні мати соціальний вплив на виховання дитини.

Ідея виховання в колективі - одна з провідних у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

В основу колективного виховання педагог покладала суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

Першою «всесвітньою» соціальною формою об'єднання дітей педагог вважала гру та працю.

За її словами, саме гра та праця «завжди були й будуть тими природними процесами, в яких соціальні нахили, почуття й соціальна свідомість найкраще виявляються й розвиваються».

Водночас вона підкреслювала, що жодна дитина «не піддається пасивно впливу оточення: вона бере з нього те, до чого прагне її індивідуальність».

Софія Федорівна вважала, що соціальне виховання розпочинається з 4-5 років - дитсадки, школи, гральні майдани. Діти до 5 р. не виявляють соціальних нахилів, вони індивідуалісти, навіть егоїсти. Але з розвитком мови у дитини пробуджується інтерес до товаришування, спочатку з іграшками, потім з друзями. Першою соціальною формою є гра. Потреба у ній залишається і в дорослих.

Велике соціальне значення у вихованні має праця. Колективна праця дає вагоміші результати, ніж індивідуальна.

Крім самоврядування, поділу на групи, колективної праці та спільних ігор на соціалізацію світогляду учнів мають вплив самонавчання і програми шкільного навчання. З усіх наук на розвиток громадської свідомості найбільш впливає історія і географія.

Вони викликають національну свідомість, розуміння міжнародних взаємовідносин. Крім цих звичайних наук, нові школи раціонально вводять такі науки, які потрібні учням для кращого розуміння соціального життя і своєї ролі в ньому.

Поряд із соціальним вихованням в дитячих охоронах, захистках, садках, школах С. Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері.

Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов'ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші.

У колі педагогічних інтересів С. Русової перебували проблеми релігійного виховання, адже кожна дитина є одночасно дитиною Божою. У дусі християнського вчення нею розглядалося питання моральності.

Для соціальної педагогіки важливою є стаття Русової “Дещо про дефективних дітей у школі”. У ній вона визначила особливості, педагогічні підходи до хворих дітей, а також шляхи, як зробити їх життя повноцінним.

С. Русову турбували проблеми загальної освіти. Для оволодіння нею необхідно ширше використовувати народні бібліотеки, шкільні книгозбірні, читальні, недільні школи, систематичні курси, краєзнавчі музеї, педагогічні курси для батьків тощо.

Відданість соціальній педагогіці простежується в творчості С. Русової також при формулюванні нею мети виховання на основі глибокого аналізу ідей видатних педагогів минулого та передового досвіду зарубіжної педагогіки: допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини і в кінцевому результаті сформувати гармонійно розвинену людину, тобто людину працездатну, соціально свідому, корисну для суспільства, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до інших народів.



Висновки

С. Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Спочатку вона виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання, яка була тоді поширена в Україні. Але глибше вивчивши цю систему, вона не погоджується з відірваністю її від життя.

Тому у подальшій своїй діяльності звертається до системи М. Монтессорі, яка на той час була найпередовішою у дошкільному вихованні. Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті.

С. Русова робить висновки про те, що гармонійну людину можна виховати за умови, якщо виховання відповідає соціально-культурним вимогам часу, виховання має бути вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, ґрунтуватись на громадській організації (уже і перед нами постала потреба деполітизації виховання і навчання - рано чи пізно вона буде розв'язана прогресивно).

У працях С. Русової значна увага приділена проблемам благодійності і моральності. Зрештою, в історію свого народу вона ввійшла як великий філантроп, як людина, яка ніколи не стомлювалась надавати допомогу і підтримку жінкам, дітям, сиротам та іншим вразливим категоріям населення.

Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової підтверджує її приналежність до когорти визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки.

Водночас вивчення творчого доробку вченої довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національно-громадянського виховання підростаючого покоління, що відповідає потребам сучасного державного будівництва в Україні.

Концепція С. Русової про соціально-педагогічну систему освіти і виховання не втратила актуальності, вона також важлива сьогодні, як і сто років тому.



Література

1. Андреева И.Н. Антология по истории и теории социальной педагогики. - М.: Академия, 2000. - 176 с.

2. История социальной педагогики: Хрестоматия-учебн.: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под. ред. М.А. Галагузовой. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. - 544 с.

3. Количенко Н.П., Копиленко Н.В. Софія Русова // Рідна школа. - 1991. - №5 - С. 68. педагогічний виховання викладачка

4. Кораськова Г. У центрі Софії Русової // Дошк. виховання. - 1994. - №7. - С.10.

5. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. - Тернопіль, 1994. - 360 с.

6. Левківський М.В. Історія педагогіки: Навчальний посібник. - Житомир: ЖДПУ, 2001. - 220 с.

7. Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад курсу “Історія зарубіжної школи і педагогіки”: Навчально-методичний посібник. - Тернопіль: ТДПУ, 1998. 82 с.

8. Мельничук Н. С.Ф. Русова про виховання працею // Дошк. виховання. - 1992. - №8. - С. 18.

9. Нариси історії українського шкільництва: Навчальний посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. - К.: Заповіт. - 1996.

10. Народні принципи виховання у педагогіці С. Русової // Український світ. - 1992. - №4. - С. 50.

11. Національне виховання дітей і молоді: Концепція // Рідна школа. - 1995.

12. Педагогічна спадщина Софії Русової та існуюча освіта: Науково-методичний посібник / За ред. В.Г. Слюсаренка, О.В. Проскури. - К., 1998. - 194 с.

13. Пінчук І.М. Педагогічні ідеї С. Русової / За ред. Коваленко, Я.І. Бурлака: Методичне рекомендації. - Ніжин, 1993. - С. 350.

14. Пінчук І.М. Сутність і особливості національного виховання за С. Русовою // Актуальні проблеми педагогіки і психологи. - Ніжин, 1995.

15. Проскура О.І. Софія Русова // Дивослово. - 1995. - №9 - С. 53-58.

16. Проскура О. Софія Русова - вчений, педагог, громадський діяч (До 140-річчя з дня народження) // Педагогіка і психологія. - 1996 - №1. - С. 171-180.

17. Проскура О. Софія Русова - талановита дочка України // Початкова школа. - 1993. - №3. - С. 44-46.

18. Русова С. Вибрані педагогічні твори / Коректор Цуркаш Н.М. - К.: Либідь. - 1992.

19. Русова С. Вибрані педагогічні твори / упор. Проскура О.В. - К.: Освіта, 1996. - 304 с.

20. Русова С. Дошкільне виховання // Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - С. 34-184.

21. Русова С. Нова школа соціального виховання // Вибрані педагогічні твори у 2-х кн. - К. 2. - К.: Либідь, 1997. - С. 16-104.

22. Русова С. Соціальне виховання, його значення у громадському житті // К.1. - С. 144-150.

23. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. - К.: Абрис, 1997.

24. Сухомлинська О. Софія Русова в контексті розвитку педагогічної думки // Почат. школа. - 1996. - №9. - С. 54-56.

25. Сковорода Г.С., Котляревський І.П. Вибране. - Харків: Прапор, 1990. - 299 с.

26. Ушинський К.Д. Про народність в громадському вихованні. // Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. - Т. 1. - К.: Рад. школа, 1983. - С. 43-103.

27. Ушинський К.Д. Праця в її психічному і виховному значенні. - С. 104-120.

28. Чавдаров С.Х. Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. - К.: Радянська школа, 1953. - 207 с.

Размещено на Allbest.ru

...